Постанова

від 29.05.2024 по справі 916/3119/23

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 травня 2024 рокум. ОдесаСправа № 916/3119/23Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді: Таран С.В.,

Суддів: Богатиря К.В., Поліщук Л.В.,

при секретарі судового засідання: Мисько І.С.,

за участю представників:

від Громадської організації "Автостоянка "Промінь" участі не брали,

від Одеської міської ради Слободяник І.С.,

від Товариства з обмеженою відповідальністю "Стройконсалтинг" участі не брали,

розглянувши апеляційну скаргу Громадської організації "Автостоянка "Промінь"

на рішення Господарського суду Одеської області від 12.02.2024, прийняте суддею Щавинською Ю.М., м. Одеса, повний текст складено 19.02.2024,

у справі №916/3119/23

за позовом: Громадської організації "Автостоянка "Промінь"

до відповідача: Одеської міської ради

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю "Стройконсалтинг"

про визнання права власності за набувальною давністю

ВСТАНОВИВ:

У липні 2023 р. Громадська організація "Автостоянка "Промінь" звернулася з позовом до Одеської міської ради, в якому просила визнати за позивачем право власності в порядку набувальної давності на об`єкт нерухомого майна адміністративну будівлю за адресою: м. Одеса, вул. Генерала Бочарова, 53.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Громадська організація "Автостоянка "Промінь" відкрито, добросовісно та безперервно володіє адміністративною будівлею за адресою: м. Одеса, вул. Генерала Бочарова, 53 та земельною ділянкою, на якій розташована вказана будівля, у зв`язку з чим наявні правові підстави для визнання за позивачем права власності на дану будівлю за набувальною давністю в порядку статті 344 Цивільного кодексу України.

За вказаною позовною заявою місцевим господарським судом 14.08.2023 відкрито провадження у справі №916/3119/23 та в подальшому ухвалою суду від 13.09.2023 залучено до участі у даній справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Товариство з обмеженою відповідальністю "Стройконсалтинг".

Рішенням Господарського суду Одеської області від 12.02.2024 у справі №916/3119/23 (суддя Щавинська Ю.М.) у задоволенні позову відмовлено.

Судове рішення мотивоване відсутністю підстав для набуття позивачем права власності на адміністративну будівлю за адресою: м. Одеса, вул. Генерала Бочарова, 53 за набувальною давністю з огляду на правовий статус вказаного майна, як самочинно збудованого, тобто такого, що в силу положень статті 376 Цивільного кодексу України не може бути об`єктом права власності.

Не погодившись з прийнятим рішенням, Громадська організація "Автостоянка "Промінь" звернулася з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду Одеської області від 12.02.2024 у справі №916/3119/23 скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Зокрема, апелянт наголошує на тому, що адміністративна будівля для обслуговування автостоянки за адресою: м. Одеса, вул. Генерала Бочарова, 53 не є об`єктом самочинного будівництва, оскільки відповідно до відомостей, відображених в технічному паспорті, вона побудована до 05.08.1992, у зв`язку з чим процедура прийняття вказаного об`єкта нерухомого майна в експлуатацію чинним на той час законодавством не вимагалася. За таких обставин, скаржник, посилаючись на добросовісне, відкрите та безперервне володіння останнім спірною адміністративною будівлею з моменту проведення державної реєстрації Громадської організації "Автостоянка "Промінь", як юридичної особи, стверджує про доведеність ним наявності всієї сукупності юридичних фактів, які визначені законодавцем як необхідні для набуття права власності на майно шляхом застосування правового механізму набувальної давності.

У відзиві на апеляційну скаргу б/н від 16.04.2024 (вх.№792/24/Д2 від 16.04.2024) Одеська міська рада просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги Громадської організації "Автостоянка "Промінь" та залишити рішення Господарського суду Одеської області від 12.02.2024 у справі №916/3119/23 без змін. Зокрема, відповідач зауважує на відсутності правових підстав для визнання за Громадською організацією "Автостоянка "Промінь" права власності за набувальною давністю на об`єкт самочинного будівництва, а також на наявності у позивача недобросовісного прагнення в межах даної справи переглянути судове рішення у справі №916/2448/22, яке набрало законної сили та яким адміністративну будівлю за адресою: м. Одеса, вул. Генерала Бочарова, 53 визнано самочинно збудованою і, як наслідок, зобов`язано дану громадську організацію звільнити відповідну земельну ділянку шляхом знесення розміщеної на ній спірної будівлі.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду у складі головуючого судді Таран С.В., суддів Богатиря К.В., Поліщук Л.В. від 03.04.2024 за вказаною апеляційною скаргою відкрито апеляційне провадження та встановлено строк для подання відзивів на апеляційну скаргу та будь-яких заяв чи клопотань з процесуальних питань до 18.04.2024.

