Постанова

від 28.05.2024 по справі 520/7440/21

КАСАЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 травня 2024 року

м. Київ

справа №520/7440/21

адміністративне провадження № К/990/7128/24, № К/990/8337/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду судді-доповідача Коваленко Н.В., суддів: Стрелець Т.Г., Бучик А.Ю., розглянувши у письмовому провадженні в касаційному порядку справу за позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, Міністерства охорони здоров`я України, третя особа: Харківський національний медичний університет про визнання протиправним та скасування розпорядження, за касаційними скаргами Кабінету Міністрів України, Міністерства охорони здоров`я України на рішення Харківського окружного адміністративного суду у складі судді Заічко О.В. від 21 жовтня 2021 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів Жигилія С.П., Русанової В.Б., Перцової Т.С. від 16 січня 2024 року,

УСТАНОВИВ:

ВСТУП

Предметом спору у справі охоплюється акт Кабінету Міністрів України щодо реорганізації державного закладу вищої освіти.

Підстави позову ґрунтувались, зокрема на доводах про порушення відповідачем процедури прийняття оспореного акту у зв`язку з невиконанням ним вимог частини третьої статті 22 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» щодо повідомлення профспілки про наступне вивільнення працівників у зв`язку з запланованою реорганізацією.

Відповідач наполягав на тому, що вищевказана норма спірні правовідносини не врегульовує.

Однак Верховний Суд підтримує позицію судів першої та апеляційної інстанцій та вважає, що визначене законом правило стосовно повідомлення професійних спілок про реорганізацію юридичної особи поширюється на всі установи незалежно від організаційно-правової форми та/або форми власності, тобто може бути застосована й у спірних в цій справі правовідносинах.

I. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

1. У травні 2021 року ОСОБА_1 (далі також ОСОБА_1 , позивач) звернувся з позовом до Кабінету Міністрів України, Міністерства охорони здоров`я України (далі також КМУ, Кабмін, МОЗ, Міністерство відповідно, відповідач), третя особа: Харківський національний медичний університет (далі також Університет, ХНМУ, третя особа), у якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив визнати протиправним та скасувати розпорядження Кабінету Міністрів України від 08 лютого 2021 року № 103-р «Про реорганізацію Харківської медичної академії післядипломної освіти» (далі також оскаржене, оспорене розпорядження).

2. В обґрунтуванні підстав та вимог позову зазначалось, що оспорене у цій справі розпорядження Уряду України прийняте з порушенням законодавства та процедури його прийняття, зокрема, не вчинено дій, передбачених Регламентом Кабінету Міністрів України, що є обов`язковими для видання будь-яких актів Кабінету Міністрів України, у тому числі й актів індивідуального характеру, до яких, на думку позивача, належить й спірне розпорядження.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

3. Справа розглядалась неодноразово.

4. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2021 року позов задоволено.

5. Згодом таке рішення суду першої інстанції було скасовано постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 17 січня 2023 року з підстав порушення судом норм процесуального права, що призвело до розгляду справи неповноважним складом суду.

6. Постановою Верховного Суду від 26 вересня 2023 року вищевказану постанову апеляційного суду було скасовано, а справу направлено на новий розгляд у зв`язку з неповним з`ясуванням обставин, які мають значення для правильного вирішення спору.

7. Після нового розгляду справи постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 16 січня 2024 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

8. Ухвалюючи таке судове рішення, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що оскаржене розпорядження прямо стосується права позивача на працю, оскільки таким не вирішено питання про майбутнє працівників, які мають трудові угоди з Харківською медичною академією післядипломної освіти, а тому в такому випадку законодавча процедура прийняття подібного рішення передбачає не тільки проведення обговорень з громадськістю (у визначений законом спосіб), але й попереднє оприлюднення проекту оскаржуваного розпорядження задля надання можливості зацікавленим особам подати свої пропозиції.

9. Суди попередніх інстанцій також констатували порушення відповідачем процедури прийняття спірного розпорядження та порушення прав та свобод позивача через відсутність належного, передбаченого частиною третьою статті 22 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», погодження рішення про реорганізацію установи з органами первинної профспілкової організації, яка опікується питаннями дотримання трудового законодавства відносно працівників Харківської медичної академії післядипломної освіти.

