Постанова

від 07.02.2024 по справі 754/7885/22

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

03680 м. Київ , вул. Солом`янська, 2-а

Номер апеляційного провадження № 22-ц/824/4961/2024

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 лютого 2024 року м. Київ

Справа № 754/7885/22

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді-доповідача Ящук Т.І.,

суддів Кирилюк Г.М., Рейнарт І.М.

за участю секретаря судового засідання Кравченко Н.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 07 серпня 2023 року, ухвалене у складі судді Сенюти В.О.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до Київської міської державної адміністрації, Київської міської ради, Деснянської районної у м. Києві державної адміністрації, Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації, Відділу приватизації державного житлового фонду та створення ОСББ Управління житлово-комунального господарства Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання протиправними та скасування розпорядження, визнання недійсним ордеру на житло, визнання протиправними та скасування рішення на приватизацію, визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло,

встановив:

У вересні 2022 року позивач ОСОБА_1 звернулася до Деснянського районного суду м. Києва із позовом до відповідачів Київської міської державної адміністрації, Деснянської районної у місті Києві державної адміністрації, Відділу приватизації державного житлового фонду та створення ОСББ Управління житлово-комунального господарства Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_2 про визнання протиправним та скасування розпорядження, визнання недійсним ордеру на житло, а також визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_1 є постраждалою від аварії на ЧАЕС 1 категорії та вдовою ліквідатора наслідків аварії на ЧАЕС. До 26.04.1986 року родина позивача проживала у м. Прип`ять, Вишгородського району, Київської області. Чоловік ОСОБА_1 - ОСОБА_6 працював інженером на ЧАЕС. 16.08.1986 року ОСОБА_6 та його родина, як евакуйовані із зони відчуження ЧАЕС, відповідно до рішення Виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 21.07.1986 року №717 «Про забезпечення жилими приміщеннями працівників організацій Міністерства енергетики і електрифікації СРСР» отримав двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 на тимчасове заселення.

В подальшому, рішенням виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 26.09.1988 року №6945 «Про прописку в місті Києві громадян, які припинили трудові відносини з ЧАЕС» було вирішено надати громадянам - працівникам, які припинили трудові відносини з електростанцією, ордери на житлові приміщення, які були надані для тимчасового проживання в м. Києві. У квартирі АДРЕСА_1 було прописано (зареєстровано) всі члени родини позивача. Після народження ІНФОРМАЦІЯ_1 другої дитини - ОСОБА_6 , з метою самостійного покращення житлових та соціально-побутових умов своєї сім`ї, ОСОБА_6 працевлаштувався до будівельної організації «Київенергоспецремонт». За свій трудовий та матеріальний вклад в будівництво ОСОБА_6 на родину з чотирьох осіб у 1993 році, згідно з ордером 25527 серії Б від 26.05.1993 року отримав трикімнатну квартиру АДРЕСА_2 . Після переїзду та вселення до вище вказаної квартири, для реалізації соціальних прав за місцем проживання, зокрема, таких як шкільна освіта, дитячий садок, лікування родина позивача була вимушена змінити прописку (реєстрацію) місця проживання, з квартири по АДРЕСА_3 .

Родиною позивача було вирішено надати квартиру АДРЕСА_1 для тимчасового проживання іншій родині постраждалим внаслідок Чорнобильської трагедії, у зв`язку з чим передали їм ключі від вхідних дверей. Після смерті чоловіка позивача - ОСОБА_6 погіршилося матеріально-фінансове становище родини. Донька позивачки - ОСОБА_7 одружилася, народилася онуки, тобто збільшилася кількість мешканців, у зв`язку з чим виникла потреба у використані квартири за адресою: АДРЕСА_4 . Як з`ясувалося, у вище вказану квартиру було вселено родину ОСОБА_4 , в подальшому квартира АДРЕСА_1 приватизована останніми.

На підставі вище викладеного, позивач просить:

- визнати протиправним та скасувати розпорядження представника Президента України у Ватутінському районі міста Києва від 23.09.1993 року № 1145 «Про розгляд заяв громадян та організацій Ватутінського району по квартирних питаннях» в частині надання квартири АДРЕСА_1 родині ОСОБА_4 ;

- визнати недійсним ордер № 7666 серії Б від 04.10.1993 року на квартиру АДРЕСА_1 , виданий ОСОБА_4 ;

- визнати протиправним рішення органу приватизації про приватизацію квартири АДРЕСА_1 ;

- визнати недійсним свідоцтво про право власності на житло № 8927 від 28.02.1994 р.