В подальшому ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 22.04.2024 відмовлено у задоволенні клопотання Громадської організації "Автостоянка "Промінь" про призначення судової будівельно-технічної експертизи б/н від 17.04.2024 (вх.№1418/24 від 18.04.2024) та призначено справу №916/3119/23 до розгляду на 29.05.2024 о 12:00.

У судовому засіданні 29.05.2024 представник Одеської міської ради висловив заперечення проти задоволення апеляційної скарги; представники Громадської організації "Автостоянка "Промінь" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Стройконсалтинг" участі не брали, хоча були належним чином сповіщені про дату, час та місце його проведення, що підтверджується наявними у матеріалах справи довідками про доставку ухвали Південно-західного апеляційного господарського суду від 22.04.2024 у справі №916/3119/23 в кабінети електронного суду позивача та третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Стройконсалтинг" своїм правом згідно з частиною першою статті 263 Господарського процесуального кодексу України не скористалось, відзив на апеляційну скаргу не надало, що в силу частини третьої статті 263 Господарського процесуального кодексу не перешкоджає перегляду оскаржуваного рішення суду першої інстанції.

За умовами частин першої, другої статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Заслухавши пояснення представника Одеської міської ради, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності застосування Господарським судом Одеської області норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Розпорядженням Суворовської районної ради народних депутатів №8 від 01.02.1996 вирішено зареєструвати відкриту автомобільну стоянку "Промінь", яка існує за адресою: вул. Генерала Бочарова, 53 з 1983 року, та доручено начальнику стоянки погодити з Одеським міськвиконкомом питання відводу земельної ділянки під стоянку.

23.12.1999 в Управлінні юстиції Одеської області зареєстровано статут Громадської організації "Автостоянка "Промінь", перша сторінка якого містить також інформацію про взяття організації 05.01.2000 на облік у Державній податковій інспекції у Суворовському районі м. Одеси.

Відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань датою державної реєстрації Громадської організації "Автостоянка "Промінь" є 11.11.2005.

З наданого позивачем технічного паспорту, виготовленого Фізичною особою-підприємцем Кириленко Світланою Олександрівною станом на 02.10.2017, вбачається, що за адресою: м. Одеса, вул. Генерала Бочарова, 53 розташована адміністративна будівля для обслуговування автостоянки.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 21.03.2023 у справі №916/2448/22 задоволено позов Одеської міської ради до Громадської організації "Автостоянка "Промінь"; визнано протиправним та скасовано рішення державного реєстратора Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України Ваховської Юлії Олегівни від 07.12.2020 №55547234 про державну реєстрацію права власності Громадської організації "Автостоянка "Промінь" на об`єкт нерухомого майна адміністративну будівлю для обслуговування автостоянки за адресою: м. Одеса, вул. Генерала Бочарова, 53, загальною площею 54,6 кв.м (РНОНМ: 2241380351101); припинено право власності Громадської організації "Автостоянка "Промінь" на вказаний об`єкт нерухомого майна із закриттям розділу в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно; зобов`язано Громадську організацію "Автостоянка "Промінь" звільнити самовільно зайняту земельну ділянку територіальної громади м. Одеси, за адресою: м. Одеса, вул. Генерала Бочарова, 53 шляхом знесення самочинно збудованого на ній об`єкта нерухомого майна адміністративної будівлі для обслуговування автостоянки.

Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 15.06.2023 апеляційну скаргу Громадської організації "Автостоянка "Промінь" залишено без задоволення, а рішення Господарського суду Одеської області від 21.03.2023 у справі №916/2448/22 без змін.

В межах розгляду справи №916/2448/22 судами встановлено наступні обставини:

"За наявною інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що у документах, поданих для проведення державної реєстрації прав на об`єкт нерухомого майна адміністративну будівлю для обслуговування автостоянки за адресою: м. Одеса, вул. Генерала Бочарова, 53, відсутній документ, який посвідчує право власності чи користування Громадською організацією "Автостоянка "Промінь" земельною ділянкою, на якій розташований спірний об`єкт.

В листі Комунального підприємства "Бюро технічної інвентаризації" Одеської міської ради від 12.04.2022 №789/03.01-07 зазначено, що згідно з архівними даними право власності на об`єкт нерухомого майна адміністративна будівля для обслуговування автостоянки за адресою: м. Одеса, вул. Генерала Бочарова, 53, загальною площею 54,6 кв.м, в Комунальному підприємстві "Бюро технічної інвентаризації" Одеської міської ради не зареєстровано. Інвентаризаційна та реєстраційна справи за вищевказаною адресою не зареєстровані.

Відповідно до листа Департаменту земельних ресурсів Одеської міської ради від 18.07.2022 №01-18/398,697 Одеською міською радою не приймалось рішення щодо передачі Громадській організації "Автостоянка "Промінь" у власність чи користування земельної ділянки, на якій розташована адміністративна будівля для обслуговування автостоянки за адресою: м. Одеса, вул. Генерала Бочарова, 53. Цим листом також повідомлено, що 14.09.2006 між Одеською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю "Стройконсалтинг" укладено договори оренди земельних ділянок за адресою: м. Одеса, вул. Генерала Бочарова, 45а, (кадастровий номер: 5110137600:08:006:0005) та за адресою: м. Одеса, вул. Генерала Бочарова, 35, 53, (кадастровий номер: 5110137600:08:006:0004), посвідчені приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чужовською Н.Ю., зареєстровані в реєстрі за №3846 та №3845 відповідно.

Рішеннями Одеської міської ради від 22.07.2020 №6291-VII та №6292-VII поновлено договори оренди земельних ділянок, укладені 14.09.2006 між Одеською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю "Стройконсалтинг", а 02.10.2020 укладено додаткові договори (угоди) про поновлення договорів оренди землі, посвідчені приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чужовською Н.Ю., зареєстровані в реєстрі за №2437 та №2436.

Відомості про право оренди Товариства з обмеженою відповідальністю "Стройконсалтинг" внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Земельна ділянка, на якій розміщується зареєстрована за Громадською організацією "Автостоянка "Промінь" адміністративна будівля для обслуговування автостоянки, перебуває у комунальній власності територіальної громади м. Одеси та з 2006 року знаходиться в оренді Товариства з обмеженою відповідністю "Стройконсалтинг".

Відсутні докази того, що Одеською міською радою приймалось будь-яке рішення щодо передачі у власність чи користування Громадській організації "Автостоянка "Промінь" земельної ділянки за адресою: м. Одеса, вул. Генерала Бочарова, 53. Крім того, позивач не надавав відповідачу права на забудову земельної ділянки за адресою: м. Одеса, вул. Генерала Бочарова, 53.

Таким чином, здійснене Громадською організацією "Автостоянка "Промінь" будівництво за адресою: м. Одеса, вул. Генерала Бочарова, 53, проведене на земельній ділянці комунальної власності, право на користування якою та право на здійснення її забудови, Одеською міською радою, як власником земельної ділянки, не надавалося, а, отже, воно є самочинним".

Ухвалою Верховного Суду від 27.07.2023 касаційну скаргу Громадської організації "Автостоянка "Промінь" на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 15.06.2023 та рішення Господарського суду Одеської області від 21.03.2023 у справі №916/2448/22 повернуто.

Ухвалою Верховного Суду від 08.08.2023 відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Міністерства юстиції України на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 15.06.2023 та рішення Господарського суду Одеської області від 21.03.2023 у справі №916/2448/22.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 25.08.2009 у справі №34/67-09-1983, залишеним в силі постановою Одеського апеляційного господарського суду від 15.12.2009, у задоволенні позову Громадської організації "Автостоянка "Промінь" до Одеської міської ради про визнання права користування земельною ділянкою площею 0,6687 га, розташованою за адресою: м. Одеса, вул. Генерала Бочарова, 53, відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, встановили, що позивач не набув право користування земельною ділянкою, оскільки проект відведення земельної ділянки не розроблено, не визначено межі земельної ділянки в натурі, не отримано рішення ради народних депутатів та відповідний державний акт, обов`язкові як за Земельним кодексом України, чинним до 01.01.2002, так і після набрання чинності діючим Земельним кодексом України, передбачена процедура набуття права користування також не дотримана.

