Окрема думка

від 19.06.2024 по справі 466/6903/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

судді Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду Ситнік О. М.

щодо постанови Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 червня 2024 року в справі № 466/6903/19(провадження № 61-2652св24)

за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Львівської міської ради, ОСОБА_3 , треті особи: Департамент містобудування Львівської міської ради, Управління архітектури та урбаністики Львівської міської ради, Державне підприємство «Державний інститут проектування міст «Містопроект», Садівничий кооператив «Вінниця», Приватне підприємство «Леополіс клуб», про скасування рішень органу місцевого самоврядування, скасування запису про реєстрацію права власності

за касаційними скаргами ОСОБА_3 та представника Львівської міської ради - Партики Наталії Станіславівни на постанову Львівського апеляційного суду від 12 грудня 2023 року в складі колегії суддів Шандри М. М., Крайник Н. П., Левика Я. А.,

У серпні 2019 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом, у якому просили:

- визнати недійсною та скасувати ухвалу 16-тої сесії 5-го скликання Львівської міської ради від 28 жовтня 2010 року «Про погодження ОСОБА_3 місця розташування земельної ділянки та надання дозволу на виготовлення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на АДРЕСА_1 » № 3253 зі змінами до неї;

- визнати недійсною та скасувати ухвалу 18-тої сесії 7-го скликання Львівської міської ради від 04 квітня 2019 року «Про затвердження ОСОБА_3 проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передачу земельної ділянки на АДРЕСА_1 » № 4868;

- скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на земельну ділянку з кадастровим номером 4610137500:02:006:0304 із записом про право власності за номером 31419255, яку здійснила 26 квітня 2019 року державний реєстратор Управління державної реєстрації юридичного департаменту Львівської міської ради Дятлова І. М.

Вказували, що ОСОБА_1 належить на праві власності земельна ділянка з кадастровим номером 4610137500:02:006:0303, розташована в АДРЕСА_2 . ОСОБА_2 на праві власності належить земельна ділянка з кадастровим номером 4610137500:02:006:0151, розташована в АДРЕСА_3 , а також земельна ділянка з кадастровим номером 4610137500:02:006:0159, розташована в

АДРЕСА_4 також розташована земельна ділянка з кадастровим номером 4610137500:02:006:0304, яка належить на праві власності ОСОБА_3 . Вони стверджували, що частина земельної ділянки, яка належить ОСОБА_3 , проходить дорогою загального користування. ОСОБА_3 обгородила зазначену земельну ділянку металевою сіткою, що унеможливлює влаштувати проїзд та вільно ним користуватися. Звернення до відповідачів з метою досудового врегулювання спору, а саме зміни конфігурації земельної ділянки, яка належить ОСОБА_3 , не дало результату.

Вважали, що ухвала Львівської міської ради № 4868 про надання земельної ділянки ОСОБА_3 суперечить затвердженому детальному плану території, оскільки межі земельної ділянки, яка належить ОСОБА_3 , виходять на проїзну частину майже на три метри, а для користування іншими власниками земельних ділянок залишається близько одного метра дороги.

25 липня 2022 року рішенням Шевченківського районного суду м. Львова в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 відмовлено.

Суд першої інстанції керувався тим, що з відповіді Управління архітектури та урбаністики Департаменту містобудування Львівської міської ради від 27 листопада 2019 року № 4-2401-1654 вбачається, що жодних зауважень щодо невідповідності містобудівної документації при погодженні проєкту ухвали Львівської міської ради від 04 квітня 2019 року № 4868 «Про затвердження ОСОБА_3 проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на АДРЕСА_1 » не було. Через вказану земельну ділянку відповідно до детального плану території, затвердженого рішенням виконавчого комітету від 22 червня 2018 року № 665, частково запропоновано розмістити проїзд автотранспорту. Однак запропонований проїзд є виключно проєктом, який не відповідає генеральному плану, а передбачення проїзду автотранспорту є лише пропозицією. ОСОБА_3 правомірно набула у власність земельну ділянку, Львівською міською радою при виділенні їй земельної ділянки не було допущено жодних порушень, її діями права чи законні інтереси позивачів не порушуються.

12 грудня 2023 року постановою Львівського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 задоволено.

Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 25 липня 2022 року скасовано та постановлено нову постанову. Позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 задоволено.

Визнано недійсною та скасовано ухвалу 16-тої сесії 5-го скликання Львівської міської ради від 28 жовтня 2010 року «Про погодження ОСОБА_3 місця розташування земельної ділянки та надання дозволу на виготовлення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на АДРЕСА_1 » № 3253 зі змінами до неї.

Визнано недійсною та скасовано ухвалу 18-тої сесії 7-го скликання Львівської міської ради від 04 квітня 2019 року «Про затвердження ОСОБА_3 проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передачу земельної ділянки на АДРЕСА_1 » № 4868.

Скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на земельну ділянку з кадастровим номером 4610137500:02:006:0304 із записом про право власності за номером 31419255, яку здійснила 26 квітня 2019 року державний реєстратор Управління державної реєстрації юридичного департаменту Львівської міської ради Дятлова І. М.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що детальний план є окремими видом містобудівної документації, який повинен відповідати генеральному плану населеного пункту. Згідно з висновком земельно-технічного дослідження від 02 квітня 2021 року № 02-21Д кадастровий план земельної ділянки ОСОБА_3 не відповідає ситуаційному плану, її земельна ділянка за фактичним користуванням накладається на проїзд СК «Вінниця». Кадастровий план земельної ділянки ОСОБА_3 відповідає проєкту земельної ділянки АДРЕСА_1 . Фактичне розташування земельної ділянки ОСОБА_3 не відповідає кадастровому плану цієї земельної ділянки та проєкту відведення земельної ділянки АДРЕСА_1 . Проєкт землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки ОСОБА_3 на момент його затвердження не відповідав детальному плану території АДРЕСА_5 .ОСОБА_3 не надано належних доказів на спростування вказаного. Оскаржуваними рішеннями ради порушено права позивачів як землевласників, оскільки на частині земельної ділянки, переданої у власність ОСОБА_3 , згідно детального плану має бути розташований проїзд автотранспорту СК «Вінниця», в тому числі до домогосподарств позивачів. Враховуючи, що проєкт землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки ОСОБА_3 на момент його затвердження не відповідав детальному плану території, міська рада не мала законних підстав для прийняття оспорюваних рішень.

21 лютого 2024 року представник Львівської міської ради - Партика Н. С. засобами поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Львівського апеляційного суду від 12 грудня 2023 року, просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування статті 26 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі - Закон № 280/97-ВР) стосовно прийняття за основний доказ детального плану території, затвердженого рішенням Виконавчого комітету Львівської міської ради, а не на пленарному засіданні Львівської міської ради.

Під час погодження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_3 жодних зауважень контролюючих органів не було, проїзд автотранспорту через вказану земельну ділянку є проєктом. Ухвали Львівської міської ради відповідають генеральному плану м. Львова та містобудівній документації. ОСОБА_3 передано земельну ділянку для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за рахунок земель житлової та громадської забудови, а дорога, проїзд облаштовується за рахунок земель загального користування. Апеляційний суд не встановив, що ухвали Львівської міської ради порушують права чи інтереси позивачів.

21 лютого 2024 року ОСОБА_3 засобами поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Львівського апеляційного суду від 12 грудня 2023 року, просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не врахував правові висновки, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року в справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року в справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року в справі № 569/17272/15-ц, від 04 червня 2019 року в справі № 916/3156/17, постанові Верховного Суду від 22 серпня 2022 року в справі № 597/977/21, щодо ефективності обраного способу захисту.

Апеляційний суд не встановив, що ухвали Львівської міської ради порушують права чи інтереси позивачів щодо володіння, користування чи розпорядження належними їм земельними ділянками. Її земельна ділянка знаходиться поза межами червоних ліній вулиць. Під час погодження проєкту землеустрою щодо відведення їй земельної ділянки жодних зауважень контролюючих органів не було. Ухвали Львівської міської ради відповідають генеральному плану м. Львова та містобудівній документації. Детальний план території, яким запропоновано розмістити проїзд автотранспорту на частині її земельної ділянки, затверджений рішенням Виконавчого комітету Львівської міської ради, а не на пленарному засіданні Львівської міської ради. Такий висновок викладений в постанові Верховного Суду від 22 лютого 2023 року в справі № 300/790/21.

Апеляційний суд не врахував наказ Державного комітету України із земельних ресурсів від 23 липня 2010 року № 548, яким затверджено класифікацію видів цільового призначення земель. Дорога, проїзд, тощо облаштовується за рахунок земель загального користування, а не житлової та громадської забудови.

Постановою Верховного Суду від 19 червня 2024 року касаційні скарги ОСОБА_3 та представника Львівської міської ради - Партики Н. С. залишено без задоволення. Постанову Львівського апеляційного суду від 12 грудня 2023 року залишено без змін.

