Постанова

від 28.05.2024 по справі 910/4317/23

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"28" травня 2024 р. Справа№ 910/4317/23

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Коротун О.М.

суддів: Майданевича А.Г.

Гаврилюка О.М.

за участю секретаря судового засідання Безрука Д.Д.,

за участю представників сторін згідно з протоколом судового засідання від 28.05.2024:

від позивача: Саленко В.Ю. (в режимі відеоконференції);

від відповідача: Пальчик В.О. - в порядку самопредставництва;

за апеляційною скаргою Державної казначейської служби України

на рішення Господарського суду міста Києва від 13.03.2024 (повний текст - 21.03.2024)

у справі № 910/4317/23 (суддя - Спичак О.М.)

за позовом Дочірнього підприємства "Поліграфічний комбінат "Зоря"

до Державної казначейської служби України

про стягнення 11 874 436,87 грн

УСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

1. Короткий зміст заявлених вимог

Дочірнє підприємство «Поліграфічний комбінат «Зоря» (надалі - позивач) звернулось з позовом до Державної казначейської служби України (надалі - відповідач) про стягнення 111874436,87 грн, з яких 1854660,79 грн 3% річних та 10019776,08 грн інфляційних втрат.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказував на те, що оскільки відповідно до ст. 2 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов`язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є державні підприємство, установа, організація (далі - державне підприємство), тоді як наказ Господарського суду міста Києва від 25.03.2016 у справі №910/17911/15 протягом тривалого часу не виконується, позивач на підставі ст. 5 вказаного закону просить суд стягнути з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України 1 854 660,79 грн 3% річних та 10 019 776,08 грн інфляційних втрат.

2. Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Господарського суду міста Києва від 13.03.2024 позов задоволено повністю. Стягнуто з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України на користь Дочірнього підприємства "Поліграфічний комбінат "Зоря" 3% річних у розмірі 1 854 660 грн 79 коп., інфляційні втрати у розмірі 10 019 776 грн 08 коп. та судовий збір у розмірі 178 115 грн 55 коп.

3. Надходження апеляційної скарги на розгляд Північного апеляційного господарського суду та межі апеляційного перегляду рішення суду

Не погодившись з рішенням, Державна казначейська служба України 05.04.2024 (через Електронний суд) звернулася до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просила прийняти до розгляду апеляційну скаргу Казначейства та відкрити апеляційне провадження у справі № 910/4317/23. Ухвалити постанову, якою задовольнити апеляційну скаргу Казначейства та скасувати рішення Господарського суду м. Києва від 13.03.2024 у справі № 910/4317/23. Відмовити у задоволенні позову Дочірнього підприємства "Поліграфічний комбінат "Зоря".

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 22.04.2024 було відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Державної казначейської служби України на рішення Господарського суду міста Києва від 13.03.2024 у справі № 910/4317/23.

03.05.2024 від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, який було прийнято судом апеляційної інстанції в порядку ст. 263 ГПК України.

В судовому засіданні 08.05.2024 було оголошено перерву до 28.05.2024.

15.05.2024 від позивача також надійшла письмова промова в судових дебатах.

20.05.2024 від відповідача надійшли додаткові пояснення у даній справі. Суд апеляційної інстанції зазначає, що приймає письмові пояснення сторін з урахуванням меж вимог та доводів апеляційної скарги в розумінні ст. 269 ГПК України.

В судове засідання 28.05.2024 з`явились представники обох сторін. Представник відповідача апеляційну скаргу підтримав, просив її задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати з прийняттям нового - про відмову в позові. Представник позивача проти доводів апеляційної скарги заперечив, просив залишити її без задоволення.

4. Вимоги апеляційної скарги та короткий зміст наведених в ній доводів

Апелянт не погоджується з рішенням суду першої інстанції, зазначив, що воно не було ухвалене на підставі повно і всебічно з?ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень.

Так, скаржник зазначив, що Казначейство на виконання пункту 49 Порядку № 845 забезпечує регулярне надсилання листів до Мінфіну, однак питання щодо передбачення у державному бюджеті достатніх асигнувань для погашення заборгованості за КПКВК 3504040 наразі не вирішено з причин, що не залежать від дій Казначейства (копії листів та отриманих відповідей Мінфіну за відповідний період додані до матеріалів справи разом із відзивом Казначейства).

