Постанова

від 17.09.2024 по справі 911/1474/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 вересня 2024 року

м. Київ

cправа № 911/1474/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Багай Н. О. - головуючого, Дроботової Т. Б., Чумака Ю. Я.,

секретар судового засідання - Письменна О. М.,

за участю представників:

позивача - Іваницької О. П. (адвоката),

відповідача - Голуба В. О. (самопредставництво, в режимі відеоконференції),

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Білоцерківської міської ради Київської області

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 31.01.2024 (колегія суддів: Мальченко А. О. - головуючий, Михальська Ю. Б., Агрикова О. В.) та рішення Господарського суду Київської області від 30.10.2023 (суддя Бабкіна В. М.) у справі

за позовом Жіночого Монастиря Святої Рівноапостольної Марії Магдалини Білоцерківської Єпархії Української Православної Церкви

до Білоцерківської міської ради Київської області

про визнання незаконним та скасування рішення Білоцерківської міської ради Київської області від 27.04.2023 № 3807-39-VIII,

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог

1.1. У травні 2023 року Жіночий монастир Святої Рівноапостольної Марії Магдалини Білоцерківської єпархії Української Православної Церкви (далі - Жіночий монастир) звернувся до Господарського суду Київської області з позовом до Білоцерківської міської ради Київської області (далі - Білоцерківська міська рада) про визнання незаконним і скасування рішення Білоцерківської міської ради від 27.04.2023 № 3807-39-VIII "Про припинення права постійного користування земельною ділянкою Жіночому монастирю Святої Рівноапостольної Марії Магдалини Білоцерківської єпархії Української Православної Церкви".

1.2. Позовні вимоги Жіночого монастиря обґрунтовані тим, що оспорюване рішення Білоцерківської міської ради є необґрунтованим та протиправним, оскільки прийняте відповідачем із порушенням процедури та за неналежних підстав, за відсутності факту порушення позивачем земельного законодавства. При цьому позивач вважав, що відповідач, приймаючи оспорюване рішення, перевищив свої повноваження. За таких обставин, на думку позивача, наявні правові підстави для визнання незаконним та скасування оспорюваного рішення Білоцерківської міської ради.

2. Короткий зміст судових рішень

2.1. Рішенням Господарського суду Київської області від 30.10.2023, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 31.01.2024 у справі № 911/1474/23, позовні вимоги Жіночого монастиря до Білоцерківської міської ради про визнання незаконним та скасування рішення Білоцерківської міської ради від 27.04.2023 № 3807-39-VIII задоволено в повному обсязі.

Вирішено визнати незаконним та скасувати рішення Білоцерківської міської ради від 27.04.2023 № 3807-39-VIII "Про припинення права постійного користування земельною ділянкою Жіночому монастирю Святої Рівноапостольної Марії Магдалини Білоцерківської Єпархії Української Православної Церкви", яким припинено право постійного користування Жіночого монастиря земельною ділянкою з цільовим призначенням: 03.04, для будівництва та обслуговування будівель громадських та релігійних організацій (вид використання: під розміщення жіночого монастиря), площею 1,4808 га з кадастровим номером 3210300000:04:039:0133, що розташована за адресою: вул. Шкільна, 11, м. Біла Церква, яке виникло на підставі підпункту 1.5 пункту 1 рішення Білоцерківської міської ради від 18.03.2010 № 1319-61-V "Про надання земельних ділянок у постійне користування".

2.2. Задовольняючи позовні вимоги Жіночого монастиря, господарські суди попередніх інстанцій виходили з того, що оспорюване рішення Білоцерківської міської ради не містить жодних посилань на відповідний пункт статті 141 Земельного кодексу України, яка встановлює вичерпний перелік підстав припинення права користування земельною ділянкою, а матеріали справи не містять доказів, які би надавали відповідачу прийняти оспорюване рішення відповідно до норм Земельного кодексу України. Крім того, господарські суди попередніх інстанцій установили, що в цій справі № 911/1474/23 немає доказів добровільної відмови Жіночого монастиря від права постійного користування, вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених Земельним кодексом України, припинення діяльності Жіночого монастиря як релігійної організації, використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам, використання земельної ділянки не за цільовим призначенням, набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці, тощо. Наведені обставини, за висновком господарських судів попередніх інстанцій, свідчать про те, що оспорюване рішення Білоцерківської міської ради порушує право Жіночого монастиря на землю, набуте ним у встановленому законом порядку. За таких обставин господарські суди дійшли висновку про те, що Білоцерківська міська рада, приймаючи оспорюване рішення, діяла всупереч вимогам статті 19 Конституції України та статей 141- 149 Земельного кодексу України.

2.3. При цьому господарські суди попередніх інстанцій установили, що на час розгляду цієї справи № 911/1474/23 відсутні відомості про внесення Жіночим монастирем змін до повної назви релігійної організації на виконання вимог Закону України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо назви релігійних організацій (об`єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України". Проте господарські суди попередніх інстанцій не взяли до уваги посилання Білоцерківської міської ради на вимоги цього Закону, оскільки, за висновком судів, у разі невнесення передбачених Законом змін законодавством передбачено втрату чинності не всього статуту, а лише його окремої частини.

2.4. З огляду на викладене та з посиланням на висновок, наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.11.2019 у справі № 906/392/18, господарські суди зазначили, що особа може бути позбавлена набутого у встановленому порядку права постійного користування земельною ділянкою лише у випадках, визначених статтями 141- 143 Земельного кодексу України, зокрема, внаслідок добровільної відмови від земельної ділянки чи за наявності інших підстав, визначених у статті 141 Земельного кодексу України, або внаслідок примусового припинення прав на земельну ділянку, яке здійснюється виключно в судовому порядку.

2.5. Водночас апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення господарського суду першої інстанції в апеляційному порядку, не взяв до уваги посилання Білоцерківської міської ради на висновки у справі № 640/4748/19, оскільки, як зазначив апеляційний господарський суд, висновки судів, зроблені під час розгляду справи № 640/4748/19, як і встановлені судами обставини, не входять до предмета доказування в цій справі № 911/1474/23 та не мають правового значення для розгляду спору по суті позовних вимог.

3. Короткий зміст вимог касаційної скарги та заперечень на неї

3.1. Не погоджуючись із постановою Північного апеляційного господарського суду від 31.01.2024 та рішенням Господарського суду Київської області від 30.10.2023 у справі № 911/1474/23, до Верховного Суду звернулася Білоцерківська міська рада з касаційною скаргою, в якій просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити у повному обсязі в задоволенні позовних вимог Жіночого монастиря.