Постановою Вищого господарського суду України від 13.04.2010 касаційну скаргу Громадської організації "Автостоянка "Промінь" залишено без задоволення, а рішення Господарського суду Одеської області від 25.08.2009 та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 15.12.2009 у справі №34/67-09-1983 без змін.

Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 22.06.2018 у справі №523/15557/17 задоволено позов Громадської організації "Автостоянка "Промінь" до Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради; визнано протиправними дії Управління державної архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради щодо проведення позапланового заходу державного нагляду щодо дотримання суб`єктами містобудування вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил під час виконання будівельних та підготовчих робіт відносно Громадської організації "Автостоянка "Промінь" у період з 04.10.2017 по 18.10.2017; визнано протиправною та скасовано постанову Управління державної архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради №120/17 від 27.10.2017, якою Громадську організацію "Автостоянка "Промінь" притягнуто до відповідальності за частиною восьмою статті 39 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності» та накладено штраф у розмірі 60624 грн.

У вищенаведеному рішенні Суворовського районного суду м. Одеси встановлено наступні обставини:

"В ході перевірки дотримання суб`єктами містобудівних вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, головним спеціалістом відділу №2 Управління державної архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради Богусевичем А.П. складено акт №001023, відповідно до якого Громадська організація "Автостоянка "Промінь" експлуатує двоповерхову нежитлову будівлю по вулиці Генерала Бочарова, 53 в м. Одесі (на території автостоянки "Промінь"), не прийняту в експлуатацію, чим порушено частину восьму статті 39 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності".

18.10.2017 головним спеціалістом відділу №2 Управління державної архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради Богусевичем А.П. стосовно Громадської організації "Автостоянка "Промінь" був складений протокол про правопорушення у сфері містобудівної діяльності за порушення частини восьмої статті 39 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності".

18.10.2017 головним спеціалістом відділу №2 Управління державної архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради Богусевичем А.П. Громадській організації "Автостоянка "Промінь" був виданий припис про усунення порушень вимог містобудівного законодавства у термін до 18.11.2017 шляхом припинення експлуатації об`єкта до його прийняття в експлуатацію.

27.10.2017 на підставі акту, припису та протоколу Управління державної архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради винесло постанову №12/17, якою Громадську організацію "Автостоянка "Промінь" притягнуто до відповідальності за частиною восьмою статті 39 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" та накладено штраф у розмірі 60624 грн.

Оскільки на час закінчення будівельних робіт закон, на підставі якого на позивача накладено штраф (Закон України "Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності" в редакції від 19.01.2012), не діяв, останнє виключає можливість притягнення позивача до відповідальності на підставі цього закону. Відповідачем не доведено, що період виконання будівельних робіт приміщення та початку його експлуатації припадав на період після набрання чинності вказаним Законом та у період, коли був встановлений обов`язок вчинення дій по прийняттю в експлуатацію результатів таких робіт.

Щодо правомірності припису про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил, то вбачається, що у зв`язку із порушенням позивачем частини восьмої статті 39 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" органом державного архітектурно-будівельного контролю заборонено експлуатацію двоповерхової нежитлової будівлі по вул. Генерала Бочарова ,53 в м. Одесі (на території автостоянки "Промінь"). Будівельні роботи здійснено у 1990 році, тобто у період, коли таки дії не були порушенням.

Заборона експлуатації закінчених будівництвом об`єктів можлива лише за вмотивованим рішенням керівника Інспекції. Чинним законодавством не передбачено заборону експлуатації об`єкта шляхом винесення припису про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил. В матеріалах справи відсутнє вмотивоване рішення керівника Інспекції щодо заборони експлуатації закінчених будівництвом об`єктів, доказів його прийняття відповідачем не надано".

Предметом спору у даній справі є вимога Громадської організації "Автостоянка "Промінь" про визнання за нею права власності в порядку набувальної давності на об`єкт нерухомого майна адміністративну будівлю за адресою: м. Одеса, вул. Генерала Бочарова, 53.

