Постанова

від 14.05.2024 по справі 759/1779/18

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

14 травня 2024 року

м. Київ

справа № 759/1779/18

провадження № 61-2242св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Коротуна В. М., Краснощокова Є. В.,

учасники справи:

позивач за первісним позовом (відповідач за зустрічним позовом) - Державна іпотечна установа,

відповідач за первісним позовом (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідач за первісним позовом - ОСОБА_2 ,

третя особа - публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та кредит»,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Державної іпотечної установи, яка підписана представником Стадним Денисом Сергійовичем , на постанову Київського апеляційного суду від 23 листопада 2023 року в складі колегії суддів: Поліщук Н. В., Нежури В. А., Соколової В. В.,

Історія справи

Короткий зміст позовів

У лютому 2018 року Державна іпотечна установа звернулась з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа - публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та кредит» (далі - ПАТ «Банк «Фінанси та кредит»), про стягнення заборгованості за договором про відкриття кредитної лінії.

Позов мотивований тим, що 08 серпня 2007 року між ВАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та ОСОБА_1 укладено договір про відкриття кредитної лінії № 52-07-ИЛ/23 зі змінами та доповненнями, внесеними додатковою угодою № 1 та додатковою угодою № 2 до договору про відкриття кредитної лінії.

Вказує, що за умовами договору банк відкриває позичальнику невідновлювальну кредитну лінію на умовах забезпеченості, повторності, строковості, платності, що складається із суми залишку основного боргу за кредитом, що станом на 16 травня 2008 року становить 225 000,00 дол. США з оплатою 16 % річних.

Для забезпечення виконання ОСОБА_1 зобов`язань за договором про відкриття кредитної лінії між банком та ОСОБА_2 був укладений договір поруки № 52-07-П/23 від 08 серпня 2007 року, за умовами якого поручитель та позичальник несуть солідарну відповідальність перед кредитором за невиконання умов кредитного договору.

11 лютого 2015 року між Державною іпотечною установою та ВАТ «Банк «Фінанси та Кредит» укладено кредитний договір № 17/4, за яким банку надано кредит рефінансування у розмірі 155 600 000,00 грн строком до 11 червня 2015 року.

Для забезпечення зобов`язання банку за кредитним договором між установою та банком укладено договір застави майнових прав № 17/4-3 від 11 лютого 2015 року.

11 лютого 2015 року між Державною іпотечною установою та ВАТ «Банк «Фінанси та Кредит» укладено договір відступлення права вимоги № 17/4В.

Постановою Національного банку України № 612 від 17 вересня 2015 року ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» віднесено до категорії неплатоспроможних.

Починаючи з 17 вересня 2015 року установа набула усі права вимоги за договором про відкриття кредитної лінії № 52-07-ИЛ/23, укладеного між банком та ОСОБА_1 , а також за усіма договорами, укладеними в забезпечення виконання зобов`язань позичальника за кредитним договором.

Про здійснення такого відступлення позичальника проінформовано повідомленням № 759/11/2 від 15 жовтня 2015 року.

Станом на момент відступлення права вимоги (17 вересня 2015 року) залишок заборгованості відповідачів за договором про відкриття кредитної лінії № 52-07-ИЛ23 від 08 серпня 2007 року становить 1 886 396,33 грн, що підтверджується витягом з довідки про залишок заборгованості по іпотечним кредитам, що були надані в забезпечення Державній іпотечній установі згідно договору застави майнових прав № 17/4 від 11 лютого 2015 року, який був наданий установі у листі АТ «Банк «Фінанси та Кредит» № 3-242100/22658 від 23 листопада 2015 року.

Позивач зазначав, що через неналежне виконання позичальником своїх зобов`язань за кредитним договором утворилась заборгованість, яка станом на 05 лютого 2018 року становить 3 365 076,74 грн, з яких: по сумі набутих вимог Державною іпотечною установою станом на 17 вересня 2015 року - 1 886 396,33 грн, прострочені відсотки за користування кредитом з 17 вересня 2015 року до 05 лютого 2018 року - 723 332,16 грн, пеня за прострочення сплати кредитних коштів - 568 125,00 грн, інфляційні втрати - 207 223,25 грн.

Державна іпотечна установа просила:

стягнути солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь Державної іпотечної установи заборгованість за договором про відкриття кредитної лінії в розмірі 3 365 076,74 грн, з яких:

по сумі набутих вимог Державною іпотечною установою станом на 17 вересня 2015 року - 1 886 396,33 грн,

прострочені відсотки за користування кредитом з 17 вересня 2015 року до 05 лютого 2018 року - 723 332,16 грн,

пеня за прострочення сплати кредитних коштів - 568 125,00 грн,

інфляційні втрати - 207 223,25 грн.

У травні 2018 року ОСОБА_1 подала зустрічний позов до Державної іпотечної установи про захист порушеного права споживача фінансових послуг та визнання договору про відкриття кредитної лінії недійсним.

Зустрічний позов мотивований тим, що при укладенні договору банк умисно ввів її в оману з метою отримання додаткового прибутку.

Вказує, що згідно з умовами договору про відкриття кредитної лінії процентна ставка за користування кредитними ресурсами у валюті кредиту становить 14,5 % річних, а реальна процентна ставка за користування кредитом - 16,0 % річних.

Проте судовим експертом встановлено, що реальна ставка на момент укладення договору про відкриття кредитної лінії становить 16,17 % річних.

Вважає, що банк умисно приховував реальну процентну ставку і вводив в оману ОСОБА_1 під час укладення відповідного договору.

Також банком було встановлено пеню у розмірі 1 % від простроченої суми за кожен день прострочення за прострочення повернення кредитних ресурсів та/або сплати процентів, що суперечить принципу розумності та не має під собою ніякого економічного обґрунтування.

До того ж, розмір встановленої пені перевищував подвійну облікову ставку НБУ, що суперечить приписам Закону України «Про захист прав споживачів» і, відповідно, порушує права позичальника як споживача, а також є порушенням статті 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань».

Договором визначено, що позичальник зобов`язаний сплатити банку комісійну винагороду за рахунково-касове обслуговування у розмірі 17 043,75 грн. Крім того, позичальник мав сплатити суму річних процентів за користування кредитними коштами, а також щомісячної комісії за надання кредитних коштів.

Вказує, що вимоги чинного на час підписання договору законодавства, а саме: частини 4 статті 4, статті 11, статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», зобов`язували банки перед підписанням кредитного договору надати позичальникам у письмовій формі повну, всебічну та об`єктивну інформацію щодо кінцевої сукупної вартості кредиту, зазначивши перелік усіх витрат, пов`язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги.

Однак банком відповідні вимоги дотримано не було, докази щодо належного повідомлення відповідача відсутні, а надана інформація про умови договору не була повною і об`єктивною, а також вводила в оману позичальника.

Зазначає, що також банком не було надано споживачу графік платежів.