3.2. Обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження, Білоцерківська міська рада зазначає, що оскаржувані судові рішення господарських судів попередніх інстанцій ухвалені з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, зокрема, статті 92 Земельного кодексу України та статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації". Білоцерківська міська рада, звертаючись із касаційною скаргою, посилається на підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

3.3. На думку Білоцерківської міської ради, в цьому випадку існує необхідність відступлення від висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.11.2019 у справі № 906/392/18 про те, що особа може бути позбавлена набутого у встановленому порядку права постійного користування земельною ділянкою лише у способи, визначені статтями 141- 143 Земельного кодексу України, зокрема, внаслідок добровільної відмови від земельної ділянки чи за наявності інших визначених статтею 141 Земельного кодексу України підстав, або внаслідок примусового припинення прав на земельну ділянку, яке здійснюється виключно в судовому порядку, шляхом доповнення підстав припинення права постійного користування земельною ділянкою суб`єктів, визначених пунктом "в" частини 2 статті 92 Земельного кодексу України, а саме релігійних організацій України, статути (положення) яких не зареєстровано у встановленому законом порядку, для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності.

3.4. Білоцерківська міська рада зазначає, що Законом України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо назви релігійних організацій (об`єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України" статтю 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" доповнено частинами 7, 8 такого змісту:

"Релігійна організація (об`єднання), яка безпосередньо або як складова частина іншої релігійної організації (об`єднання) входить до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, зобов`язана у своїй повній назві, зазначеній у її статуті (положенні), відображати належність до релігійної організації (об`єднання) за межами України, до якої вона входить (частиною якої вона є), шляхом обов`язкового відтворення у своїй назві повної статутної назви такої релігійної організації (об`єднання) з можливим додаванням слів "в Україні" та/або позначення свого місця в структурі іноземної релігійної організації.

Входження релігійної організації (об`єднання) до релігійної організації (об`єднання), зазначеної в частині сьомій цієї статті, визначається у разі наявності однієї з таких ознак: 1) у статуті (положенні) релігійної організації, що діє в Україні, містяться вказівки на входження до структури релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України; 2) у статуті (положенні) закордонної релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, містяться вказівки на входження до її структури релігійної організації (об`єднання), що діє на території України, а також на право прийняття статутними органами управління зазначеної закордонної релігійної організації (об`єднання) рішень з канонічних і організаційних питань, які є зобов`язуючими для релігійної організації (об`єднання), що діє на території України; 3) статутом (положенням) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, передбачене обов`язкове входження керівників (повноважних представників) релігійної організації (об`єднання), що діє на території України, до статутних органів управління зазначеної закордонної релігійної організації (об`єднання) з правом вирішального голосу".

3.5. Білоцерківська міська рада зазначає, що відповідно до пункту 4 розділу II "Перехідні та прикінцеві положення" Закону України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо назви релігійних організацій (об`єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України" у разі якщо протягом чотирьох місяців (для релігійних громад - дев`яти місяців) з дня набрання чинності цим Законом та/або набрання чинності законом, яким іноземна держава визнається такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, релігійна організація (об`єднання) не внесла передбачених законом змін до своєї офіційної назви та не подала відповідні зміни до свого статуту (положення) на реєстрацію, її статут (положення) втрачає чинність у частині, якою визначається повна офіційна назва релігійної організації (об`єднання).

3.6. За таких обставин Білоцерківська міська рада вважає, що обов`язок релігійних організацій (об`єднань) внести зміни до свого статуту (положення) виникає відповідно до прямої вказівки частини 7 статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації".

3.7. Водночас, за доводами відповідача, позивач не виконав вимоги спеціального закону, який безпосередньо регулює статус та діяльність релігійних організацій, і у встановлений строк не вніс передбачених законом змін до своєї офіційної назви та не подав відповідні зміни до свого статуту (положення) на реєстрацію, а тому, на думку Білоцерківської міської ради, статут Жіночого монастиря втратив чинність у частині, якою визначається повна офіційна назва релігійної організації (об`єднання).

3.8. Наведене, на думку Білоцерківської міської ради, свідчить про те, що Жіночий монастир не є релігійною організацією, статут якої зареєстровано у встановленому законом порядку, а тому відповідно до приписів статті 92 Земельного кодексу України позивач не є особою, яка може бути суб`єктом права постійного користування земельною ділянкою комунальної форми власності.

3.9. З урахуванням викладеного Білоцерківська міська рада просить відступити від правового висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.11.2019 у справі № 906/392/18, шляхом доповнення підстав припинення права постійного користування земельною ділянкою суб`єктів, визначених пунктом "в" частини 2 статті 92 Земельного кодексу України, а саме релігійних організацій України, статути (положення) яких не зареєстровано у встановленому законом порядку, для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності.

3.10. Крім того, Білоцерківська міська рада вважає, що відомості, зазначені в позовній заяві, щодо повного найменування позивача (як юридичної особи) не відповідають вимогам спеціального Закону України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо назви релігійних організацій (об`єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України", тому, на думку відповідача, статут позивача на цей час втратив чинність у частині, яка визначає повну офіційну назву релігійної організації. Такі обставини, на думку Білоцерківської міської ради, прямо свідчать про невиконання позивачем вимог статті 162 Господарського процесуального кодексу України щодо зазначення найменування юридичної особи в позовній заяві.

3.11. Жіночий монастир у відзиві на касаційну скаргу Білоцерківської міської ради просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Жіночий монастир вважає, що господарські суди попередніх інстанцій, ухвалюючи оскаржувані рішення, правильно застосували приписи статті 129 Конституції України, статей 140- 143 Земельного кодексу України, приписи Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" та Закону України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо назви релігійних організацій (об`єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України".

4. Обставини справи, встановлені судами

4.1. Господарські суди попередніх інстанцій установили, що Жіночий монастир є релігійною організацією, яка зареєстрована в Єдиному державному реєстрі підприємств, організацій, установ 25.11.1997 за юридичною адресою: 09100, Київська обл., м. Біла Церква, вул. Шкільна, 11, про що внесено запис до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців № 13531200000003362, код ЄДРПОУ 22005139; основним видом діяльності є КВЕД 94.91 - діяльність релігійних організацій.

4.2. На підставі підпункту 1.5 пункту 1 рішення Білоцерківської міської ради від 18.03.2010 № 1319 "Про надання земельних ділянок у постійне користування" Жіночому монастирю надано земельну ділянку в постійне користування під розміщення жіночого монастиря за адресою: 09100, Київська обл., м. Біла Церква, вул. Шкільна, 11, загальною площею 1,4808 га (в тому числі: під спорудами 0,2058 га, під проходами, проїздами та площадками 1,2750 га), за рахунок земель населеного пункту м. Біла Церква.

4.3. Жіночий монастир набув право постійного користування на земельну ділянку з цільовим призначенням: 03.04 "для будівництва та обслуговування будівель громадських та релігійних організацій" (вид використання: під розміщення жіночого монастиря) площею 1,4808 га з кадастровим номером 3210300000:04:039:0133, розташовану за адресою: 09100, Київська обл., м. Біла Церква, вул. Шкільна, 11, що підтверджується Державним актом на право постійного користування земельною ділянкою від 23.07.2010 серії ЯЯ № 394854 та витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку з кадастровим номером № 3210300000:04:039:0133.

4.4. На цій земельній ділянці площею 1,4808 га з кадастровим номером 3210300000:04:039:0133, яка перебувала у постійному користуванні позивача, розміщено церкву Святої Рівноапостольної Марії Магдалини Білоцерківської єпархії Української Православної Церкви, монастирський корпус та монастирський адміністративно-побутовий блок. Реєстрація права власності на будівлі підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності з індексним номером 301182009, дата формування: 23.02.2022, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2590124132020. Відповідно до зазначеного витягу власником будівель та церкви є Жіночий монастир.