Відмовляючи у задоволенні позову, місцевий господарський суд послався на відсутність підстав для набуття позивачем права власності на адміністративну будівлю за адресою: м. Одеса, вул. Генерала Бочарова, 53 за набувальною давністю з огляду на правовий статус вказаного майна, як самочинно збудованого, тобто такого, що в силу положень статті 376 Цивільного кодексу України не може бути об`єктом права власності.

Колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду погоджується з висновком Господарського суду Одеської області про відмову у задоволенні позову з огляду на наступне.

Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Вказаний вище підхід є загальним і може застосовуватись при розгляді будь-яких категорій спорів, оскільки не доведеність порушення прав, за захистом яких було пред`явлено позов у будь-якому випадку є підставою для відмови у його задоволенні.

Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина перша статті 16 Цивільного кодексу України).

Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Водночас позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту, при цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Чинне законодавство визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.

Крім того, суди мають виходити із того, що обраний позивачем спосіб захист цивільних прав має бути не тільки ефективним, а й відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами, та має бути спрямований на захист порушеного права.

Враховуючи вищевикладене, виходячи із приписів статті 4 Господарського процесуального кодексу України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України, можливість задоволення позовних вимог перебуває у залежності від наявності (доведеності) наступної сукупності умов: наявність у позивача певного суб`єктивного права або інтересу, порушення такого суб`єктивного права (інтересу) з боку відповідача та належність (адекватність встановленому порушенню) обраного способу судового захисту. Відсутність (недоведеність) будь-якого з означених елементів унеможливлює задоволення позовних вимог.

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (частина перша статті 316 Цивільного кодексу України).

Відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

За нормами Цивільного кодексу України підставами виникнення (набуття) права власності є різні правопороджуючі юридичні факти або правовідносини.

Право власності може набуватись різними способами, які поділяються на дві групи: первинні, тобто такі, які не залежать від прав попереднього власника на майно, та похідні, за яких право власності на майно переходить до власника від його попередника в порядку правонаступництва.

За Цивільним кодексом України до первинних способів набуття права власності належать: набуття права власності на новостворену (виготовлену) річ (у тому числі на об`єкт незавершеного будівництва), на яку раніше не було і не могло бути встановлене право власності (стаття 331 Цивільного кодексу України); набуття права власності на перероблену річ чи на зібрані плоди або привласнені (добуті) загальнодоступні дари природи, у тому числі в результаті полювання на диких звірів, вилову риби (частина друга статті 189, статті 332, 333 Цивільного кодексу України); визнання права власності за певних умов на самочинне будівництво (стаття 376 Цивільного кодексу України); набуття права власності на скарб, знахідку, бездоглядну домашню тварину або інше безхазяйне майно, у тому числі на майно, від якого відмовився або на яке втратив право попередній власник (статті 335, 336, 337, 338, 340, 341, 343 Цивільного кодексу України); набуття права власності на майно добросовісним набувачем від неуповноваженого відчужувача у разі відмови власнику у задоволенні позову про його витребування (статті 330, 388, 389 Цивільного кодексу України); набуття права власності за набувальною давністю на окремі об`єкти (стаття 344 Цивільного кодексу України).

До похідних способів належить набуття права власності на підставі правочинів (стаття 334 Цивільного кодексу України); в порядку спадкування після смерті особи (стаття 1216 Цивільного кодексу України); в порядку правонаступництва при реорганізації юридичної особи (частина друга статті 104, статті 107, 109 Цивільного кодексу України); у випадку приватизації державного майна та майна, що перебуває у комунальній власності (стаття 345 Цивільного кодексу України).

Таким чином, підставою первинного способу набуття права власності є правопороджуючі юридичні факти, а для похідного - правовідносини, які виникли на підставі відповідних юридичних фактів.

Цивільний кодекс України розглядає набувальну давність як первинний спосіб набуття права власності, який поширюється на випадки фактичного безпідставного володіння чужим майном за певних умов.

Відповідно до частини першої, четвертої статті 344 Цивільного кодексу України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Отже, правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 Цивільного кодексу України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом статті 2 Цивільного кодексу України є, зокрема, фізичні особи та юридичні особи.

Проте, не будь-який об`єкт може бути предметом такого набуття права власності. Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об`єкт володіння має бути законним.

Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.