10. За таких обставин суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що відповідач порушив процедуру прийняття оскарженого у цій справі розпорядження КМУ і визнали, що такі порушення є суттєвими, зумовлюють протиправність такого акту та наявність підстав для його скасування.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

11. Не погоджуючись із вищевказаними судовими рішеннями, Кабмін та Міністерство подали касаційні скарги в яких, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, просять їх скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.

II. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

12. Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що згідно з відомостями, зазначеними у Статуті Харківської медичної академії післядипломної освіти, її засновником є Кабінет міністрів України.

13. 08 лютого 2021 року Кабінет Міністрів України прийняв розпорядження № 103-р «Про реорганізацію Харківської медичної академії післядипломної освіти», відповідно до пунктів 1, 2 якого визначено:

Погодитися з пропозицією Міністерства охорони здоров`я щодо реорганізації Харківської медичної академії післядипломної освіти (код згідно з ЄДРПОУ 01896872) шляхом її приєднання до Харківського національного медичного університету (код згідно з ЄДРПОУ 01896866).

Взяти до відома, що здобувачі освіти та інші особи, які навчаються в Харківській медичній академії післядипломної освіти, продовжують навчання в Харківському національному медичному університеті.

14. Вважаючи, що таке розпорядження прийнято Кабміном з порушенням вимог законодавства, визначеної законом процедури його прийняття, а також прав ОСОБА_1 , який є членом Первинної профспілкової організації Харківської медичної академії післядипломної освіти, що підтверджується довідкою від 9 грудня 2022 № 13, останній звернувся до суду з цим позовом.

III. ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

15. Підставою касаційного оскарження судових рішень Кабінет Міністрів України зазначає пункт 3 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України та вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування пункту 1 частини першої статті 31 Закону України «Про вищу освіту», частини третьої статті 22 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» у подібних правовідносинах.

16. Аналогічні підстави касаційного оскарження ухвалених у цій справі судових рішень та доводи вказує й Міністерство охорони здоров`я України у своїй касаційній скарзі, а також наводить аргументи про те, що справу розглянуто в суді першої інстанції з порушенням вимог частини першої статті 33 Кодексу адміністративного судочинства України - суддею одноособово, без урахування предмету спору у вигляді розпорядження Кабінету Міністрів України.

17. В обґрунтуванні таких доводів скаржники зазначають, що на законодавчому рівні під час здійснення реорганізації вищого навчального закладу та закладу післядипломної освіти встановлені застереження лише щодо недопущення порушення прав та інтересів осіб, які навчаються у вказаному закладі.

18. Акцентують увагу на тому, що оскільки ані Кабмін, ані Міністерство не є роботодавцями відносно позивача у спірних правовідносинах, а спірне розпорядження не передбачає звільнення працівників у зв`язку з реорганізацією вищого навчального закладу післядипломної освіти, то й норми частини третьої статті 22 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» не можуть бути застосовані до спірних правовідносин.

19. У відзиві на касаційну скаргу Міністерства охорони здоров`я України Кабінет Міністрів України доводи та вимоги скаржника підтримав у повному обсязі. Висловив твердження про те, що оспорене у цій справі розпорядження КМУ прийнято цим органом відповідно до закону й прав позивача не порушує, а тому вважає, що суди попередніх інстанцій задовольнили цей позов помилково за відсутності для цього підстав.

20. ОСОБА_1 доводи та вимоги касаційних скарг заперечує й у відзиві на них зазначає, що у спірних правовідносинах відповідачем не було дотримано процедури прийняття спірного розпорядження, зокрема не проведено належної організаційної роботи з урахуванням приписів частини третьої статті 22 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», що порушило не лише його права як члена первинної профспілкової організації на участь у професійних спілках, а й права на працю і закріплені у законі трудові гарантії усіх працівників закладу вищої освіти, стосовно реорганізації якого видано оскаржене у цій справі розпорядження Уряду.

21. Висновок судів попередніх інстанцій про доведеність таких порушень позивач вважає обґрунтованим і таким, що відповідає закону.

