Постанова

від 05.09.2024 по справі 910/4317/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 вересня 2024 року

м. Київ

cправа № 910/4317/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Колос І.Б. (головуючий), Булгакової І.В., Жайворонок Т.Є.,

за участю секретаря судового засідання Гибало В.О.,

представників учасників справи:

позивача - дочірнього підприємства «Поліграфічний комбінат «Зоря» - Саленко В.Ю., адвокат (дов. від 05.02.2024),

відповідача - Державної казначейської служби України - Пальчик В.О., в порядку самопредставництва,

розглянув у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу Державної казначейської служби України

на рішення господарського суду міста Києва від 13.03.2024 (суддя Спичак О.М.)

та постанову Північного апеляційного господарського суду від 28.05.2024 (головуючий суддя: Коротун О.М., судді: Майданевич А.Г., Гаврилюк О.М.)

у справі № 910/4317/23

за позовом дочірнього підприємства «Поліграфічний комбінат «Зоря» (далі - ДП «Поліграфічний комбінат «Зоря»)

до Державної казначейської служби України (далі - Казначейство)

про стягнення 11 874 436,87 грн.

1. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

ДП «Поліграфічний комбінат «Зоря» звернуло з позовом до Казначейства про стягнення з Державного бюджету України через Державну казначейську службу 1 854 660,79 грн - 3% річних та 10 019 776,08 грн інфляційних втрат.

Позовні вимоги обґрунтовані з посиланням на те, що відповідно до статті 2 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов`язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є державні підприємство, установа, організація; з 21.11.2016 на виконанні в Казначействі перебуває наказ господарського суду міста Києва від 25.03.2016 у справі № 910/17911/15 про стягнення з державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України на користь ДП «Поліграфічний комбінат «Зоря» основного боргу в розмірі 11 339 981,10 грн, пені в розмірі 47 949,04 грн, 3% річних в розмірі 609 407,47 грн, інфляційних втрат в розмірі 8 572 080,60 грн та судового збору в розмірі 73 080 грн. Станом на день звернення з позовом до суду заборгованість за наказом складає 20 622 058,58 грн, перерахування коштів не здійснено. У зв`язку з викладеним позивач заявив до стягнення 3% річних та інфляційні втрати згідно з приписами статті 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» через тривале невиконання Казначейством судового рішення.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції

Рішенням господарського суду міста Києва від 13.03.2024 зі справи № 910/4317/23 позов задоволено повністю з посиланням на його обґрунтованість: стягнуто з Державного бюджету України через Державну казначейську службу на користь ДП «Поліграфічний комбінат «Зоря» 1 854 660,79 грн - 3% річних та 10 019 776,08 грн інфляційних втрат.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 28.05.2024 рішення суду першої інстанції змінено шляхом виключення із пункту 2 резолютивної частини рішення словосполучення «через Державну казначейську службу». У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Судові рішення попередніх інстанцій з посиланням на приписи Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», статтю 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) мотивовані наявністю підстав для стягнення з Державного бюджету України на користь позивача 1 854 660,79 грн - 3% річних та 10 019 776,08 грн інфляційних втрат, у зв`язку з простроченням виконання судового рішення з наступного дня після спливу трьох місяців від пред`явлення до виконання до органу Державної казначейської служби України виконавчого документа.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі Казначейство, з посиланням на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції судові акти попередніх інстанцій зі справи скасувати, ухвалити нове рішення про відмову в позові.

2. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В обґрунтування доводів касаційної скарги скаржник посилається на необхідність відступлення від висновку щодо застосування статті 625 ЦК України у подібних правовідносинах, який викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2023 зі справи № 420/2411/19 та був застосований судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні (пункт 2 частини другої статті 287 ГПК України).

При цьому в касаційній скарзі міститься клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з метою відступу від висновку щодо застосування наведеної норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2023 зі справи № 420/2411/19 (частина четверта статті 302 ГПК України).