Саме такий сталий правовий висновок Верховного Суду викладено у низці постанов останнього, зокрема, від 19.02.2020 у справі №910/3044/18, від 10.02.2020 у справі №923/82/19, від 16.01.2020 у справі №916/455/19, від 02.08.2019 у справі №915/962/18 тощо.

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 Цивільного кодексу України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Відтак йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном, то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.

Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий).

При набувальній давності тягар доказування добросовісності лягає на зацікавлену сторону - на позивача.

Відсутність добросовісності в позивача під час заволодіння ним спірним майном звільняє від потреби аналізувати інші умови набуття права власності за набувальною давністю, передбачені статтею 344 Цивільного кодексу України.

Аналогічна правова позиція Верховного Суду викладена в постанові від 02.08.2019 у справі №915/945/18.

Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.

Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац 2 частини третьої статті 344 Цивільного кодексу України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 Цивільного кодексу України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.

Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у Цивільному кодексі України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.

Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.

Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх вищевказаних умов у сукупності.

Наведена вище правова позиція щодо підстав набуття права власності на майно за набувальною давністю наведена у постанові Великої Плати Верховного Суду від 14.05.2019 у справі №910/17274/17.

Виходячи зі змісту статті 344 Цивільного кодексу України, обставинами, які мають значення для справи та які повинен довести позивач, є: майно може бути об`єктом набувальної давності; добросовісність володіння; відкритість володіння; давність володіння та його безперервність; відсутність інших осіб, які претендують на це майно; відсутність титулу (підстави) у позивача для володіння майном та набуття права власності. Відсутність будь-якого з перерахованих елементів виключає можливість набуття права власності за набувальною давністю (постанова Верховного Суду від 14.04.2021 у справі №908/651/19).

З огляду на викладене, апеляційний господарський суд вважає доцільним першочергово дослідити правовий статус спірного нерухомого майна, тобто перевірити законність об`єкта як одну з чітко визначених чинним законодавством умов для набуття особою права власності за набувальною давністю.

Згідно з частиною першою статті 376 Цивільного кодексу України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Правовий аналіз наведеної норми дозволяє виділити наступні ознаки самочинного будівництва: об`єкт нерухомого майна збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети у встановленому порядку; відсутність належного дозволу чи належно затвердженого проекту для будівництва; створення об`єкта з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Кожна із зазначених ознак є самостійною і достатньою для того, щоб визнати об`єкт нерухомого майна самочинним будівництвом, відтак при вирішенні спору, що виникає у зв`язку з будівництвом на земельній ділянці об`єкта нерухомості, повинно досліджуватися питання наявності дозвільної документації на будівництво спірних об`єктів і документів про виділення земельної ділянки.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 10.01.2019 у справі №915/1376/17.

Самочинне будівництво є порушенням встановлених державою правил та норм здійснення будівництва, що призводить до нераціональної забудови населених пунктів, невідповідності збудованих об`єктів нерухомості встановленим вимогам законодавства, що є порушенням прав територіальної громади, а також питань безпеки під час експлуатації вже збудованого об`єкта, екологічної та санітарно-епідеміологічної безпеки.

Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (частина друга статті 376 Цивільного кодексу України).

Реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила самочинне будівництво, в силу приписів частини другої статті 376 Цивільного кодексу України не змінює правовий режим такого будівництва, як самочинного.

Саме такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі №916/2791/15.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на важливість принципу superficies solo cedit (збудоване на поверхні слідує за нею). Принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, хоча безпосередньо і не закріплений у такому вигляді в законі, знаходить вияв у правилах статті 120 Земельного кодексу України, статті 377 Цивільного кодексу України, інших положеннях законодавства (постанови від 04.12.2018 у справі №910/18560/16, від 03.04.2019 у справі №921/158/18, від 22.06.2021 у справі №200/606/18, від 31.08.2021 у справі №903/1030/19). Згідно з вказаним принципом особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2019 у справі №263/6022/16-ц, від 31.08.2021 у справі №903/1030/19).

Не допускається набуття права власності на споруджені об`єкти нерухомого майна особою, яка не має права власності або такого іншого речового права на земельну ділянку, що передбачає можливість набуття права власності на будівлі, споруди, розташовані на відповідній ділянці. Виходячи з принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, право власності на об`єкт нерухомого майна набуває той, хто має речове право на земельну ділянку (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.02.2021 у справі №910/2861/18).