4.5. Господарські суди попередніх інстанцій установили, що 27.04.2023 Білоцерківська міська рада на засіданні позачергової 39 сесії VIII скликання прийняла рішення № 3807-39-VIII "Про припинення права постійного користування земельною ділянкою Жіночому монастирю Святої Рівноапостольної Марії Магдалини Білоцерківської єпархії Української Православної Церкви", за змістом якого, розглянувши подання постійної комісії з питань земельних відносин та земельного кадастру, планування території, будівництва, архітектури, охорони пам`яток, історичного середовища від 21.04.2023 № 69, протокол засідання постійної комісії з питань земельних відносин та земельного кадастру, планування території, будівництва, архітектури, охорони пам`яток, історичного середовища від 21.04.2023 № 69 та протокол засідання постійної комісії з питань дотримання прав людини, законності, оборонної роботи, запобігання корупції, з питань децентралізації, сприяння депутатської діяльності, етики та регламенту від 26.04.2023 № 26, керуючись Земельним кодексом України, Законами України "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про свободу совісті та релігійні організації", "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо назви релігійних організацій (об`єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України", взявши до уваги висновок релігієзнавчої експертизи статуту про управління Української Православної Церкви на наявність церковно-канонічного зв`язку з московським патріархатом, затверджений наказом Державної служби України з етнополітики та свободи совісті від 27.01.2023 № Н-8/11, з метою забезпечення духовної незалежності, сприяння консолідації українського суспільства та усвідомлюючи важливість забезпечення законності і національної безпеки в країні в умовах повномасштабного вторгнення російської федерації, міська рада вирішила:

1. Припинити право постійного користування Жіночому монастирю (код ЄДРПОУ 22205139) на земельну ділянку з цільовим призначенням: 03.04 "для будівництва та обслуговування будівель громадських та релігійних організацій" (вид використання: під розміщення жіночого монастиря) площею 1,4808 га з кадастровим номером: 3210300000:04:039:0133, що розташована за адресою: 09100, Київська обл., м. Біла Церква, вул. Шкільна, 11, яке виникло на підставі підпункту 1.5 пункту 1 рішення Білоцерківської міської ради від 18.03.2010 № 1319-61-V "Про надання земельних ділянок у постійне користування".

2. Зобов`язати землекористувача або управління регулювання земельних відносин Білоцерківської міської ради зареєструвати припинення права постійного користування земельною ділянкою в порядку, визначеному чинним законодавством України.

4.6. Господарські суди зазначили, що оспорюване рішення Білоцерківської міської ради мотивоване необхідністю забезпечення духовної незалежності, сприяння консолідації українського суспільства та важливістю забезпечення законності і національної безпеки в країні в умовах повномасштабного вторгнення російської федерації. Крім того, у цьому рішенні є посилання на Земельний кодекс України, Закони України "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про свободу совісті та релігійні організації", "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо назви релігійних організацій (об`єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України". При цьому в наведеному рішенні відповідач послався на висновок релігієзнавчої експертизи статуту про управління Української Православної Церкви на наявність церковно-канонічного зв`язку з московським патріархатом, затверджений наказом Державної служби України з етнополітики та свободи совісті від 27.01.2023 № Н-8/11.

4.7. Крім того, господарські суди попередніх інстанцій установили, що на час розгляду цієї справи № 911/1474/23 немає доказів про внесення Жіночим монастирем змін до повної назви релігійної організації на виконання вимог Закону України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо назви релігійних організацій (об`єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України".

4.8. Жіночий монастир, вважаючи, що оспорюване рішення Білоцерківської міської ради є необґрунтованим та протиправним, оскільки порушує право позивача на землю, набуте ним у встановленому законом порядку, звернувся до Господарського суду Київської області із цим позовом.

4.9. Отже, спір у цій справі виник у зв`язку з наявністю чи відсутністю підстав для визнання незаконним і скасування рішення Білоцерківської міської ради від 27.04.2023 № 3807-39-VIII "Про припинення права постійного користування земельною ділянкою Жіночому монастирю Святої Рівноапостольної Марії Магдалини Білоцерківської єпархії Української Православної Церкви".

5. Розгляд касаційної скарги та позиція Верховного Суду

5.1. Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 29.02.2024 у справі № 911/1474/23 визначено колегію суддів у складі: Багай Н. О. - головуючий, Дроботова Т. Б., Чумак Ю. Я.

Ухвалою Верховного Суду від 18.03.2024 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Білоцерківської міської ради на постанову Північного апеляційного господарського суду від 31.01.2024 і рішення Господарського суду Київської області від 30.10.2023 у справі № 911/1474/23 та вирішено здійснити розгляд справи у відкритому судовому засіданні.

Ухвалою Верховного Суду від 18.03.2024 справу № 911/1474/23 за позовом Жіночого монастиря до Білоцерківської міської ради про визнання незаконним та скасування рішення Білоцерківської міської ради від 27.04.2023 № 3807-39-VIII передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2024 справу № 911/1474/23 повернуто відповідній колегії Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду для розгляду.

Згідно з протоколом передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 11.07.2024 справу № 911/1474/23 передано на розгляд складу колегії суддів у складі: Багай Н. О. - головуючий, Дроботова Т. Б., Чумак Ю. Я.

Ухвалою Верховного Суду від 12.07.2024 призначено касаційну скаргу Білоцерківської міської ради на постанову Північного апеляційного господарського суду від 31.01.2024 і рішення Господарського суду Київської області від 30.10.2023 у справі № 911/1474/23 до розгляду у відкритому судовому засіданні.

5.2. У зв`язку з передачею цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, з метою забезпечення єдності судової практики, ця справа № 911/1474/23 розглядається у розумний строк, тобто такий, що є необхідним для виконання усіх процесуальних дій і дотримання прав та інтересів учасників справи.

5.3. Згідно зі статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини 1 статті 310, частиною 2 статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

5.4. Заслухавши суддю-доповідача, представників учасників справи, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі та відзиві на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування господарськими судами норм матеріального та процесуального права, колегія зазначає таке.

5.5. Предметом позову в цій справі є вимоги Жіночого монастиря до Білоцерківської міської ради про визнання незаконним і скасування рішення відповідача від 27.04.2023 № 3807-39-VIII.

5.6. Підставою позовних вимог, на думку Жіночого монастиря, є порушення його права на землю оспорюваним рішенням Білоцерківської міської ради.

5.7. Задовольняючи позовні вимоги Жіночого монастиря, господарські суди попередніх інстанцій виходили з того, що оспорюване рішення Білоцерківської міської ради не містить жодних посилань на відповідний пункт статті 141 Земельного кодексу України, яка встановлює вичерпний перелік підстав припинення права користування земельною ділянкою, а матеріали справи не містять доказів, які би надавали відповідачу прийняти оспорюване рішення відповідно до норм Земельного кодексу України. Крім того, господарські суди попередніх інстанцій установили, що в цій справі № 911/1474/23 немає доказів добровільної відмови Жіночого монастиря від права постійного користування, вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених Земельним кодексом України, припинення діяльності Жіночого монастиря як релігійної організації, використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам, використання земельної ділянки не за цільовим призначенням, набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці, тощо.

