Постанова

від 27.05.2024 по справі 948/118/21

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 травня 2024 року

м. Київ

справа № 948/118/21

провадження № 61-3401св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - державний реєстратор Відділу з питань надання адміністративних та реєстраційних послуг Карлівської районної державної адміністрації Полтавської області Мирошниченко Сніжана Анатоліївна,розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Машівського районного суду Полтавської області від 12 вересня 2022 року у складі судді Кравець С. В. та постанову Полтавського апеляційного суду від 08 лютого 2023 року у складі колегії суддів Прядкіної О. В., Бутенко С. Б., Обідіної О. І.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - державний реєстратор Відділу з питань надання адміністративних та реєстраційних послуг Карлівської районної державної адміністрації Полтавської області Мирошниченко С. А. (далі - державний реєстратор Мирошниченко С. А. ), про визнання недійсним договору про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису).

Позов мотивовано тим, що 10 квітня 2020 року між Адвокатським бюро «Михайла Салашного» та ОСОБА_4 була укладена угода про надання правової допомоги. 31 січня 2020 року ОСОБА_4 дізнався, що його представник ОСОБА_5 , перевищивши повноваження, визначені довіреністю від 08 грудня 2016 року, уклав 20 січня 2020 року договір емфітевзису з ОСОБА_2 щодо належних йому земельних ділянок з кадастровими номерами 5323082600:00:005:0448, 5323082600:00:002:0199, передавши їх у користування на 49 років.

ОСОБА_4 не схвалював укладення правочину його представником, плату за користування земельними ділянками не отримував, а тому 31 січня 2020 року припинив дію довіреності, але звернутися до суду не встиг, оскільки помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Позивач є спадкоємцем за заповітом після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 , 18 грудня 2020 року отримала свідоцтва про право на спадщину на вказані земельні ділянки площею 4, 8421 га та 4, 3293 га, які розташовані на території Кустолово-Суходільської сільської ради Машівського району Полтавської області.

Зазначала, що як убачається з наведеної довіреності ОСОБА_4 не уповноважував свого представника на укладення оспорюваного правочину, оскільки довіреність була спрямована виключно на оформлення спадщини на вказані земельні ділянки та отримання свідоцтва. Отже, спірним договором були порушені права ОСОБА_4 , спадкоємцем якого є ОСОБА_1 , на володіння, користування і розпорядження своїм майном.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним договір про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) від 20 січня 2020 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 (уповноважена особа за дорученням - ОСОБА_5 ), строком на 49 років щодо земельної ділянки площею 4, 3292 га, кадастровий номер 5323082600:00:005:0448, та земельної ділянки площею 4, 8421 га, кадастровий номер 5323082600:00:002:0199.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Машівський районний суд Полтавської області рішенням від 12 вересня 2022 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, - державний реєстратор Мирошниченко С. А. , про визнання недійсним договору про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) задовольнив.

Визнав недійсним договір про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) від 20 січня 2020 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 в особі представника ОСОБА_5 щодо земельних ділянок площею 4, 3293 га кадастровий номер 5323082600:00:005:0448, та площею 4, 8421 га кадастровий номер 5323082600:00:002:0199, та припинив право користування земельними ділянками для сільськогосподарських потреб (емфітевзису), номер запису про інше речове право 35150274 та 35150684 від 21 січня 2020 року.

Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати в розмірі 908 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що зібрані та досліджені у справі докази вказують на те, що довіреність ОСОБА_4 від 08 грудня 2016 року не містить повноважень ОСОБА_5 на укладення договору емфітевзису.

Місцевий суд зазначив, що зміст вказаної довіреності свідчить про надання повіреним права на укладення від імені довірителя лише договорів щодо найму (оренди) земельної ділянки, проте вказана довіреність не містить визначених довірителем повноважень на укладення повіреним інших за правовими наслідками та менш вигідними для довірителя договорів, зокрема довіреністю не обумовлено права повіреного на укладення договору емфітевзису строком на 49 років.

ОСОБА_4 за життя не погоджувався із фактом укладення договору емфітевзису, у зв`язку з чим 31 січня 2020 року скасував видану адвокату довіреність, а 10 квітня 2020 року уклав угоду з Адвокатським бюро «Михайла Салашного» з метою визнання договору емфітевзису недійсним.

