Ухвала

від 03.07.2024 по справі 911/1474/23

ВЕЛИКА ПАЛАТА ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

03 липня 2024 року

м. Київ

Справа № 911/1474/23

Провадження № 12-34гс24

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Банаська О. О.,

суддів Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Мазура М. В., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В.,

перевіривши наявність підстав для розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи

за касаційною скаргою Білоцерківської міської ради Київської області

на рішення Господарського суду Київської області від 30 жовтня 2023 року

у складі судді Бабкіної В. М.

та постанову Північного апеляційного господарського суду від 31 січня 2024 року

у складі колегії суддів Мальченка А. О. (головуючого), Михальської Ю. Б., Агрикової О. В.

за позовом Жіночого монастиря Святої Рівноапостольної Марії Магдалини Білоцерківської єпархії Української Православної Церкви

до Білоцерківської міської ради Київської області

про визнання незаконним та скасування рішення Білоцерківської міської ради Київської області від 27 квітня 2023 року № 3807-39-VIII,

УСТАНОВИЛА:

Короткий зміст і підстави заявлених позовних вимог

1. У травні 2023 року Жіночий монастир Святої Рівноапостольної Марії Магдалини Білоцерківської єпархії Української Православної Церкви (далі - Жіночий монастир) звернувся до Господарського суду Київської області з позовом до Білоцерківської міської ради Київської області (далі - Білоцерківська міська рада) про визнання незаконним і скасування рішення Білоцерківської міської ради від 27 квітня 2023 року № 3807-39-VIII "Про припинення права постійного користування земельною ділянкою Жіночому монастирю Святої Рівноапостольної Марії Магдалини Білоцерківської єпархії Української Православної Церкви" (далі - рішення від 27 квітня 2023 року № 3807-39-VIII).

2. Позовні вимоги Жіночого монастиря обґрунтовані тим, що оспорюване рішення Білоцерківської міської ради є необґрунтованим та протиправним, оскільки прийняте відповідачем із порушенням процедури та за неналежних підстав, за відсутності факту порушення позивачем земельного законодавства. При цьому позивач вважав, що відповідач, приймаючи оспорюване рішення, перевищив свої повноваження. За таких обставин, на думку позивача, наявні правові підстави для визнання незаконним та скасування оспорюваного рішення Білоцерківської міської ради.

Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанцій

3. Рішенням Господарського суду Київської області від 30 жовтня 2023 року у справі № 911/1474/23, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 31 січня 2024 року у справі № 911/1474/23 позовні вимоги Жіночого монастиря до Білоцерківської міської ради про визнання незаконним та скасування рішення Білоцерківської міської ради від 27 квітня 2023 року № 3807-39-VIII задоволено в повному обсязі, вирішено визнати незаконним та скасувати рішення Білоцерківської міської ради від 27 квітня 2023 року № 3807-39-VIII, яким припинено право постійного користування Жіночого монастиря земельною ділянкою з цільовим призначенням: 03.04, для будівництва та обслуговування будівель громадських та релігійних організацій (вид використання: під розміщення жіночого монастиря) площею 1,4808 га з кадастровим номером 3210300000:04:039:0133, що розташована за адресою: вул. Шкільна, 11, м. Біла Церква, яке виникло на підставі підпункту 1.5 пункту 1 рішення Білоцерківської міської ради від 18 березня 2010 року № 1319-61-V "Про надання земельних ділянок у постійне користування".

4. Задовольняючи позовні вимоги Жіночого монастиря, суди попередніх інстанцій виходили з того, що оспорюване рішення Білоцерківської міської ради не містить жодних посилань на відповідний пункт статті 141 Земельного кодексу України (далі -ЗК України), яка встановлює вичерпний перелік підстав припинення права користування земельною ділянкою, а матеріали справи не містять доказів, які б надавали відповідачу право прийняти оспорюване рішення відповідно до норм ЗК України, тобто, господарські суди попередніх інстанцій у цій справі (№ 911/1474/23) встановили відсутність доказів добровільної відмови Жіночого монастиря від права постійного користування, вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених ЗК України, припинення діяльності Жіночого монастиря як релігійної організації, використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам, використання земельної ділянки не за цільовим призначенням, набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці тощо. Наведені обставини, за висновком господарських судів попередніх інстанцій, свідчать про те, що оспорюване рішення Білоцерківської міської ради порушує право Жіночого монастиря на землю, набуте ним у встановленому законом порядку. За таких обставин господарські суди дійшли висновку про те, що Білоцерківська міська рада, приймаючи оспорюване рішення, діяла всупереч вимогам статті 19 Конституції України та статей 141- 149 ЗК України.

