Постанова

від 16.05.2024 по справі 515/244/24

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/5085/24

Справа № 515/244/24

Головуючий у першій інстанції Миргород В.С.

Доповідач Заїкін А. П.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16.05.2024 року м. Одеса

Єдиний унікальний номер судової справи: 515/244/24

Номер провадження: 22-ц/813/5085/24

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

- головуючого судді Заїкіна А.П. (суддя доповідач),

- суддів Погорєлової С.О., Таварткіладзе О.М.,

за участю секретаря судового засідання Мокана В.В.,

учасники справи:

- позивач ОСОБА_1 ,

- відповідачі Товариствоз обмеженоювідповідальністю «БУРНАСВАЙНЕРІ»,

розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «БУРНАС ВАЙНЕРІ» про захист прав інтелектуальної власності шляхом заборони використання у господарській діяльності торговельної марки та/або позначень, схожих з торговельною маркою, за апеляційною скаргою адвоката Покась Олександра Сергійовича, діючого від імені ОСОБА_1 , на ухвалу Саратського районного суду Одеської області, постановлену у складі судді Миргород В.С. 11 березня 2024 року, про відмову у відкритті провадження у справі,

встановив:

2. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2024 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з вищезазначеним позовом, у якому просить: 1) заборонити ТОВ «БУРНАС ВАЙНЕРІ», код ЄДРПОУ 45144076, використовувати без згоди власника ОСОБА_1 позначення тотожні зі зареєстрованими торговельними марками, вказаними у Свідоцтві на знак для товарів і послуг № 115506, зареєстрованого у Державному реєстрі свідоцтв України на знаки для товарів і послуг 10.12.2009, номер заявки m200806983, та Свідоцтві на знак для товарів і послуг № 162473, зареєстрованого в Державному реєстрі свідоцтв України на знаки для товарів і послуг 10.10.2012, номер заявки m201120682, стосовно наведених у свідоцтві товарів; 2) зобов`язати ТОВ «БУРНАС ВАЙНЕРІ» усунути з упаковки товару, що ним виготовлений а саме - вина; вина ароматизовані; вина білі; вина виноградні столові; вина десертні; вина напівсолодкі; вина напівсухі; вина столові; вина сухі; вина червоні; ординарні вина, незаконно використаних торговельних марок позивача, зазначених у Свідоцтві на знак для товарів і послуг № 115506, зареєстрованого у Державному реєстрі свідоцтв України на знаки для товарів і послуг 10.12.2009, номер заявки m200806983, та Свідоцтві на знак для товарів і послуг № 162473, зареєстрованого в Державному реєстрі свідоцтв України на знаки для товарів і послуг 10.10.2012, номер заявки m201120682. Також позивач просить вирішити питання щодо розподілу судових витрат.

ОСОБА_1 обґрунтовує вимоги позову тим, що він є власником зареєстрованих знаків для товарів і послуг (торговельних марок) «PICNIC» ТА «ПОРТ ВИН 777», на які видано свідоцтва України на торговельну марку.

У грудні 2023 року позивач отримав підтверджену інформацію про використання ТОВ «БУРНАС ВАЙНЕРІ» вказаних торговельних марок без правових підстав та згоди власника свідоцтв шляхом незаконного нанесення їх на упаковку, в якій міститься товар вино, для якого торговельну марку зареєстровано, пропонування його для продажу та продаж. Свідоцтво надає його власнику виключне право забороняти іншим особам використовувати торговельну марку без його згоди. Використання належних позивачу торговельних марок без правових підстав та згоди власника свідоцтв, здійснюється шляхом нанесення позначення, тотожного із зареєстрованою торговельною маркою позивача на упаковку товару, для якого торговельну марку зареєстровано, а саме - вино ординарне столове; вино ароматизоване червоне. Надалі товар пропонується до продажу та продається у роздрібній мережі продуктових магазинів на території України, у тому числі, але не виключно, мережі магазинів ТМ «Ашан», ТМ «Метро», ТМ «Сільпо», ТМ «Вина Світу» та інших магазинах. Виробником вказаного товару на упаковці зазначений відповідач, який здійснює виведення зазначеної продукції на ринок, без надання позивачем жодних прав на використання вказаних торговельних марок. Позивач, як власник свідоцтв, не передавав відповідачу виключних майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку повністю або щодо частини, зазначених у свідоцтві товарів на підставі договору. Позивач вважає, що відповідач порушує його права, як власника свідоцтв, у зв`язку з чим останній вимушений звернутися до суду (а. с. 1 7).