Свідок ОСОБА_6 показала, що сам ОСОБА_4 мав намір укласти договір на строк менше 10 років, що додатково вказує на відсутність волі власника на укладення такого правочину.

Надаючи оцінку висновку експерта від 29 липня 2022 року, відповідно до якого з тексту довіреності від 08 грудня 2016 року ОСОБА_5 уповноважений безпосередньо представляти інтереси ОСОБА_4 в усіх без винятку установах, організаціях з усіх без винятку питань, зокрема, укладати договір емфітевзису, місцевий суд зазначив, що в другій частині довіреності чітко вказано вид договорів, які може укладати представник, в якому відсутній такий вид договору, як емфітевзис, водночас має місце договір найму (оренди), які мають різну правову природу, оскільки договір оренди земельної ділянки відноситься до зобов`язальних правовідносин, а договір емфітевзису - до речового права. Вказане відповідає правовій позиції Верховного Суду у справі № 693/13/18-ц у постанові від 01 липня 2020 року.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_2 оскаржив його до апеляційного суду.

Полтавський апеляційний суд постановою від 08 лютого 2023 року рішення Машівського районного суду Полтавської області від 12 вересня 2022 року залишив без змін.

Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог, оскільки довіреність, на підставі якої було вчинено оспорений правочин, не містить визначених повноважень повіреного на укладення договору емфітевзису (який було укладено строком на 49 років зі сплатою 15 000 грн на рік) відносно двох земельних ділянок загальною площею 9,2 га, власником яких був ОСОБА_4 .

Апеляційний суд погодився з висновком місцевого суду, що тлумачення змісту довіреності експертом, яка має кваліфікацію судового експерта за спеціальністю «лінгвістичне дослідження мовлення», не враховує юридичний аспект спірного питання. Договір оренди земельної ділянки відноситься до зобов`язальних правовідносин, а договір емфітевзису - до речового права.

Суд апеляційної інстанції відхилив доводи апеляційної скарги щодо ухвалення рішення неповноважним складом суду з посиланням на упереджений розгляд справи головуючим суддею Кравець С. В., яка 14 березня 2011 року розглядала іншу справу за участю ОСОБА_2 та прийняла рішення, яке було скасовано апеляційним судом Полтавської області, вказавши, що цьому твердженню надано оцінку в ухвалі Машівського районного суду Полтавської області від 15 квітня 2021 року про відмову в задоволенні заяви ОСОБА_2 про відвід судді Кравець С. В.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

ОСОБА_2 у касаційній скарзі просить рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

У касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме вказує, що в ухваленні судового рішення в суді першої інстанції брав участь суддя, якому було заявлено відвід, а також, що справу розглянуто за відсутності будь?кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання (пункти 2, 5 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Заявник мотивує скаргу тим, що головуючий суддя Кравець С. В. підлягала відводу від розгляду цієї справи, оскільки остання розглядала іншу справу за участю ОСОБА_2 , а прийняте нею судове рішення було скасоване апеляційним судом.

Позивач посилається також на допущені місцевим судом порушення норми процесуального права, зокрема, що свідок ОСОБА_7 , яка була викликана для надання пояснень за клопотанням позивача, була допитана у судовому засіданні за відсутності позивача та його представника.

ОСОБА_2 також вказує на те, що апеляційний суд розглянув справу за відсутності позивача та його представника, які були належним чином повідомлені про розгляд справи, проте подавали клопотання про відкладення судового засідання на іншу дату з поважних причин та бажали бути присутніми в судовому засідання.

Доводи інших учасників справи

У квітні 2023 року від ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Салашний М. О., на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 , в яких позивач заперечує проти доводів заявника, вважає їх необґрунтованими та просить залишити оскаржувані судові рішення без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Провадження у суді касаційної інстанції

Касаційна скарга подана до Верховного Суду ОСОБА_2 у березні 2023 року.

Ухвалою Верховного Суду від 23 березня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано цивільну справу з Машівського районного суду Полтавської області.