5. При цьому господарські суди попередніх інстанцій установили, що на час розгляду цієї справи № 911/1474/23 відсутні відомості про внесення Жіночим монастирем змін до повної назви релігійної організації на виконання вимог Закону України від 20 грудня 2018 року № 2662-VIII "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо назви релігійних організацій (об`єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України" (далі - Закон № 2662-VIII). Проте господарські суди попередніх інстанцій не взяли до уваги посилання Білоцерківської міської ради на вимоги цього Закону, оскільки, за висновком судів, у разі невнесення передбачених Законом змін законодавством передбачено втрату чинності не всього статуту, а лише його окремої частини.

6. З огляду на викладене та з посиланням на висновок, наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 листопада 2019 року у справі № 906/392/18, господарські суди зазначили, що особа може бути позбавлена набутого у встановленому порядку права постійного користування земельною ділянкою лише у випадках, визначених статтями 141- 143 ЗК України, зокрема, внаслідок добровільної відмови від земельної ділянки чи за наявності інших підстав, визначених у статті 141 ЗК України, або внаслідок примусового припинення прав на земельну ділянку, яке здійснюється виключно в судовому порядку.

7. Водночас апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення господарського суду першої інстанції в апеляційному порядку, не взяв до уваги посилання Білоцерківської міської ради на висновки у адміністративній справі № 640/4748/19, оскільки, як зазначив апеляційний господарський суд, висновки судів, зроблені під час розгляду справи № 640/4748/19, як і встановлені судами обставини, не входять до предмета доказування в цій справі № 911/1474/23 та не мають правового значення для розгляду спору по суті позовних вимог.

Подання касаційної скарги

8. Не погоджуючись із постановою Північного апеляційного господарського суду від 31 січня 2024 року та рішенням Господарського суду Київської області від 30 жовтня 2023 року у справі № 911/1474/23, до Верховного Суду звернулася Білоцерківська міська рада з касаційною скаргою, в якій просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити у повному обсязі в задоволенні позовних вимог Жіночого монастиря.

9. Обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження, Білоцерківська міська рада зазначає, що оскаржувані судові рішення господарських судів попередніх інстанцій ухвалені з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, зокрема, статті 92 ЗК України та статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації". Білоцерківська міська рада, звертаючись із касаційною скаргою, посилається на підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 2 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) щодо необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судами попередніх інстанцій в оскаржених судових рішеннях.

10. На думку Білоцерківської міської ради, в цьому випадку існує необхідність відступлення від висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 листопада 2019 року у справі № 906/392/18 про те, що особа може бути позбавлена набутого у встановленому порядку права постійного користування земельною ділянкою лише у способи, визначені статтями 141- 143 ЗК України, зокрема, внаслідок добровільної відмови від земельної ділянки чи за наявності інших, визначених статтею 141 ЗК України, підстав, або внаслідок примусового припинення прав на земельну ділянку, яке здійснюється виключно в судовому порядку, шляхом доповнення підстав припинення права постійного користування земельною ділянкою суб`єктів, визначених пунктом "в" частини другої статті 92 ЗК України, а саме релігійних організацій України, статути (положення) яких не зареєстровано у встановленому законом порядку, для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності.

11. З урахуванням положень Закону № 2662-VIII Білоцерківська міська рада вважає, що обов`язок релігійних організацій (об`єднань) внести зміни до свого статуту (положення) виникає відповідно до прямої вказівки частини сьомої статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації".

