Рішення

від 22.05.2024 по справі 910/499/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

22.05.2024Справа № 910/499/24

Господарський суд міста Києва у складі судді Селівона А.М., при секретарі судового засідання Рєпкіній Ю.Є., розглянувши в порядку загального позовного провадження матеріали господарської справи

за позовом Першого заступника керівника Шевченківської окружної прокуратури міста Києва (вул. Січових Стрільців, 89, м. Київ, 04053)

в інтересах держави в особі

Київської міської ради 01044, м. Київ, вул. Хрещатик, 36

до 1. Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрація (вул. Хмельницького Богдана, 24, м. Київ,01030)

2. Фізичної особи-підприємця Борисова Олександра Сергійовича ( АДРЕСА_1 )

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача:

1. Управління освіти Шевченківської районної у місті Києві державної адміністрації (вул. Зоологічна, 6а, м. Київ, 04119, код ЄДРПОУ 37470086)

2. Спеціалізована школа І-ІІІ ступенів № 73 з поглибленим вивченням української мови, літератури та українознавства Шевченківського району міста Києва (пр-т Берестейський, 86, м. Київ, 03062, код ЄДРПОУ 26187881).

про визнання недійсним договору та зобов`язання вчинити дії

Представники сторін:

прокурор: Синюк І.А.

від позивача: Онищенко Т.О.

від відповідача 1: Лисенко Ю.А.

від відповідача 2: не з`явився.

від третьої особи 1: не з`явився.

від третьої особи 2: не з`явився.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Перший заступник керівника Шевченківської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрація та Фізичної особи-підприємця Борисова Олександра Сергійовича про:

- визнання недійсним укладеного 29.03.2019 року між Шевченківською районною в місті Києві державною адміністрацією та Фізичною особою-підприємцем Борисовим Олександром Сергійовичем договору оренди нерухомого майна, що належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва № 889/2;

- зобов`язання відповідача звільнити нежитлове приміщення комунальної власності територіальної громади міста Києва, розташоване на першому поверсі за адресою: проспект Берестейський (стара назва Перемоги), 86, загальною площею 28,0 кв.м, розташоване на першому поверсі в будівлі Спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів № 73 з поглибленим вивченням української мови, літератури та українознавства Шевченківського району міста Києва за адресою: проспект Берестейський (Перемоги), 86, та повернути вказане нежитлове приміщення балансоутримувачу - Управлінню освіти Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації за актом приймання - передачі.

В обґрунтування позовних вимог в позовній заяві прокурор посилається на порушення інтересів територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради як суб`єкта права комунальної власності за наслідками укладення оспорюваного договору в частині передачі в оренду комунального майна, що перебуває на балансі Управління освіти Шевченківської районної у місті Києві державної адміністрації та знаходиться в будівлі навчального закладу, для проведення підприємницької діяльності, не пов`язаної з наданням освітніх послуг, що не відповідає меті діяльності освітнього закладу та суперечить приписам Законів України "Про освіту" і "Про загальну середню освіту", у зв`язку з чим зазначений договір має бути визнаний недійсним в судовому порядку згідно ст.ст. 203, 215 ЦК України, з одночасним звільненням спірного нежитлового приміщення орендарем та передачею балансоутримувачу за актом приймання - передачі.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 01.02.2024 року позовну заяву залишено без руху та встановлено прокурору строк для усунення недоліків позовної заяви.

Через канцелярію суду 08.02.2024 року від прокурора на виконання вимог ухвали суду від 01.02.2024 року надійшла заява № 41-1288ВИХ-24 від 08.02.2024 року про усунення недоліків позовної заяви, розглянувши яку суд встановив, що недоліки позовної заяви, які зумовили залишення її без руху, прокурором усунено.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.02.2024 року, за результатами розгляду заяви про усунення недоліків позовної заяви, останню прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі № 910/499/24, приймаючи до уваги характер спірних правовідносин та предмет доказування, господарським судом на підставі ч.3 ст. 12 ГПК України постановлено розгляд справи здійснювати в порядку загального позовного провадження, підготовче засідання у справі призначено на 27.03.2024 року.

Також вказаною ухвалою за клопотанням прокурора залучено до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача: Управління освіти Шевченківської районної у місті Києві державної адміністрації (вул. Зоологічна, 6а, м. Київ, 04119) та Спеціалізовану школу І-ІІІ ступенів № 73 з поглибленим вивченням української мови, літератури та українознавства Шевченківського району міста Києва (пр-т Берестейський, 86, м. Київ, 03062).

Судом повідомлено, що через канцелярію суду 04.03.2024 року від відповідача 1 - Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрація надійшло клопотання № 53 від 04.03.2024 року про закриття провадження у справі на підставі п. 2.ч. 1 ст. 231 ГПК України у зв`язку припиненням оспорюваного Договору оренди нерухомого майна, що належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва № 889/2 від 29.03.2019 року за наслідками звернення орендаря із заявою від 18.01.2024 року про припинення договору та підписання між сторонами 01.02.2024 року Акту повернення з оренди нерухомого майна, що належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва. Клопотання разом з доданою до нього копією Акту від 01.02.2024 року судом долучено до матеріалів справи.

Окрім цього від прокурора через канцелярію суду 27.03.2024 року надійшло клопотання № 41-3053ВИХ-24 від 27.03.2024 року про закриття провадження у справі (в порядку ст. 42 ГПК України) у зв`язку з відсутністю спору, позаяк спірний договір розірвано та приміщення повернуто балансоутримувачу, а також про повернення Київській міській прокуратурі судового збору в розмірі 6056,00 грн. Клопотання разом з доказами надсилання його учасникам справи судом долучене до матеріалів справи.

У підготовчому судовому засіданні 27.03.2024 року, з метою надання сторонам строку для подання пояснень/заперечень на клопотання прокурора про закриття провадження у справі судом протокольною ухвалою оголошено перерву до 24.04.2024 року.

Судом доведено до відома, що через канцелярію суду 24.04.2024 року від прокурора надійшло клопотання № 41-3958ВИХ-24 від 24.04.2024 року про закриття провадження у справі в частині (в порядку ст. 42 ГПК України), за змістом якого прокурор просить суд не розглядати попереднє клопотання № 41-3053ВИХ-24 від 27.03.2024 про закриття провадження у справі, закрити провадження у справі в частині позовних вимог про зобов`язання ФОП Борисова О.С. звільнити нежитлове приміщення та задовольнити позовні вимоги в частині визнання недійсним договору оренди нерухомого майна, а також повернути сплачений судовий збір в розмірі 3028,00 грн. Клопотання разом з доказами надсилання на адреси учасників справи судом долучене до матеріалів справи.

У підготовчому судовому засіданні 24.04.2024 року прокурор підтримав подане клопотання про закриття провадження у справі в частині позовних вимог про зобов`язання ФОП Борисова О.С. звільнити нежитлове приміщення, а також представник відповідача 1 підтримав клопотання про закриття провадження у справі.

Розглянувши в підготовчому судовому засіданні 24.04.2024 року подані прокурором та відповідачем 1 клопотання про закриття провадження у справі в частині позовних вимог про зобов`язання ФОП Борисова О.С. звільнити нежитлове приміщення та закриття провадження у справі відповідно, а також додані до них документи судом встановлено, що 01.02.2024 року між орендодавцем - Шевченківською районною в місті Києві державною адміністрацією, орендарем - Фізичною особою-підприємця Борисовим Олександром Сергійовичем та балансоутримувачем - Управління освіти Шевченківської районної у місті Києві державної адміністрації підписано Акт повернення з оренди нерухомого майна, що належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва, за змістом якого оспорюваний Договір оренди нерухомого майна, що належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва № 889/2 від 29.03.2019 року припинено, датою припинення є 01.02.2024 року, підставою - заява орендаря від 18.01.2024 року. Також за вказаним актом орендар передає, а балансоутримувач з відома орендодавця приймає із строкового платного користування нерухоме майно - нежитлове приміщення загальною площею 28,0 кв.м першого поверху закладу загальної середньої освіти № 73, що належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва, що знаходиться за адресою: проспект Берестейський (Перемоги), 86, м. Київ, 03179, загальною площею 28,0 кв.м (корисна площа 28, кв.м). Станом на дату підписання акту майно перебуває на балансі балансоутримувача та належить до сфери управління Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації.

Згідно пункту 2 частини 1 статті 231 Господарського процесуального кодексу України господарський суд закриває провадження у справі, якщо відсутній предмет спору.

Таким чином, оскільки в процесі розгляду справи судом встановлено факт повернення відповідачем 2 орендованого майна балансоутримувачу відповідно до умов Договору оренди нерухомого майна, що належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва № 889/2 від 29.03.2019 року, що підтверджується відповідним актом від 01.02.2024 року, тобто після відкриття провадження у даній справі № 910/499/24, отже предмет спору в частині зобов`язання відповідача звільнити нежитлове приміщення комунальної власності територіальної громади міста Києва, розташоване на першому поверсі за адресою: проспект Берестейський (стара назва Перемоги), 86, загальною площею 28,0 кв.м, розташоване на першому поверсі в будівлі Спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів № 73 з поглибленим вивченням української мови, літератури та українознавства Шевченківського району міста Києва за адресою: АДРЕСА_2 , та повернути вказане нежитлове приміщення балансоутримувачу - Управлінню освіти Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації за актом приймання - передачі, відсутній.