У квітні 2023 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 20 січня 2020 року між ОСОБА_4 , від імені якого діяв ОСОБА_5 на підставі нотаріально посвідченої довіреності від 08 грудня 2016 року серії НВІ 290554, та ОСОБА_2 укладено договір про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису), за умовами якого ОСОБА_4 строком на 49 років передав у користування земельні ділянки площею 4, 3293 га, кадастровий номер 5323082600:00:005:0448, та площею 4, 8421 га, кадастровий номер 5323082600:00:002:0199, які розташовані на території Кустолово?Суходільської сільської ради Машівського району Полтавської області, 21 січня 2020 року проведена державна реєстрація вказаного договору.

Відповідно до нотаріально посвідченої довіреності від 08 грудня 2016 року ОСОБА_4 уповноважив ОСОБА_5 представляти його інтереси в усіх державних органах та інших органах (згідно з переліком), з усіх питань оформлення документів, реєстрації виникнення та припинення права власності, іншого речового права (оренди), укладати попередні договори, договори страхування, найму (оренди), а також договори про внесення змін і доповнень до раніше укладених договорів, щодо яких буде досягнута згода (а. с. 23, 52-53, 66 - 67, т. 1).

31 січня 2020 року дія вказаної довіреності була припинена, що підтверджується витягом про реєстрацію в Єдиному реєстрі довіреностей № 41225490 (а. с. 25, т. 1).

Згідно з договором про надання правової допомоги від 10 квітня 2020 року та додаткової угоди № 1, Адвокатське бюро «Михайла Салашного» зобов`язалося надати ОСОБА_4 правову допомогу у справі про визнання недійсним договору емфітевзису від 20 січня 2020 року (а. с. 26-29, т. 1).

Відповідно до висновку експерта № СЕ-19/117-21/7981-ПЧ від 13 серпня 2021 року підпис від імені ОСОБА_4 у договорі № 10/04/20-1 про надання правової допомоги від 10 квітня 2020 року, укладеному між Адвокатським бюро «Михайла Салашного», виконаний самим ОСОБА_4 (а. с. 224-232, т. 1).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер. Спадщину за заповітом після його смерті на земельні ділянки площею 4, 3292 га, кадастровий номер 5323082600:00:005:0448, та площею 4, 8421 га, кадастровий номер 5323082600:00:002:0199, прийняла дочка ОСОБА_1 (а. с.11-12, т. 1), що підтверджується свідоцтвами про право на спадщину та витягами з Державного реєстру речових прав від 18 грудня 2020 року (а. с.14-17, т. 1).

Згідно з довідкою про доходи ОСОБА_4 від 15 квітня 2020 року за 2019 рік останній отримав дохід від надання майна у лізинг від Товариства з обмеженою відповідальністю «Востокстройгаз» у розмірі 62 417,40 грн.

Довіреністю від 24 листопада 2016 року ОСОБА_4 уповноважив ОСОБА_1 представляти його інтереси з ведення та оформлення спадкових справ (а. с. 68, т. 1).

У висновку експерта № СЕ-2510-14-1287.22 від 29 липня 2022 року зазначено, що відповідно до тексту довіреності від 08 грудня 2016 року ОСОБА_5 уповноважений безпосередньо представляти інтереси ОСОБА_4 в усіх без винятку установах, організаціях з усіх без винятку питань, зокрема, укладати договір емфітевзису (а. с. 83-90, т. 3).

Допитана в судовому засіданні приватний нотаріус Уразовська-Будігай В. В. показала, що в її провадженні перебуває спадкова справа померлого ОСОБА_4 . За його життя остання виїжджала до ОСОБА_4 , перевірила його особу, дієздатність, чи усвідомлює він значення своїх дій та скасувала довіреність від 08 грудня 2016 року.

За клопотанням відповідача двічі була допитана свідок ОСОБА_8 , яка у судовому засіданні, в яке відповідач та його представник не з`явилися, показала, що вона працювала старостою села та допомагала ОСОБА_4 і його дочці ОСОБА_1 оформити спадщину на землю після померлих родичів, а їхнім адвокатом був ОСОБА_5 . Жодних розмов після суду щодо земельних ділянок не було. Надалі свідок показала, що ОСОБА_2 спільно з ОСОБА_5 приїздили до неї з приводу оренди землі на території сільської ради. Під час однієї з зустрічей ОСОБА_1 погодилася передати земельні паї і домовилася з ОСОБА_5 та, на думку свідка, передала землю чи то ОСОБА_5 , чи то ОСОБА_2 . ОСОБА_4 за життя говорив, що не хоче здавати землю у ТОВ «Войстокстройгаз», а сам не може обробляти, тому мав бажання передати в оренду на строк менше 10 років.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Колегія суддів Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У касаційній скарзі заявник посилається на те, що судами першої та апеляційної інстанцій було порушено норми процесуального права, а саме, що в ухваленні судового рішення в суді першої інстанції брав участь суддя, якому було заявлено відвід, а також, що справу розглянуто за відсутності будь кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання.

Щодо доводів касаційної скарги про ухвалення рішення суддею, якому було заявлено відвід

Пунктом 2 частини першої статті 411 ЦПК України визначено, що судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і судом касаційної інстанції визнано підстави про відвід обґрунтованими, якщо касаційну скаргу обґрунтовано такою підставою.

На обґрунтування зазначеної підстави касаційного оскарження заявник посилається на те, що головуючий суддя в суді першої інстанції Кравець С. В. підлягала відводу від розгляді цієї справи, оскільки у 2011 році розглядала іншу справу № 1?2/2011 за участю ОСОБА_2 , а прийняте нею судове рішення було скасоване апеляційним судом, тому розгляд нею цієї цивільної справи викликає об`єктивний сумнів у неупередженості та диспозитивності судді та є підставою для її відводу.

Колегія суддів вважає необґрунтованими доводи касаційної скарги про те, що справу розглянуто неповноважним складом суду, якому було заявлено відвід, та такими, що на правильність висновків суду не впливають з огляду на таке.

Статтею 36 ЦПК України визначено перелік підстав відводу (самовідводу) судді і розширеному тлумаченню ця норма не підлягає. Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 36 ЦПК України суддя не може розглядати справу і підлягає відводу (самовідводу), якщо: він є членом сім`ї або близьким родичем (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, член сім`ї або близький родич цих осіб) сторони або інших учасників судового процесу, або осіб, які надавали стороні або іншим учасникам справи правничу допомогу у цій справі, або іншого судді, який входить до складу суду, що розглядає чи розглядав справу; він брав участь у справі як свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, представник, адвокат, секретар судового засідання або надавав стороні чи іншим учасникам справи правничу допомогу в цій чи іншій справі; він прямо чи побічно заінтересований у результаті розгляду справи; було порушено порядок визначення судді для розгляду справи; є інші обставини, що викликають сумнів в неупередженості або об`єктивності судді.

Згідно з частиною четвертою статті 36 ЦПК України незгода сторони з процесуальними рішеннями судді, рішення або окрема думка судді в інших справах, висловлена публічно думка судді щодо того чи іншого юридичного питання не може бути підставою для відводу.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 36 ЦПК України суддя не може розглядати справу і підлягає відводу (самовідводу), якщо є інші обставини, що викликають сумнів в неупередженості та об`єктивності судді.

З матеріалів справи убачається, що ОСОБА_2 15 квітня 2021 року подав заяву про відвід судді Кравець С. В. від розгляду цієї справи.

Машівський районний суд Полтавської області ухвалою від 15 квітня 2021 року у задоволенні заяви відповідача ОСОБА_2 про відвід судді Кравець С. В. відмовив.

Ухвалу суду мотивовано тим, що незгода сторони з процесуальними рішеннями судді, рішення або окрема думка судді в інших справах, висловлена публічно думка судді щодо того чи іншого юридичного питання у розумінні частини четвертої статті 36 ЦПК України не може бути підставою для відводу судді.

Європейський суд з прав людини вказав, що наявність безсторонності відповідно до пункту першого статті 6 Конвенції повинна визначатися за суб`єктивним та об`єктивним критеріями. Відповідно до суб`єктивного критерію беруться до уваги особисті переконання та поведінка окремого судді, тобто чи виявляв суддя упередженість або безсторонність у даній справі. Відповідно до об`єктивного критерію визначається, серед інших аспектів, чи забезпечував суд як такий та його склад відсутність будь-яких сумнівів у його безсторонності. Стосовно суб`єктивного критерію, особиста безсторонність суду презюмується, поки не надано доказів протилежного. Стосовно об`єктивного критерію, то це означає, що при вирішенні того, чи є у цій справі обґрунтовані причини побоюватися, що певний суддя був небезсторонній, позиція заінтересованої особи є важливою, але не вирішальною. Вирішальним же є те, чи можна вважати такі побоювання об`єктивно обґрунтованими (рішення у справі «Білуха проти України», N 33949/02, § 49-52, від 09 листопада 2006 року).

Суд апеляційної інстанції, переглядаючи рішення місцевого суду, надав оцінку доводам ОСОБА_2 про прийняття рішення неповноважним складом суду, правильно зазначив, що такі твердження заявника суперечить положенням статей 36, 39, 40 ЦПК України, тому Машівський районний суд Полтавської області дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні заяви відповідача про відвід судді Кравець С. В.

Верховний Суд з таким висновком судів погоджується, оскільки доводи заявника зводяться до незгоди з рішеннями суду в інших справах, а тому не свідчать про існування обставин, які викликають сумнів в неупередженості та об`єктивності судді Кравець С. В.

Отже, доводи касаційної скарги про те, що в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, відхиляються колегією суддів, оскільки з матеріалів справи убачається, що питання відводу головуючому судді суду першої інстанції вирішувалось у визначеному ЦПК України порядку та було відмовлено. Підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 2 частини першої статті 411 ЦПК України, на яку посилається відповідач у касаційній скарзі, не знайшла свого підтвердження.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 20 березня 2024 року у справі № 235/101/21 (провадження № 61-14183св23).

Щодо доводів касаційної скарги про те, що справу розглянуто за відсутності будь?кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання

Пунктом 5 частини першої статті 411 ЦПК України визначено, що судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України). Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Згідно з частиною першою статті 8 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до юрисдикції якого вона віднесена процесуальним законом.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

Однією з основних гарантій права сторони на судовий захист є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (стаття 129 Конституції України).

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яка набрала чинності для України з 11 вересня 1997 року, таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.

Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку належним і безстороннім судом, встановленим законом.

Зокрема, у пункті 24 рішення ЄСПЛ у справі «Надточій проти України» (Nadtochiy v. Ukraine), заява № 7460/03 та пункті 23 рішення ЄСПЛ у справі «Гурепка проти України № 2» (Gurepka v. Ukraine (no. 2), заява № 38789/04 наголошується на принципі рівності сторін - одному із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

У рішенні від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France, заява № 23805/94, § 36)) ЄСПЛ зазначив, що стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

Як свідчить позиція Суду у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у 6 § 1 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак Суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати статті 6 § 1, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою (див. рішення ЄСПЛ від 12 липня 2001 року у справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам II проти Німеччини» (Case of Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany)).

У зв`язку із цим, розгляд справи за відсутності учасника процесу, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки є порушенням статті 129 Конституції України та статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Частиною п`ятою статті 128 ЦПК України передбачено, що судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п`ять днів до судового засідання, а судова повістка?повідомлення - завчасно.

Судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи, у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо така адреса відсутня, або через кур`єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи.

Стороні чи її представникові за їхньою згодою можуть бути видані судові повістки для вручення відповідним учасникам судового процесу. Судова повістка може бути вручена безпосередньо в суді, а у разі відкладення розгляду справи про дату, час і місце наступного засідання може бути повідомлено під розписку. У разі ненадання учасниками справи інформації щодо їх адреси судова повістка надсилається: 1) юридичним особам та фізичним особам-підприємцям - за адресою місцезнаходження (місця проживання), що зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань; 2) фізичним особам, які не мають статусу підприємців, - за адресою їх місця проживання чи місця перебування, зареєстрованою у встановленому законом порядку (частини шоста, сьома статті 128 ЦПК України).

У справі, що переглядається, Полтавський апеляційний суд ухвалою від 01 листопада 2022 року закінчив підготовчі дії у справі за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , справу призначив до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи на 10.00 год 14 грудня 2022 року, про що повідомив учасників справи.

Довідкою Полтавського апеляційного суду про доставку електронного листа підтверджується, що представник ОСОБА_2 ОСОБА_5 копію ухвали суду апеляційної інстанції від 01 листопада 2022 року отримав 07 листопада 2022 року.

13 грудня 2022 року ОСОБА_5 , який діє в інтересах відповідача ОСОБА_2 , та ОСОБА_2 за допомогою підсистеми «Електронний суд» надіслали до апеляційного суду заяви, в яких просили перенести розгляд справи, призначеної на 14 грудня 2022 року, на іншу дату у зв`язку з перебуванням ОСОБА_2 на лікуванні у КНП «Карлівська лікарня ім. Л. В. Радевича» та бажанням відповідача бути присутнім у судовому засіданні.

Згідно з довідкою Полтавського апеляційного суду від 14 грудня 2022 року, складеної секретарем судового засідання ОСОБА_9 , у зв`язку з неявкою учасників справи фіксування судового засідання не здійснювалось, розгляд справи відкладений на 08 лютого 2023 року о 10.00 год, про що повідомлено учасників справи, зокрема, відповідач та його представник судову повістку?повідомлення отримали у електронному вигляді 19 грудня 2022 року.

02 лютого 2023 року ОСОБА_5 , який діє в інтересах відповідача ОСОБА_2 , та ОСОБА_2 за допомогою підсистеми «Електронний суд» надіслали до апеляційного суду заяви, в яких просили перенести розгляд справи, призначеної на 08 лютого 2023 року, на іншу дату у зв`язку з перебуванням ОСОБА_2 на лікуванні у КНП «Карлівська лікарня ім. Л. В. Радевича» та бажанням відповідача бути присутнім у судовому засіданні.

Наслідки неявки в судове засідання учасників справи під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції врегульовано статтею 372 ЦПК України, відповідно до якої суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Згідно з частиною першою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.

Кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.

Оцінюючи доводи касаційної скарги про те, що відповідач не був повідомлений про дату, час та місце розгляду справи судом апеляційної інстанції, Верховний Суд урахував, що відповідач та його представник були повідомлені про дату, час і місце судового засідання, надіслали суду заяви по відкладення розгляду справи на іншу дату, оскільки ОСОБА_2 з об`єктивних причин не зміг взяти участь в судовому засіданні, клопотань про проведення судового засідання в режимі відеоконференції не подавали, тому відсутні підстави вважати, що апеляційний суд розглянув справу без участі відповідача, не повідомленого про дату, час і місце судового засідання, чим порушив загальні принципи цивільного судочинства, зокрема і принцип диспозитивності.

Верховний Суд виходить з того, що якщо належним чином повідомлені сторони чи їх представники не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи.

Отже, ОСОБА_2 реалізував своє право на викладення відповідних аргументів у апеляційній скарзі та, зважаючи на межі розгляду справи в суді апеляційної інстанції (стаття 367 ЦПК України), розгляд апеляційним судом справи у відсутності відповідача та його представника не є підставою для скасування оскаржуваного судового рішення.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не звернув уваги на допущені місцевим судом порушення норми процесуального права, зокрема, що свідок ОСОБА_7 , яка була викликана для надання пояснень за клопотанням позивача, була допитана у судовому засіданні за відсутності позивача та його представника, не заслуговують на увагу, оскільки частиною восьмою статті 223 ЦПК України встановлено процесуальний обов`язок суду у разі відкладення розгляду справи допитати свідків, які з`явились. Тільки у виняткових випадках за ухвалою суду свідки не допитуються і викликаються знову.

Відповідно до протоколу судового засідання, проведеного в режимі відеоконференції, 13 грудня 2021 року свідок ОСОБА_7 була приведена до присяги, не відмовилась давати свідчення, була допитана та розгляд справи було продовжено після оголошеної перерви 29 грудня 2021 року.

Наведені доводи ОСОБА_2 були предметом оцінки суду апеляційної інстанції, яким надано належне обґрунтування щодо відсутності порушень норм процесуального права місцевим судом і з таким висновком погоджується суд касаційної інстанції.

Касаційна скарга не містить доводів щодо неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права чи порушення норм процесуального права з підстав, передбачених пунктами 1-3 частини другої статті 389 ЦПК України.

У касаційній скарзі скаржник з огляду на принцип диспозитивності визначає підстави, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, покладається на скаржника.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц зазначила, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Також Верховний Суд враховує, що, як неодноразово відзначав ЄСПЛ, рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), заява № 49684/99).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, нема.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Машівського районного суду Полтавської області від 12 вересня 2022 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 08 лютого 2023 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді І. М. Фаловська

С. О. Карпенко

В. В. Сердюк