Ухвала

від 10.04.2024 по справі 367/7877/23

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 квітня 2024 року

м. Київ

справа № 367/7877/23

провадження № 61-4100ск24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Сердюка В. В., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу Ірпінського міського суду Київської області від 10 жовтня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 21 лютого 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про скасування рішення державного реєстратора,

ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2023 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 про скасування рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Мельник Н. О. - про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за ОСОБА_2 на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 , номер запису про право власності 14143625, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 97804532109.

Одночасно ОСОБА_1 подала до суду заяву про забезпечення позову шляхом накладення арешту на квартиру АДРЕСА_1 , яка зареєстрована на праві приватної власності за ОСОБА_2 .

Ухвалою Ірпінського міського суду Київської області від 10 жовтня 2023 року заяву задоволено.

Накладено арешт на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 , яка зареєстрована на праві приватної власності за ОСОБА_2 , номер запису про право власності 14143625, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 97804532109.

Постановою Київського апеляційного суду від 21 лютого 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, ухвалу Ірпінського міського суду Київської області від 10 жовтня 2023 року - без змін.

Не погоджуючись з ухвалою Ірпінського міського суду Київської області від 10 жовтня 2023 року та постановою Київського апеляційного суду від 21 лютого 2024 року, 19 березня 2024 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив скасувати зазначені судові рішення і ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні заяви про забезпечення позову.

Вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження, суд дійшов наступних висновків.

Згідно зі статтею 25 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України Верховний Суд переглядає у касаційному порядку судові рішення, ухвалені судами першої та апеляційної інстанцій.

Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8).

Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 цього Кодексу підстави (підстав).

У разі подання касаційної скарги на судове рішення, зазначене у пунктах 2 і 3 частини першої статті 389 цього Кодексу, в касаційній скарзі зазначається обґрунтування того, в чому полягає неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення (рішень).

Підставою касаційного оскарження ухвали Ірпінського міського суду Київської області від 10 жовтня 2023 року та постанови Київського апеляційного суду від 21 лютого 2024 року заявник визначає порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права.

Вказує, що заява про забезпечення позову не відповідає вимогам статті 151 ЦПК України, а саме в порушення пунктів 2, 4, 5 та 6 частини першої зазначеної статті заява не містить: відомостей про адвоката Климова О. Ю.; обґрунтувань необхідності забезпечення позову та доказів на їх підтвердження; ціни позову; пропозиції щодо зустрічного забезпечення.

Підставою касаційного оскарження заявник також визначає неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 17 квітня 2019 року у справі № 308/3824/16-ц, від 13 січня 2020 року у справі № 922/2163/17, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18, від 27 квітня 2021 року у справі № 638/20248/19, від 18 травня 2021 року у справі № 914/1570/20, в ухвалі Верховного Суду від 22 грудня 2023 року у справі № 462/5077/23.

Згідно з положеннями частини четвертої статті 394 ЦПК України у разі оскарження ухвали (крім ухвали, якою закінчено розгляд справи) суд може визнати касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо правильне застосування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення.

Згідно з частиною шостою статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.

Зі змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень вбачається, що скарга заявника є необґрунтованою і наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності зазначених судових рішень.

Постановляючи ухвалу і задовольняючи заяву, Ірпінський міський суд Київської області виходив з наявності між сторонами майнового спору щодо квартири АДРЕСА_1 .

Суд вважав, що невжиття заходів забезпечення позову до вирішення справи по суті і набрання законної сили судовим рішенням може істотно ускладнити у разі задоволення позовних вимог поновлення порушених прав або інтересів позивача, за захистом яких вона звернулася до суду.

З висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для забезпечення позову суд апеляційної інстанції погодився і не встановив неправильного застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Крім того, суд апеляційної інстанції зауважив, що обраний позивачем вид забезпечення позову не позбавляє відповідача права володіння та користування майном, а лише обмежує право розпорядження майном до ухвалення судом рішення у вказаній справі. Обраний позивачем вид забезпечення позову не призведе до невиправданого обмеження майнових прав відповідача, оскільки спірне майно фактично перебуває у його володінні, а обмежується лише можливість ним розпоряджатися.

Судами першої та апеляційної інстанцій за матеріалами справи встановлено, що предметом позову ОСОБА_1 є скасування рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Мельник Н. О. - про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за ОСОБА_2 на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 , номер запису про право власності 14143625, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 97804532109.

В обґрунтування позову позивач вказувала, що відповідач протиправно зареєстрував за собою право власності на зазначену квартиру.

В обґрунтування заяви про забезпечення позову позивач вказала, що правових підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 - у ОСОБА_2 не існувало, оскільки він не міг набути та не набув право вимоги до боржника - ОСОБА_3 , а рішення державного реєстратора порушує права позивача.

Згідно з відомостями Державного реєстру речових прав на нерухоме майно власником квартири АДРЕСА_1 є ОСОБА_2 . Підстава внесення запису - рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Мельник Н. О. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 29232098 від 13 квітня 2016 року.

Згідно зі змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Вказаним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають.

Відповідно до частин першої та другої статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, а також з інших підстав, визначених законом.

Згідно з частиною першою статті 150 ЦПК України позов забезпечується: накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб; накладенням арешту на активи, які є предметом спору, чи інші активи відповідача, які відповідають їх вартості, у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави; забороною вчиняти певні дії; встановленням обов`язку вчинити певні дії, у разі якщо спір виник із сімейних правовідносин; забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов`язання; зупиненням продажу арештованого майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту; зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку; зупиненням митного оформлення товарів чи предметів; арештом морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги; іншими заходами у випадках, передбачених законами, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами (частина третя статті 150 ЦПК України).

Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи ускладнення виконання рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв`язку із застосуванням відповідних заходів.

Отже, важливими умовами для вжиття заходів забезпечення позову є наявність між сторонами дійсного спору та реальна загроза невиконання чи ускладнення виконання рішення суду у разі задоволення позову.

Адекватність виду забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист якого просить заявник, та інтересів сторін і інших учасників судового процесу.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що між сторонами виник спір щодо скасування рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Мельник Н. О. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за ОСОБА_2 на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 .

Суд апеляційної інстанції критично оцінив доводи апеляційної скарги в частині того, що застосований судом першої інстанції вид забезпечення позову є неспівмірним з позовними вимогами, оскільки у випадку задоволення позовних вимог за позивачем буде поновлено право власності на спірну квартиру.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року

у справі № 381/4019/18 (провадження № 14-729цс19) вказано, що: «співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. […] Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів. […] Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 травня 2021 року

у справі № 914/1570/20 (провадження № 12-90гс20) вказано, що «під забезпеченням позову розуміють сукупність процесуальних дій, що гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог. Таким чином, особам, які беруть участь у справі, надано можливість уникнути реальних ризиків щодо утруднення чи неможливості виконання рішення суду, яким буде забезпечено судовий захист законних прав, свобод та інтересів таких осіб. При цьому важливим є момент об`єктивного існування таких ризиків, а також того факту, що застосування заходів забезпечення позову є дійсно необхідним, що без їх застосування права, свободи та законні інтереси особи (заявника клопотання) будуть порушені, на підтвердження чого є належні й допустимі докази. Також важливо, щоб особа, яка заявляє клопотання про забезпечення позову, мала на меті не зловживання своїми процесуальними правами, порушення законних прав відповідного учасника процесу, до якого зазначені заходи мають бути застосовані, а створення умов, за яких не існуватиме перешкод для виконання судового рішення. Отже, при використанні механізму забезпечення позову учасники спору повинні належним чином обґрунтовувати підстави застосування відповідного заходу забезпечення позову у конкретній справі; зазначати обставини, які свідчать про те, що неприйняття зазначеного заходу може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду; підтверджувати такі обставини належними й допустимими доказами».

Враховуючи наведені обставини та вимоги законодавства, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про необхідність застосування такого виду забезпечення позову як накладення арешту на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 .

Доводи касаційної скарги про ненаведення обгрунтувань необхідності застосування заходу забезпечення позову та ненадання доказів на підтвердження вимог заяви зводяться до непогодження зі встановленими судами попередніх інстанції обставинами, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Доводи заявника про відсутність у заяві про забезпечення позову інформації про ціну позову відхиляються касаційним судом, оскільки даний позов не містить вимог майнового характеру.

Посилання заявника у касаційній скарзі на те, що суд першої інстанції не застосував зустрічне забезпечення, відхиляються касаційним судом, оскільки частиною третьою статті 154 ЦПК України визначені випадки, існування яких зобов`язує суд застосовувати зустрічне забезпечення. У даній справі передбачені процесуальним законодавством випадки судом не встановлені.

Відхиляє касаційний суд і доводи касаційної скарги про невідповідність заяви про забезпечення позову вимогам статті 151 ЦПК України, зокрема пунктам 2, 4 та 5 частини першої зазначеної статті, оскільки наслідком подання заяви про забезпечення позову без додержання вимог статті 151 ЦПК України частина десята статті 153 цього Кодексу визначає повернення заяви, а за наслідком розгляду касаційної скарги заявник просить відмовити у задоволенні заяви по суті, що вказує на направлення таких доводів на скасування оскаржуваних судових рішень з формальних підстав.

Посилання заявника на неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 17 квітня 2019 року у справі № 308/3824/16-ц, від 13 січня 2020 року у справі № 922/2163/17, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 травня 2021 року у справі № 914/1570/20, відхиляються касаційним судом, оскільки висновки, викладені судами першої та апеляційної інстанцій, не суперечать висновкам Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду, викладеним у вказаних судових рішеннях.

Посилання заявника на неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18, також відхиляються судом, оскільки, переглядаючи ухвалу суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції застосував норми права з урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у зазначеній постанові.

Крім того, колегія суддів відхиляє посилання заявника на неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених в ухвалі Верховного Суду від 22 грудня 2023 року у справі № 462/5077/23, оскільки при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені саме в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Також колегія суддів відхиляє посилання заявника на неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 квітня 2021 року у справі № 638/20248/19.

Суд касаційної інстанції зауважує, що постанова у вказаній справі прийнята Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, а не Великою Палатою Верховного Суду, як помилково зазначає заявник.

Касаційний суд вважає за необхідне зазначити, що у вказаній справі за позовом про визнання договорів купівлі-продажу та іпотеки недійсними суд дійшов висновку, що предметом позову є позовні вимоги немайнового характеру, забезпечення позову не є співмірними із заявленими позовними вимогами у справі. У разі задоволення позову рішення суду не підлягатиме примусовому виконанню, а тому суди помилково вважали, що незабезпечення позову в обраний спосіб ускладнить чи унеможливить виконання рішення суду.

Однак можливість застосування зазначеної правової позиції залежить від встановлених конкретних фактичних обставин справи.

Так, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 8 червня 2022 року у справі № 658/485/21 за позовом про визнання недійсним договору емфітевзису та визнання укладеною додаткової угоди про поновлення договору оренди землі, суд, погоджуючись із застосуванням заходу забезпечення позову у виді арешту, у справі, предметом позову у якій були вимоги немайнового характеру, дійшов висновку про те, що необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до ускладнення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову.

Касаційний суд враховує, що механізми забезпечення єдності судової практики полягають у застосуванні спеціальної процедури відступу від висновків щодо застосування норм права, викладених у раніше постановлених рішеннях Верховного Суду. Логіка побудови й мета існування цих процесуальних механізмів вказує на те, що висновки, які містяться в судових рішеннях судової палати Касаційного цивільного суду, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки об`єднаної палати Касаційного цивільного суду - над висновками палати чи колегії суддів цього суду, а висновки Великої Палати Верховного Суду - над висновками об`єднаної палати, палати й колегії суддів Касаційного цивільного суду.

Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 130/1001/17, від 18 січня 2021 року у справі № Б-23/75-02, від 29 вересня 2021 року у справі № 166/1222/20.

З огляду на наведене суд касаційної інстанції вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про задоволення заяви про забезпечення позову.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Виходячи зі змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень, касаційна скарга ОСОБА_2 на ухвалу Ірпінського міського суду Київської області від 10 жовтня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 21 лютого 2024 року є необґрунтованою, а наведені у скарзі доводи не дають підстав для висновку про незаконність судових рішень.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у даній справі сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення.

Зазначене відповідає Рекомендаціям № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 7 лютого 1995 року, який рекомендував державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини «с» статті 7 цієї Рекомендації скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися відносно тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу. Від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обґрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), умови прийнятності касаційної скарги відповідно до норм законодавства можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. При цьому право на суд не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг, і такі обмеження не можуть зашкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 36 рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom) від 21 лютого 1975 року та пункт 27 рішення у справі «Пелевін проти України» від 20 травня 2010 року.

Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) від 23 жовтня 1996 року; «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії) від 19 грудня 1997 року).

Оскільки оскаржувані ухвала суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції є законними і обґрунтованими, ухваленими з додержанням норм процесуального права й підстави для їх скасування відсутні, у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на ухвалу Ірпінського міського суду Київської області від 10 жовтня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 21 лютого 2024 року суд відмовляє.

Керуючись статтями 389, 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на ухвалу Ірпінського міського суду Київської області від 10 жовтня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 21 лютого 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про скасування рішення державного реєстратора.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді: С. О. Карпенко

В. В. Сердюк

І. М. Фаловська