Враховуючи вищевикладене, беручи до уваги наведені нормативні приписи та той факт, що повернення орендованого майна з оренди здійснене відповідачем 2 після звернення прокурора до суду з даним позовом та на момент проведення підготовчого засідання 24.04.2024 року предмет спору у вказаній частині відсутній, суд дійшов висновку, що провадження у справі у відповідній частині підлягає закриттю згідно пункту 2 частини 1 статті 231 Господарського процесуального кодексу України, а заява прокурора - задоволенню.

В свою чергу, подане 04.03.2024 року клопотання відповідача 1 про закриття провадження у справі підлягає задоволенню виключно в частині зобов`язання ФОП Борисова О.С. звільнити нежитлове приміщення комунальної власності територіальної громади міста Києва, розташоване на першому поверсі за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 28,0 кв.м, розташоване на першому поверсі в будівлі Спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів № 73 з поглибленим вивченням української мови, літератури та українознавства Шевченківського району міста Києва за адресою: АДРЕСА_2 , та повернути вказане нежитлове приміщення балансоутримувачу - Управлінню освіти Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації за актом приймання - передачі, позаяк судом не встановлено підстав для закриття провадження у справі в частині всіх заявлених прокурором позовних вимог.

При цьому судом врахована правова позиція, викладена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2019 року у справі № 924/1220/17 та від 27.11.2018 року у справі № 905/1227/17, згідно якої оскільки предметом спору у справі є недійсність договору і такий договір визнається недійсним з моменту вчинення, укладення сторонами додаткової угоди про припинення такого договору та повернення майна не може розцінюватися як підстава для припинення провадження у справі у зв`язку з відсутністю предмета спору (пункт 1-1 частини першої статті 80 ГПК України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваного рішення). Розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторони права на звернення до суду з позовом про визнання такого договору недійсним. Так само не перешкоджає поданню відповідного позову закінчення строку (терміну) дії оспорюваного правочину до моменту подання позову.

Отже, в даній категорії спорів припинення договору не може бути безумовною підставою для закриття провадження по справі.

При цьому, судом задоволено викладене в заяві № 41-395ВИХ-24 від 24.04.2024 року про закриття провадження у справі в частині позовних вимог клопотання не здійснювати розгляд клопотання від 27.03.2024 року № 41-305ВИХ-24 про закриття провадження у справі № 910/499/24, у зв`язку з чим відповідне клопотання прокурора судом залишене без розгляду.

З огляду на вищевикладене, ухвалою Господарського суду міста Києва від 24.04.2024 року у справі № 910/499/24 провадження в частині позовних вимог про зобов`язання відповідача 2 звільнити нежитлове приміщення комунальної власності територіальної громади міста Києва, розташоване на першому поверсі за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 28,0 кв.м, розташоване на першому поверсі в будівлі Спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів № 73 з поглибленим вивченням української мови, літератури та українознавства Шевченківського району міста Києва за адресою: АДРЕСА_2 , та повернути вказане нежитлове приміщення балансоутримувачу - Управлінню освіти Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації за актом приймання - передачі, закрито у зв`язку з відсутністю предмета спору. Подальший розгляд справи № 910/499/24 здійснюється в межах решти заявлених прокурором позовних вимог.

Також, у підготовчому засіданні 24.04.2024 року враховуючи те, що судом остаточно з`ясовано предмет спору та характер спірних правовідносин, позовні вимоги та склад учасників справи, визначені обставини справи, які підлягають встановленню, та зібрані відповідні докази, вчинені усі дії з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті, суд дійшов висновку про закриття підготовчого провадження у справі № 910/499/24 та початок розгляду справи по суті, судове засідання призначено на 22.05.2024 року.

Будь - яких інших доказів на підтвердження своїх вимог, заперечень та правової позиції, а також заяв та клопотань процесуального характеру, окрім наявних в матеріалах справи, від сторін станом на 22.05.2024 року до суду не надходило.

У судове засідання з розгляду справи по суті 22.05.2024 року з`явились прокурор, уповноважені представники позивача та відповідача 1. Відповідач 2 особисто та/або його представник, а також представники третіх осіб 1, 2, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача, не з`явились.

Відповідно до частини 11 статті 242 Господарського процесуального кодексу України якщо учасник справи має електронний кабінет, суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в електронній формі виключно за допомогою Єдиної судової інформаційно - телекомунікаційної системи чи її окремої системи (модуля), що забезпечує обмін документами. У разі відсутності в учасник справи електронного кабінету суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

Згідно пунктів 3, 5 частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення; день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Третя особа 1, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача про дату, час судового засідання відповідно до норм ст. 6 ГПК України повідомлена належним чином шляхом надсилання копії ухвали суду від 24.04.2024 про залишення позову закриття підготовчого провадження та призначення розгляду по суті справи № 910/2577/24 до електронного кабінету останньої, факт отримання якої 14.05.2024 підтверджується наявним в матеріалах справи повідомленням про доставку електронного листа до електронного кабінету третьої особи 1.

З метою повідомлення відповідача 2 та третьої особи 2 про проведення засідання 22.05.2024 року, на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України ухвала господарського суду від 22.05.2024 року про закриття підготовчого провадження та призначення розгляду справи по суті була направлена судом рекомендованими листами з повідомленням про вручення на адресу місця реєстрації відповідача 2, а саме: АДРЕСА_3 , а також адресу місцезнаходження третьої особи 2: пр-т Берестейський, 86, м. Київ, 03062, які співпадають з місцем реєстрації відповідача 2 та місцезнаходженням третьої особи 2 за даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.

Докази отримання відповідачем 2 та третьою особою 2 ухвали суду від 24.04.2024 року станом на час проведення судового засідання 22.05.2024 року до суду не повернуті.

Судом здійснено запит з офіційного сайту АТ "Укрпошта" щодо відстеження пересилання поштового відправлення № 0600267137762 відповідачу 2 та № 0650026717770 третій особі 2, в яких зазначено, що станом на 22.05.2024 року поштові відправлення знаходяться у точці видачі/доставки.

Електронні адреси та/або інші поштові адреси, за якими можна встановити місцезнаходження відповідача 2 та третьої особи 2 матеріали справи не містять та суду невідомі.

Суд зазначає, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.

Беручи до уваги конкретні обставини справи, вимоги процесуального законодавства та прецедентну практику Європейського суду з прав людини, суд звертає увагу на те, що направлення листів рекомендованою кореспонденцією на адресу, що відповідає місцезнаходженню відповідача згідно з матеріалами справи, є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначених листів адресатом перебуває поза межами контролю відправника, у цьому випадку суду (Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 800/547/17, постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного суду від 27.11.2019 у справі № 913/879/17, постанові від 21.05.2020 у справі № 10/249-10/9, постанові від 15.06.2020 у справі № 24/260-23/52-б, постанові від 18.03.2021 у справі № 911/3142/18).

Судом враховано, що за приписами частини 1 статті 9 Господарського процесуального кодексу України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час та місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення та підписання.

Судові рішення, внесені до Єдиного державного реєстру судових рішень, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (частина 1 статті 4 Закону України "Про доступ до судових рішень").

У рішенні від 03.04.2008 року у справі "Пономарьов проти України" Європейський суд з прав людини зробив, зокрема, висновок про те, що сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.

Враховуючи вище викладене, господарський суд зазначає, що відповідач 2 та третя особа 2 не були позбавлені права та можливості ознайомитися з усіма ухвалами суду в Єдиному державному реєстрі судових рішень за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/.

При цьому судом встановлено відсутність у відповідача 2 - Фізичної особи-підприємця Борисова Олександра Сергійовича зареєстрованого електронного кабінету.

З огляду на вищевикладене суд констатує, що ним вчинено всі необхідні та можливі заходи з метою встановлення місцезнаходження відповідача 2 та повідомлення його про розгляд справи судом.

Про поважні причини неявки в судове засідання з розгляду справи по суті 22.05.2024 року відповідача 2 особисто та/або його представника, а також представників третіх осіб 1, 2 суд не повідомлено.

Поряд із цим суд зазначає, що з урахуванням строків, встановлених ст. ст. 165, 178 Господарського процесуального кодексу України, а саме протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення ухвали від 23.02.2024 року про відкриття провадження у справі № 910/499/24, відповідач 2 мав подати відзив на позовну заяву.

Як свідчать матеріали справи, відповідач 2 не скористався наданим йому процесуальним правом, передбаченим ч. 1 ст. 178 Господарського процесуального кодексу України.

