Рішення
від 19.07.2024 по справі 922/1655/24
ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19.07.2024м. ХарківСправа № 922/1655/24

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Пономаренко Т.О.

при секретарі судового засідання Стеріоні В.С.

розглянувши в порядку загального позовного провадження справу

за позовом Харківської обласної прокуратури (61001, м. Харків, вул. Б. Хмельницького, 4; код ЄДРПОУ: 02910108) в інтересах держави, в особі Харківської обласної військової адміністрації (61002, м. Харків, вул. Сумська, 64; код ЄДРПОУ: 23912956); Міністерство культури та інформаційної політики України (01601, м. Київ, вул. Івана Франка, 19; код ЄДРПОУ: 43220275) до Краснокутської селищної ради Богодухівсього району Харківської області (62002, Харківська обл., Богодухівський р-н, смт Краснокутськ, вул. Охтирська, 1; код ЄДРПОУ: 04397359), Релігійної громади (парафія) Свято-Покровської Харківської єпархії Української Православної Церкви (62013, Харківська обл., Богодухівський р-н, с. Пархомівка, вул. Кооперативна, 7; код ЄДРПОУ: 23321238) про визнання незаконним та скасування рішення за участю представників:

прокуратури Сірик В.В., посвідчення №072943 від 01.03.2023;

позивача 1 Скубак Н.В., довіреність від 25.10.2023;

позивача 2 Тимкович І.О., довіреність від 05.10.2023;

відповідача 1 - не з`явився;

відповідача 2 Набоки О.О., ордер АА №1451724 від 04.06.2024.

ВСТАНОВИВ:

13.05.2024 Харківська обласна прокуратура в інтересах держави, в особі Харківської обласної державної (військової) адміністрації та Міністерства культури та інформаційної політики України звернувся до Господарського суду Харківської області з позовною заявою до Краснокутської селищної ради Богодухівсього району Харківської області та Релігійної громади (парафія) Свято-Покровської Харківської єпархії Української Православної Церкви, в якій просить суд:

- усунути перешкоди у здійсненні державою користування та розпорядження майном - пам`яткою архітектури національного значення "Покровська церква", шляхом визнання незаконним та скасування рішення виконаного комітету Пархомівської сільської ради Краснокутського району Харківської області від 03.06.2009 №35 "Про оформлення права власності на нежитлову будівлю: Свято-Покровський храм, що входить до комплексу будівель та споруд в селі Пархомівка, вул. Кооперативна, 16";

- усунути перешкоди у здійсненні державою користування та розпорядження майном - пам`яткою архітектури національного значення "Покровська церква", шляхом визнання недійсним та скасування свідоцтва серії ЯЯЯ № 287209 про право власності на нерухоме майно комплекс нежитлових будівель та споруд (Свято-Покровський храм, Б-1, 24,00 кв.; сарай В; убиральня Г; колодязь, 1; ворота 2; ворота 3, хвіртка 4, хвіртка 5; огорожа 6), розташованих за адресою Харківська обл., Богодухівський р-н, с. Пархомівка, вул. Кооперативна, 16, яке видане 03.06.2009 Пархомівською сільською радою на підставі рішення виконавчого комітету Пархомівської сільської ради від 03.06.2009 №35;

- стягнути з відповідачів судові витрати.

Позов обґрунтовано порушенням інтересів держави та протиправним вибуттям з державної власності нежитлової будівлі пам`ятки культурної спадщини національного значення "Покровської церкви", розташованої в с. Пархомівка Богодухівського району Харківської області.

Ухвалою Господарського суду Харківської області від 14.05.2024 прийнято позовну заяву (вх.№1655/24 від 13.05.2024) Харківської обласної прокуратури в інтересах держави, в особі Харківської обласної державної (військової) адміністрації та Міністерства культури та інформаційної політики України до Краснокутської селищної ради Богодухівсього району Харківської області та Релігійної громади (парафія) Свято-Покровської Харківської єпархії Української Православної Церкви про визнання незаконним та скасування рішення до розгляду та відкрито провадження у справі №922/1655/24. Вирішено справу розглядати за правилами загального позовного провадження. Розпочато підготовче провадження і призначено підготовче засідання на05 червня 2024 року.

29.05.2024 через кабінет Електронного Суду від представника Харківської обласної військової адміністрації надійшли додаткові пояснення (вх.№13953 від 29.05.2024).

В додаткових поясненнях представник позивача зазначила, що за адресою: Харківська область, Богодухівський район, с. Пархомівка, вул. Кооперативна, 16 розташована пам`ятка архітектури національного значення «Покровська церква», охоронний № 711, прийнята на облік Постановою Ради Міністрів УРСР від 24.08.1963 № 970 (прийнята на облік за адресою «с. Пархомівка»). За наявною інформацією будівля-пам`ятка використовується релігійною громадою Свято-Покровської Харківської єпархії Української Православної Церкви. Спірне нерухоме майно з огляду на приналежність до пам`ятки архітектури національного значення державної форми власності має особливий режим використання та відчуження. Одночасно, Законом України «Про Перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації від 23.09.2008, який діяв на час відчуження спірного майна, встановлено, що Покровська церква, охоронний номер 711, належить до пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації. З огляду на викладене, Покровська церква, як пам`ятка архітектури національного значення, є об`єктом права державної власності, і не може мати будь-яку іншу форму власності.

На переконання представника позивача, рішення Пархомівської сільської ради від 03.06.2009 №35 «Про оформлення права власності на нежитлову будівлю: Свято-Покровський храм, що входить до комплексу будівель та споруд, розташованих в селі Пархомівка, вул. Кооперативна, 16» прийнято поза межами компетенції органу місцевого самоврядування та не відповідає вимогам законодавства України, що регулює відповідні правовідносини щодо підстав і порядку набуття права власності.

04.06.2024 через кабінет Електронного Суду від представника Релігійної громади (парафія) Свято-Покровської Харківської єпархії Української Православної Церкви надійшов відзив (вх.№14507 від 04.06.2024).

У відзиві представник відповідача 2 зазначила, що особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння нею таким майном, право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі - власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності. Звернутися з негаторним позовом може власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ, щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження. Водночас предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є володільцем індивідуально визначеного майна, до особи, яка заволоділа цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння. Проте прокурор, звернувшись з позовною заявою до суду, наведеного не врахував.

Також відповідач 2 вважає, що судом при відкритті провадження у справі не враховані висновки Верховного Суду щодо застосування статті 23 Закону України «Про прокуратуру», а також не надано повної оцінки дотримання прокурором порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру».

Протокольною ухвалою Господарського суду Харківської області від 05.06.2024 продовжено відповідачу строк на подання відзиву, прийнято до розгляду та долучено до матеріалів справи відзив представника відповідача.

Протокольною ухвалою Господарського суду Харківської області від 05.06.2024 відкладено підготовче засідання на 03.07.2024.

10.06.2024 через кабінет Електронного Суду від представника прокуратури надійшла відповідь на відзив (вх.№14957 від 10.06.2024).

У відповіді на відзив прокурор зазначила, що у відповідача 2 була відсутня законна підстава для виникнення права власності на пам`ятку архітектури національного значення «Покровська церква», а отже свідоцтво про право власності на вказану пам`ятку лише посвідчує наявність відповідного права і не породжує, не змінює і не припиняє певних прав та обов`язків. Дотримання процедури оформлення такого свідоцтва та подальша державна реєстрація права колективної власності не є підставою для виникнення такого права у відповідача 2. Крім цього, відповідним органом охорони культурної спадщини не надавалось погодження на відчуження пам`ятки архітектури національного значення «Покровська церква». Оскільки прийняття рішення виконавчим комітетом Пархомівської сільської ради Краснокутського району Харківської області, спрямованого на відчуження пам`ятки культурної спадщини з державної власності на користь відповідача 2 відбулось попри заборону, встановлену Законом України «Про Перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації», про що обидва відповідачі знали або повинні були знати, це рішення суперечить законодавству про охорону культурної спадщини, частиною якого є Закон України «Про Перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації», а поведінка обох сторін є недобросовісною. Враховуючи викладене, оскільки на вказаний об`єкт нерухомого майна за жодних умов не може виникнути право приватної власності, державна реєстрація цього права за приватною особою та фізичне утримання цією особою такого майна, не змінює володільця відповідного об`єкта, а тому порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади слід розглядати як таке, що не пов`язане з позбавленням власника володіння. Належним способом захисту прав власника у цих випадках є негаторний позов.

Також, за твердженням прокурора, у даній ситуації прокурор набув право на представництво та звернення до суду за захистом інтересів держави, оскільки відповідні суб`єкти владних повноважень, хоч і усвідомлювали порушення інтересів держави та мали відповідні повноваження для їх захисту, всупереч цим інтересам за захистом до суду не зверталися, а фактично своїми листами від 12.04.2024 № 01-66/2997 та від 08.04.2024 №06/15/3091-24 перекладають повноваження на органи прокуратури.

В той же день, через кабінет Електронного Суду від представника Міністерства культури та інформаційної політики України надійшла відповідь на відзив (вх.№15037 від 10.06.2024).

