ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13 серпня 2024 року
м. Київ
cправа № 914/3080/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Малашенкової Т.М. (головуючої), Бенедисюка І.М., Колос І.Б.,
за участю секретаря судового засідання Барвіцької М.Т.,
представників учасників справи:
позивача - товариства з обмеженою відповідальністю «Балтом Україна» (далі - Товариство, позивач) - Цепко І.С. (адвокатка), Барбадин-Дунець Н.М. (адвокатка),
відповідача-1 - Львівської міської ради (далі - ЛМР, відповідач-1) - Шмотолоха О.П. (самопредставництво),
відповідача-2 - Львівського комунального підприємства «Агенція ресурсів Львівської міської ради» (далі - Підприємство, відповідач-2) - не з`явився,
відповідача-3 - Управління капітального будівництва Львівської міської ради (далі - Управління, відповідач-3) - не з`явився,
третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача-1 - Виконавчого комітету Львівської міської ради (далі - Виконавчий комітет, третя особа, скаржник) - Редько І.О. (самопредставництво), Шмотолоха О.П. (самопредставництво),
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Виконавчого комітету
на рішення Господарського суду Львівської області від 01.07.2021 (головуючий - суддя Петрашко М.М.), додаткове рішення Господарського суду Львівської області від 22.07.2021 (головуючий - суддя Петрашко М.М.)
та постанову Західного апеляційного господарського суду від 03.04.2024 (головуючий - суддя Малех І.Б., судді Галушко Н.А., Желік М.Б.)
у справі за позовом Товариства
до: 1. ЛМР;
2. Підприємства;
3. Управління,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача-1 - Виконавчий комітет,
про стягнення суми.
ІСТОРІЯ СПРАВИ
ВСТУП
Предметом судового розгляду є наявність/відсутність підстав для стягнення заборгованості, інфляційних втрат, 3% річних і пені.
1. Короткий зміст позовних вимог
1.1. Позивач звернувся до суду з позовом (з урахуванням змін і доповнень до позовних вимог) та просив стягнути:
- з Підприємства грошові кошти в розмірі 32 477 691,76 грн;
- з Управління, як основного боржника, та субсидіарно з ЛМР на користь грошові кошти в розмірі 57 009 138,38 грн, з яких: 5 854 492,01 грн пені; 43 374 136,01 грн інфляційних втрат; 7 780 510,36 грн 3% річних, а всього 89 486 830,14 грн.
1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що:
- Підприємство всупереч взятих на себе зобов`язань за договором поруки від 22.12.2019 (далі - Договір поруки) не виконало обов`язок, щодо погашення заборгованості Управління Товариством у розмірі 32 477 691,76 грн, яка виникла, внаслідок несплати за виконані роботи з реконструкції вул. Городоцької (від вул. Кульпарківської до межі міста) у м. Львові за договором підряду від 10.09.2010 №20 (далі - Договір підряду);
- відповідно до Положення про Управління капітального будівництва Львівської міської ради, Управління є виконавчим органом ЛМР, відповідно до ухвали міської ради від 26.05.2016 №505 "Про затвердження структури виконавчих органів Львівської міської ради, загальної чисельності апарату ради та її виконавчих органів", а відповідно засновником Управління є ЛМР;
- Управління є підзвітним і підконтрольним міській раді, її виконавчому комітету, Львівському міському голові і підпорядкованим першому заступнику міського голови, Управління у своїй діяльності керується ухвалами міської ради, рішеннями виконавчого комітету, розпорядженнями Львівського міського голови, а тому відповідно до статті 619 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), Львівська міська рада є субсидіарним боржником та належним відповідачем у даній справі, в частині стягнення пені, інфляційних витрат та 3% річних.
2. Короткий зміст рішень суду першої інстанції, постанов судів апеляційної та касаційної інстанцій
2.1. Рішенням Господарського суду Львівської області від 01.07.2021 у справі №914/3080/20 позов задоволено частково; стягнуто з Підприємства на користь Товариства заборгованість в розмірі 32 477 691,76 грн та 267 009,50 грн судового збору; з Управління, як основного боржника, та з ЛМР, як субсидіарного боржника, на користь Товариства грошові кошти в розмірі 51 389 551,02 грн, з яких: 2 958 437,32 грн пені, 40 902 984,90 грн інфляційних втрат і 7 528128,80 грн 3% річних, а також витрати по сплаті судового збору в розмірі 422 490,06 грн; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
2.2. Додатковим рішенням Господарського суду Львівської області від 22.07.2021 у справі №914/3080/20 заяву про стягнення судових витрат задоволено частково та стягнуто: з Підприємства на користь Товариства 16 109,65 грн судових витрат на професійну правничу допомогу; з Управління, як основного боржника, та з ЛМР, як субсидіарного боржника, на користь Товариства 25 490,35 грн судових витрат на професійну правничу допомогу; у задоволенні решти вимог за заявою про стягнення судових витрат відмовлено.
2.3. Постановою Західного апеляційного господарського суду від 27.10.2021 у справі №914/3080/20, зокрема, рішення Господарського суду Львівської області від 01.07.2021 у справі №914/3080/20 залишено без змін, а додаткове рішення Господарського суду Львівської області від 22.07.2021 у справі №914/3080/20 частково скасовано та прийнято в цій частині нове рішення про стягнення: з Підприємства на користь Товариства 83 867,24 грн судових витрат на професійну правничу допомогу; з Управління та ЛМР, як субсидіарного боржника, на користь Товариства 83 867,24 грн; у решті додаткове рішення Господарського суду Львівської області від 22.07.2021 у справі №914/3080/20 залишено без змін.
2.4. Постановою Західного апеляційного господарського суду від 28.11.2022 у справі №914/3080/20, зокрема, ухвалу Господарського суду Львівської області від 13.01.2022 у справі №914/3080/20 скасовано в частині зміни резолютивної частини рішення Господарського суду Львівської області від 01.07.2021 у справі №914/3080/20, додаткового рішення Господарського суду Львівської області від 22.07.2021 та додаткового рішення, прийнятого постановою Західного апеляційного господарського суду від 27.10.2021 у справі №914/3080/20, а також змінено пункти 5, 7 та 9 резолютивної частини ухвали Господарського суду Львівської області від 13.01.2022 у справі №914/3080/20 та виключено посилання на те, що Виконавчий комітет «як субсидіарний боржник».
2.5. Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 28.11.2022 у справі №914/3080/20 (з урахуванням ухвали цього ж суду від 09.12.2022 про виправлення описки стосовно дати прийняття ухвали, що оскаржується) закрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою особи, яка не брала участі в розгляді справи, Виконавчого комітету на рішення Господарського суду Львівської області від 01.07.2021 та на додаткове рішення Господарського суду Львівської області від 22.07.2021 у справі №914/3080/20 на підставі пункту 3 частини першої статті 264 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
2.6. Постановою Верховного Суду від 20.03.2023 касаційну скаргу Виконавчого комітету задоволено частково, ухвалу Західного апеляційного господарського суду від 28.11.2022 у справі №914/3080/20 (з урахуванням ухвали Західного апеляційного господарського суду від 09.12.2022 про виправлення описки стосовно дати прийняття ухвали, що оскаржується) скасовано, а справу №914/3080/20 передано до суду апеляційної інстанції для продовження апеляційного розгляду.
2.7. Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 15.05.2023 у справі №914/3080/20, зокрема, залучено Виконавчий комітет до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача-1 - ЛМР.
2.8. Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 21.09.2023 у справі №914/3080/20 клопотання Товариства про закриття апеляційного провадження задоволено та апеляційне провадження за апеляційною скаргою Виконавчого комітету на рішення Господарського суду Львівської області від 22.07.2021 у справі №914/3080/20 закрито.
2.9. Постановою Верховного Суду від 20.11.2023 касаційну скаргу Виконавчого комітету задоволено повністю; ухвалу Західного апеляційного господарського суду від 21.09.2023 у справі №914/3080/20 про закриття апеляційного провадження скасовано, а справу №914/3080/20 передано до Західного апеляційного господарського суду для продовження апеляційного розгляду.
2.10. Постановою Західного апеляційного господарського суду від 03.04.2024 апеляційну скаргу Виконавчого комітету залишено без задоволення, рішення Господарського суду Львівської області від 01.07.2021 та додаткове рішення Господарського суду Львівської області від 22.07.2021 у справі №914/3080/20 - без змін.
3. Короткий зміст вимог касаційної скарги
3.1. Виконавчий комітет, посилаючись на ухвалення судами попередніх інстанцій оскаржуваних судових рішень з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
4. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
4.1. На обґрунтування своєї правової позиції у поданій касаційній скарзі (нова редакція) Виконавчий комітет з посиланням на пункти 1, 4 частини другої статті 287 ГПК України та пункти 1, 4 частини третьої статті 310 ГПК України зазначає, що судові рішення підлягають касаційному оскарженню, оскільки, не були враховані висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 03.08.2020 у справі №911/2139/19 стосовно зміни підстав і предмета позову.