Доводи інших учасників справи

Від ДП «Поліграфічний комбінат «Зоря» надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому останнє просить суд касаційної інстанції залишити судові рішення попередніх інстанцій без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, посилаючись, зокрема, на ухвалення судових рішень з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Згідно з розпорядженням заступника керівника апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 02.09.2024 № 32.2-01/2055 проведено повторний автоматизований розподіл справи № 910/4317/23 у зв`язку з відпусткою судді Ємця А.А.

3. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Рішенням господарського суду міста Києва від 28.09.2015 у справі № 910/17911/15, яке залишене без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 22.02.2016, стягнуто з державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України на користь ДП «Поліграфічний комбінат «Зоря» основний борг в сумі 11 339 981,10 грн, пеню в розмірі 47 949,04 грн, 3% річних у розмірі 609 407,47 грн, інфляційні втрати в розмірі 8 572 080,60 грн та судовий збір у розмірі 73 080 грн.

На виконання вказаного рішення 25.03.2016 судом видано судовий наказ.

За доводами позивача, відповідно до статті 2 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов`язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є державні підприємство, установа, організація; з 21.11.2016 наказ господарського суду міста Києва від 25.03.2016 у справі № 910/17911/15 перебуває на виконанні в Казначействі, проте станом на день звернення з позовом до суду заборгованість за наказом складає 20 622 058,58 грн, перерахування коштів не здійснено.

У зв`язку з викладеним позивач заявив до стягнення 3% річних та інфляційні втрати згідно з приписами статті 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» через тривале невиконання Казначейством судового рішення.

4. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Джерела права та акти їх застосування. Оцінка аргументів учасників справи і висновків попередніх судових інстанцій

Причиною виникнення спору зі справи стало питання щодо наявності чи відсутності підстав для стягнення з Державного бюджету України на користь позивача 1 854 660,79 грн - 3% річних та 10 019 776,08 грн інфляційних втрат.

Предметом касаційного перегляду у цій справі є судові рішення попередніх інстанцій про стягнення з Державного бюджету України на користь позивача 3% річних та інфляційних втрат на підставі частини другої статті 625 ЦК України у зв`язку з тривалим невиконанням боржником (зокрема, державою) підтвердженого судовим рішенням грошового зобов`язання в порядку, визначеному Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень».

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Імперативними приписами частини другої статті 300 ГПК України чітко встановлено межі перегляду справи судом касаційної інстанції, а саме: суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Касаційне провадження у даній справі відкрито на підставі пункту 2 частини другої статті 287 ГПК України.

Верховний Суд виходить з того, що самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 2 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.

В силу приписів пункту 2 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

Отже, відповідно до положень пункту 2 частини другої статті 287 ГПК України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права у подібних правовідносинах з урахуванням висновку Верховного Суду, викладеного у постанові; (2) скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від такого висновку.

Що ж до визначення подібних правовідносин, то в силу приписів статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19, в якій визначено критерій подібності правовідносин.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 зазначила, що термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи [див. постанови від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)]. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

Так, скаржник вказує на необхідність відступлення від висновку щодо застосування статті 625 ЦК України у подібних правовідносинах, який викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2023 зі справи № 420/2411/19, та був застосований судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні (пункт 2 частини другої статті 287 ГПК України). В якості підстави для відступу від висновку Великої Палати Верховного Суду скаржник вказує на те, що рішення у справі № 420/2411/19 має суттєві вади (істотні недоліки правозастосування), які мають наслідком неефективність такого рішення (через неможливість виконання без встановлених бюджетних призначень законом про Державний бюджет України на відповідний рік), його незбалансованість та помилковість.

За доводами скаржника, рішення суду про стягнення коштів з боржника - державного підприємства (та боржника - державного органу), з урахуванням частини другої статті 129-1 Конституції України виконуються лише відповідно до приписів Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», тому згідно з частиною другою статті 19 Конституції України відсутня правова (законодавча) підстава для поширення дії частини другої статті 625 ЦК України (щодо відповідальності боржника за прострочення виконання грошового зобов`язання) на такі правовідносини. Водночас Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» не передбачає такого виду компенсації як стягнення (виплата) інфляційних втрат, а передбачає компенсацію у вигляді 3% річних, яка нараховується державним виконавцем після погашення заборгованості (у справі № 90/17911/15 судове рішення ще не виконане).