12. Водночас, за доводами відповідача, позивач не виконав вимоги спеціального закону, який безпосередньо регулює статус та діяльність релігійних організацій, і у встановлений строк не вніс передбачених законом змін до своєї офіційної назви та не подав відповідні зміни до свого статуту (положення) на реєстрацію, а тому, на думку Білоцерківської міської ради, статут Жіночого монастиря втратив чинність у частині, якою визначається повна офіційна назва релігійної організації (об`єднання).

13. Наведене, на думку Білоцерківської міської ради, свідчить про те, що Жіночий монастир не є релігійною організацією, статут якої зареєстровано у встановленому законом порядку, а тому відповідно до приписів статті 92 ЗК України позивач не є особою, яка може бути суб`єктом права постійного користування земельною ділянкою комунальної форми власності.

14. З урахуванням викладеного Білоцерківська міська рада просить відступити від правового висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 листопада 2019 року у справі № 906/392/18, шляхом доповнення підстав припинення права постійного користування земельною ділянкою суб`єктів, визначених пунктом "в" частини другої статті 92 ЗК України, а саме релігійних організацій України, статути (положення) яких не зареєстровано у встановленому законом порядку, для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності.

15. Крім того, Білоцерківська міська рада вважає, що відомості, зазначені в позовній заяві, щодо повного найменування позивача (як юридичної особи) не відповідають вимогам спеціального Закону № 2662-VIII, тому, на думку відповідача, статут позивача на цей час втратив чинність у частині, яка визначає повну офіційну назву релігійної організації. Такі обставини, на думку Білоцерківської міської ради, прямо свідчать про невиконання позивачем вимог статті 162 ГПК України щодо зазначення найменування юридичної особи в позовній заяві.

Рух касаційної скарги

16. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18 березня 2024 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Білоцерківської міської ради на постанову Північного апеляційного господарського суду від 31 січня 2024 року і рішення Господарського суду Київської області від 30 жовтня 2023 року у справі № 911/1474/23.

17. 04 червня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду постановив ухвалу, якою передав справу № 911/1474/23 на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини четвертої статті 302 ГПК України.

Мотиви передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

18. Мотивуючи підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначила про відступ від висновку викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 листопада 2019 року у справі № 906/392/18 такого змісту:

"Отже, право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених статтею 141 ЗК України , перелік яких є вичерпним. Дії органів державної влади та місцевого самоврядування, спрямовані на позбавлення суб`єкта права користування земельною ділянкою після державної реєстрації такого права поза межами підстав, визначених у статті 141 названого Кодексу, є такими, що порушують право користування земельною ділянкою. Вирішуючи спори про припинення права власності на земельну ділянку чи права користування нею, суди ураховують, що орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування має право прийняти рішення про це лише в порядку, з підстав і за умов, передбачених статтями 140 - 149 ЗК України".

19. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду послався на необхідність відступу від зазначеного вище висновку шляхом його уточнення (доповнення) висновком про те, що втрата релігійною громадою (організацією) статусу юридичної особи, яка зареєстрована в установленому законодавством порядку, є підставою для припинення права постійного користування земельною ділянкою відповідно до пункту "в" частини першої статті 141 ЗК України.

20. В обґрунтування необхідності уточнення (доповнення) висновку Великої Палати Верховного Суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду навів такі мотиви.

21. Відповідно до пункту «в» частини першої статті 141 ЗК України (в редакції, чинній на момент прийняття Білоцерківською міською радою оспорюваного рішення) підставою припинення права користування земельною ділянкою є припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій.

22. Відповідно до статті 7 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями). Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об`єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об`єднання представляються своїми центрами (управліннями). На інші організації, утворені за релігійною ознакою, дія цього Закону не поширюється.