4.2. Також, скаржник зазначає, що судом не досліджено факту дотримання позивачем вимог статті 619 ЦК України, а саме не досліджувалися наявність/відсутність доказів надсилання позивачем та отримання відповідачем-3 (основним боржником) вимоги від 01.09.2020 про сплату пені, інфляційних втрат, 3% річних, а також наявність загалом такої вимоги, чим порушено норми статей 209, 210 ГПК України, що в результаті унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
4.3. Виконавчий комітет у скарзі зазначив, що судом неправильно проведено розрахунок суми трьох відсотків річних та інфляційних втрат, оскільки, така повинна була розраховуватися за останні три роки, що передували подачі позову, тобто у зворотному відліку від 25 листопада 2020 року, а саме, з 25 листопада 2017 року, таку правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 26.10.2018 у справі №922/4099/17 (аналогічні за змістом висновки сформульовано у постановах Верховного Суду від 10.04.2018 у справі №910/16945/14, від 27.04.2018 у справі №908/1394/17, від /21.11.2018 у справі №642/493/17-ц, від 30.01.2019 у справі №922/175/18).
4.4. Крім того скаржник наголошує, що судами порушено вимоги статті 257, частини третьої статті 267 ЦК України щодо необхідності застосування строків позовної давності за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
5. Позиція інших учасників справи
5.1. Позивач у відзиві на касаційну скаргу заперечив проти доводів скаржника, зазначаючи про їх необґрунтованість, і просив відмовити у її задоволенні, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.
5.2. Від відповідачів у визначений строк відзиви на касаційну скаргу до Суду не надійшли.
6. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
6.1. Судом першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції встановлено, що 10.09.2010 Управлінням капітального будівництва Департаменту житлового господарства та інфраструктури ЛМР (замовник) та Товариством (підрядник) укладено Договір підряду на реконструкцію вулиці Городоцької (від вулиці Кульпарківської до межі міста), відповідно до умов якого:
- підрядник зобов`язується власними силами і засобами, в обумовлений строк у відповідності до замовлення і вимог проектно-кошторисної документації, будівельних норм та правил виконати роботи на об`єкті: реконструкція вулиця Городоцької (від вулиці Кульпарківської до межі міста), а замовник зобов`язується прийняти і оплатити виконані роботи (пункт 1.1);
- склад та обсяги робіт можуть бути переглянуті в процесі будівництва у разі внесення змін до проектно-кошторисної документації в порядку, визначеному Державними будівельними нормами України (ДБН Д.1.1-1-2000) та чинним законодавством України. Власником результату робіт до їх здачі замовнику є підрядник (пункт 1.2);
- договірна ціна на момент укладення Договору підряду є твердою (незмінною) і становить 59 999 808,20 грн. Відповідно до ухвали ЛМР від 14.05.2010 №3543 обсяг фінансування та обсяг робіт, які підлягають виконанню в 2010 році за кошти міського бюджету складає 15 200 000 грн, у тому числі ПДВ. Тверда договірна ціна визначається на основі проектно-кошторисної документації встановлюється незмінною на весь обсяг будівництва і не уточнюється, за винятком випадків визначених Державними будівельними нормами України (ДБН Д.1.1-1-2000) та чинним законодавством України, якщо:
в процесі будівництва в проектній документації та інвесторських кошторисах виявлено безперечні помилки, які не було виявлено на стадії тендерної пропозиції та складання договірної ціни, а підрядник не є виконавцем проектно-кошторисної документації;
виникли обставини непереборної сили - надзвичайні обставини та події, які не можуть бути передбачені сторонами під час укладання Договору підряду.
Вартість виконаних робіт буде визначатися щомісячно на основі нормативних трудовитрат, договірної заробітної плати в погодженому розмірі згідно фактично виконаних фізичних обсягів будівельно-монтажних робіт відповідно до ДБН та чинного законодавства. Рішення про перегляд договірної ціни з обґрунтуванням причин оформлюється відповідно до пункту 11.2 Договору підряду (пункт 2.1);
- замовник має право здійснювати контроль та технічний нагляд за якістю, обсягами та вартістю будівництва об`єкта; відповідністю виконаних робіт вимогам проекту, кошторису, будівельних норм і правил; відповідністю матеріалів, виробів і конструкцій державним стандартам і технічним нормам, не втручаючись у господарську діяльність підрядника (пункт 4.1.2);
- замовник зобов`язувався щомісячно приймати від підрядника акти виконаних робіт за формою КБ-2в, довідки про вартість виконаних робіт за формою КБ-3, перевірити їх і підписати на протязі 5-ти робочих днів, чи повернути в цей же строк підряднику для виправлення. Оплатити прийняті виконані роботи тільки в межах бюджетних призначень за умови надходження коштів на рахунок замовника за даним об`єктом. За відсутності фінансування передбачені пунктом 6.3 штрафні санкції не застосовуються, заборгованість переноситься на наступний бюджетний рік з урахуванням пункту 4.1.9 (пункти 4.2.3 та 4.2.8);
- розрахунки проводяться тільки за фактично виконані роботи після підписання замовником представлених підрядником належно оформлених актів виконаних робіт (Форма КБ-2в) та довідки (Форма КБ-3), рахунку на оплату, шляхом проміжних платежів, протягом 10-и календарних днів та тільки в межах бюджетних призначень та за умови надходження коштів на рахунок замовника за даним об`єктом (пункт 5.4);
- за порушення строків оплати прийнятих робіт при отриманні фінансування за даним об`єктом, та з урахуванням пункту 4.1.9 Договору підряду, замовник сплачує пеню, розмір якої обчислюється від суми неоплачених, але прийнятих робіт, витрачену з урахуванням офіційного рівня інфляції, з розрахунку подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період, за який сплачується пеня (пункт 6.2).
6.2. Суди попередніх інстанцій вказали, що позивач відповідно до умов укладеного сторонами Договору підряду свої зобов`язання виконав повністю, однак, Управління порушило свої договірні зобов`язання, внаслідок чого виникла заборгованість перед Товариством у розмірі 38 614 063,44 грн.
6.2.1. Вказаний факт встановлено рішенням Господарського суду Львівської області від 06.11.2013 у справі №914/3479/13, яке набрало законної сили.
6.2.2. Так, рішенням Господарського суду Львівської області від 06.11.2013 у справі №914/3479/13 за позовом Товариства до Управління, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, щодо предмета спору на стороні відповідача - ЛМР, про стягнення 41 327 627,08 грн, позов, із врахуванням заяви про уточнення (збільшення) позовних вимог, задоволено частково, вирішено стягнути з Управління на користь Товариства 38 614 063,44 грн основного боргу, 2 002 641,69 грн 3% річних та 68 820 грн судового збору, відмовлено в задоволенні вимог у частині стягнення решти вимог про стягнення 3% річних.
6.2.3. Рішенням суду від 06.11.2013 у справі №914/3479/13, встановлено, що:
- станом на 09.12.2013 заборгованість Управління перед Товариством за виконані підрядні роботи за Договором підряду на реконструкцію вулиці Городоцької (від вулиці Кульпарківської до межі міста) становить 38 614 063,44 грн;
- першим днем прострочення виконання зобов`язання є 05.12.2011, а тому з цієї дати слід починати нарахування 3% річних. Зважаючи на це, судом у справі №914/3479/13 здійснено перерахунок 3% річних за період з 05.12.2011 до 10.09.2013, відповідно до якого суд дійшов висновку стягнути з Управління на користь Товариства 2 002 641,69 грн за вказаний період;
- умови оплати виконаних робіт, викладені у пункті 5.4 Договору підряду (при умові поступлення коштів на рахунок замовника по даному об`єкту) такі, що суперечать статті 511, частині другій статті 530 ЦК України, оскільки, вказана подія не є такою, що має неминуче настати. Крім цього суд зазначив, що її настання не залежить від волі сторін договору, зокрема, відповідача і пов`язана з виконанням обов`язку третьою особою, яка має надати фінансування по об`єкту, тоді як зобов`язання не створює обов`язку для третьої особи.
6.2.4. Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 23.12.2013 апеляційну скаргу Управління залишено без розгляду.
6.2.5. Господарським судом Львівської області 09.01.2014 на виконання рішення суду від 06.11.2013 у справі №914/3479/13, яке набрало законної сили 23.12.2013, видано наказ про стягнення з Управління на користь Товариства 38 614 063,44 грн основного боргу, 2 002 641,69 грн 3% річних та 68 820 грн судового збору.
6.3. Суди попередніх інстанцій вказали, що ухвалою ЛМР від 10.10.2019 №5637 "Про погодження укладення договору поруки", з метою забезпечення виконання зобов`язань Управління перед Товариством, враховуючи звернення Управління, Підприємства та Товариства, зареєстроване у ЛМР 02.10.2019 за №2-30435-29, міська рада ухвалила погодити укладення договору поруки Товариством і Підприємством за виконання Управлінням обов`язку сплатити Товариству кошти у розмірі 32 477 691,76 грн.