Заяв та клопотань процесуального характеру від відповідача 2 на час розгляду справи по суті 22.05.2024 року також не надходило.

Суд звертає увагу, що сам лише факт не отримання стороною кореспонденції, якою суд, з додержанням вимог процесуального закону, надсилав ухвалу суду про відкриття провадження у справі для вчинення відповідних дій за належною адресою та яка повернута до суду у зв`язку з її неотриманням адресатом, не може вважатися поважною причиною не виконання ухвали суду та нереалізації своїх процесуальних прав, зокрема, в частині надання відзиву на позовну заяву, оскільки зумовлено не об`єктивними причинами, а суб`єктивною поведінкою сторони щодо отримання кореспонденції, яка надходила на його адресу.

Відповідно до частини 2 статті 178 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

Наразі, від відповідача 2 станом на час розгляду справи по суті до суду не надходило жодних заяв про неможливість подання відзиву та/або про намір вчинення відповідних дій у відповідності до статті 165 Господарського процесуального кодексу України та/або продовження відповідних процесуальних строків та заперечень щодо розгляду справи по суті.

В свою чергу суд наголошує, що відповідно до ч. 4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

З огляду на вищевикладене, оскільки ФОП Борисов О.С. не скористався наданими йому процесуальними правами, зокрема, відповідачем 2 не надано відзиву на позовну заяву, будь-яких письмових пояснень та інших доказів, що впливають на вирішення даного спору по суті, суд, на підставі ч. 9 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України, здійснював розгляд справи виключно за наявними матеріалами.

При цьому, оскільки відповідач 2 згідно вищезазначених норм ГПК був повідомлений належним чином про час та дату проведення розгляду справи по суті, тим самим маючи можливість реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та викладення змісту та підстав своїх вимог та заперечень, суд, враховуючи обмежені процесуальні строки розгляду спору, встановлені ст. 195 Господарського процесуального кодексу України, не знаходив підстав для чергового відкладення розгляду справи або оголошення перерви в судовому засіданні.

В свою чергу суд наголошує, що відкладення розгляду справи або оголошення перерви є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представника сторони, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Відтак неявка учасника судового процесу у судове засідання за умови належного повідомлення сторони про час і місце розгляду його позову, не є в подальшому підставою для скасування судового рішення, прийнятого за відсутності представника сторони спору.

Згідно з частиною 1 статті 202 Господарського процесуального кодексу України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті.

Пунктом 1 частини 3 статті 202 Господарського процесуального кодексу України визначено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.

З огляду на вищевикладене, оскільки відповідач 2, третя особа 1 та третя особа 2 не скористалися наданими їм процесуальними правами, не забезпечили участі своїх представників в засіданні 22.05.2024 року, а також враховуючи відсутність заперечень прокурора та інших учасників справи щодо розгляду справи по суті, суд здійснював розгляд справи по суті в судовому засіданні 22.05.2024 року виключно за наявними матеріалами та за відсутності відповідача 2 особисто та/або його представника, представників третьої особи 1 та третьої особи 2.

У судовому засіданні з розгляду справи по суті 22.05.2024 року прокурор та представник позивача підтримали позовні вимоги та просили суд їх задовольнити.

Представник відповідача 1 в судовому засіданні з розгляду справи по суті 22.05.2024 року проти задоволення позовних вимог заперечував.

Відповідно до статті 240 Господарського процесуального кодексу України в судовому засіданні 22.05.2024 року оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши в судових засіданнях прокурора та представників сторін Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Відповідно до частини 1 статті 174 Господарського кодексу України господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Суд зазначає, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина 1 статті 627 Цивільного кодексу України).

Як встановлено судом за матеріалами справи, 30.12.2015 року між Шевченківською районною в місті Києві державною адміністрацією (орендодавець за договором), Фізичною особою - підприємцем Борисовим Олександром Сергійовичем (орендар за договором) та Управлінням освіти Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації (підприємство - балансоутримувач за договором) укладено Договір № 420/2 про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду.

В подальшому 29.03.2019 року між Шевченківською районною в місті Києві державною адміністрацією (орендодавець за договором, відповідач 1 у справі) та Фізичною особою підприємцем Борисовим Олександром Сергійовичем (орендар за договором, відповідач 2 у справі), а також Управлінням освіти Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації (підприємство - балансоутримувач за договором, третя особа 1, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача у справі) укладено Договір про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду № 889/2 ((Нова редакція договору про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду від 30.12.2015 року № 420/2)(далі - Договір), відповідно до пункту 1.1 якого орендодавець на підставі розпорядження Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації від 30.01.2019 № 55 передає, а орендар приймає в оренду нерухоме майно (нежитлове приміщення), що належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва (далі - об`єкт), яке знаходиться за адресою: просп. Перемоги, 86, для розміщення ксерокопіювальної техніки для надання населенню послуг із ксерокопіювання документів на площі, що не перевищую 30,0 кв.м.

Розділами 1-10 (далі - Умови) Договору сторони узгодили дату та місце укладання договору, найменування та адресу місцезнаходження сторін договору, інформацію про об`єкт оренди, цільове призначення майна, розмір орендної плати та інших платежів, відновлення об`єкта оренди та умови його повернення, відповідальність сторін та порядок вирішення спорів, строк чинності та умови припинення договору, строк договору тощо.

Суд зазначає, що за приписами статті 180 Господарського кодексу України строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов`язання сторін, що виникли на основі цього договору.

Відповідно до статті 631 Цивільного кодексу України час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору, є строком дії останнього.

Згідно з пунктом 9.1 Умов Договору цей договір є укладеним з моменту підписання його Сторонами і діє з 29 березня 2019 року до 27 березня 2022 року.

Вказаний Договір підписано представниками орендодавця, балансоутримувача і орендаря та засвідчено печатками сторін.

Судом встановлено за матеріалами справи, що укладений Договір за своїм змістом та правовою природою є договором найму (оренди), який підпадає під правове регулювання норм глави 58 Цивільного кодексу України та §5 глави 30 Господарського кодексу України.

Відповідно до статті 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. У користування за договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживна річ). В силу частини 6 названої статті до відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Згідно із частиною 1 статті 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язаний передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Відповідно до частини 1 статті 760 Цивільного кодексу України предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ).

Згідно п. 2.1 Договору об`єктом оренди є нежитлове приміщення 1-го поверху загальною площею 28,0 кв.м, згідно з викопіюванням з поповерхового плану, що складає невід`ємну частину цього Договору.

Водночас, оскільки орендоване майно є комунальною власністю, то відносини сторін даного Договору оренди регулюються також Законом України "Про оренду державного та комунального майна" № 2269-XII від 10.04.1992 року (в редакції, чинній на дату виникнення спірних правовідносин), який є спеціальним законом з питань оренди комунального майна та, відповідно до частин 1, 2 статті 1, регулює організаційні відносини, пов`язані з передачею в оренду майна державних підприємств, установ та організацій, або майна, що перебуває у комунальній власності (далі - підприємства), їх структурних підрозділів, та іншого окремого індивідуально визначеного майна, що перебуває в державній та комунальній власності; майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання державного майна, або майна, що перебуває у комунальній власності.

Вказаний Закон втратив чинність на підставі Закону № 157-IX від 03.10.2019 року з 01.02.2020 року, та згідно п. 2 Прикінцевих положень останнього Договори оренди державного та комунального майна, укладені до набрання чинності цим Законом, зберігають свою чинність та продовжують діяти до моменту закінчення строку, на який вони були укладені.

У відповідності до частини 1 статті 2 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції, чинній на дату виникнення спірних правовідносин) орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

Згідно статті 10 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" істотними умовами договору оренди є: об`єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації); термін, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна та умови його повернення; виконання зобов`язань; забезпечення виконання зобов`язань - неустойка (штраф, пеня), порука, завдаток, гарантія тощо; порядок здійснення орендодавцем контролю за станом об`єкта оренди; відповідальність сторін; страхування орендарем взятого ним в оренду майна; обов`язки сторін щодо забезпечення пожежної безпеки орендованого майна.

У частині 1 статті 284 Господарського кодексу України законодавець як істотні умови договору оренди, визначив, зокрема, строк, на який укладається договір оренди; орендну плату з урахуванням її індексації; умови повернення орендованого майна або викупу.

За висновками суду, при укладенні Договору оренди сторони узгодили істотні умови договору, в тому числі щодо об`єкту оренди, його вартості, розміру орендної плати та витрат на утримання майна, порядок передачі та повернення майна, відповідальність сторін та строк дії договору тощо, що підтверджується також матеріалами справи.

Згідно статті 765 Цивільного кодексу України наймодавець зобов`язаний передати наймачеві майно у користування негайно або у строк, встановлений договором найму.

Частиною 1 статті 13 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" передбачено, що передача об`єкта оренди орендодавцем орендареві здійснюється у строки і на умовах, визначених у договорі оренди.

Зокрема, в матеріалах справи наявна копія Акту від 29.03.20198 року про фактичне використання нежитлового приміщення за адресою м. Київ, проспект Перемоги, 86, за змістом якого нежитлове приміщення 1-го поверху загальною площею 28,0 кв.м на проспекті Перемоги, 86 в м. Києві, яке закріплене за Управлінням освіти Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації, фактично займає ФОП Борисов О.С. для розміщення ксерокопіювальної техніки для надання населенню послуг із ксерокопіювання документів на площі, що не перевищує 30,0 кв.м.

За частиною 1 статті 773 Цивільного кодексу України на наймача покладений обов`язок користуватися річчю відповідно до її призначення та умов договору. Частиною 1 статті 763 ЦК України встановлене загальне правило, за яким договір найму укладається на строк, встановлений договором. Аналогічні за змістом положення містить частина 4 статті 284 ГК України, відповідно до якої строк договору оренди визначається за погодженням сторін.

Відповідно до частини 1 статті 632 Цивільного кодексу України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.

Згідно з пунктом 3.1 Умов Договору орендна плата становить без ПДВ 122 грн. 88 коп. за 1 кв. м орендованої площі, що в цілому складає за базовий місяць розрахунку січень 2019 року - 3 440 грн. 75 коп. Розмір орендної плати за базовий місяць розрахунку переглядається кожні три роки.

Частиною 1 статті 762 Цивільного кодексу України передбачено, що за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Відповідно до частини 1 статті 286 Господарського кодексу України орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності.

Факт отримання майна в оренду, його характеристики та подальше користування сторонами не заперечувались.

Наразі, зважаючи на зміст позовних вимог, обставини виконання умов Договору в частині в частині передання-приймання в оренду, а також здійснення сплати орендної плати та витрат на утримання майна орендарем не є предметом дослідження у даній справі.

Поряд з цим, станом на час розгляду справи доказів наявності претензій відповідача 2 як орендаря та третьої особи 1 як балансоутримувача з питань здійснення оплати, та/або наявного спору щодо стягнення заборгованості з відповідача 2 орендної плати та витрат на утримання майна в матеріалах справи відсутні.

Як встановлено судом, посилаючись на порушення інтересів територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради як суб`єкта права комунальної власності за наслідками укладення оспорюваного договору в частині передачі в оренду комунального майна, що перебуває на балансі Управління освіти Шевченківської районної у місті Києві державної адміністрації та знаходиться в будівлі навчального закладу, для проведення підприємницької діяльності, не пов`язаної з наданням освітніх послуг, що не відповідає меті діяльності освітнього закладу та суперечить приписам Законів України "Про освіту" і "Про загальну середню освіту", у зв`язку з чим зазначений договір має бути визнаний недійсним в судовому порядку згідно ст.ст. 203, 215 ЦК України, з одночасним застосуванням наслідків недійсності правочину, а саме звільненням спірного нежитлового приміщення орендарем та передачею балансоутримувачу за відповідним актом приймання - передачі.

За приписами статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.

У відповідності до статті 124, пунктів 2, 3, 4 частини 2 статті 129 Конституції України, статей 2, 7, 13 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд наголошує, що відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Таким чином, обов`язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України, покладено саме на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

За результатами дослідження матеріалів справи, оцінивши доводи сторін та здійснюючи правовий аналіз підстав для представництва прокуратурою інтересів держави в суді у даній справі суд зазначає, що особа здійснює свої права вільно на власний розсуд (стаття 12 Цивільного кодексу України).

До прав, які підлягають цивільно-правовому захисту, відносяться всі майнові й особисті немайнові права, які належать суб`єктам цивільного права.

Частиною 1 статті 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, в розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

При цьому, під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково

Як підкреслив Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 01 квітня 2008 року № 4-рп/2008, неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.

Згідно із пунктом 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», який набрав чинності 30 вересня 2016 року, до Конституції України внесені зміни, а саме Конституцію доповнено статтею 131-1, пункт 3 частини першої якої передбачає, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Згідно зі статтею 23 Закону України «Про прокуратуру» представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.

Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.

Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

За приписами статті 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Отже, в розумінні приписів наведених норм господарський суд повинен оцінювати правильність визначення прокурором органу, на який державою покладено обов`язок щодо здійснення конкретних функцій у правовідносинах, пов`язаних із захистом інтересів держави.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 року № 3-рп/99 зі справи за конституційним поданням Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України, із врахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Таким чином, "інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом (аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25.04.2018 року у справі № 806/1000/17).

Разом з тим, участь прокурора в судовому процесі можлива за умови, крім іншого, обґрунтування підстав для звернення до суду, а саме має бути доведено нездійснення або неналежне здійснення захисту інтересів держави у спірних правовідносинах суб`єктом влади, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, або підтверджено відсутність такого органу (частини 3, 4 статті 53 Господарського процесуального кодексу України, частина 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру").

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

"Нездійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

"Здійснення захисту неналежним чином" виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної особи Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Трегубенко проти України» від 02.11.2004 року зазначив, що «правильне застосування законодавства незаперечно становить суспільний інтерес» (п. 54 рішення).

Враховуючи вищевказане суд зазначає, що наявність інтересів держави повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом.

У розумінні положень пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України, з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, прокурор може представляти інтереси держави в суді тільки у виключних випадках, які прямо передбачені законом. При цьому розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (пункт 3 частини 2 статті 129 Конституції України).

Оскільки повноваження органів влади, зокрема, і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, тому суд згідно з принципом juranovitcuria ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах (наведену правову позицію викладено у пункті 50 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц).

Згідно викладеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 року у справі № 912/2385/18 правової позиції прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

В свою чергу, невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу.

Отже суд, вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, не повинен установлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи. За висновками Великої Палати Верховного Суду прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва.

Окрім цього Велика Палата Верховного Суду в постанові від 15.10.2019 року у справі № 903/19/18, надавши оцінку доводам щодо відсутності підстав для представництва прокурором інтересів держави, а також недостатньої їх обґрунтованості, дійшла висновку, що незалежно від причин неможливості самостійно звернутися до суду вже сам факт не звернення уповноваженого органу здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах з позовом свідчить про те, що указаний орган неналежно виконує свої повноваження.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тобто імператив зазначеного конституційного положення встановлює обов`язок органів державної влади, місцевого самоврядування та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу.

Як підкреслив Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 01 квітня 2008 року № 4-рп/2008 неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.

Статтею 143 Конституції України визначено, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності.

За змістом статті 327 ЦК України у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Відповідно до п. 1 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Згідно із частиною третьою статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об`єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

У статті 1 вказаного Закону зазначено, що право комунальної власності - це право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах належним їй майном як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.

Згідно п. 5 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правоможності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності.

До відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад, у відповідності до ст. 29 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» належить, зокрема, управління в межах, визначених радою, майном, що належить до комунальної власності відповідних територіальних громад та за змістом статті 30 вказаного Закону - вирішення питань щодо використання нежилих приміщень, будинків і споруд, що належать до комунальної власності.

Частиною першою статті 60 України «Про місцеве самоврядування в Україні» установлено, що територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Частинами 5, 8 цієї статті визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності. Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів. Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

Як встановлено судом, Рішенням Київської міської ради від 27.12.2001 року № 208/1642 «Про формування комунальної власності територіальних громад районів міста Києва», Рішенням Київської міської ради від 02.12.2010 року № 284/5096 «Про питання комунальної власності територіальної громади міста Києва» та розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10.12.2010 року № 1112 «Про питання організації управління районами в місті Києві» затверджено перелік підприємств, організацій та установ, майно яких передається до сфери управління районних в місті Києві державних адміністрацій, зокрема, згідно додатку № 10 до сфери управління Шевченківської районної у місті Києві державної адміністрації передано майно загальноосвітньої шкоди № 73, розташоване за адресою м. Київ, проспект Перемоги, загальною площею 4053 кв.м.

Статутом Спеціалізованої шкоди № 73, затвердженим Розпорядженням Шевченківської районної у м. Києві державної адміністрації № 232 від 06.05.2014 року визначено, що майно Спеціалізованої шкоди № 73 м. Києва знаходиться в комунальній власності територіальної громади міста Києва та закріплене на праві оперативного управління. Засновником і власником Спеціалізованої шкоди № 73 м. Києва є територіальна громада міста Києва, від імені якої виступають Київська міська рада та уповноважені органи.

Згідно наявного в матеріалах справи Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно за номером об`єкту нерухомого майна № 1534315380000 за адресою: м. Київ, проспект Перемоги (Берестейський), 86 у м. Києві зареєстровано об`єкт нерухомого майна - нежитлові будівлі літ «А» (площа 3174,8 кв.м), «Б» (площа 173,8 кв.м), «В» (площа 135,6 кв.м) загальною площею 3484,2 кв.м, форма власності - комунальна, власник - територіальна громадин міста Києва в особі Київської міської ради.