22. Відзив на касаційні скарги містить також заперечення щодо доводів скаржників про те, що КМУ у спірних правовідносинах не набув статусу роботодавця. Позивач вважає, що вжитий у статті 22 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» термін «роботодавець» належить розуміти розширено, а тому переконаний, що ним охоплюється й такий суб`єкт, який за законом та установчими документами юридичної особи наділений правом на прийняття рішення про її реорганізацію.

23. З цих підстав позивач вважає, що суд апеляційної інстанції повно і всебічно встановив усі обставини у справі, правильно застосував норми матеріального і не допустив порушення норм процесуального права, ухвалив законне та обґрунтоване судове рішення, що доводами касаційних скарг на нього не спростовується. Просить у задоволенні касаційних скарг відмовити, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.

24. Письмові пояснення щодо касаційної скарги Міністерства подані й третьою особою - Харківським національним медичним університетом, який наводить аргументи про те, що реалізовані у спірних відносинах повноваження щодо реорганізації державного закладу вищої освіти прямо закріплені за Кабміном у законі, а отже спірне розпорядження прийнято відповідачем за наявності для цього правових підстав.

25. Третя особа звертає увагу на те, що на виконання оскарженого позивачем розпорядження КМУ Міністерством утворено комісію з реорганізації Академії, якій доручено забезпечити дотримання трудового законодавства, визначених у законі прав та трудових гарантій працівників установи.

26. Також підкреслює, що трудова діяльність позивача внаслідок прийняття оспореного ним розпорядження Кабміну не припинялась і його було переведено з Академії до Харківського національного медичного університету за власним бажанням, що спростовує доводи ОСОБА_1 про порушення його права на працю або будь - яких інших трудових прав та гарантій.

27. Посилання на порушення права позивача на участь у професійних спілках, а також прав усіх працівників установи, рішення про реорганізацію якої було прийнято відповідачем, третя особа вважає необґрунтованим і безпідставним, оскільки ОСОБА_1 не звертався із позовом в інтересах профспілки та/або її членів.

28. З огляду на це третя особа просить касаційну скаргу Міністерства задовольнити, оскаржені судові рішення скасувати та відмовити в позові повністю.

IV. РЕЛЕВАНТНІ ДЖЕРЕЛА ПРАВА ТА АКТИ ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ

29. Частина перша статті 53 Конституції України визначає, що кожен має право на освіту, а частинами третьою, четвертою цієї ж статті передбачено, що держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам.

Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.

30. Такі конституційні положення знайшли закріплення у нормах статті 3 Закону України від 05 вересня 2017 року № 2145-VIII «Про освіту», згідно з якими кожен має право на якісну та доступну освіту. Право на освіту включає право здобувати освіту впродовж усього життя, право на доступність освіти, право на безоплатну освіту у випадках і порядку, визначених Конституцією та законами України (частина перша цієї статті).

31. Частиною третьою вищевказаної статті встановлено, що право особи на освіту може реалізовуватися шляхом її здобуття на різних рівнях освіти, у різних формах і різних видів, у тому числі шляхом здобуття дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійної (професійно-технічної), фахової передвищої, вищої освіти та освіти дорослих.

32. За змістом частини другої статті 17 Закону України «Про освіту» рівні, ступені вищої освіти, порядок, умови, форми та особливості її здобуття визначаються спеціальним законом.

33. Основні правові, організаційні, фінансові засади функціонування системи вищої освіти встановлює Закон України від 01 липня 2014 року № 1556-VII «Про вищу освіту».

34. За визначенням понять, наведених у частині першій статті 1 зазначеного вище Закону, засновник закладу вищої освіти - органи державної влади від імені держави, відповідна рада від імені територіальної громади (громад), фізична та/або юридична особа, рішенням та за рахунок майна яких засновано заклад вищої освіти. Права засновника, передбачені цим Законом, набуваються також на підставах, передбачених цивільним законодавством (пункт 10 частини першої цієї статті).

35. Статтею 15 Закону України «Про вищу освіту» визначені повноваження засновника (засновників) закладу вищої освіти.

36. За правилами частини першої цієї статті повноваження засновника (засновників) щодо управління закладом вищої освіти визначаються цим та іншими законами України, а також статутом закладу вищої освіти.