Верховний Суд зазначає, що справи № 910/4317/23 та № 420/2411/19 є подібними за предметом спору (стягнення 3% річних та інфляційних втрат), підставою позову (тривале невиконання Казначейством ухваленого судового рішення) та нормативно-правовим регулюванням правовідносин (застосування статті 625 ЦК України та приписів Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень»), у контексті змістового критерію.

Що ж до наявності/відсутності вмотивованої обґрунтованості, необхідної для відступлення від правового висновку Великої Палати Верховного Суду, то Суд виходить з такого.

Так, у постанові від 09.11.2023 зі справи № 420/2411/19 Велика Палата Верховного Суду вирішувала, зокрема питання чи застосовні приписи статті 625 ЦК України до відносин щодо стягнення інфляційних втрат, спричинених тривалим невиконанням Казначейством ухваленого судового рішення.

За результатом касаційного перегляду судових рішень у справі № 420/2411/19 Велика Палата Верховного Суду в аспекті застосування до спірних правовідносин приписів статті 625 ЦК України виснувала, зокрема, таке.

Відповідно до частини третьої статті 11, частини першої статті 13 ЦК України цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.

За частиною першою статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно із частиною другою статті 509 ЦК України зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Цивільне зобов`язання передбачає наявність обов`язку боржника відносно кредитора, якому кореспондується право кредитора вимагати від боржника виконання відповідного обов`язку, і таке зобов`язання в силу частин другої та третьої статті 11 ЦК України може виникати на підставі договорів та інших правочинів, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інших юридичних фактів, безпосередньо з актів цивільного законодавства тощо.

Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов`язань містяться в статті 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати (див. постанови Великої палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц (провадження № 14-68цс18) та від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18)).

Згідно із частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов`язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є: державний орган; державні підприємство, установа, організація; юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства.

Частиною другою статті 6 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.

За частиною першою статті 5 названого Закону у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

ЦК України, прийнятий 16 січня 2003 року, набрав чинності 1 січня 2004 року, тоді як Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» був прийнятий 5 червня 2012 року та набрав чинності 01 січня 2013 року. Стаття 625 ЦК України діє у незмінній редакції з часу набрання чинності цим Кодексом. Так само незмінним залишається припис частини першої статті 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», який не встановлює іншого, ніж у частині другій статті 625 ЦК України, розміру процентів.

Згідно з частинами першою, другою статті 4 ЦК України основу цивільного законодавства України становить Конституція України. Основним актом цивільного законодавства України є ЦК України. Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу. Якщо суб`єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проєкт закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж цей Кодекс, він зобов`язаний одночасно подати проєкт закону про внесення змін до ЦК України. Поданий законопроєкт розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проєктом закону про внесення змін до ЦК України.

Оскільки парламент прийняв Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» після прийняття ЦК України, то його приписи не мають суперечити приписам зазначеного Кодексу. Прийняття законів, які регулюють однопредметні цивільні відносини інакше, ніж ЦК України, можливе тільки з одночасним внесенням змін до цього Кодексу (аналогічного підходу дотримався Конституційний Суд України у Рішенні від 13 березня 2012 року № 5-рп/2012 (абзац сьомий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини)). Якщо ЦК України та інший нормативно-правовий акт, який має юридичну силу закону України, містять однопредметні приписи різного змісту, то пріоритетними є приписи ЦК України (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17, від 18 січня 2022 року у справі № 910/17048/17, від 29 червня 2022 року у справі № 477/874/19).

Велика Палата Верховного Суду вже зауважувала, що стаття 625 ЦК України розміщена в розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України. Тому приписи цього розділу поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). Отже, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц, від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18), від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц)).

Окрім того, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18) зробила висновок, за яким положення статті 625 ЦК України передбачають, що зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з деліктного зобов`язання та рішення суду.

