Постанова

від 22.05.2024 по справі 199/782/21

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 травня 2024 року

м. Київ

справа № 199/782/21

провадження № 61-9632св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Дніпровська міська рада, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа - Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 30 травня 2023 року, прийняту у складі колегії суддів: Никифоряка Л. П., Гапонова А. В., Новікової Г. В., касаційну скаргу Дніпровської міської ради на додаткову постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 липня 2023 року, прийняту у складі колегії суддів: Никифоряка Л. П., Гапонова А. В., Новікової Г. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовної заяви

У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Дніпровської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування, скасування рішення державного реєстратора.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що на підставі рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 16 листопада 2005 року у справі № 2-1/05 про розподіл житлового будинку, вона є власником 1/2 частини житлового будинку літ. «В-2», розташованого на АДРЕСА_1 . Право власності на вказану частину будинку вона зареєструвала в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 23 вересня 2014 року. Відповідач ОСОБА_2 своє право власності на 1/2 частини спірного будинку не зареєстрував.

Зазначала, що рішенням Дніпропетровської міської ради від 11 березня 2015 року № 54/62 відповідачам ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у спільну сумісну власність передано земельну ділянку на АДРЕСА_1 площею 0,066 га, для обслуговування житлового будинку та господарських будівель (землі житлової та громадської забудови). На підставі вказаного рішення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 отримали свідоцтво про право спільної сумісної власності на земельну ділянку із кадастровим номер 1210100000:01:294:0023.

Позивач указувала, що, приймаючи оскаржуване рішення, Дніпровська міська рада не врахувала її право власності на 1/2 частини у праві спільної власності на будинок літ. «В-2» на АДРЕСА_1 . Це рішення перешкоджає реалізації її права на приватизацію земельної ділянки, необхідної для обслуговування належної їй частини вказаного житлового будинку, як наслідок порушує її право на вільне та безперешкодне користування власним майном. Прийняття міською радою спірного рішення зумовлено тим, що відповідачі для здійснення приватизації земельної ділянки у складі технічної документації надали документи про право власності на старий глинобитний будинок літ. «А-1» на АДРЕСА_1 , який на час їх звернення вже був знесений, а на його місці подружжям Свистун збудовано новий двоповерховий будинок літ. «В-2», частина в якому, після поділу майна, належить їй.

Зазначала, що Дніпропетровська міська рада не перевірила фактичну належність сторонам будинку на АДРЕСА_1 , не врахувала реєстрацію права власності на частину будинку літ. «В-2», а тому протиправно ухвалила рішення від 11 березня 2015 року № 54/62.

18 листопада 2020 року вона звернулася до Дніпровської міської ради із заявою про передачу їй у власність земельної ділянки за вказаною адресою, необхідної для обслуговування належної їй частки спільного будинку. 07 грудня 2020 року від Департаменту по роботі з активами Дніпровської міської ради вона отримала відмову, мотивовану тим, що земельна ділянка, зазначена у її зверненні, вже передана у власність відповідачам ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

ОСОБА_1 просила суд:

- визнати незаконним та скасувати рішення Дніпровської міської ради від 11 березня 2015 року № 54/62 у частині передачі у спільну сумісну власність ОСОБА_2 та ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,066 га для обслуговування житлового будинку та господарських будівель (землі житлової та громадської забудови) на АДРЕСА_1 ;

- скасувати рішення від 15 червня 2015 року № 22078600 державного реєстратора про реєстрацію за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 права власності на спірну земельну ділянку.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 10 серпня 2022 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції вказав, що заявлені позивачем позовні вимоги є обґрунтованими та доведеними у повному обсязі, що могло б бути підставою для задоволення позову, однак ОСОБА_2 та ОСОБА_3 подали заяви про застосування строку позовної давності, доводи яких є обґрунтованими і такими, що підлягають задоволенню.

Суд першої інстанції зазначив, що позивач про існування оскаржуваного нею рішення Дніпровської міської ради від 11 березня 2015 року була обізнана щонайменше станом на 27 липня 2017 року, коли вперше у судовому порядку оскаржила таке рішення Дніпропетровської міської ради. Внаслідок подання у 2017 році позову відбулось переривання трирічного строку позовної давності, який почав обчислюватись знову з 27 липня 2017 року відносно позовної вимоги про оскарження рішення Дніпропетровської міської ради від 11 березня 2015 року та сплив, відповідно, 27 липня 2020 року.

Короткий зміст постанов суду апеляційної та касаційної інстанцій

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 22 грудня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 10 серпня 2022 року - без змін.

Постановою Верховного Суду від 19 квітня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 грудня 2022 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (провадження № 61-1323св23).

Скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції та передаючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, суд касаційної інстанції погодився із судами попередніх інстанцій про те, що внаслідок подання у 2017 році позову відбулось переривання трирічного строку позовної давності, який почав обчислюватись знову після переривання з 27 липня 2017 року щодо позовної вимоги про оскарження рішення Дніпропетровської міської ради від 11 березня 2015 року та сплив, відповідно, 27 липня 2020 року.