ОСОБА_1 просила:

визнати недійсними договір про відкриття кредитної лінії № 52-07-Ил/23 від 08 серпня 2007 року, додаткову угоду № 1 до договору про відкриття кредитної лінії № 52-07-Ил/23 від 16 травня 2008 року, додаткову угоду № 2 договору про відкриття кредитної лінії № 52-07-Ил/23 від 29 серпня 2008 року, укладених між ОСОБА_1 та ВАТ «Банк «Фінанси та Кредит»;

застосувати наслідки визнання договору недійсним, а саме: визнати недійсним іпотечний договір від 08 серпня 2007 року та додатковий договір № 1 до іпотечного договору від 16 травня 2008 року, визнати недійсним договір поруки № 52-07-П/23 від 08 серпня 2007 року та додаткову угоду № 1 до договору поруки № 52-07-П/23 від 16 травня 2008 року.

Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 13 вересня 2022 року у складі судді: Журибеди О. М., позов Державної іпотечної установи задоволено.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь Державної іпотечної установи заборгованість за договором про відкриття кредитної лінії в розмірі 3 365 076,74 грн, з яких: по сумі набутих вимог Державною іпотечною установою станом на 17 вересня 2015 року - 1 886 396,33 грн, прострочені відсотки за користування кредитом з 17 вересня 2015 року до 05 лютого 2018 року - 723 332,16 грн, пеня за прострочення сплати кредитних коштів - 568 125,00 грн, інфляційні втрати - 207 223,25 грн.

Стягнуто з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь Державної іпотечної установи сплачений судовий збір відповідно до задоволених позовних вимог в розмірі по 25 238,00 грн.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до Державної іпотечної установи про захист порушеного права споживача фінансових послуг та визнання договору про відкриття кредитної лінії недійсним відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:

позивачем за зустрічним позовом не надано належних та допустимих доказів, які б свідчили про недобросовісність банківської установи при укладенні кредитного договору, невідповідності змісту правочину цивільному законодавству, які потягнули б за собою визнання цього договору недійсним. ОСОБА_1 не доведено недотримання сторонами в момент вчинення правочину - договору про відкриття кредитної лінії № 52-07-Ил/23 від 08 серпня 2007 року та додаткових угод № 1 від 16 травня 2008 року і № 2 від 29 серпня 2008 року вимог, необхідних для чинності правочину, встановлених статтею 203 ЦК України, а також наявність обставин, передбачених статтею 215 ЦК України, для визнання вказаних правочинів недійсними. Дані висновку судового експерта КНСЕУ судово-економічної експертизи № 2751 від 22 лютого 2019 року самі по собі не можуть слугувати підставою для визнання недійсними оспорюваних правочинів. Висновки, покладені в основу проведеної експертизи, не спростовують факту невиконання зобов`язань за договором та не спростовують факту укладання та отримання кредитних коштів і не можуть бути єдиною підставою для визнання кредитного договору недійсним. Крім того, враховуючи похідний характер додаткової угоди № 1 до договору про відкриття кредитної лінії № 52-070Ил/23 від 16 травня 2008 року, додаткової угоди № 2 договору про відкриття кредитної лінії № 52-07-Ил/23 від 29 серпня 2008 року, у задоволенні вимог позивача (за зустрічним позовом) щодо визнання недійсним договору цих додаткових угод належить відмовити. Також позивач за зустрічним позовом просив застосувати наслідки визнання договору недійсним, а саме: визнати недійсним іпотечний договір від 08 серпня 2007 року та додатковий договір № 1 до іпотечного договору від 16 травня 2008 року, визнати недійсним договір поруки

№ 52-07-П/23 від 08 серпня 2007 року та додаткової угоди № 1 до договору поруки № 52-07-П/23 від 16 травня 2008 року. Оскільки у задоволенні вимог про визнання недійсними договору про відкриття кредитної лінії та додаткових угод до нього відмовлено, зазначені вище похідні позовні вимоги за зустрічним позовом суд також визнає недоведеними та такими, що не підлягають задоволенню;

08 серпня 2007 року між ВАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та ОСОБА_1 був укладений договір про відкриття кредитної лінії № 52-07-Ил/23 зі змінами та доповненнями, внесеними додатковою угодою № 1 та додатковою угодою № 2 до договору про відкриття кредитної лінії. Відповідно до пункту 1 додаткової угоди № 2 позичальник зобов`язується повністю повернути кредитні ресурси, отримані за цим договором до 07 серпня 2017 року. Погашення проводиться шляхом зарахування відповідної суми на позичковий рахунок. Позичальник зобов`язується щомісячно в термін з «1» до «10» числа кожного місяця здійснювати погашення заборгованості відповідно до додатку № 2. Згідно з пунктом 2 додаткової угоди № 2 позичальник сплачує проценти щомісяця в термін з «1» до «10» числа кожного місяця відповідно до додатку № 2 до цього договору. У вказаний термін позичальник сплачує проценти, нараховані за період користування кредитними ресурсами за попередній місяць. Проценти сплачуються шляхом зарахування відповідної суми на рахунок процентів № 2208.9.003840/2208.7.23.84172.01. Відповідно до пункту 2.2. договору про відкриття кредитної лінії для обліку виданих у рахунок невідновлювальною кредитної лінії кредитних ресурсів банк відкриває позичальнику позичковий рахунок № НОМЕР_1 . Відповідно до пункту 6.1 договору про відкриття кредитної лінії за прострочення лінії за прострочення повернення кредитних ресурсів та/або сплати процентів позичальник сплачує банку пеню з розрахунку 1 % від простроченої суми за кожен день прострочення. Зазначена пеня сплачується у випадку порушення позичальником строків платежів, передбачених пунктами 3.2., 3.4., 4.3., 4.4., 4.6. Відповідно до пункту 1.2. договору відступлення права вимоги № 17/4-В від 11 лютого 2015 року первісний кредитор набуває всі права вимоги за договорами (кредитними, іпотеки, поруки тощо), вказаними у додатках до цього договору. Згідно інформації, яка міститься під порядковим номером 288 в додатку № 1 до договору відступлення прав вимоги, новий кредитор набув права вимоги за договором про відкриття кредитної лінії № 52-07-Ил/23 від 08 серпня 2007 року та договором поруки № 52-07-П/23 від 08 серпня 2007 року. 15 жовтня 2015 року Державною іпотечною установою на адресу ОСОБА_1 направлено повідомлення № 7489/11/2 від 15 жовтня 2015 року про те, що з 17 вересня 2015 року Державна іпотечна установа є новим кредитором та іпотекодержателем позичальника і застереження від оплати будь-яких коштів в погашення боргу на рахунки первісного кредитора, додатками до якого надавались копії договору відступлення прав вимоги № 17/4-В від 11 лютого 2015 року, витягу з Державного реєстру прав на нерухоме майно та вимоги Державної іпотечної установи по банку від 17 вересня 2015 року № 6596/15/2. Направлення позичальнику вищевказаного листа позивача (за основним позовом) підтверджується реєстром згрупованих поштових відправлень (рекомендованих листів), поданих 19 жовтня 2015 року, списком № 3886 згрупованих відправлень листів рекомендованих, поданих до поштового відділення, та фіскальним чеком про їх оплату;

станом на момент відступлення права вимоги Державній іпотечній установі за договором відступлення відповідно до довідки про залишки заборгованості по іпотечним кредитам, що були надані в забезпечення Державній іпотечній установі згідно з договором застави майнових прав № 17/4 від 11 лютого 2015 року, станом на 17 вересня 2015 року залишок основних зобов`язань боржника ( ОСОБА_1 , порядковий номер 288 у довідці) становив у гривневому еквіваленті станом на 17 вересня 2015 рік 1 866 396,33 грн. На підтвердження розміру заборгованості позичальника перед банком станом на дату відступлення свідчить розрахунок суми відсотків з 17 вересня 2015 року по 05 лютого 2018 року, відповідно до якого сума відсотків за користування кредитом становить 723 332,16 грн. Крім цього, відповідно до додатку 2 розрахунок інфляційних втрат становить 207 223,25 грн. Згідно з додатком 3 сума пені за кредитом ОСОБА_1 становить 568 125,00 грн.

Додатковим рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 27 вересня 2022 року в задоволенні заяв представника позивача за зустрічним позовом ОСОБА_4 про ухвалення додаткового рішення про розподіл судових витрат по справі № 759/1779/18 відмовлено.

Додаткове рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що у справі у задоволенні позовних вимог за зустрічним позовом ОСОБА_1 про захист порушеного права споживача фінансових послуг та визнання договору про відкриття кредитної лінії недійсним відмовлено, а позов Державної іпотечної установи задоволено. За таких обставин належить відмовити у задоволенні заяв представника позивача за зустрічним позовом про стягнення витрат на правничу допомогу та на проведення судово-економічної експертизи.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 23 листопада 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 13 вересня 2022 року та додаткове рішення Святошинського районного суду міста Києва від 27 вересня 2022 року задоволено частково.

Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 13 вересня 2022 року та додаткове рішення Святошинського районного суду міста Києва від 27 вересня 2022 року скасовано, ухвалено нове судове рішення такого змісту.

В задоволенні позову Державної іпотечної установи до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа: ПАТ «Банк «Фінанси та кредит», про стягнення заборгованості за договором про відкриття кредитної лінії відмовлено.

В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до Державної іпотечної установи про захист порушеного права споживача фінансових послуг та визнання договору про відкриття кредитної лінії недійсним відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:

ОСОБА_1 просила визнати недійсними правочини, укладені із ВАТ «Банк «Фінанси та Кредит». Проте ця юридична особа не залучена до участі у справі як відповідач. Пред`явлення вимог про визнання недійсними правочинів, укладених із ВАТ «Банк «Фінанси та кредит», до Державної іпотечної установи є помилковим, оскільки Державна іпотечна установа не є належним відповідачем за цими вимогами, що є самостійною і достатньою підставою для відмови в задоволенні цих позовних вимог;

Державна іпотечна установа вказує, що станом на момент відступлення права вимоги (17 вересня 2015 року) залишок заборгованості відповідачів за договором про відкриття кредитної лінії № 52-07-ИЛ23 від 08 серпня 2007 року становить 1 886 396,33 грн. Разом з тим, позивачем не доведено, що на момент укладення договору про відступлення прав вимоги існувала вимога до відповідачів в обсязі, відступленому банком на користь Державної іпотечної установи. Апеляційний суд погоджується з доводами апеляційної скарги в тій частині, що позивачем на підтвердження вимог позову надано копію договору про відступлення права вимоги, яка не посвідчена в установленому законом порядку, і представником позивача не надано оригінал документу для засвідчення такої копії судом. Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження розміру заборгованості відповідачів станом на 17 вересня 2015 року в сумі 1 886 396,33 грн, а також складові цієї заборгованості;

валютою кредиту є долар США, частину коштів згідно наданих квитанцій ОСОБА_1 повернуто, проте жодних розрахунків позивачем не надано. Крім того, на вимогу експерта фінансові документи, документи бухгалтерського обліку, платіжні документи, графік погашення заборгованості, відомості щодо руху коштів тощо також не надано;

посилання позивача на те, що залишок заборгованості за договором про відкриття кредитної лінії від 08 серпня 2007 року підтверджується витягом з довідки про залишок заборгованості по іпотечним кредитам, відхиляються апеляційним судом, оскільки сама по собі довідка без посилань на розрахунок такої заборгованості та первинні фінансові документи не має доказового навантаження;

сам по собі факт укладення договору відступлення права вимоги не створює для відповідачів безумовного обов`язку сплатити борг саме у такому розмірі, який зазначено у договорі. Позивачем не доведено розмір заборгованості станом на 17 вересня 2015 року в сумі 1 886 396,33 грн, не визначено складові цієї заборгованості, не спростовано висновки експерта за результатами проведення судово-економічної експертизи від 22 лютого 2019 року, що позбавляє відповідачів надати аргументи на спростування такого розрахунку заборгованості та унеможливлює проведення судом власного розрахунку;

оскільки кредитодавець самостійно, на власний розсуд, скориставшись своїм правом, достроково припинив на майбутнє дію кредитного договору та змінив строк кредитування, то за відсутності належної правової підстави відсутні підстави для нарахування процентів та пені. 23 липня 2015 року на адресу відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 банком направлено вимогу в порядку статті 35 Закону України «Про іпотеку», згідно з якою сума заборгованості за кредитним договором станом на 08 червня 2015 року становить 93 878,53 дол. США та 1 413 248,05 грн, що за розрахунком банку становить в національній валюті 3 387 119,25 грн, з такими складовими: сума заборгованості за основним боргом 85 525,85 дол. США; сума заборгованості за відсотками 8352,68 дол. США; пеня за прострочення заборгованості по основному кредиту, комісії та відсоткам - 1 413 248,05 грн. У постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) також викладено правові висновки про те, що після направлення кредитодавцем вимоги про дострокове повернення кредитної заборгованості та, відповідно, припинення дії кредитного договору права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Вимоги про стягнення інфляційних втрат не підлягають задоволенню, оскільки позивачем не доведено розмір заборгованості, на який такі втрати можуть бути нараховані, а визначені позивачем в додатку №2 суми, визначені як несплачений щомісячний платіж, не містять будь-якого обґрунтування. Тому відсутні підстави для задоволення позову Державної іпотечної установи про стягнення заборгованості у зв`язку із недоведеністю.

Аргументи учасників справи

12 лютого 2024 року Державна іпотечна установа засобами поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, яка підписана представником Стадним Д. С. , на постанову Київського апеляційного суду від 23 листопада 2023 року, у якій просила:

скасувати оскаржену постанову апеляційного суду в частині відмови в задоволені первісного позову;

рішення суду першої інстанції та додаткове рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

у матеріалах справи наявна копія вимоги АТ «Банк «Фінанси та Кредит» від 23 липня 2015 року про дострокове повернення всієї суми кредиту у зв`язку з порушенням умов кредитного договору. ОСОБА_1 зазначену вимогу не оскаржувала;

апеляційним судом застосовані норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах. У постанові Верховного Суду у справі № 637/992/16-ц від 04 квітня 2018 року зазначено, що: «належним чином дослідити поданий стороною доказ, а саме розрахунок заборгованості за кредитним договором, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду»;