Короткий зміст ухвали суду першої інстанції, мотивування його висновків

Ухвалою Саратського районного суду Одеської області від 11 березня 2024 року відмовлено у відкритті провадження у справі за позовною заявою ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «БУРНАС ВАЙНЕРІ» про захист прав інтелектуальної власності шляхом заборони використання у господарській діяльності торговельної марки та/або позначень, схожих з торговельною маркою.

Ухвала судумотивована тим,що фактично має місце спір між двома суб`єктами господарювання щодо використання торговельної марки. З огляду на характер правовідносин, що виникли між сторонами, зміст прав та обов`язків у цих правовідносинах і їх суб`єктний склад, зазначений спір підлягає вирішенню відповідним господарським судом за правилами ГПК України та на підставі п. 16 Перехідних положень ГПК України (а. с. 45 47).

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

Адвокат Покась Олександр Сергійович, діючий від імені ОСОБА_1 , в апеляційній скарзі просить скасувати ухвалу суду першої інстанції. Справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

2.4 Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що оскаржувана ухвала постановлена судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Апелянт зазначає про помилковість висновків суду про те, що даний позов має бути розглянутий в порядку господарського судочинства, оскільки виник між двома суб`єктами господарювання. Вказує, що право позивача на торговельні марки є виключним правом власника-позивача як фізичної особи і саме на порушення свого права інтелектуальної власності ОСОБА_1 і посилався як на підставу позову. За відсутності прямих вказівок у процесуальних кодексах щодо суб`єктної та предметної підвідомчості спорів про захист прав інтелектуальної власності, відповідне питання повинно вирішуватися за загальними правилами, що встановлені в ст. 1 ГПК України та ст. 3 ЦПК України, виходячи із суб`єктного складу учасників спору (а. с. 53 58).

Рух справи в суді апеляційної інстанції

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 11.04.2024 року апеляційну скаргу адвоката Покась О.С., діючого від імені ОСОБА_1 , на ухвалу Саратського районного суду Одеської області від 11.03.2024 року, залишено без руху (а. с. 72 72 зворотна сторона).

На виконання вимог ухвали про залишення апеляційної скарги без руху, апелянтом було подано заяву, якою усунуто недоліки апеляційної скарги.

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 18.04.2024 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою адвоката Покась О.С., діючого від імені ОСОБА_1 , на ухвалу Саратського районного суду Одеської області від 11.03.2024 року, про відмову у відкритті провадження у справі (а. с. 78 78 зворотна сторона).

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 30.04.2024 року закінчено підготовку справи до апеляційного розгляду. Призначено справу до розгляду у судовому засіданні з викликом сторін в приміщенні Одеського апеляційного суду (а. с. 85).

Учасники справи у судове засідання не з`явилися. Про дату, час і місце розгляду справи сповіщені належним чином.

Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов`язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Таким чином, з врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2020 року у справі №348/1116/16-ц зазначив, що якщо сторони чи їх представники не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін,а неможливістьвирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи.

Виходячи з вищевказаного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, освідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатню наявність у справі матеріалів для її розгляду, відсутність клопотань про відкладення розгляду справи, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності її учасників.

3. Мотивувальна частина

Позиція апеляційного суду

Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального права при постановленні ухвали, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга адвоката Покась О.С., діючого від імені ОСОБА_1 , підлягає задоволенню.

Доводи, за якими суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, та застосовані норми права

Відповідно до частин 1, 2, 6 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково наданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Згідно з вимогами статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Відповідно до положень ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.

Згідно з ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (факті), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК України).

У частині першій ст. 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Колегія судді вважає, що вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суд першої інстанції невірно визначився з характером спірних правовідносин та нормами процесуального права, які підлягають застосуванню.

Мотиви прийняття аргументів, викладених в апеляційній скарзі

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Згідно зі статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.

Відповідно до частини першої статті 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та статті 10 ЦПК України зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і положеннями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.

Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» зазначив, що фраза «суд, встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «суд, встановлений законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.

У рішенні від 22 грудня 2009 року у справі «Безімянная проти Росії» (заява № 21851/03) Європейський суд з прав людини наголосив на тому, що правила визначення параметрів юрисдикції, що застосовуються до різних судів у рамках однієї мережі судових систем держав, безумовно, розроблені таким чином, щоб забезпечити належну реалізацію правосуддя. Заінтересовані держави повинні очікувати, що такі правила будуть застосовуватися. Однак ці правила або їх застосування не повинні обмежувати сторони у використанні доступного засобу правового захисту.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Колегія суддів наголошує на тому, що визначальною ознакою для правильного визначення юрисдикції спору є характер правовідносин, з яких виник спір: зміст прав та обов`язків його учасників, правовий статус сторін правовідносин та їх матеріально-правове регулювання.

Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно зі статтею 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Відповідно до статті 48 ЦПК України сторонами у цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.

Відповідач у цивільному процесі це особа, яка має безпосередній зв`язок зі спірними матеріальними правовідносинами та, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред`явленими вимогами.

Статтею 20 ЦПК України встановлено, що не допускається об`єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа-учасник приватноправових відносин.

Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можуть розглядатися будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

З 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі Закон № 2147-VІІІ), яким ГПК України викладено у новій редакції.

Стаття 20 ГПК України в редакції, чинній на час звернення до суду з позовом у цій справі, передбачає, що Вищий суд з питань інтелектуальної власності розглядає справи щодо прав інтелектуальної власності, зокрема: справи у спорах щодо прав на винахід, корисну модель, промисловий зразок, торговельну марку (знак для товарів і послуг), комерційне найменування та інших прав інтелектуальної власності, в тому числі щодо права попереднього користування; справи у спорах щодо реєстрації, обліку прав інтелектуальної власності, визнання недійсними, продовження дії, дострокового припинення патентів, свідоцтв, інших актів, що посвідчують або на підставі яких виникають такі права, або які порушують такі права чи пов`язані з ними законні інтереси.

Проте Вищий суд з питань інтелектуальної власності роботу не розпочав.

При цьому згідно з пунктом 16 розділу ХІ Перехідних положень ГПК України відтерміновано початок дії вказаних положень, а саме регламентовано, що до початку роботи Вищого суду з питань інтелектуальної власності справи щодо прав інтелектуальної власності розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу, судами відповідно до правил юрисдикції (підвідомчості, підсудності), які діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

За змістом статей 1, 2, 12 ГПК України в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, господарські суди розглядають справи в порядку позовного провадження, коли склад учасників спору відповідає приписам статті 1 ГПК України, а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер.

За нормами ГПК України в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, фізичні особи не входили до кола осіб, які за суб`єктним складом могли брати участь у розгляді господарського спору щодо захисту порушених прав інтелектуальної власності.

Розгляд справ за позовами, що виникають з приводу порушення майнових прав інтелектуальної власності з використанням мережі Інтернет з участю фізичної особи за правилами ЦПК України в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, відносилось до цивільної юрисдикції за правилами виключної підсудності.

Розгляд справ щодо порушення майнових прав інтелектуальної власності з використанням мережі Інтернет здійснюється судами залежно від суб`єктного складу та характеру правовідносин, що виникли між сторонами у справі.

У порядку цивільного судочинства вирішуються справи у спорах з інтелектуальної власності, де мають місце приватноправові відносини і учасником яких є фізична особа.

Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника справи.

Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.

З огляду на наведені приписи процесуальних законів правильне визначення юрисдикції суду у цій справі залежить від змісту правовідносин та складу учасників справи.

Схожі правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 19.10.2022 року у справі №757/19365/19.

Звертаючись до суду з вказаним позовом ОСОБА_1 вказував, що він є власником зареєстрованих знаків для товарів і послуг (торговельних марок) «PICNIC» ТА «ПОРТ ВИН 777», на які виданого свідоцтва України на торговельну марку.

У грудні 2023 року позивач отримав підтверджену інформацію про використання ТОВ «БУРНАС ВАЙНЕРІ», код ЄДРПОУ 45144076, вказаних торговельних марок без правових підстав та згоди власника свідоцтв шляхом незаконного нанесення їх на упаковку, в якій міститься товар вино, для якого торговельну марку зареєстровано, пропонування його для продажу та продаж.

Згідностатей 418 - 424 ЦК Україниправо інтелектуальної власності - це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об`єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законом.

Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об`єктів права інтелектуальної власності визначається цим Кодексом та іншим законом.

До об`єктів права інтелектуальної власності, зокрема, належать: винаходи, корисні моделі, промислові зразки, торгівельні марки (знаки для товарів та послуг). Суб`єкт, якому належать майнові права на об`єкти права інтелектуальної власності, має виключне право дозволяти використовувати та забороняти таке використання таких об`єктів.

За таких обставин, помилковими є висновки суду першої інстанції, що позивач фактично звернувся до суду за захистом не власних прав та інтересів як фізичної особи, а в інтересах суб`єкта господарської діяльності, засновником та директором яких він є.

Право позивача, як власника торговельної марки, на користування та розпорядження ним є виключним правом власника - позивача як фізичної особи. Саме на порушення свого права інтелектуальної власності і посилався як на підставу позову ОСОБА_1 у позовній заяві.

Схожі правовівисновки викладеніу постановіВерховного Судувід 05.12.2018року усправі № 552/561/17.

Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про те, що оскаржувана ухвала суду не відповідає вищезазначеним вимогам, доводи апеляційної скарги спростовують висновки суду першої інстанції, оскільки ухвалу постановлено не у відповідності до вимог матеріального і процесуального права.

Висновки зарезультатами розглядуапеляційної скарги,з посиланнямна нормиправа,якими керувавсясуд апеляційноїінстанції

Виходячи з вищезазначеного, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги адвоката Покась Олександра Сергійовича, діючого від імені ОСОБА_1 , є доведеними, а тому вона підлягає задоволенню.

Слід також зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

При цьому, колегією суддів ураховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, п. п. 29 - 30).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Відповідно до вимогст. 379 ЦПК Українипідставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.

За вищевикладених обставин колегія суддів вважає, що ухвала суду першої інстанції про відмову у відкритті провадження у справіпідлягає скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції (Саратського районного суду Одеської області), починаючи зі стадії відкриття провадження у справі.

Підстави, порядок та строк касаційного оскарження

Підстави касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 2 частини першої статті 389 ЦПК України, зазначені у частині другій цієї статті.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Частиною першою статті 390 ЦПК України передбачено, що касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Касаційна скарга подається безпосередньо до суду касаційної інстанції (ст. 391 ЦПК України).

4. Резолютивна частина

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 379, 381, 382, 383, 384, 389, 390 ЦПК України, Одеський

апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ,

постановив:

Апеляційну скаргу адвоката Покась Олександра Сергійовича, діючого від імені ОСОБА_1 , задовольнити.

УхвалуСаратського районного суду Одеської області від 11 березня 2024року про відмову у відкритті провадження у справі скасувати.

Справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду у випадках, передбачених частиною другою статті 389 ЦПК України, протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повний текст постанови складений 05 червня 2024 року.

Головуючий суддя: А. П. Заїкін

Судді: С. О. Погорєлова

О. М. Таварткіладзе