Рішення

від 07.08.2024 по справі 201/14803/23

ЖОВТНЕВИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ДНІПРОПЕТРОВСЬКА

№ 201/14803/23

провадження 2/201/1232/2024

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 серпня 2024 року Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

в складі: головуючого

судді Антонюка О.А.

з секретарем Могиліною Д.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в приміщенні Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська в м. Дніпро цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Бігкомерц» до ОСОБА_1 і ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування,

ВСТАНОВИВ:

ТОВ «Бігкомерц» 01 грудня 2023 року звернулося до суду з позовом до відповідачів ОСОБА_1 і ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування, позовні вимоги не змінювалися, не уточнювалися і не доповнювалися. Позивач в своїх позовних вимогах та з представником посилаються на те, що 25 листопада 2011 року Дніпровським районним судом м. Києва постановлено ухвалу по справі № 6-5656/2011 за заявою ПАТ «Ерсте Банк» до ОСОБА_1 про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду, яким вирішено стягнути з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Ерсте Банк» борг за кредитним договором № 014/2636/2/08026 від 18 грудня 2007 року у розмірі 1 073457.10 доларів США та третейського збору у розмірі 25 000 грн., виданий виконавчий лист.

Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 27 листопада 2023 року у справі № 6-5656/11 (провадження № 6/7557/74/22) заяву ТОВ «Бігкомерц» про заміну сторони виконавчого провадження було задоволено, замінено сторону стягувача у виконавчому провадженні у справі № 6-5656/11. Таким чином на сьогоднішній день кредитором ОСОБА_1 є позивач ТОВ «Бігкомерц». Сума заборгованості ОСОБА_1 перед ТОВ «Бігкомерц» за виконавчим документом в цивільній справі № 6-5656/11 складає 1 073457.10 доларів США.

На примусовому виконанні у Приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Сивокозова О.М. перебуває виконавче провадження № 8/0003/2022 (АСВП № 69511073) по виконанню дублікату виконавчого листа Дніпровського районного суду міста Києва від 25 листопада 2011 року у справі № 6-5656/11, яким вирішено стягнути з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Бігкомерц» борг за кредитним договором № 014/2636/2/08026 від 18 грудня 2007 року у розмірі 1 073457.10 доларів США та третейського збору у розмірі 25 000 грн..

Позивач звернувся до приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Сивокозова О.М. з заявою про задоволення вимог кредитора за рахунок майна, яке перебуває під заставою у вигляді іпотеки на квартиру АДРЕСА_1 . Але, з урахуванням того, що пунктом 52 розділу VI ЗУ «Про іпотеку» передбачено, що зупиняється дія статті 37 (у частині реалізації права іпотекодержателя на набуття права власності на предмет іпотеки), статті 38 (у частині реалізації права іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки), статті 40 (у частині виселення мешканців із житлових будинків та приміщень, переданих в іпотеку, щодо яких є судове рішення про звернення стягнення на такі об`єкти), статей 41, 47 (у частині реалізації предмета іпотеки на електронних торгах) цього Закону у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування щодо нерухомого майна (нерухомості), що належить фізичним особам та перебуває в іпотеці за споживчими кредитами, не має можливості звернути стягнення на квартиру АДРЕСА_1 .

Ознайомившись із матеріалами виконавчого провадження, позивачем було з`ясовано про існування іншого майна, а саме паркувального місця № НОМЕР_1 , за адресою: АДРЕСА_2 , яке протиправно вибуло із власності ОСОБА_1 і за рахунок якого ТОВ «Бігкомерц» має право та фактичну можливість здійснити виконання судового рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором. Таким чином, для захисту прав позивача на реальне, фактичне виконання судового рішення та для реального виконання зобов`язань ОСОБА_1 перед ТОВ «Бігкомерц» виникла необхідність у визнанні недійсним договору дарування паркувального місця № НОМЕР_1 , за адресою: АДРЕСА_2 , від 24.12.2011 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Василенком В.М. та зареєстрованого в реєстрі за № 5243, оскільки вказане майно повернеться у власність ОСОБА_1 ..

Позивач вказує на те, що фактично укладення вказаного спірного договору переслідувало мету уникнути відповідачем виконання фінансових зобов`язань перед позивачем. Враховуючи викладені обставини, позивач вважає належним способом відновлення своїх порушених прав застосуванням наслідків недійсності правочину. На звернення позивача до відповідача про з`ясування обставин вказаного та реєстрації і укладання договору, придбання ним в такий спосіб майна, спірне питання вирішене не було, була відмова. Звернення до правоохоронних органів ні до чого не призвело. Позивач вважає вказане протиправним і порушуючим його права, а тому і звернувся в суд з цим позовом. Позивач вважає дії відповідача та реєстратора по укладанню та виконанню вказаної реєстрації, договору неправомірними, зобов`язання повинно бути законним і справедливим. Просив суд захистити його права та визнати недійсним договір від 24 грудня 2011 року дарування паркувального місця № НОМЕР_1 , за адресою: АДРЕСА_2 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом ДМНО Василенком В.М. та зареєстрований в реєстрі за № 5243 і стягнути судові витрати, задовольнивши позов в повному обсязі.

Відповідачі ОСОБА_1 і ОСОБА_2 не погодилися з позовними вимогами, вказали на їх необгрунтованість та безпідставність, придбання спірної нерухомості відповідачем відбулося в законний спосіб з нотаріальним посвідченням правочину, дії по укладанню правочину були правомірними, все оформлено відповідно закону відповідачем і нотаріусом, реєстратором зроблено було вірно з перевіркою відповідних даних документів і реєстрів, нічиїх прав не порушував і будь-якої шкоди не завдавав. Просили врахувати їх позицію і в задоволенні позову відмовити в повному обсязі. Правом надання відзиву на позов не скористалися. Причини їх та/або представника неявки в судове засідання судом визнаються не поважними, оцінюються судом як спосіб затягування розгляду справи і недобросовісне виконання своїх процесуальних прав та обов`язків, оскільки таке намагання і перенесення слухання справи було вже неодноразово, доказів на підтвердження причини відсутності в засіданні сторона відповідача не надавала (з урахуванням зазначеного, відношення сторін до своїх процесуальних прав та обов`язків і тривалості розгляду справи, суд вважає, що чергова заява про перенесення слухання справи і відсутність відповідача не перешкоджає розгляду справи). Незалежно від явки чи неявки представника відповідача сама особа в судове засідання не з`явилася без поважних причин і навіть не повідомила суд про причини неявки в судове засідання. Отже, суд вважає можливим розгляд справи на підставі наявних матеріалів і доказів. При цьому суд звертає увагу на вимогистатті 121 ЦПК Українипро те, що справа має бути розглянута судом протягом розумного строку; не може бути залишене поза увагою положення статті 6 Конвенції, якими передбачено, що судові процедури при розгляді справи повинні бути справедливими, справа має бути розглянута в розумний строк, а також те, що в цивільному судочинстві діє принцип ефективності судового процесу, який направлений на недопущення затягування розгляду справи. При цьому слід керувався саме зазначеним, а не наявністю чи відсутністю права, що підлягає захисту, наявністю іншого спору, що начебто перешкоджає вирішенню цієї справи. Таким чином, суд вважає можливим слухання справи за відсутності вказаного відповідача відповідно до ст. 223 ЦПК України.

З`ясувавши думку сторін, оцінивши надані і добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги обґрунтованими і підлягаючими задоволенню в повному обсязі.

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

В судовому засіданні встановлено, що згідно позиції сторін та наданих позивачем і відповідачем документів слідує, що 25 листопада 2011 року Дніпровським районним судом м. Києва постановлено ухвалу по справі № 6-5656/2011 за заявою ПАТ «Ерсте Банк» до ОСОБА_1 про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду, яким вирішено стягнути з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Ерсте Банк» борг за кредитним договором № 014/2636/2/08026 від 18 грудня 2007 року у розмірі 1 073457.10 доларів США та третейського збору у розмірі 25 000 грн., виданий виконавчий лист.

Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 27 листопада 2023 року у справі № 6-5656/11 (провадження № 6/7557/74/22) заяву ТОВ «Бігкомерц» про заміну сторони виконавчого провадження було задоволено, замінено сторону стягувача у виконавчому провадженні у справі № 6-5656/11. Таким чином на сьогоднішній день кредитором ОСОБА_1 є позивач ТОВ «Бігкомерц». Сума заборгованості ОСОБА_1 перед ТОВ «Бігкомерц» за виконавчим документом в цивільній справі № 6-5656/11 складає 1 073457.10 доларів США.

На примусовому виконанні у приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Сивокозова О.М. перебуває виконавче провадження № 8/0003/2022 (АСВП № 69511073) по виконанню дублікату виконавчого листа Дніпровського районного суду міста Києва від 25 листопада 2011 року у справі № 6-5656/11, яким вирішено стягнути з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Бігкомерц» борг за кредитним договором № 014/2636/2/08026 від 18 грудня 2007 року у розмірі 1 073457.10 доларів США та третейського збору у розмірі 25 000 грн..

Позивач звернувся до приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Сивокозова О.М. з заявою про задоволення вимог кредитора за рахунок майна, яке перебуває під заставою у вигляді іпотеки на квартиру АДРЕСА_1 . Але, з урахуванням того, що пунктом 52 розділу VI Закону України «Про іпотеку» передбачено, що зупиняється дія статті 37 (у частині реалізації права іпотекодержателя на набуття права власності на предмет іпотеки), статті 38 (у частині реалізації права іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки), статті 40 (у частині виселення мешканців із житлових будинків та приміщень, переданих в іпотеку, щодо яких є судове рішення про звернення стягнення на такі об`єкти), статей 41, 47 (у частині реалізації предмета іпотеки на електронних торгах) цього Закону у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування щодо нерухомого майна (нерухомості), що належить фізичним особам та перебуває в іпотеці за споживчими кредитами, не має можливості звернути стягнення на квартиру АДРЕСА_1 .

Ознайомившись із матеріалами виконавчого провадження, позивачем було з`ясовано про існування іншого майна, а саме паркувального місця № НОМЕР_1 , за адресою: АДРЕСА_2 , яке протиправно вибуло із власності ОСОБА_1 і за рахунок якого ТОВ «Бігкомерц» має право та фактичну можливість здійснити виконання судового рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором. Таким чином, для захисту прав позивача на реальне, фактичне виконання судового рішення та для реального виконання зобов`язань ОСОБА_1 перед ТОВ «Бігкомерц» виникла необхідність у визнанні недійсним договору дарування паркувального місця № НОМЕР_1 , за адресою: АДРЕСА_2 , від 24.12.2011 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Василенком В.М. та зареєстрованого в реєстрі за № 5243, оскільки вказане майно повернеться у власність ОСОБА_1 ..

Статтею 15 ЦК України визначено право кожної особи та захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного судочинства.

Отже, об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес і саме воно є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. Такі способи захисту передбачені статтею 16 ЦК України.

Тобто ефективний спосіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання особою відповідного відшкодування. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

Позивач вказує на те, що фактично укладення вказаного спірного договору переслідувало мету уникнути відповідачем виконання фінансових зобов`язань перед позивачем. Враховуючи викладені обставини, позивач вважає належним способом відновлення своїх порушених прав застосуванням наслідків недійсності правочину. На звернення позивача до відповідача про з`ясування обставин вказаного та реєстрації і укладання договору, придбання ним в такий спосіб майна, спірне питання вирішене не було, була відмова. Звернення до правоохоронних органів ні до чого не призвело. Позивач вважає вказане протиправним і порушуючим його права, а тому і звернувся в суд з цим позовом. Позивач вважає дії відповідача та реєстратора по укладанню та виконанню вказаної реєстрації, договору неправомірними, зобов`язання повинно бути законним і справедливим. Просив суд захистити його права, задовольнивши позов в повному обсязі.

Суд вважає позовну заяву підлягаючою задоволенню в повному обсязі за наступних підстав.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Частиною 1 ст. 628 ЦК України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до змісту ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду а також: усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до пункту 8 постанови № 9 Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» «Відповідно до частини першої статті 215 ЦК (435-15) підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. У зв`язку з цим судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину (статті 205 210, 640 ЦК (435-15) тощо). Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору: не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо). Встановивши ці обставини, суд відмовляє в задоволенні позову про визнання правочину недійсним. Наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено. (...) Вимога про визнання правочину (договору) неукладеним не відповідає можливим способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених законом. Суди мають відмовляти в позові з такою вимогою. У цьому разі можуть заявлятися лише вимоги, передбачені главою 83 книги п`ятої ЦК (435-15)(набуття, збереження майна без достатньої правої підстави).

Відповідно до ст. 256 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного Кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно з статтями 626-628ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору з урахуванням вимог цьогоКодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до частини другої статті 640 ЦК України, якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Саме такий момент встановлений для договорів позики (стаття 1046 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди, з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до статті 215ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України, правочин має вчинятись у формі, встановленій законом. Пунктом 6 статті 3 ЦК України, до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до положень статті 203ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Тлумачення частини першої статті 203ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому.

З огляду на наведене суд дійшов переконання про обґрунтованість позовних вимог, адже позивачем належними, допустимим та достатніми доказами за європейським стандартом доказування «поза розумним сумнівом» доведено, що спірний правочин було вчинено внаслідок недобросовісної поведінки відповідача з метою уникнення згоди позивача, заволодіння вказаним майном.

Аналогічна правова позиція викладена у рішенні Верховного суду від 06 квітня 2021 року у справі № 607/21745/18 (провадження № 61-3017св20).

Частиною третьою статті 3ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина заборони суперечливої поведінки, базується на тому, що ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці. В основу доктрини покладено принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Якщо особа, яка має право на оспорення документа (наприклад, свідоцтва про право власності) чи юридичного факту (зокрема, правочину, договору, рішення органу юридичної особи), висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що не буде реалізовувати своє право на оспорення, то така особа пов`язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити право на оспорення суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права.

Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (ст. 202 ЦК України).

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина 3 статті 13 ЦК України).

Судом встановлено, що дійсно ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 10 травня 2022 року у справі № 6-5656/11 (провадження № 6/7557/74/22) заяву ТОВ «Бігкомерц» про заміну сторони виконавчого провадження було задоволено, замінено сторону стягувача у виконавчому провадженні у справі № 6-5656/11. 01 липня 2022 року приватним виконавцем виконавчого округу Дніпропетровської області Сивокозовим О.М. винесено постанову про відкриття виконавчого провадження №8/0003/2022 з примусового виконання виконавчого листа від 10 травня 2022 року виданого Дніпровським районним судом м. Києва в цивільній справі № 6-5656/11 про стягнення заборгованості за кредитним договором із ОСОБА_1 .

В ході здійснення заходів примусового виконання, приватним виконавцем було встановлено наявність у ОСОБА_1 іпотечного майна, а саме: квартира АДРЕСА_1 .. Однак, згідно відповіді приватного виконавця, він позбавлений можливості звернути стягнення на зазначене іпотечне майно, у зв`язку із забороною, щодо звернення стягнення на предмет іпотеки на період дії воєнного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування відповідного.

Таким чином, у позивача відсутні правові підстави здійснити звернення стягнення на предмет іпотеки та задовольнити свої грошові вимоги до ОСОБА_1 , в тому числі шляхом продажу на електронних торгах предмета іпотеки.

За результатами ознайомлення із матеріалами виконавчого провадження, позивач дізнався про існування іншого майна, зокрема паркувального місця № НОМЕР_1 , за адресою: АДРЕСА_2 , яке, на думку позивача, протиправно вибуло із власності ОСОБА_1 і за рахунок якого, ТОВ «Бігкомерц» має право та фактичну можливість здійснити виконання судового рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Відповідно до свідоцтва про право власності № НОМЕР_2 від 19 квітня 2006 року виданого Виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради, ОСОБА_1 належало паркувальне місце № НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_2 .

В подальшому 06 лютого 2012 року на підставі договору дарування від 24 грудня 2011 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Василенком В.М., право власності було зареєстровано за ОСОБА_2 .

Відповідно до умов мирової угоди, яка була затверджена ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 21 травня 2015 року визнано право власності за ОСОБА_2 , ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , зокрема визнано за ОСОБА_3 ; 05 вересня 2015 року право власності на майно зареєстроване за ТОВ «Днепрградстрой», на підставі договору купівлі-продажу від 05 вересня 2015 року.

В подальшому, ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 жовтня 2015 року в цивільній справі № 200/6192/15-ц було скасовано ухвалу Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 21 травня 2015 року, як підставу набуття права власності на паркувальне місце АДРЕСА_3 , приміщення 214 за ОСОБА_3 . Справу повернуто до Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська для повторного розгляду заяви щодо мирової угоди. Ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 18 лютого 2016 року в цивільній справі № 200/6192/15-ц провадження в даній справі було закрито. Вказаною ухвалою суду було встановлено: Відповідно до пояснень ОСОБА_3 в судовому засіданні, він договір позики з ОСОБА_1 ніколи не укладав, позовну заяву до ОСОБА_1 про стягнення боргу у сумі 1 850 000 грн. не складав, не підписував і з такою позовною заявою до Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська ніколи не звертався, в зв`язку з чим відмовився від даного позову та просив закрити провадження у справі.

Дана ухвала суду від 18 лютого 2016 року не оскаржувалась та набрала законної сили.

Судовим рішенням від 28 березня 2016 року встановлено: «У судовому засіданні, яке відбулось 25 лютого 2016 року, відповідач ОСОБА_1 позовні вимоги визнав, зазначив, що жодних договорів купівлі-продажу щодо спірних паркувальних місць не укладав, а паркувальні місця ніколи йому не належали, як могла відбутись ситуація, шо від його імені було реалізоване майно, яке йому не належить - не розуміє. Як вбачається з пояснень ОСОБА_1 , наданих ним у судовому засіданні від 25 лютого 2016 року, він не звертався до суду з жодними вимогами, розгляд яких закінчився постановленням ухвал про визнання за ОСОБА_1 права власності на зазначені паркувальні місця, не пред`являв відповідні документи державному реєстратору для реєстрації права власності та не укладав спірні договори купівлі-продажу паркувальних місць».

Встановлені судовими рішеннями обставини підтверджують відсутність будь-яких цивільно-правових відносин між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , підтверджують відсутність волевиявлення ОСОБА_3 на набуття права власності та подальше відчуження спірної квартири.

Рішенням Жовтневого районного суду від 28 березня 2016 року у справі № 201/14582/15 у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ТОВ «Днепрградстрой» був визнаний недійсним договір купівлі-продажу від 05 вересня 2015 року, укладений між ОСОБА_3 та ТОВ «Днепрградстрой».

Отже, на сьогоднішній день ОСОБА_2 в судовому порядку захистила своє право власності на спірне нерухоме майно, всі підстави щодо незаконного вибуття паркувального місця із власності ОСОБА_2 на сьогоднішній день є недійсними.

Згідно ч. 4 і 5 ст. 82 ЦПК України підставою звільнення від доказування є, зокрема, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

Одним із видів порушення зобов`язання є прострочення - невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк. Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18).

Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб`єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частини перша, п`ята статті 203 ЦК України).

Відповідно до статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ»), стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод підлягає застосуванню для захисту правомірних очікувань щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною майна.

Законні очікування розглядаються як елемент правової визначеності, у тому числі й тоді, коли йдеться про захист законних очікувань щодо здійснення права власності. Характеристика очікувань як легітимних поєднує в собі їх законність, яка зумовлена реалізацією особою належного їй суб`єктивного права, а також їх обґрунтованість, тобто зумовлену законом раціональність сподівань учасників суспільних відносин.

Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до частин другої-четвертої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

Отже, цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення зобов`язання зі сплати грошових коштів, в тому числі на відшкодування шкоди або виконання судового рішення.

Дарувальник, який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь іншої особи після виникнення в нього зобов`язання зі сплати грошових коштів, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно потерпілої сторони, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси потерпілого і спрямований на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Як наслідок, не виключається визнання недійсним договору, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

Також необхідно звернути увагу на правові висновки до яких прийшов Верховний Суд у постанові від 19 квітня 2023 року у справі № 501/1857/18 (провадження № 61-9514св22): «Фраудаторні правочини у цивілістичній доктрині - це правочини, які вчиняються сторонами з порушенням принципів доброчесності та з метою приховування боржником своїх активів від звернення на них стягнення окремими кредиторами за зобов`язаннями боржника, завдаючи тим самим шкоди цьому кредитору. У ЦК України немає окремого визначення фраудаторних правочинів, їх ідентифікація досягається через застосування принципів (загальних засад) цивільного законодавства та меж здійснення цивільних прав. Спільною ознакою таких правочинів є вчинення сторонами дій з виведення майна боржника на третіх осіб з метою унеможливлення виконання боржником своїх зобов`язань перед кредиторами та з порушенням принципу добросовісності поведінки сторони у цивільних правовідносинах. Добросовісність є однією з основоположних засад цивільного законодавства та імперативним принципом щодо дій усіх учасників цивільних правовідносин (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Добросовісність - це відповідність дій учасників цивільних правовідносин певному стандарту поведінки, який характеризується чесністю, відкритістю, повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям та уявленням про честь і совість. У постановах Верховного Суду від 07 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17, від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18, від 03 березня 2020 року у справі № 904/7905/16, від 26 травня 2020 року у справі № 922/3796/16, від 17 вересня 2020 року у справі № 904/4262/17 виснувано, що «з конструкції частини третьої статті 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом». Як встановлено судами попередніх інстанцій, після настання строку виконання зобов`язання за договором позики від 28 листопада 2011 року і невиконання обов`язку з повернення позики, ОСОБА_2 видав позикодавцю ОСОБА_1 ще одну розписку від 28 листопада 2013 року про отримання від позичальника за договором від 28 листопада 2011 року 52 000 доларів США. Також встановлено, що після неналежного реагування на вимоги про повернення позики ОСОБА_1 12 грудня 2016 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики від 28 листопада 2011 року (справа № 501/2887/16-ц), вже в межах розгляду якої позивач дізнався про те, що боржник ОСОБА_2 подарував належну останньому квартиру своїй дружині ОСОБА_3. Таким чином, встановивши, що відповідач ОСОБА_2 11 березня 2013 року відчужив належну йому на праві власності квартиру за безвідплатним договором (договором дарування) своїй дружині ОСОБА_3, будучи при цьому обізнаним про настання строку виконання зобов`язання за договором позики щодо повернення боргу ОСОБА_1, який не був виконаний, місцевий та апеляційний суди обґрунтовано виходили з того, що така поведінка боржника є недобросовісною та свідчить про зловживання правом, оскільки направлена на приховання цього майна від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, що в свою чергу шкодить інтересам кредитора ОСОБА_1, на підставі чого правильно виснували про наявність підстав для визнання оспорюваного договору дарування недійсним. Про наявність умислу приховати справжні наміри укладення договору дарування свідчить також і те, що після дарування нерухомого майна ОСОБА_2 продовжує проживати у відчуженій квартирі, що ним не заперечується, та що встановлено в оскаржуваних судових рішеннях. Суди попередніх інстанцій відносно до встановлених обставин справедливо зазначили, що будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину, оскільки на момент здійснення безоплатного відчуження спірного майна зобов`язання за договором позики було простроченим, його належне виконання не відбулося, а тому ОСОБА_1 набув права вимоги до ОСОБА_2 у зв`язку з невиконанням останнім взятих на себе зобов`язань. Боржник не є абсолютно вільним у обранні варіантів власної поведінки, його дії не повинні призводити до такого стану, у якому він ставатиме неплатоспроможним перед своїми кредиторами. В обранні варіанта добросовісної поведінки боржник зобов`язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що кожне зобов`язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов`язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Тому усі боржники мають на меті добросовісно виконати усі свої зобов`язання, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення прав та правомірних інтересів кредитора.

Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Угода, що укладається «про людське око», таким критеріям відповідати не може. Отже, у справі, що переглядається, встановивши, що оспорюваний договір дарування укладено між чоловіком та дружиною, який є безоплатними, суди звернули увагу, що приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення договору дарування) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди), а тому правильно виснували, що дарувальник, який відчужує майно на підставі безоплатного договору на користь своєї дружини, маючи невиконані грошові зобов`язання перед позивачем-кредитором, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки відчуження ОСОБА_2 належної йому квартири за спірним договором дарування зменшує платоспроможність останнього та свідчить про недопущення звернення стягнення на майно боржника, що дозволяє зробити висновок про фраудаторність оспорюваного договору дарування, тобто таким, що вчинений на шкоду кредитору, на підставі чого суди зробили обґрунтований висновок про визнання цього договору недійсним.».

Отже, укладання безоплатного договору дарування паркувального місця № 166, яке належало ОСОБА_1 на праві приватної власності, своїй матері (близькому родичу) ОСОБА_2 , вже після ухвалення судом рішення про стягнення з цього боржника значної суми заборгованості за кредитним договором, мало на меті не реальне намагання боржника подарувати своє майно іншій особі, а саме уникнути відповідальності за невиконання своїх зобов`язань за кредитним договором, та позбавити кредитора можливості виконати рішення суду про стягнення заборгованості за рахунок цього майна.

Крім того, недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі).

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ацесорний позов).

Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (постанова Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 у справі № 359/12165/14-ц (провадження № 61-13417св21).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом (частина 1 статті 334 ЦК України).

Відповідно до ч. 1, 2 ст.509ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку, зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, відновлення становища, яке існувало до порушення (пункт 4 частини 2 статті 16 ЦК України).

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).

У частині 1 статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ст.632ЦК України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановленихзаконом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на, аналогічні товари роботи або послуги на момент укладення договору.

Відповідно до ст. 82 ЦПК України визначено, що обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 червня 2022 року в справі № 638/20682/15 (провадження № 61-12310св20) вказано, що: «презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання, і має бути направлений на встановлення (зміни чи припинення) приватних прав і обов`язків та інших наслідків.

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права.

За ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно ч. 3 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд же відповідно до ст. 13 ЦПК України, розглядає справине інакшеяк зазверненням особи,поданим відповіднодо цьогоКодексу,в межахзаявлених неювимог іна підставідоказів,поданих учасникамисправи абовитребуваних судому передбаченихцим Кодексомвипадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Для приватного права апріорі є притаманною така засада як розумність. Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, так і тлумачення приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів (див: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 16 червня 2021 року в справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20).

Європейський суд з прав людини зауважує, що принцип «процесуальної рівності сторін» передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (DOMBO BEHEER B.V. v. THE NETHERLANDS, № 14448/88, § 33, ЄСПЛ, від 27 жовтня 1993 року).

Відповідно до 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Отже жодних достовірних доказів про оплату та передання грошових коштів за транспортний засіб позивачем надано не було.

Відповідно до ст. 55 Конституції України та ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ЦПК України). Способи захисту визначені ст. 16 ЦК України.

Згідно положень ст. 12, 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (ч. 3, 4 ст. 77 ЦПК України). Крім того, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 2 ст. 78 ЦПК України).

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України). За загальною нормою цивільного права, договір вважається укладеним в належній формі, якщо сторони дійшли згоди з приводу всіх суттєвих умов договору (ст. 638 ЦК України). Загальні положення про договір визначені розділом ІІ гл. 52 Цивільного Кодексу України.

Отже, суд вбачає підстави для задоволення позову.

Відповідно до ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.

За змістом частин першої та другої статті 13 ЦК України, цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частини перша - четверта статті 12 ЦПК України).

Відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. За приписами ст. 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до положень ст. 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 ЦПК України. Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Вiдповiдно до ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Позивач заперечує будь-якi (крім договірних) домовленості i зобов`язання стосовно відповідача відносно реєстрації власності, договору, предмета спору, а відповідач не довів незаконність дій позивача. Твердження відповідача про наявнiсть будь-яких iнших зобов`язань стосовно позовних вимог - є припущенням.

Згідно до ст. 19 Конституції України ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом.

Згідно ст. 82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Відповідно до ч. 3, 6 ст. 13 ЦК України «Межі здійснення цивільних прав»: не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п`ятою цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції (995_004) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), № 4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов`язки сторін. Всі ці складові могли бути з`ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з`ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов`язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об`єктивні підстави вважати, що позов підлягає задоволенню повністю.

Згідно із ст. 129 Конституції України, одним з основних принципів судочинства, є законність. Принцип законності визначається тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до взаємовідносин сторін.

Відповідно до ст. 7 ЦК України за звичаєм ділового обороту ризик покладається на ту сторону в правочині, яка має невиконані зобов`язання по відношенню до іншої сторони правочину (ст. 526 ЦК України).

Не може суд прийняти до уваги позицію відповідачів стосовно не визнання позовних вимог, оскільки вона спростовується вищенаведеним і нічим об`єктивно не підтверджується.

При таких обставинах суд вважає можливим позовну заяву задовольнити та визнати недійсним договір від 24 грудня 2011 року дарування паркувального місця № НОМЕР_1 , за адресою: АДРЕСА_2 , укладений між відповідачами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом ДМНО Василенком В.М. та зареєстрований в реєстрі за № 5243, а також стягнути з відповідачів на користь позивача сплачений судовий збір.

Таким чином суд вважає, що позовні вимоги про визнання недійсним договору дарування в такому вигляді ґрунтуються на вимогах закону, а тому підлягають задоволенню в повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись ст. 3, 8, 19, 55, 124, 129 Конституції України, ст. 3, 5, 7, 22, 55, 60, 203, 215, 216, 218, 236, 256-258, 316, 317, 319, 321, 391, 626, 628, 638, 639, 680 ЦК України, ст. 2, 10, 18, 20, 35 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», ст. 4, 5, 18, 43, 49, 76-81, 84, 89, 258, 259, 263-265, 268, 315 ЦПК України,

ВИРІШИВ:

Позовну заяву задовольнити.

Визнати недійсним договір від 24 грудня 2011 року дарування паркувального місця № НОМЕР_1 , за адресою: АДРЕСА_2 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Василенком Валерієм Миколайовичем та зареєстрований в реєстрі за № 5243.

Стягнути з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Бігкомерц» сплачений при подачі позову судовий збір з кожного з цих відповідачів окремо по 1 342 грн. 00 коп., а всього 2 684 грн.

Рішення може бути оскаржено в Дніпровський апеляційний суд протягом 30 днів з дня проголошення рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Повний текст рішення складено 07 серпня 2024 року.

Суддя