Верховний Суд керувався тим, що Виконавчий комітет Львівської міської ради в рішенні від 22 червня 2018 року № 665 затвердив детальний план території вул. Винниці відповідно та в межах своїх повноважень, визначених законом. Вказане вище рішення є складовою містобудівної документації та підлягало врахуванню під час затвердження ОСОБА_3 проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передачу земельної ділянки на АДРЕСА_1 . Встановивши, що частина земельної ділянки, яка належить на праві власності ОСОБА_3 , належить до спільного проїзду - дороги загального користування СК «Вінниця», апеляційний суд правильно виснував про невідповідність проєкту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки ОСОБА_3 детальному плану території АДРЕСА_5 . Спір у справі пов`язаний із захистом прав позивачів як землекористувачів дороги загального значення, будівництво якої унеможливлено накладенням запроєктованого проїзду на частину виділеної ОСОБА_3 земельної ділянки, тому з урахуванням невідповідності проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки відповідачці права позивачів порушуються та підлягають поновленню в обраний ними спосіб.

З такими висновками колегії суддів частково не погоджуюся, тому відповідно до частини третьої статті 35 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України висловлюю окрему думку.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободичи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеноїв позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 12 Земельного кодексу (далі - ЗК) України передбачені повноваження сільських, селищних, міських рад та їх виконавчих органів у галузі земельних відносин, до яких, зокрема, належать розпорядження землями територіальних громад, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього закону.

Відповідно до частини першої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Згідно із статтею 118 ЗК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим.

Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки.

Відповідний орган місцевого самоврядування або орган виконавчої влади в місячний термін розглядає клопотання і надає дозвіл підприємствам, установам та організаціям на розробку проекту приватизації земель.

Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову в його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу.

Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов`язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

Відповідно до статті 38 ЗК України до земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об`єктів загального користування.

Статтею 39 ЗК України визначено, що використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням будівельних норм, державних стандартів і норм.

Згідно зі статтею 40 ЗК України громадянам України за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть передаватися безоплатно у власність або надаватися в оренду земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва в межах норм, визначених цим Кодексом. Понад норму безоплатної передачі громадяни можуть набувати у власність земельні ділянки для зазначених потреб за цивільно-правовими угодами.

Отже, використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням будівельних норм, державних стандартів і норм.

Позивачі вказували, що проєкт землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки ОСОБА_3 не відповідає детальному плану території, затвердженому рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради від 22 червня 2018 року № 665, яким запропоновано розмістити проїзд автотранспорту на частині спірної земельної ділянки. Зазначали, що оспорювані рішення ради стосуються позивачів як землекористувачів дороги загального значення, будівництво якої унеможливлено через вихід за межі кадастрового плану фактичного користування земельною ділянкою ОСОБА_3 .

Заявники за доводами касаційних скарг оспорюють доказову силу детального плану території, вказуючи, що він затверджений рішенням Виконавчого комітету Львівської міської ради, а не на пленарному засіданні Львівської міської ради.

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частина друга статті 78 ЦПК України).

Містобудівна документація - це затверджені текстові та графічні матеріали з питань регулювання планування, забудови та іншого використання територій. Різновидом містобудівної документації є: генеральний план населеного пункту - містобудівна документація, що визначає принципові вирішення розвитку, планування, забудови та іншого використання території населеного пункту; план зонування території (зонінг) - містобудівна документація, що визначає умови та обмеження використання території для містобудівних потреб у межах визначених зон; детальний план території - містобудівна документація, що визначає планувальну організацію та розвиток території (стаття 1 Закону України від 17 лютого 2011 року № 3038-VI «Про регулювання містобудівної діяльності» (далі - Закон № 3038-VI)).

Відповідно до частини третьої статті 8 Закону № 3038-VI рішення з питань планування та забудови територій приймаються сільськими, селищними, міськими радами та їх виконавчими органами, районними, обласними радами, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями в межах визначених законом повноважень з урахуванням вимог містобудівної документації.

У частині першій статті 16 Закону № 3038-VI вказано, що планування територій на місцевому рівні здійснюється шляхом розроблення та затвердження генеральних планів населених пунктів, планів зонування територій і детальних планів території, їх оновлення та внесення змін до них.

Відповідно до частини десятої статті 17 Закону № 3038-VI генеральні плани населених пунктів та зміни до них розглядаються і затверджуються відповідними сільськими, селищними, міськими радами на чергових сесіях протягом трьох місяців з дня їх подання.

Згідно з пунктом 42 частини першої статті 26 Закону № 280/97-ВР виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішується питання про затвердження в установленому порядку місцевих містобудівних програм, генеральних планів забудови відповідних населених пунктів, іншої містобудівної документації.

Відповідно до статті 19 Закону № 3038-VI детальний план у межах населеного пункту уточнює положення генерального плану населеного пункту та визначає планувальну організацію і розвиток частини території.

Детальний план розробляється з метою визначення планувальної організації і функціонального призначення, просторової композиції і параметрів забудови та ландшафтної організації кварталу, мікрорайону, іншої частини території населеного пункту, призначених для комплексної забудови чи реконструкції, та підлягає стратегічній екологічній оцінці.

Детальний план території у межах населеного пункту розглядається і затверджується виконавчим органом сільської, селищної, міської ради протягом 30 днів з дня його подання, а за відсутності затвердженого в установленому цим Законом № 3038-VI порядку плану зонування території - відповідною сільською, селищною, міською радою.

Згідно із частиною восьмою статті 19 Закону № 3038-VI план зонування території затверджується на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради протягом 30 днів з дня його подання.

Отже, виконавчий комітет міської ради може бути суб`єктом затвердження детального плану території в межах населеного пункту за наявності затвердженого на пленарному засіданні ради плану зонування території.

Генеральний план міста Львова затверджений ухвалою Львівської міської ради № 3924 від 30 вересня 2010 року «Про затвердження містобудівної документації «Корегування генерального плану м. Львова» II стадія. Генеральний план», а ухвалою Львівської міської ради від 21 травня 2015 року № 4657 затверджено «План зонування території міста Львова (зонінг). Том 1. Частина 4, 5. Залізничний та Шевченківський райони».

Тобто, Виконавчий комітет Львівської міської ради в рішенні від 22 червня 2018 року № 665 затвердив детальний план території вул. Винниці відповідно та в межах своїх повноважень, визначених законом.

Погоджуюсь, що вказане вище рішення є складовою містобудівної документації та підлягало врахуванню під час затвердження ОСОБА_3 проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передачу земельної ділянки на АДРЕСА_1 .

Однак висновок апеляційного суду про невідповідність проєкту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки ОСОБА_3 детальному плану території АДРЕСА_5 є передчасним, з огляду на таке.

Згідно зі статтею 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частина друга статті 77 ЦПК України).

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (частина перша статті 367 ЦПК України).

Апеляційний суд не переглянув справу з урахуванням усіх вимог та заперечень сторін.

Детальний план території вул. Винниці в м. Львові розроблений з урахуванням необхідності розширити існуючі проїзди та проходи до садівничих ділянок СК «Вінниця» та передбачає організацію дорожнього руху й влаштування проїзду територією СК «Вінниця».

Однак детальний план у межах населеного пункту уточнює положення генерального плану населеного пункту, тобто має узгоджуватися з ним.

ОСОБА_3 у відзиві на позов зазначала, що Генеральним планом міста Львова не передбачено проїзду через її земельну ділянку, що дороги загального користування не існує, мешканці кооперативу лише збираються її облаштувати.

Відповідно до частини четвертої статті 35 ЗК України до земель загального користування садівницького товариства належать земельні ділянки, зайняті захисними смугами, дорогами, проїздами, будівлями і спорудами загального користування. Землі загального користування садівницького товариства безоплатно передаються йому у власність за клопотанням вищого органу управління товариства до відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування на підставі документації із землеустрою, за якою здійснювалося формування земельних ділянок або технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості).

Апеляційний суд не встановив, до якої категорії земель належить спірна земельна ділянка ОСОБА_3 згідно з Генеральним планом міста Львова, чи входить вона до земель загального користування садівницького товариства, що не могла виділятися відповідачці; не перевірив, чи узгоджується детальний план території вул. Винниці в м. Львові із Генеральним планом міста Львова.

Апеляційний суд не встановив і інші фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема про те, чи існує заїзд до земельних ділянок позивачів, за рахунок якої земельної ділянки пропонується його влаштувати в детальному плані території АДРЕСА_5 - виділеної ОСОБА_3 чи землі комунальної власності, суд не з`ясував, чи порушені права позивачів, за захистом яких вони звернулися до суду, тому оскаржуване судове рішення необхідно було скасувати із направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ, серед багатьох інших, рішення в справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року, напрацьовано три критерії (принципи), які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинне здійснюватися на підставі закону/нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» - це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Одним із елементів дотримання критерію пропорційності при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.

У справах «Рисовський проти України» (рішення від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» (рішення від 16 лютого 2017 року, заява № 43768/07), ЄСПЛ, установивши порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зазначив про право добросовісного власника на відповідну компенсацію чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на нерухомість.

В цій справі необхідно застосувати принцип пропорційного втручання держави в мирне володіння майном, оскільки скасування рішення ради про передачу у власність ОСОБА_3 земельної ділянки вочевидь є втручанням у її право на земельну ділянку. З іншого боку існує необхідність захистити право позивачів на можливість реалізації їх прав користування земельними ділянками, що також є істотним. Водночас не досліджено питання можливості встановлення сервітуту для проїзду через земельну ділянку ОСОБА_3 у разі відсутності іншого способу під`їзду до земельних ділянок позивачів у контексті пояснень Львівської міської ради про те, що існують землі комунальної власності, які можуть бути відведені для організації проїзду (дороги) до земельних ділянок позивачів.

Суддя О. М. Ситнік