Судове рішення про стягнення коштів є рішенням про примусове виконання обов`язку в натурі, тобто підтверджує грошове зобов`язання, зокрема те, що виникло у боржника у зв`язку із завданням ним шкоди потерпілому (кредитору) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 03 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21 (провадження № 14-91цс22)).

За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції виконання остаточного судового рішення, яким вирішений спір щодо прав та обов`язків цивільного характеру, є частиною «права на суд» (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «Горнсбі проти Греції» (Hornsby v. Greece, § 40, 45, заява № 18357/91) від 19 березня 1997 року, «Бурдов проти Росії» (Burdov v. Russia, § 34, 37, заява № 59498/00) від 7 травня 2002 року). З погляду застосування гарантій права на належне виконання державою судового рішення, за яким вона є боржником, немає жодного значення, якими - приватними чи публічними - є у національній правовій системі відносини з виконання державою такого рішення.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції). Це право гарантоване і для тих випадків, коли право на справедливий судовий розгляд порушене невчасним виконанням судового рішення, зокрема через відсутність коштів (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Бурдов проти Росії (№ 2)» (Burdov v. Russia (№ 2), § 96, 97, 99, 117, заява № 33509/04) від 15 січня 2009 року).

15 жовтня 2009 року ЄСПЛ ухвалив пілотне рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine, заява № 40450/04). Воно набуло статусу остаточного 15 січня 2010 року. У цьому рішенні ЄСПЛ визнав порушення Україною її зобов`язань за Конвенцією через систематичне невиконання державою рішень національних судів (пункт 1 статті 6 Конвенції, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції) і відсутність у національному законодавстві ефективних засобів юридичного захисту від такого невиконання (стаття 13 Конвенції) (§ 2, 3 резолютивної частини рішення). ЄСПЛ зазначив, що ці порушення є наслідком несумісної з положеннями Конвенції практики, яка полягає у систематичному невиконанні державою-відповідачем рішень національних судів, за виконання яких вона несе відповідальність і у зв`язку з якими сторони, права яких порушені, не мають ефективних засобів юридичного захисту (§ 4 резолютивної частини рішення). Тому ЄСПЛ вказав, що Україна повинна невідкладно запровадити ефективний засіб юридичного захисту або комплекс таких засобів юридичного захисту, спроможних забезпечити адекватне та достатнє відшкодування за невиконання або затримки у виконанні рішень національних судів відповідно до принципів, встановлених практикою ЄСПЛ (§ 5 резолютивної частини рішення).

05 червня 2012 року Україна прийняла Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», намагаючись виконати пілотне рішення ЄСПЛ. На це вказує пояснювальна записка до проєкту. Однак Закон, як надалі вказав Комітет Міністрів Ради Європи, не вирішив проблему невиконання рішень національних судів (див. рішення ЄСПЛ у справі «Бурмич та інші проти України» (Burmych And Others v. Ukraine, заяви № 46852/13 та інші, § 125 від 12 жовтня 2017 року).

Те саме стверджували заявники у тій справі (§ 138 зазначеного рішення ЄСПЛ). Крім того, вони звертали увагу ЄСПЛ на те, що хоч національне законодавство й дозволяло кредиторам вимагати перерахунку боргу відповідно до встановленого індексу інфляції за весь час прострочення та додатково три відсотки річних від будь-якої суми заборгованості у приватноправових відносинах, але воно не передбачало жодних заходів відшкодування шкоди, завданої у публічно-правових відносинах внаслідок невиконання рішень національних судів. Інакше кажучи, відсоткова ставка за державними боргами була набагато нижчою, ніж ставка, яку застосували в цивільних і господарських відносинах. Тому заявники стверджували, що, присуджуючи відшкодування за статтею 41 Конвенції, ЄСПЛ має враховувати витрати, спричинені високим індексом інфляції в Україні за період невиконання рішень національних судів (див. рішення ЄСПЛ у справі «Бурмич та інші проти України», § 137).

Усвідомлюючи необхідність поступу у вирішенні зазначеної проблеми та забезпечення належного виконання пілотного рішення ЄСПЛ у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України», Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (пункт 31) відступила від висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15 (про те, що правовідносини стосовно виконання судових рішень урегульовані Законом України «Про виконавче провадження» і до них не можна застосовувати приписи про цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов`язання (стаття 625 ЦК України)), а також від 02 березня 2016 року у справі № 6-2491цс15 (про те, що стаття 625 ЦК України поширюється на порушення грошового зобов`язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду, а частина п`ята статті 11 цього Кодексу не дає підстав для застосування положень статті 625 ЦК України за наявності деліктних, а не зобов`язальних правовідносин). Велика Палата Верховного Суду виснувала, що у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення; приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань (пункт 45 постанови).

Отже, у разі неналежного виконання (прострочення) державою підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням її грошового зобов`язання перед кредитором до правовідносин щодо прострочення виконання грошового зобов`язання слід застосовувати приписи частини другої статті 625 ЦК України.

Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» не обмежує поширення дії статті 625 ЦК України на правовідносини щодо прострочення виконання боржником (зокрема, державою) його грошового зобов`язання, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у грошовому еквіваленті судовим рішенням, зокрема не обмежує можливість стягнення інфляційних втрат, які є об`єктивним явищем і не залежать від волі кредитора чи боржника. Крім того, у статті 625 ЦК України немає застережень про те, що її приписи застосовуються лише до тих відносин, які не врегульовані іншими нормативно-правовими актами (див. висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21 (провадження № 14-91цс22)). Зазначеним спростовується довід скаржника у справі № 910/4317/23 про те, що до рішення суду про стягнення коштів з боржника - державного підприємства (та боржника - державного органу) застосовуються лише приписи Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень».

Велика Палата Верховного Суду також наголосила на тому, що в разі порушення державою-боржником строку виконання судового рішення про стягнення на користь стягувача-кредитора коштів із Державного бюджету України (прострочення виконання підтвердженого судовим рішенням грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди) стаття 625 ЦК України та частина перша статті 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» установлюють ефективний компенсаторний механізм захисту від такого порушення, дозволяючи кредитору стягнути з держави 3% річних від вчасно несплаченої за чинним рішенням суду суми й інфляційні втрати за період прострочення виконання цього рішення. До того ж застосування наведеного механізму стимулюватиме виконання державою судових рішень про стягнення з неї коштів в межах визначеного частиною четвертою статті 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» строку, оскільки у протилежному разі - прострочення виконання рішення суду є підставою для нарахування та стягнення з держави 3 % річних та інфляційних втрат.

У вирішенні порушених скаржником у касаційній скарзі питань Верховний Суд зазначає, що при касаційному оскарженні судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 2 частини другої статті 287 ГПК України, окрім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, із чіткою вказівкою на норму права (абзац, пункт, частина статті), а також зазначенням такого правового висновку, описом правовідносин та змістовного обґрунтування мотивів для такого відступлення.

У цьому аспекті Суд зауважує, що відступленням від висновку є повна відмова Верховного Суду від свого попереднього висновку на користь іншого або ж конкретизація попереднього висновку із застосуванням відповідних способів тлумачення юридичних норм (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16).

Крім того, Суд звертає увагу, що обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема: 1) зміна законодавства (існують випадки, за яких зміна законодавства не дозволяє суду однозначно дійти висновку, що зміна судової практики можлива без відступу від раніше сформованої правової позиції); 2) ухвалення рішення Конституційним Судом України; 3) нечіткість закону (невідповідності критерію «якість закону»), що призвело до різного тлумаченням судами (палатами, колегіями) норм права; 4) винесення рішення ЄСПЛ, висновки якого мають бути враховані національними судами; 5) зміни у праворозумінні, зумовлені: розширенням сфери застосування певного принципу права; зміною доктринальних підходів до вирішення складних питань у певних сферах суспільно-управлінських відносин; наявністю загрози національній безпеці; змінами у фінансових можливостях держави.