5.8. При цьому господарські суди попередніх інстанцій установили, що на час розгляду цієї справи № 911/1474/23 відсутні відомості про внесення Жіночим монастирем змін до повної назви релігійної організації на виконання вимог Закону України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо назви релігійних організацій (об`єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України". Проте господарські суди попередніх інстанцій не взяли до уваги посилання Білоцерківської міської ради на вимоги цього Закону, оскільки, за висновком судів, у разі невнесення передбачених Законом змін законодавством передбачено втрату чинності не всього статуту, а лише її окремої частини.

5.9. Білоцерківська міська рада не погоджується з висновками господарських судів попередніх інстанцій, а тому звернулася з касаційною скаргою на судові рішення. Білоцерківська міська рада, звертаючись із касаційною скаргою, посилається на підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України..

5.10. За доводами Білоцерківської міської ради, оскаржувані судові рішення господарських судів попередніх інстанцій ухвалені з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, зокрема, статті 92 Земельного кодексу України та статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації".

5.11. На думку Білоцерківської міської ради, в цьому випадку існує необхідність відступлення від висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.11.2019 у справі № 906/392/18 про те, що особа може бути позбавлена набутого у встановленому порядку права постійного користування земельною ділянкою лише у випадках, визначених статтями 141- 143 Земельного кодексу України, зокрема, внаслідок добровільної відмови від земельної ділянки чи за наявності інших, визначених статтею 141 Земельного кодексу України, підстав, або внаслідок примусового припинення прав на земельну ділянку, яке здійснюється виключно в судовому порядку, шляхом доповнення підстав припинення права постійного користування земельною ділянкою суб`єктів, визначених пунктом "в" частини 2 статті 92 Земельного кодексу України, а саме релігійних організацій України, статути (положення) яких не зареєстровано у встановленому законом порядку, для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності.

5.12. Білоцерківська міська рада зазначає, що Законом України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо назви релігійних організацій (об`єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України" статтю 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" доповнено частинами 7, 8 такого змісту:

"Релігійна організація (об`єднання), яка безпосередньо або як складова частина іншої релігійної організації (об`єднання) входить до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, зобов`язана у своїй повній назві, зазначеній у її статуті (положенні), відображати належність до релігійної організації (об`єднання) за межами України, до якої вона входить (частиною якої вона є), шляхом обов`язкового відтворення у своїй назві повної статутної назви такої релігійної організації (об`єднання) з можливим додаванням слів "в Україні" та/або позначення свого місця в структурі іноземної релігійної організації.

Входження релігійної організації (об`єднання) до релігійної організації (об`єднання), зазначеної в частині сьомій цієї статті, визначається у разі наявності однієї з таких ознак: 1) у статуті (положенні) релігійної організації, що діє в Україні, містяться вказівки на входження до структури релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України; 2) у статуті (положенні) закордонної релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, містяться вказівки на входження до її структури релігійної організації (об`єднання), що діє на території України, а також на право прийняття статутними органами управління зазначеної закордонної релігійної організації (об`єднання) рішень з канонічних і організаційних питань, які є зобов`язуючими для релігійної організації (об`єднання), що діє на території України; 3) статутом (положенням) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, передбачене обов`язкове входження керівників (повноважних представників) релігійної організації (об`єднання), що діє на території України, до статутних органів управління зазначеної закордонної релігійної організації (об`єднання) з правом вирішального голосу".

5.13. Білоцерківська міська рада зазначає, що відповідно до пункту 4 розділу II "Перехідні та прикінцеві положення" Закону України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо назви релігійних організацій (об`єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України" у разі якщо протягом чотирьох місяців (для релігійних громад - дев`яти місяців) з дня набрання чинності цим Законом та/або набрання чинності законом, яким іноземна держава визнається такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, релігійна організація (об`єднання) не внесла передбачених законом змін до своєї офіційної назви та не подала відповідні зміни до свого статуту (положення) на реєстрацію, її статут (положення) втрачає чинність у частині, якою визначається повна офіційна назва релігійної організації (об`єднання).

5.14. За таких обставин Білоцерківська міська рада вважає, що обов`язок релігійних організацій (об`єднань) внести зміни до свого статуту (положення) виникає відповідно до прямої вказівки частини 7 статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації".

5.15. Водночас, за доводами відповідача, позивач не виконав вимоги спеціального закону, який безпосередньо регулює статус та діяльність релігійних організацій, і у встановлений строк не вніс передбачених законом змін до своєї офіційної назви та не подав відповідні зміни до свого статуту (положення) на реєстрацію, а тому, на думку Білоцерківської міської ради, статут Жіночого монастиря втратив чинність у частині, якою визначається повна офіційна назва релігійної організації (об`єднання).

5.16. Наведене, на думку Білоцерківської міської ради, свідчить про те, що Жіночий монастир не є релігійною організацією, статут якої зареєстровано у встановленому законом порядку, а тому відповідно до приписів статті 92 Земельного кодексу України позивач не є особою, яка може бути суб`єктом права постійного користування земельною ділянкою комунальної форми власності.

5.17. З урахуванням викладеного Білоцерківська міська рада просить відступити від правового висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.11.2019 у справі № 906/392/18, шляхом доповнення підстав припинення права постійного користування земельною ділянкою суб`єктів, визначених пунктом "в" частини 2 статті 92 Земельного кодексу України, а саме релігійних організацій України, статути (положення) яких не зареєстровано у встановленому законом порядку, для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності.

5.18. Крім того, Білоцерківська міська рада вважає, що відомості, зазначені в позовній заяві, щодо повного найменування позивача (як юридичної особи) не відповідають вимогам спеціального Закону України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо назви релігійних організацій (об`єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України", тому, на думку відповідача, статут позивача на цей час втратив чинність у частині, яка визначає повну офіційну назву релігійної організації. Такі обставини, на думку Білоцерківської міської ради, прямо свідчать про невиконання позивачем вимог статті 162 Господарського процесуального кодексу України щодо зазначення найменування юридичної особи в позовній заяві.

5.19. Колегія суддів, перевіривши доводи скаржника про наявність підстав для відступлення від висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.11.2019 у справі № 906/392/18, зазначає, що на предмет подібності слід оцінити саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін у справі та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їх змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність необхідно також визначати за суб`єктним і об`єктним критерієм відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими. Подібний висновок викладений у пункті 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19.

5.20. Процесуальний закон у визначених випадках передбачає необхідність оцінювання правовідносин на предмет подібності. З цією метою суд насамперед має визначити, які правовідносини є спірними, після чого застосувати змістовий критерій порівняння, а за необхідності - також суб`єктний і об`єктний критерії. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків сторін спору) є основним, а два інші - додатковими. Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад цих правовідносин або їх специфічний об`єкт.