23. За змістом статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" статут (положення) релігійної організації, який відповідно до цивільного законодавства визначає її правоздатність, підлягає реєстрації у порядку, встановленому статтею 14 цього Закону. Статут (положення) релігійної організації приймається на загальних зборах віруючих громадян або на релігійних з`їздах, конференціях. Статут (положення) релігійної організації повинен містити відомості про: 1) вид релігійної організації, її віросповідну приналежність і місцезнаходження; 2) місце релігійної організації в організаційній структурі релігійного об`єднання; 3) майновий стан релігійної організації; 4) права релігійної організації на заснування підприємств, засобів масової інформації, інших релігійних організацій, створення навчальних закладів; 5) порядок внесення змін і доповнень до статуту (положення) релігійної організації; 6) порядок вирішення майнових та інших питань у разі припинення діяльності релігійної організації. Статут (положення) може містити й інші відомості, пов`язані з особливостями діяльності даної релігійної організації. Статут (положення) релігійної організації не повинен суперечити чинному законодавству. Документи, які визначають віросповідну діяльність, вирішують інші внутрішні питання релігійної організації, не підлягають реєстрації в державних органах.

24. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду звернула увагу, що Законом № 2662-VIII, який набрав чинності 26 грудня 2018 року, статтю 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" доповнено частинами сьомою та восьмою такого змісту:

"Релігійна організація (об`єднання), яка безпосередньо або як складова частина іншої релігійної організації (об`єднання) входить до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, зобов`язана у своїй повній назві, зазначеній у її статуті (положенні), відображати належність до релігійної організації (об`єднання) за межами України, до якої вона входить (частиною якої вона є), шляхом обов`язкового відтворення у своїй назві повної статутної назви такої релігійної організації (об`єднання) з можливим додаванням слів "в Україні" та/або позначення свого місця в структурі іноземної релігійної організації.

Входження релігійної організації (об`єднання) до релігійної організації (об`єднання), зазначеної в частині сьомій цієї статті, визначається у разі наявності однієї з таких ознак: 1) у статуті (положенні) релігійної організації, що діє в Україні, містяться вказівки на входження до структури релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України; 2) у статуті (положенні) закордонної релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, містяться вказівки на входження до її структури релігійної організації (об`єднання), що діє на території України, а також на право прийняття статутними органами управління зазначеної закордонної релігійної організації (об`єднання) рішень з канонічних і організаційних питань, які є зобов`язуючими для релігійної організації (об`єднання), що діє на території України; 3) статутом (положенням) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, передбачене обов`язкове входження керівників (повноважних представників) релігійної організації (об`єднання), що діє на території України, до статутних органів управління зазначеної закордонної релігійної організації (об`єднання) з правом вирішального голосу".

25. У розділі II "Перехідні та прикінцеві положення" Закону № 2662-VIII зазначено таке:

"1. Під Законом, яким іноземна держава визнається такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, мається на увазі Закон України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" (Відомості Верховної Ради України, 2014 р., № 26, ст. 892) та/або інший закон, яким іноземна держава визнається такою, що вчинила збройну агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України.

2. Протягом одного місяця з дня набрання чинності цим Законом або набрання чинності законом, яким іноземна держава визнається такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України (якщо такий закон набрав чинності пізніше цього Закону), центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії, проводить релігієзнавчу експертизу зареєстрованих статутів релігійних організацій (об`єднань) для встановлення обставин, передбачених частинами сьомою і восьмою статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (Відомості Верховної Ради УРСР, 1991 р., № 25, ст. 283).

3. У разі встановлення обставин, передбачених частинами сьомою та восьмою статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (Відомості Верховної Ради УРСР, 1991 р., № 25, ст. 283), центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії, публічно через офіційне видання "Урядовий кур`єр" та письмово інформує релігійні організації (об`єднання), які підпадають під дію частини сьомої статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", про необхідність у строк не пізніше трьох місяців внести до свого статуту (положення) передбачені законом зміни та подати їх на реєстрацію у встановленому порядку.

4. У разі якщо протягом чотирьох місяців (для релігійних громад - дев`яти місяців) з дня набрання чинності цим Законом та/або набрання чинності законом, яким іноземна держава визнається такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, релігійна організація (об`єднання) не внесла передбачених законом змін до своєї офіційної назви та не подала відповідні зміни до свого статуту (положення) на реєстрацію, її статут (положення) втрачає чинність у частині, якою визначається повна офіційна назва релігійної організації (об`єднання).