37. Так, за нормами абзацу другого частини другої статті 25 Закону України «Про освіту» засновник закладу освіти або уповноважений ним орган (особа) приймає рішення про створення, реорганізацію, ліквідацію, зміну типу закладу освіти, затверджує статут (його нову редакцію), укладає засновницький договір у випадках, визначених законом.

38. Питання щодо утворення, реорганізації та ліквідації закладу вищої освіти регламентовані нормами статті 31 Закону України «Про вищу освіту».

39. Зокрема, у пункті 1 частини першої, частині другій указаної статті містяться приписи про те, що рішення про утворення, реорганізацію чи ліквідацію закладу вищої освіти приймається: для закладів державної форми власності - Кабінетом Міністрів України.

Реорганізація чи ліквідація закладу вищої освіти не повинна порушувати права та інтереси осіб, які навчаються у цьому закладі вищої освіти. Обов`язок щодо вирішення всіх питань продовження безперервного здобуття вищої освіти такими особами покладається на засновника (засновників) закладу вищої освіти.

40. Спірні у цій справі правовідносини врегульовані й нормами Закону України від 27 лютого 2014 року №794-VII «Про Кабінет Міністрів України», відповідно до частини першої статті 24 якого, Кабінет Міністрів України в межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, може утворювати, реорганізовувати та ліквідовувати відповідно до закону державні господарські об`єднання, підприємства, установи та організації, зокрема для здійснення окремих функцій з управління об`єктами державної власності. Кабінет Міністрів України затверджує положення та статути державних господарських об`єднань, підприємств, установ та організацій, розмір асигнувань на їх утримання і граничну чисельність працівників, призначає на посаду та звільняє з посади їх керівників і заступників керівників, застосовує до них заходи дисциплінарної відповідальності.

41. Згідно з положеннями статті 22 Закону України від 15 вересня 1999 року № 1045-XIV «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» профспілки, їх об`єднання беруть участь у розробленні державної політики зайнятості населення, державних та територіальних програм зайнятості, проводять спільні консультації з цих проблем з роботодавцями, їх об`єднаннями, а також з органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, пропонують заходи щодо соціального захисту членів профспілок, які вивільняються в результаті реорганізації або ліквідації підприємств, установ, організацій, здійснюють контроль за виконанням законодавства про зайнятість.

Права і повноваження профспілок щодо забезпечення захисту працівників від безробіття та його наслідків визначаються законодавством і колективними договорами та угодами.

У разі, якщо роботодавець планує звільнення працівників з причин економічного, технологічного, структурного чи аналогічного характеру або у зв`язку з ліквідацією, реорганізацією, зміною форми власності підприємства, установи, організації, він повинен завчасно, не пізніше як за три місяці до намічуваних звільнень надати первинним профспілковим організаціям інформацію щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини наступних звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також провести консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом`якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень.

Профспілки мають право вносити пропозиції державним органам, органам місцевого самоврядування, роботодавцям, їх об`єднанням про перенесення термінів, тимчасове припинення або скасування заходів, пов`язаних з вивільненням працівників, які є обов`язковими для розгляду.

Профспілки, їх об`єднання мають право брати участь і проводити відповідні консультації з питань залучення і використання в Україні іноземної робочої сили.

42. З такими приписами закону кореспондуються положення частин другої, третьої статті 49-4 Кодексу законів про працю України, згідно з якими ліквідація, реорганізація підприємств, зміна форм власності або часткове зупинення виробництва, що тягнуть за собою скорочення чисельності або штату працівників, погіршення умов праці, можуть здійснюватися тільки після завчасного надання професійним спілкам інформації з цього питання, включаючи інформацію про причини наступних звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про строки проведення звільнення. Власник або уповноважений ним орган не пізніше трьох місяців з часу прийняття рішення проводить консультації з професійними спілками про заходи щодо запобігання звільненню чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом`якшення несприятливих наслідків будь-якого звільнення.

Професійні спілки мають право вносити пропозиції відповідним органам про перенесення строків або тимчасове припинення чи відміну заходів, пов`язаних з вивільненням працівників.

V. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

V.І. Оцінка доводів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій

43. Відповідно до частин першої - третьої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

44. Згідно з частинами першою - третьою статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 4-7 частини третьої статті 353, абзацом другим частини першої статті 354 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

45. Перевіряючи, у межах повноважень, встановлених процесуальним законом, та доводів касаційних скарг, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та дотримання норм процесуального права, а також надаючи оцінку аргументам учасників справи, Верховний Суд виходить з такого.

46. Згідно з установленими судами попередніх інстанцій обставинами спір у справі, яка розглядається, виник щодо рішення про реорганізацію Харківської медичної академії післядипломної освіти як закладу вищої освіти державної форми власності, засновником якого є Кабінет Міністрів України. Судовим розглядом справи також установлено, що Уряд України за законом та відповідно до статуту вищевказаного вищого навчального закладу наділений повноваженнями стосовно прийняття рішення про його реорганізацію.

47. Вищевикладене учасниками справи не заперечується. Предметом доказування у цій справі охоплюються обставини щодо дотримання Кабміном процедури прийняття розпорядження про реорганізацію вказаного закладу вищої освіти, зокрема вимог, встановлених частиною третьою статті 22 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності».

48. Під час розгляду цієї справи у судах попередніх інстанцій позивач наполягав на тому, що приписи вказаної вище норми відповідач не виконав і це, на думку ОСОБА_1 , утворювало самостійні та достатні підстави для скасування оспореного ним розпорядження КМУ.

49. Кабмін такі аргументи позивача заперечував, оскільки вважав, що вимоги вищевказаної норми на спірні правовідносини свою дію не поширюють. Ці твердження обґрунтовувались тим, що правовідносини, пов`язані з реалізацією повноважень КМУ як засновника закладу вищої освіти стосовно прийняття рішення про його реорганізацію, врегульовані насамперед законами України «Про Кабінет Міністрів України», «Про управління об`єктами державної власності», «Про освіту» та «Про вищу освіту», якими встановлені застереження лише щодо недопущення порушення прав та інтересів осіб, які навчаються у вказаному закладі, а інших вимог до такого рішення - не висувається.

50. Заперечуючи свій статус як роботодавця відносно позивача й посилаючись на вищевикладені міркування, відповідач висловлював переконання у тому, що частина третя статті 22 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» спірних правовідносин не врегульовує, у зв`язку з чим вважав необґрунтованими відповідні доводи ОСОБА_1 про порушення процедури прийняття оспореного ним розпорядження КМУ.

51. Беручи до уваги доводи касаційної скарги, які слугували підставою для відкриття касаційного провадження у справі, наведені у їх обґрунтуванні аргументи, а також встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи і викладені ними висновки щодо застосування норм права, колегія суддів вважає, що під час розгляду цієї справи у Верховному Суді належить дати відповідь на такі питання:

1) чи є Кабінет Міністрів України роботодавцем у розумінні норм статті 22 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» та чи розповсюджується її дія на правовідносини, у яких виник спір у справі, що розглядається;

2) чи розглянуто цю справу в суді першої інстанції з дотриманням норм статті 33 Кодексу адміністративного судочинства України повноважним складом суду, визначеним відповідно до закону.

52. Відповідаючи на перше питання, колегія суддів звертає увагу на те, що відповідно до наведених у частині першій статті 1 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» визначень понять, роботодавцем визнається власник підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності, галузевої належності або уповноважений ним орган (керівник) чи фізична особа, яка відповідно до законодавства використовує найману працю.

53. Верховний Суд підкреслює, що пункт 7 частини першої статті 1 Закону України «Про вищу освіту» надає визначення закладу вищої освіти як окремому виду установи, яка є юридичною особою приватного або публічного права.

54. Тож колегія суддів вважає, що вжитий у частині третій статті 22 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» термін «роботодавець» для цілей вказаної статті охоплює як власника відповідної установи, так і уповноваженого ним органу (керівника), у тому числі в особі органу державної влади.

55. Частиною першою статті 5 Закону України від 21 вересня 2006 року № 185-V «Про управління об`єктами державної власності» встановлено, що Кабінет Міністрів України є суб`єктом управління, що визначає об`єкти управління державної власності, стосовно яких виконує функції з управління, а також об`єкти управління державної власності, повноваження з управління якими передаються іншим суб`єктам управління, визначеним цим Законом.

56. Уповноважені органи управління відповідно до покладених на них завдань приймають рішення про створення, реорганізацію і ліквідацію підприємств, установ та організацій, заснованих на державній власності (пункт 1 частини першої статті 6 Закону України «Про управління об`єктами державної власності»).