Окрім цього, як Закон про гарантії, так і Порядок № 845 визначають право стягувача за судовим рішенням про стягнення коштів з державного підприємства на: 1) погашення заборгованості за рахунок бюджетних асигнувань, розмір яких визначається законом про Державний бюджет України на відповідний рік; 2) нарахування державним виконавцем компенсації у розмірі 3% річних після перерахування коштів (погашення заборгованості) з порушенням тримісячного строку.

Натомість вищевказані акти спеціального законодавства за жодних умов не передбачають можливості (підстав) нарахування інфляційних втрат у разі/після виконання рішення суду про стягнення коштів з державного підприємства, як і бюджетна програма № 3504040.

А тому апелянт вражає, що Казначейство не вправі ані відступати від приписів закону, який визначає умови виконання судового рішення, ані змінювати такі приписи, оскільки це матиме наслідком порушення принципу розподілу влад.

Окрім цього, на думку Казначейства, суд в оскаржуваному рішенні фактично визначив спосіб його виконання (стягнення «через Казначейство»), однак, всупереч вимогам частини шостої статті 238 ГПК України, не навів обґрунтування необхідності обрання такого способу.

Разом із тим, вказаний спосіб суперечить висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 19.06.2018 у справі № 910/23967/16.

Таким чином, оскаржуване рішення в частині способу стягнення коштів, а саме «стягнення з Державного бюджету України через Казначейство (01601, м. Київ, вул. Бастіонна, буд. 6; ідентифікаційний код: 37567646)» є помилковим і не відповідає вимогам процесуального закону (ГПК України).

А тому апелянт просив апеляційну скаргу у даній справі задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати з прийняттям нового - про відмову в задоволенні позовних вимог повністю.

5. Узагальнені доводи відзиву на апеляційну скаргу

У відзиві на апеляційну скаргу (прийнятому судом апеляційної інстанції в порядку ст. 263 ГПК України) позивач зазначив, вважає рішення суду першої інстанції законним, обґрунтованим, прийнятим на підставі повного і всебічного з`ясування всіх обставин справи, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, рішення прийняте без порушень норм матеріального та процесуального права.

Враховуючи викладене, позивач вважає, що положення ч. 2 ст. 625 ЦК України щодо стягнення з Казначейства на користь позивача інфляційних втрат та 3% річних підлягають застосуванню до спірних правовідносин. А тому помилковими є твердження Казначейства про те, що ст. 625 ЦК України до спірних правовідносин не застосовуються.

В цілому скарга в цій частині зводиться до незгоди відповідача з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду у справі № 420/2411/19, які застосував суд першої інстанції. А тому позивач просив відмовити в задоволенні апеляційної скарги повністю, а рішення суду першої інстанції - залишити без змін.

ПОЗИЦІЯ ПІВНІЧНОГО АПЕЛЯЦІЙНОГО ГОСПОДАРСЬКОГО СУДУ

6. Мотиви, з яких виходить Північний апеляційний господарський суд, та застосовані ним положення законодавства

Як вбачається з матеріалів справи та правомірно встановлено судом першої інстанції, рішенням Господарського суду міста Києва від 28.09.2015 у справі №910/17911/15, яке залишене без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 22.02.2016, стягнуто з Державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України на користь Дочірнього підприємства «Поліграфічний комбінат «Зоря» основний борг в сумі 11339981 грн. 10 коп., пеню в розмірі 47949 грн. 04 коп., 3% річних в сумі 609407 грн. 47 коп., інфляційні втрати в розмірі 8572080 грн. 60 коп. та судовий збір 73080 грн. 00 коп.

Разом з цим, наказ Господарського суду міста Києва у справі №910/4317/23 з 21.11.2016 перебуває на виконанні в Державній казначейській службі України.