5.21. Самі по собі предмет позову та сторони справи можуть не допомогти встановити подібність правовідносин за жодним із критеріїв. Не завжди обраний позивачем спосіб захисту є належним й ефективним. Тому формулювання предмета позову може не вказати на зміст і об`єкт спірних правовідносин. Крім того, сторонами справи не завжди є сторони спору (наприклад, коли позивач або відповідач неналежний). Тому порівняння сторін справи не обов`язково дозволить оцінити подібність правовідносин за суб`єктами спірних правовідносин. Такий правовий висновок викладено у пунктах 96- 98 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19. Подібний висновок також викладений у постановах Верховного Суду від 08.08.2024 у справі № 917/1024/22, від 30.04.2024 у справі № 918/775/23, від 30.04.2024 у справі № 914/4115/21.

5.22. Колегія суддів зазначає, що, за висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним в ухвалі від 03.07.2024 у справі № 911/1474/23, доводи скаржника щодо скасування рішення органу місцевого самоврядування про припинення права постійного користування земельною ділянкою відповідно до положень пункту "в" частини 1 статті 141 Земельного кодексу України обґрунтовані та безпосередньо пов`язані з положеннями спеціального Закону України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо назви релігійних організацій (об`єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України", якими передбачено, що статут (положення) релігійної організації (об`єднання) втрачає чинність у частині, якою визначається повна офіційна назва у зв`язку з невиконанням нею обов`язку щодо внесення змін до офіційної назви та подання відповідних змін до статуту (положення) на реєстрацію.

5.23. Водночас Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 03.07.2024 у цій справі № 911/1474/23 зазначила, що зі змісту постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.11.2019 у справі № 906/392/18, предметом розгляду якої було визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування щодо припинення права постійного користування земельною ділянкою, наданого Попільнянскому колгоспному ринку, вбачається, що спірні правовідносини виникли у зв`язку зі зміною назви юридичної особи - Попільнянского колгоспного ринку на Попільнянський кооперативний ринок, здійсненням перереєстрації статуту цієї юридичної особи без зміни її ідентифікаційного коду.

5.24. Велика Палата Верховного Суду у справі № 906/392/18, встановивши, що Попільнянський колгоспний ринок та Кооперативний ринок є однією і тією ж юридичною особою, якій 27.05.1994 було видано державний акт серії ЖТ-04-30-000021 на право постійного користування земельною ділянкою, зазначила, що орган місцевого самоврядування, приймаючи рішення про припинення права постійного користування земельною ділянкою Попільнянського колгоспного ринку, яке є безстроковим та набуте згідно з державним актом, без належних на те законодавчо встановлених підстав порушив та припинив право постійного користування земельною ділянкою Кооперативного ринку.

5.25. Крім того, Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 03.07.2024 у цій справі № 911/1474/23 зазначила, що у справі № 906/392/18 оспорюване рішення органу місцевого самоврядування було прийнято 27.03.2018, а позов про його скасування було подано до суду першої інстанції у травні 2018 року. Тому, за висновком Великої Палати Верховного Суду, прийняття 20.12.2018 Закону України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо назви релігійних організацій (об`єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України", який набрав чинності 26.12.2018, відбулося після виникнення спірних правовідносин у справі № 906/392/18, тому його норми не могли бути враховані судами під час розгляду справи № 906/392/18.

5.26. З урахуванням викладеного Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 03.07.2024 у цій справі № 911/1474/23 дійшла висновку про те, що правовідносини у справах № 911/1474/23 та № 906/392/18 не є подібними.

5.27. За таких обставин колегія суддів не може взяти до уваги доводи скаржника про наявність підстав для відступлення від висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.11.2019 у справі № 906/392/18.

5.28. Водночас колегія суддів установила, що Верховний Суд ухвалив постанову від 11.09.2024 у справі № 911/1476/23 за позовом Парафії Різдва Іоанна Предтечі Білоцерківської Єпархії Української Православної Церкви до Білоцерківської міської ради про визнання незаконним та скасування рішення Білоцерківської міської ради, яким припинено позивачу право постійного користування земельною ділянкою, та постанову від 11.09.2024 у справі № 917/1061/23 за позовом Правління Полтавської Єпархії Української Православної Церкви до Миргородської міської ради про визнання незаконним та скасування пунктів рішення Миргородської міської ради, якими припинено позивачу право постійного користування земельними ділянками та визнання за позивачем права постійного користування спірними земельними ділянками.

5.29. Верховний Суд зазначає, що з урахуванням критеріїв подібності правовідносин, визначених Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19, правовідносини у справах № 911/1476/23 та № 917/1061/23, є подібними зі справою № 911/1474/23, що розглядається, а тому колегія суддів відповідно до частини 4 статті 300 Господарського процесуального кодексу України враховує висновки, які викладені Верховним Судом у постановах від 11.09.2024 у справі № 911/1476/23, від 11.09.2024 у справі № 917/1061/23.

5.30. Колегія суддів зазначає, що згідно із частинами 1, 3 статті 90 Цивільного кодексу України юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму та назву. Найменування установи має містити інформацію про характер її діяльності. Юридична особа може мати крім повного найменування скорочене найменування. Найменування юридичної особи вказується в її установчих документах і вноситься до Єдиного державного реєстру.

5.31. Відповідно до частини 1 статті 16 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" (в редакції, чинній із 31.01.2019) найменування юридичної особи повинно містити інформацію про її організаційно-правову форму (крім державних органів, органів місцевого самоврядування, органів влади Автономної Республіки Крим, державних, комунальних організацій, закладів, установ, а також випадку, передбаченого абзацом 2 цієї частини) та назву. Найменування релігійної організації може містити інформацію про її організаційно-правову форму виключно за бажанням такої юридичної особи.

5.32. За змістом пунктів 1, 31, 32 частини 2 статті 9 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" (в редакції, чинній із 31.01.2019) в Єдиному державному реєстрі містяться такі відомості про юридичну особу, крім державних органів і органів місцевого самоврядування як юридичних осіб: найменування юридичної особи, у тому числі скорочене (за наявності); вид релігійної організації; віросповідна приналежність релігійної організації.

5.33. Таким чином, така юридична особа як релігійна організація саме "повинна" мати своє найменування, а не "може" мати таке найменування, оскільки без найменування юридична особа взагалі не може існувати як суб`єкт права - учасник цивільних, господарських та інших відносин. Адже найменування юридичної особи ідентифікує її у вказаних правовідносинах та є засобом її індивідуалізації. Однак організаційно-правова форма в найменуванні релігійної організації може зазначатися лише за її бажанням. Подібні висновки викладені в постанові Верховного Суду від 11.09.2024 у справі № 911/1476/23 та постанові Верховного Суду від 11.09.2024 у справі № 917/1061/23.

5.34. Відповідно до частин 7, 8 статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (в редакції Закону України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", чинній із 26.12.2018) релігійна організація (об`єднання), яка безпосередньо або як складова частина іншої релігійної організації (об`єднання) входить до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, зобов`язана у своїй повній назві, зазначеній у її статуті (положенні), відображати належність до релігійної організації (об`єднання) за межами України, до якої вона входить (частиною якої вона є), шляхом обов`язкового відтворення у своїй назві повної статутної назви такої релігійної організації (об`єднання) з можливим додаванням слів "в Україні" та/або позначення свого місця в структурі іноземної релігійної організації.

5.35. Входження релігійної організації (об`єднання) до релігійної організації (об`єднання), зазначеної в частині 7 цієї статті, визначається у разі наявності однієї з таких ознак: 1) у статуті (положенні) релігійної організації, що діє в Україні, містяться вказівки на входження до структури релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України; 2) у статуті (положенні) закордонної релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, містяться вказівки на входження до її структури релігійної організації (об`єднання), що діє на території України, а також на право прийняття статутними органами управління зазначеної закордонної релігійної організації (об`єднання) рішень з канонічних і організаційних питань, які є зобов`язуючими для релігійної організації (об`єднання), що діє на території України; 3) статутом (положенням) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, передбачене обов`язкове входження керівників (повноважних представників) релігійної організації (об`єднання), що діє на території України, до статутних органів управління зазначеної закордонної релігійної організації (об`єднання) з правом вирішального голосу.

5.36. Водночас імперативним приписом пункту 4 розділу II "Перехідні та прикінцеві положення" Закону України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" передбачено, що у разі якщо протягом чотирьох місяців (для релігійних громад - дев`яти місяців) з дня набрання чинності цим Законом та/або набрання чинності законом, яким іноземна держава визнається такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, релігійна організація (об`єднання) не внесла передбачених законом змін до своєї офіційної назви та не подала відповідні зміни до свого статуту (положення) на реєстрацію, її статут (положення) втрачає чинність у частині, якою визначається повна офіційна назва релігійної організації (об`єднання).

5.37. Отже, обов`язок релігійних організацій (об єднань), які входять до офіційно опублікованого переліку релігійних організацій внести зміни до свого статуту (положення) виникає відповідно до прямої вказівки частини 7 статті 12 Закону України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації". Подібні висновки викладені в постанові Верховного Суду від 11.09.2024 у справі № 911/1476/23 та постанові Верховного Суду від 11.09.2024 у справі № 917/1061/23.

5.38. Системний аналіз наведених приписів законодавства свідчить про те, що встановлення відповідності статуту (положення) релігійної організації ознакам за частинами 7, 8 статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (в редакції Закону України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", чинній з 26.12.2018) зумовлює обов`язок такої організації внести до нього відповідні зміни. Наслідком невиконання такого обов`язку протягом строку, встановленого Законом, є втрата чинності статуту в частині, якою визначається повна офіційна назва релігійної організації Подібні висновки викладені в постанові Верховного Суду від 11.09.2024 у справі № 911/1476/23 та постанові Верховного Суду від 11.09.2024 у справі № 917/1061/23.

5.39. Верховний Суд зазначає, що відповідно до частини 2 та абзацу 1 частини 6 статті 11 Господарського процесуального кодексу суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.

5.40. Водночас колегія суддів враховує, що приписи Закону України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" та статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" зі змінами, внесеними Законом України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", були перевірені Конституційним Судом України на предмет їх відповідності Конституції України.

5.41. Рішенням Конституційного Суду України від 27.12.2022 № 4-р/2022 (справа щодо повної назви релігійних організацій) Закон України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" та стаття 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" визнані такими, що відповідають Конституції України.

5.42. Як зазначив Конституційний Суд України, аналіз статті 90 Цивільного кодексу України, частини 3 статті 8, частин 1, 5 статті 12, статей 13, 14 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", статті 16 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" від 15.05.2003 № 755-IV свідчить про те, що Закон України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" не запроваджує інакшого ставлення до певної релігійної організації (об`єднання), а уточнює загальні вимоги держави до здійснення реєстраційно-облікової діяльності релігійних організацій (об`єднань) у випадку підлеглості такої релігійної організації (об`єднання) керівним центрам (управлінням), що знаходяться в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину її території (абзаци 2- 8 підпункту 4.5 пункту 4 мотивувальної частини Рішення).

5.43. Конституційний Суд України дійшов висновку про те, що приписи розділу I Закону України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" в частині уточнення назви релігійних організацій (об`єднань) не порушують конституційного права на свободу світогляду і віросповідання (релігії), права на свободу об`єднання в громадські організації, а отже, права на підлеглість релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості (абзац 9 підпункту 4.5 пункту 4 мотивувальної частини Рішення).

5.44. Конституційний Суд України, аналізуючи пояснювальну записку до проекту Закону України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо назви релігійних організацій (об`єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, ухваленого в подальшому як Закон України, з`ясував, що цей Закон розроблено з метою забезпечення державної безпеки та суверенітету України, а також з метою забезпечення суспільства повною та достовірною інформацією.

5.45. Тобто законодавець, унормовуючи порядок реєстраційно-облікової діяльності релігійних організацій (об`єднань), які підлеглі релігійним центрам (управлінням) та знаходяться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, керуючись приписами частини 2 статті 35, частини 1 статті 36, частини 1 статті 37 Конституції України, мав право застосувати обмеження у вигляді обов`язку таких релігійних організацій (об`єднань) уточнити свою назву в цій частині та відобразити повну назву у своїх установчих документах (абзаци 2, 4 підпункту 4.6 пункту 4 мотивувальної частини Рішення).

5.46. Відтак Конституційний Суд України констатував правомірними, а отже, допустимими обмеження свободи світогляду і віросповідання (релігії) у поєднанні зі свободою об`єднання в громадські організації (у частині обов`язку уточнення назви релігійних організацій (об`єднань); орган конституційного контролю окремо зауважив, що його висновок про домірність застосованих заходів обумовлений також тим фактом, що ухвалення цього Рішення відбувається в умовах введеного в Україні воєнного стану, під час боротьби Українського народу проти агресії російської федерації (абзаци 6, 7 підпункту 4.6 пункту 4 мотивувальної частини Рішення).

5.47. При цьому Конституційний Суд України дослідив твердження суб`єкта права на конституційне подання щодо невідповідності частині 3 статті 35, частині 1 статті 36 Конституції України в частині наділення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії, повноваженнями проводити релігієзнавчу експертизу зареєстрованих статутів релігійних організацій (об`єднань).

5.48. Конституційний Суд України зазначив, що Конституція України не містить приписів, які прямо або опосередковано забороняли би державі здійснювати релігієзнавчі експертизи статутів (положень) релігійних організацій (об`єднань). Приписів частин 2, 3 статті 35, частини 1 статті 36, частини 1 статті 37 Конституції України свідчать про те, що державі належить перевіряти створювання політичних партій, громадських організацій та об`єднань на відповідність вимогам, що їх визначено Конституцією України. Одним із правомірних засобів такої перевірки є експертиза статутів політичних партій, громадських організацій та об`єднань, здійснювана відповідно до закону уповноваженими суб`єктами (абзац 2 підпункту 4.7 пункту 4 мотивувальної частини Рішення).

5.49. Конституційний Суд України зазначив, що установлений пунктом 2 розділу II "Перехідні та прикінцеві положення" Закону України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" порядок здійснення релігієзнавчої експертизи має на меті запобігти будь-яким зловживанням правом на свободу світогляду і віросповідання (релігії), забезпечити достовірне подання релігійними організаціями (об`єднаннями) відомостей про свою повну назву відповідно до вимог розділу I зазначеного Закону. Таку мету Конституційний Суд України визнав легітимною (абзац 5 підпункту 4.7 пункту 4 мотивувальної частини Рішення).

5.50. Водночас Конституційний Суд України визнав юридично безпідставним твердження про те, що держава не може позбавляти чинності статут (положення) релігійної організації (об`єднання), яка не внесла угодні державі зміни, як це передбачено Закону України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації". При цьому Конституційний Суд України констатував, що ніхто не може бути увільнений від своїх обов`язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань, зазначене стосується й релігійних організацій (об`єднань), які за змістом частини 10 статті 5 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" зобов`язані дотримуватися вимог чинного законодавства. Тому такий підхід законодавця до врегулювання питання юридичної відповідальності релігійної організації (об`єднання) за відмову виконати свій обов`язок та уточнити у своїй повній офіційній назві свою належність до іноземної організації як її структурної частини, за висновком Конституційного Суду України, є виправданим (речення друге абзацу 2, абзаци 2- 4 підпункту 4.8 пункту 4 мотивувальної частини Рішення).

5.51. З урахуванням викладеного Конституційний Суд України констатував, що припис пункту 4 розділу II "Перехідні та прикінцеві положення" Закону України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" не суперечить Конституції України.

5.52. Крім того, суб`єкт права на конституційне подання, посилаючись на припис частини 1 статті 8 Конституції України та, зокрема, на рішення Конституційного Суду України від 29.06.2010 № 17-рп/2010, пов`язав питання дотримання / недотримання процедури ухвалення Закону України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" із принципом юридичної визначеності який, на його думку, вимагає, щоб норми були чіткими і точними та спрямованими на забезпечення того, щоб ситуації та правовідносини залишалися передбачуваними. Крім того, суб`єкт права на конституційне подання зазначав, що порушення законодавчої процедури стосується, зокрема, положення про передбачуваність ситуації, оскільки прийняття закону мало би не відбутись або закон мав би бути в іншій редакції, якби законодавча процедура була дотримана.

5.53. Однак Конституційний Суд України, дослідивши порушене авторами конституційного подання питання, зазначив, що приписи Закону України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" є чіткими та однозначними, вони є передбачними за своїми наслідками, їх сформульовано з достатньою чіткістю та зрозумілістю, а саме так, що в релігійних організацій (об`єднань) немає перешкод, щоб відповідно до них упорядкувати свою поведінку. Тому підстав для визнання

Закону України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" таким, що суперечить статті 8 Конституції України, немає (абзац 2 підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини).

5.54. Ураховуючи наведене колегія суддів під час перегляду оскаржуваних судових рішень у цій справі № 911/1474/23 бере до уваги, що питання щодо конституційності приписів Закону України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" та статті 12 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації" зі змінами, внесеними Законом України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", було всебічно досліджене Конституційним Судом України, який не встановив невідповідності наведених приписів законодавства положенням Конституції України.

5.55. Верховний Суд зазначає, що відповідно до частини 5 статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (в редакції, чинній з 26.12.2018) статут (положення) релігійної організації не повинен суперечити чинному законодавству.

5.56. Наведене положення кореспондується як із приписами пункту 8 частини 1 статті 28 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань", за змістом якої підставою для відмови в державній реєстрації є невідповідність найменування юридичної особи вимогам закону, так і з вимогами частини 1 статті 15 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", відповідно до якої в реєстрації статуту (положення) релігійної організації може бути відмовлено, якщо її статут (положення) або діяльність суперечать чинному законодавству.

5.57. Відповідно до частини 7 статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" користування землею релігійні організації здійснюють у порядку, встановленому Земельним кодексом України та іншими законодавчими актами України. Земельні ділянки, що надаються релігійним організаціям у постійне користування для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності, забороняється використовувати для здійснення підприємницької діяльності.

5.58. Згідно із частиною 1 та пунктом "в" частини 2 статті 92 Земельного кодексу України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають релігійні організації України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності.

5.59. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що пунктом 6 статті 3 Цивільного кодексу України закріплений принцип справедливості, добросовісності та розумності. Зазначений принцип включає, зокрема, обов`язок особи враховувати потреби інших осіб у цивільному обороті, проявляти розумну дбайливість та добросовісно вести переговори. Відсутність договірних відносин між сторонами до моменту укладення договору не означає, що на переддоговірній стадії сторони не несуть жодних обов`язків по відношенню одна до одної.

Добросовісність та розумність належать до фундаментальних засад цивільного права (пункт 6 частини 1 статті 3 Цивільного кодексу України). Отже, і на переддоговірній стадії сторони повинні діяти правомірно, зокрема, поводитися добросовісно, розумно враховувати інтереси одна одної, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності. Прояви таких обов`язків та недобросовісної чи нерозумної поведінки є численними і не можуть бути визначені у вичерпний спосіб.

Зокрема, недобросовісну поведінку може становити необґрунтоване припинення переговорів, пропозиція нерозумних умов, які завідомо є неприйнятними для контрагента, вступ у переговори без серйозних намірів (зокрема з метою зірвати укладення договору з третьою особою, наприклад з конкурентом недобросовісної сторони переговорів), нерозкриття необхідної контрагенту інформації, тощо. Подібні висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 910/719/19, від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц.

5.60. Кожен суб`єкт цивільного права повинен виконувати свої обов`язки, якщо вони випливають з закону або звичаю (стаття 7 Цивільного кодексу України). Для цього воля такого суб`єкта має формуватися таким чином, щоб його дії були правомірними. Якщо ж суб`єкт цивільного права не виконує свій обов`язок добровільно, хоча має юридичну та фактичну можливість його виконати, то це свідчить про дефект його волі. Зокрема, якщо суб`єкт цивільного права зобов`язаний виконати вимоги закону, який визнано конституційним, але протиправно не робить цього, то це свідчить про дефект волі такого суб`єкта. Спонукання такого суб`єкта до внесення відповідних змін до статуту не може полягати в його зобов`язанні або його представника чи органу (посадової особи) судом прийняти рішення про подання відповідних змін до свого статуту (положення) на державну реєстрацію тощо, бо обов`язок вчинити такі дії вже виник із закону. Якщо такий обов`язок не виконується, то додаткове покладення цього ж самого обов`язку судом, з одного боку, є неможливим, а з іншого - є неефективним, бо дефект волі стане на заваді виконанню такого обов`язку навіть у разі ухвалення відповідного судового рішення.

5.61. Отже, з урахуванням системного аналізу змісту положень пункту 6 статті 3 та частин 1, 3 статті 90 Цивільного кодексу України, пункту "в" частини 2 статті 92 Земельного кодексу України, статей 12- 14, 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", пункту 4 розділу II "Перехідні та прикінцеві положення" Закону України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" та статей 9, 16, 28 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань", колегія суддів констатує, що в разі очевидної недобросовісної поведінки позивача, яка полягає в порушенні релігійною організацією обов`язку, покладеного на неї Законом України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (щодо внесення відповідних змін до статуту в установлений цим Законом строк), який визнано конституційним, право постійного землекористування такої організації може бути припинено органом місцевого самоврядування в зв`язку із втратою постійним землекористувачем статусу релігійної організації, який (статус) на підставі пункту "в" частини 2 статті 92 Земельного кодексу України надається виключно тим суб`єктам, чий статут (положення) зареєстровано у встановленому законом порядку, оскільки зумовлена невиконанням імперативних вимог Закону України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" втрата чинності статутом релігійної організації в частині, в якій визначається повна офіційна назва такої організації, призводить до припинення господарської та інших видів діяльності релігійної організації.

Подібні висновки викладені в постанові Верховного Суду від 11.09.2024 у справі № 911/1476/23 та постанові Верховного Суду від 11.09.2024 у справі № 917/1061/23.

5.62. Отже, у разі порушення вимог спеціального закону, який безпосередньо регулює статус і діяльність релігійних організацій, відповідна релігійна організація в розумінні пункту "в" частини 2 статті 92 Земельного кодексу України не може вважатися такою, статут (положення) якої зареєстровано у встановленому законом порядку, тобто припиняє свою діяльність як учасник цивільних, господарських та інших відносин (без найменування юридична особа взагалі не може існувати як суб`єкт права), а тому втрачає як статус релігійної організації, так і статус суб`єкта права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності.

Подібні висновки викладені в постанові Верховного Суду від 11.09.2024 у справі № 911/1476/23 та постанові Верховного Суду від 11.09.2024 у справі № 917/1061/23.

5.63. Наведеним спростовується покладений в основу оскаржуваних судових рішень висновок про відсутність передбачених статтею 141 Земельного кодексу України вичерпних підстав припинення права користування спірною земельною ділянкою, оскільки пунктом "в" частини 1 цієї статті (в редакції, чинній на час прийняття Білоцерківською міською радою оспорюваного рішення) визначено таку підставу, як припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій, що не слід ототожнювати із припиненням позивача як юридичної особи, коли таке припинення відбувається без правонаступництва.

5.64. За таких обставин висновки господарських судів попередніх інстанцій щодо наявності підстав для задоволення позовної вимоги про визнання незаконним і скасування оспорюваного рішення, яким Білоцерківська міська рада припинила право постійного користування на земельну ділянку саме у зв`язку із втратою позивачем статусу релігійної організації та суб`єкта права постійного користування землею, є помилковим, позаяк не відповідає викладеному висновку щодо комплексного застосування положень пункту 6 статті 3 та частин 1, 3 статті 90 Цивільного кодексу України, пункту "в" частини 2 статті 92 Земельного кодексу України, статей 12- 14, 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", пункту 4 розділу II "Перехідні та прикінцеві положення" Закону України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" та статей 9, 16, 28 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань".

5.65. З урахуванням установлених судами обставин колегія суддів погоджується з доводами скаржника про те, що позивач не виконав вимоги спеціального Закону, який безпосередньо регулює статус та діяльність релігійних організацій, та у встановлений термін не змінив офіційної назви у статуті.

5.66. За таких обставин Верховний Суд констатує, що відповідно до статті 92 Земельного кодексу України позивач не є суб`єктом права постійного користування земельною ділянкою комунальної форми власності, оскільки він не подав до суду першої інстанції будь-яких документів щодо зміни та подання на реєстрацію змін до свого статуту, що, в свою чергу, свідчить про законність та обґрунтованість оспорюваного рішення Білоцерківської міської ради, прийнятого нею на виконання положень Закону України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" та Рішення Конституційного Суду України від 27.12.2022 № 4-р/2022 у справі № 1-13/2019(374/19) (справа щодо повної назви релігійних організацій).

Подібні висновки викладені в постанові Верховного Суду від 11.09.2024 у справі № 911/1476/23 та постанові Верховного Суду від 11.09.2024 у справі № 917/1061/23.

5.67. Оскільки судами попередніх інстанцій достовірно встановлено той факт, що позивач у встановлений строк не вніс передбачених Законом України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" змін до своєї офіційної назви і не подав відповідні зміни до свого статуту (положення) на державну реєстрацію, колегія суддів з урахуванням висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 11.09.2024 у справі № 911/1476/23 та постанові Верховного Суду від 11.09.2024 у справі № 917/1061/23, погоджується з доводами скаржника про те, що статут Жіночого монастиря втратив чинність у частині, яка визначає повну офіційну назву релігійної організації, а тому в розумінні пункту "в" частини 2 статті 92 ЗК України позивач не є релігійною організацією, статут якої зареєстровано у встановленому законом порядку, а відтак не може вважатися суб`єктом права постійного користування спірною земельною ділянкою.

5.68. З огляду на те, що господарські суди попередніх інстанцій установили всі обставини, які мають значення для цієї справи, проте помилково не застосували приписи частини 7 статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", пославшись при цьому на приписи статей 92, 141- 143 Земельного кодексу України, оскаржувані судові рішення належить скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в позові Жіночого монастиря до Білоцерківської міської ради про визнання незаконним і скасування рішення Білоцерківської міської ради від 27.04.2023 № 3807-39-VIII "Про припинення права постійного користування земельною ділянкою Жіночому монастирю Святої Рівноапостольної Марії Магдалини Білоцерківської єпархії Української Православної Церкви".

6. Висновки Верховного Суду

6.1. Відповідно до частин 1- 5 статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

6.2. Частиною 1 статті 311 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

6.3. Ураховуючи межі перегляду справи в суді касаційної інстанції, вважає, що оскаржувані судові рішення у цій справі належить скасувати, оскільки вони ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права, та ухвалити нове рішення про відмову в позові.

7. Судові витрати

7.1. Відповідно до частини 14 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

7.2. За змістом статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати у разі відмови в позові покладаються на позивача.

7.3. Оскільки касаційну скаргу належить задовольнити, то, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат, передбаченими приписами статті 129 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд здійснює розподіл судових витрат, понесених Білоцерківською міською радою у зв`язку з розглядом справи в судах апеляційної та касаційної інстанцій, шляхом покладення цих витрат на Жіночий монастир.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

1. Касаційну скаргу Білоцерківської міської ради Київської області задовольнити.

2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 31.01.2024 та рішення Господарського суду Київської області від 30.10.2023 у справі № 911/1474/23 скасувати.

3. Ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову Жіночого Монастиря Святої Рівноапостольної Марії Магдалини Білоцерківської Єпархії Української Православної Церкви відмовити.

4. Стягнути з Жіночого Монастиря Святої Рівноапостольної Марії Магдалини Білоцерківської Єпархії Української Православної Церкви на користь Білоцерківської міської ради Київської області 4026 (чотири тисячі двадцять шість) грн 00 коп. витрат зі сплати судового збору за розгляд справи в суді апеляційної інстанції, 5368 (п`ять тисяч триста шістдесят вісім) грн 00 коп. витрат зі сплати судового збору за розгляд справи в суді касаційної інстанції.

5. Доручити Господарському суду Київської області видати наказ на виконання цієї постанови.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. О. Багай

Судді Т. Б. Дроботова

Ю. Я. Чумак