57. Відповідно до встановлених у цій справі обставин Харківська медична академія післядипломної освіти за своєю організаційно - правовою формою та статусом є закладом вищої освіти державної форми власності. Такий заклад за законом належить до виду установи, яка є юридичною особою публічного права.

58. Згідно з пунктами 1.5 та 2.1 Статуту Харківської медичної академії післядипломної освіти така заснована на державній формі власності, підпорядкована Міністерству охорони здоров`я України і є неприбутковою установою. Майно Академії є державною власністю. Міністерство охорони здоров`я України є органом управління, якому підпорядкована Академія.

59. Рішення про реорганізацію (злиття, приєднання, поділ, перетворення) чи ліквідацію вищого навчального закладу приймається для закладів державної форми власності - Кабінетом Міністрів України (пункт 16.1 Статуту Харківської медичної академії післядипломної освіти).

60. Тобто у спірних правовідносинах власником Харківської медичної академії післядипломної освіти як установи та закладу вищої освіти державної форми власності є держава, а повноваження щодо управління нею, виконує, у тому числі, Кабінет Міністрів України, який відповідно до закону та Статуту цієї установи уповноважений приймати рішення про її реорганізацію.

61. Аналіз вищевикладених норм у світлі встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи, дає колегії суддів підстави для висновку про те, що Кабінет Міністрів України у спірних правовідносинах здійснює управління Харківською медичною академією післядипломної освіти й реалізував адміністративно - розпорядчі повноваження як власник цієї Академії, а отже підпадає під вжите у статті 22 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» визначення роботодавця. Це засвідчує, що у передбачених законом випадках частина третя вказаної статті 22 може поширювати свою дію на правовідносини, пов`язані з прийняттям рішення Кабінетом Міністрів України про реорганізацію такої установи - закладу вищої освіти.

62. Це підтверджується й змістом частини першої статті 3 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», яка установлює, що дія цього Закону поширюється, зокрема, на роботодавців, їх об`єднання, а також на державні органи та органи місцевого самоврядування.

63. До того ж, колегія суддів акцентує увагу на висновках Верховного Суду щодо застосування норм права, викладених у постанові від 29 березня 2021 року у справі № 815/3761/16.

64. У цій постанові Верховний Суд зазначав, що системний аналіз положень частини другої статті 49-4 Кодексу законів про працю України у поєднанні з положеннями частини третьої статті 22 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» дає підстави для висновку, що правила стосовно повідомлення професійних спілок про ліквідацію чи реорганізацію, що супроводжується скороченням штату або чисельності працівників, поширюється на всі підприємства, установи, організації, незалежно від організаційно-правової форми та/або форми власності.

65. Аналогічна правова позиція викладена й у постанові Верховного Суду від 23 січня 2020 року у справі № 823/310/16. Варто наголосити, що в цій постанові колегія суддів, беручи до уваги відсутність у матеріалах адміністративної справи доказів завчасного повідомлення відповідачем первинної профспілкової організації юридичної особи публічного права про заходи щодо її ліквідації й пов`язані з цим скорочення працівників, погодилася із висновками судів попередніх інстанцій про те, що оскаржуване розпорядження в частині ліквідації такої юридичної особи є передчасним і має бути скасованим.

66. На необхідності дотримання вимог частини третьої статті 22 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» щодо виконання покладеного на засновника обов`язку надавати інформацію первинним профспілковим організаціям щодо вивільнення працівників у зв`язку із реорганізацією шкільних закладів наголошувалось й у постанові Верховного Суду від 10 вересня 2020 року у справі № 520/6929/19.

67. Установлені у справі, що розглядається, обставини та наявні у ній і досліджені судами попередніх інстанцій матеріали вказують на те, що реорганізація Харківської медичної академії післядипломної освіти полягає у приєднанні її до Харківського національного медичного університету.

68. Частиною першою статті 104 Цивільного кодексу України встановлено, що юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до правонаступників.

69. Пункт 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України містить приписи про те, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані роботодавцем лише у випадках: змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

70. Зміст викладених вище норм вказує на те, що відповідно до закону юридична особа припиняється внаслідок реорганізації і це є підставою для розірвання трудових договорів з працівниками з ініціативи роботодавця.