Відповідно до ч. 1 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Відповідно до частини другої статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що предметом спору у даній справі є стягнення з Державного бюджету України (через Державну казначейську службу України) на користь Дочірнього підприємства "Поліграфічний комбінат "Зоря" суми компенсації, передбаченої статтею 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», а також інфляційних втрат за несвоєчасне виконання рішення суду, ухваленого за правилами господарського судочинства у справі №910/17911/15 за позовом Дочірнього підприємства "Поліграфічний комбінат "Зоря" до державного підприємства "Інформаційний центр" Міністерства юстиції України" про стягнення 20 569 418,21 грн.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

За змістом цієї норми правовідношення, в якому одна сторона зобов`язана сплатити на користь другої сторони гроші, є грошовим зобов`язанням.

Відповідно до частини першої статті 598 ЦК України зобов`язання припиняються на підставах, встановлених договором або законом, зокрема, виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно з частинами першою та другою статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Боржник, який прострочив виконання зобов`язання, відповідає перед кредитором за завдані простроченням збитки і за неможливість виконання, що випадково настала після прострочення.

Згідно із частиною другою статті 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов`язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Стаття 625 входить до розділу I «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України, тому в ній визначені загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов`язання і її дія поширюється на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено спеціальними нормами, що регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов`язань.

За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання, рішення. А тому в цій частині суд апеляційної інстанції приймає доводи апелянта та відхиляє доводи відповідача, викладені у відзиві на апеляційну скаргу. Таким чином, стягнення нарахованих сум за невиконання судового рішення є справедливим.

Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

Спеціальним законом не передбачено, що положення частини другої статті 625 ЦК України щодо зобов`язання боржника, який прострочив виконання, на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, не поширюється на спірні правовідносини.

В цій частині суд першої інстанції правомірно зазначив з посиланням на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 09.11.2023 у справі №420/2411/19, що в разі порушення державою-боржником строку виконання судового рішення про стягнення на користь стягувача-кредитора коштів із Державного бюджету України (прострочення виконання підтвердженого судовим рішенням грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди) стаття 625 Цивільного кодексу України та частина перша статті 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» установлюють ефективний компенсаторний механізм захисту від такого порушення, дозволяючи кредитору стягнути з держави 3% річних від вчасно несплаченої за чинним рішенням суду суми й інфляційні втрати за період прострочення виконання цього рішення. До того ж, застосування наведеного механізму стимулюватиме виконання державою судових рішень про стягнення з неї коштів межах визначеного частиною шостою статті 4 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» строку, оскільки у протилежному разі - прострочення виконання рішення суду є підставою для нарахування та стягнення з держави 3 % річних та інфляційних втрат.

Таким чином, позивач у даній справі вправі заявити до стягнення з відповідача 3% річних та інфляційні втрати за прострочення виконання судового рішення з наступного дня після спливу трьох місяців від пред`явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення.

В цій частині суд апеляційної інстанції відхиляє доводи скаржника з посиланням на окремі думки у справі №420/2411/19, оскільки вони не є судовим рішенням та не можуть бути враховані на підставі ч. 4 ст. 236 ГПК України.

Щодо доводів скаржника, що Законом № 4901-VI не передбачено такого виду компенсації за несвоєчасне виконання рішень суду, як «інфляційні втрати», суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону № 4901-VI держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов`язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є: державний орган; державні підприємство, установа, організація; юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства.

Частиною другою статті 6 Закону № 1404-VIII (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.

За частиною першою статті 5 Закону № 4901-VI у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Разом з цим, ЦК України, прийнятий 16 січня 2003 року, набрав чинності 1 січня 2004 року, тоді як Закон № 4901-VI був прийнятий 5 червня 2012 року та набрав чинності 01 січня 2013 року. Стаття 625 ЦК України діє у незмінній редакції з часу набрання чинності цим Кодексом. Так само незмінним залишається припис частини першої статті 5 Закону № 4901-VI, який не встановлює іншого, ніж у частині другій статті 625 ЦК України, розміру процентів.