у постанові Верховного Суду у справі № 331/7975/13-ц від 23 березня 2020 року визначено: «чинне законодавство України не містить вимог щодо засобів доказування, за допомогою яких має підтверджуватись розмір заборгованості. Відповідно застосовуються загальні правила щодо доказів та обов`язків щодо доказування. Виходячи з наведеного колегія суддів вважає, що наданий банком розрахунок є належним та допустимим доказом утвореної заборгованості у цій справі. Крім того, відповідач не спростував факт отримання кредиту, тим більше здійснював його часткове погашення, під час розгляду справи не був згоден із заявленим банком розміром заборгованості, проте свого розрахунку не надав». У постанові Верховного Суду від 22 червня 2022 року № 296/7213/15 визначено: «суд має з`ясовувати обставини, пов`язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то суд, з урахуванням конкретних обставин справи, самостійно визначає суми нарахувань, які підлягають стягненню, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов`язання, та зазначеного позивачем максимального розміру стягуваних сум нарахувань. Якщо з поданого позивачем розрахунку неможливо з`ясувати, як саме обчислено заявлену до стягнення суму, суд може зобов`язати позивача подати більш повний та детальний розрахунок. При цьому суд в будь-якому випадку не позбавлений права зобов`язати відповідача здійснити і подати суду контррозрахунок (зокрема, якщо відповідач посилається на неправильність розрахунку, здійсненого позивачем)». У постанові Верховного Суду у справі № 331/7975/13-ц від 23 березня 2020 року визначено, що: «чинне законодавство України не містить вимог щодо засобів доказування, за допомогою яких має підтверджуватись розмір заборгованості Відповідно застосовуються загальні правила щодо доказів та обов`язків щодо доказування. Виходячи з наведеного колегія суддів вважає, що наданий банком розрахунок є належним та допустимим доказом утвореної заборгованості у цій справі»;

у випадку, якщо суд вважає розрахунок заборгованості таким, що не відповідає тим відносинам, які склалися між сторонами та на підставі нього не можна визначити реальну суму заборгованості, то суд повинен здійснити свій власний обрахунок заборгованості, а не відмовити в задоволенні позову через недоведеність позовних вимог.

Аналіз касаційної скарги свідчить, що постанова апеляційного суду оскаржується у частині відмови у задоволенні первісного позову. В іншій частині постанова апеляційного суду не оскаржується, тому в касаційному порядку не переглядається.

У квітні 2024 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 подали відзив на касаційну скаргу, підписаний представником ОСОБА_6 , в якому просили:

касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду у відповідній частині - без змін;

судові витрати понесені в суді касаційної інстанції стягнути з Державної іпотечної установи на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_2 .

Відзив мотивований тим, що:

висновки Верховного Суду, на які міститься посилання в касаційній скарзі, нерелевантні;

Державна іпотечна установа не зазначає, яким саме його доказам не надано оцінку апеляційним судом;

позивачем не доведено, що на момент укладення договору про відступлення прав вимоги існувала вимога до відповідачів в обсязі, відступленому банком на користь Державної іпотечної установи;

фактично позивач за первісним позовом, посилаючись на вказані постанови Верховного Суду, повністю перекладає обов`язок доведення розрахунку боргу за ним же пред`явленим позовом на суд і на відповідача;

постанова апеляційного суду у частині відмови у задоволенні первісного позову є обґрунтованою, тому відсутні підстави для її скасування.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 09 квітня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі.

01 травня 2024 року справа передана судді-доповідачу Крату В. І.

Ухвалою Верховного Суду від 03 травня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 09 квітня 2024 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 04 квітня 2018 року у справі № 637/992/16-ц; від 23 березня 2020 року у справі № 331/7975/13-ц; від 22 червня 2022 року у справі № 296/7213/15; від 19 січня 2022 року у справі № 199/5072/19.

Фактичні обставини

Суди встановили, що відповідно до договору про відкриття кредитної лінії № 52-07Ил/23, укладеного 08 серпня 2007 року між ВАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та ОСОБА_1 , банк відкриває позичальнику невідновлювальну кредитну лінію на умовах забезпеченості, поворотності, строковості, платності в розмірі 225 000,00 дол. США з оплатою 14,5 % річних.

Для забезпечення зобов`язання по кредитному договору № 52-07 Ил/23 між ВАТ «Банк «Фінанси та Кредит», ОСОБА_2 і ОСОБА_1 укладено договір поруки № 52-07-П/23 від 08 серпня 2007 року, за умовами якого поручитель та позичальник несуть солідарну відповідальність перед банком.

Згідно додаткової угоди № 1 до договору про відкриття кредитної лінії від 08 серпня 2007 року № 52-07-Ил/23 16 травня 2008 року між ВАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та ОСОБА_1 укладено додаткову угоду, відповідно до умов якої пункт 2.1 договору про відкриття кредитної лінії від 08 серпня 2007 року № 52-07Ил/23 викладено в такій редакції: «банк відкриває позичальнику невідновлювальну кредитну лінію на умовах забезпеченості, поворотності, строковості, платності, що складається із суми залишку основного боргу по кредиту, що на момент укладення цієї додаткової угоди становить суму в розмірі 225 000 дол. США, з оплатою по процентній ставці 16,0 процентів річних у відповідності до вимог пункту 4.6 кредитного договору». Пункт 4.1 договору викладено в наступній редакції «позичальник сплачує Банку проценти за користування кредитними ресурсами у валюті кредиту, по процентній ставці 16,0 (шістнадцять цілих) процентів річних».

08 серпня 2007 року ОСОБА_1 звернулась до банку із заявою про надання траншу в рамках невідновлювальної кредитної лінії в розмірі 90 000 дол. США та згідно заяви на видачу готівки від 08 серпня 2007 року отримала такі кошти.

09 серпня 2007 року ОСОБА_1 звернулась до банку із заявою про надання траншу в рамках невідновлювальної кредитної лінії в сумі 135 000,00 дол. США та згідно заяви на видачу готівки від 09 серпня 2007 року отримала такі кошти.

29 серпня 2008 року між ВАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_1 укладено додаткову угоду № 2 до договору про відкриття кредитної лінії.

Відповідно до умов укладеної додаткової угоди сторони визначили, що пункт 3.2 договору про відкриття кредитної лінії № 52-07-Тл/23 від 08 серпня 2007 року викладено в такій редакції: «позичальник зобов`язується повністю повернути кредитні ресурси, отримані за цим договором, до 07 серпня 2017 року. Погашення проводиться шляхом зарахування відповідної суми на позичковий рахунок. Позичальник зобов`язується щомісячно, в термін з 01 до 10 числа кожного місяця, здійснювати погашення заборгованості відповідно до додатку № 2». Пункт 4.3 викладено в новій редакції, а також додаток № 1 визнано таким, що втратив чинність.

16 травня 2008 року між банком, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено Додаткову угоду № 1 до договору поруки № 52-07-П/23 від 08 серпня 2007 року, згідно якої пункт 1.1 договору поруки викладено в новій редакції, зокрема, визначено, що боржнику наданий кредит, що складається із суми залишку основного боргу по кредиту, що на момент укладення цієї додаткової угоди становить суму в розмірі 225 000,00 дол. США, з оплатою по процентній ставці 16,0 процентів річних.