71. Тож після реорганізації Харківської медичної академії післядипломної освіти цю установу буде припинено як юридичну особу, а укладені з нею трудові договори можуть бути розірвані з ініціативи роботодавця або з інших, визначених у законі підстав. Тобто така реорганізація у будь - якому разі зумовить масове вивільнення працівників, незалежно від того, чи будуть вони у майбутньому працевлаштовані шляхом зарахування їх до штату Харківського національного медичного університету та укладення нових трудових договорів з цим закладом.

72. У зв`язку з цим колегія суддів критично оцінює доводи Кабінету Міністрів України про те, що запланована у спірних відносинах реорганізація не спричиняє скорочення штату, звільнення (вивільнення) працівників Академії, а отже відхиляє аргументи стосовно непоширення на ці відносини частини третьої статті 22 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», оскільки вимоги цієї норми мали б бути обов`язково виконані відповідачем шляхом повідомлення про такі заходи первинної організації профспілок, членом якої є позивач, і проведення з ними консультацій у встановленому законом порядку та в межах визначених для цього строків.

73. Такі вимоги КМУ не виконані, що ним не заперечується й встановлено судами попередніх інстанцій на підставі наявних у ній доказів, досліджених у судових засіданнях.

74. Закон чітко встановлює, що без виконання вищезазначених дій реорганізація юридичної особи не може бути проведена. Це зумовлює висновок про те, що допущене відповідачем у спірних відносинах порушення процедури реорганізації юридичної особи, у якій створена та діє первинна профспілкова організація, є суттєвим, зумовлює наявність самостійних і достатніх підстав для скасування оспореного позивачем розпорядження Уряду.

75. Верховний Суд вважає необґрунтованими твердження скаржників щодо відсутності порушених прав позивача, оскільки, як підтверджують вищевикладені мотиви та слушно зауважено в оскаржуваних судових рішеннях судів попередніх інстанцій, оскаржене розпорядження КМУ прямо стосується права позивача на працю, гарантованого статтею 43 Конституції України, його трудових гарантій, закріплених у законодавстві.

76. З огляду на це Верховний Суд в цілому вважає правильними висновки судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення цього позову.

77. Ще однією з підстав для відкриття касаційного провадження у цій справі слугували доводи касаційної скарги Міністерства охорони здоров`я України про порушення судом першої інстанції норм частини першої статті 33 Кодексу адміністративного судочинства України, в обґрунтуванні яких зазначалось про те, що в силу вимог цієї статті адміністративні справи, предметом оскарження в яких є, зокрема рішення Кабінету Міністрів України, розглядаються і вирішуються в адміністративному суді першої інстанції колегією у складі трьох суддів.

78. Скаржник наголошує, що в суді першої інстанції ця справа було розглянута одноособово, а не колегією суддів, як цього вимагає вищеназвана норма процесуального права. У зв`язку з цим Міністерство стверджує, що ця справа у суді першої інстанції була розглянута неповноважним складом суду й це порушення норм процесуального права не було усунуто апеляційним судом.

79. Надаючи оцінку такому доводу касаційної скарги, Верховний Суд звертає увагу на те, що за змістом частини першої статті 33 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративні справи, предметом оскарження в яких є рішення, дії чи бездіяльність Кабінету Міністрів України, крім випадку, встановленого частиною четвертою статті 22 цього Кодексу, Національного банку України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, окружної виборчої комісії (окружної комісії з референдуму), розглядаються і вирішуються в адміністративному суді першої інстанції колегією у складі трьох суддів.

80. Так, відповідно до частини третьої статті 3 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України є колегіальним органом. Кабінет Міністрів України приймає рішення після обговорення питань на його засіданнях.

81. Частинами першою - третьою статті 49 цього ж Закону передбачено, що Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов`язкові для виконання акти - постанови і розпорядження. Акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру видаються у формі постанов Кабінету Міністрів України. Акти Кабінету Міністрів України з організаційно-розпорядчих та інших поточних питань видаються у формі розпоряджень Кабінету Міністрів України.

82. З аналізу вищезазначених положень законодавства констатується, що рішення (акти) Кабінету Міністрів України видаються цим органом у формі постанов та розпоряджень.

83. У частині ж першій статті 33 Кодексу адміністративного судочинства України не конкретизовано вид оскаржуваного рішення (акту) Кабінету Міністрів України у справах, які підлягають розгляду колегіально, що дає підстави стверджувати про поширення вимог вищевказаної процесуальної норми на всі випадки, у яких предметом спору охоплюється рішення (акт) КМУ, у тому числі й розпорядження цього органу.

84. Висновок про обов`язковість колегіального розгляду адміністративним судом першої інстанції справ, предметом оскарження в яких є, зокрема, рішення, дії чи бездіяльність Кабінету Міністрів України, міститься й у пункті 37 постанови Верховного Суду від 28 квітня 2022 року у справі № 420/13399/20.

85. Розгляд справи неповноважним складом суду є обов`язковою підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення суду. Такі повноваження суду апеляційної інстанції закріплені у пункті 1 частини третьої статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України.

86. Зміст рішення Харківського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2021 року вказує на те, що ця адміністративна справа у суді першої інстанції була розглянута і вирішена без урахування предмету спору суддею одноособово, а не у складі колегії з трьох суддів як того вимагають вищевикладені приписи процесуального закону.

87. Таке процедурне порушення розгляду цієї справи вже було предметом перевірки у суді апеляційної інстанції й були ним усунуто в порядку та у спосіб, визначені процесуальним законом. Зокрема, рішення Харківського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2021 року було скасовано постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 17 січня 2023 року саме з підстав порушення судом першої інстанції норм частин першої статті 33 Кодексу адміністративного судочинства України.

88. Однак вищезазначена постанова апеляційного суду була скасована постановою Верховного Суду від 26 вересня 2023 року, а справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

89. Під час нового розгляду справи апеляційний суд не звернув уваги на таке порушення норм процесуального права судом першої інстанції, яке зумовлює обов`язкове скасування судового рішення, не застосував наявні у нього повноваження для виправлення вказаного порушення й фактично залишив в силі судове рішення, яке не відповідає закону і ухвалене неповноважним складом суду.

90. Тому Верховний Суд погоджується з доводами касаційної скарги Міністерства про те, що ця справа розглянута судом першої інстанції неповноважним складом суду з порушенням норм процесуального права, які не були усунуті апеляційним судом під час нового розгляду справи.

91. Водночас, зважаючи на те, що суди попередніх інстанцій правильно вирішили цей спір по суті, повно і всебічно дослідили усі важливі обставини, беручи до уваги тривалість провадження у справі, її неодноразовий розгляд судами усіх інстанцій, а також виходячи з наявних у касаційного суду повноважень, визначених у частині першій статті 351 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд вважає, що усунути вищезазначене порушення норм процесуального права можливо шляхом скасування оскаржених судових рішень та ухвалення нового судового рішення про задоволення позову.

V.ІІ. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

92. За правилами пункту 3 частини першої статті 349 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

93. Відповідно до частини першої статті 351 Кодексу адміністративного судочинства України Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

94. Верховний Суд, провівши касаційний розгляд справи у межах повноважень касаційного суду, визначених статтею 341 Кодексу адміністративного судочинства України, та доводів касаційних скарг, дійшов висновку про те, що оскільки суди попередніх інстанцій в цілому правильно вирішили цей спір по суті, однак допустили грубе порушення норм процесуального права, то оскаржені судові рішення належить скасувати на підставі норм частини першої статті 351 цього Кодексу з ухваленням нового судового рішення про задоволення позову.

95. Керуючись статтями 340, 341, 344, 349, 351, 355, 356 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги Кабінету Міністрів України та Міністерства охорони здоров`я України задовольнити частково.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2021 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 16 січня 2024 року скасувати.

Ухвалити нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, Міністерства охорони здоров`я України, третя особа: Харківський національний медичний університет, про визнання протиправним та скасування розпорядження - задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати розпорядження Кабінету Міністрів України від 08 лютого 2021 року № 103-р «Про реорганізацію Харківської медичної академії післядипломної освіти».

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не оскаржується.

Суддя-доповідач Н.В. Коваленко

Судді: Т.Г. Стрелець

А.Ю. Бучик