Згідно із частинами першою, другою статті 4 ЦК України основу цивільного законодавства України становить Конституція України. Основним актом цивільного законодавства України є ЦК України. Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу. Якщо суб`єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проєкт закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж цей Кодекс, він зобов`язаний одночасно подати проєкт закону про внесення змін до ЦК України. Поданий законопроєкт розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проєктом закону про внесення змін до ЦК України.

Оскільки парламент прийняв Закон № 4901-VI після прийняття ЦК України, то його приписи не мають суперечити приписам зазначеного Кодексу. Прийняття законів, які регулюють однопредметні цивільні відносини інакше, ніж ЦК України, можливе тільки з одночасним внесенням змін до цього Кодексу (аналогічного підходу дотримався Конституційний Суд України у Рішенні від 13 березня 2012 року № 5-рп/2012 (абзац сьомий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини)). Якщо ЦК України та інший нормативно-правовий акт, який має юридичну силу закону України, містять однопредметні приписи різного змісту, то пріоритетними є приписи ЦК України (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17, від 18 січня 2022 року у справі № 910/17048/17, від 29 червня 2022 року у справі № 477/874/19).

Велика Палата Верховного Суду виснувала, що стаття 625 ЦК України розміщена в розділі І "Загальні положення про зобов`язання" книги 5 ЦК України. Тому приписи цього розділу поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). Отже, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц, від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц, від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц)).

Окрім того, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц зробила висновок, за яким положення статті 625 ЦК України передбачають, що зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з деліктного зобов`язання та рішення суду.

Судове рішення про стягнення коштів є рішенням про примусове виконання обов`язку в натурі, тобто підтверджує грошове зобов`язання, зокрема те, що виникло у боржника у зв`язку із завданням ним шкоди потерпілому (кредитору) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 03 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21).

Також, суд апеляційної інстанції зазначає, що за змістом пункту 1 статті 6 Конвенції виконання остаточного судового рішення, яким вирішений спір щодо прав та обов`язків цивільного характеру, є частиною «права на суд» (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «Горнсбі проти Греції» (Hornsby v. Greece, § 40, 45, заява № 18357/91) від 19 березня 1997 року, «Бурдов проти Росії» (Burdov v. Russia, § 34, 37, заява № 59498/00) від 7 травня 2002 року). З погляду застосування гарантій права на належне виконання державою судового рішення, за яким вона є боржником, не має жодного значення, якими - приватними чи публічними - є у національній правовій системі відносини з виконання державою такого рішення.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції). Це право гарантоване і для тих випадків, коли право на справедливий судовий розгляд порушене невчасним виконанням судового рішення, зокрема через відсутність коштів (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Бурдов проти Росії (№ 2)» (Burdov v. Russia (№ 2), § 96, 97, 99, 117, заява № 33509/04) від 15 січня 2009 року).

15 жовтня 2009 року ЄСПЛ ухвалив пілотне рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine, заява № 40450/04). Воно набуло статусу остаточного 15 січня 2010 року. У цьому рішенні ЄСПЛ визнав порушення Україною її зобов`язань за Конвенцією через систематичне невиконання державою рішень національних судів (пункт 1 статті 6 Конвенції, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції) і відсутність у національному законодавстві ефективних засобів юридичного захисту від такого невиконання (стаття 13 Конвенції) (§ 2, 3 резолютивної частини рішення). ЄСПЛ зазначив, що ці порушення є наслідком несумісної з положеннями Конвенції практики, яка полягає у систематичному невиконанні державою-відповідачем рішень національних судів, за виконання яких вона несе відповідальність і у зв`язку з якими сторони, права яких порушені, не мають ефективних засобів юридичного захисту (§ 4 резолютивної частини рішення). Тому ЄСПЛ вказав, що Україна повинна невідкладно запровадити ефективний засіб юридичного захисту або комплекс таких засобів юридичного захисту, спроможних забезпечити адекватне та достатнє відшкодування за невиконання або затримки у виконанні рішень національних судів відповідно до принципів, встановлених практикою ЄСПЛ (§ 5 резолютивної частини рішення).