11 лютого 2015 року з метою реалізації порядку стягнення на майнові права відповідно до договору застави майнових прав № 17/403 від 11 лютого 2015 року між ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та Державною іпотечною установою укладено договір відступлення права вимоги № 17/4-В як забезпечення виконання зобов`язань первісного кредитора за кредитним договором № 17/4 від 11 лютого 2015 року.

З даних додатку № 1 до договору відступлення прав вимоги №17/4-В від 11 лютого 2015 року убачається, що серед боржників є , зокрема, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (поручитель).

15 жовтня 2015 року Державною іпотечною установою на адресу ОСОБА_1 направлено повідомлення № 7489/11/2 від 15 жовтня 2015 року про те, що з 17 вересня 2015 року Державна іпотечна установа є новим кредитором та іпотекодержателем позичальника та застереження від оплати будь-яких коштів в погашення боргу на рахунки первісного кредитора, додатками до якого надавались копії договору відступлення прав вимоги № 17/4-В від 11 лютого 2015 року, витягу з державного реєстру прав на нерухоме майно та вимоги ДІУ по банку від 17 вересня 2015 року №6596/15/2.

Відповідно до листа, підписаного уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в АТ "Банк «Фінанси та Кредит», станом на момент відступлення права вимоги Державній іпотечній установі за договором відступлення у відповідності з довідкою про залишки заборгованості по іпотечним кредитам, що були надані в забезпечення Державній іпотечній установі згідно з договором застави майнових прав № 17/4 від 11 лютого 2015 року станом на 17 вересня 2015 року залишок основних зобов`язань боржника ( ОСОБА_1 порядковий номер 288 в довідці) складав: у гривневому еквіваленті станом на 17 вересня 2015 рік - 1 866 396,33 грн.

У серпні 2015 року АТ «Банк «Фінанси та кредит» звернувся до ОСОБА_1 з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості в розмірі 93 878,53 дол. США та 1 413 248,05 грн, який ухвалою суду від 04 липня 2016 року залишено без розгляду.

23 липня 2015 року на адресу відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 банком направлено вимогу в порядку статті 35 Закону України «Про іпотеку», згідно якої сума заборгованості за кредитним договором станом на 08 червня 2015 року становить 93 878,53 дол. США та 1 413 248,05 грн, що за розрахунком банку становить в національній валюті 3 387 119,25 грн.

Згідно вказаної вимоги відповідачам запропоновано протягом 30 днів з моменту отримання вимоги повернути кредитні кошти та погасити заборгованість станом на 08 червня 2015 року у розмірі 93 878,53 дол. США та 1 413 248,05 грн, з яких:

сума заборгованості за основним боргом 85 525,85 дол. США;

сума заборгованості за відсотками 8352,68 дол. США;

пеня за прострочення заборгованості по основному кредиту, комісії та відсоткам - 1 413 248,05 грн.

Звертаючись із цим позовом, позивач надав розрахунок суми відсотків з 17 вересня 2015 року по 05 лютого 2018 року (додаток 1 до позовної заяви ), згідно якого за цей період заборгованість за відсотками за користування кредитом ОСОБА_1 складає 723 332,16 грн, база нарахування 1 866 396,33 грн, відсоткова ставка 16,00%.

З даних додатку № 2 до позовної заяви розрахунок інфляційний витрат становить 207 223,25 грн за період з 01 вересня 2015 року по 01 грудня 2017 року. Розраховуючи інфляційні втрати, позивач виходить із суми несплаченого платежу щомісячно в період з 01 вересня 2015 року по 01 грудня 2017 року без обґрунтування підстави визначення цих щомісячних платежів.

Відповідно до додаткку № 3 до позовної заяви сума пені за кредитом ОСОБА_1 становить 568 125, 00 грн. Нарахування пені проведено із суми 225 000 дол. США, що в гривневому еквіваленті становить на дату 08 серпня 2007 року 1 136 250,00 грн без надання відповідно розрахунку.

Матеріали цивільної справи містять квитанції про здійснення банківських операцій, відповідно до даних яких ОСОБА_1 сплачено на рахунок Філії «Центральне РУ» АТ «Банк «Фінанси та Кредит»: 29 січня 2014 року - 4000 дол. США; 06 лютого 2014 року - 4000 дол. США; 18 березня 2014 року - 3000 дол. США; 10 квітня 2014 року - 2000,00 дол. США; 16 травня 2014 року - 2000 дол. США; 08 січня 2013 року - 2000 дол. США; 22 січня 2013 року - 2000 дол. США; 29 січня 2013 року - 2000 дол. США; 31 січня 2013 року - 2000 дол. США; 11 лютого 2013 року - 2000 дол. США; 18 лютого 2013 року - 2000 дол. США; 28 лютого 2013 року - 2000 дол. США; 14 березня 2013 року - 2000 дол. США; 18 березня 2011 року - 3500 дол. США; 21 березня 2013 року - 2000 дол. США; 06 квітня 2013 року - 2000 дол. США; 06 червня 2013 року - 700 дол. США; 14 червня 2013 року - 2000 дол. США; 20 червня 2013 року - 2000 дол. США; 15 липня 2013 року - 3 065 дол. США; 29 липня 2013 року - 575 дол. США; 01 серпня 2013 року - 1720 дол. США; 20 серпня 2013 року - 2000 дол. США; 27 листопада 2013 року - 4000 дол. США; 25 грудня 2013 року - 3000 дол. США; 19 січня 2012 року - 5000 дол. США; 30 січня 2012 року - 2000 дол. США; 17 лютого 2012 року - 3000 дол. США; 27 лютого 2012 року - 3000 дол. США; 15 березня 2012 року - 5 500 дол. США; 19 березня 2012 року - 1000 дол. США; 17 квітня 2012 року - 3000 дол. США; 23 квітня 2012 року - 2000 дол. США; 15 травня 2012 року - 3000 дол. США; 18 червня 2012 року - 3000 дол. США; 18 вересня 2012 року - 2500 дол. США; 24 вересня 2012 року - 3000 дол. США; 01 жовтня 2012 року - 3000 дол. США; 31 жовтня 2012 року - 2000,00 дол. США; 19 листопада 2012 року - 3000 дол. США; 26 листопада 2012 року - 3000 дол. США; 30 листопада 2012 року - 2000 дол. США; 10 грудня 2012 року - 2500 дол. США; 11 грудня 2012 року - 1000 дол. США; 29 грудня 2012 року - 5000 дол. США; 09 березня 2011 року - 3000 дол. США; 29 квітня 2011 року - 2740 дол. США; 08 липня 2011 року - 500 дол. США; 15 серпня 2011 року - 1000 дол. США; 02 вересня 2011 року - 3000 дол. США; 24 жовтня 2011 року - 500 дол. США; 11 листопада 2011 року - 10 000 дол. США; 29 листопада 2011 року - 2000 дол. США; 09 грудня 2011 року - 2000 дол. США; 22 грудня 2011 року - 2000 дол. США; 16 червня 2009 року - 4500 дол. США; 28 серпня 2009 року - 6000 дол. США; 25 вересня 2009 року - 2000 дол. США; 30 грудня 2009 року - 5 500 дол. США; 08 серпня 2007 року - 921,08 гривень (призначення страховий платіж); 08 серпня 2007 року - 4306,25 гривень (страховий платіж); 08 серпня 2007 року - 17 043,75 гривень (призначення комісія згідно договору від 08 серпня 2007 року); 08 серпня 2007 року - 909 гривень (призначення комісія згідно договору від 08 серпня 2007 року); 09 серпня 2007 року - 1 363,50 гривень (призначення комісія згідно договору від 08 серпня 2007 року).

Загальний розмір сплачених коштів у доларах США за вказаний період згідно наданих квитанції становить 159 800 дол. США.

Ухвалою Святошинського районного суду міста Києва від 27 серпня 2020 року клопотання представника відповідачів ОСОБА_4 - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про витребування доказів задоволено. Витребувано в АТ «Банк «Фінанси та Кредит» документи та інформацію, що підтверджують наступне:

1. Яку суму кредитних коштів (в якій валюті) та коли саме (дата) отримала ОСОБА_1 у ВАТ «Банк «Фінанси та Кредит» згідно Договору про відкриття кредитної лінії № 52-07-Ил/23 від 08 червня 2007 року? Надати копії меморіальних ордерів чи інших документів, що підтверджують факт отримання ОСОБА_1 кредитних коштів.

2. Які суми грошових коштів (у доларах та гривневому еквіваленті (якщо таке мало місце) та коли (дати) були сплачені (списані/зараховані/повернуті) ОСОБА_1 в якості сплати тіла кредиту, відсотків, штрафних санкцій за договором про відкриття кредитної лінії № 52-07-Ил/23 від 08 серпня 2007 року?

3. Детальну виписку надходжень (в т. ч. сплати/списання/зарахування/повернення будь-яким чином) грошових коштів до ВАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та його правонаступників, що здійснювались ОСОБА_1 в якості погашення заборгованості за договором про відкриття кредитної лінії № 52-07-Ил/23 від 08 серпня 2007 року (т. 2, а. с. 139-140).

На виконання вказаної ухвали представник АТ «Банк «Фінанси та Кредит» надав суду відповідь про те, що документи, що підтверджують видачу готівки, а саме заяви про видачу готівки за 2007 рік, знищені у зв`язку з закінченням терміну зберігання. Інші документи, зокрема виписки, надані на електронному носії; документи підписані за допомогою ЕЦП (т. 2, а. с. 160-162).

Позиція Верховного Суду

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)).

Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, примусове виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України).

Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов`язків (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 лютого 2023 року в справі № 465/5980/17 (провадження № 61-1178св20)).

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18)).

Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у частині другій статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України.

Пред`явлення вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитним договором обумовлює зміну строку виконання зобов`язання та початок перебігу позовної давності.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12-ц (провадження №14-10цс18) відступлено від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 02 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15, та зроблено висновок, що: «за змістом статті 526, частини першої статті 530, статті 610 та частини першої статті 612 ЦК України для належного виконання зобов`язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов`язання є його порушенням. Відповідно до частини першої статті 1048 та частини першої статті 1054 ЦК України кредитодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми кредиту, розмір і порядок одержання яких встановлюються договором. Отже, припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Якщо кредитний договір встановлює окремі зобов`язання, які деталізують обов`язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу. А відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу у межах строку кредитування згідно з частиною п`ятою статті 261 ЦК України починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) позичальником обов`язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу. Встановлення строку кредитування у кредитному договорі, що передбачає внесення позичальником щомісячних платежів, має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогами кредитодавця щодо погашення заборгованості за цим договором, а, насамперед, для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів. Відтак, за вказаних умов початок перебігу позовної давності не можна визначати окремо для погашення всієї заборгованості за договором (зі спливом строку кредитування) і для погашення щомісячних платежів (після несплати чергового такого платежу)».

У постанові від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) Велика Палата Верховного Суду відступила від правових висновків Верховного Суду України, викладених у постановах: від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1206цс15, від 21 вересня 2016 року у справі № 6-1252цс16.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) зроблено висновок, що звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред`явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Наявність судового рішення про дострокове задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник виконав не в повному обсязі, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, який у цій частині змінений кредитором, що засвідчено в судовому рішенні. Якщо за рішенням про звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов`язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 (провадження № 12-142гс19) вказано, що «у межах кредитного договору позичальник отримує позичені кошти у своє тимчасове користування на умовах повернення, платності і строковості. У постановах Великої Палати Верховного Суду уже неодноразово вказувалося на те, що цивільне законодавство передбачає як випадки, коли боржник правомірно користується наданими йому коштами та має право не сплачувати кредитору свій борг протягом певного узгодженого часу, так і випадки, коли боржник повинен сплатити борг кредитору, однак не сплачує коштів, користуючись ними протягом певного строку неправомірно. Зокрема, відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані частиною першою статті 1048 ЦК України. Такі проценти є звичайною платою боржника за право тимчасово користуватися наданими йому коштами на визначених договором та законодавством умовах, тобто у межах належного та добросовісного виконання сторонами договірних зобов`язань, а не у випадку їх порушення. Натомість наслідки прострочення грошового зобов`язання (коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх) також урегульовані законодавством. У випадках, коли боржник порушив умови договору, прострочивши виконання грошового зобов`язання, за частиною першою статті 1050 ЦК України застосуванню у таких правовідносинах підлягає положення статті 625 цього Кодексу. За наведеним у цій статті регулюванням відповідальності за прострочення грошового зобов`язання на боржника за прострочення виконання грошового зобов`язання покладається обов`язок сплатити кредитору на його вимогу суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Проценти, встановлені статтею 625 ЦК України, підлягають стягненню саме при наявності протиправного невиконання (неналежного виконання) грошового зобов`язання. Тобто, проценти, що стягуються за прострочення виконання грошового зобов`язання за частиною другою статті 625 ЦК України є спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов`язання. На відміну від процентів, які є звичайною платою за користування грошима, зокрема за договором позики, до них застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність. Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма частини першої статті 1048 ЦК України і охоронна норма частини другої статті 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно. Тому за період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та частини першої статті 1048 ЦК України як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до частини другої статті 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов`язання».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 червня 2021 року у справі № 2-6460/11 (провадження № 61-14479св20) вказано, що:

«звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред`явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Наявність судового рішення про дострокове задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник виконав не в повному обсязі, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, який у цій частині змінений кредитором, що засвідчено у судовому рішенні. Якщо за рішенням суду про звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана у повному обсязі, кредитор має лише право на отримання гарантій належного виконання зобов`язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а тому після вимоги про дострокове повернення всієї суми заборгованості за кредитним договором, банк мав право на стягнення з позичальника тільки сум, нарахованих відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не на стягнення заборгованості за відсотками за користування кредитом, комісії та пені».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 вересня 2018 року у справі № 159/2146/15-ц (провадження № 61-20113св18) зазначено, що: «колегія суддів вважає безпідставними посилання апеляційного суду, як на законність підстави для відмови у задоволенні позову банку на недоведення суми заборгованості, оскільки заборгованість визначається умовами кредитного договору та вимогами закону. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність та взаємний зв`язок доказів у їх сукупності (частини друга, третя статті 212 ЦПК України 2004 року). Встановивши факт існування між сторонами не виконаних позичальником кредитних зобов`язань, суд у будь-якому разі має стягнути ту суму, яка була доведена і щодо якої у суду не має сумніву, оскільки за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України).