6.4. Суди попередніх інстанцій встановили, що 22.10.2019 Товариством (кредитор) і Підприємством (поручитель) укладено Договір поруки, за умовами якого поручитель поручається перед кредитором за виконання Управлінням (боржник) свого обов`язку сплатити кредиторові кошти в сумі 32 477 691,76 грн, яка складається із:
1) суми основного боргу в розмірі 30 475 050,07 грн за виконані роботи на об`єкті: "Реконструкція вулиці Городоцької (від вулиці Кульпарківської до межі міста)" у місті Львові згідно із Договором підряду;
2) суми 3% річних у розмірі 2 002 641,69 грн.
6.5. Судом першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, встановлено, що сума заборгованості в загальному розмірі 32 477 691,76 грн (30 475 050,07 грн - основний борг, та 2 002 641,69 грн - 3% річних), яка забезпечена порукою за Договором поруки не погашена. Доказів сплати вказаної суми сторонами до матеріалів справи не долучено, а факт існування такої заборгованості відповідачами не спростовано. Відповідач-2 і відповідач-3 відзив на позовну заяву не подали, а тому в силу частини четвертої статті 165 ГПК України позбавлені заперечувати ці обставини під час розгляду справи по суті.
6.6. Таким чином, враховуючи встановлені судом обставини та вищенаведені норми законодавства, суд апеляційної інстанції вказав, що суд першої інстанції дійшов до правильного висновку, що позовна вимога Товариства про стягнення з Підприємства є обґрунтована та підтверджена матеріалами справи, не спростована відповідачами, а тому підлягає задоволенню.
6.7. Щодо позовних вимог, з врахуванням заяви (від 23.06.2021 вх.№2679/21) про збільшення розміру позовних вимог про стягнення з Управління, як основного боржника, та субсидіарно з ЛМР на користь Товариства грошових коштів у розмірі 57 009 138,38 грн, з яких: 5 854 492,01 грн пені, 43 374 136,01 грн інфляційних втрат і 7 780 510,36 грн 3% річних, суди попередніх інстанцій зазначили таке.
6.7.1. Факт виникнення заборгованості в Управління перед Товариством у розмірі 38 614 063,44 грн основного боргу, 2 002 641,69 грн 3% річних (нарахованих за період з 05.12.2011 до 10.09.2013) та 68 820 грн судового збору, встановлено рішенням Господарського суду Львівської області від 06.11.2013 у справі №914/3479/13, яке набрало законної сили.
6.7.2. Відповідно до Положення про Управління капітального будівництва Львівської міської ради, затвердженого рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради "Про затвердження Положення про Управління капітального будівництва Львівської міської ради та його структури" від 28.11.2016 №1100 (далі - Положення), Управління є виконавчим органом ЛМР, відповідно до ухвали міської ради від 26.05.2016 №505 "Про затвердження структури виконавчих органів Львівської міської ради, загальної чисельності апарату ради та її виконавчих органів", утвореним відповідно до Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні".
6.7.3. Відповідно до пунктів 1.2 та 1.3 Положення Управління є підзвітним і підконтрольним міській раді, виконавчому комітету міської ради, Львівському міському голові і підпорядкованим першому заступнику міського голови. Управління у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, ухвалами міської ради, рішеннями виконавчого комітету, розпорядженнями Львівського міського голови, цим Положенням, іншими нормами законодавства України.
6.7.4. Основними завданнями Управління відповідно до пункту 2.1 Положення, є:
- забезпечення реалізації місцевої політики у галузі будівництва, реконструкції та ремонту;
- виконання функцій замовника будівництва, ремонту і реконструкції житлових будинків, об`єктів освіти, охорони здоров`я, зв`язку, транспорту, торгівлі, громадського харчування, комунального господарства, культурно-побутового й іншого призначення та ефективного використання капітальних вкладень, які спрямовуються на цю мету;
- сприяння впровадженню у будівництво прогресивних проектних рішень, нових будівельних матеріалів, конструкцій та виробів.
6.7.5. Пунктами 6.1 і 6.2 Положення передбачено, що Управління утримується за рахунок відрахувань на утримання служби замовника у встановленому порядку. Кошторис управління затверджує перший заступник міського голови за погодженням з Управлінням фінансів Департаменту фінансової політики. Структуру управління затверджує виконавчий комітет Львівської міської ради. Штатний розпис управління затверджує перший заступник міського голови за погодженням з управлінням фінансів департаменту фінансової політики. Ліквідація та реорганізація управління проводиться міською радою за поданням Львівського міського голови у порядку, встановленому законодавством України.
6.7.6. Відповідно до Положення про розмежування повноважень між виконавчими органами Львівської міської ради, затвердженого ухвалою ЛМР від 14.07.2016 №777, до повноважень Управління належать:
- розробка на підставі пропозицій виконавчих органів поточних перспективних програм капітального будівництва, складання переліків будов, титульних списків будов і проектно-розвідувальних робіт та подання їх на затвердження у встановленому порядку;
- представництво інтересів управління в судах України;
- здійснення технічного нагляду за будівництвом, контроль за відповідністю обсягів та якості виконаних робіт проектам, технічним умовам і стандартам.
6.7.7. Отже, на думку судів попередніх інстанцій, Управління не має достатньої інституційної та операційної незалежності від ЛМР. Вказане підтверджується і тим, що у рішенні Господарського суду Львівської області від 06.11.2013 у справі №914/3479/13 суд зробив висновок, що оплата виконаних робіт не залежить від волі сторін договору, зокрема, відповідача (Управління) і пов`язана з виконанням обов`язку третьою особою (у справі ЛМР), яка має надати фінансування по об`єкту.
6.7.8. З огляду на викладене, на думку суду апеляційної інстанції, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що виконання грошового зобов`язання Управлінням за Договором підряду на реконструкцію вулиці Городоцької (від вулиці Кульпарківської до межі міста) в повній мірі залежить від ЛМР. Тобто, можливість проведення розрахунку з позивачем залежить від виділення коштів ЛМР, зокрема, шляхом внесення змін до бюджету. Це також вбачається з листування, яке долучене позивачем до матеріалів справи і з самого Договору підряду, в якому зазначено, що оплата здійснюється тільки в межах бюджетних призначень та за умови поступлення коштів на рахунок замовника по даному об`єкту. Водночас, ухвалами саме ЛМР від 10.10.2019 №5637 та від 26.12.2019 №6120 погоджено та затверджено Договір поруки, укладений відповідачем-2 та відповідачем-3, щодо грошового боргу, який є предметом розгляду у даній справі. Інших обставин з матеріалів справи судом не встановлено.
6.8. Враховуючи вищенаведені обставини, а також обставини, встановлені у рішенні суду від 06.11.2013 у справі №914/3479/13, проаналізувавши зміст вищезазначених Положень, які стосуються Управління, беручи до уваги положення статті 54 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" та статті 619 ЦК України, суд апеляційної інстанції вказав, що місцевий господарський суд дійшов правильного висновку, що у даній справі №914/3080/20 ЛМР несе відповідальність поряд з відповідальністю основного боржника - Управління, за невиконання Управлінням грошових зобов`язань, які виникли з Договору підряду.
6.9. Суд апеляційної інстанції зазначив, що обґрунтованим є висновок суду першої інстанції і про застосування аналогії закону у зв`язку з відсутністю належного регулювання таких правовідносин з приводу субсидіарної відповідальності у Законі України "Про місцеве самоврядування в Україні" і Положеннях, та у зв`язку з наявністю умов, визначених частиною першою статті 8 ЦК України, що зумовлює застосування до відносин між Управлінням та міською радою регулювання, передбаченого щодо діяльності казенного підприємства, оскільки, у даній справі №914/3080/20 по своїм критеріям щодо обсягу та характеру діяльності, а також здатністю виконання грошових зобов`язань за укладеним договором, Управління за своїм правовим статусом є подібним до правового статусу казенного підприємства.
6.10. Суд апеляційної інстанції вказав, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) висловив позицію щодо субсидіарної відповідальності муніципального органу (органу місцевого самоврядування) за зобов`язаннями муніципального підприємства. Так, у пункті 62 рішення у справі "Єршова проти Російської Федерації" ЄСПЛ зазначив, що, враховуючи публічний характер діяльності підприємства, істотний ступінь контролю за його майном з боку муніципальних органів влади і рішень останніх, які мали наслідком передачу майна і подальшу ліквідацію підприємства, ЄСПЛ дійшов висновку про те, що підприємство не було наділене достатньою організаційною та управлінською незалежністю від муніципальних органів влади. Отже, незалежно від статусу підприємства як самостійної юридичної особи, муніципальна влада і відповідно держава мають бути в межах Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) визнані відповідальними за діяльність і бездіяльність підприємства [аналогічна правова позиція, викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі №5023/4388/12].
6.11. Суд апеляційної інстанції вказав, що суд першої інстанції дійшов до правильного висновку про те, що ЛМР у даній справі №914/3080/20 несе субсидіарну відповідальність за грошовими зобов`язаннями Управління.
6.12. Суд апеляційної інстанції зазначив, що як вбачається із матеріалів справи, 06.09.2020 Товариством надіслано на адресу Управління вимогу від 01.09.2020 про сплату пені, інфляційних втрат, 3% річних та суми знецінення грошей у розмірі курсової різниці, у зв`язку з невиконанням умов Договору підряду та рішення суду в справі №914/3479/13 про стягнення заборгованості за вказаним договором.
6.13. Суд апеляційної інстанції відхилив доводи апелянта про відсутність правових підстав для задоволення судом першої інстанції вимог про стягнення пені, оскільки, нарахування пені здійснюється не за прострочення забезпечувального зобов`язання, як це стверджує апелянт, а на підставі прострочення за основним зобов`язанням, а саме пунктом 6.2 Договору підряду, в якому передбачено пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ.
6.14. Суд апеляційної інстанції вказав, що як вбачається із розрахунку позовних вимог, що долучений до заяви (від 23.06.2021 вх.№2679/21) про збільшення розміру позовних вимог, позивач нараховує 3% річних у розмірі 7 870 510,36 грн за період з 11.09.2013 до 08.06.2021, інфляційні втрати у розмірі 43 374 136,01 грн за період з грудня 2011 року до травня 2021 року та пеню у розмірі 5 854 492,01 грн за період з 05.12.2011 до 04.12.2012.
6.15. Суд апеляційної інстанції зазначив, що стосовно періодів нарахування 3% річних та інфляційних втрат, місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку про правильність нарахування позивачем таких періодів. Зокрема, як вбачається із розрахунку позовних вимог, позивач при нарахуванні 3% річних не охоплює того періоду, за який було нараховано та вирішено стягнути 3% річних у справі №914/3479/13. Період нарахування інфляційних втрат також визначено правильно, оскільки, нарахування інфляційних втрат розпочинається з моменту виникнення заборгованості та завершується травнем 2021 року включно.
6.16. Щодо нарахування пені суд апеляційної інстанції вказав, що позивач неправильно визначив її нарахування, оскільки, відповідно до частини шостої статті 232 ГК України, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано. Враховуючи те, що першим днем виникнення заборгованості є 05.12.2011, тому в силу положень частини шостої статті 232 ГК України нарахування пені в даному випадку припиняється не 04.12.2012, а 04.06.2012.
6.17. Перевіривши поданий розрахунок позовних вимог, апеляційний господарський суд погодився з судом першої інстанції про те, що позивачем неправильно визначено суму заборгованості, яка існувала у вищезазначені періоди нарахування 3% річних, інфляційних втрат і пені.
6.17.1. Як вже зазначалося судом, рішенням суду у справі №914/3479/13 встановлено, що сума основного боргу Управління становила 38 614 063,44 грн.
6.17.2. При цьому, як вбачається із матеріалів даної справи №914/3080/20, а саме із долучених доказів до клопотання (від 29.04.2021 вх.№10296/21) про долучення до матеріалів справи копії Договору підряду, копій платіжних доручень та копій виписок із рахунків, вищезазначена заборгованість в розмірі 38 614 063,44 грн після набрання законної сили рішенням суду у справі №914/3479/13 була частково погашена.
6.17.3. Зокрема, матеріалами справи підтверджуються такі платежі, що були здійснені в рахунок погашення заборгованості, яка встановлена рішенням суду у справі №914/3479/13: 28.08.2014 - 50 000 грн; 28.11.2014 - 240 000 грн; 30.01.2015 - 1 000 000 грн; 06.03.2015 - 1 000 000 грн; 06.05.2015 - 1 228 187,07 грн; 18.05.2015 - 771 812,93 грн; 24.06.2015 - 1 212,31 грн; 01.07.2015 - 998 787,69 грн; 23.07.2015 - 100 000 грн; 04.09.2015 - 1 500 000 грн; 28.10.2015 - 103 000 грн; 28.11.2016 - 728 513,37 грн; 29.12.2016 - 517 500 грн.
6.17.4. Враховуючи вказані часткові оплати, судами попередніх інстанцій встановлено, що розмір основного боргу за період з 05.12.2011 до 08.06.2021 становив:
- 38 614 063,44 грн (за період з 05.12.2011 до 27.08.2014);
- 38 564 063,44 грн (за період з 28.08.2014 до 27.11.2014 );
- 38 324 063,44 грн. (за період з 28.11.2014 до 29.01.2015 );
- 37 324 063,44 грн (за період з 30.01.2015 до 05.03.2015 );
- 36 324 063,44 грн (за період з 06.03.2015 до 05.05.2015 );
- 35 095 876,37 грн (за період з 06.05.2015 до 17.05.2015 );
- 34324063,44 грн (за період з 18.05.2015 до 23.06.2015 );
- 34 322 851,13 грн (за період з 24.06.2015 до 30.06.2015 );
- 33 324 063,44 грн (за період з 01.07.2015 до 22.07.2015 );
- 33 224 063,44 грн (за період з 23.07.2015 до 03.09.2015 );
- 31 724 063,44 грн (за період з 04.09.2015 до 27.10.2015 );
- 31 621 063,44 грн (за період з 28.10.2015 до 27.11.2016 );
- 30 892 550,07 грн (за період з 28.11.2016 до 28.12.2016 );
- 30 475 050,07 грн (за період з 29.12.2016 до 08.06.2021 ).
6.17.5. Враховуючи наведене, судом першої інстанції здійснено перерахунок 3% річних за період з 11.09.2013 до 08.06.2021 , інфляційних втрат за період з грудня 2011 до травня 2021 та пені за період з 05.12.2011 до 04.06.2012 , беручи до уваги при цьому вищезазначену правильну суму заборгованості, яка існувала в ці періоди, а не ту, яка вказана позивачем у розрахунку позовних вимог.
6.17.6. На думку суду апеляційної інстанції, відповідно до здійсненого перерахунку, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що розмір 3% річних за період з 11.09.2013 до 08.06.2021 становить 7 528 128,80 грн, а не 7 870 510,36 грн, розмір інфляційних втрат за період з грудня 2011 року до травня 2021 року становить 40 902 984,90 грн, а не 43 374 136,01 грн., а розмір пені за період з 05.12.2011 до 04.06.2012 становить 2 958 437,32 грн, а не 5 854 492,01 грн.
6.17.7. Суд апеляційної інстанції вказав, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позов у даній справі підлягає задоволенню частково, а саме шляхом:
- стягнення з Підприємства на користь Товариства заборгованості в розмірі 32 477 691,76 грн;
- стягнення з Управління, як основного боржника, та з ЛМР, як субсидіарного боржника, на користь Товариства грошові кошти в розмірі 51 389 551,02 грн, з яких: 2 958 437,32 грн пені, 40 902 984,90 грн інфляційних втрат і 7 528 128,80 грн - 3% річних.
6.18. Щодо доводів апелянта про те, що суд першої інстанції одночасно задовольнив заяву позивача від 27.04.2021 за вх.№1812/21 про зміну підстав позову та заяву позивача за від 20.05.2021 вх.№2119/21 про залучення співвідповідача та зміну предмету позову, внаслідок чого порушив норми процесуального закону, оскільки, відбулась одночасна зміна предмета й підстав позову, суд апеляційної інстанції зазначив таке.
6.18.1. Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.
6.18.2. Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
6.18.3. Відтак зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача.
6.18.4. За змістом позовної заяви, як у первинній редакції, так і в останній, яка прийнята судом першої інстанції до розгляду, позивач просив суд стягнути грошові кошти (протягом розгляду справи змінювався лише розмір стягнення). Протилежного апеляційним господарським судом не встановлено, оскільки, протягом всього розгляду справи позивачем заявлялась лише вимога про стягнення грошових коштів. Тому залучивши за заявою позивача до участі в справі співвідповідача, суд першої інстанції не здійснив одночасної зміни й предмета й підстав позову, а лише доповнив існуючі підстави, підставами, щодо субсидіарної відповідальності відповідачів.
6.18.5. Також, суд апеляційної інстанції відмітив щодо ухвали Господарського суду Львівської області від 13.01.2022 про зміну порядку виконання рішення та постанови Західного апеляційного господарського суду від 28.11.2022, яка прийнята за наслідками перегляду ухвали Господарського суду Львівської області від 13.01.2022, то ухвалою Верховного Суду від 24.01.2023 відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Виконавчого комітету, з посиланням на те, що ухвала суду першої інстанції щодо відстрочки або розстрочки виконання рішення, постанови, зміну способу та порядку їх виконання після її перегляду в апеляційному порядку не належить до переліку судових рішень, на які учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки мають право подати касаційну скаргу.
6.19. Щодо оскарження додаткового рішення від 22.07.2021, то суд апеляційної інстанції зазначив, що як вбачається з апеляційної скарги, скаржник не наводить своїх розрахунків, щодо витрат на правові послуги, які він вважає правильними, а лише вказує, що таке не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов`язки осіб, які не брали у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. Тобто вказує, що додаткове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі, а відтак в разі скасування основного рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу. Відтак, з врахуванням наведеного, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків місцевого господарського суду, викладених у рішенні Господарського суду Львівської області від 01.07.2021 та додаткового рішення Господарського суду Львівської області від 22.07.2021 у даній справі.
6.20. Суд апеляційної інстанції вважає, що Господарський суд Львівської області ухвалив рішення від 01.07.2021 та додаткове рішення від 22.07.2021 у справі №914/3080/20, з додержанням норм матеріального та процесуального права.
7. Межі та порядок розгляду справи судом касаційної інстанції
7.1. Ухвалою Верховного Суду від 10.06.2024, зокрема, відкрито касаційне провадження у справі №914/3080/20 на підставі пунктів 1 і 4 частини другої статті 287 ГПК України.
7.2. Від Виконавчого комітету 12.08.2024 до Суду надійшли додаткові пояснення у справі.
7.3. Від позивача 12.08.2024 до Суду надійшли письмові пояснення по касаційній скарзі.
7.4. Суд протокольною ухвалою від 13.08.2024 долучив вказані пояснення, з огляду на статтю 42 ГПК України до матеріалів справи, та оцінюватиме їх у межах статті 300 ГПК України.
7.5. Відповідно до частини першої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
7.6. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 300 ГПК України).
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
8. Джерела права та акти їх застосування. Оцінка аргументів учасників справи і висновків попередніх судових інстанцій
8.1. Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
8.2. Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.
8.3. Касаційне провадження у справі відкрито, зокрема, на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
8.4. При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.
8.5. Отже, відповідно до положень пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
8.6. Щодо застосування норми права без урахування висновку стосовно її застосування, який викладений у постанові Верховного Суду, Суд відзначає, що наявність самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.
8.6.1. Таким чином, підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах. Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі (така правова позиція є сталою і послідовною, та викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 11.04.2023 у справі №910/12405/21, від 21.03.2023 у справі №908/125/18, від 19.04.2023 у справі №921/64/22, від 06.06.2023 у справі №914/217/22, від 09.04.2024 у справі №910/6316/23).
8.6.2. Верховний Суд звертається до постанов Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11.11.2020 у справі №753/11009/19, від 27.07.2021 у справі №585/2836/16-ц , в яких означено, що висновок (правова позиція) - це виклад тлумачення певної норми права (або ряду норм), здійснене Верховним Судом (Верховним Судом України) під час розгляду конкретної справи, обов`язкове для суду та інших суб`єктів правозастосування під час розгляду та вирішення інших справ у разі існування близьких за змістом або аналогічних обставин спору.
8.6.3. Отже, висновок щодо застосування норми права здійснений Верховним Судом - це висновок сформульований Верховним Судом (Верховним Судом України) внаслідок казуального тлумачення норми права при касаційному розгляді конкретної справи, та викладений у мотивувальній частині постанови Верховного Суду (Верховного Суду України), прийнятої за наслідками такого розгляду, який обов`язковий для суду та інших суб`єктів правозастосування під час розгляду та вирішення інших справ у разі існування близьких за змістом або аналогічних обставин спору.
8.7. Що ж до визначення подібних правовідносин, то в силу приписів статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" Верховний Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19, в якій визначено критерій подібності правовідносин.
8.8. Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
8.9. При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.
8.10. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.
8.11. У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.
8.12. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи [див. постанови від 27.03.2018 у справі №910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі №925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 у справі №910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі №243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі №372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах №522/2202/15-ц (пункт 22) і №522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі №706/1272/14-ц (пункт 22)]. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).
8.13. Скаржник посилається на низку судових рішень Верховного Суду, які вказані у пункті 4.1 цієї постанови, зазначаючи про те, що судами попередніх інстанцій не було враховано правові висновки Суду стосовно застосування як норм процесуального, так і матеріального права.
8.14. Предметом розгляду у даній справі є стягнення заборгованості, інфляційних втрат, 3% річних і пені.
8.15. Предметом розгляду справи №911/2139/19 було повернення вартості оплаченого устаткування та стягнення нарахованого штрафу у розмірі за поставку неякісного товару.
8.16. Скаржник вказує, що судом порушені норми процесуального права (стаття 46 ГПК України) та не враховані висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 03.08.2020 у справі №911/2139/19 такого змісту:
«Позовна заява при первинному зверненні не містила вимоги про розірвання договору, отже позивачем за первісним позовом "уточненою" позовною заявою було змінено предмет позову. Водночас, "уточнена" позовна заява ґрунтується не на статті 666 ЦК України, яка передбачає правові наслідки невиконання продавцем обов`язку передати приналежності товару та документи, що стосуються товару (якщо приналежності товару або документи, що стосуються товару, не передані продавцем у встановлений строк, покупець має право відмовитися від договору купівлі-продажу та повернути товар продавцеві), а на статті 651 ЦК України, яка визначає самостійні підстави для зміни або розірвання договору (у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом). Отже, підстава позову також була змінена, що свідчить про одночасну зміну предмета і підстав позову».
8.17. На думку скаржника, судом неправомірно не застосовано вказану вище правову позицію та задоволено заяву, яка спрямована на одночасну зміну предмета і підстав позову. Виконавчий комітет вважає, що суд повинен був відмовити в задоволенні такої заяви, оскільки, в разі задоволення заяви про зміну підстав позову відбувається і зміна предмета (вимоги) позову.
8.18. Верховний Суд виходить з того, що правова позиція у справі №911/2139/19 стосується застосування норми ГПК України, а саме статті 46 ГПК України, що є нормою процесуального права.
8.19. Оцінюючи означене у пункті 8.16 цієї постанови, беручи до уваги пункт 117 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.10.2023 у справі №906/1026/22, Верховний Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 24.04.2024 у справі №657/1024/16-ц такого змісту:
« 47. Згідно із частинами першою та четвертою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
48. За змістом принципу диспозитивності цивільного судочинства, закріпленого у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
49. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
50. Згідно із частиною першою статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.
51. Позовна заява повинна містити, зокрема, зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини (пункти 4, 5 частини другої статті 175 ЦПК України).
52. У позовній заяві можуть бути вказані й інші відомості, необхідні для правильного вирішення спору (частина шоста статті 175 ЦПК України).
53. Отже, позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, яке складається з двох елементів - предмета і підстави позову.
54. Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц, провадження №14-473цс18).
55. Особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає в позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
56. У статті 49 ЦПК України унормовані процесуальні права та обов`язки сторін.
57. Так, відповідно до частин другої та третьої статті 49 ЦПК України, крім прав та обов`язків, визначених у статті 43 цього Кодексу: позивач вправі відмовитися від позову (всіх або частини позовних вимог), відповідач має право визнати позов (всі або частину позовних вимог) на будь-якій стадії судового процесу; позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження; відповідач має право подати зустрічний позов у строки, встановлені цим Кодексом.
58. До закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п`ять днів до початку першого судового засідання у справі.
59. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що в разі надходження до суду такої заяви суд виходячи з її змісту, а також змісту раніше поданої позовної заяви та конкретних обставин справи повинен розцінювати її як: подання іншого (ще одного) позову, чи збільшення або зменшення розміру позовних вимог, чи об`єднання позовних вимог, чи зміну предмета або підстав позову.
60. Оскільки предмет позову кореспондує зі способами захисту права, які визначені, зокрема, статтею 16 ЦК України, то зміна предмета позову означає зміну матеріальної вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, що може полягати в обранні позивачем іншого, на відміну від первісно обраного, способу захисту порушеного права в межах спірних правовідносин, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається, оскільки в разі одночасної зміни предмета та підстав позову фактично виникає нова матеріально-правова вимога позивача, яка обґрунтовується іншими обставинами, що за своєю суттю є новим позовом.
61. Водночас як збільшення або зменшення розміру позовних вимог треба розуміти відповідно збільшення або зменшення кількісних показників за тією ж самою вимогою, яку було заявлено в позовній заяві. Збільшено (чи зменшено) може бути лише розмір вимог майнового характеру. Збільшенням розміру позовних вимог не може бути заявлення ще однієї чи кількох вимог, додатково до викладених у позовній заяві. Неправомірно під виглядом збільшення розміру позовних вимог висувати нові вимоги, які не були зазначені в тексті позовної заяви.
62. Заяву про зміну предмета або підстав позову можна вважати новим позовом у разі, якщо в ній зазначена самостійна матеріально-правова вимога (або вимоги) та одночасно на її обґрунтування наведені інші обставини (фактичні підстави) і норми права (юридичні підстави), які позивач первісно не визначив підставою позову та які у своїй сукупності дають особі право на звернення до суду з позовними вимогами.
63. У пунктах 6, 7 частини другої статті 43 ЦПК України встановлено, що учасники справи зобов`язані: виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки; виконувати інші процесуальні обов`язки, визначені законом або судом.
64. При цьому при поданні такої заяви позивач має дотримуватися правил вчинення відповідної процесуальної дії, недодержання яких тягне за собою процесуальні наслідки, передбачені ЦПК України»;
« 68. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що оскільки положення частини третьої статті 49 ЦПК України виключають можливість одночасної зміни предмета і підстав позову, то у разі подання позивачем заяви у підготовчому засіданні, направленої на одночасну зміну предмета і підстав позову, суд повинен відмовити у прийнятті такої заяви та повернути заявникові. Водночас позивач не позбавлений прав звернутися до суду з новим позовом у встановленому законом порядку»;
« 81. Разом з тим відмовляючи в задоволенні позовних вимог банку про стягнення нарахованих відповідно до частини другої статті 625 ЦК України трьох процентів річних та інфляційних втрат за несвоєчасне виконання рішення суду, суди зазначили, що заява банку про збільшення позовних вимог від 21 вересня 2020 року, а саме про стягнення нарахованих відповідно до частини другої статті 625 ЦК України трьох процентів річних та інфляційних втрат за несвоєчасне виконання рішення суду, є новим позовом, і застосували позовну давність.
82. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про застосування позовної давності.
83. За змістом положень статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
84. Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (стаття 530 ЦК України).
85. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
86. Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
87. Отже, для належного виконання зобов`язання необхідно дотримуватись визначених у договорі строків, зокрема щодо сплати коштів, визначених кредитним договором, а тому прострочення виконання зобов`язання є його порушенням.
88. Положеннями статті 611 цього Кодексу передбачено, що в разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
89. Частиною другою статті 625 ЦК України визначено обов`язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також трьох процентів річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом»;
« 93. Правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за кредитним договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення. Зазначена позиція підтверджена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі №310/11534/13-ц (провадження №14-154цс18), від 4 червня 2019 року у справі №916/190/18 (провадження №12-302гс18).
94. Таким чином, з ухваленням рішення про стягнення боргу у 2010 році зобов`язання відповідачів сплатити заборгованість за кредитним договором не припинилося та тривало до моменту фактичного виконання грошового зобов`язання до липня 2018 року. Відтак кредитор має право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення до липня 2018 року.
95. Разом з тим главою 19 ЦК України визначено строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, тобто позовну давність.
96. Аналіз змісту наведених норм матеріального права у їх сукупності дає підстави для висновку, що до правових наслідків порушення грошового зобов`язання, передбачених у статті 625 ЦК України, застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки (стаття 257 цього Кодексу).
97. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (стаття 267 ЦК України).
98. Порядок відліку позовної давності наведено у статті 261 ЦК України. Зокрема, відповідно до частини першої цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
99. Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення».
8.20. Верховний Суд наголошує, що неврахуванням висновку Верховного Суду є саме неврахування висновку щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови.
8.20.1. Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.
8.20.2. Сама по собі різниця судових рішень не свідчить про безумовне підтвердження незастосування правового висновку.
8.21. Стаття 46 ГПК України регламентує процесуальні права та обов`язки сторін і складається з восьми частин.
8.21.1. Так, відповідно до частини першої статті 46 ГПК України сторони користуються рівними процесуальними правами.
8.21.2. Крім прав та обов`язків, визначених у статті 42 цього Кодексу: позивач вправі відмовитися від позову (всіх або частини позовних вимог), відповідач має право визнати позов (всі або частину позовних вимог) - на будь-якій стадії судового процесу; позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог - до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження (пункти 1-2 частини другої статті 46 ГПК України).
8.21.3. У силу приписів частини третьої статті 46 ГПК України до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п`ять днів до початку першого судового засідання у справі.
8.21.4. У разі подання будь-якої заяви, передбаченої пунктом 2 частини другої, частиною третьою або четвертою цієї статті, до суду подаються докази направлення копій такої заяви та доданих до неї документів іншим учасникам справи. Таке надсилання може здійснюватися в електронній формі через електронний кабінет з урахуванням положень статті 42 цього Кодексу. У разі неподання таких доказів суд не приймає до розгляду та повертає заявнику відповідну заяву, про що зазначає в ухвалі (частина п`ята статті 46 ГПК України).
8.22. Скаржник, мотивуючи те, що відбулася одночасна заміна підстав і предмета позову вказує на таке:
- позовна заява при первинному зверненні містила такі вимоги:
1) стягнути з Підприємства на користь Товариства грошові кошти в розмірі 32 477 691,76 грн;
2) стягнути з ЛМР на користь Товариства грошові кошти в розмірі 112 774 330,17 грн, з яких: 5 789 993,62 грн пені; 657 762,27 грн інфляційних втрат; 8 172 428 грн 3% річних; 98 154 146,28 грн знецінення грошей у розмірі курсової різниці;
- відповідачами за первинним позовом визначені Підприємство та ЛМР;
- підставами для задоволення позову слугували статті 173, 193, 216, 218, 222, 224, 225, 230, 232, 255 ГК України та стаття 625 ЦК України;
- водночас, первинна позовна заява не містила вимог до Управління, вимог про субсидіарне стягнення з ЛМР коштів, а також не обґрунтовувалася статтею 619 ЦК України;
- позовна заява неодноразово уточнювалася та змінювалася, а позовні вимоги неодноразово збільшувалися та зменшувалися;
- ухвалою суду від 25.05.2021 заяву позивача від 27.04.2021 вх.№1812/21 про зміну
підстав позову задоволено та прийнято до розгляду; також, задоволено та прийнято до розгляду заяву позивача від 20.05.2021 вх.No2119/21 про залучення співвідповідача (Управління) та зміну предмета позову, внаслідок чого, на думку третьої особи, судом порушено статтю 46 ГПК України, відповідно до якої позивач може змінити або предмет або підстави позову;
- відтак, позивач вважає, що прийнявши до розгляду одну заяву від 16.03.2021 вх.№1094/21 про зміну предмета позову, суду слід було відмовити у прийнятті інших заяв від 27.04.2021 №1812/21 про зміну підстав позову та від 20.05.2021 про зміну предмету позову вх.№2119/21;
- крім того, судом не взято до уваги той факт, що заява про зміну підстав позову від 27.04.2021 вх.№1812/21, прийнята до розгляду судом, одночасно змінює предмет і підстави позову;
- важливою обставиною, яка свідчить про одночасну зміну предмета і підстав позову у справі є прохання позивача Товариства змінити підставу позову, покликаючись на статтю 619 ЦК України (а не на статтю 625 ЦК України, як це здійснювалося в первинному позові, чи на статті 1166 та 1173, на які посилався позивач у прийнятій до розгляду заяві від 16.03.2021 вх. №1094/21 про зміну предмета позову), а також посилання на те, що Управління є виконавчим органом ЛМР відповідно до ухвали ЛМР від 26.05.2016 №505 «Про затвердження структури виконавчих органів ЛМР, загальної чисельності апарату ради та її виконавчих органів».
8.23. Верховний Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 24.04.2024 у справі №657/1024/16-ц, відповідно до якої позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду із вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову (пункт 53) .
8.23.1. Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц).
8.23.1.2. Отже, предметом позову як певної матеріально-правової вимоги про захист порушеного або оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу є фактично спосіб захисту цього права чи інтересу.
8.23.2. Предмет спору - це об`єкт спірних правовідносин, щодо якого виник спір між позивачем і відповідачем (пункт 4.16 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №13/51-04, пункт 32 постанови Верховного Суду від 04.10.2021 у справі № 918/1090/20, постанова Верховного Суду від 25.07.2019 у справі №916/144/18).
8.23.3. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2019 у справі №917/1739/17, пункт 6.55 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі №904/5726/19). Такі обставини складають юридичні факти, які тягнуть за собою певні правові наслідки (пункт 9.21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2024 у справі №990/29/24).
8.23.4. Підставу позову становлять фактична й правова підстава (пункт 9.21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2024 у справі №990/29/24).
8.23.5. Фактична підстава позову - це юридичні факти, на яких ґрунтуються позовні вимоги позивача до відповідача.
8.23.6. Правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (пункт 6.55 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі №904/5726/19).
8.23.7. Збільшення або зменшення розміру позовних вимог треба розуміти відповідно збільшення або зменшення кількісних показників за тією ж самою вимогою, яку було заявлено в позовній заяві. Збільшено (чи зменшено) може бути лише розмір вимог майнового характеру. Збільшенням розміру позовних вимог не може бути заявлення ще однієї чи кількох вимог, додатково до викладених у позовній заяві. Неправомірно під виглядом збільшення розміру позовних вимог висувати нові вимоги, які не були зазначені в тексті позовної заяви (пункт 61 постанови Великої Палати Верховного Суду від 24.04.2024 у справі №657/1024/16-ц).
8.23.8. Верховний Суд виходить з того, що предмет і підстава позову сприяють з`ясуванню наявності і характеру спірних правовідносин між сторонами, застосуванню необхідного способу захисту права, визначенню кола доказів, необхідних для підтвердження наявності конкретного цивільного права і обов`язку.
8.24. Верховний Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 26.05.2020 у справі №908/299/18, такого змісту:
- частиною третьою статті 46 ГПК України передбачено право позивача на зміну предмета або підстав позову шляхом подання письмової заяви до закінчення підготовчого засідання (пункт 69);
- під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу (пункт 70);
- відтак зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога. При цьому одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається (пункт 71).
8.24.1. Отже, Верховний Суд виходить з того, що, оскільки, предмет позову кореспондує зі способами захисту права, які визначені, зокрема, статтею 16 ЦК України, то зміна предмета позову означає зміну певної матеріальної вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, що може полягати в обранні позивачем іншого, на відміну від первісно обраного, способу захисту порушеного права в межах спірних правовідносин, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача щодо захисту його права та охоронюваного законом інтересу, та складають юридичні факти, які тягнуть за собою певні правові наслідки. Такий висновок узгоджується з вище означими висновками щодо застосування статтей 42, 46, 162 ГПК України, викладених у вищевказаних Судом постановах Верховного Суду щодо застосування статтей 42, 46, 162 ГПК України.
8.24.2. Одночасна ж зміна і предмета є тоді, коли фактично виникає нова матеріально-правова вимога позивача, яка обґрунтовується іншими обставинами, що за своєю суттю є новим позовом.
8.24.3. Заяву про зміну предмета або підстав позову можна вважати новим позовом у разі, якщо в ній зазначена самостійна матеріально-правова вимога (або вимоги) та одночасно на її обґрунтування наведені інші обставини (фактичні підстави) і норми права (юридичні підстави), які позивач первісно не визначив підставою позову та які у своїй сукупності дають особі право на звернення до суду з позовними вимогами.
8.25. Разом з тим, Верховний Суд відзначає, що не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права.
8.26. Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 15.06.2021 у справі №904/5726/19 такого змісту:
"6.56. У процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
6.57. Таким чином, при вирішенні спору суд в межах своїх процесуальних функціональних повноважень та в межах позовних вимог встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки ін.) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець указує саме на «норму права», що є значно конкретизованим, аніж закон. Більше того, з огляду на положення ГПК України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходять своє відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній й резолютивній частинах".
8.27. Так і до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові 12.10.2021 у справі №910/17324/19, такого змісту:
« 32. Згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація сторонами їхніх спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні нормативні приписи [див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2019 року у справі №265/6582/16-ц (пункт 44), від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц (пункт 83), від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (пункт 7.43), від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц (пункт 101), від 4 грудня 2019 року у справі №917/1739/17 (пункт 84), від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц (пункт 8.1)].
33. Зазначення позивачем конкретних приписів для обґрунтування позову не є визначальним для вирішення судом питання про те, які приписи слід застосувати, вирішуючи спір [див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 4 грудня 2019 року у справі №917/1739/17 (пункт 85)]. З`ясувавши під час розгляду справи, що позивач або інший учасник справи для обґрунтування вимог або заперечень вказує інші нормативні приписи, ніж ті, що фактично регулюють спірні правовідносини, суд самостійно здійснює юридичну кваліфікацію останніх і застосовує для ухвалення рішення ті нормативні приписи, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини [див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі №924/1473/15 (пункт 7.43) та від 4 грудня 2019 року у справі №917/1739/17 (пункт 85)].
34. Саме суд має обов`язок здійснити юридичну кваліфікацію відносин сторін, виходячи зі встановлених під час розгляду справи фактів, і визначити, який припис треба застосувати для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є спірні відносини, не є зміною підстави позову (обставин, якими обґрунтований позов) та обраного позивачем способу захисту (предмета позову) [див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 4 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (пункт 86)]».
8.28. Зі змісту оскаржуваної постанови вбачається, що судом апеляційної інстанції було надано оцінку доводам третьої особи стосовно порушення судом першої інстанції статті 46 ГПК України.
8.29. Так, суд апеляційної інстанції вказав, що за змістом позовної заяви, як у первинній редакції, так і в останній, яка прийнята судом першої інстанції до розгляду, позивач просив суд стягнути грошові кошти (протягом розгляду справи змінювався лише розмір стягнення). Протилежного апеляційним господарським судом не встановлено, оскільки, протягом всього розгляду справи позивачем заявлялась лише вимога про стягнення грошових коштів, тому, залучивши за заявою позивача до участі в справі співвідповідача, суд першої інстанції не здійснив одночасної зміни й предмета й підстав позову, а лише доповнив існуючі підстави, підставами щодо субсидіарної відповідальності відповідачів.
8.30. Враховуючи викладене, висновок суду апеляційної інстанції про те, що предметом позову протягом судового розгляду були вимоги про стягнення грошових коштів, яке мотивувалось невиконанням Договору підряду та Договору поруки, у свою чергу, не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права заснований на правильному тлумаченні статті 46, 42, 162 ГПК України та узгоджується з практикою Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду (зокрема, постанови від 12.10.2021 у справі №910/17324/19 та від 24.04.2024 у справі №657/1024/16-ц), та відповідає принципу jura novit curia («суд знає закони»).
8.31. З огляду на викладене, доводи касаційної скарги в частині підстави касаційного оскарження передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України не знайшли свого підтвердження.
8.32. Зі змісту оскаржуваних судових рішень вбачається, що суди попередніх інстанцій оцінили, надані сторонами, докази, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому їх дослідженні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
8.33. Верховний Суд зазначає, що наведені у касаційній скарзі доводи фактично зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, та спрямовані на доведення необхідності переоцінки доказів і встановленні інших обставин, у тому контексті, який, на думку скаржника, свідчить про наявність підстав для скасування судових рішень і передачі справи на новий розгляд.
8.34. Зі змісту судових рішень вбачається, що у справі, яка розглядається, суди першої та апеляційної інстанцій надали оцінку наданим сторонами доказам, якими вони обґрунтовують свої вимоги та/або заперечення і які мають значення для розгляду даного господарського спору, до переоцінки яких в силу приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції вдаватись не може, оскільки, встановлення обставин справи, дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам є повноваженнями судів першої й апеляційної інстанцій, що передбачено статтями 73-80, 86, 300 ГПК України.
8.35. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 зі справи №373/2054/16-ц).
8.36. Що ж до посилань скаржника на пункт 1 частини третьої статті 310 ГПК України, то слід зазначити таке.
8.37. Верховний Суд зазначає, що відповідно до пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо, зокрема, суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.
8.38. Суд зауважує, що за змістом пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права у вигляді не дослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.
8.39. Така правова позиція є послідовною та сталою і викладена у низці постанов Верховного Суду, зокрема, у постановах від 12.10.2021 у справі №905/1750/19, 20.05.2021 у справі №905/1751/19, від 12.10.2021 у справі №905/1750/19, від 20.05.2021 у справі №905/1751/19, від 02.12.2021 у справі №922/3363/20, від 16.12.2021 у справі №910/18264/20 та від 13.01.2022 у справі №922/2447/21, тощо.
8.40. Проте, під час здійснення касаційного провадження у цій справі з підстави касаційного оскарження, визначеної у пункті 1 частини другої статті 287 ГПК України, Верховним Судом встановлено необґрунтованість такої підстави касаційного оскарження.
8.41. Суд акцентує, що, переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію "суду права", а не "факту", отже, відповідно до статті 300 ГПК України перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи.
8.42. Верховний Суд в силу імперативних положень частини другої статті 300 ГПК України позбавлений права самостійно досліджувати, перевіряти та переоцінювати докази, самостійно встановлювати по-новому фактичні обставини справи, певні факти або їх відсутність.
8.43. Зі змісту судових рішень вбачається, що у справі, яка розглядається, суди першої та апеляційної інстанцій надали оцінку наданим сторонами доказам, якими вони обґрунтовують свої вимоги та/або заперечення і які мають значення для розгляду даного господарського спору, до переоцінки яких в силу приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції вдаватись не може, оскільки встановлення обставин справи, дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам є повноваженнями судів першої й апеляційної інстанцій, що передбачено статтями 73-80, 86, 300 ГПК України.
8.44. Що ж до посилань скаржника на те, що господарським судом неправильно проведено розрахунок суми 3 % річних та інфляційних втрат, оскільки, розрахунок повинен був проведений за останні три роки, що передували подачі позову, тобто у
зворотному відліку від 25.11.2020, а саме, з 25.11.2017, слід зазначити таке.
8.45. Виконавчий комітет зазначає, що:
- ЛМР у своїх поясненнях у першій інстанції, а також в апеляційній скарзі заявляла про те, що нарахування Товариством коштів за період з 2013 року проведено після спливу позовної давності, проте, судом така заява не була взята до уваги;
- в апеляційній скарзі Виконавчий комітет також заявляв та заявляє про необхідність застосування строків позовної давності;
- проте, як вбачається з судових рішень, у жодному з них питання застосування строків позовної давності не розглядалося, не досліджувалося, не оцінювалося та не знайшло свого відображення;
- відтак, судами порушено вимоги статті 257, частини третьої статті 267 ЦК України щодо необхідності застосування строків позовної давності за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
8.46. Згідно із частиною першою та другою статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
8.47. Верховний Суд виходить з того, що основними засадами (принципами) господарського судочинства, зокрема, є верховенство права; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін; розумність строків розгляду справи судом; неприпустимість зловживання процесуальними правами (пункти 1, 2, 4, 10, 11 частини третьої статті 2 ГПК України).
8.48. Статтею 13 «Змагальність сторін» ГПК України передбачено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін.
Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом.
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість:
1) керує ходом судового процесу;
2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами;
3) роз`яснює у разі необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій;
4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом;
5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.
8.49. Відповідно до частин другої та четвертої статті 267 ЦК України заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності.
Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
8.50. Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 14.11.2018 у справі №183/1617/16, такого змісту:
"69. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).
70. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що для цілей застосування частини третьої та четвертої статті 267 ЦК України поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у цивільному процесі»: сторонами в цивільному процесі є такі її учасники як позивач і відповідач (частина перша статті 30 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій; частина перша статті 48 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду); тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача.
71. З огляду на це у спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов`язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності";
"137. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).
138. Для цілей застосування частини третьої та четвертої статті 267 ЦК України поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у цивільному процесі»: сторонами в цивільному процесі є такі її учасники як позивач і відповідач (частина перша статті 30 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій; частина перша статті 48 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду); тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача.
139. З огляду на це у спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов`язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності.
140. Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог".
8.51. Верховний Суд виходить з того, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору (стаття 526 ЦК України). Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання [неналежне виконання] (стаття 610 ЦК України). Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України).
8.52. У випадку спливу позовної давності суд приймає до розгляду заяву про захист цивільного права або інтересу, проте наслідки спливу позовної давності застосовуються за заявою сторона у спорі,яка звернулась за застосуванням таких наслідків (частини друга та четверта статті 267 ЦК України) [про відмінність змісту понять «сторона у спорі» та «сторона у справі» див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі №183/1617/16 (пункти 69-71, 137-139)].
8.53. Зі змісту апеляційної скарги Виконавчого комітету вбачається, що третя особа навела правову позицію Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду, викладену у постанові від 26.10.2018 у справі №922/4099/17, та зазначила текст такого змісту:
«Відтак, Господарським судом неправильно проведено розрахунок суми трьох відсотків річних та інфляційних втрат, оскільки така повинна була розраховуватися за останні три роки, що передували подачі позову, тобто у зворотному відліку від 25 листопада 2020 року, а саме, з 25 листопада 2017 року.
Львівська міська рала у своїх поясненнях заявляла про те, що нарахування ТзОВ «Балтом Україна» коштів за період з 2013 року проведено після спливу позовної давності, проте судом така заява не була взята до уваги».
8.54. Отже, зі змісту наведеного у пункті 8.53 цієї постанови, беручи до уваги мовне оформлення викладеного висловлення, вбачається, що зазначене Виконавчим комітетом не є заявою про застосування наслідків позовної давності.
8.55. Що ж до наявності заяви ЛМР про застосування позовної давності, яка не була розглянута судом першої інстанції, то слід зазначити таке.
8.56. Скаржник не конкретизував, в яких саме поясненнях ЛМР було подано відповідну заяву.
8.57. Втім, зі змісту відзиву ЛМР (вх.№2163/21 від 01.02.2021) вбачається, що відповідач-1 вказав таке:
«Також необхідно звернути увагу суду на той факт, що нарахування ТзОВ «Балтом Україна» коштів за період з 2013 року проведено після спливу позовної давності».
8.58. Проте, наведене у пунктах 8.53 і 8.57 цієї постанови, з огляду на мовне оформлення висловлень, не є заявою про застосування наслідків позовної давності, а носить інформативний характер щодо періоду нарахування, адже, означений документ не містив волевиявлення, яке б було формалізоване та конкретизоване у проханні щодо застосування наслідків спливу позовної давності.
8.59. Так, вказаний відзив не містить заяви про застосування наслідків спливу позовної давності ні в описовій, ні в мотивувальній, ані в прохальній частині.
8.60. Також, скаржником не зазначено, про те, що було заявлено у судових засіданнях у суді першої інстанції усне клопотання саме про застосування наслідків спливу позовної давності, а не означення про те, що нарахування коштів проведено після спливу позовної давністі.
8.61. Крім того, в апеляційній скарзі на рішення суду першої інстанції від 01.07.2021 у справі №914/3080/20 відповідачем-1 також вказано текст такого змісту:
«Також необхідно звернути увагу суду на той факт, що нарахування ТзОВ «Балтом Україна» коштів за період з 2013 року проведено після спливу позовної давності».
8.62. Водночас, апеляційна скарга ЛМР не містить:
- жодного посилання на те, що відповідачем-1 у суді першої інстанції було зроблено заяву про застосування наслідків спливу позовної давності до винесення ним рішення;
- судом першої інстанції не було застосовано норми статті 267 ЦК України та не розглянуто відповідну заяву.
8.63. Верховний Суд виходить з того, що заяви/клопотання можуть бути усними чи письмовими, втім, важливим є те, щоб було волевиявлення особи щодо застосування наслідків спливу позовної давності, а не звернення уваги на період обрахунку понад три роки.
8.64. Враховуючи викладене, керуючись завданнями господарського судочинства, які превалюють над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі, зважаючи на те, що відповідач-1 несе ризик настання наслідків, пов`язаних з невчиненням ним процесуальної дії (не подання заяви про застосування наслідків позовної давності до винесення судом рішення), а суд позбавлений повноваження на застосування позовної давності за власною ініціативою, доводи скаржника не знайшли свого підтвердження.
8.65. Стосовно оскарження додаткового рішення суду першої інстанції, то слід зазначити, що скаржник вказує на те, що таке судове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі, а відтак у разі скасування основного рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу.
8.66. Водночас, Виконавчий комітет не наводить інших міркувань/доводів/аргументів стосовно наявності підстав для скасування додаткового рішення суду першої інстанції.
8.67. Отже, підстави касаційного оскарження, наведені скаржником у касаційній скарзі, у цьому випадку, не отримали підтвердження, а тому підстави для скасування оскаржуваних судових рішень та передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції відсутні.
8.68. Верховний Суд вважає частково прийнятними доводи, викладені у відзиві на касаційну скаргу, з огляду на вказані вище висновки Верховного Суду, наведені у цій постанові.
8.69. Верховний Суд окремо вважає за необхідне вказати, що у прийнятті даної постанови керується й принципом res judicata, базове тлумачення якого вміщено в рішеннях ЄСПЛ від 09.11.2004 у справі "Науменко проти України", від 19.02.2009 у справі "Христов проти України", від 03.04.2008 у справі "Пономарьов проти України", в яких цей принцип розуміється як елемент принципу юридичної визначеності, що вимагає поваги до остаточного рішення суду та передбачає, що перегляд остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, а повноваження судів вищого рівня з перегляду (у тому числі касаційного) мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі скаржником не зазначено й не обґрунтовано.
8.70. Верховний Суд зазначає, що повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок і недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень, наявність яких скаржником у цій справі аргументовано не доведено.
8.71. Слід зазначити, що в силу приписів частини другої статті 309 ГПК України формальні порушення не можуть бути підставою для скасування з формальних міркувань правильного по суті і законного рішення.
8.72. Верховний Суд, враховуючи рішення ЄСПЛ від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" та від 28.10.2010 у справі "Трофимчук проти України", зазначає, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні, вагомі питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах і приймає письмові, усні пояснення в тій мірі, в якій вони узгоджуються з мотивуванням цієї постанови.
9. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
9.1. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу - без задоволення.
9.2. За змістом частини першої статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
9.3. З урахуванням меж перегляду справи в касаційній інстанції колегія суддів вважає, що доводи, викладені у касаційній скарзі, не підтвердилися та не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, а тому касаційну скаргу третьої особи слід залишити без задоволення.
10. Судові витрати
10.1. Судовий збір сплачений у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції покладається на скаржника, оскільки, Верховний Суд касаційну скаргу третьої особи залишає без задоволення, а судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.
Керуючись статтями 129, 300, 308, 309, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Виконавчого комітету Львівської міської ради залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Львівської області від 01.07.2021, додаткове рішення Господарського суду Львівської області від 22.07.2021 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 03.04.2024 у справі №914/3080/20 - без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя Т. Малашенкова
Суддя І. Бенедисюк
Суддя І. Колос
Суд | Касаційний господарський суд Верховного Суду |
Дата ухвалення рішення | 13.08.2024 |
Оприлюднено | 16.08.2024 |
Номер документу | 121021511 |
Судочинство | Господарське |
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2023Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні