Ухвала

від 15.08.2024 по справі 910/5684/20

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

15 серпня 2024 року

м. Київ

cправа № 910/5684/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Колос І.Б. (головуючий), Ємця А.А., Жайворонок Т.Є.,

за участю секретаря судового засідання Гибало В.О.,

представників учасників справи:

позивача - фізичної особи-підприємця Нестеренко Катерини Віталіївни (правонаступник Компанії Ель Пасадена Інвест Лімітед (El Pasadena Invest Limited)) - Титаренко Д.С., адвокат (ордер від 23.01.2024),

відповідача 1 - акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» -

Тузова В.О., адвокат (довіреність від 19.10.2023),

відповідача 2 - товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінілон» - - не з'явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк»

на рішення господарського суду міста Києва від 29.06.2023 (суддя Зеленіна Н.І.)

та постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.01.2024 (головуючий суддя: Кропивна Л.В., судді: Пономаренко Є.Ю., Руденко М.А.)

у справі № 910/5684/20

за позовом фізичної особи-підприємця Нестеренко Катерини Віталіївни (далі - ФОП Нестеренко К.В.) (правонаступник Компанії Ель Пасадена Інвест Лімітед (El Pasadena Invest Limited) (далі - Компанія)

до: акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі - Банк);

товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінілон» (далі - ТОВ «ФК «Фінілон»)

про розірвання договору та стягнення 202 051,22 доларів США,

ВСТАНОВИВ:

Компанія звернулася до суду з позовом до Банку про розірвання договору банківського рахунка від 20.09.2006 №SI296N (далі - Договір від 20.09.2006) та стягнення 202 051,22 доларів США, з яких залишок коштів, які були на рахунку позивача на момент звернення з позовом у сумі 195 860 доларів США, а також процентів за користування грошовими коштами, розміщеними на рахунку позивача у сумі 6 191,22 доларів США. Крім того, Компанія просила нарахувати проценти та 3% річних з дати винесення рішення до дати фактичного його виконання.

Позовні вимоги обґрунтовано неналежним виконанням Банком умов вказаного Договору від 20.09.2006.

Згідно з ухвалою господарського суду міста Києва від 26.05.2020 у справі № 910/5684/20 залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача ТОВ «ФК «Фінілон».

Ухвалою господарського суду міста Києва від 23.09.2020 залучено до участі у цій справі ТОВ «ФК «Фінілон» у процесуальному статусі співвідповідача.

Рішенням господарського суду міста Києва від 29.06.2023 зі справи № 910/5684/20 позов задоволено частково. Розірвано Договір від 20.09.2006, укладений між Компанією та Банком та стягнуто з Банку на користь Компанії борг у сумі 195 860 доларів США. У задоволенні іншої частини позову - відмовлено.

Судовий акт місцевого господарського суду мотивований безумовним правом клієнта на розірвання договору банківського рахунку в односторонньому порядку. Оскільки Договір від 20.09.2006 на момент розгляду справи є чинним в усіх його умовах, у тому числі щодо умов його припинення, то вказані вимоги про розірвання зазначеного правочину за ініціативою позивача та стягнення грошових коштів, які були на його рахунку у сумі 195 860 доларів США є законними та такими, що відповідають обставинам справи. Натомість судом першої інстанції відмовлено у вимогах позивача про стягнення з Банку процентів за користування грошовими коштами, розміщеними на рахунку позивача, за обставин недоведення Компанією належними доказами, як-то: додатком №1, який є невід'ємною частиною до Договору від 20.09.2006, і яким визначено розмір, порядок оплати та строки нарахування відсотків на залишки вільних коштів на рахунку клієнта, а також доказів погодження сторонами відсоткової ставки або доказів, які б підтверджували право позивача здійснювати нарахування відсотків у відповідному розмірі й відсутності у суду можливості перевірити правильність нарахування вказаних процентів за користування грошовими коштами. Крім того, місцевим господарським судом відмовлено у задоволенні позовних вимог про нарахування процентів та 3% річних з дати винесення рішення до дати фактичного його виконання, з мотивів судової дискреції про нарахування відсотків та 3% річних у рішенні про стягнення боргу, а не обов'язку, враховуючи відсутність доказів ухилення Банку від виконання рішення.