При цьому враховуючи, що спірне приміщення є комунальною власністю, правомочності щодо володіння, користування та розпорядження ним можуть здійснюватися від імені та в інтересах територіальної громади столиці Київською міською радою.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2020 року у справі №469/1044/17 (п.38) зазначено, що за певних обставин прокурор може звертатися до суду в інтересах держави і в особі органу місцевого самоврядування, зокрема тоді, коли цей орган є стороною правочину, про недійсність якого стверджує прокурор. Оскільки таку позовну вимогу вправі заявити, зокрема, будь-яка сторона правочину, відповідний орган як така сторона може бути позивачем. У такій ситуації прокурор для представництва інтересів держави в особі компетентного органу як сторони правочину має продемонструвати, що цей орган не здійснює або неналежним чином здійснює захист відповідних інтересів, не реагуючи на повідомлення прокурора про наявність підстав для звернення до суду (абз. 3 ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру").

Згідно постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 року у справі №912/2385/18 при вирішенні питання про необхідність звернення до суду з позовом компетентний орган може діяти в умовах конфлікту інтересів - коли порушення інтересів держави, про яке стверджує прокурор, може бути пов`язане з раніше вчиненими протиправними діями цього органу чи бездіяльністю.

Відповідно до частини 6 статті 2 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» № 157-IX від 03.10.2019 року галузеві особливості оренди державного та комунального майна можуть встановлюватись виключно законами.

Суспільні відносини, що виникають в процесі реалізації конституційного права людини на освіту, прав та обов`язків фізичних і юридичних осіб, які беруть участь у реалізації цього права, а також компетенція державних органів та органів місцевого самоврядування у сфері освіти визначаються положеннями Закону України «Про освіту».

В свою чергу відносини оренди рухомого та нерухомого майна, що належить закладам освіти, регулюються вищезазначеним Законом України «Про оренду державного та комунального майна», з урахуванням особливостей, передбачених Законом України «Про освіту».

Здійснювати оренду об`єктів та майна державних і комунальних закладів освіти можливо лише у випадках надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу.

В поданій позовній заяві прокурор зазначає, що пред`явлення даної позовної заяви в інтересах держави в особі Київської міської ради, яка від імені держави реалізує правомочності власника комунального майна, викликане винятково захистом порушених інтересів держави в контексті права комунальної власності та забезпечення державою права на освіту, оскільки предметом спору є визнання недійним договору оренди, звільнення та повернення територіальній громаді міста Києва нежитлового приміщення комунальної власності, загальною площею 28,0 кв.м, розташоване на першому поверсі за адресою: проспект Берестейський (стара назва Перемоги), 86, загальною площею 28,0 кв.м, розташоване на першому поверсі в будівлі Спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів № 73 з поглибленим вивченням української мови, літератури та українознавства Шевченківського району міста Києва за адресою: проспект Берестейський (Перемоги), 86 та у даному випадку використовується не за цільовим призначенням та не для освітньої діяльності, що порушує економічні інтереси держави.

Законне використання комунального майна беззаперечно носить суспільний та державний інтерес, а порушення майнових прав навчального закладу є причиною незабезпечення державної політики в освітній галузі. Звернення прокурора до суду, у даному випадку, спрямоване на задоволення потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання - повернення державі нежитлового приміщення, користування якою здійснюється в порушення чинного законодавства.

Наразі, прокурор наголошує в позовній заяві, що інтереси держави у даному випадку полягають у захисті прав дітей на отримання освіти у закладі освіти зі створеними відповідними умовами для його функціонування, зокрема, його матеріальної бази, а також створення належних, безпечних і нешкідливих умов навчання, праці та розвитку.

Як зазначено прокурором в позовній заяві, незважаючи на те, що спірне нежитлове приміщення перебуває у протиправному користуванні інших осіб, і з моменту передання, згідно Договору оренди нерухомого нерухомого майна, що належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва № 889/2 від 29.03.2019 року по теперішній час Київською міською радою як розпорядником спірного нежитлового приміщення жодних заходів щодо захисту майна комунальної власності не вжито, всупереч обов`язку вжиття заходів щодо сумлінного та добросовісного управління довіреним їм майном, забезпечувати його ефективне використання, контролювати стан збереження, а у випадку порушення іншими особами права державної власності - невідкладно реагувати.

Виходячи із викладеного, Київська міська рада, маючи таку можливість та відповідні повноваження для захисту, повинна була виявити порушенні інтересів держави, звернутись до суду за захистом цих прав, проте протягом тривалого часу так і не звернулась, що, відповідно до статті 131-1 Конституції України та частини 2 статті 23 Закону України «Про прокуратуру», стало підставою для звернення прокурора до суду з відповідним позовом.

При цьому, на виконання частини 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» Шевченківська окружна прокуратура листом № 41-148 вих-24 від 08.01.2024 року повідомила Київську міську раду про намір звернутися до суду з вказаним позовом в інтересах держави.

З огляду на те, що прокурором в позові вказано про порушення інтересів держави в частині розпорядження нерухомим майном комунальної власності (приміщення навчального закладу), та враховуючи нездійснення компетентними органами упродовж тривалого часу самостійного захисту інтересів держави, суд дійшов висновку про доведеність прокурором підстав для захисту інтересів держави у суді.

Суд зазначає, що недотримання визначеного законом порядку надання в оренду об`єктів комунального майна та їх ефективне використання за цільовим призначенням становить суспільний інтерес та переважає приватний інтерес у використанні таких об`єктів окремими суб`єктами господарювання.

Водночас, користування орендованим майном комунальної власності з порушенням вимог чинного законодавства порушує права та інтереси держави в особі Київської міської ради як власника майна. Порушення встановленого законом порядку володіння, користування і розпорядження майном, що перебуває у комунальній власності, спричиняють шкоду «інтересам держави» і є підставою для втручання органів прокуратури, у тому числі для звернення з позовами до суду щодо визнання недійсними договорів.

Враховуючи викладені обставини та беручи до уваги характер спірних правовідносин, предмет та підстави позову, оскільки звернення прокурора до суду у цих спірних правовідносинах спрямоване на захист прав та інтересів територіальної громади міста Києва з метою задоволення суспільної потреби у функціонуванні місцевого самоврядування, а саме права власності на нерухоме майно комунальної власності, та задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання надання прав на об`єкти, що перебувають у комунальній власності, приймаючи до уваги тривалу бездіяльність Київської міської ради в частині захисту таких інтересів, суд дійшов висновку, що прокурором належним чином обґрунтовано та з дотриманням вимог статті 53 Господарського процесуального кодексу України, статті 23 Закону України «Про прокуратуру» подано у даній справі позовну заяву в інтересах держави в особі Київської міської ради, як органу, який є власником нежитлового приміщення в даних правовідносинах.

Так, загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої - третьої, п`ятої статті 203 ЦК України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів. Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. За загальним правилом невиконання чи неналежне виконання правочину не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання правочину недійсним. У такому разі заінтересована сторона має право вимагати розірвання договору або застосування інших передбачених законом наслідків, а не визнання правочину недійсним.

Згідно частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Приписами статті 203 Цивільного кодексу України передбачені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Отже, чинним законодавством визначено, що договір (його частина) може бути визнаний недійсним лише з підстав, передбачених законом.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина 3 статті 215 Цивільного кодексу України).

Таким чином, для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов`язання) необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.

При цьому, зміст правочину відповідно до частини 1 статті 203 Цивільного кодексу України не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Крім того, за приписами частини 1 статті 207 Господарського кодексу господарське зобов`язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави та суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб`єктності), може бути на вимогу однієї зі сторін або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю чи в частині.

Тобто, виходячи з наведених приписів прокурор, звертаючись із даним позовом до суду з вимогою про визнання недійсним договору в частині, зобов`язаний довести наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними на момент їх вчинення і настання відповідних наслідків.

Суд зазначає, що відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину (з урахуванням висновків Верховного Суду, викладених в постановах від 24.04.2020 у справі № 522/25151/14-ц, від 07.10.2020 у справі №626/1063/17, від 25.11.2020 у справі № 162/471/17, від 15.05.2020 у справі №904/3938/18, від 09.07.2020 у справі № 910/9641/19).

Відповідно, під час розгляду справ про визнання угоди (правочину) недійсною господарський суд встановлює наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними та настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угоди вимогам закону, додержання встановленої форми угоди, правоздатність сторін за угодою, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. При цьому обставини, що мають істотне значення для вирішення спору повинні підтверджуватись сторонами належними та допустимими доказами відповідно до вимог Господарського процесуального кодексу України.

Таким чином, відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами, зокрема, про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.

Звертаючись з цим позовом про визнання спірного договору недійсним і стверджуючи, що його звернення до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно-значимого питання щодо припинення незаконного, нецільового використання приміщення навчального закладу, що створює загрозу збереження його матеріально-технічної бази, організації навчально-виховного процесу та здоров`ю дітей, прокурор має довести яким нормам права суперечить спірний на його переконання договір.

Відповідно до ст. 5 Закону України «Про освіту» освіта є державним пріоритетом, що забезпечує інноваційний, соціально-економічний і культурний розвиток суспільства. Фінансування освіти є інвестицією в людський потенціал, сталий розвиток суспільства і держави.

Невід`ємними складниками системи освіти є: дошкільна освіта; повна загальна середня освіта; позашкільна освіта; спеціалізована освіта; професійна (професійно-технічна) освіта; фахова передвища освіта; вища освіта; освіта дорослих, у тому числі післядипломна освіта (ст. 10 Закону України «Про освіту»).

Статтею 3 Закону Україна «Про повну загальну середню освіту» визначено, що система загальної середньої освіти складається із змісту повної загальної середньої освіти на кожному її рівні, мережі закладів освіти, учасників освітнього процесу, кадрового, фінансового, науково-методичного, ресурсного та нормативно-правового забезпечення освітньої та управлінської діяльності у сфері загальної середньої освіти.

Згідно статті 61 Закону Україна «Про повну загальну середню освіту» правові засади володіння, користування і розпорядження майном закладів загальної середньої освіти визначаються Законом України "Про освіту", цим Законом та іншими актами законодавства.

До майна закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти належать, зокрема, нерухоме та рухоме майно, включаючи будівлі, споруди, земельні ділянки, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло тощо (ст.80 Закону України «Про освіту»).

При цьому, об`єкт освіти - це не тільки навчальний заклад, а й будівлі, споруди, землі, комунікації, обладнання та інші цінності підприємств системи освіти, отже, передача будь-яких приміщень навчальних закладів у оренду суб`єктам господарювання для проведення господарської діяльності не пов`язаний з наданням освітніх послуг, прямо заборонена законом (подібний правовий висновок викладений в постановах Верховного Суду від 15.06.2018 у справі № 906/164/17, від 25.07.2018 у справі № 906/143/17, від 10.10.2018 у справі № 917/1934/17).

У відповідності до пункту 2.1 Умов Договору об`єктом оренди є нежитлове приміщення першого поверху загальною площею 28,0 кв.м, згідно з викопіюванням поповерхового плану, що складає невід`ємну частину цього договору.

Згідно з пунктом 1.1 Умов Договору орендар приймає в оренду нерухоме майно, яке знаходиться за адресою: просп. Перемоги, 86, для розміщення ксерокопіювальної техніки для надання населенню послуг із ксерокопіювання документів на площі, що не перевищує 30,0 кв.м.

Крім того, положення ч. 2 п. 8 постанови Кабінету Міністрів України № 796 від 27.08.2010 року «Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися навчальними закладами, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної і комунальної форми власності» та норми Порядку передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 № 483, якими передбачено можливість надання в оренду будівель, споруд, окремих тимчасово вільних приміщень і площ, іншого рухомого та нерухомого майна або обладнання, що тимчасово не використовується в освітній, навчально-виховній, навчально-виробничій, науковій діяльності, у разі, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі та щодо можливості передачі в оренду майна закладу освіти, що перебуває в аварійному стані або не використовується у діяльності таких закладів відповідно, мають застосовуватись лише в контексті норм ч. 4 ст. 80 Закону України «Про освіту», який має вищу юридичну силу, тобто, за умови дотримання вимог цієї статті щодо заборони використання об`єктів освіти і науки не за призначенням.

Зазначені твердження повністю узгоджуються з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 12.03.2019 у справі № 913/204/18. Так, у даній постанові Верховного Суду зазначено, що з 19.01.2019 набрала чинності нова редакція ч. 4 ст. 80 Закону України «Про освіту», згідно з якою об`єкти та майно державних і комунальних закладів освіти не підлягають приватизації чи використанню не за освітнім призначенням, крім надання в оренду з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу, з урахуванням визначення органом управління можливості користування державним нерухомим майном відповідно до законодавства.

Аналогічну позицію щодо того, що Постанова Кабінету Міністрів України має підзаконний характер і має застосовуватися лише в контексті відповідності нормам Закону України «Про освіту», який має вищу юридичну силу, тобто за умови дотримання імперативних вимог ч. 4 ст. 80 цього Закону щодо заборони використання об`єктів освіти і науки не за цільовим (освітнім) призначенням, викладено у Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 30.03.2021 у справі № 922/2712/19.

Невикористання навчальним закладом спірних приміщень для навчального процесу не надає права передачі цих приміщень в оренду з іншою метою, ніж пов`язаною з навчально-виховним процесом.

Тотожна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 15.04.2021 у справі №917/782/20, від 05.08.2020 у справі №913/152/18, правова позиція, викладена у п. 70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17, у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.06.2018 у справі № 906/164/17.

Крім того, відповідно до пункту 3.19 Державних санітарних правил і норм влаштування, утримання загальноосвітніх навчальних закладів та організації навчально-виховного процесу ДСанПіН 5.5.2.008-01, які поширюються на загальноосвітні навчальні заклади I, I-II, I-III ступенів, спеціалізовані школи I, II, III ступенів, гімназії, ліцеї, колегіуми, що проектуються, будуються, реконструюються та ті, що існують, незалежно від тилу, форми власності і підпорядкування, здача в оренду території, будівель, приміщень, обладнання підприємствам, установам, організаціям іншим юридичним та фізичним особам для використання, що не пов`язано з навчально-виховним процесом, не дозволяється.

Також слід зазначити, що Закон України «Про освіту» не містить винятків щодо напрямів діяльності використання майна закладів освіти незалежно від того чи використовуються вони на цей час, чи здійснюється належне бюджетне фінансування тощо.

Надання в оренду приміщень освітніх закладів, споруд, обладнання, що тимчасово не задіяні, дозволяється лише для їх використання, пов`язаного з навчально-виховним процесом відповідного навчального закладу.

Аналогічного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у справі № 905/1227/17 (постанова від 27.11.2018).

Вирішальним в аспекті неухильного дотримання вимог зазначеної норми законодавець визначає обов`язкове використання об`єктів освіти і науки, що фінансуються з бюджету, за цільовим призначенням, тобто тісну пов`язаність з навчально-виховним процесом мети такого використання (в тому числі на умовах оренди). Невикористання певного приміщення навчальним закладом не свідчить про неприналежність цього приміщення до об`єктів освіти.

Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду при розгляді справи № 905/1227/17 від 27.11.2018, а також Верховний Суд у справах №917/782/20 від 14.04.2021, № 905/1266/17 від 30.01.2018, № 906/165/17 від 10.04.2018, № 902/653/17 від 04.07.2018, № 911/1645/21 від 07.06.2022, № 909/597/21 від 12.07.2022, № 909/597/21 від 08.11.2022 та інші.

Крім того, невикористання спірних приміщень та недостатнє їх фінансування відповідно до Закону України «Про освіту» не є підставою для їх передання в оренду з іншою метою, ніж пов`язана з освітньою діяльністю.

Як зазначено у позовній заяві та підтверджується матеріалами справи, ФОП Борисов О.С. орендуючи нежитлове приміщення загальною площею 28,0 кв.м, безпосередньо у будівлі Спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів № 73 з поглибленим вивченням української мови, літератури та українознавства Шевченківського району міста Києва, розташованою за адресою Київ, пр-т Берестейський, 86, розмістив у ньому приватний фотосалон та копіювальний центр, а отже, здійснює у спірному приміщенні діяльність, яка не пов`язана з наданням послуг із забезпечення освітнього процесу або обслуговування учасників цього процесу.

Поряд із цим, доказів наявності у орендаря - ФОП Борисова О.С. ліцензії на надання освітніх послуг та/або надання таких послуг, матеріали справи не містять та відповідачами суду не надано.

Отже, за висновками суду та підтверджується матеріалами справи, приміщення Спеціалізованої школи № 73 Шевченківського району міста Києва передане в оренду суб`єкту господарювання, господарська діяльність якого не пов`язана з наданням послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу.

Крім того, розміщення приватного фотосалону та ксерокопіювального центру на умовах оренди в закладі освіти передбачає допуск до навчального корпусу сторонніх осіб, а також виділення у повітря небезпечних речовин внаслідок роботи копіювальних апаратів ставить під загрозу здоров`я осіб, які там працюють та навчаються.

Частиною 1 статті 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Таким чином судом встановлено, що спірний Договір оренди не відповідає вимогам законодавства в сфері освіти в частині дотримання цільового використання нежитлового приміщення, оскільки наслідками його укладання є неналежне використання вищезазначеного майна, що прямо порушує державний інтерес у забезпеченні конституційного права громадян на освіту, соціально-економічного і культурного розвитку суспільства, інвестування в людський потенціал, сталий розвиток суспільства і держави, оскільки освіта є державним пріоритетом і таке використання не відповідає цілям, визначеним законодавцем та є достатньою правовою підставою для визнання Договір про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду №889/2 від 29.03.2019 року недійсним згідно ст. 203 ЦК України.

Разом з цим суд наголошує, що відповідно до статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

За приписами частин першої, другої статті 5 Господарського процесуального кодексу України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

З наведених норм права вбачається, що держава забезпечує захист порушених або оспорюваних прав суб`єктів господарювання. Такі права захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що перелік способів захисту, визначений у частині другій статті 16 Цивільного кодексу України, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац дванадцятий частини другої вказаної статті). Застосування конкретного способу захисту цивільного права чи інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Інакше кажучи, суд має захистити право чи інтерес у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови від 05.06.2018 у справі №338/180/17, від 11.09.2018 у справі №905/1926/16, від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі №487/10132/14-ц, від 16.06.2020 у справі №145/2047/16-ц, від 15.09.2020 у справі №469/1044/17, від 26.01.2021 у справі №522/1528/15-ц, від 16.02.2021 у справі №910/2861/18, від 15.06.2021 у справі №922/2416/17, від 22.06.2021 у справах №334/3161/17 і №200/606/18, від 29.06.2021 у справі №916/964/19, від 31.08.2021 у справі №903/1030/19, від 26.10.2021 у справі №766/20797/18, від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц, від 14.12.2021 у справі №643/21744/19, від 25.01.2022 у справі №143/591/20, від 08.02.2022 у справі №209/3085/20, від 09.02.2022 у справі №910/6939/20, від 22.02.2022 у справі №761/36873/18).

Ефективність позовної вимоги має оцінюватися, виходячи з обставин справи, та залежно від того, чи призведе задоволення такої вимоги до дійсного захисту інтересу позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії). Таким чином, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню.

Аналогічний висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 02.02.2021 у справі №925/642/19.

Згідно з пунктом 2 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання правочину недійсним. Пункт 4 частини другої зазначеної статті визначає такий спосіб захисту як відновлення становища, яке існувало до порушення.

Статтею 20 Господарського кодексу України визначено, що держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб`єктів господарювання та споживачів. Кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб`єктів захищаються, зокрема, шляхом установлення, зміни і припинення господарських правовідносин.

Тобто, такий спосіб захисту порушеного права та інтересу, як визнання правочину недійсним передбачений частиною другою статті 20 Господарського кодексу України та пунктом 2 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України, тому звернення особи до суду з такою позовною вимогою як визнання договору недійсним відповідає вимогам статей 2, 14 ГПК України.

Відповідно до частини першої статті 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі визнання недійсним правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Тлумачення статті 216 Цивільного кодексу України свідчить, що слід відмежовувати правові наслідки недійсності правочину і правові наслідки виконання недійсного правочину.

До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Окрім цього, якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною; правові наслідки виконання двостороннього недійсного правочину охоплюють собою двосторонню реституцію; законом можуть бути встановлені особливі умови застосування наслідків визначених в статті 216 Цивільного кодексу України або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Отже, наслідками недійсності правочину є поновлення сторін у початковому становищі (двостороння реституція), тобто взаємне повернення переданого за недійсним правочином, яке може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за правочином, залишається у його сторони.

Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 Цивільного кодексу України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. Метою проведення реституції є відновлення між сторонами такого собі statusquo у фактичному та правовому становищі, що існував до вчинення правочину, шляхом, так би мовити, абсолютного знищення юридичного значення будь-яких дій, що вчинялися суб`єктами - учасниками недійсного правочину.

Реституція - це спеціальний зобов`язальний спосіб захисту права власності, який може застосовуватися лише у випадку, коли предмет недійсного правочину станом на час вирішення відповідного питання перебуває в тієї сторони недійсного правочину, якій він і був переданий.

Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина 1 статті 216 Цивільного кодексу України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним.

В контексті наведеного суд також звертається до висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду, викладеного у постанові від 03.12.2021 у справі №906/1061/12, про те, що позовна вимога про визнання недійсним виконаного договору без одночасного заявлення позовної вимоги про застосування наслідків недійсності правочину, передбачених статтею 216 Цивільного кодексу України, не є ефективним способом захисту, який передбачений законом.

Водночас, вирішуючи питання про можливість задоволення такого позову суд, з урахуванням конкретних обставин справи має визначитися із ефективністю обраного позивачем способу захисту - визначити наслідки визнання договору недійсним для держави, в інтересах якої прокурором подано позов, з`ясувати, яким чином будуть відновлені права держави як позивача, зокрема можливість проведення двосторонньої реституції, можливість проведення повторної закупівлі товару (робіт, послуг) у разі повернення відповідачем коштів, необхідність відшкодувати іншій стороні правочину вартість товару (робіт, послуг) чи збитки.

В свою чергу, визнання правочину недійсним не з метою домогтися відновлення власного порушеного права (та/або інтересу) у спосіб реституції, що застосовується між сторонами такого правочину, а з метою створити підстави для подальшого звернення з іншим позовом або преюдиційну обставину чи доказ для іншого судового провадження суперечать завданням господарського (цивільного) судочинства, наведеним у частині 1 статті 2 ГПК України (частині 1 статті 2 Цивільного процесуального кодексу України).

Аналогічні висновки сформульовано в пунктах 5.5- 5.8, 5.12, 5.29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2022 року у справі № 908/976/19.

Предметом позову (в першочерговій редакції) у даній справі є окрім визнання недійсним Договору про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду №889/2 від 29.03.2019 року також зобов`язання ФОП Борисова О.Є. звільнити та повернути балансоутримувачу Управлінню освіти Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації - за актом приймання-передачі нежитлове приміщення комунальної власності, розташоване за адресою пр-т Берестейський, 86, м. Київ в будівлі Спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів №73 з поглибленим вивченням української мови, літератури та українознавства Шевченківського району міста Києва.

Суд зазначає, що згідно зі статтею 27 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 10.04.1992 року № 2269-XII (який діяв на час укладення спірного правочину) у разі розірвання договору оренди, закінчення строку його дії та відмови від його продовження або банкрутства орендаря він зобов`язаний повернути орендодавцеві об`єкт оренди на умовах, зазначених у договорі оренди.

За приписами статті 785 Цивільного кодексу України у разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

Частиною 2 статті 795 Цивільного кодексу України визначено, що повернення наймачем предмета договору найму оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору. З цього моменту договір найму припиняється.

Так, пунктом 4.2.21 спірного Договору передбачено, що у разі припинення дії договору орендар зобов`язаний передати протягом трьох календарних днів майно по акту приймання - передачі підприємству - балансоутримувачу. Акт приймання - передачі об`єкта підписується відповідним орендодавцем, орендарем та підприємством - балансоутримувачем.

Одним із загальних принципів цивільного законодавства є принцип свободи договору, який закріплений статтями 3 та 627 Цивільного кодексу України. Свобода договору включає й вільне визначення сторонами його умов, де фіксуються взаємні права та обов`язки учасників.

Правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму Цивільним кодексом України (частина 4 статті 291 Господарського кодексу України).

Разом з цим, судом встановлено за матеріалами справи, що 01.02.2024 року між Управлінню освіти Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації, ФОП Борисовим О.С. та Шевченківською районною в місті Києві державною адміністрацією був складений Акт повернення з оренди нерухомого майна, що належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва про припинення договору оренди нерухомого майна, що належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва, від 29.03.2019 №889/2.

Як зазначено у вказаному Акті, датою припинення Договору оренди є 01.02.2024. Підставою припинення Договору оренди є заява орендаря від 18.01.2024 року.

Станом на дату підписання цього Акту майно перебуває на балансі Балансоутримувача та належить до сфери управління Шевченківської районної в місті Києва адміністрації.

Вказаний акт підписаний повноважними представниками орендаря, орендодавця і балансоутримувача та скріплений печатками сторін.

При цьому обставини припинення Договору оренди та повернення орендованого майна з оренди згідно тристороннього акту від 01.02.2024 року, копія якого наявна в матеріалах справи, позивачем, відповідачем 2, а також третіми особами 1, 2 не заперечувались.

Відтак, зважаючи на встановлені судом обставини звільнення та повернення Управлінню освіти Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації за актом повернення з оренди комунальне нерухоме майно - нежитлове приміщення першого поверху закладу загальної середньої освіти №73, площею 28,00 кв.м, розташоване за адресою: м. Київ, проспект Берестейський (Перемоги), 86, заявлена прокурором вимога про звільнення та повернення спірного нежитлового приміщення є такою, що фактично виконана сторонами спірного Договору на момент розгляду даної справи, у зв`язку з чим, як зазначалось судом вище, ухвалою Господарського суду міста Києва від 24.04.2024 року за заявою прокурора та відповідача 1 провадження у справі № 910/499/24 в частині відповідних вимог до відповідача 2 було закрито на підставі п.2 ч. 1 ст. 231 ГПК України.

При цьому, з урахуванням встановлених судом підстав недійсності Договору, про які зазначено вище, та укладених на підставі недійсного, за висновками суду, Договору оренди Акту від 01.02.2024 року повернення з оренди нерухомого майна, що належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва, а також враховуючи відсутність заперечень щодо факту повернення нерухомого майна з оренди, про що також зазначено прокурором в заяві про закриття провадження у справі в частині вимог до відповідача 2, судом під час розгляду даного спору надана оцінка фактичним обставинам справи саме щодо повернення та звільнення нежитлового приміщення.

Таким чином, враховуючи встановлені судом під час розгляду даної справи обставини справи, зокрема, щодо повернення з оренди комунального майна - нежитлового приміщення першого поверху закладу загальної середньої освіти №73, площею 28,00 кв.м, розташоване за адресою: м. Київ, проспект Берестейський (Перемоги), 86, приймаючи до уваги відсутність підстав для визначення іншої дати складання акту про повернення майна з оренди, ніж зазначена 01.02.2024 року, судом з урахуванням висновків про недійсність Договору оренди зазначається, що предмет оренди - нежитлове приміщення першого поверху закладу загальної середньої освіти №73, площею 28,00 кв.м - фактично повернуто балансоутримувачу за Актом.

Отже, оскільки предмет позову у вказаній частині був відсутній до моменту відкриття провадження у даній справі № 910/499/24 ухвалою від 23.02.2024 року, зазначена обставина є підставою для відмови в позові прокурора в частині зобов`язання ФОП Борисова О.С. звільнити та повернути балансоутримувачу - Управлінню освіти Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації за актом приймання - передачі з оренди нежитлове приміщення комунальної власності, позаяк відсутність предмета спору унеможливлює вирішення справи по суті незалежно від обґрунтованості позову.

Так, у постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 27.01.2020 у справі № 761/26815/17 викладений висновок про те, що недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати.

Отже, при розгляді позову про визнання недійсним правочину судом має бути встановлено не лише наявність підстав, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним, але й чи було порушене цивільне право або інтерес особи, за захистом якого прокурор звернувся до суду, яке саме право (інтерес) порушене та в чому полягає порушення.

Враховуючи встановлені під час розгляду обставини справи суд зазначає, що визнання недійсним вже виконаного договору в даному випадку не відновить порушені інтереси держави та територіальної громади, позаяк прокурором у даному спорі одночасно з вимогою про визнання недійсним Договору не заявлено вимоги про односторонню реституцію або відшкодування збитків чи стягнення всього, отриманого орендодавцем, в дохід держави, відтак порушення порядку укладення Договору оренди не може бути виправлено шляхом визнання недійсним такого договору, враховуючи, що вирішуючи такий спір суд не може застосувати наслідки недійсності оспорюваного правочину з власної ініціативи.

Так, ефективний спосіб захисту прав повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування, тобто такий захист повинен бути повним та забезпечувати таким чином мету здійснення правосуддя та принцип процесуальної економії (забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту).

Такі висновки сформульовані в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 р. у справі № 910/3009/18, постанові Верховного Суду від 30.01.2019 р. у справі №912/2185/16.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 зазначає про неприпустимість штучного подвоєння судового процесу.

Таким чином, задоволення позовної вимоги про визнання спірного Договору недійсним, який на момент розгляду справи був виконаний та достроково розірваний за згодою сторін, а передане за договором нежитлове приміщення першого поверху закладу загальної середньої освіти №73, площею 28,00 кв.м повернуто балансоутримувачу не призведе до захисту інтересів держави, оскільки наразі будь-яке порушення прав держави на час розгляду справи судом відсутнє.

В свою чергу, прокурором як в поданій суду позовній заяві, так і в судовому засіданні з розгляду справи по суті 22.05.2024 року на запитання суду не надано пояснень щодо необхідності звернення прокурора та/або позивача до суду з вимогами про визнання припиненого договору оренди недійсним в судовому порядку, з урахуванням реалізації зазначеної позовної вимоги за наслідками добровільного повернення орендарем нерухомого майна, факт якої засвідчено відповідним актом.

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права (частина 1 статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення від 21 січня 1999 року в справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22 лютого 2007 року в справі "Красуля проти Росії", від 5 травня 2011 року в справі "Ільяді проти Росії", від 28 жовтня 2010 року в справі "Трофимчук проти України", від 9 грудня 1994 року в справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 1 липня 2003 року в справі "Суомінен проти Фінляндії", від 7 червня 2008 року в справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії") свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

Відповідно до пункту 58 рішення ЄСПЛ Справа "Серявін та інші проти України" (Заява № 4909/04) від 10.02.2010 у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).

При цьому суд наголошує, що усі інші доводи та міркування сторін, окрім зазначених у мотивувальній частині рішення, взяті судом до уваги, однак не спростовують висновків суду та не суперечать дійсним обставинам справи і положенням чинного законодавства.

Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.

Відповідно до приписів ч.ч.1, 2, 5 ст. 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим, ухвалюватись у відповідності до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права та на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені судом та з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

З огляду на вищевикладене, враховуючи те, що прокурор не довів в розумінні статті 74 Господарського процесуального кодексу України ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх позовних вимог, суд вважає за необхідне відмовити прокурору в задоволенні позову в повному обсязі.

Відповідно до ч. 4 ст. 231 ГПК України про закриття провадження у справі суд постановляє ухвалу, а також вирішує питання про розподіл між сторонами судових витрат, повернення судового збору з бюджету.

Як визначено ч. 1 ст. 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

У відповідності до ч. 2 ст. 123 Господарського процесуального кодексу України розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Стаття 7 Закону України "Про судовий збір" містить виключний перелік підстав повернення судового збору, зокрема, згідно пункту 5 частини 1 вказаної статті сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі: закриття (припинення) провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях.

Повернення сплаченої суми судового збору здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної фінансової політики (ч. 3 ст. 7 Закону України "Про судовий збір").

У постанові Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 903/181/19 суд підкреслює, що у нормі частини 9 статті 129 Господарського процесуального кодексу України йдеться про здійснення розподілу судових витрат між сторонами у справі у разі вирішення спору по суті. Водночас, така норма не застосовується, якщо Закон України "Про судовий збір" у такому випадку передбачає повернення судового збору з Державного бюджету України.

Подібний за змістом висновок щодо застосування приписів частини 9 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, пункту 5 частини 1 статті 7 Закон України "Про судовий збір" викладений у постанові Верховного Суду від 06.09.2021 у справі № 910/8775/20.

Закриття провадження у справі є формою закінчення розгляду господарської справи без прийняття судового рішення, у зв`язку з чим результат вирішення спору відсутній. Відтак з урахуванням положень пункту 5 частини 1 статті 7 Закону України "Про судовий збір" наведений припис Господарського процесуального кодексу України застосований бути не може.

Судом встановлено за матеріалами справи, що за подачу позовної заяви у даній справі Київською міською прокуратурою сплачено судовий збір у розмірі 6 056,00 грн., що підтверджується платіжною інструкцією №7 від 08.01.2024 року, роздруківка якої міститься у матеріалах справи №910/499/24.

При цьому, як встановлено судом, в клопотанні № 41-3958ВИХ-24 від 24.04.2024 року про закриття провадження у справі в частині позовних вимог про зобов`язання відповідача 2 - ФОП Борисова О.С. звільнити нежитлове приміщення прокурор просить суд повернути судовий збір в розмірі 3028,00 грн., сплачений за звернення до суду з відповідною вимогою.

Таким чином, враховуючи вищевикладені приписи Господарського процесуального кодексу України та Закону України "Про судовий збір", зважаючи на закриття провадження у справі №910/499/24 в частині позовних вимог про зобов`язання відповідача 2 звільнити нежитлове приміщення комунальної власності територіальної громади міста Києва, розташоване на першому поверсі за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 28,0 кв.м, розташоване на першому поверсі в будівлі Спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів № 73 з поглибленим вивченням української мови, літератури та українознавства Шевченківського району міста Києва за адресою: АДРЕСА_2 , та повернути вказане нежитлове приміщення балансоутримувачу - Управлінню освіти Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації за актом приймання - передачі у зв`язку з відсутністю предмета спору, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення поданого клопотання прокурора про повернення судового збору, сплаченого при поданні даного позову за звернення з позовними вимогами до відповідача 2 в сумі 3 028,00 грн. та повернення відповідного сплаченого платіжною інструкцією №7 від 08.01.2024 року судового збору Київській міській прокуратурі зі спеціального фонду Державного бюджету України.

Крім того, відповідно до частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати у розмірі 3 028,00 грн. покладаються судом на прокурора.

Керуючись Законом України «Про судовий збір», ст.ст. 73-80, 86, 123, 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. В задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

2. Повернути Київській міській прокуратурі (вул. Предславинська, 45/9, м. Київ, 03150, код ЄДРПОУ 02910019, р/р UA1682017203410000100011062, банк ДКСУ м. Київ, код банку 820172) з Державного бюджету України судовий збір у розмірі 3028,00 грн. (три тисячі двадцять вісім грн. 00 коп.), перерахований платіжною інструкцією №7 від 08.01.2024 року.

3. Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (частина 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України).

Повний текст рішення складено та підписано 15 серпня 2024 року.

Суддя А.М. Селівон