5. Не допускається надання переваг або накладення обмежень у діяльності релігійної організації (об`єднання), що входить до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, крім обмеження доступу священнослужителів, релігійних проповідників, наставників такої релігійної організації у частини, з`єднання Збройних Сил України та інших військових формувань України у місцях їхньої дислокації або інших обмежень, передбачених законом".

26. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що рішенням Конституційного Суду України від 27 грудня 2022 року № 4-р/2022 у справі № 1-13/2019(374/19) визнано такими, що відповідають Конституції України (є конституційними) Закон № 2662-VIIIта статтю 12 Закону України від 23 квітня 1991 року № 987-ХІІ "Про свободу совісті та релігійні організації" зі змінами, внесеними Законом № 2662-VIII.

27. З урахуванням зазначеного, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду констатувала, що обов`язок релігійних організацій (об`єднань) внести зміни до свого статуту (положення) виникає відповідно до прямої вказівки частини сьомої статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації".

28. Колегія суддів також зазначила, що кожна юридична особа повинна мати власне найменування, під яким вона бере участь у цивільних, господарських та інших правовідносинах, оскільки без найменування юридична особа не зможе існувати як суб`єкт права. Найменування юридичної особи ідентифікує її у вказаних правовідносинах та є засобом її індивідуалізації. Крім того, законодавство імперативно передбачає, що найменування юридичної особи повинно містити інформацію про її організаційну-правову форму на назву (частина 1 статті 90 Цивільного кодексу України).

29. При цьому, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду акцентував увагу, що назва юридичної особи є складовою найменування, тому назва юридичної особи дозволяє найменуванню в цілому виконувати одну з головних функцій - індивідуалізації юридичної особи.

30. На думку колегії суддів, наявність найменування юридичної особи є необхідною умовою її правосуб`єктності, оскільки набуття та реалізація юридичною особою суб`єктивних прав, виконання юридичних обов`язків без найменування є неможливими.

31. Касаційний господарський суд у складі Верховного суду посилався на встановлені господарськими судами попередніх інстанцій обставини щодо відсутності відомостей про внесення Жіночим монастирем змін до повної назви релігійної організації на час розгляду цієї справи № 911/1474/23, що свідчить про те, що позивач не виконав обов`язок, покладений на нього Законом № 2662-VIII, який визнано конституційним.

32. Відтак, оскільки встановлені господарськими судами фактичні обставини справи свідчать про те, що позивач порушив вимоги спеціального закону, який безпосередньо регулює статус та діяльність релігійних організацій, та у встановлений строк не вніс передбачених законом змін до своєї офіційної назви і не подав відповідні зміни до свого статуту (положення) на реєстрацію, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду з урахуванням приписів спеціального закону виснував, що статут позивача втратив чинність у частині, яка визначає повну офіційну назву релігійної організації (об`єднання).

33. Зокрема, колегія суддів вважала, що невиконання релігійною організацією вимог спеціального Закону № 2662-VIII та втрата чинності Статутом релігійної організації в частині її повної офіційної назви свідчить про те, що релігійна організація не може вважатися такою, статут (положення) якої зареєстровано у встановленому законом порядку.

34. Водночас Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що на цей час скалася ситуація, за якої релігійні організації (об`єднання), що підпадають під дію спеціальних норм наведеного законодавства, не виконують обов`язок, покладений на них спеціальним законом, який Конституційний Суд України визнав конституційним. За таких обставин, органи місцевого самоврядування, зокрема, місцеві ради, враховуючи порушення релігійними організаціями (об`єднаннями) норм спеціального закону, вимушені приймати рішення про припинення права постійного користування земельними ділянками таких релігійних організацій (об`єднань).

35. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що, здійснивши аналіз даних з бази Єдиного державного реєстру судових рішень, встановлено, що на цей час існує велика кількість господарських спорів у провадженні майже всіх місцевих господарських судів за позовами релігійних організацій (об`єднань) до місцевих рад про визнання недійсними рішень місцевих рад про припинення права постійного користування земельними ділянками релігійних організацій (об`єднань), які не виконали вимоги Закону № 2662-VIII

36. Зазначаючи про те, що подібні справи перебувають на розгляді також у судах апеляційної та касаційної інстанцій, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду виснував про можливість їх виникнення в майбутньому, а відтак судове рішення Великої Палати Верховного Суду необхідне також для подальшого розвитку права та забезпечення єдності судової практики, оскільки подібні справи в умовах повномасштабної військової агресії з боку російської федерації становлять підвищений суспільний інтерес.

Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, постановляючи ухвалу

Щодо відступу від висновку щодо застосування норми права, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду

37. Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для прийняття цієї справи до свого розгляду з огляду на таке.

38. У пункті 4 частини четвертої статті 17 Закону України ?Про судоустрій та статус суддів? передбачено, що єдність системи судоустрою забезпечується єдністю судової практики.

39. У рішенні від 18 січня 2001 року у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" (Chapman v. the United Kingdom), заява N 27238/95, ЄСПЛ наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.

40. В інших справах ЄСПЛ також неодноразово зазначав, що відступи від принципу правової визначеності виправдані лише в разі необхідності та за обставин істотного і непереборного характеру (рішення від 31 липня 2008 року у справі "Проценко проти Росії", заява N 13151/04); відступ від принципу правової визначеності допустимий не в інтересах правового пуризму, а з метою виправлення "помилки, що має фундаментальне значення для судової системи" (рішення від 23 липня 2009 року у справі "Сутяжник проти Росії", заява № 8269/02; рішення від 07 липня 2011 року у справі "Сєрков проти України", заява № 39766/05, рішення від 17 лютого 2004 року у справі "Горжелік та інші проти Польщі" (Gorzelik and Others v. Poland), заява N 44158/98; рішення від 24 березня 2009 року у справі "Тудор Тудор проти Румунії" (Tudor Tudor v. Romania), заява № 21911/03; рішення від 02 листопада 2010 року у справі "Стефаніка та інші проти Румунії" (Stefanica and Others v. Romania), заява N 38155/02; рішення від 01 грудня 2005 року у справі "Падурару проти Румунії" (Paduraru v. Romania), заява № 63252/00; рішення від 19 квітня 2007 року у справі "Вілхо Ескелайнен та інші проти Фінляндії" (Vilho Eskelinen and Others v. Finland), заява№ 63235/00; рішення від 22 травня 2012 року у справі "Скоппола проти Італії" (Scoppola v. Italy), заява № 10249/03).

41. У Висновку N 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що, визнаючи повноваження судді тлумачити закон, слід пам`ятати також і про обов`язок судді сприяти юридичній визначеності, яка гарантує передбачуваність змісту та застосування юридичних норм, сприяючи тим самим забезпеченню високоякісної судової системи (пункт 47 Висновку).

42. Судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні (пункт 49 Висновку).

43. Єдність судової практики відіграє надважливу роль у забезпеченні однакового правозастосування в судочинстві, що сприяє правовій визначеності та передбачуваності стосовно вирішення спірних ситуацій для учасників справи.

44. При цьому принцип єдності судової практики не є абсолютним, оскільки в протилежному випадку це означало б неможливість виправити судом свою позицію або виключало б можливість динамічного розвитку права та суспільних правовідносин.

45. В Україні завдання забезпечення єдності судової практики відповідно до Закону України ?Про судоустрій та статус суддів? тa ГПК України, інших процесуальних кодексів покладається на Верховний Суд.

46. Згідно з положеннями частини першої, пункту 1 частини другої статті 45 Закону України ?Про судоустрій та статус суддів? Велика Палата Верховного Суду як постійно діючий колегіальний орган Верховного Суду забезпечує, зокрема, у визначених законом випадках здійснення перегляду судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права.

47. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 09 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 (пункти 58, 59), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 40), від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункт 41), від 13 квітня 2023 року у справі № 320/12137/20, від 26 липня 2023 року у справі № 759/5454/19, від 01 листопада 2023 року у справі № 908/129/22 (908/1333/22), від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21 та ухвали Великої Палати Верховного Суду від 29 березня 2023 року у справі № 585/2436/21, від 13 вересня 2023 року у справі № 917/1093/21, від 13 вересня 2023 року у справі № 547/818/20, від 14 листопада 2023 року у справі № 547/669/20, від 16 січня 2024 року у справі № 922/1203/23).

