Постанова

від 15.07.2024 по справі 756/2923/23

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Апеляційне провадження Доповідач- Ратнікова В.М.

№ 22-ц/824/9577/2024

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ Справа № 756/2923/23

15 липня 2024 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Ратнікової В.М.

суддів - Борисової О.В.

- Кирилюк Г.М.

при секретарі - Уляницькій М.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами позивача ОСОБА_1 на рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 06 лютого 2024 року та представника відповідача ОСОБА_2 адвоката Ковальчук Анни Сергіївни на ухвалу Фастівського міськрайонного суду Київської області від 01 березня 2024 року, постановлені під головуванням судді Соловей Г.В., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , третя особа - Державний нотаріус одинадцятої Київської державної нотаріальної контори Тютюн І.М. про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, визнання права власності на спільне сумісне майно подружжя та виключення майна зі спадкової маси,-

в с т а н о в и в:

У березні 2023 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , третя особа - Державний нотаріус одинадцятої Київської державної нотаріальної контори Тютюн І.М. про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, визнання права власності на спільне сумісне майно подружжя та виключення майна зі спадкової маси.

Позовні вимоги обгрунтовувала тим що, починаючи з 2003 року, вона разом з чоловіком ОСОБА_4 та сином ОСОБА_3 проживали однією сім`єю у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 . Вели спільний побут, приймали участь у вихованні дитини, мали спільний бюджет та спільне майно, а саме: земельну ділянку, площею 0,7768 га, 1/2 частина житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 частину житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , транспортний засіб марки ВАЗ, р.н. НОМЕР_1 .

Житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 , на підставі договору купілі-продажу придбаний 06 квітня 2013 року та належить в рівних долях ОСОБА_4 та їй, ОСОБА_1 .

06 березня 2018 року між ОСОБА_4 та нею, ОСОБА_1 , було зареєстровано шлюб.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер. Після смерті ОСОБА_4 відкрилася спадщина. Державним нотаріусом було визначено коло спадкоємців, а саме: ОСОБА_1 (дружина), ОСОБА_3 (син) та ОСОБА_2 (дочка).

Зазначала, що вона звернулась до державного нотаріуса із заявою про видачу свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя на майно, а саме: частину житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 , транспортний засіб марки ВАЗ, модель 210994, 2008 року випуску, номер шасі НОМЕР_2 , номерний знак НОМЕР_1 , зареєстрований за ОСОБА_4 21 лютого 2008 року, однак отримала відмову, у зв`язку з тим, що шлюб між нею та спадкодавцем було зареєстровано 06 березня 2018 року, тоді як право власності на вказане майно спадкодавцем було набуто до реєстрації шлюбу.

З урахуванням викладеного, позивач ОСОБА_1 просила суд встановити факт проживання однією сім`єю ОСОБА_4 та ОСОБА_1 без реєстрації шлюбу у період з 12.08.2003 року по 06.03.2018 року включно; визнати майно, житловий будинок, загальною площею 62,0 кв. м. житловою 36,0 кв., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 ; транспортний засіб марки ВАЗ, модель 210994, 2008 року випуску, номер шасі НОМЕР_2 , номерний знак НОМЕР_1 , колір - чорний, спільною власністю подружжя та виключити зі спадкової маси; стягнути з відповідачів на користь позивача судовий збір та витрати, понесені під час розгляду справи.

Рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області від 06 лютого 2024 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , Третя особа Державний нотаріус одинадцятої Київської державної нотаріальної контори Тютюн І.М. про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, визнання права власності на спільне сумісне майно подружжя та виключення майна зі спадкової маси залишено без задоволення.

Ухвалою Фастівського міськрайонного суду Київської області від 01 березня 2024 року у задоволенні заяви адвоката Ковальчук Анни Сергіївни, поданої в інтересах ОСОБА_2 , про ухвалення додаткового рішення відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції від 06 лютого 2024 року, позивач ОСОБА_1 а подала апеляційну скаргу, в якій за результатом апеляційного перегляду справи просить скасувати рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 06 лютого 2024 року та ухвалити нове судове рішення про задоволення її позовних вимог.

В обґрунтування змісту вимог апеляційної скарги зазначає, що судом першої інстанцції не було досліджено надані докази у справі у повному обсязі, що призвело до порушення процесуальних норм та невірного застосування матеріальних норм права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не оцінив і не з`ясував усіх обставин, на які сторона позивача посилалась в обгрунтування своїх вимог.

Зазначає, що на підставі наданих доказів можна встановити, що позивачка та спадкодавець виховували та утримували спільну дитину, що підтверджується свідоцтвом про народження дитини. Подружжя мало спільне майно, що розташовано у м. Фастів, яке утримувалось спільними зусиллями, про що свідчать договір купівлі - продажу від 06.04.2013 року та надані чеки, квитанції про сплату комунальних послуг, а також договір №200540324 про користування електричною енергією від 11.06.2013 року.

Дані обставини було залишено поза увагою судом першої інстанції та не враховано при розгляді спору по суті.

Також судом першої інстанції не було прийнято до уваги докази понесення витрат на квартиру, що знаходиться у м. Київ. Відповідно до наданих чеків, квитанцій, тощо, витрати на утримання майна несла позивач, при цьому такі витрати було понесено за трьох осіб, які були зареєстровані та проживали у даній квартирі, що підтверджується відповідними відмітками про реєстрацію місця проживання позивача, спадкодавця та відповідача ОСОБА_3 .

Окремо звернула увагу на висновок суду першої інстанції щодо фактично встановлених обставин у справі №760/3157/21. Предметом даного спору було усунення від права на спадкування відповідача ОСОБА_2 . В ході розгляду даної справи судами було встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 були зареєстровані та проживають за адресою: АДРЕСА_1 з 22.07.2003 року, а ОСОБА_4 з 12.08.2003 року. Окрім того, матеріалами справи було підтверджено, що спадкодавець перебував у безпорадному стані внаслідок тяжкої хвороби протягом тривалого часу, а також те, що допомогу йому в той час надавали ОСОБА_3 та ОСОБА_1 .

В свою чергу, помилковими, на думку позивача, є висновки суду першої інстанції щодо наданих письмових пояснень осіб, що проживають по сусідству та наданих фотодоказів спільної участі позивача та спадкодавця у сімейних дозвіллях.

Вважає, що надані фотодокази участі позивача та спадкодавця у сімейних дозвіллях дають змогу встановити, що сторони дійсно мали стосунки один з одним протягом тривалого часу, а візуальний аналіз даних доказів дає підстави вважати, що відповідач ОСОБА_3 є дійсно сином спадкодавця, а позивач та спадкодавець, як батько та матір, спільно приймали активну участь у вихованні дитини.

На переконання позивача, усукупності наданих нею доказів щодо утримання будинку, що знаходиться у м. Фастів та письмових пояснень осіб, що проживають поруч, можна встановити, що позивач та спадкодавець утримували дане майно саме як подружжя з огляду на ту обставину, що позивачем підписувались та виконувались угоди укладені на ім`я спадкодавця, а також те, що 06.03.2018року між позивачем та спадкодавцем було зареєстровано шлюб саме у м. Фастів, про що зроблено відповідний актовий запис №57 та видано свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_3 .

До того ж, із аналізу відзиву відповідача ОСОБА_2 вбачається, що остання не спростувала обставин, які зазначала позивач, а окремі твердження навпаки визнають дійсність та належність вимог позивача.

Отже, залишаючи позовну заяву без задоволення, суд першої інстанції не у повній мірі дослідив наявні докази у справі, не вивчив та не встановив дійсних обставин у справі, у зв`язку з чим ухвалив рішення з порушення норм матеріального та процесуального права.

У поданій апеляційній скарзі на ухвалу Фастівського міськрайонного суду Київської області від 01 березня 2024 року представник відповідача ОСОБА_2 адвокат Ковальчук Анна Сергіївна просить скасувати ухвалу Фастівського міськрайонного суду Київської області від 01 березня 2024 року у справі № 756/2923/23 і ухвалити нове судове рішення про стягнення із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 25 000 грн.

Зазначає, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у стягненні з позивачки на користь відповідачки витрат на професійну правничу допомогу, оскільки у відзиві на позовну заяву стороною відповідача ОСОБА_2 повідомлено про попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які відповідач поніс і які очікує понести у зв 'язку із розглядом справи; до закінчення судових дебатів представник відповідача ОСОБА_2 повідомив, що у випадку відмови у задоволенні позовних вимог, будуть надані документи, що підтверджують витрати на правову допомогу протягом 5 днів після ухвалення судового рішення у відповідності до аб. 2 ч. 8 ст. 141 ЦПК України.

Вказує, що позивачка неодноразово ініціює судові провадження для усунення ОСОБА_2 - доньки померлого від першого шлюбу від спадкування чи зменшення спадкової маси, що призводить до постійних витрат на адвоката.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_2 відповідачОСОБА_3 просить задовольнити частково заяву відповідача ОСОБА_2 та стягнути з позивача на її користь 1 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу, понесених в суді першої інстанції.

В окремо поданому відзиві на апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 відповідач ОСОБА_3 просить скасувати рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 06 лютого 2024 року та ухвалити нове судове судове рішення, яким встановити факт проживання однією сім`єю ОСОБА_4 та ОСОБА_1 без реєстрації шлюбу, починаючи з 01 січня 2004 року; визнати майно - транспортний засіб маркиВАЗ,модель 210994, 2008 року випуску, номер шасі НОМЕР_2 , номерний знак НОМЕР_1 , колір - чорнийта 1/2 частину житлового будинку, загальною площею 62,0 кв. м. житловою 36,0 кв., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 спільною власністю подружжя та виключити зі спадкової маси.

У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Міньковська Анастасія Володимирівна просить залишити без задоволення апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_2 , а ухвалу Фастівського міськрайонного суду Київської області від 01 березня 2024 року - залишити без змін.

Позивач ОСОБА_1 , відповідачі ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , третя особа - Державний нотаріус одинадцятої Київської державної нотаріальної контори Тютюн І.М. повторно в судове засіданя не з`явиись, явку свої представників в судове засідання не забезпечили. Про день та час слухання справиапеляційним судом повідомлені у встановленому законом порядку.

Відповідно до вимог статті 128, 130, 372 ЦПК України неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи.

Подане до апеляційного суду 15.07.2024 року клопотання представника відповідачки ОСОБА_2 адвоката Ковальчук Анни Сергіївни про відкладення розгляду справи 15.07.2024 року о 10-0 год. на інший день та час з метою врегулювання та узгодження сторонами всіх умов щодо спадкового майна, колегія суддів відхиляє, з огляду на те, що 10.06.2024 року апеляційним судом вже було відкладено розгляд справи до 15.07.2024 року ( більше, як на місяць) з метою надання можливості сторонам врегулювати спір. Жодних доказів здійснення сторонами реальних дій для мирного вирішення спору суду не надано, а тому підстав для повторного відкладенння розгляду справи колегія не вбачає.

З урахуванням зазначеного, колегія суддів вважає можливим слухати справу у відсутності учасників справи.

Заслухавши доповідь судді Ратнікової В.М., обговоривши доводи апеляційних скарг та відзивів, вивчивши наявні у справі докази, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційні скарги позивача ОСОБА_1 та представника відповідача ОСОБА_2 адвоката Ковальчук Анни Сергіївни підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_2 народився ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про народження НОМЕР_4 . Батьками зазначено: ОСОБА_4 (батько) та ОСОБА_1 у ОСОБА_5 (мати).

25.06.2003 року між ОСОБА_6 (продавець) та ОСОБА_1 , яка діяла в своїх інтересах та в інтерасах малолітньої дитини ОСОБА_3 (покупці) було укладено договір купівлі-продажу квартири.

Згідно умов вказаного договору ОСОБА_3 та ОСОБА_1 придбали в рівних долях квартиру АДРЕСА_5 , загальною площеню 45,30 кв.м., житловою площею 27,30 кв.м.

З всесвітньої мережі Інтернет вбачається, що АДРЕСА_6 була переіменована на АДРЕСА_7 .

З витягу з Реєстру територальної громади міста Києва від 18.09.2020 року вбачається, що з 2003 року ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 були зареєстровані та проживали за адресою квартиру АДРЕСА_5 .

Судом також встановлено, що 21.02.2008 року за ОСОБА_4 ем було зареєстровано право власності на транспортний засіб марки ВАЗ, модель 210994, 2008 року випуску, номер шасі НОМЕР_2 , номерний знак НОМЕР_1 , колір - чорний, що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_5 .

30.03.2010 року державним нотаріусом Фастівської районної державної нотаріальної контори Київської області було видано свідоцтва про право на спадщину за заповітом, згідно якого ОСОБА_4 успадкував після смерті матері ОСОБА_7 1/3 частину житлового будинку АДРЕСА_8 та 1/3 частину земельної ділянки, площею 2,3303 га, розташованої за адресою: Київська область, Фастівський район, Триліська сільська рада.

06.04.2013 року між ОСОБА_8 (продавець) та ОСОБА_4 ем, ОСОБА_1 (покупці) було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку.

Згідно умов вказаного договору ОСОБА_4 та ОСОБА_1 придбали в рівних долях житловий будинок в АДРЕСА_4 , загальною площею 62,0 кв. м., житловою -36,0 кв.

З інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно вбачається, що 06.04.2013 року було зареєстровано право спільної часткової власності за ОСОБА_4 ем та ОСОБА_1 на житловий будинок в АДРЕСА_4 , загальною площею 62,0 кв. м., житловою 36,0 кв.

Частка ОСОБА_4 а та ОСОБА_1 на вказаний будинок складає 1/2 часнину кожного.

19.08.2016 року за ОСОБА_22 було зареєстровано право власності на земельну ділянку площею 0,7768 га, розташовану за адресою Київська область, Фастівський район, Триліська сільська рада, кадастровий номер 3224286600:01:003:0093.

06.03.2018 року між ОСОБА_4 ем та ОСОБА_1 було зареєстровано шлюб Фастівським міськрайонним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Київській області, актовий запис № 57 та видано свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_3 .

ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_4 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть НОМЕР_6 , виданим Київським міським відділом державної реєстрації смерті Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 10.09.2020 року.

З довідки Одинадцятої київської державної нотаріальної контори № 3955/763/2020 від 20.05.2021 року вбачається, що у провадженні нотаріальної контори знаходиться спадкова справа № 763/2020 після смерті ОСОБА_4 , 1968 року народження, померлого ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Спадкоємцями ОСОБА_4 а за законо (першої черги) є дружина спадкодавця ОСОБА_1 та діти спадкодавця: ОСОБА_3 , ОСОБА_2 .

21.01.2022 року державним нотаріусом Одинадцятої київської державної нотаріальної контори прийнято постанову про відмову ОСОБА_1 у вчиненні нотаріальної дії та видачу свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя на 1/2 частину житлового будинку, загальною площею 62,0 кв. м. житловою 36,0 кв., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 ; транспортний засіб марки ВАЗ, модель 210994, 2008 року випуску, номер шасі НОМЕР_2 , номерний знак НОМЕР_1 , колір - чорний, у зв`язку з відсутністю документів, що посвідчують право спільної сумісної власності подружжя на зазначене майно.

Судом також встановлено, що рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області від 18 листопада 2022 року у справі № 760/3157/21, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 13 березня 2023 рокута постановою Верховного Суду 12 жовтня 2023 року, відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , треті особи: Державний нотаріус одинадцятої Київської державної нотаріальної контори Тютюн Інна Миколаївна, ОСОБА_1 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 про усунення від права на спадкування після померлого ОСОБА_4 .

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , третя особа - Державний нотаріус одинадцятої Київської державної нотаріальної контори Тютюн І.М. про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, визнання права власності на спільне сумісне майно подружжя та виключення майна зі спадкової маси, суд першої інстанції вказав на те, що позивач не надала належних і допустимих доказів на підтвердження факту її проживання однією сім`єю зі спадкодавцем ОСОБА_4 без реєстрації шлюбу на час придбання спірного майна.

За відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, відсутні і підстави, передбачені 74 СК України, вважати спірне майно, набуте ОСОБА_4 у період після 01 січня 2004 року, таким, що належить на праві спільної сумісної власності йомц із ОСОБА_1 , як чоловікові та жінці, що проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою.

Суд апеляційної інстанції не погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону в повній мірі рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 06 лютого 2024 року не відповідає.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23).

Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням статей 55, 124 Конституцій України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), відповідно до яких кожна особа має право саме на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Верховний Суд вже неодноразово наголошував на тому, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (пункт 57 постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17), тому суд повинен відмовляти у задоволенні позовної вимоги, яка не відповідає ефективному способу захисту права чи інтересу (див. висновки у пунктах 72. - 76. постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц).

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника, і такі способи мають бути доступними й ефективними. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Переважно спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з погляду зору статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ указав, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 Конвенції також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Проте засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його застосування не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75. рішення ЄСПЛ у справі «Афанасьєв проти України» від 05.04.2005).

Водночас, ефективність позовної вимоги має оцінюватися, виходячи з обставин справи та залежно від того, чи призведе задоволення такої вимоги до дійсного захисту інтересу позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії).

Отже, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника. Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що зазвичай, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункти 5.5., 5.6. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16). Інакше кажучи - це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (пункт 14. постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі №310/11024/15-ц).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Подібну правову позицію сформульовано, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі №905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 02.07.2019 у справі №48/340, від 22.10.2019 у справі № 923/876/16 та інших.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має призводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Аналогічні висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18.

У справах позовного провадження факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, як і інші юридичні факти, належить до предмета доказування і підлягає встановленню при ухваленні судового рішення, якщо цей факт пов`язаний з будь-якими заявленими позовними вимогами. Суд зобов`язаний встановити наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК).

Велика Палата Верховного Суду також зазначає, що вимога про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу може бути вирішена в порядку окремого судового непозовного цивільного судочинства, що передбачено розділом IV ЦПК України, у випадку, якщо між сторонами не існує спору. Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.

Судом встановлено, позивачем в позовній заяві не заперечується, що підставою для її звернення з позовом у цій справі став факт відмови державного нотаріуса у видачі їй свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя на майно, а саме: частину житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 , транспортний засіб марки ВАЗ, модель 210994, 2008 року випуску, номер шасі НОМЕР_2 , номерний знак НОМЕР_1 , зареєстрований за ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_4 , після смерті чоловіка ОСОБА_4 а, у зв`язку з відсутністю документів, що посвідчують право спільної сумісної власності подружжя на майно набуте за час спільного проживання без реєстрації шлюбу.

Сторонами не заперечується, що Фастівським міськрайонним судом Київської області рішенням від 18 листопада 2022 року у справі № 760/3157/21, залишеним без змін постановою Київським апеляційним судом від 13 березня 2023 рокута постановою Верховного Суду 12 жовтня 2023 року, відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , треті особи: Державний нотаріус одинадцятої Київської державної нотаріальної контори Тютюн Інна Миколаївна, ОСОБА_1 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 про усунення від права на спадкування після померлого ОСОБА_4 .

Отже, з наведеного вбачається, що між ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ОСОБА_1 існує спір щодо спадкового майна померлого ОСОБА_4 .

За наведених обставин колегія суддів вважає, що спір у даній справі підлягає розгляду в порядку загального позовного провадженя.

Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцеві Положення» СК України, цей Кодекс набрав чинності одночасно з набуттям чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року.

За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності.

Положення Кодексу законів про шлюб та сім`ю України не містили норми про спільне проживання жінки та чоловіка однією сім`єю, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі. Зазначене положення передбачене статтею 74 СК України, який набрав чинності з 01 січня 2004 року.

Тому встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період до 01 січня 2004 року законом не передбачено, оскільки Кодекс про шлюб та сім`ю Української РСР, який діяв до 01 січня 2004 року, таких норм не містив.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 19 березня 2020 року у справі № 303/2865/17 (провадження № 61-43499св18), від 19 лютого 2021 року у справі № 738/1093/19 (провадження № 61-19041св19), від 17 січня 2023 року у справі № 293/2211/20 (провадження № 61-8854св22), від 12 січня 2024 року у справі № 755/20288/21 (провадження № 61-14261св23).

Таким чином з огляду на вищенаведене, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову в частині встановлення факту спільного проживання ОСОБА_4 а та ОСОБА_1 , як чоловіка та жінки без шлюбу, з серпня 2003 року до 01 січня 2004 року, оскільки інститут спільного проживання осіб як чоловіка і жінки було введено в національне законодавство СК України, який набрав чинності одночасно з набранням чинності ЦК України.

Згідно з частиною другою статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

За змістом пункту 6 рішення Конституційного Суду від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 до членів сім`ї можуть належати не тільки близькі родичі, а й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв`язках. Однак при цьому умовою для визнання таких осіб членами сім`ї, крім факту спільного проживання, є ведення спільного господарства, тобто наявність зокрема спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. Питання про визнання членом сім`ї у спірних випадках вирішується судами при розгляді кожної конкретної справи.

Згідно з частинами першою, другою статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення в них прав та обов`язків подружжя.

Відповідно до частини першої статті 36 цього Кодексу шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

Разом із тим національне законодавство України передбачає можливість виникнення взаємних прав та обов`язків у чоловіка та жінки, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою.

Так, зокрема, відповідно до статті 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

У постанові від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має встановити спільне проживання, спільний побут, взаємні права та обов`язки.

Для встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні наведеному визначенню.

Так, при встановленні факту наявності у осіб спільного побуту необхідно враховувати ознаки, визначені у понятті домогосподарства.

Домогосподарство є сукупність осіб, які спільно проживають в одному житловому приміщенні або його частині, забезпечують себе всім необхідним для життя, ведуть спільне господарство, повністю або частково об`єднують та витрачають кошти.

Взаємність прав та обов`язків передбачає наявність, як у жінки, так і у чоловіка, особистих немайнових і майнових прав та обов`язків, які можуть випливати, зокрема, із нормативно - правових актів, договорів, укладених між ними, звичаїв. Для встановлення цього факту важливе значення має з`ясування місця і часу такого проживання. Підтвердженням цього може бути їх реєстрація за таким місцем проживання, показання свідків, представників житлово-експлуатаційної організації. Щодо часу проживання необхідно зазначити, що за своєю природою проживання однією сім`єю спрямоване на довготривалі відносини.

Відповідні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 30 жовтня 2019 року у справі № 643/6799/17, від 19 лютого 2021 року у справі № 738/1093/19, від 22 червня 2021 року у справі № 554/1251/20, від 22 липня 2021 року у справі № 280/1710/18.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 644/6274/16-ц (провадження № 14-283цс18) вказано, що «згідно з абзацом п`ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року у справі № 5-рп/99 про офіційне тлумачення терміну «член сім`ї» членами сім`ї є, зокрема, особи, які постійно з ним мешкають і ведуть спільне господарство. До таких осіб належать не тільки близькі родичі (рідні брати, сестри, онуки, дід і баба), але й інші родичі чи особи, які не перебувають з у безпосередніх родинних зв`язках (брати, сестри дружини (чоловіка); неповнорідні брати і сестри; вітчим, мачуха; опікуни, піклувальники, пасинки, падчерки й інші). Обов`язковими умовами для визнання їх членами сім`ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин тощо. Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім`ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім`ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов`язки».

Чинне законодавство не містить вичерпного переліку засобів доказування, за допомогою яких має підтверджуватися факт родинних відносин, тому застосовуються загальні правила щодо доказів та обов`язків щодо доказування».

У постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 587/302/16 (провадження № 61- 8522св18) Верховний Суд указав, що закон не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту проживання жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, тому вирішення питання про належність і допустимість таких доказів є обов`язком суду при їх оцінці.

Згідно зі статтею 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Верховний Суд зазначає, що стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення.

Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частинами першою-другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику зазначеного Суду як джерело права.

У справі, що переглядається позивач звернулася з позовом про встановлення факту проживання з ОСОБА_4 ем однією сім`єю як чоловіка та жінки з 01 січня 2004 року до 06 березня 2018 року (06 березня 2018 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 було зареєстровано шлюб). Встановлення такого факту необхідне для вирішення спадкових прав ОСОБА_1 після смерті

ОСОБА_4 пунктах 60, 63 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Ющенко та інші проти України» (заяви №№ 73990/01, 7364/02, 15185/02 і 11117/05) констатовано: «… право на справедливий судовий розгляд, яке передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції та розтлумачене в контексті принципів верховенства права та юридичної визначеності, містить вимогу непіддання сумніву рішення суду, коли він остаточно вирішив питання (див. рішення у справі «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania) [GC], № 28342/95, п. 61)»; за відсутності будь-яких ознак того, що в іншому судовому провадженні мали місце якісь вади, Суд вважає, що нове вирішення тих самих питань може звести нанівець завершене раніше провадження, а це несумісно з принципом юридичної визначеності.

Відповідно до частини другої статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» обов`язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.

Згідно з частиною четвертою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області від 18 листопада 2022 року у справі № 760/3157/21, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 13 березня 2023 рокута постановою Верховного Суду 12 жовтня 2023 року встановлено, що згідно Реєстру територіальної громади м. Києва про зареєстрованих/знятих з реєстрації осіб у житловому приміщенні за адресою АДРЕСА_1 , з 22 липня 2003 року зареєстровано ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , а ІНФОРМАЦІЯ_5 - ОСОБА_4 .

В матеріалах справи також наявні письмові пояснення ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , які свідчать про те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_4 проживали однією сімєю, як чоловік та жінка, та мали спільний побут і обвязки.

Згідно свідоцтва про народження , виданого повторно 29 серпня 2002 року, ІНФОРМАЦІЯ_6 народився ОСОБА_3 , батьками якого є: ОСОБА_4 та ОСОБА_1 .

Таким чином, повно, об`єктивно та всебічно з`ясувавши обставини даної справи, надавши належну правову оцінку кожному окремому доказу та їх сукупності, вирішуючи даний спір колегія суддів приходить до висновку, що ОСОБА_1 доведено факт постійного проживання зі спадкодавцем ОСОБА_20 , як чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 01 січня 2004 року до ІНФОРМАЦІЯ_7 , а саме за адресою АДРЕСА_1 , адже в матеріалах справи наявні докази їх спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, спільні фотографії під час сімейних свят, спільних візитів та прийому гостей, наявності між сторонами подружніх взаємних прав та обов`язків, та інших доказів які вказують на наявність встановлених між сторонами відносин притаманних подружжю.

Відповідачами не надано жодного належного та допустимого доказу на спростування вказаних обставин. В процесуальних документах наданих відповідачами фактично і не заперечується факт постійного проживання ОСОБА_4 а та ОСОБА_1 однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 01 січня 2004 рокудо 06 березня 2018 року.

А відтак, колегія суддів приходить до висновку про достатність підстав для встановлення факту проживання ОСОБА_4 а та ОСОБА_1 однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 01 січня 2004 року до 06 березня 2018 року.

Відповідно до положень статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 СК України).

Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц, провадження № 14-325цс18.

Як вбачається з матеріалів справи та не спростовано відповідачами, 21.02.2008 року за ОСОБА_4 ем було зареєстровано право власності на транспортний засіб марки ВАЗ, модель 210994, 2008 року випуску, номер шасі НОМЕР_2 , номерний знак НОМЕР_1 , колір - чорний, що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_5 .

Проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.

Оскільки колегією суддів встановлено факт проживання ОСОБА_4 а та ОСОБА_1 однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 01 січня 2004 року до 06 березня 2018 року, то колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для визнання автомобіля марки «ВАЗ», модель 210994, 2008 року випуску, номер шасі НОМЕР_2 , номерний знак НОМЕР_1 , колір - чорний, об`єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_4 а та ОСОБА_1 .

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто (пункти 1, 2, 3 частини першої статті 57 СК України).

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України).

Відповідно до частин другої, дев`ятої статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім`ї та родичі, відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства (частина перша статті 9 СК України)

Верховний Суд неодноразово зауважував, що по своїй суті згода подружжя є одностороннім правочином (постанови Верховного Суду від 23 червня 2021 року у справі № 537/3100/17; 10 листопада 2021 року в справі № 756/2312/18; 24 листопада 2021 року в справі № 357/15284/18; 26 січня 2022 року в справі № 754/5554/16-ц; 06 липня 2022 року у справі № 303/2983/19).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2024 року у справі № 712/3590/22 викладено правовий висновок, що вчинення згоди іншим з подружжя на розпорядження спільним майном є одностороннім правочином, розрахованим на його сприйняття іншими особами, а саме - подружжям, який є стороною договору, та третьою особою (інша сторона договору). Волевиявлення іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження спільним майном, яке виражено у згоді, адресоване та сприймається як подружжям, який виступає стороною договору, так і контрагентом за таким договором.

З урахуванням наведених приписів чинного законодавства та судової практики, колегія суддів зауважує, що суд не може своїм рішенням підміняти домовленість (договір) між подружжям, яка не суперечить умовам законодавства України та моральним засадам суспільства.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (частина перша, друга та третя статті 202 ЦК України).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

З матеріалів справи вбачається, що 06.04.2013 року між ОСОБА_8 (продавець) та ОСОБА_4 ем, ОСОБА_1 (покупці) було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку.

Згідно умов вказаного договору ОСОБА_4 та ОСОБА_1 придбали в рівних долях житловий будинок в АДРЕСА_4 , загальною площею 62,0 кв. м., житловою 36,0 кв.

З інформації з Державного реєстру Речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно вбачається, що 06.04.2013 року було зареєстровано право спільної часткової власності за ОСОБА_4 ем та ОСОБА_1 на житловий будинок в АДРЕСА_4 , загальною площею 62,0 кв. м. житловою 36,0 кв.м.

Частка ОСОБА_4 а та ОСОБА_1 на вказаний будинок складає 1/2 частина кожного.

З наведеного вбачається що, придбаваючи вказаний будинок, ОСОБА_4 та ОСОБА_1 домовились, що майно є спільною частковою власністю та визначили розмір часток кожного у такій власності.

Враховуючи що, придбаваючи житловий будинок в АДРЕСА_4 , загальною площею 62,0 кв. м., житловою 36,0 кв.м. Лень ОСОБА_21 та ОСОБА_1 надали свою письмову згоду на те, що таке майно буде спільною частковою власністю, і ця згода була відображена в умовах договору купівлі-продажу від 06.04.2013 року, який є чинним, колегія суддів приходить до висновку про відсутність правових підстав для віднесення такого майна до об`єкту спільної сумісної власності подружжя.

Спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла до інших осіб (спадкоємців) (стаття 1216 ЦК України).

Відповідно до статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України).

Статтею 1220 ЦК України передбачено, що спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу).

Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини (стаття 1223 ЦК України).

У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки (стаття 1261 ЦК України).

Статтею 1226 ЦК України визначено, що частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах.

Відповідно до статті 71 Закону України «Про нотаріат» у разі смерті одного з подружжя свідоцтво про право власності на частку в їх спільному майні видається нотаріусом на підставі письмової заяви другого з подружжя з наступним повідомленням спадкоємців померлого, які прийняли спадщину. Таке свідоцтво може бути видано на половину спільного майна.

На підставі письмової заяви спадкоємців, які прийняли спадщину, за згодою другого з подружжя, що є живим, у свідоцтві про право власності може бути визначена і частка померлого у спільній власності.

Свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя у разі смерті другого з подружжя видається за умови подання документів, що підтверджують право власності на таке майно, або за наявності державної реєстрації права власності на таке майно у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

При видачі свідоцтва нотаріус перевіряє факт належності майна подружжю (колишньому подружжю) на праві спільної сумісної власності.

Згідно з підпунктом 4.22 пункту 4 глави 10 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженому Наказ Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, при оформленні спадщини як за законом, так і за заповітом нотаріус у випадках, коли із документа, що посвідчує право власності, вбачається, що майно може бути спільною сумісною власністю подружжя, повинен з`ясувати, чи є у спадкодавця той з подружжя, який його пережив і який має право на -1/2 частку в спільному майні подружжя. За наявності другого з подружжя нотаріус видає йому свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя. Видача свідоцтва про право на спадщину спадкоємцям, які прийняли спадщину, строком не обмежена. Якщо спадкоємців декілька, то кожному із них видається окреме свідоцтво про право на спадщину із зазначенням його частки. Свідоцтво про право на спадщину оформляється в двох примірниках, один з яких залишається в матеріалах спадкової справи.

Отже, потрібно розрізняти ситуації, коли майно, зареєстроване за одним із подружжя на праві власності, є об`єктом права спільної сумісної власності, та коли таке майно, є особистою власністю одного із подружжя.

Після смерті одного із подружжя, відкривається спадщина тільки на майно, яке належало спадкодавцю особисто, відповідно частка іншого із подружжя у об`єкті, який є спільним сумісним майно, не входить до складу спадщини.

Отже, той з подружжя, хто є живим, реалізуючи свої права як спадкоємець, має право подати заяву про прийняття спадщини (чи відмови у її прийнятті), а також заяву про видачу свідоцтва про право на частку в спільному майні подружжя.

Зважаючи на викладене, оскільки 1/2 частина будинку в АДРЕСА_4 , загальною площею 62,0 кв. м. житловою 36,0 кв.м. є особистою приватною власністю позивача, та частина спільного сумісного майна позивача на автомобіль марки «ВАЗ», модель 210994, 2008 року випуску, номер шасі НОМЕР_2 , номерний знак НОМЕР_1 , колір - чорний, не входить до складу спадщини і не включається до спадкової маси, то колегія суддів приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог про виключення цього майна з спадкової маси.

У п.58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010 суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

В оскаржуваному рішенні суд першої інстанції в достатній мірі не виклав мотиви, на яких воно базується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України»; «Суомінен проти Фінляндії»).

Колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції, не надав належну правову оцінку доказам, які містяться в матеріалах справи, не встановив обставин, що мають значення для вирішення спору та дійшов до передчасного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , третя особа - Державний нотаріус одинадцятої Київської державної нотаріальної контори Тютюн І.М. про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, визнання права власності на спільне сумісне майно подружжя та виключення майна зі спадкової маси, з підстав викладених у оскаржуваному рішенні.

Відтак, формальний підхід суду першої інстанції до вирішення справи не сприяє здійсненню ефективного правосуддя, спрямованого на прийняття законного та справедливого рішень, а також захист прав та інтересів учасників судового розгляду.

Враховуючи зазначене, оцінивши в сукупності докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга позивача ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 06 лютого 2024 року скасуванню, з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог та встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_4 та ОСОБА_1 у період із 01 січня 2004 року до 06 березня 2018 року, визнання автомобіля марки «ВАЗ», модель 210994, 2008 року випуску, номер шасі НОМЕР_2 , номерний знак НОМЕР_1 , колір - чорнийоб`єктом права спільної сумісної власності та про відмову в задоволенні решти позовних вимог.

Ухвалою Фастівського міськрайонного суду Київської області від 01 березня 2024 року в задоволенні заяви адвоката Ковальчук Анни Сергіївни, поданої в інтересах ОСОБА_2 , про ухвалення додаткового рішення відмовлено.

Постанолюючи вказану ухвалу, суд першої інстанції вказав на те, що витрати в розмірі 25000грн не відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру, а також суперечать принципу розподілу таких витрат, оскільки в матеріалами справи відсутні документи для встановлення їх співмірності з часом витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт та їх необхідністю, обсягом виконаної адвокатом роботи та участю адвоката в судових засіданнях. Відтак, суд не вбачає підстав для стягнення з позивачки на користь відповідачки будь-яких витрат за надання відповідачці правничої допомоги.

З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів не погоджується, з огляду на наступне.

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Відповідно до частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (частина восьма статті 141 ЦПК України).

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (частина друга статті 137 ЦПК України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 (провадження №11-562ас18), на яку є посилання в касаційній скарзі, вказано, що "склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг тощо), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат".

Отже, склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою професійної правничої допомоги, входить до предмета доказування у справі.

У частині четвертій статті 62 ЦПК України передбачено, що повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність».

Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначає засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні, відповідно до статті 1 якого договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Адвокат може здійснювати адвокатську діяльність індивідуально або в організаційно-правових формах адвокатського бюро чи адвокатського об`єднання (організаційні форми адвокатської діяльності) (частина третя статті 4зазначеного Закону).

Відповідно до статті 13 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокат, який здійснює адвокатську діяльність індивідуально, є самозайнятою особою. Адвокат, який здійснює адвокатську діяльність індивідуально, може відкривати рахунки в банках, мати печатку, штампи, бланки (у тому числі ордера) із зазначенням свого прізвища, імені та по батькові, номера і дати видачі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги у разі надання відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою. Аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц.

У рішенні (щодо справедливої сатисфакції) від 19.10.2000 у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece, заява № 31107/96) Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) вирішував питання обов`язковості для цього суду угоди, укладеної заявником зі своїм адвокатом стосовно плати за надані послуги.

ЄСПЛ вказав, що йдеться про договір, відповідно до якого клієнт погоджується сплатити адвокату як гонорар відповідний відсоток суми, якщо така буде присуджена клієнту судом. Такі угоди, якщо вони є юридично дійсними, можуть підтверджувати, що у заявника дійсно виник обов`язок заплатити відповідну суму гонорару своєму адвокатові.

Однак угоди такого роду, зважаючи на зобов`язання, що виникли лише між адвокатом і клієнтом, не можуть зобов`язувати суд, який має оцінювати судові та інші витрати не лише через те, що вони дійсно понесені, але й ураховуючи також те, чи були вони розумними (§ 55).

У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України).

Судом встановлено, що правнича допомога надавалась відповідачу ОСОБА_2 адвокатом Ковальчук Анною Сергіївною на підставі договору про надання правової допомоги № 1-03202331 від 31.03.2023 року.

Додатком № 5 до договору про надання правової допомоги сторони встановили, що правова допомога, яка надається адвокатом замовнику по судовій справі № 756/2923/23 складається, із: аналізу законодавства України та судової практики, написання та формування заяв по суті справи, та інших дій, передбачених процесуальним законодавством, супроводженням справи у Оболонському районному суді міста Києва та Фастівському міськрайонному суді Київської області, у тому числі, участь у судових засіданнях. Вартість послуг є фіксованою та становить 25000,00 грн.

Відповідно до акту здачі-прийняття робіт (надання послуг) № 02П-2, складеного 09.02.2024 року, вартість послуг адвоката склала 25000,00 грн (фіксована вартість), за послуги: аналіз законодавства України та судової практики, написання та формування заяв по суті справи, та інших дій, передбачених процесуальним законодавством, супроводженням справи у Оболонському районному суді міста Києва та Фастівському міськрайонному суді Київської області, у тому числі, участь у судових засіданнях.

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним порівняно з ринковими цінами адвокатських послуг.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, визначеними частинами третьою - п`ятою, дев`ятою статті 141 ЦПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.

Відтак, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, часткове задоволення позовних вимог позивача, колегія суддів приходить до висновку про часткове відшкодування витрат ОСОБА_2 на правову допомогу в розмірі 5 000 грн.

За наведених обставин колегія суддів приходить до висновків про часткове задоволення апеляційної скарги представника відповідача ОСОБА_2 адвоката Ковальчук Анни Сергіївни, скасування ухвали Фастівського міськрайонного суду Київської області від 01 березня 2024 року та стягнення із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 у відшкодування витрат, пов`язаних з правничою допомогою адвоката у суді першої інстанції, у розмірі 5 000 грн.

Згідно вимог ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до ч. 1 цієї статті, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно п.1 ч.2 ст. 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на відповідача в разі задоволення позову.

З урахуванням того, що за результатами апеляційного перегляду даної справи апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 задоволено частково, рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове судове рішення про часткове задоволення позовних вимог, то колегія суддів приходить до висновку про стягнення з ОСОБА_3 , ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 у відшкодування судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги 1 371,30 грн, по 685,65 грн з кожного.

Керуючись ст.ст. 15, 202, 368, 1216-1218, 1220, 1223, 1261-1265 ЦК України, ст.ст. 3, 7, 9, 21, 36, 57, 6, 61, 63, 70, 74 СК України, ст. ст. 13, 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», ст.ст. 2,12, 62, 81, 82, 89, 133, 137, 141, 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційні скарги позивача ОСОБА_1 та представника відповідача ОСОБА_2 адвоката Ковальчук Анни Сергіївни задовольнити частково.

Рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 06 лютого 2024 року та ухвалу Фастівського міськрайонного суду Київської області від 01 березня 2024 року скасувати та ухвалити нове судове судове рішення.

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , третя особа - Державний нотаріус одинадцятої Київської державної нотаріальної контори Тютюн І.М. про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, визнання права власності на спільне сумісне майно подружжя та виключення майна зі спадкової маси, задовольнити частково.

Встановити факт спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_4 та ОСОБА_1 у період із 01 січня 2004 року до 06 березня 2018 року.

Визнати автомобіль марки «ВАЗ», модель 210994, 2008 року випуску, номер шасі НОМЕР_2 , номерний знак НОМЕР_1 , колір - чорнийоб`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_3 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_7 ), ОСОБА_2 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_8 ) на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_9 ) у відшкодування судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги в сумі 1 371,30 грн, по 685,65 грн з кожного.

Стягнути з ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_9 ) на користь ОСОБА_2 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_8 ) у відшкодування витрат, пов`язаних з правничою допомогою адвоката у суді першої інстанції, у розмірі 5 000,00 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.

Головуючий Судді: