Рішення

від 28.05.2024 по справі 201/8380/23

ЖОВТНЕВИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ДНІПРОПЕТРОВСЬКА

№ 201/8380/23

провадження 2/201/379/2024

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 травня 2024 року Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

у складі: головуючого

судді Антонюка О.А.

з секретарем Могиліною Д.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська в м. Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи Товариство з обмеженою відповідальністю «Хеопс А» і Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» про поділ спільного майна подружжя,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 20 липня 2023 року звернулася до суду з позовною заявою до відповідача ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, позовні вимоги не змінювалися, не доповнювалися і не уточнювалися. Позивач у своїй позовній заяві та з представником посилаються на те, що з 29 серпня 1992 року вона перебуває в зареєстрованому шлюбі з відповідачем. Після повномасштабного вторгнення російський окупаційних військ в Україну та введення воєнного стану в Україні вони разом з відповідачем вирішили поділити майно, яке було придбане під час шлюбу. З цією метою вони вирішили укласти договір про поділ спільного сумісного майна подружжя, а деяке майно передати своїм повнолітнім дітям. Але вони згоди не дійшли і через виникнення спору позивачка звернулась до суду з позовом про поділ спільного майна подружжя.

За час шлюбу було придбано майно, яке підлягає поділу, а саме: домоволодіння, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , разом з земельною ділянкою площею 0.1000 га, кадастровий номер - 1210100000:03:336:0038, які зареєстровані на ім`я відповідача; автомобіль «Subaru Outback», 2021 року випуску, який зареєстрований на ім`я позивача; спальний гарнітур «Silik Idea», виробництва Італії, на 9 предметів; столовий гарнітур «Іспанський ренесанс», виробництва Румунії. Позивачка стверджує, що під час перебування у шлюбі, за кошти, які належали їй особисто, за договором купівлі-продажу від 04 грудня 2006 року, посвідченим приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Мошковською Н.М., реєстровий номер 10553, та за договором купівлі-продажу від 03 березня 2007 року, посвідченим приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Андрєєвим В.О., реєстровий номер 282, було придбано у власність домоволодіння, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , яке знаходиться на земельній ділянці площею 0.1000 га, кадастровий номер 1210100000:03:336:0038. Право власності відповідач зареєстрував на себе у КП «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» 12 березня 2007 року за реєстраційним № 2881512. Домоволодіння було придбано за особисті кошти позивача за суму 53 370.00 грн., яка вказана в договорах купівлі-продажу (25 370 грн. + 28 000 грн.).

Вказане домоволодіння було придбане під час шлюбу за особисті кошти позивачки, які їй були подаровані її матір`ю. На підтвердження цього було надано копію договору дарування на суму 60 000 грн. від 01 грудня 2006 року, укладеного між позивачкою та її матір`ю ОСОБА_3 . Грошові кошти були подаровані позивачці з нагоди Нового року та її дня народження для купівлі власного будинку. Подружжя ОСОБА_1 не мало таких заощаджень. Позивачка зазначає в своєму позові, що у 2006 році відповідач працював молодим фахівцем та його заробітної плати вистачало лише для задоволення повсякденних потреб з їжі та одягу. Суду надавались копії довідок з місця роботи відповідача за 2005, 2006 роки. Тому позивач просить здійснити поділ спільного майна подружжя та виділити позивачу у власність домоволодіння, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , разом з земельною ділянкою площею 0,1000 га, кадастровий номер 1210100000:03:336:0038, столовий гарнітур «Іспанський ренесанс», виробництва Румунії.

Позивач зазначає, що спальний гарнітур «Silik Idea», виробництва Італії, на 9 предметів, вартістю 230 000 грн. та столовий гарнітур «Іспанський ренесанс», виробництва Румунії, вартістю 360 000 грн. теж були подаровані батьками позивача і відповідача на 20-річний ювілей шлюбу. Цим майном, а також автомобілем «Subaru Outback», 2021 року випуску, фактично користується відповідач, тому позивач просить в порядку поділу спільного майна подружжя виділити відповідачу у власність: автомобіль «Subaru Outback», 2021 року випуску, спальний гарнітур «Silik Idea», виробництва Італії, на 9 предметів.