05 червня 2012 року Україна прийняла Закон № 4901-VI, намагаючись виконати пілотне рішення ЄСПЛ. На це вказує пояснювальна записка до проєкту (http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_2?pf3516=9127skl=7). Однак Закон № 4901-VI, як надалі вказав Комітет Міністрів Ради Європи, не вирішив проблему невиконання рішень національних судів (див. рішення ЄСПЛ у справі «Бурмич та інші проти України» (Burmych And Others v. Ukraine, заяви № 46852/13 та інші, § 125 від 12 жовтня 2017 року).

Крім того, хоч національне законодавство й дозволяло кредиторам вимагати перерахунку боргу відповідно до встановленого індексу інфляції за весь час прострочення та додатково три відсотки річних від будь-якої суми заборгованості у приватноправових відносинах, але воно не передбачало жодних заходів відшкодування шкоди, завданої у публічно-правових відносинах внаслідок невиконання рішень національних судів. Інакше кажучи, відсоткова ставка за державними боргами була набагато нижчою, ніж ставка, яку застосували в цивільних і господарських відносинах. Тому заявники стверджували, що, присуджуючи відшкодування за статтею 41 Конвенції, ЄСПЛ має враховувати витрати, спричинені високим індексом інфляції в Україні за період невиконання рішень національних судів (див. рішення ЄСПЛ у справі «Бурмич та інші проти України», § 137).

А тому нарахування інфляційних втрат та річних на суму боргу за невиконаним судовим рішенням за заявлені періоди - є правомірним. А доводи в цій частині - необґрунтованими. Суд апеляційної інстанції не приймає доводи апеляційної скарги про неможливість стягнення інфляційних втрат за бюджетною програмою КПКВК № 3504040 з посиланням використання бюджетних коштів лише на стягнення заборгованості та компенсації в розмірі трьох відсотків річних.

В цій частині суд апеляційної інстанції зазначає, що позивач не вказував в прохальній частині посилання на конкретний номер бюджетної програми, за якою має бути стягнено відповідні суми. Вказані доводи стосуються порядку виконання рішення суду та не стосуються обґрунтованість позовних вимог по суті у даній справі. А тому доводи скаржника в цій частині відхиляються як необґрунтовані.

Відповідно до п. 48. Рішення ЄСПЛ у справі "Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України" (заява № 70297/01) від 18 жовтня 2005 року, судом було зазначено: «Не спромігшись виконати рішення Київського господарського суду, національні органи перешкоджали та досі перешкоджають заявнику протягом значного періоду часу отримати присуджені йому кошти. Суд вважає, що відсутність бюджетних коштів не може виправдати таку бездіяльність».

Суд апеляційної інстанції також враховує також позицію ЄСПЛ, що держава-відповідач мають взяти на себе відповідальність та забезпечити виконання рішення та забезпечити належним юридичним захистом на національному рівні, у тому числі механізмом відшкодування їм шкоди, який виконуватиме таку ж функцію, що й рішення про надання справедливої сатисфакції відповідно до статті 41 Конвенції" (див. рішення у справі "Бурмич та інші проти України" (вилучення з реєстру) [ВП] (Burmych and Others v. Ukraine) [GC], заява № 46852/13 та інші, пункти 195-196, від 12 жовтня 2017 року).

Водночас, відносно зазначення апеляційним господарським судом у резолютивній частині рішення Державної казначейської служби України як органу, через який має відбуватися стягнення спірної суми Верховний Суд зазначає наступне.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19.06.2018 у справі №910/23967/16 зауважила, що кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов`язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (частина друга статті 2 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

При цьому в господарському процесі відповідно до частини четвертої статті 56 ГПК України держава, територіальна громада бере участь у справі через відповідний орган державної влади, орган місцевого самоврядування відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник або представник.

Відповідно до приписів частини п`ятої статті 238 ГПК України у резолютивній частині рішення зазначаються: 1) висновок суду про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної із заявлених вимог; 2) розподіл судових витрат; 3) строк і порядок набрання рішенням суду законної сили та його оскарження; 4) повне найменування (для юридичних осіб) або ім`я (для фізичних осіб) сторін та інших учасників справи, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України, реєстраційний номер облікової картки платника податків сторін (для фізичних осіб) за його наявності або номер і серія паспорта для фізичних осіб - громадян України. Висновок суду про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної із заявлених вимог не може залежати від настання або ненастання певних обставин (умовне рішення).