48. Відповідно до частини четвертої статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.

49. За змістом ГПК України Велика Палата Верховного Суду висловлює правові висновки в конкретних справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи. Такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ та фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами в подібних суспільних правовідносинах.

50. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин і оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Великої Палати Верховного Суду в кожній конкретній справі (подібний висновок міститься в ухвалах Великої Палати Верховного Суду від 15 березня 2023 року у справі № 726/2166/19 та від 13 липня 2023 року у справі № 922/5158/21).

51. Відмінність фактичних обставин справи, яка розглядається, у порівнянні з фактичними обставинами справи, у якій висловлена правова позиція Великою Палатою Верховного Суду, за відсутності різних підходів судів до вирішення подібної правової проблеми з такими ж фактичними обставинами не є підставою для відступу від висновків Великої Палати Верховного Суду.

52. У контексті наведеного вище визначальним та пріоритетним для вирішення питання про прийняття справи до провадження Великою Палатою Верховного Суду є визначення подібності правовідносин у відповідних справах.

53. З цією метою слід звернутись до практики Великої Палати Верховного Суду, а саме до постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) за змістом якої для цілей застосування приписів процесуальних законів подібність правовідносин потрібно оцінювати за змістовним, суб`єктним та об`єктним критеріями.

54. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

55. Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, потрібним є специфічний суб`єктний склад саме цих правовідносин та/чи їх специфічний об`єкт.

56. У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності потрібно насамперед визначити, які саме правовідносини є спірними, й лише після цього порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій), і у разі потреби, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. З метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

57. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування потрібно розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за потреби, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

58. На предмет подібності потрібно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність потрібно також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

59. Обґрунтовуючи наявність підстав для відступу від висновку, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду, шляхом його уточнення (доповнення), колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначила про наявність проблематики, за якоїоргани місцевого самоврядування, зокрема, місцеві ради, вимушені приймати рішення про припинення права постійного користування земельними ділянками релігійних організацій (об`єднань), які не виконали вимог спеціального закону, а саме Закону № 2662-VIII та відповідно не можуть вважатися такими, статут (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку.

60. Велика Палата Верховного Суду оцінивши за змістовним, суб`єктним та об`єктним критеріями справи № 911/1474/23 та № 906/392/18 дійшла таких висновків.

61. Так, правовідносини у справі № 911/1474/23, суть доводів касатора та мотивів ухвали про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2024 року щодо скасування рішення органу місцевого самоврядування про припинення права постійного користування земельною ділянкою відповідно до положень пункту «в» частини першої статті 141 ЗК України ґрунтуються та безпосередньо пов`язані з положеннями спеціального Закону № 2662-VIII, якими передбачено, що статут (положення) релігійної організації (об`єднання) втрачає чинність у частині, якою визначається повна офіційна назва у зв`язку з невиконанням неюобов`язку щодо внесення змін до офіційної назви та подання відповідних змін до статуту (положення) на реєстрацію.

62. Водночас, зі змісту постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 листопада 2019 року у справі № 906/392/18 предметом розгляду якої було визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування від 27 березня 2018 року щодо припинення права постійного користування земельною ділянкою, наданого Попільнянскому колгоспному ринку 27 травня 1994 року, вбачається, що спірні правовідносини виникли у зв`язку зі зміною назви юридичної особи - Попільнянского колгоспного ринку на Попільнянський кооперативний ринок, здійсненням перереєстрації статуту цієї юридичної особи без зміни її ідентифікаційного коду.

63. Так, Велика Палата Верховного Суду у справі № 906/392/18, встановивши, що Попільнянський колгоспний ринок та Кооперативний ринок є однією і тією ж юридичною особою, якій 27 травня 1994 року було видано державний акт серії ЖТ-04-30-000021 на право постійного користування спірною земельною ділянкою, виснувала, що орган місцевого самоврядування, приймаючи рішення про припинення права постійного користування земельною ділянкою Попільнянського колгоспного ринку, яке є безстроковим та набуте згідно з державним актом, без належних на те законодавчо встановлених підстав порушив та припинив право постійного користування земельною ділянкою Кооперативного ринку.