У статті 554 ЦК України встановлено, що у разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 серпня 2022 року у справі № 487/4327/16-ц (провадження № 61-1214св22) вказано, що: «відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. Згідно з частиною четвертою статті 559 ЦК України в чинній на час виникнення спірних правовідносин редакції порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. З огляду на зміст другого речення частини четвертої статті 559 ЦК України можна зробити висновок, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов`язання за договором повинно бути пред`явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов`язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами). У разі пред`явлення банком вимог до поручителя більш ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов`язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов`язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку (висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 13 червня 2018 року у справі № 408/8040/12). Отже, в разі реалізації кредитором свого права вимоги на дострокове повернення кредиту відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України строк звернення кредитора до суду з вимогами до поручителя необхідно обраховувати з моменту настання строку дострокового повернення кредиту. Оскільки у цій справі строк дострокового повернення кредиту настав 10 листопада 2010 року, а банк звернувся до суду у серпні 2016 року, то порука ОСОБА_2 за договором поруки є припиненою, а отже, немає правових підстав для задоволення позовних вимог, пред`явлених банком до поручителя. З огляду на викладене, саме з вищенаведених підстав у задоволенні позову банку необхідно було відмовити».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) зазначено: «якщо кредитний договір встановлює окремі зобов`язання, які деталізують обов`язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу. А відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу у межах строку кредитування згідно з частиною п`ятою статті 261 ЦК України починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) позичальником обов`язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу. Встановлення строку кредитування у кредитному договорі, що передбачає внесення позичальником щомісячних платежів, має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогами кредитодавця щодо погашення заборгованості за цим договором, а, насамперед, для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів. Відтак, за вказаних умов початок перебігу позовної давності не можна визначати окремо для погашення всієї заборгованості за договором (зі спливом строку кредитування) і для погашення щомісячних платежів (після несплати чергового такого платежу).

Грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом (частини перша, друга статті 533 ЦК України).

Традиційним в доктрині приватного права та судовій практиці є розмежування валюти боргу та валюти платежу як елементів грошового зобов`язання. Валюта боргу - це грошові одиниці, в яких обчислена сума зобов`язання (що дозволяє визначити його ціннісне значення). У свою чергу, під валютою платежу розуміються грошові знаки, які є засобом погашення грошового зобов`язання і в яких повинне здійснюватися його фактичне виконання. За загальним правилом при наявності «валютного застереження», тобто визначення грошового еквіваленту в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 вересня 2019 року в справі № 755/9348/15-ц (провадження № 61-30272св18), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 753/8945/19 (провадження № 61-8829сво21)).

Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (стаття 625 ЦК України).

У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18)).

Індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, іноземна валюта індексації не підлягає. Норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов`язання, визначеного у гривнях (див., зокрема, постанову Верховного Суду України від 27 січня 2016 року у справі № 6-771цс15, постанову Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі № 6-474цс16, постанову Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1672цс16, постанову Верховного Суду України від 01 березня 2017 року у справі № 6-284цс17).

У випадку порушення грошового зобов`язання, предметом якого є грошові кошти, виражені в гривнях з визначенням еквівалента в іноземній валюті, втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлюються еквівалентом іноземної валюти(див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року у справі № 296/10217/15-ц (провадження № 14-727цс19)).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

при зверненні із позовом Державна іпотечна установа посилалася на те, що 08 серпня 2007 року між ВАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та ОСОБА_1 укладено договір про відкриття кредитної лінії № 52-07-ИЛ/23 зі змінами та доповненнями, внесеними додатковою угодою №1 та додатковою угодою № 2 до договору про відкриття кредитної лінії. За цим договором позичальник отримала 225 000,00 дол. США строком до 07 серпня 2017 року зі сплатою 16 % річних. Повернення кредиту мало відбуватися щомісячно з «1» до «10» числа шляхом сплати платежу у розмірі 2 206,00 дол. США. Для забезпечення виконання ОСОБА_1 зобов`язань за договором відкриття кредитної лінії між банком та ОСОБА_2 був укладений договір поруки № 52-07-П/23 від 08 серпня 2007 року, за умовами якого поручитель та позичальник несуть солідарну відповідальність перед кредитором за невиконання умов кредитного договору;

апеляційний суд встановив, що 23 липня 2015 року ВАТ «Банк «Фінанси та Кредит» направило на адресу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вимогу в порядку статті 35 Закону України «Про іпотеку», згідно з якою сума заборгованості за кредитним договором станом на 08 червня 2015 року становить 93 878,53 дол. США та 1 413 248,05 грн, що за розрахунком банку становить в національній валюті 3 387 119,25 грн, з такими складовими: сума заборгованості за основним боргом 85 525,85 дол. США; сума заборгованості за відсотками 8 352,68 дол. США; пеня за прострочення заборгованості за основним кредитом, комісією та відсотками - 1 413 248,05 грн;

відповідно до пункту 5.1 договору поруки від 08 серпня 2007 року № 50-07-П/23 порука припиняється із припиненням зобов`язання, що забезпечується нею. Порука також припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання зобов`язання за кредитним договором не заявив вимоги до поручителя;

оскільки кредитор змінив строк виконання зобов`язання шляхом направлення 23 липня 2015 року вимоги в порядку статті 35 Закону України «Про іпотеку», у якій наполягав на поверненні кредитних коштів у розмірі 93 878,53 дол. США та 1 413 248,05 грн протягом 30 днів з моменту отримання цієї вимоги, а позов у цій справі поданий 06 лютого 2018 року, порука ОСОБА_2 за договором поруки від 08 серпня 2007 року № 50-07-П/23 припинена, тобто відсутні підстави для задоволення позову Державної іпотечної установи до поручителя. Тому постанову апеляційного суду у частині відмови у задоволенні первісного позову до ОСОБА_2 про стягнення кредитної заборгованості слід змінити, виклавши її мотивувальну частину в зазначеній частині вимог у редакції цієї постанови;

апеляційний суд вважав недоведеною вимогу позивача за первісним позовом про стягнення з позичальника заборгованості станом на момент відступлення права вимоги (17 вересня 2015 року) у розмірі 1 886 396,33 грн, оскільки витяг з довідки про залишок заборгованості за іпотечним кредитом без посилань на розрахунок такої заборгованості та первинні фінансові документи не мають доказового навантаження;

поза увагою апеляційного суду залишилось те, що належним чином дослідити поданий стороною доказ, а саме розрахунок заборгованості за кредитним договором, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду. Встановивши факт існування між сторонами невиконаних позичальником кредитних зобов`язань, суд у будь-якому разі має стягнути ту суму, яка була доведена і щодо якої у суду не має сумніву, оскільки за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти;