З огляду на положення статті 376 Цивільного кодексу України, право власності за набувальною давністю на об`єкт самочинного будівництва не може бути визнано судом, оскільки цією нормою передбачено особливий порядок набуття права власності на нерухоме майно, що збудоване або будується на земельній ділянці, не відведеній для даної мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотним порушенням будівельних норм і правил.

Саме така правова позиція суду касаційної інстанції відображена в постанова Верховного Суду від 30.05.2018 у справі №757/62553/16-ц та від 23.05.2018 у справі №203/1025/16-ц.

У частині третій статті 2 Господарського процесуального кодексу України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом.

Принцип змагальності сторін полягає в тому, що сторони у процесі зобов`язані в процесуальній формі довести свою правоту, за допомогою поданих ними доказів переконати суд в обґрунтованості своїх вимог чи заперечень. Отже, даний принцип забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладення тягаря доказування на сторони.

Частиною першою статті 73 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

В силу частини першої статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Обов`язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, в господарському процесі є складовою обов`язку сприяти всебічному, повному та об`єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.

Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом (стаття 14 Господарського процесуального кодексу України).

Судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях та містити неточності у встановленні обставин, які мають вирішальне значення для правильного вирішення спору, натомість висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки мають бути вичерпними, відповідати дійсності і підтверджуватися достовірними доказами.

Даний висновок Південно-західного апеляційного господарського суду повністю узгоджується з правовою позицією об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеною в постанові від 05.06.2020 у справі №920/528/19.

Частиною четвертою статті 75 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиціальність обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі, для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки вони вже встановлені у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. Ці правила також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі.

Преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2018 у справі №917/1345/17).

Обставини, які підлягають встановленню судом у справі це юридичні факти, тобто життєві обставини (дії/події), з якими правом пов`язується виникнення юридичних наслідків. Лише згадувані, але такі, що не одержали оцінку суду, обставини не можуть розглядатися як встановлені судом і не набувають властивості преюдиціальності.

Правило про преюдицію спрямовано не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив у законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду на їх дослідження та оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії.

Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

Одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (пункт 4 Інформаційного листа Вищого господарського суду України №01-8/1427 від 18.11.2003 "Про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 та юрисдикцію Європейського суду з прав людини").

Згідно з преамбулою та статтею 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав та свобод людини, згідно рішення Європейського суду з прав людини від 25.07.2002 у справі за заявою №48553/99 "Совтрансавто-Холдінг" проти України", а також відповідно до рішення Європейського суду з прав людини від 28.10.1999 у справі за заявою №28342/95 "Брумареску проти Румунії" встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.

Колегія суддів вбачає, що судовими рішеннями, які ухвалені в межах розгляду справи №916/2448/22, набрали законної сили і є чинними, достеменно встановлено, що спірна адміністративна будівля є об`єктом самочинного будівництва, оскільки, по-перше, земельна ділянка, на якій розміщена дана будівля для обслуговування автостоянки, належить територіальній громаді м. Одеси на праві комунальної власності та з 2006 року перебуває в оренді у Товариства з обмеженою відповідальністю "Стройконсалтинг"; по-друге, відсутні докази того, що Одеською міською радою приймалось будь-яке рішення щодо передачі Громадській організації "Автостоянка "Промінь" земельної ділянки за адресою: м. Одеса, вул. Генерала Бочарова, 53 у власність чи користування; по-третє, Одеська міська рада не надавала права на забудову земельної ділянки за адресою: м. Одеса, вул. Генерала Бочарова, 53.

При цьому у матеріалах даної справи також відсутні та позивачем до місцевого господарського суду не подано жодного доказу наявності у Громадської організації "Автостоянка "Промінь" будь-якого речового права щодо земельної ділянки, на якій розміщена спірна будівля. Навпаки, чинним рішенням Господарського суду Одеської області від 25.08.2009 у справі №34/67-09-1983, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 15.12.2009 та постановою Вищого господарського суду України від 13.04.2010, було відмовлено у задоволені позову Громадської організації "Автостоянка "Промінь" до Одеської міської ради про визнання права користування земельною ділянкою за адресою: м. Одеса, вул. Генерала Бочарова, 53, з підстав відсутності відповідного рішення ради та державного акту, а також проекту відведення земельної ділянки та визначення її меж в натурі. Доказів наявності у позивача чи іншої особи, якою спірне майно було збудоване, права на відповідну забудову до суду також не подано.

Враховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком Господарського суду Одеської області про відсутність підстав для набуття позивачем права власності на адміністративну будівлю за адресою: м. Одеса, вул. Генерала Бочарова, 53 за набувальною давністю з огляду на правовий статус вказаного майна, як самочинно збудованого, тобто такого, що в силу положень статті 376 Цивільного кодексу України не може бути об`єктом права власності.

Твердження апелянта про те, що постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 06.03.2019 у справі №1540/4810/18 спростовано належність адміністративної будівлі для обслуговування автостоянки за адресою: м. Одеса, вул. Генерала Бочарова, 53 до об`єктів самочинного будівництва, колегією суддів оцінюються критично, адже постанова про накладення на Громадську організацію "Автостоянка "Промінь" штрафу визнана протиправною та скасована виключно у зв`язку з недотриманням Управлінням державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради процедури проведення перевірки, натомість жодних висновків стосовно того, що спірне майно не є самочинним будівництвом зазначена постанова не містить, що підтверджується безпосередньо самим змістом останньої.

Посилання скаржника на неможливість віднесення спірного нерухомого майна до самочинного будівництва, які обґрунтовані положеннями Порядку прийняття в експлуатацію індивідуальних (садибних) житлових будинків, садових, дачних будинків, господарських (присадибних) будівель і споруд, прибудов до них, громадських будинків І та ІІ категорій складності, які збудовані без дозволу на виконання будівельних робіт і проведення технічного обстеження їх будівельних конструкцій та інженерних мереж, затвердженого наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України №91 від 24.06.2011, апеляційним господарським судом до уваги не приймаються, оскільки з наявних у матеріалах справи доказів неможливо достовірно встановити рік побудови адміністративної будівлі для обслуговування автостоянки за адресою: м. Одеса, вул. Генерала Бочарова, 53, у зв`язку з чим доводи позивача про здійснення будівництва даного об`єкта до 05.08.1992 фактично ґрунтуються лише на нічим не підтверджених припущеннях.

Крім того, як обґрунтовано зазначив в оскаржуваному рішенні місцевий господарський суд, зміст всіх доводів позивача фактично зводиться до безпідставної спроби у позапроцесуальний спосіб, тобто не шляхом оскарження до суду касаційної інстанції, переглянути рішення суду у справі №916/2448/22, яке набрало законної сили та яким адміністративну будівлю за адресою: м. Одеса, вул. Генерала Бочарова, 53 визнано самочинно збудованою і, як наслідок, зобов`язано Громадську організацію "Автостоянка "Промінь" звільнити відповідну земельну ділянку шляхом знесення розміщеної на ній спірної будівлі.

У викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах (правова позиція Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16).

Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. У справі "Трофимчук проти України" Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

В силу статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Перевіривши відповідно до статті 270 Господарського процесуального кодексу України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого господарського суду, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції об`єктивно розглянув у судовому процесі обставини справи в їх сукупності; дослідив подані сторонами в обґрунтування своїх вимог та заперечень докази; правильно застосував матеріальний закон, що регулює спірні правовідносини, врахував положення статей 76-79 Господарського процесуального кодексу України, у зв`язку із чим дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення позову.

Доводи скаржника не спростовують висновків суду першої інстанції; твердження апелянта про порушення Господарським судом Одеської області норм права при ухваленні рішення від 12.02.2024 у справі №916/3119/23 не знайшли свого підтвердження, у зв`язку з чим підстав для зміни чи скасування оскаржуваного судового акту колегія суддів не вбачає.

Відповідно до вимог статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на апелянта.

Керуючись статтями 129, 232, 233, 236, 240, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Південно-західний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Громадської організації "Автостоянка "Промінь" залишити без задоволення, рішення Господарського суду Одеської області від 12.02.2024 у справі №916/3119/23 без змін.

Витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покласти на Громадську організацію "Автостоянка "Промінь".

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку у строк, який обчислюється відповідно до статті 288 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено та підписано 30.05.2024.

Головуючий суддя С.В. Таран

Суддя К.В. Богатир

Суддя Л.В. Поліщук