При цьому необхідності зазначення таких відомостей, як орган, через який грошові кошти мають перераховуватись, або номера чи виду рахунку, з якого має бути здійснено стягнення/списання, наведена норма не встановлює, оскільки такі відомості не впливають ні на підстави, ні на обов`язковість відновлення права позивача в разі встановлення судом його порушення, та за своєю суттю є регламентацією способу та порядку виконання судового рішення, що має відображатися у відповідних нормативних актах, а не в резолютивній частині рішення.

Отже, резолютивні частини рішень у зазначених спорах не повинні містити відомостей про суб`єкта його виконання, номери та види рахунків, з яких буде здійснено безспірне списання, а спірні суми мають стягуватись з Державного бюджету України. Такий правовий висновок зроблено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 19.06.2018 у справі № 910/23967/16, від 07 вересня 2023 року у справі № 910/17965/21.

Отже, судом першої інстанції у резолютивній частині помилково зазначено про стягнення з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України на користь позивача коштів.

Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необхідність зміни пункту 2 резолютивної частини рішення місцевого господарського суду шляхом виключення з неї слів "через Державну казначейську службу України".

Таким чином, суд апеляційної інстанції частково погоджується з доводами апеляційної скарги про помилковість зазначення в резолютивній частині словосполучення: «через Державну казначейську службу України». Тоді як інші доводи апеляційної скарги фактично направлені на переоцінку обставин, які були досліджені судом першої інстанції.

А тому апеляційну скаргу у даній справі в іншій частині слід залишити без задоволення як необґрунтовану, а рішення суду першої інстанції - без змін, оскільки останнє було прийнято з дотриманням вимог ГПК України. Суд апеляційної інстанції зазначає, що підстав для виходу за межі вимог та доводів апеляційної скарги (в розумінні ч. 4 ст. 269 ГПК України) суд апеляційної інстанції не встановив.

7. Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги з посиланням на норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції

Отже, Північний апеляційний господарський суд зазначає, що суд першої інстанції, ухваливши по суті правильне рішення, помилково зазначив в п. 2 резолютивної частини рішення про стягнення коштів «через Державну казначейську службу». Водночас підстав для відмови у задоволенні позовних вимог, так і підстав для задоволення апеляційної скарги по суті, судом апеляційної інстанції не встановлено.

Таким чином, на підставі ст. 2, 4, 269, 270, п. 2 ч. 1 ст. 275, ст. 277 ГПК України - суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необхідність часткового задоволення апеляційної скарги, у зв`язку з чим рішення суду першої інстанції підлягає зміні шляхом виключення із п. 2 резолютивної частини рішення словосполучення: «через Державну казначейську службу (01601, м. Київ, вул. Бастіонна, буд. 6; ідентифікаційний код: 37567646)».

8. Судові витрати

З урахуванням відмови в задоволенні апеляційної скарги по суті, понесені судові витрати за розгляд справи в суді апеляційної інстанції (судовий збір) покладаються на скаржника в порядку ст. 129 ГПК України.

Керуючись ст. 2, 129, 269, 270, ст. 275-277, ст. 281 - 283 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд,

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Державної казначейської служби України на рішення Господарського суду міста Києва від 13.03.2024 у справі № 910/4317/23 - задовольнити частково.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 13.03.2024 у справі № 910/4317/23 - змінити шляхом виключення із пункту 2 резолютивної частини рішення словосполучення: «через Державну казначейську службу (01601, м. Київ, вул. Бастіонна, буд. 6; ідентифікаційний код: 37567646)».

3. В решті рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

4. Судовий збір, понесений у зв`язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції, покласти на скаржника.

5. Матеріали справи повернути до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та, може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та строки, передбачені ст. 287-289 ГПК України.

Повний текст постанови складено 31.05.2024.

Головуючий суддя О.М. Коротун

Судді А.Г. Майданевич

О.М. Гаврилюк