аналіз матеріалів справи свідчить, що ухвалою Святошинського районного суду міста Києва від 27 серпня 2020 року клопотання представника відповідачів ОСОБА_4 - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про витребування доказів задоволено. Витребувано в АТ «Банк «Фінанси та Кредит» документи та інформацію, що підтверджують наступне: 1. Яку суму кредитних коштів (в якій валюті) та коли саме (дата) отримала ОСОБА_1 у ВАТ «Банк «Фінанси та Кредит» згідно з договором про відкриття кредитної лінії № 52-07-Ил/23 від 08 червня 2007 року? Надати копії меморіальних ордерів чи інших документів, що підтверджують факт отримання ОСОБА_1 кредитних коштів. 2. Які суми грошових коштів (у доларах та гривневому еквіваленті (якщо таке мало місце) та коли (дати) були сплачені (списані/зараховані/повернуті) ОСОБА_1 як сплати тіла кредиту, відсотків, штрафних санкцій за договором про відкриття кредитної лінії № 52-07-Ил/23 від 08 серпня 2007 року? 3. Детальну виписку надходжень (в т. ч. сплати/списання/зарахування/повернення будь-яким чином) грошових коштів до ВАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та його правонаступників, що здійснювались ОСОБА_1 в якості погашення заборгованості за договором про відкриття кредитної лінії № 52-07-Ил/23 від 08 серпня 2007 року (т. 2, а. с. 139-140). На виконання вказаної ухвали представник АТ «Банк «Фінанси та Кредит» надав суду відповідь про те, що документи, що підтверджують видачу готівки, а саме заяви про видачу готівки за 2007 рік, знищені у зв`язку з закінченням терміну зберігання. Інші документи, зокрема виписки, надані на електронному носії; документи підписані за допомогою ЕЦП (т. 2, а. с. 160-162);

апеляційний суд не дослідив надані представником АТ «Банк «Фінанси та Кредит» документи, зокрема, виписку по особовому рахунку за перiод з 08 серпня 2007 року по 26 серпня 2016 року, виписку по особовому рахунку за перiод з 08 серпня 2007 року по 20 травня 2019 року, надані представником банку на електронному носії (т. 2, а. с. 162);

за таких обставин апеляційний суд зробив передчасний висновок про відмову у стягненні заборгованості станом на момент відступлення права вимоги (17 вересня 2015 року) у розмірі 1 886 396,33 грн. Тому оскаржену постанову апеляційного суду в цій частині належить скасувати та передати справу у цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції;

апеляційний суд вважав недоведеною вимогу позивача за первісним позовом про стягнення з позичальника прострочених відсотків за користування кредитом з 17 вересня 2015 року до 05 лютого 2018 року - 723 332,16 грн. Апеляційний суд не врахував, що право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред`явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Оскільки у серпні 2015 року строк кредитування за договором про відкриття кредитної лінії № 52-07-ИЛ/23 від 08 серпня 2007 року, укладеним між ВАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та ОСОБА_1 , вважається таким, що настав, то право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припинилося. У зв`язку із цим у задоволенні позовних вимог Державної іпотечної установи до ОСОБА_1 про стягнення прострочених відсотків за користування кредитом з 17 вересня 2015 року до 05 лютого 2018 року - 723 332,16 грн належить відмовити у зв`язку із необґрунтованістю цих вимог. Таким чином, постанова апеляційного суду у цій частині підлягає зміні з викладенням її мотивувальної частини у редакції цієї постанови;

апеляційний суд вважав недоведеною вимогу позивача за первісним позовом про стягнення з позичальника пені за прострочення сплати кредитних коштів у розмірі 568 125,00 грн. Після вимоги про дострокове повернення всієї суми заборгованості за кредитним договором банк мав право на стягнення з позичальника тільки сум, нарахованих відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не на стягнення пені. Однак апеляційний суд не встановив, за який період нарахована вказана сума пені - до моменту настання строку кредитування чи після. За таких обставин передчасним є висновок апеляційного суду про недоведеність вимоги Державної іпотечної установи до ОСОБА_1 про стягнення пені за прострочення сплати кредитних коштів у розмірі 568 125,00 грн. Тому оскаржену постанову апеляційного суду в цій частині належить скасувати та передати справу у цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції;

апеляційний суд вважав недоведеною вимогу позивача за первісним позовом про стягнення з позичальника інфляційних втрат у розмірі 207 223,25 грн, оскільки відсутній належний розрахунок заборгованості та неможливо встановити, на які складові боргу такі інфляційні втрати можуть бути нараховані. Однак апеляційний суд не звернув увагу, що індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України. З урахуванням того, що кредит надавався ОСОБА_1 в іноземній валюті - доларах США, відсутні підстави для задоволення вимоги Державної іпотечної установи до позичальника про стягнення інфляційних втрат. Таким чином, постанова апеляційного суду у цій частині підлягає зміні з викладенням її мотивувальної частини у редакції цієї постанови.

Суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду в оскарженій частині прийнята без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним, касаційний суд вважає, що: касаційну скаргу належить задовольнити частково, постанову апеляційного суду у частині позовних вимог Державної іпотечної установи до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості (станом на 17 вересня 2015 року) у розмірі 1 886 396,33 грн, пені за прострочення сплати кредитних коштів у розмірі 568 125,00 грн, розподілу судових витрат скасувати та передати справу у цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції; постанову апеляційного суду у частині позовних вимог Державної іпотечної установи до ОСОБА_7 про стягнення заборгованості за договором про відкриття кредитної лінії; до ОСОБА_1 про стягнення прострочених відсотків за користування кредитом з 17 вересня 2015 року до 05 лютого 2018 року у розмірі 723 332,16 грн, інфляційних втрат у розмірі 207 223,25 грн змінити, виклавши її мотивувальну частину у редакції цієї постанови.

Висновки щодо розподілу судових витрат

Постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції (підпункт «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України).

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що:

«згідно із підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Таким чином, встановлено дискреційне повноваження суду зазначити в резолютивній частині судового рішення про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. Статтею 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, такий обов`язок у випадку передачі справи на новий судовий розгляд не покладено. Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що якщо судом апеляційної інстанції скасовано ухвалу суду першої інстанції або судом касаційної інстанції скасовано ухвалу з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, розподіл судового збору у справі, в тому числі сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги, здійснює той суд, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи.

З урахуванням наведеного Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду відступає від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у додатковій постанові від 22 квітня 2019 року у справі № 756/2157/15-ц. У разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».

Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційних скарг, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Державної іпотечної установи, яка підписана представником Стадним Денисом Сергійовичем , задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 23 листопада 2023 року у частині позовних вимог Державної іпотечної установи до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості (станом на 17 вересня 2015 року) у розмірі 1 886 396,33 грн, пені за прострочення сплати кредитних коштів у розмірі 568 125,00 грн, розподілу судових витрат скасувати та передати справу у цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанову Київського апеляційного суду від 23 листопада 2023 року у частині відмови в задоволенні позовних вимог Державної іпотечної установи до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором про відкриття кредитної лінії, Державної іпотечної установи до ОСОБА_1 про стягнення прострочених відсотків за користування кредитом з 17 вересня 2015 року до 05 лютого 2018 року у розмірі 723 332,16 грн, інфляційних втрат у розмірі 207 223,25 грн змінити, виклавши її мотивувальну частину у редакції цієї постанови.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Київського апеляційного суду від 23 листопада 2023 року у скасованій частині втрачає законну силу та подальшому виконанню не підлягає.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

В. М. Коротун

Є. В. Краснощоков