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 07 серпня 2023 року у задоволені позову відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням, ОСОБА_1 звернулась з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду та прийняти нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи.

Вказує, що суд першої інстанції безпідставно не прийняв до уваги її покази, надані в судовому засіданні, в якості свідка.

Судом не достатньо досліджено документи,надані з боку відповідача, а саме, копію ордеру на жиле приміщення №7666 серія Б від 04.10.1993 року, видане ОСОБА_4 та проігнороване зауваження позивача на сумнівний його зміст.

Суд протиправно відмовив у задоволені позову, підтримуючи позицію відповідачів по справі, з огляду на те, що начебто такого права у позивача не було. Суд надає помилкову оцінку, відповідно до якої з одного боку визнає факти законного отримання родиною позивача житла - двокімнатної квартири АДРЕСА_1 на підставі ордеру на вселення, а з іншого боку, як наведено вище, суд не визнає за родиною позивача виникнення права користування цією квартирою, що є вкрай незрозумілим.

Вказує, що станом на 15.02.1992 року у зв`язку з набранням чинності Законом України «Про внесення змін і доповнень до Закону Української РСР «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 19 грудня 1991 року №2001-XII відповідно до законодавчо встановленого порядку, родина ОСОБА_6 , як евакуйована з м. Прип`ять (зони відчуження ЧАЕС) отримала в особисту власність квартиру АДРЕСА_1 , яка їм була надана. Вважаючи зазначене житло власним, ще при житті ОСОБА_6 дозволив перебувати родині ОСОБА_4 в житлі, співчуваючи як постраждалим внаслідок Чорнобильської трагедії, у зв`язку з чим передали їм ключі від вхідних дверей.

Звертає увагу, що виселення родини ОСОБА_8 з житла не було добровільним. ОСОБА_6 з боку посадових осіб ЖЕКу були висунуті умови, лише за яких можливе отримання ордеру на нове житло (квартиру АДРЕСА_2 ): написати заяву на виписку з квартири АДРЕСА_1 на ім`я начальника ЖЕКу, здати ключі від цієї квартири, сплатити 108 тис. крб. за відновлення житла. Добровільність виселення передбачає іншу процедуру, без тиску та шантажу.

Зазначає, що в позовній заяві та в ході подальшого судового розгляду позивач довів суду те, що його протиправно позбавлено житла з огляду на те, що ордер № 25527 серії Б від 26.05.1993 року, наданий для вселення родині позивача в квартиру АДРЕСА_1 , як адміністративний акт індивідуального характеру, не був визнаний незаконним чи скасованим; родина скаржника в установленому та діючому на той час законом порядку відповідно до приписів ч. 1 ст. 32 Закону України від 28.02.1991 № 796-ХІІ «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» набула квартиру в особисту власність; відповідно до ст. 58 ЖК України (в редакції яка діяла на той час) ордер може бути видано лише на вільне жиле приміщення.

Оскільки квартира АДРЕСА_1 не була вільним житлом, адже була надана родині ОСОБА_6 , таким чином в подальшому видане розпорядження представника Президента України у Ватутінському районі м. Києва від 23.09.1993 року № 1145 (в частині надання спірної квартири АДРЕСА_5 ) суперечить вимогам ст. 58 ЖК України. В подальшому зазначене житло не підлягало приватизації, оскільки за ст. 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» квартира АДРЕСА_1 взагалі не є об`єктом приватизації, оскільки перебуває в особистій власності родини скаржника.

Вказує, що правонаступником Ватутінської районної ради народних депутатів м. Києва є Деснянська районна у місті Києві державна адміністрація, яка наразі перебуває в стані припинення, так і новоутворена Деснянська районна в місті Києві державна адміністрація, до компетенції якої входить відновлення порушених прав позивача.

У відзиві на апеляційну скаргу представник Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації - Жуковська Я., вважаючи рішення суду законним та прийнятим з додержанням норм процесуального права, а доводи позивача, викладені в апеляційній скарзі, необґрунтованими, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду залишити без змін.

Вказує, що станом на день звернення ОСОБА_1 до суду з відповідним позовом, власником спірної квартири є третя особа - ОСОБА_3 . Судом першої інстанції встановлено, що за змістом оспорюваних розпорядження представника Президента України у Ватутінському районі міста Києва від 23.09.1993 № 1145 «Про розгляд заяв громадян та організацій у Ватутінському районі по квартирних питаннях» в частині надання спірної квартири родині ОСОБА_4 , ордеру № 7666 серії Б від 04.10.1993 на спірну квартиру, виданого ОСОБА_4 , рішення органу приватизації про приватизацію спірної квартири та свідоцтва про право власності на житло № 8927 від 28.02.1994 року, ОСОБА_1 не є учасником (суб`єктом) правовідносин у видачі вказаних документів. Відтак, оспорювані в межах заявленого нею позову розпорядження, ордер та свідоцтво не породжують для позивача права на захист, тобто права на звернення до суду з даним цивільним позовом.

Зазначає, що доводи позивача відносно того, що вона та члени її родини завжди вважали спірну квартиру своєю власністю, не ґрунтуються на нормах закону. Також суд першої інстанції законно не взяв до уваги міркування позивача щодо приналежності їй спірної квартири у контексті цивільного законодавства, чинного на момент виникнення спірних правовідносин, оскільки вони не мають правового підґрунтя, відповідно, не наділяють ОСОБА_1 правами на спірну квартиру, а отже є безпідставними.

Відтак, висновок суду першої інстанції про відсутність порушеного права позивача повністю відповідає фактичним обставинам справи та ґрунтується на відповідних нормах чинного законодавства.

У відзиві на апеляційну скаргу представник Київської міської ради Кілєвой І.І., вважаючи рішення суду законним та прийнятим з додержанням норм процесуального права, а доводи позивача, викладені в апеляційній скарзі, необґрунтованими, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду залишити без змін.

Вказує, що позивачем було пропущено встановлений законом трирічний строк позовної давності, оскільки їй було достеменно відомо щонайменше з 2013 року про факт видачі ордеру ОСОБА_4 на спірну квартиру та в подальшому передачу квартири в приватну власність.

Враховуючи те, що позивачем не було надано належних та допустимих доказів щодо незаконності та неправомірності передачі спірної квартири у власність третіх осіб та порушення її прав, Київська міська рада вважає, що позовні вимоги про визнання протиправним та скасування розпорядження недійсним, визнання недійсним ордеру на житло, а також визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 підтримала доводи апеляційної скарги, просила скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, тому колегією суддів визнано за можливе відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України розглянути справу за їх відсутності.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення позивача, з`ясувавши обставини справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного.

Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що Деснянська районна в місті Києві державна адміністрація є новоутвореною юридичною особою, якої станом на день та час виникнення спірних правовідносин не існувало, а також що Відповідач 2 не являється правонаступником ліквідованих/припинених юридичних осіб Ватутінської районної ради народних депутатів м. Києва, Ватутінської районної державної адміністрації м. Києва та Деснянської районної у м. Києві державної адміністрації.

Зважаючи на те, що на момент виникнення спірних правовідносин Відповідача 2, як юридичної особи не існувало, він не був суб`єктом видання оскаржуваних у межах заявленого позову розпорядження Представника Президента України у Ватутінському районі міста Києва від 23.09.1993 № 1145 «Про розгляд заяв громадян та організацій у Ватутінському районі по квартирних питаннях» в частині надання спірної квартири родині ОСОБА_4 , ордеру № 7666 серії Б від 04.10.1993 року на спірну квартиру, виданого ОСОБА_4 , а також рішення органу приватизації про приватизацію спірної квартири та відповідного свідоцтва про право власності на житло.

Наведене свідчить про те, що Деснянська районна у м. Києві державна адміністрація та Деснянська районна в м. Києві державна адміністрація житлових прав ОСОБА_1 не порушували, а відтак не є належними відповідачами за її позовними вимогами.

Враховуючи, що положеннями п. 5 ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради, тому суд вважав, що Київська міська державна адміністрація також не є належним відповідачем.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що не ґрунтуються на нормах закону та суперечать письмовим матеріалам справи доводи позивача про те, що родина позивача, співчуваючи трагедії іншим постраждалим внаслідок ЧАЕС прийняла рішення передати квартиру по АДРЕСА_4 для тимчасового проживання іншій родині, у зв`язку із чим передала їм ключ від вхідних дверей. Судом встановлено, що спірна квартира родині ОСОБА_4 надана на виконання розпорядження Представника Президента України у Ватутінському районі міста Києва від 23.09.1993 року № 1145 «Про розгляд заяв громадян та організацій у Ватутінському районі по квартирних питаннях» держадміністрацією Ватутінського району м. Києва, проте аж ніяк не на підставі бажання родини позивача надати допомогу та передати спірну квартиру вказаній родині.

Судом вказано на безпідставність доводів позивача про те, що родині позивача не було надано жодного правовстановлюючого документу на квартиру АДРЕСА_1 , оскільки на початку 90-х років минулого сторіччя не було законодавчо встановлено відповідної форми та порядку їх виконання.

За змістом ч. 1, 2 ст. 58 ЖК Української РСР ( в редакції, що діяла на момент видачі ордеру на спірну квартиру родині позивача) ордер на вселення у жиле (зокрема й службове) приміщення не є правовстановлюючим документом на надане для вселення житло; лише отримання особою такого документа не призводить до виникнення у неї права на користування тим приміщенням, що у ньому зазначено. Відтак, суд дійшов висновку, що у позивача не виникло як права користування, так і будь-якого іншого майнового права, права очікування, оскільки відповідні права щодо квартири виникають у особи в силу фактичного вселення її у певне приміщення, здійсненого на підставі чинного ордера та наступного укладення договору найму жилого приміщення щодо такого житла.

Тому відмовляючи у задоволенні позову, суд вважав, що позивачем не наведено достатньо доказів на підтвердження підстав для визнання протиправним розпорядження Представника Президента України у Ватутінському районі міста Києва від 23.09.1993 року № 1145 «Про розгляд заяв громадян та організацій у Ватутінського району по квартирних питаннях» в частині надання квартири АДРЕСА_1 родині ОСОБА_4 ; визнання недійсним ордеру № 7666 серії Б від 04.10.1993 року на квартиру АДРЕСА_1 , виданого ОСОБА_4 ; визнання протиправним рішення органу приватизації про приватизацію квартири АДРЕСА_1 та визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло № 8927 від 28.02.1994 року.

При цьому суд звернув увагу на ту обставину, що ОСОБА_6 , як особа, яка перебувала на квартирному обліку до 03.09.2008 року (дата смерті ОСОБА_9 , що вказана позивачем), не звертався до суду із позовом щодо порушених його житлових прав. Тоді як на підставі власної заяви ОСОБА_6 від 19.05.1993 року, останнього разом із членами його родини, включаючи позивача, було виписано зі спірної квартири, у зв`язку з отриманням ОСОБА_6 іншого житла за адресою: АДРЕСА_6 (том 1 а.с.64).

Враховуючи, що позивач не довела права на позов у матеріально-правому сенсі, суд зазначив, що не вправі робити висновок по суті позовних вимог про правомірність або неправомірність дій відповідача, чинність або дійсність укладеного правочину тощо, з посиланням на висновок Верховного Суду у постанові від 17.11.2021 року у справі № 759/3119/16-ц.

Оскільки судом встановлено відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача, за захистом яких той звернувся до суду, то суд відмовив в позові саме з підстав його необґрунтованості.

З висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 колегія суддів погоджується, враховуючи наступне.

Відповідно до змісту позовної заяви ОСОБА_1 , спірною позивач вважає квартиру АДРЕСА_1 .

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_6 на підставі ордеру на жиле приміщення № 9688 серія Б, виданого 15.12.1988 року виконавчим комітетом Київської міської Ради народних депутатів, разом з родиною у складі 4 осіб: ОСОБА_6 , ОСОБА_1 (дружина), ОСОБА_10 (дочка), ОСОБА_6 (дочка), отримав право на зайняття житлового приміщення площею 28,95 кв.м., що складалось з двох жилих кімнат та приміщень загального користування, розташованого за адресою: АДРЕСА_4 (том 1 а.с.62).

Також матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_1 та її чоловік ОСОБА_6 були зареєстровані за адресою АДРЕСА_4 у періоди з 16.08.1986 року по 16.08.1988 року та з 30.08.1988 року по 01.01.1989 року тимчасово, а у період з 27.12.1988 року по 20.05.1993 року постійно.

З письмових матеріалів справи вбачається, що на підставі заяви ОСОБА_6 від 19.05.1993 року, останнього разом із членами його родини було виписано зі спірної квартири, у зв`язку з отриманням житла за адресою: АДРЕСА_6 (том 1 а.с.64).

Відповідно до архівного витягу із розпорядження Представника Президента України у Дніпровському районі м. Києва від 21.05.1993 року № 378 «Про затвердження рішень про надання жилої площі робітникам та службовцям підприємств, організації та установ Дніпровського району та вирішення інших житлових питань по зверненнях їх керівників», розглянувши спільні рішення адміністрації та профспілкових комітетів підприємств, організацій та установ Дніпровського району та враховуючи пропозиції житлової комісії затверджено рішення про надання по списку виробничого підприємства «Київенергосперемонт» ОСОБА_6 на сім`ю з 4 осіб трикімнатну квартиру по АДРЕСА_6 . На квартирному обліку перебуває у Ватутінському районі з 10.06.1991 року на загальних підставах, з 19.12.1991 року в списку у поза черговиків, як учасник наслідків аварії на ЧАЕС 2 категорії. Вказана квартира надається першому серед поза черговиків по контрольному списку.

На підставі ордеру на жиле приміщення № 25527 серія Б від 26.05.1993 року ОСОБА_6 та членам його сім' ї, що складалася з 4 осіб: ОСОБА_6 , ОСОБА_1 , ОСОБА_11 . ОСОБА_6 надано трикімнатну квартиру площею 45,8 кв.м., за адресою АДРЕСА_6 .

На виконання розпорядження Представника Президента України у Ватутінському районі міста Києва від 23.09.1993 року № 1145 «Про розгляд заяв громадян та організацій у Ватутінському районі по квартирних питаннях» держадміністрацією Ватутінського району м. Києва був виданий ордер на жиле приміщення № 7666 серії Б від 04.10.1993 року ОСОБА_4 на родину з 2 осіб: ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .

Згідно ордеру на жиле приміщення № 7666 серії Б від 04.10.1993 року, ОСОБА_4 на родину з 2 осіб надано право на зайняття житлового приміщення площею 28,9 кв.м., що складалось з двох жилих кімнат та приміщень загального користування, розташованого за адресою: АДРЕСА_4 (том 1 а.с.65).

На підставі вказаного ордеру на жиле приміщення ОСОБА_4 та ОСОБА_5 з 18.11.1993 року прописані у квартирі за адресою: АДРЕСА_4 .

З свідоцтва про право власності на житло від 28.02.1994 року, виданого Відділом приватизації державного фонду Ватутінської районної держадміністрації, вбачається, що власниками квартири за адресою: АДРЕСА_4 є ОСОБА_4 та ОСОБА_5 (том 2 а.с. 11).

13.06.1996 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 виписались зі квартири АДРЕСА_1 , що підтверджується картками прописки (том 1 а.с. 66 - 67).

Відповідно до договору купівлі-продажу нерухомості, зареєстрованого на Київській Універсальній Біржі 22.05.1996 року, власником квартири АДРЕСА_1 став ОСОБА_12 (том 1, а.с.216).

Згідно з карткою прописки, з 13.06.1996 року в квартирі АДРЕСА_1 були прописані ОСОБА_12 до 02.01.2019 року - до дня його смерті та його дружина ОСОБА_13 до 19.04.2022 року - до дня її смерті.

27.12.2019 року право власності на спірну квартиру було зареєстроване за ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом.

З витягу, Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, сформованого 29.09.2022 року вбачається, що квартира АДРЕСА_1 зареєстрована на праві власності за ОСОБА_3 .

Таким чином, з матеріалів справи встановлено, що ордер на вселення у квартиру АДРЕСА_1 було видано 15 грудня 1988 року ОСОБА_6 разом з родиною у складі 4 осіб: ОСОБА_6 , ОСОБА_1 (дружина), ОСОБА_10 (дочка), ОСОБА_6 (дочка), на підставі рішення виконкому Київської міської ради народних депутатів від 27 вересня 1988 року за № 945 ( а.с. 61, т.1)

Відповідно до ч. 1 ст. 58 ЖК УРСР , на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської ради видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення.

Частинами 1, 2 ст. 61 ЖК УРСР передбачено, що користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім`я якого видано ордер.

З викладеного вбачається, що зазначена квартира була надана ОСОБА_6 та членам його сім`ї, зокрема, позивачу ОСОБА_1 , у будинку державного житлового фонду, та користування якою здійснювалось відповідно до договору найму жилого приміщення, укладеного на підставі ордера на жиле приміщення від 15 грудня 1988 року.

Жодних даних про те, що ОСОБА_6 та ОСОБА_1 за життя ОСОБА_6 не погоджувались із наданням їм квартири у найм, а не у власність, матеріали справи не містять.

При цьому слід зазначити, що станом на час видачі ордера ОСОБА_6 на спірну квартиру чинне на той час законодавство УРСР не передбачало передачу квартир державного житлового фонду у власність громадян.

Статтею 100 ЦК УРСР було визначено, що в особистій власності громадян можуть бути предмети вжитку, особистого споживання, комфорту і підсобного домашнього господарства, жилий будинок і трудові заощадження.

Статтею 133 ЖК УРСР було передбачено, що громадяни, які потребують поліпшення житлових умов, вправі вступити до житлово-будівельного кооперативу і одержати в ньому квартиру.

Постановою Ради Міністрів УРСР № 149 від 30 червня 1990 року «Про передачу громадянам, які переселені з територій, що зазнали радіоактивного забруднення в результаті аварії на Чорнобильській АЕС, жилих будинків в особисту власність» було встановлено, що жилі будинки садибного типу з надвірними будівлями державного або громадського житлового фонду, в які переселені в 1986-1990 роках чи переселятимуться громадяни з

територій, що зазнали радіоактивного забруднення в результаті аварії на Чорнобильській АЕС, передаються їм безкоштовно в особисту власність.

Вартість переданого житла, що збудоване чи куплене підприємствами й організаціями, колгоспами і радгоспами, компенсується за рахунок коштів, передбачених на ліквідацію наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

Зазначеним громадянам, які збудували чи купили жилі будинки садибного типу з надвірними будівлями за власні кошти в сільській місцевості і селищах міського типу, відшкодовується їх вартість, яка визначається в установленому порядку, оціночними комісіями виконкомів місцевих Рад народних депутатів.

Відповідно до п. 7, 8 Постанови Ради Міністрів УРСР № 115 від 21.05.1990 року «Про забезпечення житлом громадян, які підлягають додатковому переселенню з територій, що зазнали радіоактивного забруднення в результаті аварії на Чорнобильській АЕС» було передбачено, що за бажанням громадяни, які переселяються замість одержання жилих приміщень у будинках державного чи громадського житлового фонду можуть позачергово вступати до житлово-будівельних кооперативів, одержувати земельну ділянку для індивідуального житлового будівництва і кредити банку, придбавати будівельні матеріали, а також жилий будинок в особисту власність.

Для забезпечення житлом сімей, які переселяються, виконкоми місцевих Рад народних депутатів, підприємства і організації можуть купувати в будь-якому населеному пункті республіки, крім м. Києва і курортних місцевостей, за договірними

цінами жилі будинки та квартири у громадян, що належать їм на праві особистої власності, а також будинки і квартири в будинках громадського житлового фонду, що не використовуються, - за їх залишковою балансовою вартістю.

Виходячи зі змісту вказаних нормативних актів, що передбачали передачу у власність потерпілим від наслідків аварії на ЧАЕС садибних житлових будинків та квартир (за винятком міста Києва та курортних місцевостей), доводи апеляційної скарги позивача ОСОБА_1 про те, що оформлення правовстановлюючих документів на житло на той період часу законодавством передбачено не було, є надуманими та безпідставними, як і доводи про те, що спірна квартира, яка належала до державного житлового фонду та розташована у місті Києві, була передана у власність сім`ї ОСОБА_8 .

Розпорядженням Представника Президента України у Дніпровському районі м. Києва від 21.05.1993 року № 378 було затверджено спільні рішення адміністрацій та профспілкових комітетів підприємств, установ, організацій про надання жилої площі робітникам та службовцям, відповідно затверджено рішення про надання по списку виробничого підприємства «Київенергоспецремонт» ОСОБА_6 на сім`ю з 4 осіб трикімнатну квартиру по АДРЕСА_6 . Вказана квартира надається першому серед поза черговиків по контрольному списку. Цим же розпорядженням вказано : з квартобліку зняти. ( а.с. 21, т. 1).

19 травня 1993 року ОСОБА_6 звернувся із заявою до начальника ЖЕК № 1310 про виписку його та членів сім`ї із попереднього місця проживання у зв`язку з отриманням житла за адресою: АДРЕСА_6 (а.с.64, т. 1).

На підставі заяви ОСОБА_6 від 19.05.1993 року, його разом із членами його родини було виписано зі спірної квартири, що зафіксовано у картці прописки ( а.с. 63, т. 1).

Частиною 2 ст. 107 ЖК УРСР ( в редакції на час виникнення правовідносин) встановлено, що у разі вибуття наймача та членів його сім`ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім`я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім`ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття.

З викладеного вбачається, що позивач ОСОБА_1 у складі членів сім`ї наймача ОСОБА_6 у травні 1993 року вибула на постійне проживання в інше жиле приміщення - квартиру АДРЕСА_2 , а відтак, договір найму жилого приміщення - квартири АДРЕСА_1 вважається розірваним з дня вибуття.

З огляду на викладене, оскільки позивач ОСОБА_1 втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 з дня вибуття на постійне проживання в інше жиле приміщення, колегія суддів вважає правильними висновки суду першої інстанції про те, що подальша передача розпорядженням Представника Президента України у Ватутінському районі міста Києва від 23.09.1993 року № 1145 іншим громадянам у користування зазначеної квартири, яка була звільнена родиною Гришиних, та приватизація цього житла жодним чином не порушують прав та охоронюваних законом інтересів позивача ОСОБА_1 .

Враховуючи викладене, оскільки позивач втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 у зв`язку з вибуттям на постійне проживання в інше жиле приміщення, доводи апеляційної скарги позивача щодо неналежного дослідження судом ордеру від 04.10.1993 року, виданого ОСОБА_4 , висновків суду першої інстанції не спростовують, оскільки правового значення для вирішення спору не мають.

Доводи апеляційної скарги позивача про те, що судом першої інстанції не було надано належної оцінки тому факту, що в силу ч. 1 ст. 32 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» родина ОСОБА_6 набула право особистої власності на квартиру АДРЕСА_1 , тому вони добровільно надали у тимчасове користування зазначену квартиру родині ОСОБА_4, - колегія суддів вважає безпідставними, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи та не ґрунтуються на нормах матеріального права, виходячи з наступного.

Як встановлено з матеріалів справи, ордер на спірну квартиру було видано 15 грудня 1988 року ОСОБА_6 разом з родиною у складі 4 осіб.

Норма закону, на яку посилається позивач - ст. 32 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» набула чинності 15 лютого 1992 року, з прийняттям Закону України «Про внесення змін і доповнень до Закону Української РСР «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" від 19 грудня 1991 року.

Відповідно до ч. 1 - 3 ст. 32 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», що набула чинності з 15 лютого 1992 року, громадяни, які евакуйовані або відселені (відселяються), безплатно забезпечуються жилими приміщеннями, як правило, у спеціально збудованих для цієї мети селищах, будинках і квартирах, які передаються їм в особисту власність.

Громадяни, які самостійно переселяються або переселилися відповідно до статті 4 цього Закону за направленнями виконавчих комітетів обласних Рад народних депутатів, за новим місцем проживання (крім м. Києва та курортних місцевостей) включаються

підприємствами, установами та організаціями, де вони працевлаштовані, або виконавчими комітетами місцевих Рад народних депутатів до окремих від інших категорій списків для позачергового одержання житла без подання документів про здачу приміщення, яке вони займали.

Громадяни, які з різних причин не можуть працевлаштуватися та поселитися за обраним місцем проживання, зараховуються до окремих від інших категорій списків для позачергового одержання житла при виконавчих комітетах міських, районних Рад народних депутатів (крім м. Києва та курортних місцевостей) на підставі направлення,

виданого у встановленому порядку.

Особи, які після відселення або самостійного переселення повернулися на території радіоактивного забруднення, права на повторне одержання направлення не мають.

Відсутність прописки та неможливість працевлаштування зазначених у цій статті громадян не можуть бути підставою для відмови у взятті на квартирний облік і наданні житла в будь-якому населеному пункті України (крім м. Києва та курортних

місцевостей).

Місцеві Ради народних депутатів щорічно виділяють для забезпечення жилою площею вказаних громадян 15 процентів збудованого житла, для чого Кабінет Міністрів України щорічно виділяє обласним Радам народних депутатів, на території яких самостійно переселяються громадяни з території радіоактивного забруднення, цільовим призначенням капітальні вкладення відповідно до кількості сімей, що самостійно переселилися.

Для забезпечення житлом сімей, які відселяються або самостійно переселяються відповідно до статті 4 цього Закону за направленнями виконавчих комітетів обласних Рад народних депутатів, виконавчі комітети місцевих Рад народних депутатів,

підприємства, установи та організації, а також самі громадяни можуть купувати в будь-якому населеному пункті України (крім м. Києва та курортних місцевостей) за договірними цінами жилі будинки та квартири у громадян, яким вони належать на праві особистої

власності, а також будинки і квартири державного і громадського житлового фонду, що не використовуються, - за їх залишковою балансовою вартістю.

Якщо жила площа будинку (квартири), що купується, перевищує 13,65 квадратного метра на кожного члена сім`ї, вартість зайвої площі і частини надвірних будівель, збудованих не за встановленими проектами, сплачує громадянин.

Громадянам, які збудували чи купили за власні кошти жилі будинки садибного типу з надвірними будівлями, а також жилі приміщення в будинках житлово-будівельних (житлових) кооперативів, відшкодовується їх вартість у розмірах, визначених місцевими

Радами народних депутатів за обраним місцем проживання.

Законом УРСР «Про власність» від 07.02.1991 року до об`єктів права індивідуальної власності було віднесено квартири, статтею 13 вказаного Закону було визначено, що об`єктами права індивідуальної власності є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки,

19 червня 1992 року було прийнято Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду», яким передбачено приватизацію державного житлового фонду - відчуження квартир (будинків) та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.

Відповідно до ч. 2 ст. 15 Закону України «Про власність», що був чинним на час виникнення спірних правовідносин», наймач жилого приміщення в будинку державного чи громадського житлового фонду та члени його сім`ї мають право придбати у

власність відповідну квартиру або будинок шляхом їх викупу або на

інших підставах, передбачених законодавством України.

Як встановлено з матеріалів справи, спірна квартира була надана ОСОБА_6 у користування на умовах найму, жодних даних про те, що ОСОБА_6 чи позивач ОСОБА_1 звертались до відповідних органів державної влади та місцевого самоврядування з питанням передачі їм спірної квартири у власність, в тому числі в порядку, визначеному Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» від 19 червня 1992 року, матеріали справи не містять.

За викладених обставин, посилання позивача на положення Закону України «Про власність» про те, що власник не може бути позбавлений права власності на своє майно - є безпідставними та не свідчать про належність спірної квартири позивачу на праві власності, оскільки у встановленому законом порядку права власності на спірну квартиру позивач не набувала.

Закріплене у ч. 1 ст. 32 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» право евакуйованих громадян на отримання у власність квартири, не дає підстав вважати спірну квартиру власністю ОСОБА_6 та ОСОБА_1 , оскільки зазначена квартира належала до державного житлового фонду та перебувала в їх користуванні до 20.05.1993 року на умовах найму, відповідно до ст. 61 ЖК УРСР.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає правильними висновки суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, оскільки позивачем не наведено жодних обґрунтованих доводів та не вказано на докази виникнення у неї права власності на спірну квартиру або на докази тих обставин, що право на користування спірною квартирою втрачено не було.

Оскільки судом встановлено відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача, за захистом яких ОСОБА_1 звернулась до суду, суд першої інстанції дійшов законного та обґрунтованого висновку про відмову у позові з підстав його необґрунтованості.

З огляду на викладене, доводи апеляційної скарги про незаконність та необґрунтованість рішення суду першої інстанції є безпідставними, спростовуються матеріалами справи та висновками суду, викладеними в рішенні суду.

Згідно зі ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Отже, рішення ухвалене з дотриманням вимог матеріального і процесуального права, тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін.

Керуючись ст. ст. 268, 367, 368, 374 - 375, 381 - 383 ЦПК України, суд

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 07 серпня 2023 року - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повний текст постанови складено 05 червня 2024 року.

Суддя - доповідач: Ящук Т.І.

Судді: Кирилюк Г.М.

Рейнарт І.М.