Отже, причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту. Водночас, з метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання. Такий правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду у постанові від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16, який є сталим і послідовним щодо причин для відступу.

Також, слід зазначити, що ЄСПЛ у пункті 70 рішення від 18.01.2001 у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom) наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.

Проте звертаючись з касаційною скаргою на підставі пункту 2 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник вмотивовано не обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у вказаній постанові Великої Палати Верховного Суду, не навів змістовного обґрунтування мотивів і причин такого відступлення, а також не навів вагомих та достатніх аргументів, які б свідчили про помилковість такого висновку. Касаційна скарга не містить фундаментальних обґрунтувань щодо підстави необхідності і причин для відступу від правової позиції, яка міститься у постанові від 09.11.2023 у справі № 420/2411/19.

Отже, відповідачем не мотивовано та не доведено необхідність для відступу від правових висновків, а також не доведено, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та/або порушили норми процесуального права.

Що ж до посилання скаржника у касаційній скарзі на пов`язаність виконання судового рішення у справі № 910/17911/15 із наявністю бюджетних асигнувань, то Верховний Суд зазначає, що відсутність коштів у державних органів не є підставою для невиконання грошового зобов`язання, оскільки Конституцією України передбачено, що держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Невиконання судового рішення на користь заявника впродовж тривалого часу є порушенням його прав на справедливий судовий розгляд, закріплений в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Близька за змістом правова позиція викладена, зокрема, у постанові Верховного Суду від 06.06.2024 у справі № 910/6595/23 у подібних правовідносинах.

З огляду на викладене, доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження, а підстави, які б могли свідчити про мотивовану необхідність для відступу від правових висновків Великої Палати Верховного Суду (неефективність, помилковість, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість судового рішення; зміна суспільного контексту), а також для скасування оскаржуваних судових рішень про задоволення позову та прийняття рішення про відмову в задоволенні позовних вимог - відсутні.

Відповідно у задоволенні клопотання скаржника про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з метою відступу від висновку щодо застосування статті 625 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2023 зі справи № 420/2411/19 Суд відмовляє.

Доводи, наведені скаржником в обґрунтування клопотання, зводяться до незгоди з висновками Великої Палати Верховного Суду, що містяться у постанові від 09.11.2023 зі справи № 420/2411/19. У той же час клопотання не містить фундаментальних обґрунтувань щодо підстав для відступу від правової позиції, яка міститься в зазначеній постанові.

Інших підстав для перегляду справи у суді касаційної інстанції, крім пункту 2 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник у касаційній скарзі не наводить.

Верховний Суд бере до уваги та вважає частково прийнятними доводи, викладені у відзиві на касаційну скаргу, з огляду на вказані вище висновки Верховного Суду, наведені у цій постанові.

Верховний Суд, ураховуючи рішення ЄСПЛ від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04) та від 28.10.2010 у справі «Трофимчук проти України» (№ 4241/03, §54), зазначає, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні, вагомі питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують вказаного висновку.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи доводи касаційної скарги, межі перегляду справи в касаційній інстанції, передбачені статтею 300 ГПК України, Верховний Суд дійшов висновку, що доводи, викладені у касаційній скарзі не отримали свого підтвердження під час касаційного провадження, у зв`язку з чим підстави для скасування постанови суду апеляційної інстанції (якою змінено рішення суду першої інстанції) - відсутні.

Судові витрати

Судовий збір, сплачений у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції покладається на скаржника, оскільки Верховний Суд залишає касаційну скаргу Казначейства без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції (якою змінено рішення суду першої інстанції) - без змін.

Керуючись статтями 129, 300, 301, 308, 309, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Державної казначейської служби України залишити без задоволення, а постанову Північного апеляційного господарського суду від 28.05.2024, якою змінено рішення господарського суду міста Києва від 13.03.2024 у справі № 910/4317/23, - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя І. Колос

Суддя І. Булгакова

Суддя Т. Жайворонок