У відповіді на відзив представник позивача 2 зазначила, що відповідно до пункту 3 Прикінцевих положень Закону №1805-ІІІ об`єкти, включені до списків (переліків) пам`яток історії та культури відповідно до Закону Української РСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури», визнаються пам`ятками відповідно до цього Закону. Разом з тим, при прийнятті рішення про передачу пам`ятки національного значення будь-яких звернень щодо погодження її відчуження до Міністерства не надходило. При цьому, Законом України від 23.09.2008 №574-VI «Про Перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації» затверджений Перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації, до якого увійшло і спірне майно. Відповідно до частини першої статті 17 №1805-ІІІ пам`ятка, крім пам`ятки археології, може перебувати у державній, комунальній або приватній власності. Суб`єкти права власності на пам`ятку визначаються згідно із законом. Таким чином, пам`ятки можуть перебувати у будь-якій формі власності, водночас, пам`ятки, які увійшли до Переліку пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації, не можуть перебувати у приватній власності. З огляду на те, що оскаржувані рішення та свідоцтво видані Пархомівською сільською радою після набрання чинності Законом №574-VI, тобто після визнання пам`ятки такою, що не може перебувати у іншій формі власності, крім державної, то відчуження майна відбулося без належних правових підстав та з порушенням норм пам`яткоохоронного законодавства.

21.06.2024 через кабінет Електронного Суду від представника відповідача 2 надійшло клопотання (вх.№16259 від 21.06.2024) про застосування позовної давності щодо кожної із заявлених позовних вимог.

В обґрунтування клопотання представник відповідача 2 зазначає, що у позивача 1, позивача 2, а також у прокурора станом з 09.06.2009 був час для подання відповідного позову, та вони з 2009 року могли дізнатися про порушення свого цивільного права, якщо таке порушення дійсно відбулося. Водночас, позивач 1, позивач 2, а також прокурор, керуючись правами, наданими їм усім приписами частини 1 статті 32 зазначеного Закону, дізналися про реєстрацію за відповідачем 2 нерухомого майна саме 13 грудня 2015 року, так як з цього дня інформація про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження, що міститься у Державному реєстрі прав, є відкритою та загальнодоступною. Відповідач 2 стверджує, що позовна давність у цій справі має обчислюватися з наступної дати: 13.12.2015 року. Відповідач 2 також стверджує, що з 13.12.2015 року розпочався перебіг позовної давності за позовними вимогами, яка спливла у 2018 році. Ураховуючи все вищевикладене, на думку представника відповідача 2, прокурор звернувся до суду поза межами трирічного строку, визначеного статтею 257 ЦК України.

28.06.2024 через кабінет Електронного Суду від представника відповідача 2 надійшло клопотання доповнення №1 до заяви про застосування позовної давності (вх.№16849 від 28.06.2024).

03.07.2024 через кабінет Електронного Суду від представника прокуратури надійшли заперечення на заяву та доповнення № 1 до заяви представника відповідача 2 про необхідність застосування строків позовної давності (вх.№17080 від 03.07.2024).

В підготовчому засіданні 03.07.2024 без виходу до нарадчої кімнати судом було постановлено ухвалу із занесенням її до протоколу судового засідання про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 19.07.2024.

Присутня у судовому засіданні 19.07.2024 прокурор позовні вимоги підтримала та просила суд їх задовольнити в повному обсязі.

Присутня у судовому засіданні 19.07.2024 представник позивача 1 позовні вимоги підтримала та просила суд їх задовольнити.

Представник позивача 2, яка приймала участь у судовому засіданні 19.07.2024 в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду, позовні вимоги підтримала та просила суд їх задовольнити.

Представник відповідача 1 в судове засідання 19.07.2024 не з`явився, про причини неявки не повідомив. Про дату, час та місце судового засідання був повідомлений належним чином.

Представник відповідача 2, яка приймала участь у судовому засіданні 19.07.2024 в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду, заперечувала проти задоволення позовних вимог та просила суд відмовити в їх задоволенні в повному обсязі.

Процесуальні документи у цій справі направлялись всім учасникам судового процесу, що підтверджується інформацією з КП "Діловодство спеціалізованого суду" про доставку електронного листа.

Крім того, процесуальні документи щодо розгляду даної справи офіційно оприлюднені у Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua) та знаходяться у вільному доступі.

З огляду на зазначене, всім учасникам справи надано можливість для висловлення своєї правової позиції по суті позовних вимог, а також судом надано сторонам достатньо часу для звернення із заявами по суті справи та з іншими заявами з процесуальних питань.

Відповідно до ч.1 ст.7 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним законом.

Судова система забезпечує доступність правосуддя для кожної особи відповідно до Конституції та в порядку, встановленому законами України.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Право особи на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку кореспондується з обов`язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення від 07.07.1989 р. Європейського суду з прав людини у справі "Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії" (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

Враховуючи положення ст.ст. 13, 74 ГПК України, якими в господарському судочинстві реалізовано конституційний принцип змагальності судового процесу, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів і заперечень та здійснені всі необхідні дії для забезпечення сторонами реалізації своїх процесуальних прав, а тому вважає за можливе розглядати справу по суті.

За висновками суду, в матеріалах справи достатньо доказів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа може бути розглянута за наявними матеріалами.

Відповідно до ст.219 ГПК України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.

У судовому засіданні 19.07.2024 судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши матеріали справи, з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, всебічно та повно перевіривши матеріали справи та надані учасниками судового процесу докази, заслухавши промову присутніх учасників справи у судових дебатах, суд встановив наступне.

За адресою по вул. Кооперативній, 16 у с.Пархомівка Богодухівського району Харківської області розташована пам`ятка архітектури національного значення - «Покровська церква», яку взято на державний облік згідно Постанови Ради Міністрів УРСР від 24.08.1963 №970 "Про впорядкування справи обліку та охорони пам`ятників архітектури на території Української РСР", охоронний номер 711 у Списку пам`ятників архітектури Української РСР, що перебувають під охороною держави.

Покровська церква у селі Пархомівка була зведена коштом вдови графа І. Подгорічані Варварою (Шидловською) за проектом Харківського губернського архітектора П. Ярославського у 1808-1809 роках у стилі класицизму.

У минулому церква входила до складу графського маєтку Підгорічані.

Згідно з історичними даними, перший дерев`яний храм у цій місцевості було засновано ще на початку XVIII ст., пізніше на його місці у 1769 році звели вже інший дерев`яний храм, на місці якого у 1808-1809 роках вже збудували Покровську церкву, яка і збереглася до наших днів.

У своєму архітектурному вирішенні ця мурована церква - одноверха, тридільна, оштукатурена, хрестоподібна у плані будівля. Її спорудження відбувалося під безпосереднім керівництвом племінника автора проекту - Василя Ярославського. Східна і західна гілки є значно довшими, ніж північна та південна. Центральна частина перекрита напівсферичним куполом на круглому барабані з великими вікнами, гілки - напівциркульними склепіннями на підпружних арках. Просторові гілки хреста завершуються трикутними фронтонами, західний фронтон розділяє люкарна. Стіни розчленовані плоскими арковими нішами, де встановлені віконні та дверні отвори. Головний західний вхід декорований трикутним сандриком, підпертим пілонами. Особливістю храму є наявність двох дзвіниць, які розміщені по поздовжній осі над східною і західною гілками. Фахівці стверджують, що така особливість - це своєрідна інтерпретація триверхого храму, відгомін українського народного зодчества XVII ст. Оригінальність інтер`єру полягає у наявності хорів у трьох гілках будівлі. Над головним входом зберігся живопис.

Розпорядженням Харківської обласної державної адміністрації від 28.06.1993 №493 відповідно до вимов ст.ст.14,17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» та Указу Президента України від 04.03.1992 «Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна», зареєстровано статут Свято-Покровської релігійної громади Української православної церкви та зобов`язано Управління архітектури облдержадміністрації до 15.07.1993 передати в безоплатне безстрокове користування релігійній громаді Української православної церкви культову споруду - пам`ятку архітектури Покровську церкву, охоронний номер 711, в с. Пархомівка Краснокутського району Харківської області та проектно-кошторисну документацію по її реставрації.

Рішенням Краснокутського районного суду Харківської області від 21.05.2009 у справі № 2-224/2009 визнано за Релігійною громадою (парафією) Свято-Покровської Харківської єпархії Української Православної Церкви право колективної власності на нежитлову будівлю Свято-Покровського храму та господарські будівлі біля нього, що знаходяться на вул.Кооперативній, 16 в с.Пархомівка Краснокутського району Харківської області.

В обґрунтування прийнятого рішення судом зазначено, що нежитлова будівля Свято-Покровського храму з господарськими будівлями, розташована за адресою по вул.Кооперативній, 16 у с. Пархомівка Краснокутського району, передана в безстрокове користування релігійній громаді у 1994 році керівником Харківської обласної державної адміністрації на виконання Указу Президента України від 4 березня 1992 року «Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна» і Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації».

Також зазначено, що оскільки культова споруда Покровської церкви може бути передана у власність релігійній громаді, державні органи не мають заперечень проти передачі цього приміщення, при цьому остання відкрито і безперервно володіє будівлями храму і з цього приводу до неї ніхто не має претензій, будівля церкви потребує постійного догляду і підтримки її в належному стані, в ремонті, реставрації, а все це релігійна громада може зробити тільки після визнання за нею права власності на будівлю, суд ухвалив рішення про задоволення позову.

В подальшому, виконавчим комітетом Пархомівської сільської ради Краснокутського району Харківської області за результатами розгляду заяви представника релігійної громади (парафії) Свято-Покровської Харківської єпархії Української Православної Церкви Марусяка М.Я., прийнято рішення від 03.06.2009 №35, яким оформлено право колективної власності на нежитлову будівлю: Свято-Покровський храм, що входить до комплексу будівель та споруд, розташованих в селі Пархомівка, вул. Кооперативна, 16 за релігійною громадою (парафією) Свято-Покровської Харківської єпархії Української Православної Церкви.

На підставі вказаного рішення 03.06.2009 Пархомівською сільською радою видане релігійній громаді (парафії) Свято-Покровської Харківської єпархії УПЦ свідоцтво про право власності серії ЯЯЯ №287209.

Відомості про право колективної власності релігійної громади (парафії) Свято-Покровської Харківської єпархії УПЦ на комплекс Свято-Покровського храму, нежитлових будівель та споруд по вул.Кооперативній, 16 в с. Пархомівка Краснокутського району Харківської області занесено до Реєстру прав власності на нерухоме майно 09.06.2009 (реєстраційний номер майна: 27456013).

Постановою Харківського апеляційного суду від 20.02.2024 у справі №2-224/2009 апеляційну скаргу Харківської обласної прокуратури задоволено частково, рішення Краснокутського районного суду Харківської області від 21.05.2009 скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким закрито провадження у справі за позовом Свяго-Покровської релігійної громади.

Водночас, Харківською обласною прокуратурою під час виконання рішення суду та опрацювання інформації, розміщеної в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно встановлено, що право колективної власності на комплекс нежитлових будівель та споруд за адресою: Харківська область, Богодухівський район, с. Пархомівка, вул. Кооперативна, 16 зареєстровано 09.06.2009 за Релігійною громадою (парафією) Свято-Покровської Харківської єпархії Української Православної Церкви на підставі свідоцтва про права власності ЯЯЯ 287209 від 03.06.2009, виданого Пархомівською сільською радою.

Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи, з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог, суд виходить з наступного.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Статтею 23 Закону України Про прокуратуру визначені підстави представництва прокурором інтересів держави в суді, а саме, у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Частиною 1 статті 24 Закону України Про прокуратуру визначено, що право подання позовної заяви (заяви, подання) в порядку цивільного, адміністративного, господарського судочинства надається Генеральному прокурору України, його першому заступнику та заступникам, керівникам регіональних та місцевих прокуратур, їх першим заступникам та заступникам.

Повноваження прокурорів, передбачені цією статтею, здійснюються виключно на підставах та в межах, передбачених процесуальним законодавством (ч.7 ст.24 Закону України Про прокуратуру).

Відповідно до частин 3-5 статті 53 ГПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

У разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача.

У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити … скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі "Ф. В. проти Франції" (F. W. v. France) від 31.03.2005, заява № 61517/00, пункт 27).

Водночас ЄСПЛ звертав увагу також на категорії справ, у яких підтримка прокурора не порушує справедливого балансу. Так, у справі "Менчинська проти Російської Федерації" (рішення від 15.01.2009, заява № 42454/02, пункт 35) ЄСПЛ висловив таку позицію (у неофіційному перекладі): "Сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, в тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, у разі захисту інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідне правопорушення зачіпає інтереси значного числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави".

При цьому ЄСПЛ уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо, суд вирішує наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.

У Рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27.05.2003 №1604 (2003) "Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону" щодо функцій органів прокуратури, які не стосуються сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечення обмеження повноважень і функцій прокурорів сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему здійснення кримінального правосуддя, водночас для виконання будь-яких інших функцій має бути засновано окремі, належним чином розміщені та ефективні органи.

Зважаючи на викладене, з урахуванням ролі прокуратури у демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження зміст пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено.

Отже, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (пункт 3 частини 2 статті 129 Конституції України).

Положення пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України відсилає до спеціального закону, яким має бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким законом є Закон України "Про прокуратуру".

Так, відповідно до частини 1, абзацу 1 частини 3 та абзацу 1 частини 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною 4 цієї статті. Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суд.

Аналіз наведених законодавчих положень дає підстави для висновку, що виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття "інтерес держави".

В Основному Законі та ординарних законах не наведено переліку випадків, за яких прокурор здійснює представництво в суді, однак визначено критерії для оцінки орієнтири та умови, коли таке представництво є можливим.

Наявність інтересу і необхідність його захисту повинні базуватися на справедливих підставах, які мають бути об`єктивно обґрунтовані (доведені) і мати законну мету. Право на здійснення представництва інтересів держави у суді не є статичним, тобто не обмежується тільки зазначенням того, у чиїх інтересах діє прокурор, а спонукає і зобов`язує обґрунтовувати наявності права на таке представництво або, інакше кажучи, вимагає пояснити (засвідчити, аргументувати), чому в інтересах держави звертається саме прокурор. Знову ж таки, це має бути засновано на підставах, за якими можна виявити (простежити) інтерес того, на захист якого відбувається звернення до суду, і водночас ситуацію у динаміці, коли суб`єкт правовідносин, в інтересах якого діє прокурор, неспроможний самостійно реалізувати своє право на судовий захист.

Для представництва у суді інтересів держави прокурор за законом має визначити та описати не просто передумови спору, який потребує судового вирішення, а й виокремити ті ознаки, за якими його можна вважати винятком, повинен зазначити, що відбулося порушення або є загроза порушення економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18 наведено такі правові висновки:

"Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого не звернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим".

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Тобто, вимоги даного конституційного положення встановлює обов`язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу. Як підкреслив Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 01 квітня 2008 року № 4-рп/2008, неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.

В даному ж випадку, як зазначив прокурор у позовній заяві, необхідність захисту інтересів держави в цій справі полягає в збереженні об`єктів культурної спадщини.

За твердженнями прокурора, охорона об`єктів культурної спадщини становлять значний суспільний інтерес, оскільки це є важливим напрямком гуманітарної політики держави, де участь держави є найбільшою, а відповідальність - найвищою. Збереження пам`яток культурної спадщини для прийдешніх поколінь беззаперечно становить суспільний інтерес та інтереси держави, а здійснення ефективного захисту таких пам`яток сприятиме входженню України до європейської спільноти як держави, що виконує свої міжнародно-правові зобов`язання у сфері охорони культурної спадщини.

Як зазначив прокурор, у вказаних правовідносинах, незаконне володіння пам`яткою національного значення порушує інтереси держави, оскільки національне та культурне відродження української держави неможливе без збереження та вивчення її історико-культурної спадщини, а перебування культурної спадщини у колективній власності релігійної громади (парафії) УПЦ унеможливлює вжиття відповідних заходів щодо такого збереження та вивчення. Отже, прийняття незаконних рішень органами місцевого самоврядування та подальша реєстрація права колективної власності за релігійною громадою (парафією) свідчить про очевидні завдання шкоди інтересам держави, яка полягає в порушенні відповідачами майнових прав держави як власника об`єкта культурної спадщини національного значення.

Згідно ст.1 Закону України «Про охорону культурної спадщини» пам`ятка - об`єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України.

Відповідно п.3 Розділу X Прикінцевих положень Закону України «Про охорону культурної спадщини» об`єкти, включені до списків (переліків) пам`яток історії та культури відповідно до Закону Української PCP «Про охорону і використання пам`яток історії та культури», визнаються пам`ятками відповідно до цього Закону.

Згідно з вимогами Закону України «Про охорону культурної спадщини» до спеціально уповноважених органів охорони культурної спадщини (далі - органи охорони культурної спадщини) належать, зокрема, обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації.

Відповідно до ст.1 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади і входить до системи органів виконавчої влади.

Місцева державна адміністрація в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою.

Місцеві державні адміністрації в межах, визначених Конституцією і законами України, здійснюють на відповідних територіях державний контроль за збереженням і раціональним використанням державного майна, охороною пам`яток історії та культури (ст.16 Закону України «Про місцеві державні адміністрації»).

Окрім цього, нормами ч.1 ст.18 Закону України «Про охорону культурної спадщини» визначено, що об`єкти культурної спадщини, що є пам`ятками (за винятком пам`яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України) можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини.

З огляду на викладене вбачається, що питання здійснення контролю за пам`яткою належить до компетенції вищевказаного органу охорони культурної спадщини, а саме на Харківську обласну військову адміністрацію.

Пунктом 20 ч.2 ст.5 Закону України «Про охорону культурної спадщини» передбачено, що до повноважень центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини належить погодження відчуження або передачі пам`яток національного значення їхніми власниками чи уповноваженими ними органами іншим особам у володіння, користування або управління.

Відповідно до п.1 Положення про Міністерство культури та інформаційної політики України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.10.2019 № 885, Міністерство культури та інформаційної політики України (далі - Мігнкульт) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Міністерство культури та інформаційної політики України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах культури, державної мовної політики, популяризації України у світі, державного іномовлення, інформаційного суверенітету України (у частині повноважень з управління цілісними майновими комплексами державного підприємства Мультимедійна платформа іномовлення України та Українського національного інформаційного агентства Укрінформ) та інформаційної безпеки, а також забезпечує формування та реалізацію державної політики у сферах відновлення та збереження національної пам`яті, мистецтв, охорони культурної спадщини, музейної справи, вивезення, ввезення і повернення культурних цінностей.

З огляду на викладене вбачається, що питання здійснення контролю за пам`яткою належить до компетенції вищевказаного органу охорони культурної спадщини, а саме Міністерства культури та інформаційної політики України.

Враховуючи викладене, такими органами у даному випадку є Харківська обласна військова адміністрація та Міністерство культури та інформаційної політики України.

Отже, Харківська обласна військова адміністрація та Міністерство культури та інформаційної політики України як органи, уповноважені державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є належними позивачами у справі.

При цьому в першому з «виключних випадків», у яких допускається представництво інтересів держави прокурором, останній набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту інтересів держави або здійснює його неналежно.

Чинним законодавством чітко не визначено, що саме слід розуміти під «нездійсненням або неналежним здійсненням суб`єктом владних повноважень своїх функцій», у зв`язку з чим прокурор у кожному випадку обґрунтовує та доводить наявність відповідних фактів самостійно з огляду на конкретні обставини справи.

У постанові від 19.07.2018 у справі №822/1169/17 Верховний Суд вказав, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор.

Однак, щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Здійснення захисту неналежним чином виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною. Неналежність захисту серед іншого включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Згідно з ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з правовою позицією Верховного Суду у справі від 06.02.2019 №927/246/18, прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює його неналежно.

У п.77 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18 наведено висновок щодо застосування ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» у спірних правовідносинах, з якого вбачається, що бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Подібна правова позиція висловлювалась неодноразово, зокрема, у постановах Верховного Суду від 25.04.2018 (справа N9 806/1000/17), від 10.05.2018 (справаN9 910/18283/17), від 17.10.2018 (справаN9 910/11919/17).

Як стверджує Харківська обласна прокуратура, у даному випадку Харківська обласна військова адміністрація та Міністерство культури та інформаційної політики України як органи, уповноважені державою на захист їх інтересів у спірних правовідносинах, такого захисту не здійснюють.

Згідно з абз.1-3 ч.4 ст.23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво інтересів держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу.

З метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави та дотримання порядку, передбаченого ст.23 Закону України «Про прокуратуру», листами Харківської обласної прокуратури від 21.03.2024 та від 26.03.2024 №15/4-4415-24 звернуто увагу Харківської обласної військової адміністрації та Міністерства культури та інформаційної політики України на порушення інтересів держави та витребувано інформацію про заплановані, вжиті заходи, спрямовані на захист указаних інтересів держави.

З відповіді Харківської обласної військової адміністрації (лист від 12.04.2024 №01-66/2997 щодо надання інформації для здійснення захисту інтересів держави) вбачається, що після обізнаності про порушення інтересів держави та необхідності вжиття заходів, спрямованих на захист інтересів держави, остання не звернулася до суду з відповідною позовною заявою у порядку, визначеному законодавством України та інтереси держави залишаються порушеними.

З листа Міністерства культури та інформаційної політики України від 08.04.2024 №06/15/3091-24 на адресу Харківської обласної прокуратури зазначено, що зважаючи на відсутність відновлення порушених інтересів держави, Міністерство культури та інформаційної політики України підтримує вжиття обласною прокуратурою відповідних заходів представницького, шляхом звернення до суду з відповідною позовною заявою.

Водночас з указаного листа вбачається відсутність будь-яких самостійно вжитих чи запланованих Міністерства культури та інформаційної політики України заходів щодо відновлення порушених інтересів держави у судовому порядку.

Як стверджує позивач, факт незвернення до суду позивачів з позовом свідчить про те, що указані органи державної влади не виконують своїх повноважень щодо захисту інтересів держави.

У п.81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18 зроблено висновок, згідно з яким прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст.23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Так, на виконання вимог, визначених абз.3 ч.4 зазначеної статті Харківською обласною прокуратурою попередньо, до пред`явлення позову, листами 21.03.2024 та від 26.03.2024 №15/4-4415-24 повідомлено позивачів про прийняття рішення щодо представництва інтересів держави в особі Харківської обласної військової адміністрації та Міністерства культури та інформаційної політики України.

Водночас із листів позивачів від 08.04.2024 №06/15/3091-24 та від 12.04.2024 №01-66/2997 вбачається, що останніми про порушення інтересів держави стало відомо з листів органів прокуратури області, заходи щодо захисту порушених інтересів держави не вживалися.

Разом з цим, матеріали справи не містять документів на підтвердження вчинення позивачами дієвих заходів спрямованих на відновлення порушених державних інтересів в частині повернення спірної земельної ділянки, зокрема, доказів звернення до суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15.10.2019 по справі №903/129/18 висловила правову позицію про те, сам факт не звернення до суду органу виконавчої влади (місцевого самоврядування) з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та відповідно мав змогу захистити інтереси держави (територіальної громади), свідчить про те, що вказані органи неналежно виконують свої повноваження, у зв`язку із чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів держави, та звернення до суду з таким позовом.

Суд також приймає до уваги висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15.10.2019 у справі №903/129/18 та від 26.05.2020 у справі №912/2385/18, що незалежно від того, чи відповідають дійсності доводи органу місцевого самоврядування про неможливість самостійно звернутись до суду з позовом через відсутність коштів для сплати судового збору, сам факт незвернення до суду сільської ради з позовом свідчить про те, що указаний орган місцевого самоврядування неналежно виконує свої повноваження, у зв`язку із чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів значної кількості громадян - членів територіальної громади та звернення до суду з таким позовом.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що звернення прокурора в інтересах держави, в особі Харківської обласної військової адміністрації та Міністерства культури та інформаційної політики України до господарського суду в цій справі відповідає функції представництва прокуратурою інтересів держави та направлено на їх захист.

Окрім цього, суд вважає за необхідне зазначити, що звернення прокурора до суду за захистом порушених інтересів держави не створює додаткових процесуальних привілеїв позивачам, порівняно з іншими учасниками судового процесу. Відсутні будь-які особливі процесуальні права чи обов`язки і у прокурора, як учасника судового процесу. Зокрема, прокурор не звільнений від сплати судового збору у встановленому законом розмірі за подання до суду позовної заяви.

З огляду на зазначене, звертаючись до суду із цим позовом, прокурор відповідно до вимог статті 23 Закону України "Про прокуратуру" та статті 53 ГПК України обґрунтував наявність у нього підстав для представництва інтересів держави в суді та визначив, у чому саме полягає порушення інтересів держави.

Враховуючи вищевикладене, суд погоджується з доводами прокурора про необхідність у даній справі здійснення прокуратурою представництва інтересів держави в особі Харківської обласної військової адміністрації та Міністерства культури та інформаційної політики України.

Згідно ст.54 Конституції України культурна спадщина охороняється законом.

Відповідно до Преамбули Закону Української Радянської Соціалістичної Республіки "Про охорону і використання пам`яток історії та культури" від 13.07.1978 №3600-ІХ, пам`ятки історії та культури є надбанням народу. Охорона пам`яток - важливе завдання державних органів і громадських організацій.

За змістом ст.1 зазначеного Закону Української РСР пам`ятками історії та культури є споруди, пам`ятні місця і предмети, пов`язані з історичними подіями в житті народу, розвитком суспільства і держави тощо. Усі пам`ятки історії та культури, які знаходяться на території Української РСР, охороняються державою.

Статтею 6 вказаного Закону передбачено, що до пам`яток історії та культури відповідно до статті 1 цього Закону належать пам`ятки історії, пам`ятки археології, пам`ятки містобудування та архітектури, мистецтва тощо.

За приписами ст.17 Закону, з метою організації обліку і охорони пам`яток історії та культури нерухомі пам`ятки поділяються на пам`ятки загальносоюзного, республіканського і місцевого значення. Віднесення пам`яток історії та культури до категорії пам`яток загальносоюзного, республіканського чи місцевого значення провадиться відповідно до законодавства Союзу РСР і Української РСР.

Переліки пам`яток історії та культури республіканського значення затверджуються Радою Міністрів Української РСР.

Як уже було встановлено судом, за адресою по вул.Кооперативній, 16 в с. Пархомівка Богодухівського району Харківської області, розташована пам`ятка архітектури національного значення - «Покровська церква», яку було взято на державний облік згідно Постанови Ради Міністрів УРСР від 24.08.1963 №970 "Про впорядкування справи обліку та охорони пам`ятників архітектури на території Української РСР", охоронний номер 711 у Списку пам`ятників архітектури Української РСР, що перебувають під охороною держави.

Розпорядженням Харківської обласної державної адміністрації від 28.06.1993 №493 відповідно до вимог ст.ст.14,17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» та Указу Президента України від 04.03.1992 «Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна», зареєстровано статут Свято-Покровської релігійної громади Української православної церкви та зобов`язано Управління архітектури облдержадміністрації до 15.07.1993 передати в безоплатне безстрокове користування релігійній громаді Української православної церкви культову споруду - пам`ятку архітектури Покровську церкву, охоронний номер 711, в с.Пархомівка Краснокутського району Харківської області та проектно-кошторисну документацію по її реставрації.

Згідно інформації, розміщеної в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно встановлено, що право колективної власності на комплекс нежитлових будівель та споруд за адресою: Харківська область, Богодухівський район, с.Пархомівка, вул.Кооперативна,16 зареєстровано 09.06.2009 за Релігійною громадою (парафією) Свято-Покровської Харківської єпархії Української Православної Церкви на підставі свідоцтва про права власності ЯЯЯ 287209 від 03.06.2009, виданого Пархомівською сільською радою (реєстраційний номер майна: 27456013).

Відповідно до пункту 3 Указу Президента України №125/92 від 04 березня 1992 року «Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна» Раді Міністрів Кримської АРСР, виконавчим комітетам обласних, Київської та Севастопольської міських Рад народних депутатів постановлено протягом 1992 - 1993 років здійснити передачу релігійним громадам у власність чи безоплатне користування культових будівель, що використовуються не за призначенням.

Указом Президента України №279/2002 від 21 березня 2002 року «Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій» постановлено розробити до 1 вересня 2002 року перспективний план заходів, спрямованих на відновлення порушених прав церков і релігійних організацій, зокрема на повернення їм колишніх культових будівель, іншого церковного майна (в тому числі приміщень), що перебувають у державній власності і використовуються не за призначенням та рекомендовано органам місцевого самоврядування вжити заходів з відновлення порушених прав церков і релігійних організацій, зокрема, щодо повернення їм колишніх культових будівель, іншого церковного майна (в тому числі приміщень), що перебувають у комунальній власності і використовуються не за призначенням.

У зв`язку з прийняттям 08.06.2000 Закону України "Про охорону культурної спадщини" №1805-ІІІ, Закон Української РСР "Про охорону і використання пам`яток історії та культури" втратив чинність.

Відповідно до Преамбули Закону України "Про охорону культурної спадщини" №1805-ІІІ від 08.06.2000 (у редакції чинній станом на 03.06.2009) об`єкти культурної спадщини, які знаходяться на території України, охороняються державою.

У п.3 розділу X "Прикінцеві положення" Закону України "Про охорону культурної спадщини" №1805-ІІІ від 08.06.2000 (у редакції чинній станом на 03.06.2009), зазначено, що об`єкти, включені до списків (переліків) пам`яток історії та культури відповідно до Закону Української РСР "Про охорону і використання пам`яток історії та культури", визнаються пам`ятками відповідно до цього Закону.

Як визначено в ч.1 ст.2 Закону України "Про охорону культурної спадщини" за типами об`єкти культурної спадщини поділяються на: споруди (витвори), комплекси та визначні місця.

Зокрема, споруди (витвори) - це твори архітектури та інженерного мистецтва разом з природними чи створеними людиною елементами, твори монументальної скульптури та монументального малярства, археологічні об`єкти, печери з наявними свідченнями життєдіяльності людини, будівлі або приміщення в них, що зберегли автентичні свідчення про визначні історичні події, життя та діяльність відомих осіб.

За видами об`єкти культурної спадщини, як передбачає ч.2 ст.2 Закону України "Про охорону культурної спадщини" поділяються на археологічні, історичні, монументального мистецтва, архітектури та містобудування, садово-паркового мистецтва та ландшафтні.

Статтею 17 Закону України "Про охорону культурної спадщини" (в редакції від 17.10.2008 чинній на момент відчуження спірного майна) імперативно визначено суб`єктів права власності на пам`ятки. Зокрема, пам`ятка, крім пам`ятки археології, може перебувати у державній, комунальній або приватній власності. Суб`єкти права власності на пам`ятку визначаються згідно із законом.

Згідно вимог статті 18 Закону України "Про охорону культурної спадщини" (в редакції від 17.10.2008 чинній на момент відчуження спірного майна) об`єкти культурної спадщини, що є пам`ятками (за винятком пам`яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України) можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини.

Порядок надання погоджень встановлюється центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини.

Пам`ятка може бути приватизована лише за умови укладення майбутнім власником з відповідним органом охорони культурної спадщини попереднього договору про укладення в майбутньому охоронного договору на пам`ятку (її частину) з викладенням його істотних умов, у тому числі щодо цільового використання пам`ятки, робіт, які майбутній власник зобов`язується провести на пам`ятці з метою утримання її в належному стані.

Перелік пам`яток, які не підлягають приватизації, затверджується Верховною Радою України.

Пам`ятка національного значення, що перебуває у державній чи комунальній власності і потребує спеціального режиму охорони, може надаватися у користування за погодженням з центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини.

Особі, яка набула права володіння, користування чи управління пам`яткою, за винятком наймача державної або комунальної квартири (будинку), забороняється передавати цю пам`ятку у володіння, користування чи управління іншій особі.

Законом України «Про Перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації» було затверджено Перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації.

Згідно Переліку пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації, затвердженого Законом України «Про Перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації» в редакції від 23.09.2008, який діяв на час відчуження спірного майна, встановлено, що Покровська церква, розташована в селі Пархомівка Краснокутського району, охоронний номер 711, належить до пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації.

При цьому, до введення в дію Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" все майно церковних і релігійних громад в Україні було визнано державною власністю згідно зі статтею 366 Адміністративного кодексу Української РСР 1927 року. Зазначене законодавство не було визначено нечинним з дня його прийняття, тобто, таким, що не породило правових наслідків. Тому держава в особі органів, передбачених в статті 17 Закону, є належним власником культових будівель і майна. Державні органи мають право володіти, користуватися і розпоряджатися цими будівлями і майном, а також вчиняти щодо цих майнових об`єктів будь-які дії, що не суперечать закону, а тому в господарських судів немає підстав для задоволення позовних вимог релігійних організацій до відповідних державних органів про визнання права власності на культові будівлі і майно або про зобов`язання цих органів передати зазначені будівлі і майно у власність або в користування, оскільки інше рішення порушує право державної власності, виходячи із змісту чинного законодавства.

Слід звернути увагу на те, що втрата Адміністративним кодексом Української РСР 1927 року чинності (відповідно до Указу Президії Верховної Ради Української РСР № 807-XI від 21.08.1985 "Про визнання деяких законодавчих актів Української РСР такими, що втратили чинність у зв`язку з введенням у дію Кодексу Української РСР про адміністративні правопорушення") на час виникнення спірних відносин сторін у справі не усуває юридичних наслідків виконання приписів цього Кодексу в період його чинності. Це стосується, зокрема, і наслідків виконання припису статті 366 названого законодавчого акта щодо визнання культових будівель і майна державою власністю. Відповідних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 05 червня 2019 року у справі №922/1669/18.

Відтак, майно - нежитлова будівля Свято-Покровський храм, що входить до комплексу будівель та споруд, розташованих в селі Пархомівка, вул. Кооперативна, 16, є загальнодержавною власністю.

За правилами ч.1 і ч.2 ст.178 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України, об`єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту або не обмежені в обороті.

Види об`єктів цивільних прав, перебування яких у цивільному обороті не допускається (об`єкти, вилучені з цивільного обороту), мають бути прямо встановлені у законі. Види об`єктів цивільних прав, які можуть належати лише певним учасникам обороту або перебування яких у цивільному обороті допускається за спеціальним дозволом (об`єкти, обмежено оборотоздатні), установлюються законом. Тобто, визнання об`єктів, що не можуть перебувати у приватній власності, вилучені з цивільного обороту, обмежені в обороті, є умовою дотримання конституційного режиму права власності на зазначені об`єкти.

Зокрема, правовий титул (правова підстава) виникнення речових прав володіння, користування, розпорядження такими об`єктами визначається нормативними актами, що мають юридичну силу закону. Саме законодавчими актами забороняється перебування певних об`єктів власності Українського народу, державної та комунальної власності у приватній власності. У свою чергу неможливість існування у таких об`єктів приватного власника унеможливлює виникнення у них нового володільця.

Лише держава в особі її законодавчого органу є суб`єктом, уповноваженим визначати, які об`єкти цивільних прав підлягають обмеженню у цивільному обороті. При цьому, слід враховувати, що визначення обмежено оборотоздатних об`єктів є квінтесенцією дотримання балансу між публічними та приватними інтересами, а тому встановлення особливих умов обороту конкретного об`єкта завжди є зваженим та обґрунтованим.

Отже, ураховуючи правовий титул вказаних об`єктів у разі протиправної передачі їх у приватну власність, таке порушення необхідно розглядати як не пов`язане з позбавленням права держави на володіння відповідним майном.

Цивільне законодавство визначає право володіння як складову повноважень власника (ст. 317 ЦК України), як різновид речових прав на чуже майно (ч. 1 ст. 395 ЦК України) та як право, що виникає на договірних засадах.

Титул і правовий режим права власності обмежено оборотоздатних об`єктів, які не можуть набуватися приватними власниками, встановлений законодавством і до внесення відповідних змін до нього є невід`ємним та незмінним. Доки вказаний правовий титул зберігається, доти суб`єкт права власності зберігає також і повноваження правової охорони та захисту свого права. Реалізація такого права має відбуватися з урахуванням зазначених особливостей, які відмежовують обмежно оборотоздатні об`єкти цивільних прав від об`єктів, які можуть перебувати у приватній власності та у вільному обігу між приватними особами.

Виходячи з вагомості права власності поряд з іншими цивільними правами, законом встановлена його непорушність (ч. 1 ст. 321 ЦК України). Відповідно до цієї ж норми закону ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Суд ураховує, що фізичне зайняття обмежено оборотоздатних об`єктів та їх використання особою, яка з огляду на вимоги законодавства не могла набувати прав власності чи користування ними, не позбавляє права володіння ними дійсного власника, але створює останньому перешкоди у здійсненні ним охоронюваного законом права користування своїм майном. Навіть у випадку оформлення права приватної власності на виведені з цивільного обороту об`єкти нерухомого майна, такий власник не набуває статусу одноособового володільця спірним майном, оскільки за Українським народом зберігається його право на майно, що є об`єктом права власності народу, і таке право залишається не припиненим.

За приписами ст. ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Приписи ст. 13 Конституції України визначають, що від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Згідно ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно ч.3 ст.24 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.

Правовою підставою для прийняття виконавчим комітетом Пархомівської сільської ради Краснокутського району Харківської області оскаржуваного рішення від 03.06.2009 №35 "Про оформлення права власності на нежитлову будівлю: Свято-Покровський храм, що входить до комплексу будівель та споруд в селі Пархомівка, вул. Кооперативна, 16" визначено ст.30 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні".

Статтею 30 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" (в редакції від 16.01.2009) визначено повноваження виконавчих органів сільських, селищних, міських рад в галузі житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, громадського харчування, транспорту і зв`язку.

Підпунктом 10 пункту б) зазначеної норми передбачені делеговані повноваження щодо обліку та реєстрація відповідно до закону об`єктів нерухомого майна незалежно від форм власності.

Таким чином, виконавчий комітет Пархомівської сільської ради Краснокутського району Харківської області приймаючи рішення від 03.06.2009 №35 "Про оформлення права власності на нежитлову будівлю: Свято-Покровський храм, що входить до комплексу будівель та споруд в селі Пархомівка, вул. Кооперативна, 16" діяв на виконання делегованих повноважень щодо обліку об`єктів нерухомого майна.

Однак, виконавчим комітетом Пархомівської сільської ради Краснокутського району Харківської області не було враховано те, що спірне майно є загальнодержавною власністю, і саме держава в особі уповноважених органів є титульним володільцем спірного майна в силу закону.

Відповідно до ст.326 ЦК України у державній власності є майно, яке належить державі Україна, від імені та в інтересах якої право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, - іншими суб`єктами.

Положеннями ст.141 Господарського кодексу (далі - ГК) України передбачено, що до державного майна, крім іншого, відноситься майно, закріплене за державними установами і організаціями. Управління об`єктами державної власності відповідно до закону здійснюють Кабінет Міністрів України і, за його уповноваженням, центральні та місцеві органи виконавчої влади. У випадках, передбачених законом, управління державним майном здійснюють також інші суб`єкти.

Статтею 3 Закону України "Про управління об`єктами державної власності" визначено, що об`єктом управління державної власності є, зокрема, майно, яке передане державним установам та організаціям.

Відповідно до положень ст.87 ЦК Української РСР (в редакції, чинній до проголошення незалежності України) соціалістичною власністю є: державна (загальнодержавна) власність; колгоспно-кооперативна власність; власність профспілкових та інших громадських організацій.

За статтею 87-1 ЦК Української РСР майно, закріплене за державними, міжколгоспними, державно-колгоспними та іншими державно-кооперативними організаціями, перебуває в оперативному управлінні цих організацій, які здійснюють у межах, встановлених законом, відповідно до цілей їх діяльності, планових завдань і призначення майна, права володіння, користування і розпорядження майном.

Згідно ст.89 ЦК Української РСР державна власність - спільне надбання всього радянського народу, основна форма соціалістичної власності. Держава є єдиним власником всього державного майна.

Отже, за часів існування Української Радянської Соціалістичної Республіки майно, якими були наділені державні підприємства та організації, належало до державної власності та перебувало у вказаних підприємств в оперативному управлінні. Отже, спірна будівля до моменту проголошення незалежності України належала до загальнодержавної власності. При цьому докази належності спірного майна до особистої чи колективної власності, колгоспно-кооперативної власності або власності профспілкових та інших громадських організацій, у матеріалах справи відсутні.

На підставі постанови Верховної Ради Української РСР від 29.11.1990 №506-ХІІ "Про захист суверенних прав власності Української РСР" до введення в дію Закону Української РСР про роздержавлення майна було установлено мораторій на території республіки на будь-які зміни форм власності і власника державного майна, ініціаторами та учасниками яких є органи державної влади і управління, а також заборонено випуск і реалізацію акцій усіх державних підприємств, організацій та установ, незалежно від їх відомчої підпорядкованості, розташованих на території України, фізичним та юридичним особам з-поза меж Української РСР.

Зокрема, відповідно ст.ст. 2, 3 Закону Української РСР "Про власність" право власності в Українській РСР охороняється законом. Держава забезпечує стабільність правовідносин власності. Кожен громадянин в Українській РСР має право володіти, користуватися і розпоряджатися майном особисто або спільно з іншими. Власність в Українській РСР виступає в таких формах: індивідуальна (особиста і приватна трудова), колективна, державна. Всі форми власності є рівноправними. Суб`єктами права власності в Українській РСР визнаються: народ України, громадяни, юридичні особи та держава. Українська РСР створює рівні умови для розвитку всіх форм власності та їх захисту.

Статтями 31, 32 Закону Української РСР "Про власність" було визначено, що до державної власності в Українській РСР належать загально-державна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність). Суб`єктом права загальнодержавної (республіканської) власності є держава в особі Верховної Ради Української РСР. Суб`єктами права комунальної власності є адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів.

Згідно ст.34 Закону Української РСР "Про власність" загальнодержавну (республіканську) власність складають: майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради Української РСР та утворюваних нею державних органів; майно Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об`єкти; єдина енергетична система; системи транспорту загального користування, зв`язку та інформації, що мають загальнодержавне (республіканське) значення; кошти республіканського бюджету; республіканський національний банк, інші державні республіканські банки та їх установи і створювані ними кредитні ресурси; республіканські резервні, страхові та інші фонди; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; майно державних підприємств; об`єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток. У загальнодержавній (республіканській) власності може перебувати також інше майно, передане у власність Української РСР іншими державами, а також юридичними особами і громадянами.

Зокрема, об`єктами права комунальної власності є майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об`єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров`я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв`язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території. У комунальній власності перебуває також майно, передане у власність області, району чи іншої адміністративно-територіальної одиниці іншими суб`єктами права власності (ст. 35 вказаного Закону).

Суд бере до уваги, що Кабінет Міністрів України постановою від 05.11.1991 №311 "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю" затвердив перелік державного майна України, яке передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності).

Згідно цього переліку у власність областей передано об`єкти, у тому числі у сфері культури, а саме передано: організації кіновідеопрокату, концертні організації, театри, музеї, бібліотеки, центри народної творчості, культури, дозвілля, будинки і палаци культури, клуби, парки культури та відпочинку, зоопарки, атракціонні містечка, культурно-освітні училища, училища та школи мистецтв, заклади підвищення кваліфікації працівників культури, культурно - спортивні та соціально-культурні комплекси, ремонтно-виробничі комбінати, інші місцеві підприємства, об`єднання, організації та установи, крім тих, що перебувають у відомчому підпорядкуванні.

До вказаного переліку не увійшли споруди - пам`ятки архітектури національного значення, що свідчить про те, що під час здійснення розмежування об`єктів між загальнодержавною та комунальною власністю всі споруди - пам`ятки архітектури національного значення залишилися у державній власності.

Відповідно п.6 постанови Верховної Ради України №988-ХІІ від 23.04.1991 "Про порядок введення в дію Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" вказано Кабінету Міністрів України, Уряду Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям забезпечити відповідно до Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" повернення у власність чи передачу у безоплатне користування релігійним громадам культових будівель і майна з урахуванням: прав релігійних громад, яким належали ці будівлі і майно на момент їх переходу у власність держави; прав релігійних громад, які користуються цими будівлями і майном у установленому законом порядку; вкладення коштів релігійними громадами у спорядження, переобладнання культової будівлі і тривалості користування нею: наявності у даному населеному пункті (місцевості) інших культових будівель та їх використання релігійними громадами відповідних віровизнань; інших суттєвих обставин у їх сукупності.

Водночас, Покровська церква, що розташована в селі Пархомівка, вул. Кооперативна, 16 Богодухівського району Харківської області, перебуває на державному обліку як пам`ятник архітектури, що перебуває під охороною держави, що підтверджується Постановою Ради Міністрів УРСР від 24.08.1963 №970 "Про впорядкування справи обліку та охорони пам`ятників архітектури на території Української РСР", охоронний номер 711 у Списку пам`ятників архітектури Української РСР.

Як було встановлено судом, Покровська церква у селі Пархомівка була зведена коштом вдови графа І. Подгорічані Варварою (Шидловською) за проектом харківського губернського архітектора П. Ярославського у 1808-1809 роках у стилі класицизму. У минулому церква входила до складу графського маєтку Підгорічані.

Відповідно до п.6 Постанови Верховної Ради України "Про порядок введення в дію Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" повернення у власність чи передачу у безоплатне користування релігійним громадам культових будівель і майна має відбуватись з урахуванням прав релігійних громад, яким належали ці будівлі і майно на момент їх переходу у власність держави.

Проте, Релігійна громада (парафія) Свято-Покровської Харківської єпархії Української Православної Церкви, як релігійна організація була створена та зареєстрована як юридична особа 28.06.1993, тобто вже після набуття чинності Законом України "Про свободу совісті і релігійні організації", що відбулось 06.06.1991.

За таких обставин, підстави для застосування ст.17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" та передачі приміщення Покровської церкви у власність Релігійної громади (парафія) Свято-Покровської Харківської єпархії Української Православної Церкви відсутні.

Правом власності, згідно з вимогами частини першої статті 316 ЦК України, є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Частиною першою статті 317 ЦК України унормовано, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Таким чином, право розпорядження майном є виключним правом власника.

В силу ст.ст.2,З,31,32,34 Закону Української РСР "Про власність" від 07.02.1991 за №697-ХІІ, за часів існування Союзу Радянських Соціалістичних Республік, майно, яким були наділені державні підприємства та організації, належало до державної власності та перебувало у вказаних підприємств в оперативному управлінні. Таким чином, до моменту проголошення незалежності України спірне майно належало до загальнодержавної власності.

При цьому, спірне майно - нежитлова будівля: Свято-Покровський храм, що входить до комплексу будівель та споруд в селі Пархомівка, вул. Кооперативна, 16, не передавалось до комунальної власності в порядку, визначеному постановою Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 №311 "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)".

Разом з цим, спірна споруда до власності територіальної громади в порядку, передбаченому Законом України "Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності" від 03.03.1998 за № 147/98-ВР не передавалась.

Порядок державної реєстрації права власності на нерухоме майно на час виникнення спірних правовідносин регулювався Тимчасовим положенням про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002 №7/5 (надалі - Положення).

Згідно п.1.4 цього Положення в редакції від 01.06.2009 державна реєстрація прав власності на нерухоме майно (далі - реєстрація прав) - це внесення запису до Реєстру прав власності на нерухоме майно у зв`язку з виникненням, існуванням або припиненням права власності на нерухоме майно, що здійснюється БТІ за місцезнаходженням об`єктів нерухомого майна на підставі правовстановлювальних документів коштом особи, що звернулася до БТІ.

За правилами п.1.5. Положення в редакції від 01.06.2009 обов`язковій реєстрації прав підлягає право власності на нерухоме майно фізичних та юридичних осіб, у тому числі іноземців та осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, міжнародних організацій, іноземних держав, а також територіальних громад в особі органів місцевого самоврядування та держави в особі органів, уповноважених управляти державним майном.

Пунктом 6.1 Положення в редакції від 01.06.2009 передбачено, що оформлення права власності на об`єкти нерухомого майна провадиться з видачею свідоцтва про право власності органами місцевого самоврядування фізичним та юридичним особам на підставі документів, установлених законодавством, які підтверджують їх право власності на об`єкти нерухомого майна, крім правовстановлювальних документів, передбачених у додатку 1 до пункту 2.1 Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно.

Як уже було встановлено судом, виконавчим комітетом Пархомівської сільської ради Краснокутського району Харківської області за результатами розгляду заяви представника релігійної громади (парафії) Свято-Покровської Харківської єпархії Української Православної Церкви Марусяка М.Я., прийнято рішення від 03.06.2009 №35, яким оформлено право колективної власності на нежитлову будівлю: Свято-Покровський храм, що входить до комплексу будівель та споруд, розташованих в селі Пархомівка, вул. Кооперативна, 16 за релігійною громадою (парафією) Свято-Покровської Харківської єпархії Української Православної Церкви.

Однак, Покровська церква ще з 1963 року відносилась до пам`яток архітектури національного значення і була під особливою охороною держави.

За таких обставин, суд погоджується із доводами прокурора про те, що зміна форми власності, в тому числі шляхом передачі його у власність Релігійної громади (парафія) Свято-Покровської Харківської єпархії Української Православної Церкви, за відсутності рішення (волевиявлення) уповноважених органів, є протиправним, а спірне майно вибуло з власності держави поза її волею.

Крім того, пунктом 1 рішення від 03.06.2009 №35 виконавчий комітет Пархомівської сільської ради Краснокутського району Харківської області вирішив оформити право колективної власності на нежитлову будівлю: Свято-Покровський храм, що входить до комплексу будівель та споруд, розташованих в селі Пархомівка, вул. Кооперативна, 16 за релігійною громадою (парафією) Свято-Покровської Харківської єпархії Української Православної Церкви.

За змістом ст.20 Закону України "Про власність" суб`єктами права колективної власності є трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, господарські об`єднання, професійні спілки, політичні партії та інші громадські об`єднання, релігійні та інші організації, що є юридичними особами.

Як визначено у ст.21 Закону України "Про власність" право колективної власності виникає на підставі: добровільного об`єднання майна громадян і юридичних осіб для створення кооперативів, акціонерних товариств, інших господарських товариств і об`єднань; передачі державних підприємств в оренду; викупу колективами трудящих державного майна; перетворення державних підприємств в акціонерні та інші товариства; безоплатної передачі майна державного підприємства у власність трудового колективу, державних субсидій; пожертвувань організацій і громадян, інших цивільно-правових угод.

Однак вказаний Закону України "Про власність" на момент виникнення спірних правовідносин втратив чинність на підставі Закону України "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України у зв`язку з прийняттям Цивільного кодексу України №997-V від 27.04.2007.

Отже, право колективної власності на нежитлову будівлю: Свято-Покровський храм, що входить до комплексу будівель та споруд, розташованих в селі Пархомівка, вул. Кооперативна, 16 у релігійної громади (парафії) Свято-Покровської Харківської єпархії Української Православної Церкви не виникло, а отже рішення від 03.06.2009 №35 виконавчий комітет Пархомівської сільської ради Краснокутського району Харківської області "Про оформлення права власності на нежитлову будівлю: Свято-Покровський храм, що входить до комплексу будівель та споруд в селі Пархомівка, вул. Кооперативна, 16", яким вирішено оформити право власності відповідача 2 на спірну нежитлову будівлю не ґрунтується на Законі та є безпідставним.

Стосовно об`єктів культурної спадщини - пам`яток архітектури національного значення закріплено пріоритет права власності Українського народу, державної власності над приватною, тобто законного права приватної власності на вказані об`єкти не могла жодна юридична чи фізична особа, у тому числі і відповідач 2.

Проте, Релігійною громадою (парафія) Свято-Покровської Харківської єпархії Української Православної Церкви набуто таке право власності і користування у спосіб, який за формальними ознаками має вигляд законного, оскільки юридичне оформлення права власності відповідача 2 на нежитлову будівлю Покровської церкви стало можливим у результаті прийняття органом місцевого самоврядування незаконного рішення про оформлення права колективної власності.

З огляду на вищезазначене, спірне майно, яке набула у колективну власність Релігійна громада (парафія) Свято-Покровської Харківської єпархії Української Православної Церкви, є державною власністю, відноситься до архітектурної пам`ятки національного значення, є обмежено обороноздатним об`єктом, що з урахуванням Цивільного кодексу України та законодавства, що регулює сферу охорони культурної спадщини, унеможливлює перебування спірного майна у колективній власності.

Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц, постанові Верховного Суду від 04.12.2019 у справі №487/10127/14-ц, від 11.06.2020 у справі №359/281/14-ц.

Належних доказів, які б надали суду обґрунтовані підстави вважати, що спірне майно належить саме Релігійній громаді (парафія) Свято-Покровської Харківської єпархії Української Православної Церкви, останньою не надано.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).

Суд враховує, що Верховний Суд, розглядаючи справи у спорах, пов`язаних із протиправним переходом у приватну власність об`єктів з обмеженою оборотоздатністю дотримується правової позиції, що належним способом захисту права в подібних спорах є пред`явлення негаторного позову про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном.

Зокрема, у постанові від 07.04.2020 у справі №372/1684/14-ц Велика Палата Верховного Суду вказала, що позовну вимогу про зобов`язання повернути об`єкт права державної власності слід розглядати як негаторний позов (п.71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.11.2018 у справі №504/2864/13-ц, п.96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі №653/1096/16-ц, п.81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц, п.97 постанови від 11.09.2019 у справі №487/10132/14-ц). Власник майна може вимагати усунення порушення його права власності, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути об`єкт (абз.5 п.143 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц).

Висновки Великої Палати Верховного Суду аналогічного змісту також викладені у постановах від 22.05.2018 у справі №469/1203/15-ц, від 28.11,2018 у справі №504/2864/13-ц, від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц, від 11.09.2019 у справі №487/10132/14-ц.

З урахуванням правових позицій Великої Палати Верховного Суду у вказаних справах, якщо набуття приватної (колективної) власності на майно є неможливим, то і володіння є неможливим. Отже, ні наявність державної реєстрації права власності за порушником, ні фізичне зайняття (утримання) ним майна не приводять до заволодіння порушником таким майном.

Таким чином, як зайняття майна, так і наявність державної реєстрації права власності на це майно за порушником з порушенням вимог закону необхідно розглядати як не пов`язане з володінням порушення права власності держави, а неналежним способом захисту прав власника є негаторний позов.

Враховуючи правовий режим спірного майна та законодавчі обмеження щодо його обороту, у даному спорі пред`являється негаторний позов відповідно до ст.391 ЦК України.

Зазначений прокурором спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння, у зв`язку з чим, на відміну від віндикаційного позову, негаторний може бути заявлений упродовж усього часу тривання порушення прав на об`єкти згаданої категорії, а не з часу, коли держава в особі відповідного органу довідалася чи могла довідатися про відповідні порушення.

Відтак, на підставі ст.391 ЦК України, у спірних правовідносинах належним способом захисту порушеного права держави є позов про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном шляхом визнання незаконними та скасування розпоряджень, визнання недійсними державних актів.

Суд, враховуючи правову природу спірних правовідносин, які за своїм характером є негаторними, та наведені вище правові висновки Великої Палати Верховного Суду щодо правильного застосування матеріального права у справах відповідної категорії, і оскільки нежитлова будівля Покровської церкви (Свято-Покровський храм, що входить до комплексу будівель та споруд в селі Пархомівка, вул. Кооперативна, 16) продовжує значитися зареєстрованою на праві колективної власності за УПЦ, порушення прав її законного володільця - держави на реалізацію усіх правомочностей власника триває, вважає, що цей позов заявлено в межах позовної давності.

З огляду на зазначене, правові підстави для задоволення клопотання представника відповідача 2 (вх.№16259 від 21.06.2024) про застосування позовної давності щодо кожної із заявлених позовних вимог у суду відсутні.

За таких обставин, позовні вимоги про усунути перешкоди у здійсненні державою користування та розпорядження майном - пам`яткою архітектури національного значення "Покровська церква", шляхом визнання незаконним та скасування рішення виконаного комітету Пархомівської сільської ради Краснокутського району Харківської області від 03.06.2009 №35 "Про оформлення права власності на нежитлову будівлю: Свято-Покровський храм, що входить до комплексу будівель та споруд в селі Пархомівка, вул. Кооперативна, 16", та визнання недійсним та скасування свідоцтва серії ЯЯЯ № 287209 про право власності на нерухоме майно комплекс нежитлових будівель та споруд (Свято-Покровський храм, Б-1, 24,00 кв.; сарай В; убиральня Г; колодязь, 1; ворота 2; ворота 3, хвіртка 4, хвіртка 5; огорожа 6), розташованих за адресою Харківська обл., Богодухівський р-н, с. Пархомівка, вул. Кооперативна, 16, яке видане 03.06.2009 Пархомівською сільською радою на підставі рішення виконавчого комітету Пархомівської сільської ради від 03.06.2009 №35, підлягають задоволенню як такі, що не суперечать загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу.

Відповідно до вимог частини 1 статті 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно частини 1 статті 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

У відповідності до статті 76 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Зі змісту статті 77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Частинами 1,2,3 статті 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005р.).

Гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, стаття 6 Конвенції в той же час не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання, в першу чергу, національного законодавства та оцінки національними судами (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03 від 28.10.2010 року).

Принцип змагальності процесу означає, що кожній стороні повинна бути надана можливість ознайомитися з усіма доказами та зауваженнями, наданими іншою стороною, і відповісти на них (п. 63 Рішення Європейського суду з прав людини у справі Руїс-Матеос проти Іспанії від 23 червня 1993 р.).

Захищене статтею 6 Європейської конвенції з прав людини право на справедливий судовий розгляд також передбачає право на змагальність провадження. Кожна сторона провадження має бути поінформована про подання та аргументи іншої сторони та має отримувати нагоду коментувати чи спростовувати їх.

Дія принципу змагальності ґрунтується на переконанні: протилежність інтересів сторін найкраще забезпечить повноту матеріалів справи через активне виконання сторонами процесу тільки їм притаманних функцій. Принцип змагальності припускає поєднання активності сторін у забезпеченні виконання ними своїх процесуальних обов`язків із забезпеченням судом умов для здійснення наданих їм прав.

У п.26 рішення від 15.05.2008р. Європейського суду з прав людини у справі Надточій проти України суд нагадує, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище у порівнянні з опонентом.

Питання справедливості розгляду не обов`язково постає у разі відсутності будь-яких інших матеріалів на підтвердження отриманих доказів, слід мати на увазі, що у разі, якщо доказ має дуже вагомий характер і якщо відсутній ризик його недостовірності, необхідність у підтверджувальних доказах відповідно зменшується (рішення Європейського суду з прав людини у справі Яременко проти України, no. 32092/02 від 12.06.2008 року).

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац десятий пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 № 3-рп/2003).

Відповідно до частини 1 статті 14 ГПК України, суд розглядає справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до п.2 ч.1 ст.129 ГПК України, судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи те, що суд задовольнив позов повністю, у відповідності ст.129 Господарського процесуального кодексу України витрати щодо сплати судового збору підлягають стягненню з відповідача у повному обсязі.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, Суд спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Аналізуючи судову практику, на яку посилаються сторони, суд зазначає, що кожен правовий висновок Верховного Суду було оцінено на релевантність в аспекті подібності до правовідносин, що склалися між учасниками цього спору і застосовано судом при прийнятті рішення у цій справі, якщо було встановлено подібність правовідносин. Проте, виходячи з завдань господарського судочинства, які полягають у справедливому, неупередженому та своєчасному вирішенні спорів, а не доведенні чи роз`ясненні учасникам провадження змісту постанов суду касаційної інстанції, оцінці правильності розуміння ними висновків суду за результатами розгляду касаційної скарги, враховуючи, що судом була надана відповідь на основні аргументи позову та заперечень щодо нього, суд вважає за недоцільне наводити у судовому рішенні аналіз всієї практики касаційних судів, на яку посилалися сторони.

На підставі викладеного та керуючись статтями 4, 20, 73, 74, 86, 129, 233, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

Позов Харківської обласної прокуратура в інтересах держави, в особі Харківської обласної державної (військової) адміністрації та Міністерства культури та інформаційної політики України до Краснокутської селищної ради Богодухівсього району Харківської області та Релігійної громади (парафія) Свято-Покровської Харківської єпархії Української Православної Церкви про визнання незаконним та скасування рішення задовольнити.

Усунути перешкоди у здійсненні державою користування та розпорядження майном - пам`яткою архітектури національного значення "Покровська церква", шляхом визнання незаконним та скасування рішення виконаного комітету Пархомівської сільської ради Краснокутського району Харківської області від 03.06.2009 №35 "Про оформлення права власності на нежитлову будівлю: Свято-Покровський храм, що входить до комплексу будівель та споруд в селі Пархомівка, вул. Кооперативна, 16".

Усунути перешкоди у здійсненні державою користування та розпорядження майном - пам`яткою архітектури національного значення "Покровська церква", шляхом визнання недійсним та скасування свідоцтва серії ЯЯЯ № 287209 про право власності на нерухоме майно комплекс нежитлових будівель та споруд (Свято-Покровський храм, Б-1, 24,00 кв.; сарай В; убиральня Г; колодязь, 1; ворота 2; ворота 3, хвіртка 4, хвіртка 5; огорожа 6), розташованих за адресою Харківська обл., Богодухівський р-н, с. Пархомівка, вул. Кооперативна, 16, яке видане 03.06.2009 Пархомівською сільською радою на підставі рішення виконавчого комітету Пархомівської сільської ради від 03.06.2009 №35.

Стягнути з Краснокутської селищної ради Богодухівсього району Харківської області (62002, Харківська обл., Богодухівський р-н, смт Краснокутськ, вул. Охтирська, 1; код ЄДРПОУ: 04397359) та Релігійної громади (парафія) Свято-Покровської Харківської єпархії Української Православної Церкви (62013, Харківська обл., Богодухівський р-н, с. Пархомівка, вул. Кооперативна, 7; код ЄДРПОУ: 23321238) на користь Харківської обласної прокуратури (61001, м. Харків, вул. Б. Хмельницького, 4; код ЄДРПОУ: 02910108, банк отримувач: Державна казначейська служба України м.Київ, рахунок UA178201720343160001000007171, код класифікації видатків бюджету - 0901010) витрати по сплаті судового збору у розмірі 6 056 (шість тисяч п`ятдесят шість) грн. 00 коп.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення відповідно до ст.ст. 256, 257 Господарського процесуального кодексу України.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне рішення складено "30" липня 2024 р.

СуддяТ.О. Пономаренко


Суд	Господарський суд Харківської області
Дата ухвалення рішення	19.07.2024
Оприлюднено	05.08.2024
Номер документу	120740046
Судочинство	Господарське
Категорія	Справи позовного провадження Справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на нерухоме майно (крім землі) про державну власність щодо усунення перешкод у користуванні майном

Пономаренко Т.О.

🇺🇦 Опендатабот

Опендатабот — сервіс моніторингу реєстраційних даних українських компаній та судового реєстру для захисту від рейдерських захоплень і контролю контрагентів.

Додайте Опендатабот до улюбленого месенджеру

Телеграм Вайбер

Опендатабот для телефону

Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці

🇺🇦 Зроблено в Україні

Рішеннявід 19.07.2024 по справі 922/1655/24ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Судовий реєстр по справі —922/1655/24

Рішення від 19.07.2024

Рішення
від 19.07.2024 по справі 922/1655/24
ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