Не погодившись із рішенням місцевого господарського суду, Компанія і Банк оскаржили його до Північного апеляційного господарського суду. При цьому Компанія просила скасувати рішення у відмовленій частині позовних вимог стосовно стягнення з Банку процентів за користування грошовими коштами, розміщеними на рахунку позивача та відмови про нарахування процентів та 3% річних з дати винесення рішення до дати фактичного його виконання. Натомість Банк просив скасувати оскаржуване рішення першої інстанції та ухвалити нове про відмову у позові повністю.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 24.07.2023 задоволено клопотання ФОП Нестеренко К.В. про заміну сторони її правонаступником. Замінено позивача у справі - Компанію її правонаступником - ФОП Нестеренко К.В, у порядку статті 52 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

Ухвала апеляційної інстанції 24.07.2023 про процесуальне правонаступництво Компанії на ФОП Нестеренко К.В. мотивована, зокрема, укладанням Компанією та заявницею 03.11.2021 Договору про передання прав, за яким заявниця набула майнових та немайнових прав за Договором від 20.09.2006.

Ухвала Північного апеляційного господарського суду від 24.07.2023 про заміну сторони у справі № 910/5684/20 в порядку передбаченому пунктом 3 частини першої статті 287 ГПК України та в межах строків встановлених статтею 288 ГПК України для такого оскарження жодним з учасників справи оскаржена до суду касаційної інстанції не була.

За результатом апеляційного розгляду постановою Північного апеляційного господарського суду від 24.01.2024 зі справи № 910/5684/20 рішення місцевого господарського суду від 29.06.2023 залишено без змін, з мотивів додержання господарським судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права при його ухваленні, а апеляційні скарги Компанії, правонаступником якої є ФОП Нестеренко К.В., та Банку залишено без задоволення.

Не погоджуючись із судовим рішенням попередньої інстанції та постановою апеляційного господарського суду у справі, Банк звернувся до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою (з урахуванням уточненої касаційної скарги в редакції від 08.05.2024), згідно з якою просить Суд скасувати судові акти у частині позовних вимог, які задоволено та ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю. В іншій частині судові акти залишити без змін.

В обґрунтування підстав касаційного оскарження скаржник посилається на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, зазначаючи про неврахування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні у застосуванні норм права висновків, які викладені у постановах Верховного Суду: від 13.05.2021 у справі № 917/349/20, від 29.07.2021 у справі № 917/14/20, від 14.12.2022 у справі № 906/750/21, від 06.04.2023 у справі № 921/704/20, від 13.04.2023 у справі № 914/2150/15, від 05.12.2023 у справі № 910/6720/22, від 22.01.2024 у справі № 904/1282/22, від 23.01.2019 у справі № 355/385/17, від 07.10.2020 у справі № 705/3876/18, від 10.03.2021 у справі № 607/11746/17, від 06.10.2021 у справі № 263/11275/18, від 27.04.2022 у справі № 321/1260/19, від 05.07.2022 у справі № 910/6807/21, від 03.07.2023 у справі № 175/4639/19, від 30.03.2023 у справі № 910/13/21, від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16 - у подібних правовідносинах.

Скаржник наполягає на тому, що судом апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення місцевого суду, крім задоволення позовних вимог про розірвання договору банківського рахунку та стягнення залишку коштів на вказаному рахунку, замінено сторону основного зобов'язання, залученням його правонаступника, що, на думку Банку, суперечить вимогам цивільного законодавства, за яким заміна власника банківського рахунку не передбачена.

ФОП Нестеренко К.В. у відзиві проти доводів касаційної скарги заперечила, просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення місцевого господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

ТОВ «ФК «Фінілон» не скористалося своїм правом на подання відзиву на касаційну скаргу.

Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи № 910/5684/20 визначено колегію суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду: Вронської Г.О. (головуючої), Студенця В.І., Губенко Н.М., що підтверджується протоколом передачі судової справи (касаційної скарги, апеляційної скарги, заяви) раніше визначеному складу суду від 18.04.2024.

Ухвалою Верховного Суду від 03.06.2024 (після усунення скаржником недоліків касаційної скарги), зокрема, поновлено Банку строк на подання касаційної скарги на рішення господарського суду міста Києва від 29.06.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.01.2024 у справі № 910/5684/20, відкрито касаційне провадження у цій за вказаною касаційною скаргою, призначено справу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 16.07.2024, а також задоволено клопотання скаржника про зупинення виконання спірних судових актів у справі №910/5684/20 до закінчення їх перегляду у касаційному порядку.

Відповідно до розпорядження заступника керівника апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 17.06.2024 № 32.2-01/1068 проведений повторний автоматизований розподіл справи №910/5684/20 у зв'язку з відпусткою судді Вронської Г.О. для догляду за дитиною, яка потребує домашнього догляду.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 17.06.2024 для розгляду справи №910/5684/20 визначено колегію суддів у складі: Колос І.Б. (головуючої), Ємця А.А., Жайворонок Т.Є.

Від Банку 12.08.2024 надійшло клопотання про зупинення касаційного провадження у справі № 910/5684/20 до набрання законної сили судовим рішенням у справі № 910/16379/23, предметом розгляду якої є визнання недійсним договору про передання прав від 03.11.2021, на підставі якого змінено сторону позивача під час розгляду справи №910/5684/20 судом апеляційної інстанції.

У судовому засіданні 15.08.2024 ухвалою Верховного Суду відмовлено у задоволенні клопотання Банку про зупинення касаційного провадження у справі № 910/5684/20 до набрання законної сили судовим рішенням у справі № 910/16379/23, з мотивів викладених у ній.

Крім того, 12.08.2024 від Банку надійшло клопотання про передачу справи № 910/5684/20 на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Клопотання мотивоване наявністю виключної правової проблеми у справі № 910/5684/20 і така передача, за доводами скаржника, необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

У судовому засіданні 15.08.2024 від представника позивача - адвоката Титаренка Дмитра Сергійовича надійшло усне клопотання відповідно до абзацу другого частини восьмої статті 129 ГПК України про відшкодування судових витрати на професійну правничу допомогу по справі № 910/5684/20 та про намір подання доказів на їх підтвердження в межах строків, визначених зазначеною нормою.

Відповідно до частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.

Верховний Суд зазначає, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.

Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Дослідивши доводи касаційної скарги, зміст оскаржуваних судових актів, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі № 910/5684/20 на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України, з огляду на таке.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Касаційне провадження у справі відкрито, зокрема, на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Отже, відповідно до положень пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових:

(1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду;

(2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.

При цьому наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов'язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Що ж до визначення подібних правовідносин за пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, то в силу приписів статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19, в якій визначено критерій подібності правовідносин.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов'язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб'єкти, об'єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов'язки цих суб'єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи [див. постанови від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)]. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов'язаних із правами й обов'язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб'єктів (видової належності сторін спору) й об'єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

Скаржником вказані постанови Верховного Суду, в яких зазначені правові висновки, які, на думку Банку, не були враховані судом попередньої інстанції.

Надаючи оцінку наведеним доводам скаржника, Верховний Суд виходить з такого.

Так, у справах, на які послався скаржник, а саме: № 917/349/20 предметом судового розгляду було стягнення боргу та фінансових санкцій за неналежне виконання договору на транспортування теплової енергії; № 917/14/20 - стягнення боргу за договором про надання послуг з передачі електричної енергії; № 906/750/21 - неналежне виконання умов договорів про надання безвідсоткової поворотної фінансової допомоги у частині повернення грошових коштів, право на стягнення яких належить на підставі договору про відступлення права вимоги; № 921/704/20 - стягнення боргу за неналежне виконання умов договору купівлі-продажу природного газу; №914/2150/18 - застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, шляхом скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень та скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності; № 904/1282/22 - стягнення боргу за надані послуги за договором про закупівлю послуг і витрат на зберігання та сушку зерна, - Верховний Суд, зокрема, виснував, що в силу приписів пункту 5 частини першої статті 227 ГПК України, обов'язок суду зупинити провадження у справі зумовлений об'єктивною неможливістю її розгляду до вирішення іншої справи, коли зібрані докази не дозволяють встановити та оцінити певні обставини (факти), які є предметом судового розгляду. Для вирішення питання про зупинення провадження у справі господарському суду слід у кожному випадку з'ясовувати, як саме пов'язана справа, що розглядається господарським судом, зі справою, яка розглядається іншим судом, чим саме зумовлена неможливість розгляду справи. Проте у справі, яка переглядається Банк просив зупинити провадження у справі № 910/5684/20 до вирішення справи № 910/11398/23 (стосовно визнання недійсним Договору про передання прав від 03.11.2021, укладеного між Компанією EL PASADENA INVEST LIMITED та ФОП Нестеренко К.В.). У зазначеній справі (№ 910/11398/23) Банк подав клопотання про залишення позовної заяви без розгляду і така заява була задоволена судом. Пізніше Банк звернувся до господарського суду з аналогічним за предметом спору позовом до ФОП Нестеренко К.В. про визнання недійсним Договору про передання прав від 03.11.2021, укладеного між Компанією та ФОП Нестеренко К.В., відкриття провадження в якій (справа № 910/16379/23) було здійснено господарським судом міста Києва лише від 07.11.2023. Відповідно друге клопотання Банку (уточнене щодо підстави для зупинення провадження у справі №910/5684/20 до розгляду справи № 910/16379/23) було подане в день судового засідання 08.11.2023 (тобто з порушенням строків для зупинення згідно із частини третьої статті 195 ГПК України). З урахуванням вказаного 08.11.2023 протокольною ухвалою суду апеляційної інстанції скаржнику було відмовлено в задоволенні клопотань від 24.07.23 та 08.11.2023 про зупинення провадження у справі № 910/5684/20. Отже, зазначені вище справи, на які посилається скаржник, не можуть бути визнані подібними зі справою, яка розглядається за змістовним критерієм спірних правовідносин в умовах різної процесуальної поведінки сторін при ініціюванні зупинення провадження у справі. В цьому контексті Верховний Суд зауважує, що частиною четвертою статті 13 ГПК України визначено, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Стосовно посилань скаржника на справу № 910/6720/22, предметом розгляду якої було стягнення боргу за договором поставки вугільної продукції, Верховний Суд зазначає, що вказані скаржником висновки були надані Судом в межах розгляду касаційною інстанцією спірного питання щодо правомірності зупинення провадження у справі до проведення експертизи в інших справах. Натомість у справах до яких Банк просив зупинити апеляційне провадження у справі № 910/5684/20 жодні експертизи не призначалися, а відмова у зупиненні зумовлена іншими підставами.

Крім того, у справах, на які також посилається скаржник, зокрема: № 355/385/17, предметом судового розгляду було зобов'язання визнати подію звільнення працівника з роботи страховим випадком за договором добровільного страхування фінансових ризиків (захист від безробіття), визнати право на відшкодування за цим договором та стягнення страхового відшкодування і компенсації моральної шкоди; № 705/3876/18 - скасування рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію прав власності на нерухоме майно, а також зобов'язання відшкодувати збитки, завдані протиправними діями; № 607/11746/17 - стягнення боргу за неналежне виконання договору транспортного експедирування щодо оплати, перевезення та доставки на територію України легкових автомобілів; - Верховний Суд, зокрема, виснував, що для укладення договору необхідна наявність двох юридичних фактів: домовленість між його сторонами стосовно істотних умов договору та передача речі однією стороною іншій стороні або вчинення іншої дії. А у справі № 263/11275/18, де предметом розгляду було усунення перешкод у користуванні приміщенням за договором оренди, Верховний Суд, зокрема, дійшов висновку, що у випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням. Водночас предметом спору у справі, яка переглядається є розірвання договору банківського рахунка між позивачем та Банком і стягнення суми коштів, розміщених на цьому рахунку та процентів, згідно зі частиною другою статті 625 ЦК України та статей 1061, 1070 ЦК України, а, отже, ця справа не є подібною із зазначеними справами, зокрема, через інші предмет і підстави заявленого позову, а також суб'єктно-об'єктним складом спірних правовідносин та їх змістовним критерієм щодо правого регулювання та з огляду на диспозитивність господарського судочинства, відповідно до якого суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог.

Крім того, у справі, яка є предметом цього касаційного розгляду і в зазначених скаржником у касаційній скарзі справах (№ 321/1260/19, № 910/6807/21, № 175/4639/19) хоча і містяться частково схожі критерії, які стосуються нормативно-правового регулювання спірних правовідносин, але є істотно відмінними за суб'єктивним складом, фактично-доказовою базою і встановленими судами обставинами конкретної справи, зокрема і оцінкою обставин наявності/відсутності волевиявлення кредитора на переведення боргу. Так у справі, що переглядається суд апеляційної інстанції проаналізувавши поведінку Банку у даному спорі оцінив її як недобросовісну, застосувавши положення статті 12 і пункти 2-5 статті 13 ЦК України.

Суд також враховує, що помилка суду першої інстанції про визнання нікчемним договору переведення боргу між відповідачами була виправлена судом апеляційної інстанції із зазначенням в мотивувальній частині постанови.

Між тим у справі № 910/13/21, предметом якої було розірвання договору та стягнення грошових коштів, зокрема, розглядалося виключно питання щодо застосовування/незастосування позовної давності та наслідки її спливу за відсутності поважних причин щодо пропущення строку при наявності заяви сторони про застосування позовної давності. Втім, по-перше, висновки Верховного Суду у наведеній справі не є остаточними, а скасування судових рішень про задоволення позову та направлення цієї справи на новий розгляд, ураховуючи обставини справи, зумовлено порушенням судами норм процесуального права щодо дослідження та надання об'єктивної оцінки аргументам учасників справи і всім зібраним у справі доказам, всебічного і повного з'ясування фактичних обставин справи, які мають істотне значення для правильного вирішення спору. А, по-друге, суди попередніх інстанцій у справі, яка розглядається, (№ 910/5684/20), задовольняючи частково позовні вимоги (в частині розірвання договору банківського рахунку та стягнення залишків коштів на ньому), зважаючи на вимоги частини п'ятої статті 261 ЦК України, за змістом якої за зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання, - встановили, що позивач подав позов 27.04.2020, а про намір розірвати договір повідомив Банк у листі від 16.04.2020 (тобто, за дев'ять днів до звернення до суду з відповідним позовом). Суди попередніх інстанцій виснували, що за вказаних обставин доводи Банку про пропуск строку давності на вимоги про розірвання договору, закриття рахунку і повернення залишку коштів позбавлені документального підтвердження в силу вказаного припису ЦК України. При цьому суди, задовольняючи частково позовні вимоги щодо розірвання договору банківського рахунку, керувалися спеціальною нормою цивільного законодавства (частиною першою статті 1075 ЦК України), за змістом якої клієнт банку має право розірвати договір банківського рахунка за заявою клієнта у будь-який час. А залишок грошових коштів на рахунку видається клієнтові або за його вказівкою чи в порядку, встановленому законом, перераховується на інший рахунок у строки і в порядку, встановлені банківськими правилами (частина третя статті 1075 ЦК України).

Отже, справа № 910/13/21 та справа № 910/5684/20 є відмінними за встановленими судами фактичними обставинами, які формують зміст спірних правовідносин та безпосередньо впливають на визначення і застосування строку позовної давності й, відповідно, висновками, яких дійшли суди у цих справах, з урахуванням фактичних обставин кожної конкретної справи та наданих сторонами доказів.

З тих же підстав (щодо перебігу позовної давності від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання) Судом відхиляються посилання скаржника на справу № 914/3224/16 та висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові у цій справі.

Таким чином, проаналізувавши зміст наведених скаржником постанов, Верховний Суд відхиляє як помилкові доводи скаржника про те, що оскаржуване судове рішення прийняте без урахування вказаних висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, оскільки встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин у вказаних скаржником справах і у справі, яка переглядається, є різними; у кожній із зазначених справ суди виходили з обставин та умов конкретних правовідносин і фактично-доказової бази, тобто, дійшли певних конкретних висновків з урахуванням наданих сторонами усіх доказів, що виключає подібність правовідносин у вказаних справах за змістовним критерієм. При цьому, з'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

Отже, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження.

Інші доводи касаційної скарги не обґрунтовані підставами касаційного оскарження, визначеними частиною другою статті 287 ГПК України, не спростовують наведених висновків та не впливають на них.

В частині ж посилань скаржника на протиправність судових висновків апеляційної інстанції щодо залишення без розгляду клопотання Банку про закриття провадження у справі № 910/5684/20, обґрунтованого ліквідацією (припиненням) з 12.08.2022 підприємства позивача, що, на думку скаржника, свідчить про припинення зобов'язань Банку за Договором від 20.09.2006 перед Компанією Ель Пасадена Інвест Лімітед, то судом апеляційної інстанції встановлено, що зазначене клопотання подано Банком поза межами строку, визначеного ухвалою про відкриття апеляційного провадження від 16.12.2022 (строк звернення з відповідним клопотанням закінчився 13.01.2023) та після початку апеляційного розгляду справи - 14.06.2023, й зважаючи на вимоги змісту частини другої статті 207 ГПК України вказана норма зобов'язує суд залишити таке клопотання без розгляду.

Аргументи скаржника про протиправність висновків суду апеляційної інстанції щодо відмови у задоволенні клопотання Банку стосовно поновлення строку на звернення із клопотанням про закриття апеляційного провадження у цій справі за обставин звернення з апеляційною скаргою процесуально недієздатною особою (Компанії Ель Пасадена Інвест Лімітед) через відступленням своїх прав за Договором від 20.09.2006 на користь ФОП Нестеренко К.В., Суд також відхиляє як необґрунтовані, зважаючи на таке.

Як встановлено судом апеляційної інстанції, Компанія Ель Пасадена Інвест Лімітед на дату звернення з апеляційною скаргою була стороною у справі № 910/5684/20, тож відповідно до положень пункту 8 частини першої статті 129 Конституції України, а також пункту 5 частини першої статті 42 ГПК України, мала право на апеляційне оскарження судового рішення. Апеляційна скарга Компанії Ель Пасадена Інвест Лімітед була підписана представником Рублею О.С., який діяв на підставі ордеру на надання правничої (правової) допомоги, що в свою чергу є самостійним та достатнім доказом на підтвердження повноважень представника. А тому після вступу у справу № 910/5684/20 ФОП Нестеренко К.В. на підставі ухвали апеляційного господарського суду від 24.07.2023 до неї, як до правонаступника в силу правонаступництва в матеріальних правовідносинах, перейшли права, якими володів її попередник на певному етапі руху справи.

Стосовно доводів скаржника на протиправну заміну апеляційною інстанцією позивача у справі, то Верховний Суд звертає увагу скаржника на те, що вирішення процесуального питання стосовно заміни позивача у справі здійснювалося відповідним рішенням - ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 24.07.2023 про заміну сторони у справі № 910/5684/20, яке набуло законної сили та не було оскаржене Банком у порядку передбаченому пунктом 3 частини першої 287 ГПК України й в межах строків встановлених статтею 288 ГПК України для такого оскарження. Ухвала апеляційної інстанції від 24.07.2023 про заміну сторони позивача (Компанії Ель Пасадена Інвест Лімітед) її правонаступником (ФОП Нестеренко К.В.) набрала законної сили і за вказаних обставин не може бути переглянута судом касаційної інстанції, а тому аргументи скаржника не можуть братися до уваги і розглядатися поза межами встановленого процесуального порядку для касаційного перегляду ухвал апеляційної інстанції.

Отже, Верховний Суд встановив, що висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду та, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі № 910/5684/20.

Таким чином, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження, а тому Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі № 910/5684/220 на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України.

Верховний Суд бере до уваги та вважає прийнятними доводи ФОП Нестеренко К.В., викладені у відзиві на касаційну скаргу, у тій частині, яка узгоджується з викладеним у цій ухвалі.

Що ж стосується клопотання скаржника про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, то Суд зазначає таке.

Відповідно до частини другої статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати.

Якщо учасник справи звертається до Суду з клопотанням про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду на підставі частин першої - четвертої статті 302 ГПК України, він має обґрунтувати, від якого саме правового висновку палати, об`єднаної палати або ж Великої Палати Верховного Суду є необхідність відступити.

Водночас, проаналізувавши зміст вказаного клопотання, Верховний Суд вважає, що наведені в клопотанні обґрунтування наявності виключної правової проблеми, не створює підстави для передачі справи № 910/5684/20 на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на таке й скаржником не наводиться правого висновку Великої Палати Верховного Суду та вагомих причин й відповідного належного обґрунтування Банком необхідності відступу від такого висновку.

Згідно з частиною п'ятою статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Господарське процесуальне законодавство не містить визначення поняття «виключна правова проблема». Відсутні в ньому і критерії визначення виключності правової проблеми. Водночас такі критерії були розроблені Великою Палатою Верховного Суду та викладені у численних ухвалах, зокрема в ухвалах від 30.10.2018 у справі №757/172/16-ц, від 10.07.2019 у праві №431/5643/16-ц, від 23.06.2020 у справі №910/8130/17, від 28.04.2021 у справі №916/1977/20 тощо.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що зміст виключної правової проблеми полягає у тому, що у справі, питання про прийняття якої до розгляду вирішується Великою Палатою, простежується різне застосування норм матеріального права, відсутні норми, які регулюють спірні відносини, або є прогалини в їх застосуванні до спірних відносин. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення сталого розвитку права.

Згідно з практикою Великої Палати Верховного Суду виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного критеріїв.

Кількісний критерій ілюструє той факт, що виключна правова проблема має існувати не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.

З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини: - відсутність сталої судової практики у питаннях, що визначаються як виключна правова проблема, зокрема наявність протилежних і суперечливих судових рішень, глибоких і довгострокових розходжень у судовій практиці у справах з аналогічними підставами позову та подібними позовними вимогами; - невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; - необхідність застосування аналогії закону чи права; - відсутність національних процесуальних механізмів вирішення виключної правової проблеми іншими способами, ніж із використанням повноважень Великої Палати Верховного Суду тощо; - вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.

Вирішуючи питання щодо наявності чи відсутності підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до положень частини п'ятої статті 302 ГПК України, суд, керуючись внутрішнім переконанням, у кожному конкретному випадку, з урахуванням порушеного питання, оцінює обґрунтованість доводів заявника щодо існування проблеми у застосуванні відповідної норми права, а також вирішує, чи необхідна така передача для формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права.

Частинами першою-четвертою статті 303 ГПК України передбачено, що питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується більшістю від складу суду, що розглядає справу. Питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати може бути вирішене до прийняття постанови судом касаційної інстанції.

Між тим у зазначеному клопотанні скаржника про передачу справи № 910/5684/20 на розгляд Великої Палати Верховного Суду не міститься належного обґрунтування існування правової проблеми у цій справі саме у правозастосуванні відповідних норм права (Закону), оскільки у кожній з наведених заявником справ судове рішення ухвалювалося з урахуванням встановлених судами фактичних обставин, що формують зміст правовідносин у кожній з цих справ, відповідно, заявником не доведено існування різних позицій у застосуванні норм матеріального права у подібних правовідносинах. Між тим клопотання не обґрунтоване відсутністю сталої судової практики у відповідних питаннях та наявністю виключної правової проблеми з врахуванням якісного показника, не доведено існування різних позицій при вирішенні подібного питання, зокрема Верховним Судом.

Також скаржник не обґрунтував свої твердження щодо того, у чому полягає неможливість вирішення справи касаційним судом у межах оцінки правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права чи дотримання норм процесуального права в контексті підстав касаційного оскарження та у чому полягає невизначеність законодавчого регулювання правових питань щодо порядку прийняття рішення у такій категорії справ.

Враховуючи зазначене, Суд дійшов висновку про відмову у задоволенні клопотання скаржника щодо передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Касаційний господарський суд зазначає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб'єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

Верховний Суд у прийнятті даної ухвали керується й принципом res judicata, базове тлумачення якого вміщено в рішеннях Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 09.11.2004 у справі «Науменко проти України», від 19.02.2009 у справі «Христов проти України», від 03.04.2008 у справі «Пономарьов проти України», в яких цей принцип розуміється як елемент принципу юридичної визначеності, що вимагає поваги до остаточного рішення суду та передбачає, що перегляд остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, а повноваження судів вищого рівня з перегляду (у тому числі касаційного) мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі скаржником не зазначено й не обґрунтовано.

У справі ЄСПЛ «Sunday Times v. United Kingdom» Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін «передбачено законом» передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін «передбачено законом» передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

Вислови «законний» та «згідно з процедурою, встановленою законом» зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі «Steel and others v. The United Kingdom»).

У справі «Трофимчук проти України» (№ 4241/03, §54, ЄСПЛ, 28.10.2010) ЄСПЛ також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

Колегія суддів касаційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Відповідно до частини третьої статті 332 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Ухвалою Верховного Суду від 03.06.2024 зупинення виконання спірних судових актів у справі №910/5684/20 до закінчення їх перегляду у касаційному порядку.

У зв'язку із закінченням касаційного провадження, виконання оскаржуваних судового рішення місцевого суду та постанови апеляційного господарського суду підлягає поновленню.

Керуючись статтями 234, 235, 296, 300, 332 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

1.Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення господарського суду міста Києва від 29.06.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.01.2024 у справі № 910/5684/20.

2. Поновити виконання рішення господарського суду міста Києва від 29.06.2023 та постанови Північного апеляційного господарського суду від 24.01.2024 у справі № 910/5684/20.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Суддя І. Колос

Суддя А. Ємець

Суддя Т. Жайворонок