Вирішуючи спір, апеляційний суд не надав належної оцінки тим обставинам, що останнім днем для звернення до суду з позовом у межах строку позовної давності було 27 липня 2020 року, однак Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX про внесення змін до деяких законодавчих актів України, який набрав чинності 02 квітня 2020 року, трирічний строк позовної давності продовжено на строк дії карантину у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19).

Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позовних вимог у зв`язку із застосуванням наслідків спливу позовної давності. Крім того, суд апеляційної інстанції не надавав оцінки причинам звернення позивача до суду з позовом у лютому 2021 року.

Короткий зміст постанов суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 30 травня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.

Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 10 серпня 2022 року скасовано та ухвалено нове судове рішення.

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Дніпровської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування, скасування рішення державного реєстратора задоволено.

Визнано незаконним та скасовано рішення Дніпровської міської ради від 11 березня 2015 року № 54/62 в частині передачі у спільну сумісну власність ОСОБА_2 та ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,066 га, для обслуговування житлового будинку та господарських будівель (землі житлової та громадської забудови), на АДРЕСА_1 .

Скасовано рішення від 15 червня 2015 року № 22078600 державного реєстратора Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області Іванченко Л. І. про реєстрацію за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 права спільної сумісної власності на земельну ділянку, кадастровий номер 1210100000:01:294:0023, площею 0,066га, для обслуговування житлового будинку та господарських будівель (землі житлової та громадської забудови), на АДРЕСА_1 .

Стягнуто з Дніпровської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , із кожного окремо, на користь ОСОБА_1 судові витрати, що складаються з судового збору, по 2 481,87 грн.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції вказав, що суд першої інстанції не надав належної оцінки тим обставинам, що останнім днем для звернення до суду з позовом у межах строку позовної давності було 27 липня 2020 року, однак Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX про внесення змін до деяких законодавчих актів України, який набрав чинності 02 квітня 2020 року, трирічний строк позовної давності було продовжено на строк дії карантину у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19). Таким чином, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позовних вимог у зв`язку із застосуванням наслідків спливу позовної давності. До того ж суд першої інстанції не надавав оцінки причинам звернення позивача до суду з позовом у лютому 2021 року.

Погоджуючись з висновком суду першої інстанції про те, що право позивача порушене, суд апеляційної інстанції вказав, що внаслідок набрання законної сили рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 16 листопада 2005 року у справі № 2-1/05 позивач набула право власності на 1/2 частини житлового будинку літ. «В-2» у складі домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , тобто фактично із вказаного моменту, з огляду на положення статті 328 ЦК України, статей 2, 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», стала співвласницею вказаного домоволодіння та в порядку статті 377 ЦК України, статті 120 ЗК України набула право користування тією частиною земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування набутої нею частки у житловому будинку літ. «В-2».

Додатковою постановою Дніпровського апеляційного суду від 04 липня 2023 року заяву ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення задоволено.

Стягнуто з Дніпровської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , з кожного окремо, на користь ОСОБА_1 судові витрати на професійну правничу допомогу по 1 833,33 грн.

Встановивши, що на підтвердження витрат на правничу допомогу надано докази оплати на суму 5 500,00 грн, а заяв про зменшення цих витрат відповідачі не подавали, хоча були повідомлені про розгляд справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про доведеність позивачем понесених витрат на професійну правничу допомогу під час розгляду справи у судах першої, апеляційної та касаційної інстанції у розмірі 5 500,00 грн та їх співмірність зі складністю справи та виконаним адвокатом обсягом робіт, часу, виплаченого гонорару.

Короткий зміст вимог касаційних скарг

27 червня 2023 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Дніпровського апеляційного суду від 30 травня 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржуване судове рішення, направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

27 липня 2023 року Дніпровська міська рада подала до Верховного Суду касаційну скаргою на додаткову постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 липня 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржуване судове рішення, ухвалити нове про відмову у задоволенні клопотання про ухвалення додаткового рішення.

Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 29 червня 2023 року справу призначено судді-доповідачеві Хопті С. Ф., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду від 13 липня 2023 року заяву про самовідвід судді Верховного Суду Хопти С. Ф. задоволено. Відведено суддю Хопту С. Ф. від участі у розгляді касаційної скарги ОСОБА_2 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 30 травня 2023 року у цій справі.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14 липня 2023 року справу призначено судді-доповідачу Коломієць Г. В., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду від 19 липня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_2 залишено без руху з наданням строку для усунення її недоліків.

Ухвалою Верховного Суду від 20 вересня 2023 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 , витребувано матеріали справи із суду першої інстанції, іншим учасникам направлено її копії.

Ухвалою Верховного Суду від 01 серпня 2023 року касаційну скаргу Дніпровської міської ради залишено без руху з наданням строку для усунення.

Ухвалою Верховного Суду від 30 серпня 2023 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Дніпровської міської ради, іншим учасникам направлено її копії.

У вересні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 01 квітня 2024 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи осіб, які подали касаційні скарги

Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3677/17 (провадження № 12-119гс19), від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17 (провадження № 12-104гс19), від 30 січня 2019 року у справі № 706/1272/14-ц (провадження № 14-456цс18).

Крім того, підставами касаційного оскарження заявник зазначає таке:

-суд першої інстанції неправильно визначив початок перебігу строку позовної давності, оскільки позивач була обізнана ще у листопаді 2016 року про наявність рішення Дніпровської міської ради, яке є предметом оскарження у цій справі;

- оскаржуване рішення Дніпровської міської ради було предметом розгляду у справі № 199/5175/17 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Дніпровської міської ради, Департаменту з надання адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради про визнання недійсним рішення Дніпровської міської ради про визнання недійсним свідоцтва про реєстрацію права власності на земельну ділянку, визнання співвласником земельної ділянки, де суд розглянув тотожні позовні вимоги.

Касаційна скарга Дніпровської міської ради мотивована тим, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) та у постановах Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 922/2821/18, від 23 березня 2018 року у справі № 910/9111/17, від 14 січня 2019 року у справі № 927/26/18, від 14 грудня 2021 року 922/676/21.

Заява представника ОСОБА_1 - адвоката Панченко О. В. про ухвалення додаткового рішення направлена виключно до апеляційного суду без направлення такої заяви сторонам у справі, що порушило принципи змагальності та диспозитивності судового процесу та позбавлено Дніпровську міську раду права на подання клопотання про зменшення розміру витрат на правничу допомогу або заперечення щодо задоволення зазначеної заяви.

Заявник указує, що представник позивача приймала участь у судовому засіданні, яке відбулося 30 червня 2023 року та була присутня на оголошені постанови Дніпровського апеляційного суду, якою було задоволено апеляційну скаргу, проте не заявляла про існування витрат на правову допомогу, понесених у судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій, що є порушенням частини восьмої статті 141 ЦПК України.

Стверджує, що судова повістка про розгляд заяви адвоката хоч і надійшла завчасно, однак Дніпровська міська рада має розгалужену структуру, тому між отриманням пошти, її візуванням та передачею до виконання проходить досить тривалий час. Тому сім робочих днів не достатньо для того, щоб можна було підготувати свої заперечення, клопотання.

Доводи осіб, які подали відзиви на касаційні скарги

У вересні 2023 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу Дніпровської міської ради, у якому просив касаційну скаргу Дніпровської міської ради задовольнити, а додаткову постанову суду апеляційної інстанції скасувати. Відзив на касаційну скаргу Дніпровської міської ради підлягає залишенню без розгляду, оскільки не відповідає вимогам пункту 3 частини другої статті 395 ЦПК України. Відзив на касаційну скаргу фактично містить додаткові вимоги про скасування оскаржуваного судового рішення, однак із заявою про приєднання до касаційної скарги Дніпровської міської ради до початку розгляду справи в суді касаційної інстанції ОСОБА_2 до Верховного Суду не звертався.

У жовтні 2023 року представник Дніпровської міської ради Риженко М. С. подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 , у якому просила касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити, а постанову суду апеляційної інстанції скасувати, залишити в силі рішення суду першої інстанції. Відзив на касаційну скаргу представника Дніпровської міської ради Риженко М. С. підлягає залишенню без розгляду, оскільки не відповідає вимогам пункту 3 частини другої статті 395 ЦПК України. Відзив на касаційну скаргу фактично містить додаткові вимоги про скасування оскаржуваного судового рішення, однак із заявою про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_2 до початку розгляду справи в суді касаційної інстанції Дніпровська міська рада до Верховного Суду не зверталася.

У грудні 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Панченко О. В. подала до Верховного Суду відзив, у якому просила касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної - без змін, як таку, що прийнята з правильним застосуванням норм матеріального права та без порушень норм процесуального права.

У грудні 2023 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив, у якому просила касаційну скаргу Дніпровської міської ради залишити без задоволення, а додаткову постанову суду апеляційної - без змін, як таку, що прийнята з правильним застосуванням норм матеріального права та без порушень норм процесуального права.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного народного суду м. Дніпропетровська від 16 березня 1990 року у справі № 2-551-90 виділено ОСОБА_3 на праві особистої власності 32/100 частини домоволодіння АДРЕСА_1 , яке складалось, у тому числі, з житлового будинку літ. «А-1», інших господарських будівель та споруд, а ОСОБА_4 - 68/100 частини того ж домоволодіння. Встановлено порядок користування сторонами земельною ділянкою, на якій розташоване зазначене домоволодіння.

Із копії договору дарування від 05 серпня 1992 року встановлено, що ОСОБА_4 подарував, а відповідач ОСОБА_2 прийняв у дар 68/100 частини домоволодіння АДРЕСА_1 , а саме: в житловому будинку літ. «А-1», приміщення 1-2, 1-3, 1-6, сарай літ. «Б», погріб літ. «В», вбиральня літ. «Г», колодязь літ. «К», паркан № 2 та огородження № 1-3 загального користування.

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 16 листопада 2005 року у справі № 2-1/05 частково задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та в порядку поділу спільного сумісного майна колишнього подружжя визнано за кожною із вказаних сторін право власності на 1/2 частини житлового будинку літ. «В-2» у домоволодінні на АДРЕСА_1 ). Встановлено, що будівництво зазначеного житлового будинку літ. «В-2» розпочалося замість частини глинобитного житлового будинку літ. «А-1». Викладене підтверджується копією вказаного рішення суду від 16 листопада 2005 року, яке набрало законної сили 09 лютого 2006 року, отже, відповідно до частини п`ятої статті 82 ЦПК України має преюдиційне значення для розгляду цієї справи.

Із листа КП «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради від 09 листопада 2017 року встановлено, що станом на 31 грудня 2012 року в інвентарній справі містяться відомості про реєстрацію права спільної часткової власності на домоволодіння на АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 (68/100 частини) та ОСОБА_3 (32/100 частини). Також у матеріалах справи наявна копія рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 16 листопада 2005 року у справі № 2-1/05 про визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частини житлового будинку літ. «В-2» у домоволодінні на АДРЕСА_1 , однак остання до КП «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради за реєстрацією цього права не зверталася.

23 липня 2014 року здійснено державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на підставі судового рішення від 16 листопада 2005 року на 1/2 частини житлового будинку літ. «В-2» у домоволодінні на АДРЕСА_1 , що підтверджується копією витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, копією постанови Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29 квітня 2014 року у справі № 804/2183/14, копією інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

11 березня 2015 року Дніпропетровська міська рада прийняла рішення № 54/62 «Про передачу у власність земельних ділянок громадянам у м. Дніпропетровську», яким, окрім іншого, вирішено затвердити технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості), виготовлену суб`єктами господарювання, що є розробниками документації із землеустрою, згідно з вимогами, передбаченими чинним законодавством, та передати безоплатно у власність, у тому числі у спільну сумісну власність, земельні ділянки для обслуговування жилих будинків, господарських будівель і споруд громадян у м. Дніпропетровську (додатки 1-16). Також зобов`язано громадян, яким передаються земельні ділянки у власність, звернутись до органу державної реєстрації речових прав на нерухоме майно щодо реєстрації свого права власності. Згідно з додатком № 2 до вказаного рішення міської ради, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 передано у спільну сумісну власність для обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд земельну ділянку із кадастровим номером 1210100000:01:294:0023, площею 0,066 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 .

20 травня 2015 року державним реєстратором Дніпропетровського міського управління юстиції Іванченко Л. І. на підставі рішення від 15 червня 2015 року № 22078600 здійснено державну реєстрацію спільної сумісної власності за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на спірну земельну ділянку, кадастровий номер 1210100000:01:294:0023, площею 0,066 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 . Підстава виникнення права власності - свідоцтво про право власності, що підтверджується копією інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до копій технічних паспортів на домоволодіння на АДРЕСА_1 , виготовлених станом на 08 червня 1992 року та 15 вересня 1994 року, вказане домоволодіння містить у своєму складі житловий будинок літ. «А-1», а також інші господарські будівлі та споруди. Саме зазначені технічні паспорти надавались ОСОБА_2 , ОСОБА_3 серед інших документів при зверненні ними до відповідного суб`єкта для виготовлення технічної документації із землеустрою вщодо спірної земельної ділянки, а також Дніпропетровській міській раді для прийняття нею оскаржуваного рішення. Така фактична обставина підтверджується копією технічної документації на спірну земельну ділянку.

Відповідно до копії технічного паспорта на домоволодіння на АДРЕСА_1 , виготовленого станом на 18 вересня 1998 року, вказане домоволодіння містить у своєму складі житлові будинки літ. «А-1» та літ. «В-2», а також інші господарські будівлі та споруди.

Відповідно до копії технічного паспорта на домоволодіння на АДРЕСА_1 , виготовленого станом на 06 серпня 2013 року, вказане домоволодіння не містить у своєму складі житловий будинок літ. «А-1», лише житловий будинок літ. «В-2», а також інші господарські будівлі та споруди.

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 12 лютого 2019 року у справі № 199/348/18, яке набрало законної сили 15 березня 2019 року, на підставі акта фізичної особ-підприємця ОСОБА_5 від 23 грудня 2015 року, встановлено факт знищення житлового будинку літ. «А-1» у складі домоволодіння на АДРЕСА_1 . Однак вказаним рішенням відмовлено у припиненні права власності ОСОБА_3 на зареєстровані за нею 32/100 частини того ж домоволодіння з тих підстав, що таке право власності охоплює не тільки частку у житловому будинку літ. «А-1», але й інші господарські будівлі та споруди у складі цього домоволодіння. Крім того, суд послався на неподання ОСОБА_3 як власником на підставі статті 349 ЦК України заяви про внесення змін до державного реєстру про припинення її права власності.

27 липня 2017 року ОСОБА_1 звернулася до Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Дніпровської міської ради, Департаменту з надання адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради про визнання недійсним рішення міської ради, визнання недійсним свідоцтва про реєстрацію права власності на земельну ділянку, визнання співвласником земельної ділянки. У вказаному позові позивач, посилаючись, окрім іншого, на належність їй на праві власності 1/2 частини житлового будинку літ. «В-2» у домоволодінні на АДРЕСА_1 та порушення її прав, просила суд визнати недійсним рішення Дніпропетровської міської ради від 11 березня 2015 року № 54/62 у частині передачі спірної земельної ділянки ОСОБА_2 , визнати її співвласницею спірної земельної ділянки на АДРЕСА_1 , визнати недійсним свідоцтво про реєстрацію спірної земельної ділянки. За наслідками розгляду по суті вказаної позовної заяви судом 27 березня 2019 року ухвалено рішення у справі № 199/5175/17, яким у задоволенні позову відмовлено в повному обсязі з посиланням на те, що позивач не зверталась до Дніпровської міської ради із заявою про передачу їй у приватну власність спірної земельної ділянки, не надала доказів про порушення її права власності на земельну ділянку.

16 листопада 2020 року ОСОБА_1 звернулась до Дніпровського міського голови із заявою про надання їй безоплатно у власність земельної ділянки для обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд (землі житлової та громадської забудови), орієнтовною площею 0,0314 га, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 .

Листом від 07 грудня 2020 року Департамент по роботі з активами Дніпровської міської ради вказану заяву ОСОБА_1 залишив без опрацювання з тієї підстави, що земельна ділянка за вказаною адресою рішенням Дніпропетровської міської ради від 11 березня 2015 року № 54/62 передана у спільну сумісну власність ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , за якими зареєстровано право власності на спірну земельну ділянку.

20 січня 2022 року ОСОБА_2 подав до суду першої інстанції заперечення (відзив) на позовну заяву, в якому виклав клопотання про застосування строків позовної давності (том 2, а. с. 63-65).

На підтвердження витрат на правничу допомогу представник ОСОБА_1 - адвокат Панченко О. В. надала: ордер про надання правничої (правової) допомоги; договір про надання правової допомоги від 24 січня 2021 року; акт приймання-здавання виконаних робіт від 30 травня 2023 року; квитанцію до прибуткового касового ордера від 25 грудня 2021 року на суму 5 500,00 грн.

Відповідно до пункту 1 акта приймання-здавання виконаних робіт від 30 травня 2023 року сторони підтвердили, що адвокат надала клієнту правову допомогу, яка включає перелік виконаних робіт, а саме: складання позовної заяви - 1 000,00 грн; представництво у судових засіданнях суду першої інстанції (5 судових засідань) - 2 500,00 грн; складання апеляційної скарги - 1 000,00 грн; складання касаційної скарги - 1 000,00 грн.

Пунктом 3 акта приймання-здавання виконаних робіт від 30 травня 2023 року визначено, що вартість послуг за надання правничої допомоги становить 5 500,00 грн.

Підтвердженням оплати за договором про надання правової допомоги від 24 січня 2021 року є квитанція до прибуткового касового ордера від 25 грудня 2021 року, відповідно до якої позивач сплатила адвокату гонорар у розмірі 5 500 грн.

Заяв про зменшення витрат на правову допомогу відповідачі не подавали, хоча були повідомлені про розгляд справи, що підтверджується рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень та довідками про доставку електронного листа і смс-повідомлення.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме:

- суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга ОСОБА_2 не підлягає задоволенню.

Касаційна скарга Дніпровської міської ради підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Частинами першою, другою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним

і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вказаним вимогам закону постанова суду апеляційної інстанції відповідає, а додаткова постанова суду апеляційної інстанції у повній мірі не відповідає.

Щодо суті спору

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Згідно з положеннями частини першої статті 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на об`єкт нерухомого майна (житловий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об`єкт незавершеного будівництва, право власності на який зареєстровано у визначеному законом порядку, або частку у праві спільної власності на такий об`єкт, одночасно переходить право власності (частка у праві спільної власності) або право користування земельною ділянкою, на якій розміщений такий об`єкт, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для відчужувача (попереднього власника) такого об`єкта, у порядку та на умовах, визначених ЗК України.

Аналогічні положення містяться у статті 120 ЗК України.

Набуття юридичними особами приватного права чи фізичними особами у визначеному законодавством порядку права приватної власності на будівлі створює правові підстави для переходу права на земельну ділянку до власника об`єкта нерухомості, розташованого на ній, у розмірі відповідно до положень статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України саме в силу правочину з придбання майна та автоматичного переходу права користування земельною ділянкою відповідно до принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди. Цим зумовлюється право власника такого об`єкта нерухомості вимагати оформлення у встановленому порядку свого права користування відповідною земельною ділянкою (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (провадження № 12-143гс18)).

Пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» установлено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Встановивши, що з урахуванням статті 328 ЦК України, статей 2, 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» ОСОБА_1 набула право власності на 1/2 частини житлового будинку літ. «В-2», а 23 липня 2014 року здійснила за собою державну реєстрацію права власності, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що відповідно до статті 377 ЦК України, статті 120 ЗК України позивач набула право користування тією частиною земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування набутої нею частки у житловому будинку літ. «В-2», розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

Отже, оскаржуваним рішенням Дніпропетровської міської ради від 11 березня 2015 року № 54/62 «Про передачу у власність земельних ділянок громадянам у м. Дніпропетровську», яким відповідачам передано у власність земельну ділянку, на якій розташоване домоволодіння АДРЕСА_1 , незалежно від дотримання процедури його прийняття, позивачку ОСОБА_1 було позбавлено права користування частиною земельної ділянки, необхідної для обслуговування належної їй частки у житловому будинку літ. «В-2».

Рішення державного реєстратора ґрунтується на оскаржуваному рішенні Дніпропетровської міської ради, яке порушує права позивачки як власника частини житлового будинку літ. «В-2» у складі домоволодіння, а тому позовні вимоги про скасування рішення державного реєстратора є похідними від позовних вимог про визнання незаконним та скасування рішення міської ради.

При цьому навіть якщо буде встановлено, що суб`єкт державної реєстрації прав дотримався законодавства при внесенні запису (рішення) про проведену державну реєстрацію права за іншою особою, це не є перешкодою для задоволення позову щодо скасування такого запису (рішення), якщо його наявність порушує права чи охоронювані законом інтереси позивача (див. постанову Верховного Суду від 11 лютого 2020 року у справі № 915/572/17).

Таким чином, правильними є висновки судів попередніх інстанцій про те, що право позивачки порушене та підлягає захисту.

Відповідач ОСОБА_2 у суді першої інстанції заявив про застосування позовної давності.

За змістом статей 256-257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п`ята статті 261 ЦК України).

Згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

При цьому суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє в позові через необґрунтованість. Якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє в позові через сплив позовної давності в разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції, встановив, що останнім днем для звернення до суду з позовом у межах строку позовної давності було 27 липня 2020 року, позивач звернулася до суду у лютому 2021 року, тобто після спливу позовної давності, визначеної статтею 257 ЦК України.

Проте постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України) установлено з 12 березня 2020 року на всій території України карантин. Строк карантину неодноразово продовжувався.

Законом України від 30 березня 2020 року № 540-ІХ розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено, зокрема пунктом 12 такогозмісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину».

У постанові від 07 вересня 2022 року у справі № 679/1136/21 (провадження № 61-5238св22) Верховний Суд зазначив про те, що у пункті 12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України в редакції Закону України від 30 березня 2020 року № 540-ІХ перелічені всі статті Кодексу, які визначають строки позовної давності. І всі ці строки продовжено для всіх суб`єктів цивільних правовідносин на строк дії карантину у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19).

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, відмінено з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року.

Отже, з урахуванням статті 257 ЦК України, ОСОБА_1 вправі була звернутися до суду з позовом за захистом свого порушеного права у строк не пізніше 27 липня 2020 року, позов подано у лютому 2021 року, однак, оскільки Законом № 540-IX, який набрав чинності 02 квітня 2020 року, було продовжено перебіг позовної давності для всіх суб`єктів цивільних правовідносин на час дії карантину у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19), тому заява відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності не підлягла задоволенню судом з урахуванням положень вищенаведеного законодавства.

Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції виконав вимог частини першого статті 417 ЦПК України, надав оцінку вказаним обставинам, обґрунтовано скасував рішення суду першої інстанції та задовольнив позов.

Доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Посилання ОСОБА_2 як на підставу касаційного оскарження на застосування норм права без урахування висновків у подібних правовідносинах, викладених у додаткових постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3677/17 (провадження № 12-119гс19), від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17 (провадження № 12-104гс19), від 30 січня 2019 року у справі № 706/1272/14-ц (провадження № 14-456цс18), не заслуговують на увагу, оскільки у справі, яка переглядається, та у справах, на які посилається заявник, встановлені різні фактичні обставини.

У справах, на які посилається ОСОБА_2 як на підставу касаційного оскарження, позовні заяви до суду подано до внесення змін у пункті 12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України Законом України від 30 березня 2020 року № 540-ІХ.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про тотожність позовних вимог, заявлених ОСОБА_1 у справі № 199/5175/17 та у справі, яка є предметом касаційного перегляду, не знайшли свого підтвердження під час касаційного перегляду справи.

Так, у липні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Дніпровської міської ради, Департаменту з надання адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, у якому просила: визнати незаконним рішення Дніпропетровської міської ради від 11 березня 2015 року № 54/62 у частині передачі земельної ділянки ОСОБА_2 ; визнати її співвласником земельної ділянки, розташованої на АДРЕСА_1 ; визнати недійсним свідоцтво про реєстрацію земельної ділянки від 15 червня 2015 року № 39083377.

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 27 березня 2019 року, яке постановою Дніпровського апеляційного суду від 04 листопада 2020 року залишено без змін, ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні позову (справа № 199/5175/17).

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами.

Закриття провадження у справі у цьому разі можливе за умови, що рішення, яке набрало законної сили, є тотожним до позову, який розглядається, тобто збігаються сторони, предмет і підстави позовів.

У справі, яка є предметом касаційного перегляду, та у справі № 199/5175/17 сторони є тотожними, однак предмети і підстави позовів є різними.

У справі № 199/5175/17:

У липні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Дніпровської міської ради, Департаменту з надання адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради та просила суд:

- визнати недійсним рішення Дніпропетровської міської ради від 11 березня 2015 року № 54/62 у частині передачі земельної ділянки ОСОБА_2 ;

- визнати недійсним свідоцтва про реєстрацію права власності на земельну ділянку від 15 червня 2015 року № 39083377;

- визнати її співвласником земельної ділянки, розташованої на АДРЕСА_1 .

Позовну заяву мотивувала тим, що її право власності на земельну ділянку порушене, оскільки вона є власником 1/2 частини житлового будинку, відповідачі оформили право власності на земельну ділянку на АДРЕСА_1 без урахування її частки у домоволодінні, а Дніпровська міська рада вийшла за межі своїх повноважень, приймаючи оскаржуване рішення.

Рішенням суду у справі № 199/5175/17 ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні позову на тій підставі, що ухвалюючи рішення у справі, підстави для визнання недійсним рішення Дніпровської міської ради від 11 березня 2015 року № 54/62 відсутні, оскаржуване рішення прийнято у відповідності до норм земельного законодавства та в межах наданої міській раді компетенції. Судом установлено, що позивач до Дніпровської міської ради із заявою про передачу їй у приватну власність земельної ділянки не зверталася, будь-яких доказів про порушення її права власності на земельну ділянку не надала.

04 листопада 2020 року Дніпровський апеляційний суд підтримав висновки суду першої інстанції.

У справі, яка є предметом касаційного перегляду (справа № 199/782/21, провадження № 61-9632св23), встановлено, що у лютому 2021 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до Дніпровської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, просила суд:

- визнати незаконним та скасувати рішення Дніпровської міської ради від 11 березня 2015 року № 54/62 у частині передачі у спільну сумісну власність ОСОБА_2 та ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,066 га для обслуговування житлового будинку та господарських будівель (землі житлової та громадської забудови) на АДРЕСА_1 ;

- скасувати рішення від 15 червня 2015 року № 22078600 державного реєстратора про реєстрацію за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 права власності на спірну земельну ділянку.

Позовну заяву мотивувала тим, що приймаючи оскаржуване рішення, Дніпровська міська рада не врахувала її право власності на 1/2 частини у праві спільної власності на будинок на АДРЕСА_1 . Це рішення перешкоджає реалізації її права на приватизацію земельної ділянки, необхідної для обслуговування належної їй частини вказаного житлового будинку.

У листопаді 2020 року вона звернулася до Дніпровської міської ради із заявою про передачу їй у власність земельної ділянки за вказаною адресою, необхідної для обслуговування належної їй частки спільного будинку, однак у грудні 2020 року отримала відмову, мотивовану тим, що земельна ділянка, зазначена у її зверненні, вже передана у власність відповідачам ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , що фактично стало підставою для звернення до суду з позовом у 2021 році.

Звертаючись до суду з позовом у 2017 році, ОСОБА_1 оскаржила рішення міської ради у частині передачі спірної земельної ділянки відповідачу ОСОБА_2 , однак отримала відмову з тих підстав, що ухвалюючи рішення, міська рада діяла відповідно до норм ЗК України, а позивач не зверталася до міської ради відповідно до вимог статті 116 ЗК України.

Звертаючись до суду з позовом у 2021 році, ОСОБА_1 просила скасувати рішення міської ради у частині передачі спірної земельної ділянки відповідачам ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , обґрунтовуючи його, зокрема тим, що міська рада відмовила їй у приватизації земельної ділянки, необхідної для обслуговування належної їй частини житлового будинку.

Таким чином, у справі № 199/5175/17 підстави звернення до суду з позовом були інші.

Клопотання ОСОБА_2 про витребування доказів - матеріалів цивільної справи № 199/5175/17 до суду касаційної інстанції для спільного розгляду зі справою № 199/782/21, викладене у касаційній скарзі, задоволенню не підлягає, оскільки відповідно до положень статті 400 ЦПК України, суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Щодо оскарження додаткової постанови суду апеляційної інстанції

Відповідно до пункту 3 частини першою статті 270 ЦПК України суд, який ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

Судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (частини перша - друга статті 133 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 (провадження № 11-562ас18) зроблено висновок, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (частина восьма статті 141 ЦПК України).

У додатковій постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19), на яку як на підставу касаційного оскарження посилався представник Дніпровської міської ради, Велика Палата Верховного Суду також зазначила, що з аналізу частини третьої статті 141 ЦПК України можна виділити такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи. Із запровадженням з 15 грудня 2017 року змін до ЦПК України законодавцем принципово по новому визначено роль суду у позовному провадженні, а саме: як арбітра, що надає оцінку тим доказам та доводам, що наводяться сторонами у справі, та не може діяти на користь будь-якої із сторін, що не відповідатиме основним принципам цивільного судочинства. Принцип змагальності знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності. Тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення. Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

Розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат (висновок у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18)).

Частинами першою, другою статті 134 ЦПК України визначено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору.

У постанові від 12 травня 2020 року у справі № 643/3720/15-ц Верховний Суд указав, що у матеріалах справи відсутній попередній (орієнтовний) розрахунок судових витрат, які особа понесла і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи, особа не заявила до закінчення судових дебатів про відшкодування судових витрат та не подала заяви про намір подати докази на підтвердження судових витрат після ухвалення судового рішення, тому суд апеляційної інстанції помилково виснував про відшкодування витрат, пов`язаних із проведенням експертизи.

Встановлено, що ОСОБА_1 у позовній заяві та апеляційній скарзі вказувала про попередній (орієнтовний) розрахунок судових витрат, які очікує понести у зв`язку із розглядом справи, зокрема витрат на правову допомогу у судах першої та апеляційної інстанцій (том 1, а.с.4, том 2, а.с. 122-125).

Натомість, звертаючись у січні 2023 року до суду касаційної інстанції із касаційною скаргою, представник ОСОБА_1 - адвокат Панченко О. В. не подала попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи у суді касаційної інстанції.

Звернувшись до суду апеляційної інстанції із заявою про ухвалення додаткового судового рішення, 02 червня 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Панченко О. В. надала докази про розмір витрат, які сторона сплатила у зв`язку з розглядом справи у судах першої, апеляційної та касаційної інстанції, тобто у строки визначені частиною восьмою статті 141 ЦПК України.

Однак, задовольняючи клопотання про стягнення витрат на правничу допомогу за розгляд справи у судах всіх трьох інстанцій, суд апеляційної інстанції не звернув увагу, що представник позивача своєчасно у суді касаційної інстанції не зробила відповідної заяви про понесення таких витрат під час касаційного перегляду справи.

З огляду на зазначене, Верховний Суд дійшов висновку про доведеність позивачем понесених витрат на професійну правничу допомогу під час розгляду справи у суді першої та апеляційної інстанції у розмірі 4 500,00 грн, їх співмірність складності справи та виконаним адвокатом обсягом роботи, часу, виплаченого гонорару, у зв`язку із чим суд апеляційної інстанції мав стягнути з Дніпровської міської ради на користь позивача витрати на правову допомогу у розмірі 1 500,00 грн (4 500 : 3).

При цьому витрати, понесені позивачем у суді касаційної інстанції, відшкодуванню не підлягають, оскільки під час касаційного перегляду справи, у порушення вимог частини восьмої статті 141 ЦПК України, позивач своєчасно не зробила про це відповідну заяву.

Колегія суддів констатує, що Дніпровська міська рада не скористалася правом, наданим їй частиною шостою статті 137 ЦПК України, а доводи касаційної скарги про порушення принципу змагальності та диспозитивності судового процесу внаслідок неотримання копії заяви про ухвалення додаткового рішення, спростовуються матеріалами справи.

Посилання представника Дніпровської міської ради на те, що сповіщення про дату судового засідання за сім робочих днів - це замалий час для надання заперечень, передбачених частиною шостою статті 137 ЦПК України, не узгоджується з вимогами частини п`ятої статті 128 ЦПК України і може лише вказувати на порушення виконавчої дисципліни в окремих підрозділах відповідача.

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Таким чином, доводи заявника, що стали підставою для відкриття касаційного провадження, частково знайшли своє підтвердження, тому резолютивна частина додаткової постанови суду апеляційної інстанції підлягає зміні у частині розподілу витрат на правову допомогу, які підлягають стягненню з Дніпровської міської ради.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу ОСОБА_2 без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанцій - без зміню.

Відповідно до частини четвертої статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Касаційна скарга Дніпровської міської ради підлягає частковому задоволенню, а резолютивна частина додаткової постанови суду апеляційної інстанції - зміні, а саме: слід стягнути з Дніпровської міської ради на користь ОСОБА_6 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 1 500,00 грн, стягнути зі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу по 1 833,33 грн, з кожного.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 30 травня 2023 року залишити без змін.

Касаційну скаргу Дніпровської міської ради частково задовольнити.

Додаткову постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 липня 2023 року змінити, виклавши її резолютивну частині у редакції цієї постанови, а саме: стягнути з Дніпровської міської ради на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 1 500,00 грн (одна тисяча п`ятсот гривень 00 коп.), стягнути зі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу по 1 833,33 грн (одній тисячі вісімсот тридцять три гривні 33 коп.) з кожного.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. Ю. Гулейков

Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець