Окрема думка

від 03.04.2024 по справі 906/1330/21

ВЕЛИКА ПАЛАТА ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

суддів Великої Палати Верховного Суду Ступак О. В., Банаська О. О., Желєзного І. В., Кривенди О. В.

у справі № 906/1330/21

(провадження № 12-38гс23)

1. 03 квітня 2024 року Велика Палата Верховного Суду розглянула справу за позовом ОСОБА_1 до Релігійної громади Покрова Пресвятої Богородиці Житомирсько-Овруцької єпархії Української православної церкви (Православної церкви України) про визнання недійсним протоколу загальних зборів та визнання недійсним статуту за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Житомирської області від 20 вересня 2022 року та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 23 листопада 2022 року.

2. Велика Палата Верховного Суду в цій справі ухвалила рішення про залишення касаційної скарги ОСОБА_1 без задоволення, а рішення Господарського суду Житомирської області від 20 вересня 2022 року та постанови Північно-західного апеляційного господарського суду від 23 листопада 2022 року у справі № 906/1330/21 без змін.

3. З результатами вирішення цієї справи не погоджуємось, а тому відповідно до частини третьої статті 34 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) висловлюємо свою окрему думку з таких міркувань.

Рух справи в судах та узагальнюючі висновки оскаржуваних рішень

4. У листопаді 2021 року ОСОБА_1 (далі також - Позивач) звернувся до Релігійної громади Покрова Пресвятої Богородиці Житомирсько-Овруцької єпархії Української православної церкви (Православної церкви України) (далі також - Відповідач) з позовною заявою про визнання недійсним протоколу загальних зборів від 06 липня 2019 року № 2 та визнання недійсним статуту Релігійної організації «Релігійна громада Покрова Пресвятої Богородиці Житомирсько-Овруцької єпархії Української православної церкви (Православної церкви України)» (далі - Релігійна організація УПЦ) у новій редакції.

5. Позов обґрунтував тим, що оспорюване рішення прийняте загальними зборами 06 липня 2019 року неуповноваженими особами, без повідомлення позивача - настоятеля Релігійної організації УПЦ та дійсних її членів, а рішення про зміну приналежності релігійної громади в організаційних та канонічних питаннях, внесення відповідних змін до статуту прийнято особами, які не були членами Релігійної організації УПЦ, оскільки їх не було включено до складу парафіяльних зборів Релігійної організації УПЦ.

6. Позивач вважав, що збори проведені з порушенням процедури, визначеної статутом та Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації». Внаслідок прийнятих на цих зборах незаконних рішень, що стосувалися статутної діяльності, зареєстровано статут Релігійної організації УПЦ в новій редакції, тому протокол від 06 липня 2023 року № 2 та нова редакція статуту підлягають визнанню недійсними.

7. Рішенням Господарського суду Житомирської області від 20 вересня 2022 року, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 23 листопада 2022 року, у задоволенні позову відмовлено.

8. Судові рішення обґрунтовані посиланням на рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Свято-Михайлівська Парафія проти України», в якому ЄСПЛ зауважив, що при вирішенні спору по суті національні суди мали дослідити, чи було втручання у право на свободу віросповідання необхідним у демократичному суспільстві, тобто здійсненим в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Отже, здійснюючи правову оцінку обставин справи, суди повинні спиратися на положення статті 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), а також на прецедентне право ЄСПЛ, що є джерелом тлумачення вказаної статті, надаючи її приписам більш конкретного характеру.

9. Суди попередніх інстанцій вказали, що оскільки загальними зборами членів релігійної громади 06 липня 2019 року приймалося рішення лише про зміну приналежності релігійної організації у канонічних та організаційних питаннях і прийняття статуту цієї релігійної організації у новій редакції, натомість жодного рішення про відвідування церкви не приймалося, то відсутні підстави вважати, що відбулося втручання у право позивача на свободу віросповідання.

10. Посилались на висновки, сформовані об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду в постанові від 27 січня 2020 року у справі № 598/157/15-ц.

11. Суди також виснували, що за змістом статуту Відповідача (у редакції 1991 року) не встановлено будь-якого порядку та чітких критеріїв щодо прийняття членів у релігійну громаду, порядку їх обліку, ведення реєстру, які б дали можливість чітко ідентифікувати реальну кількість членів релігійної громади. Водночас установили, що на загальних зборах 06 липня 2019 року були присутніми 10 парафіян, на зборах 20 січня 2019 року - 28 членів релігійної громади, однак ні чинне законодавство України, ні статут церкви не визначають необхідної кількості присутніх на зборах від загальної кількості членів релігійної громади та не встановлюють умов правомочності парафіяльних зборів.

12. На переконання судів, особи, які так чи інакше беруть участь у житті релігійної громади, вважають себе належними до неї, не підпадають під обмеження, встановлені статутами релігійної громади, можуть бути членами релігійної громади.

13. Ураховуючи наведене, апеляційний господарський суд погодився з висновками місцевого господарського суду про те, що частина жителів села Калинівка Житомирського району Житомирської області вирішила добровільно змінити канонічну приналежність, перейшовши до Православної церкви України, чим висловила своє право на свободу віросповідання, необхідне в демократичному суспільстві. Реалізація такого права релігійної громади не може обмежуватись особистими інтересами особи, яка не погоджується із прийнятими рішеннями про канонічну приналежність релігійної громади. Рішення загальних зборів членів релігійної громади про зміну її підлеглості у канонічних та організаційних питаннях без вирішення питань щодо порядку відвідування церкви, заборони проведення релігійних обрядів не порушує прав позивача.

14. Суди вказали, що відповідно до частини восьмої статті 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» частина громадян, яка не згодна з рішенням про зміну підлеглості, має право утворити нову релігійну громаду та укласти договір про порядок користування культовою будівлею і майном з їх власником (користувачем), відтак позивач не позбавлений права бути настоятелем релігійної громади з канонічною приналежністю Українській православній церкві.

Доводи касаційної скарги та підстави касаційного оскарження

15. 10 грудня 2022 року позивач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - КГС ВС) з касаційною скаргою, в якій просив прийняті у справі судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

16. Заявник вважав, що судові рішення прийнято за неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, внаслідок застосування норм права без урахування висновків щодо застосування цих норм у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, а також за відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права в подібних правовідносинах.

17. На думку заявника, суди попередніх інстанцій допустили порушення статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), не врахувавши висновок, сформульований у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19, щодо того, що вимога про визнання недійсним статуту релігійної організації в новій редакції є належним та ефективним способом захисту у спірних правовідносинах.

18. Заявник послався також на те, що суди допустили грубі порушення вимог частини четвертої статті 236 ГПК України та не врахували висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 06 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19 (пункти 66-72), при дослідженні доказу - додатка до протоколу від 06 липня 2019 року № 2, який підписаний не членами Релігійної організації УПЦ.

19. Заявник вказав, що фактичними підставами позову є той факт, що прийняття рішення про зміну канонічної належності релігійної організації та внесення змін до її статуту відбулось за участю неповноважних осіб, які взагалі не були членами Релігійної організації УПЦ, а не лише порушення прав настоятеля Хрустюка О. В. та Відповідача щодо права на сповідування своєї релігії.

20. Суди під час вирішення справи не встановили обставин, які мають значення для правильного її вирішення, а саме за змістом статуту Відповідача у редакції 1991 року суди не встановили порядку та чітких критеріїв щодо прийняття членів у релігійну громаду, а також порядку їх обліку та ведення реєстру, що давало б можливість чітко ідентифікувати як персональний склад, так і реальну кількість членів релігійної громади.

21. Заявник послався на те, що суди не врахували доказ на підтвердження кількості членів релігійної громади - протокол парафіяльних зборів від 20 січня 2019 року № 2, яким було визначено кількість членів релігійної громади - 28 осіб. Наведене свідчить про неправильне застосування судами статті 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» щодо вимог до кворуму загальних зборів.

22. Заявник стверджує, що відсутній висновок Верховного Суду про застосування статті 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» у новій редакції, а суди, на думку заявника, помилково ототожнюють поняття «територіальна» та «релігійна» громади, тоді як правильним є застосування поняття, яке визначено Державною службою України з етнополітики та свободи совісті у відповідних рекомендаціях, тому врахуванню не підлягають рішення, ухвалені не членами релігійної громади.

23. Ухвалою від 25 січня 2023 року КГС ВС відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою та призначив справу до розгляду.

24. КГС ВС ухвалою від 14 березня 2023 року передав справу на розгляд палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів КГС ВС, оскільки вважав за необхідне уточнити висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 924/173/22, щодо застосування статті 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» з метою забезпечення правової визначеності та подолання наявних сумнівів стосовно тлумачення вимог чинного законодавства.

25. Ухвалою від 31 березня 2023 року справа прийнята та призначена до розгляду палатою для розгляду справ щодо корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів КГС ВС.

26. Ухвалою від 20 червня 2023 року справа передана на розгляд до Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 302 ГПК України, оскільки колегія суддів вважала, що справа містить виключну правову проблему, вирішення якої є необхідним для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

27. Обґрунтовуючи підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів зазначала, що у цій справі необхідно перевірити, чи вплинув фактичний процес реалізації та застосування Закону України від 17 січня 2019 року № 2673-VIІI «Про внесення змін до деяких законів України щодо підлеглості релігійних організацій та процедури державної реєстрації релігійних організацій зі статусом юридичної особи» на гарантовані Конституцією України та Конвенцією права Позивача, у зв`язку із чим необхідно вирішити такі питання:

- яким чином має визначатися членство в релігійній громаді, якщо статутом не передбачено фіксоване членство та відсутній облік членів релігійної громади;

- яким чином визначається правомочність (повноважність) загальних зборів (дві третини від кількості членів релігійної громади) приймати рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту, якщо статутом не передбачено фіксоване членство та облік членів релігійної громади;

- чи порушуються прийняттям рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту права керівника (настоятеля) релігійної організації, що не згодний з таким рішенням, якщо він його оскаржує з підстав прийняття неповноважними членами організації;

- чи є рішення про зміну підлеглості в канонічних та організаційних питаннях втручанням у право первісної релігійної громади та її настоятеля, що не згодний з таким рішенням, сповідувати свою релігію спільно з іншими в розумінні статті 11 цього Закону в поєднанні зі статтею 9 Конвенції? Чи було порушено таке право відповідно до конкретних обставин справи.

28. Колегія суддів зазначила, що питання членства в релігійній громаді є одним із ключових у цьому спорі, враховуючи, що Позивач як керівник релігійної громади Української православної церкви заперечує, що рішення про зміну підлеглості було ухвалено уповноваженими членами цієї громади.

Таке рішення фактично призвело до позбавлення релігійної громади Української православної церкви, очолюваної Позивачем, правоздатності юридичної особи, що унеможливило здійснення нею прав, пов`язаних з наявністю статусу юридичної особи, наприклад права володіти та орендувати об`єкт нерухомого майна, права проводити богослужіння в культовій будівлі, реалізувати право на судовий захист, а реалізацію таких прав ЄСПЛ послідовно визнавав невід`ємною складовою здійснення права на сповідування своєї релігії (рішення ЄСПЛ у справі «Релігійна громада Свідків Єгови та інші проти Австрії»).

29. Колегія суддів звертала увагу, що рішення про зміну підлеглості не приймалося безпосередньо державою, але було наслідком прийнятого 17 січня 2019 року Закону України № 2673-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо підлеглості релігійних організацій та процедури державної реєстрації релігійних організацій зі статусом юридичної особи» (далі - Закон № 2673-VIII), яким установлено відповідну процедуру.

Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту було зареєстровано державою в особі державної адміністрації в порядку, встановленому статтею 14 Закону України № 987-ХІІ «Про свободу совісті та релігійні організації» (далі - Закон № 987-ХІІ). Закон № 987-ХІІ передбачає можливість відмови в реєстраці, якщо зміни і доповнення статутів або діяльність суперечать чинному законодавству, що означає обов`язок уповноваженого державного органу перевіряти дотримання процедури з метою захисту прав заінтересованих осіб. Без проведення реєстраційних дій первісна релігійна громада не втрачає правосуб`єктності.

Із цих підстав колегія суддів дійшла висновку, що рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту, що були зареєстровані державною адміністрацією, внаслідок чого релігійна громада Позивача втратила правоздатність, є «обмеженням» його прав сповідувати свою релігію спільно з іншими особами, що гарантовано статтею 9 Конвенції та тлумачиться у поєднанні зі її статтею 11.

30. В ухвалі про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду колегія суддів КГС ВС також звертала увагу на те, що рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади (частина четверта статті 8 Закону № 987-ХІІ), тоді як членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення та на вимогах статуту (положення) релігійної громади (частина друга статті 8 Закону № 987-ХІІ).

Постанова Великої Палати Верховного Суду (основні мотиви)

31. Постановою від 03 квітня 2024 року Велика Палата Верховного Суду касаційну скаргу залишила без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

32. Постанова мотивована тим, що в суду на підставі доказів, які були надані сторонами, були відсутні підстави для висновку про порушення Закону № 987-XII при ухваленні оспорюваного рішення Релігійної організації УПЦ і, як наслідок, для втручання у справи Релігійної організації УПЦ шляхом визнання цього рішення недійсним. Велика Палата Верховного Суду вважала, що суди в цій справі прийняли правильне по суті рішення про відмову в задоволенні позову.

33. Встановлені судами обставини справи детально описані в тексті постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 квітня 2024 року в пунктах 7.1 - 7.17, тому автори окремої думки не вважають за необхідне їх детально описувати в тексті окремої думки.

34. Велика Палата Верховного Суду у висновках, наведених у пунктах 8.20, 8.34 постанови від 03 квітня 2024 року, узагальнено погодилась, що самим визнанням державою права на вільну зміну релігійною громадою підлеглості в канонічних і організаційних питаннях з тих підстав, на які вказує Позивач, не може порушуватись право настоятеля цієї громади чи її члена на свободу віросповідання; що встановлення механізму реалізації права релігійної громади на вільну зміну підлеглості у канонічних і організаційних питаннях не виходить за межі звичайного правового регулювання процедури прийняття рішень об`єднаннями і не становить втручання в їх автономію.

35. Велика Палата Верховного Суду в пункті 8.68 постанови відзначила, що законодавець лише в необхідних загальних рисах врегулював порядок реалізації релігійними громадами права на зміну підлеглості в канонічних і організаційних питаннях:

1) рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється загальними зборами релігійної громади. Такі загальні збори релігійної громади можуть скликатися її членами;

2) рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади;

3) рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту засвідчується підписами членів відповідної релігійної громади, які підтримали таке рішення.

Водночас законодавець визнав автономію релігійної громади у питаннях членства на таких засадах: членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади; релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади в порядку, встановленому її статутом (положенням).

36. Велика Палата Верховного Суду у пункті 8.52 постанови виснувала, що релігійна громада може не збігатися з межами певного населеного пункту, водночас територіальному критерію все ж має надаватися певне значення у питанні членства в релігійній громаді з огляду на законодавче визначення поняття релігійної громади як місцевої релігійної організації, а також з огляду на поширений критерій для визначення членства у релігійній громаді - регулярне відвідування богослужінь, що також є критерієм членства в релігійній громаді.

37. У пунктах 8.35, 8.62 Велика Палата Верховного Суду окреслила, що в цій справі оспорюється рішення зборів релігійної громади і прийнятий ними статут громади в новій редакції, які, однак, були подані для реєстрації до уповноваженого органу. Тобто Позивач просив суд втрутитись у рішення Релігійної організації УПЦ, а отже, у діяльність релігійної організації, для чого (втручання) в суду мають бути вагомі підстави.

38. Таке бачення правової проблеми справи, яке визначила Велика Палата Верховного Суду на підставі змісту вимог позову, як втручання у рішення, тобто діяльність релігійної громади (організації), ми не поділяємо, оскільки правовою проблемою справи, на наше переконання, є те, як визначити (встановити) з огляду на відсутність у національному законодавстві вимоги про фіксоване членство в релігійних організаціях, на підставі наявних у справі доказів факт того, що збори членів релігійної громади, які прийняли оспорюване рішення, були повноважними, тобто що всі особи, які приймали участь у загальних зборах, є членами цієї релігійної організації, долю якої вони визначали.

39. Тому вважаємо, що, сформулювавши узагальнюючі висновки за результатами перегляду справи в касаційному порядку щодо критеріїв визначення членства у релігійній громаді (організації), як то «проживання у місцевості, де діє релігійна громада, оскільки відповідність цьому критерію робить можливим виконання умови про регулярне відвідування богослужіння», констатувавши відсутність фіксованого членства в релігійні організації та відсутність будь-якого обліку членів релігійної громади, Велика Палата Верховного Суду, на наше переконання, не надала відповіді на доводи касаційної скарги щодо порушення норм матеріального та процесуального права при вирішенні спору по суті, оскільки не зробила висновок про те, як, застосувавши визначені нею критерії, за обставинами цієї справи та на підставі яких доказів встановлено, що загальні збори від 06 липня 2019 року, на яких були присутні 10 осіб, були повноважними для прийняття рішення про зміну підлеглості у канонічних і організаційних питаннях та внесення відповідних змін та доповнень до статуту релігійної організації, оскільки сторона позивача стверджувала та надавала докази протилежного.

40. Тому не погоджуємося як з мотивами, так і результатом вирішення справи № 906/1330/21 Великою Палатою Верховного Суду, відповідно до частини третьої статті 34 ГПК України висловлюємо окрему думку.

Мотиви окремої думки

Щодо поняття релігійної громади (організації) та критерії членства у ній

41. Відповідно до статті 8 Закону № 987-ХІІ в редакції, яка діяла на момент створення Релігійної громади Покрова Пресвятої Богородиці Житомирсько-Овруцької єпархії Української православної церкви, релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того ж культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об`єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб. Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості. Повідомлення державних органів про утворення релігійної громади не є обов`язковим.

42. За змістом частин першої, другої статті 8 Закону № 987-XII релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того самого культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об`єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб. Членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади. Релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади у порядку, встановленому її статутом (положенням).

43. «Можливість утворювати юридичну особу для того, щоб колективно діяти у сфері спільних інтересів, є одним з найважливіших аспектів права на свободу об`єднань, без якого це право було б позбавлене будь-якого сенсу» (пункт 84 рішення ЄСПЛ «Кімля та інші проти Росії» за заявою № 76836/01 та 32782/03 до ЄСПЛ від 1 жовтня 2009 року, рішення ЄСПЛ «Горжелік та інші проти Польщі» від 20 грудня 2001 року).

44. Заснування релігійної громади є формою реалізації права на свободу об`єднань громадян. Це право реалізується у формі колективних дій членів релігійної організації з метою реалізації спільних інтересів та потреб. Прийняття нових членів громади розглядається з точки зору забезпечення свободи об`єднання всіх без виключення членів парафії, як існуючих, так і нових, тобто тих, відносно яких приймається рішення відповідно до статуту релігійної організації про їх прийняття. Прийняття нових членів без згоди (власного розсуду) існуючих членів громади обмежує права існуючих членів релігійної громади.

45. За змістом чинної редакції частини першої статті 8 Закону № 987-XII релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того самого культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об`єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб.

46. Згідно зі статтею 7 Закону № 987-XII релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями). Таким чином, управління релігійною організацію здійснюється відповідно до цього Закону, а також відповідно до традицій та внутрішніх настанов релігійних організацій, їх статутних документів, у яких визначена ієрархічна та інституційна структура.

47. Чинним законодавством передбачено, що релігійні організації (об`єднання) мають право самостійно вирішувати свої внутрішні справи. Така автономія релігійних організацій (об`єднань) гарантована законодавчою забороною державі втручатися в законну діяльність релігійних організацій, зазначеною у частині четвертій статті 5 Закону № 987-ХІІ.

48. Членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади. Релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади у порядку, встановленому її статутом (положенням).

49. ЄСПЛ також вказував, що релігійні об`єднання вправі визначати на власний розсуд спосіб, в який вони прийматимуть нових та виключатимуть існуючих членів. Внутрішня структура релігійної організації та норми, що регулюють членство в ній, мають розглядатися як спосіб, в який такі організації виражають їх погляди та дотримуються своїх релігійних традицій. Суд вказав, що право на свободу віросповідання виключає будь-які повноваження держави оцінювати легітимність способу вираження релігійних поглядів (справа «Свято-Михайлівська Парафія проти України», № 77703/01, пункт 150 рішення від 14 червня 2007 року).

50. Отже, релігійна громада (організація) на власний розсуд має право визначати, в який спосіб вона вирішуватиме, чи приймати нових членів, визначатиме критерії членства та процедуру обрання органів управління.

51. Відповідно до пункту 9 статуту Релігійної організації УПЦ парафіяльні збори складаються з православних віруючих, кліриків та мирян, які досягли 18-річного віку, визнають обов`язковість статуту Української православної церкви, регулярно відвідують богослужіння та сповідь, перебувають у канонічному послухові настоятелю і не перебувають під забороною чи церковним судом, що забороняє повноцінну участь у богослужбовому житті.

52. Положення пункту 9 статуту Відповідача, які містять критерії належності до членів парафіяльних зборів підлягали оцінці та врахуванню при вирішенні цього спору, оскільки ці положення статуту були чинними відповідно до пункту 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 2673-VIII, який визначає, що статути (положення) релігійних організацій мають бути приведені у відповідність із цим Законом упродовж одного року з дня набрання ним чинності. До приведення статутів (положень) у відповідність із цим Законом релігійні організації керуються положеннями діючих статутів (положень) у частині, що не суперечить цьому Закону.

53. ЄСПЛ у своєму рішенні у справі «Свято-Михайлівська Парафія проти України» (№ 77703/01) виснував, що наведена стаття 8 Закону № 987-ХІІ жодним чином не обмежила чи перешкодила релігійній організації на власний розсуд визначати, в який спосіб вона вирішуватиме, чи приймати нових членів, визначатиме критерії членства та яка процедура обрання органів управління. З точки зору статті 9 Конвенції, взятої разом зі статтею 11, це були рішення, які лежать у площині приватного права та які не мають бути об`єктом втручання з боку органів державної влади, якщо вони не порушують прав інших осіб чи підпадають під обмеження, встановлені пунктом 2 статті 9 та пунктом 2 статті 11 Конвенції. Іншими словами, держава не може зобов`язати легально існуюче приватноправове об`єднання прийняти нових та виключити обраних членів. Втручання такого роду суперечитиме свободі релігійних об`єднань вільно регулювати свою поведінку та вільно вести свої справи. Отже, суд має розглянути положення статуту, які регулюють питання членства в парафії, та фактичні обставини справи.

54. Визначені у статуті критерії віднесення особи до членів релігійної громади мають розглядатися судом як спосіб, в який такі організації виражають власні погляди та дотримуються своїх релігійних традицій, а тому зазначені в статуті релігійної організації критерії повинні розглядатись спільно з іншими, у тому числі й таким, як регулярне відвідування богослужінь.

55. Велика Палата Верховного Суду зробила загальні висновки щодо критеріїв членства у релігійній організації у пунктах 8.48, 8.50 - 8.52 постанови, а саме: релігійну громаду закон характеризує як місцеву релігійну організацію, але, зважаючи на особливості створення і функціонування цих організацій, членами релігійної громади теж можуть бути особи, які мешкають в іншому населеному пункті, ніж той, у якому знаходиться культова споруда та який не є занадто від неї віддаленим, а також, що регулярне відвідування богослужінь - поширений критерій для визначення членства у релігійній громаді.

56. Вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду помилково визначила саме таку ієрархічність критеріїв членства у релігійній громаді, надавши перевагу територіальному критерію, вказуючи, що дотримання цього критерію робить можливим виконання другого критерію - регулярність відвідування богослужінь.

57. На нашу думку, територіальний критерій є факультативним, а основним критерієм членства у релігійній громаді є регулярне відвідування богослужінь, релігійних обрядів, церемоній тощо цієї релігійної громади.

58. Як установили суди, Позивача указом Архієпископа Житомирського і Новоград-Волинського від 20 листопада 2015 року № 76 призначено Настоятелем Свято-Покровського храму с. Калинівка Житомирського районного округу Житомирської єпархії.

59. Загальновідомим є той факт, що настоятель храму покликаний нести відповідальність за справне, згодне з церковним статутом богослужіння, за церковну проповідь, релігійно-моральний стан і відповідне виховання членів парафії. За обставинами цієї справи позивач як настоятеля храму та керівник релігійної громади організовував діяльності цієї релігійної громади, забезпечуючи проведення обрядів та богослужінь у Свято-Покровському храмі села Калинівка, відповідно, був обізнаний про те, хто є прихожанами церкви.

60. З огляду на викладене, не погоджуємось із висновком Великої Палати Верховного Суду, сформульованим у пункті 8.56 та згаданим у пункті 8.80 постанови про спрощене розуміння статусу релігійної громади саме як місцевої релігійної організації, покликаної забезпечувати віросповідні потреби вірян насамперед певної місцевості. Вважаємо, що основним критерієм віднесення осіб до членів релігійної громади є саме регулярне відвідування богослужінь, релігійних обрядів та церемоній відповідної релігійної громади, а не територіальна належність (наближеність) особи до певної місцевості, де розташована та чи інша релігійна споруда, оскільки саме об`єднання віруючих громадян одного й того самого віросповідання з метою спільного задоволення релігійних потреб і є сутнісною метою існування релігійної громади.

61. Позивач, з огляду на обґрунтування заявлених позовних вимог, звертався до суду за захистом права на свободу віросповідання, яке вважає порушеним у зв`язку з позбавленням його можливості сповідувати обрану релігію спільно з тими, хто поділяє його переконання, тобто позов поданий на захист цього права саме в його колективному аспекті.

Стосовно права релігійної громади змінити підлеглість у канонічних та організаційних питаннях

62. Повністю підтримуємо передбачене законом право членів релігійної громади (організації) на визначення її підлеглості у канонічних та організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості шляхом внесення відповідних змін до статуту (положення) релігійної громади.

63. Водночас таке право може бути реалізовано лише у спосіб, передбачений законом, а саме рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється загальними зборами релігійної громади. Такі загальні збори релігійної громади можуть скликатися її членами (стаття 8 Закону № 987-XII).

64. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту засвідчується підписами членів відповідної релігійної громади, які підтримали таке рішення (частина четверта статті 8 Закону № 987-XII).

65. Отже, положення статті 8 Закону № 987-XII містять лише одну вимогу до вирішення релігійною громадою питання про зміну її канонічної підлеглості, вимагаючи, щоб відповідне рішення про таку зміну ухвалювалося не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади (кваліфікована більшість).

66. Наведені положення згаданого Закону містять особливі вимоги до оформлення рішення релігійної громади про зміну її канонічної належності та внесення відповідних змін або доповнень до статуту, а саме таке рішення повинно бути підписано усіма членами відповідної релігійної громади, які підтримали таке рішення.

67. Відповідно, вирішення питання про повноважність зборів членів релігійної організації, які можуть прийняти рішення про зміну канонічної та організаційної належності такої організації, залежить від встановлення факту членства осіб у цій релігійній організації, які прийняли відповідне рішення.

68. Повторюючи висновки, сформульовані у пункті 60 цієї окремої думки, про те, що основним критерієм віднесення осіб до членів релігійної громади є саме регулярне відвідування богослужінь, релігійних обрядів та церемоній відповідної релігійної громади, а не територіальна належність (наближеність) особи до певної місцевості, де розташована та чи інша релігійна споруда, вважаємо, що визначальним фактом, який підлягав встановленню у цій справі, є те, чи належали на момент прийняття 06 липня 2019 року оскаржуваного у цій справі рішення, усі 10 осіб до членів Релігійної організації УПЦ, та чи відповідає така кількість учасників релігійної громади, які приймали участь у зборах, вимогам, визначеним частиною четвертою статті 8 Закону № 987-XII (рішення приймається не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади).

Щодо порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного її вирішення

69. У цій справі встановлено, що 20 січня 2019 року відбулися парафіяльні збори Релігійної організації УПЦ, на яких було затверджено список членів парафіяльних зборів релігійної організації з 28 осіб, прийняті рішення про виключення осіб зі списку парафіяльних зборів, а також про включення осіб до парафіяльних зборів.

70. У матеріалах справи наявний протокол під назвою «Протокол загальних зборів релігійної громади Свято-Покровської церкви села Калинівка Житомирського району Житомирської області» від 09 березня 2019 року, за змістом якого у зборах прийняли участь 126 осіб.

71. У подальшому 06 липня 2019 року загальними зборами у складі 10 осіб прийнято оспорюване Позивачем у цій справі рішення, зокрема про зміну підлеглості громади у канонічних та організаційних питаннях шляхом входу до складу релігійного об`єднання - Православної церкви України зі зміною офіційної назви релігійної громади, прийняттям статуту в новій редакції та рішення про державну реєстрацію змін до його відомостей.

72. Як зазначено вище, законодавець із січня 2019 року змінив підхід до унормування процедури зміни приналежності релігійних громад (релігійних організацій) релігійним центрам, закріпивши право членів громад на вільну та безперешкодну зміну такої підпорядкованості задля задоволення своїх релігійних потреб. Тому, вирішуючи спір щодо правомірності загальних зборів, на яких прийнято відповідне рішення про зміну канонічної підлеглості, у випадку, якщо прийняте рішення порушує інтереси інших членів організації (заперечується ними), якраз питання скликання та проведення спірних зборів, кількості осіб у релігійній громаді, складу осіб, які прийняли відповідне рішення, приналежності цих осіб до відповідної релігійної громади тощо і є тими обставинами, які повинні бути досліджені та встановлені судами.

73. Вирішення судом спорів щодо правомочності загальних зборів відповідної релігійної громади та перевірка дотримання порядку державної реєстрації рішень таких зборів не є втручанням у діяльність релігійної громади, а є забезпеченням державою в особі її національних судових органів доступу до правосуддя з метою захисту в цьому випадку прав членів релігійної громади на свободу віросповідання від можливих порушень.

74. У своєму позові ОСОБА_1 вказував на те, що оспорюване рішення від 06 липня 2019 року прийнято не членами цієї релігійної організації, на підтвердження чого надавав пояснення, письмові докази (в копіях): протокол Парафіяльних зборів від 20 січня 2019 року; охоронний договір на пам`ятку архітектури від 19 вересня 2019 року № 8, укладений після прийняття оскаржуваного рішення, між Управлінням культури та туризму Житомирської ОДА та Релігійною організацією «Українською православною Свято-Покровською церквою» (код ЄДРПОУ 26092264), від імені якої діяв позивач як керівник цієї організації; довідку Виконавчого комітету Левківської сільської ради від 26 березня 2019 року про те, що з 1991 року по даний час у культовій споруді Свято-Покровського храму в с. Калинівка релігійною громадою Української православної церкви Свято-Покровського храму проводяться богослужіння, та інші.

75. Ураховуючи, що саме Позивачу в силу його посадових обов`язків настоятеля храму було відомо, хто регулярно відвідує богослужіння у Свято-Покровській церкві села Калинівка Житомирського району Житомирської області, що Позивач як керівник релігійної громади Української православної церкви заперечував, що рішення про зміну підлеглості було ухвалено уповноваженими членами цієї громади, тому вважаємо, що доводи ОСОБА_1 та надані ним докази про те, що оскаржуване рішення прийнято не членами релігійної громади, а також що 10 осіб не складають дві третини членів релігійної громади, підлягали перевірці відповідно до положень процесуального кодексу, оскільки саме від встановлення цих обставин залежить правильне вирішення спору, оскільки Закон № 987-XII визначає, що таке рішення можу бути прийнято саме членами релігійної громади, а не жителями певної місцевості.

76. Суд першої інстанції правильно встановив, що Позивач оскаржує протокол № 2 загальних зборів Релігійної організації УПЦ від 06 липня 2019 щодо зміни канонічної підлеглості релігійної громади, зміни назви та прийняття статуту релігійної громади у новій редакції.

77. В матеріалах справи наявний реєстр членів Релігійної організації УПЦ, який є додатком 2 до оспорюваного рішення від 06 липня 2019 року, тобто перелік осіб, які приймали участь у загальних зборах релігійної громади.

78. Отже, для встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення цієї справи, з огляду на предмет та підстави позову, судам для ухвалення законного та обґрунтованого рішення належало встановити, чи належали усі перелічені особи до членів Релігійної громади «Українська православна Свято-Покровська церква» (код ЄДРПОУ 26092264) на момент проведення 06 липня 2019 року загальних зборів цієї релігійної громади.

79. Суд першої інстанції, як і апеляційний суд, не прийняв до уваги та не надав оцінку посиланням позивача на ту обставину, що додаток 2 до оскаржуваного рішення від 06 липня 2019 року має назву Реєстр членів «РЕЛІГІЙНОЇ ГРОМАДИ ПОКРОВА ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ ЖИТОМИРСЬКО-ОВРУЦЬКОЇ ЄРАПХІІ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ (ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ УКРАЇНИ) села Калинівка Житомирського району Житомирської області, у з урахуванням доводів про те, що зміни до статуту та назви юридичної особи набувають чинності з моменту їх державної реєстрації, яка за обставинами цієї справи здійснена 03 жовтня 2019 року, тобто до того часу релігійна організація (код ЄДРПОУ 26092264) мала іншу назву, відповідно цей реєстр від 07 липня 2019 року (день прийняття оскаржуваного рішення) не підтверджує належність перелічених у ньому осіб до релігійної громади «Українська православна Свято-Покровська церква».

80. Суди попередніх інстанцій виснували: «Оскільки на загальних зборах членів релігійної громади 06 липня 2019 року приймалося рішення лише про зміну підлеглості релігійної громади у канонічних та організаційних питаннях і, як наслідок, про прийняття статуту цієї релігійної громади у новій редакції, в той час як жодного рішення щодо відвідування церкви не приймалося, відсутні підстави вважати, що відбулось втручання у право позивача на свободу віросповідання». Тобто оцінили виключно те, чи не мало місце порушення права позивача індивідуально сповідувати обрану релігію, на що позивач не покликався у своєму позові, в той же час не надали жодної оцінки підставам, наведеним у позові, що збори були неповноважними, що порушує права позивача на свободу віросповідання у колективному аспекті та що не відповідає вимогам процесуального закону з огляду на таке.

81. Відповідно до статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

82. Статтею 74 ГПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

83. Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Отже, запроваджений у господарському процесі критерій «вірогідності доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надають позивач та відповідач. Тлумачення змісту статті 79 ГПК України свідчить, що на суд покладається обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

84. Суди першої та апеляційної інстанцій на порушення вимог процесуального закону не надали оцінку наданих стороною позивача доказів, чим порушили принцип змагальності учасників процесу, про що зазначав позивач у своїй касаційній скарзі, стверджуючи, що суди не дослідили й інші докази, які подані ним і, на його переконання, доводять обставини, на які він посилається як на підстави своїх вимог.

85. Наведене дає підстави для висновку про обґрунтованість доводів касаційної скарги щодо порушення судами норм процесуального права при постановленні оскаржуваних рішень, оскільки такі порушення норм процесуального права, як недослідження належних доказів, унеможливлюють встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, що є порушенням вимог статей 86, 236, 237, 238, 282 ГПК України щодо прийняття судового рішення на підставі всебічного, повного і об`єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

86. Згідно із частиною третьою статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є, зокрема, порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

87. Тому вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду дійшла помилкового висновку в пункті 8.84 постанови, відхиливши посилання заявника на неповне з`ясування обставин справи, що мають значення, та неврахування доказів як на підставу для скасування оскаржуваних рішень.

Щодо порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права

88. У касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження заявник посилався на пункт 3 частини другої статті 287 ГПК Країни, а саме якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. Заявник указував на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування положень статті 8 Закону № 987-XII у новій редакції та вважав, що суди в оскаржуваних рішеннях помилково ототожнюють поняття «територіальна» та «релігійна» громади, тоді як правильним є застосування поняття, яке визначено Державною службою України з етнополітики та свободи совісті у відповідних рекомендаціях, тому врахуванню не підлягають рішення, ухвалені не членами релігійної громади.

89. Колегія суддів КГС ВС ухвалою від 14 березня 2023 року, передаючи справу на розгляд палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів КГС ВС, також вважала за необхідне уточнити висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 924/173/22, щодо застосування статті 8 Закону № 987-XII з метою забезпечення правової визначеності та подолання наявних сумнівів стосовно тлумачення вимог чинного законодавства.

90. Суд першої інстанції зробив висновок, з яким погодився апеляційний суд: «Оскільки на загальних зборах членів релігійної громади 07 липня 2019 року приймалося рішення лише про зміну підлеглості релігійної громади у канонічних та організаційних питаннях і, як наслідок, про прийняття статуту цієї релігійної громади у новій редакції, в той час як жодного рішення щодо відвідування церкви не приймалося, відсутні підстави вважати, що відбулось втручання у право позивача на свободу віросповідання». Тобто у своїх рішеннях суди першої та апеляційної інстанцій констатували відсутність порушеного права позивача прийняттям оспорюваного рішення.

91. Водночас Велика Палата Верховного Суду у пункті 8.14 постанови окреслила, що зосереджується на аналізі права релігійної громади змінити підлеглість у конфесійних та організаційних питаннях і впливу реалізації цього права на свободу віросповідання особи в колективному вимірі, а також на тому, чи було спірне рішення прийняте з порушенням права Позивача.

92. Зміст висновків судів першої та апеляційної інстанцій свідчить про те, що суди не досліджували та не оцінювали порушення прав Позивача на свободу віросповідання в колективному аспекті, що, окрім порушення норм процесуального права, також наявне порушення норм матеріального права, а саме статті 3 Закону № 987-XII (неправильне тлумачення), про що обґрунтовано зазначено в пункті 8.10 постанови Великої Палати Верховного Суду.

93. Велика Палата Верховного Суду в засіданні з`ясовувала питання внутрішнього регулювання членства у представників позивача, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, бо зводиться до надання власної оцінки доказам, яка за змістом оскаржуваних рішень не була здійснена судом першої та апеляційної інстанцій.

94. Верховний Суд є судом права, а не факту, і, діючи в межах повноважень та порядку, визначених частиною першою статті 300 ГПК України, не може встановлювати обставини справи, які можуть додатково пояснити її учасники, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

95. Крім того, враховуючи, що статтею 8 Закону № 987-XII чітко визначено, що рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади, і Велика Палата Верховного Суду у пункті 8.52 свого рішення фактично вперше сформувала висновок щодо критеріїв оцінки належності осіб до членів релігійної громади, які підлягають врахуванню при застосуванні положень статті 8 Закону № 987-XII для визначення повноважності зборів громади, які ухвалили рішення про зміну канонічної належності та внесення змін до статуту, а суди в оскаржуваних рішеннях не застосовували у подібний спосіб наведені положення закону, то відповідно до частини другої

статті 277 ГПК України наведене є неправильним застосуванням норм матеріального права.

96. Отже, наведена у касаційній скарзі підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, також знайшла своє підтвердження.

97. Вважаємо, що у цій справі були наявні підстави для часткового задоволення касаційної скарги ОСОБА_1 , повного скасування судових рішень та передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції відповідно до пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України.

Судді: О. В. Ступак

О. О. Банасько

І. В. Желєзний

О. В. Кривенда