В добровільному порядку домовитися про вказане відповідач відмовляється, що свідчить про наявність між ними спору, а тому позивач, на її думку, має право на поділ їх спільного майна в судовому порядку. Інший варіант поділу спільного сумісного майна подружжя, який був би настільки ж ефективний, за цих обставин не існує.

Отже, позивач просить: визнати за ОСОБА_1 право особистої приватної власності на домоволодіння, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , земельну ділянку площею 0.1000 га, кадастровий номер 1210100000:03:336:0038 за адресою: АДРЕСА_1 , столовий гарнітур «Іспанський ренесанс», виробництва Румунії; визнати за ОСОБА_2 право власності на автомобіль «Subaru Outback», 2021 року випуску, спальний гарнітур «Silik Idea», виробництва Італії, на 9 предметів.

Позивач вважає невизначеність з цим майном протиправною, порушені її права та закон, так як вона не може належним чином в повній мірі користуватися вказаним своїм майном. Звернулася до відповідача з цим питанням, але отримала відмову. В добровільному порядку питання не вирішено. Просила задовольнивши позов у повному обсязі.

Відповідач ОСОБА_2 та його представник позовні вимоги фактично не визнали та заперечують проти позовної заяви, просить відмовити у задоволенні позовної заяви у повному обсязі, посилаючись на те, що все вказане позивачкою майно є їх спільним майном, тому підлягає поділу в рівних частках, тому зазначив не згоду з викладеними в позові обставинами, вважаючи вимоги безпідставними. Позовні вимоги не обгрунтовані, не доведені і протирічливі, доказів на їх підтвердження суду не надано. Просив в задоволенні позову відмовити в повному обсязі

Представник третьої особи ТОВ «Хеопс А» в судове засідання не з`явився, про день та час розгляду справи повідомлявся належним чином, не заперечував проти позовних вимог, оскільки вимоги позову не торкаються їх, вони не мають безпосереднього відношення до спірного питання позивача по позову в такій якості, і розгляд справи можливий без їх участі. Просили справу розглянути без їх участі і рішення винести на розсуд суду. Суд вважає можливим розгляд справи за відсутності представника вказаної третьої особи.

Представник третьої особи АТ комерційний банк «ПриватБанк» в судове засідання не з`явився, про день та час розгляду справи повідомлявся належним чином, заперечував проти позовних вимог, оскільки позові безпідставні, не обгрунтовані, не доведені і протирічливі, доказів на їх підтвердження суду не надано. Суд вважає можливим розгляд справи за відсутності представника вказаної третьої особи.

З`ясувавши позицію сторін, третіх осіб, оцінивши надані і добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовні обґрунтованими і підлягаючими задоволенню.

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Судом в судовому засіданні з наданих сторонами письмових доказів та пояснень з`ясовано, що позивака ОСОБА_1 з 29 серпня 1992 року перебуває в зареєстрованому шлюбі з відповідачем ОСОБА_5 .. За час шлюбу було придбано майно, яке підлягає поділу, а саме: домоволодіння, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , разом з земельною ділянкою площею 0.1000 га, кадастровий номер - 1210100000:03:336:0038, які зареєстровані на ім`я відповідача; автомобіль «Subaru Outback», 2021 року випуску, який зареєстрований на ім`я позивача; спальний гарнітур «Silik Idea», виробництва Італії, на 9 предметів; столовий гарнітур «Іспанський ренесанс», виробництва Румунії. Позивачка стверджує, що під час перебування у шлюбі, за кошти, які належали їй особисто, за договором купівлі-продажу від 04 грудня 2006 року, посвідченим приватним нотаріусом ДМНО Мошковською Н.М., реєстровий номер 10553, та за договором купівлі-продажу від 03 березня 2007 року, посвідченим приватним нотаріусом ДМНО Андрєєвим В.О., реєстровий номер 282, було придбано у власність домоволодіння, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , яке знаходиться на земельній ділянці площею 0.1000 га, кадастровий номер 1210100000:03:336:0038. Право власності відповідач зареєстрував на себе у КП «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» 12 березня 2007 року за реєстраційним № 2881512. Домоволодіння було придбано за особисті кошти позивача за суму 53 370.00 грн., яка вказана в договорах купівлі-продажу (25 370 грн. + 28 000 грн.).

Вказане домоволодіння було придбане під час шлюбу за, як стверджує позивачка, її особисті кошти, які їй були подаровані її матір`ю. На підтвердження цього було надано копію договору дарування на суму 60 000 грн. від 01 грудня 2006 року, укладеного між позивачкою та її матір`ю ОСОБА_3 . Грошові кошти були подаровані позивачці з нагоди Нового року та її дня народження для купівлі власного будинку. Подружжя ОСОБА_1 не мало таких заощаджень. Позивачка зазначає в своєму позові, що у 2006 році відповідач працював молодим фахівцем та його заробітної плати вистачало лише для задоволення повсякденних потреб з їжі та одягу. Суду надавались копії довідок з місця роботи відповідача за 2005, 2006 роки. Тому позивач просить здійснити поділ спільного майна подружжя та виділити позивачу у власність домоволодіння, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , разом з земельною ділянкою площею 0,1000 га, кадастровий номер 1210100000:03:336:0038, столовий гарнітур «Іспанський ренесанс», виробництва Румунії.

Позивач зазначає, що спальний гарнітур «Silik Idea», виробництва Італії, на 9 предметів, вартістю 230 000 грн. та столовий гарнітур «Іспанський ренесанс», виробництва Румунії, вартістю 360 000 грн. теж були подаровані батьками позивача і відповідача на 20-річний ювілей шлюбу. Цим майном, а також автомобілем «Subaru Outback», 2021 року випуску, фактично користується відповідач, тому позивач просить в порядку поділу спільного майна подружжя виділити відповідачу у власність: автомобіль «Subaru Outback», 2021 року випуску, спальний гарнітур «Silik Idea», виробництва Італії, на 9 предметів.

Позивач просить: визнати за ОСОБА_1 право особистої приватної власності на домоволодіння, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , земельну ділянку площею 0.1000 га, кадастровий номер 1210100000:03:336:0038 за адресою: АДРЕСА_1 , столовий гарнітур «Іспанський ренесанс», виробництва Румунії; визнати за ОСОБА_2 право власності на автомобіль «Subaru Outback», 2021 року випуску, спальний гарнітур «Silik Idea», виробництва Італії, на 9 предметів.

Відповідно до частини 1 статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Позивач вважає невизначеність з цим майном протиправною, порушені її права та закон, так як вона не може належним чином в повній мірі користуватися вказаним своїм майном. Звернулася до відповідача з цим питанням, але отримала відмову. В добровільному порядку питання не вирішено. Просила задовольнивши позов у повному обсязі.

Суд вважає позов підлягаючим задоволенню з наступних підстав.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Судом в судовому засіданні встановлено, що дійсно позивач ОСОБА_1 і відповідач ОСОБА_2 з 29 серпня 1992 року перебувають в зареєстрованому шлюбі, від цього шлюбу і спільного мешкання мають двох уже повнолітніх дітей. Стосунки в сім`ї складалися добре, мають спільне майно, спільне господарство, кошти та інше. За час шлюбу вони придбали: 1/2 частину домоволодіння за договором купівлі-продажу від 04 грудня 2006 року, посвідченим приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Мошковською Н.М., реєстровий номер 10553, та іншу 1/2 частину домоволодіння за договором купівлі-продажу від 03 березня 2007 року, посвідченим приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Андрєєвим В.О., реєстровий номер 282, за адресою: АДРЕСА_1 , яке знаходиться на земельній ділянці площею 0,1000 га, кадастровий номер 1210100000:03:336:003, домоволодіння зареєстроване в КП «ДМБТІ» 12 березня 2007 року за реєстраційним № НОМЕР_1 на ім`я відповідача; автомобіль «Subaru Outback», 2021 року випуску, номерний знак НОМЕР_2 , зареєстрований на ім`я позивача; спальний гарнітур «Silik Idea», виробництва Італії, на 9 предметів; столовий гарнітур «Іспанський ренесанс», виробництва Румунії. Домоволодіння було придбано за особисті кошти позивача за суму 53 370.00 грн., яка вказана в договорах купівлі-продажу (25 370.00 грн. + 28 000.00 грн.).

Після повномасштабного вторгнення російський окупаційних військ в Україну та введення воєнного стану в Україні подружжя вирішило поділити майно, яке було придбане під час шлюбу, а деяке майно передати своїм повнолітнім дітям. Але через виникнення спору позивачка звернулась до суду з позовом про поділ спільного майна подружжя.

Предметом цього договору є майно, яке було придбано позивачем та відповідачем в період перебування у шлюбі, перелік якого визначено в позові про поділ майна.

Відповідно до ч. 10 ст. 7 Сімейного кодексу України, кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист.

Згідно ч. 4 і 5 ст. 82 ЦПК України «Підстави звільнення від доказування» 4. Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. 5. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Відповідно до статей 21, 24, 41 Конституції України, статей 319, 358 Цивільного кодексу України всі громадяни є рівними у своїх правах, усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення цих прав, у тому числі щодо захисту права спільної часткової власності.

Правовий режим спільної часткової власності визначається главою 26 ЦК України з урахуванням інтересів усіх її учасників. Володіння, користування та розпорядження частковою власністю здійснюється за згодою всіх співвласників, а за відсутності згоди - спір вирішується судом. Незалежно від розміру часток співвласники при здійсненні зазначених правомочностей мають рівні права.

У статті 6 Європейської конвенції з прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а за ст. 13 на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення.

Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у своїх постановах від 18 лютого 2019 року по справі № 314/6930/16-ц, від 18 березня 2019 року по справі № 334/8276/15-ц, від 13 лютого 2019 року по справі № 174/3/16-ц зазначив щодо правильності застосування ст. 60 СК України: «Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.

У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України.

Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі».

Позивачем надано до суду копію договору дарування на суму 60 000 грн. від 01 грудня 2006 року, на підтвердження дійсного джерела набуття спірного майна, яке є предметом спору, а саме: домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , яке знаходиться на земельній ділянці площею 0.1000 га, кадастровий номер - 1210100000:03:336:0038, що належить на праві власності відповідачу, та є об`єктом роздільної власності дружини, тобто, позивача.

Рішенням Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року №18-рп/2004, в якому зазначено про те, що поняття "охоронюваний законом інтерес", яке вживається в законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Отже, вирішуючи спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, а також з`ясувати наявність чи відсутність факту порушення або оспорення відповідного права чи охоронюваного законом інтересу. Водночас, суд має перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача.

Тобто, обов`язок доведення в установленому законом порядку наявності факту порушення або оспорювання прав та інтересів позивача покладається безпосередньо на позивача.

Згідно роз`яснень, викладених у п.п. 23-25 постанови № 11 Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.

Згідно із зазначеними нормами при вирішенні питання про визнання майна подружжя їх спільною сумісною власністю чи особистою приватною власністю з`ясуванню підлягають, як підстави й час набуття такого майна, так і джерела його придбання.

Положеннями ст. 57 СК України передбачено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Згідно з ст. 63 СК України дружина і чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Згідно ч. 1 ст. 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Цей поділ зафіксований в позові і доданих документах, поясненнях (представників).

Статтею 41 Конституції України визначеного кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльністю. Право приватної власності набувається в порядку визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об`єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Разом із тим, відповідно до ч. 1 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом прав спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Відповідно до положень ч. 1 ст. 71 СК України при вирішенні спору, суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

До компетенції ж суду відноситься захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Отже, суд не є органом, який встановлює правовідносини між сторонами, а є органом судочинства, що вирішує спори у встановлений законом спосіб.

Відповідно до ч.1 ст. 368 ЦК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Відповідно до ч. 3 ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Приписами частин 1 та 2 ст. 372 ЦК України передбачено, що майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку.

Аналогічний висновок зроблений Верховним Судом України в постанові від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 18 червня 2018 року у справі № 711/5108/17 та Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18 (провадження № 61-13953св19).

Відповідно до ч.1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно п. 1, 2 ч. 1 ст. 264 Цивільного процесуального кодексу України, для ухвалення рішення у цивільній справі суд має встановити, зокрема, чи мали місце і обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються, а також фактичні дані, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст. 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

З вищенаведеного вбачається, що позовні вимоги позивача базуються на обставинах, які існували. Отже, суд може погодитися з позицією позивача.

Встановивши вказані обставини справи, а також керуючись вказаними нормами права, суд приходить до висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог.

Відповідно до ст. 2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Згідно зі ст. 81 ЦПК кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України).

Приписами ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Неподання стороною позивача належних і допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог є підставою для висновку суду про доведеність та обґрунтованість позовних вимог.

У відповідності до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Крім того, з урахуванням закріплених в пункті 6 статті З ЦК України засад справедливості, добросовісності та розумності, при розгляді справ, у яких заявляються вимоги одного зі співвласників про припинення його права на частку у спільному майні шляхом отримання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки, виділ якої є неможливим, суди мають встановити наступне: чи дійсно є неможливим виділ належної позивачу частки в натурі або чи не допускається такий виділ згідно із законом; чи користуються спільним майном інші співвласники - відповідачі по справі; чи сплачується іншими співвласниками, які володіють та користуються майном, матеріальна компенсація позивачу за таке володіння та користування відповідно до частини третьої статті 358 Цивільного кодексу України.

Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом в постанові від 13 січня 2016 року в справі № 6-2925цс16 та Верховним Судом в постанові від 06 лютого 2018 року в справі №201/1567/14-ц.

В зв`язку з зазначеним суд звертає увагу на наступне: саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Застосовуючи норму ст. 60 СК та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Норма ст. 60 СК вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям в їх сукупності.

Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя (постанова Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18 (провадження № 61-13953св19).

В зв`язку з цим суд звертає увагу і на те, що вказаний будинок був придбаний позивачкою, фактично за її кошти.

Стосовно обраного позивачем способу захисту прав - застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб`єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними. Якщо право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові (пункт 69 постанови Великої Палати

Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц, провадження №

14-651цс18).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування

конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права (пункт 1) частини другої статті 16 ЦК України). Визнання права є способом захисту, що використовується при його порушенні. Необхідність у застосуванні цього способу захисту виникає у випадках, коли оспорюється або не визнається право, тобто певне суб`єктивне право. Рішення суду буде лише підставою для набуття права. У випадку відсутності суб`єктивного права власності неможливо стверджувати й про його порушення, тобто невизнання чи оспорювання, що виступало б передумовою для визнання права.

Аналіз пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України свідчить, що по своїй суті такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися тільки тоді, коли суб`єктивне цивільне право виникло і якщо це право порушується (оспорюється або не визнається) іншою особою (зокрема, постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 233/4580/20 (провадження № 61-12524сво21).

Згідно із статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Положеннями ст. 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, та встановлено перелік способів захисту цивільних прав та інтересів.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, у зв`язку з чим, суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.

При цьому, особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. В свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких грунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Згідно із положеннями частини третьої статті 12 та частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи, і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно статті 41 Конституції України, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно положення частини другої статті 13 Цивільного Кодексу України, при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині.

Пунктом 6 статті З ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

При вирішенні спорів про належність майна на праві спільної сумісної власності подружжю, суду в першу чергу належить встановити час набуття такого майна. При встановленні судом факту набуття майна у період шлюбу, на таке майно поширюється презумпція спільності майна подружжя. Факт набуття майна у період шлюбу доводить той із подружжя, який на нього посилається в обґрунтування своїх вимог про поділ такого майна. Спростовує презумпцію спільності майна подружжя той із подружжя, який заперечує, що майно набуте у період шлюбу є спільним сумісним майном.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 22 січня 2020 року по справі №711/2302/18 та від 12 червня 2019 року по справі №595/324/17.

Згідно з частиною другою статті 509 ЦК України зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: договори та інші правочини; створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; інші юридичні факти.

Згідно до ст. 19 Конституції України ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом.

Згідно ст. 82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Відповідно до ч. 3, 6 ст. 13 ЦК України «Межі здійснення цивільних прав»: не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п`ятою цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції (995_004) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), № 4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов`язки сторін. Всі ці складові могли бути з`ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з`ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов`язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК України закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об`єктивні підстави вважати, що позов підлягає задоволенню повністю.

Не може суд прийняти до уваги не визнання стороною відповідача позовних вимогах, оскільки вони спростовується вищенаведеним і нічим об`єктивно не підтверджені.

При таких обставинах суд вважає можливим позовну заяву задовольнити, виділити позивачу ОСОБА_1 у власність домоволодіння, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , разом з земельною ділянкою площею 0.1000 га, кадастровий номер 1210100000:03:336:0038, столовий гарнітур «Іспанський ренесанс», виробництва Румунії, виділити відповідачу ОСОБА_2 у власність: автомобіль «Subaru Outback», 2021 року випуску, спальний гарнітур «Silik Idea», виробництва Італії, на 9 предметів, визнати за ОСОБА_1 право особистої приватної власності на домоволодіння, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , земельну ділянку площею 0.1000 га, кадастровий номер 1210100000:03:336:0038 за адресою: АДРЕСА_1 , столовий гарнітур «Іспанський ренесанс», виробництва Румунії та визнати за ОСОБА_2 право власності на автомобіль «Subaru Outback», 2021 року випуску, спальний гарнітур «Silik Idea», виробництва Італії, на 9 предметів.

Таким чином вимоги позовної заяви про поділ майна подружжя в такому вигляді ґрунтуються на вимогах закону і підлягають задоволенню в повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись ст. 3, 8, 19, 41, 55, 124, 129 Конституції України, ст. 15, 16, 316, 321, 328, 331, 365, 368, 372, 392 ЦК України, ст. 17, 60, 61, 63, 65, 69, 70, 71, 74 СК України, ст. 4, 5, 18, 43, 49, 76-81, 84, 89, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

Позовну заяву задовольнити.

Виділити позивачу ОСОБА_1 у власність домоволодіння, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , разом з земельною ділянкою площею 0.1000 га, кадастровий номер 1210100000:03:336:0038, столовий гарнітур «Іспанський ренесанс», виробництва Румунії.

Виділити відповідачу ОСОБА_2 у власність: автомобіль «Subaru Outback», 2021 року випуску, спальний гарнітур «Silik Idea», виробництва Італії, на 9 предметів.

Визнати за ОСОБА_1 право особистої приватної власності на домоволодіння, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , земельну ділянку площею 0.1000 га, кадастровий номер 1210100000:03:336:0038 за адресою: АДРЕСА_1 , столовий гарнітур «Іспанський ренесанс», виробництва Румунії.

Визнати за ОСОБА_2 право власності на автомобіль «Subaru Outback», 2021 року випуску, спальний гарнітур «Silik Idea», виробництва Італії, на 9 предметів.

Рішення може бути оскаржено в Дніпровський апеляційний суд протягом 30 днів з дня проголошення рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Повний текст рішення складно 28 травня 2024 року.

Суддя -