64. Також, слід звернути увагу, що у справі № 906/392/18 оспорюване рішення органу місцевого самоврядування було прийнято 27 березня 2018 року, а позов про його скасування було подано до суду першої інстанції у травні 2018 року.

65. Відтак, прийняття 20 грудня 2018 року Закону № 2662-VIII, який набрав чинності 26 грудня 2018 року відбулось після виникнення спірних правовідносин у справі № 906/392/18, які зокрема не підпадають під регулювання положень зазначеного нормативно-правового акта, а відтак його норми не могли бути враховані під час розгляду судами справи № 906/392/18 та формулювання Великою Палатою Верховного Суду висновку, від якого пропонує відступити Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду шляхом його уточнення із врахуванням Закону № 2662-VIII.

66. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає, що правовідносини у справах № 911/1474/23 та № 906/392/18 не є подібними.

67. Таким чином, обґрунтування Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду необхідності уточнення висновку щодо застосування норм права, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 листопада 2019 року у справі № 906/392/18, не знайшло свого підтвердження, оскільки висновки, від яких пропонується відступити, шляхом їх уточнення, сформульовані Великою Палатою Верховного Суду у справі за інших правовідносин, які не є подібними до правовідносин у цій справі.

68. Велика Палата Верховного Суду також зауважує, що окреслення Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду необхідності прийняття саме Великою Палатою Верховного Суду судового рішення у спорах за позовами релігійних організацій (об`єднань) до місцевих рад про визнання недійсними рішень місцевих рад про припинення права постійного користування земельними ділянками релігійних організацій (об`єднань), які не виконали вимоги Закону № 2662-VIII з огляду на наявність великої кількості подібних справ на розгляді судів першої, апеляційної та касаційної інстанції та в умовах повномасштабної військової агресії з боку російської федерації не вмотивовано підставами для розгляду цієї справи Великою Палатою Верховного Суду з огляду на наявність у ній виключної правової проблеми відповідно до частини п`ятої статті 302 ГПК України.

69. Натомість питання застосування норм права вирішуються судом касаційної інстанції під час розгляду касаційної скарги відповідно до його повноважень, звідси на розгляд Великої Палати Верховного Суду у цій справі передані питання, які може самостійно вирішити Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду як належний суд.

70. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає, що підстави передачі справи на її розгляд згідно із частиною четвертою статті 302 ГПК України з мотивів, викладених вище, відсутні.

Загальні висновки

71. Відповідно до частини шостої статті 303 ГПК України якщо Велика Палата Верховного Суду дійде висновку про відсутність підстав для передачі справи на її розгляд, а також якщо дійде висновку про недоцільність розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, зокрема через відсутність виключної правової проблеми, наявність висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду, або якщо Великою Палатою Верховного Суду вже висловлена правова позиція щодо юрисдикції спору у подібних правовідносинах, справа повертається (передається) відповідній колегії (палаті, об`єднаній палаті) для розгляду, про що постановляється ухвала. Справа, повернута на розгляд колегії (палати, об`єднаної палати), не може бути передана повторно на розгляд Великої Палати.

72. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для передачі справи на її розгляд і повернення справи відповідній колегії Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду для розгляду в порядку частини шостої статті 303 ГПК України.

Керуючись статтями 302, 303 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду

УХВАЛИЛА:

Справу № 911/1474/23 за позовом Жіночого монастиря Святої Рівноапостольної Марії Магдалини Білоцерківської єпархії Української Православної Церкви до Білоцерківської міської ради Київської області про визнання незаконним та скасування рішення Білоцерківської міської ради Київської області від 27 квітня 2023 року № 3807-39-VIII- повернути відповідній колегії Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду для розгляду.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О. О. БанаськоСудді: О. Л. Булейко М. В. Мазур Ю. Л. Власов С. О. Погрібний І. А. Воробйова О. В. Ступак М. І. Гриців І. В. Ткач Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук І. В. Желєзний В. Ю. Уркевич В. В. Король Є. А. Усенко С. І. Кравченко Н. В. Шевцова О. В. Кривенда