Постанова

від 13.08.2024 по справі 922/3251/18

СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 серпня 2024 року м. Харків Справа №922/3251/18

Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Істоміна О.А., суддя Медуниця О.Є., суддя Радіонова О.О.

секретар судового засідання Семченко Ю.О.

за участю представників сторін:

прокурора - Домашина Є.О. (в залі суду) - посвідчення №072858 від 01.03.23.

позивача - Міліруд Є.О. (в залі суду) - ордерАХ №1195540 від 30.06.2024, свідоцтво ХВ №000450 від 13.10.2017

відповідача - не з`явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Заступника керівника Харківської обласної прокуратури (вх.№1402Х/2) на рішення Господарського суду Харківської області від 04.02.2019

у справі №922/3251/18 (суддя Смірнова О.В., повний текст складено 12.02.2019)

за позовом Релігійної громади Свято-Хрестовоздвиженської Ізюмської єпархії Української православної церкви, м. Ізюм Харківської області

до Ізюмської міської ради, м.Ізюм Харківської області

про визнання права власності

ВСТАНОВИВ:

Релігійна громада Свято-Хрестовоздвиженської Ізюмської єпархії Української православної церкви звернулась до Господарського суду Харківської області з позовом до Ізюмської міської ради, в якому просила суд визнати право власності за Релігійною громадою Свято-Хрестовоздвиженської Ізюмської єпархії Української православної церкви (64300, Харківська область, м.Ізюм, вул.Соборна,5) право власності на церковні споруди, а саме: нежитлову будівлю літ. А-1 загальною площею 375,2 м.кв., нежитлову будівлю літ. Б-1 загальною площею 67,8 м.кв., нежитлову будівлю літ. Г-1 загальною площею 40,5 м.кв., нежитлову будівлю літ. Д-1 загальною площею 15,9 м.кв., які знаходяться за адресою: м.Ізюм, вул.Соборна 5.

Рішенням господарського суду Харківської області від 04.02.2019 у справі №922/3251/18 позов задоволено. Визнано за релігійною громадою Свято-Хрестовоздвиженської Ізюмської єпархії Української православної церкви (64300, Харківська область, м.Ізюм, вул.Соборна,5) право власності на церковні споруди, а саме: нежитлову будівлю літ. А-1 загальною площею 375,2 м.кв., нежитлову будівлю літ. Б-1 загальною площею 67,8 м.кв., нежитлову будівлю літ. Г-1 загальною площею 40,5 м.кв., нежитлову будівлю літ. Д-1 загальною площею 15,9 м.кв., які знаходяться за адресою: м.Ізюм, вул.Соборна 5.

Заступник керівника Харківської обласної прокуратури, не погоджуючись з рішенням місцевого суду, звернувся до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою на рішення Господарського суду Харківської області від 04.02.2019 у справі №922/3251/18, в якій просить зазначене рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог Релігійної громади Свято-Хрестовоздвиженської Ізюмської єпархії Української православної церкви в повному обсязі, здійснити перерозподіл судових витрат. Судовий збір в сумі 16.577,72 грн стягнути з Релігійної громади Свято-Хрестовоздвиженської Ізюмської єпархії Української православної церкви. Залучити до справи Харківську обласну військову адміністрацію, Міністерство культури та інформаційної політики України.

Обґрунтовуючи клопотання про залучення до справи Харківську обласну військову адміністрацію та Міністерство культури та інформаційної політики України, заступник прокурора зазначає, що Міністерство культури та інформаційної політики України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах культури державної мовної політики, популяризації України у світі, державного іномовлення інформаційного суверенітету України (у частині повноважень управління цілісними майновими комплексами державного підприємства "Мультимедійна платформа іномовлення України" та Українського національного інформаційного агентства "Укрінформ") та інформаційної безпеки, а також забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфери відновлення та збереження національної пам`яті мистецтв, охорони культурної спадщини, вивезення і ввезення і повернення культурних цінностей. З огляду на викладене вбачається що питання здійснення контролю за пам`яткою належить до компетенції вищевказаних органів охорони культурної спадщини. Отже, саме на Харківську обласну військову адміністрацію та Міністерство культури та інформаційної політики України покладено обов`язок захисту інтересів держави у вказаних правовідносинах. Проте в порушення вимог діючого законодавства судом не було залучено до справи Харківську обласну військову адміністрацію та Міністерство культури та інформаційної політики України.

Відповідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 04.06.2024 сформовано склад колегії суддів Східного апеляційного господарського суду: головуючий суддя Істоміна О.А., судді Радіонова О.О., Медуниця О.Є.

Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 10.06.2024 витребувано у Господарського суду Харківської області справу №922/3251/18. Відкладено вирішення питань, пов`язаних з рухом апеляційної скарги, до надходження матеріалів справи.

12.06.2024 на вимогу ухвали апеляційного суду надійшли матеріали справи №922/3251/18 з Господарського суду Харківської області.

Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 17.06.2024 поновлено пропущений процесуальний строк на апеляційне оскарження та відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Заступника керівника Харківської обласної прокуратури; заявнику апеляційної скарги запропоновано уточнити клопотання про залучення до участі у справі Харківської обласної військової адміністрації та Міністерства культури та інформаційної політики України; встановлено строк до 28.06.2023 (включно) для учасників справи для подання відзиву на апеляційну скаргу до канцелярії суду разом з доказами його (доданих до нього документів) надсилання іншим учасникам справи в порядку ч.2 ст.263 ГПК України; запропоновано учасникам справи до 28.06.2023 (включно) надати до суду заяви, клопотання та заперечення (у разі наявності), з доказами надсилання їх копії та доданих до них документів інших учасникам справи в порядку ч.4 ст.262 ГПК України; призначено розгляд справи №922/3251/18 на 01.07.2024.

27.06.2024 на адресу Східного апеляційного господарського суду через систему «Електронний суд» від Харківської обласної державної адміністрації надійшли пояснення по справі, в яких остання підтримала позицію прокуратури по справі, просить апеляційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури задовольнити, скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 04.02.2019 по справі №922/3251/18 та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову релігійної громади Свято-Хрестовоздвиженської Ізюмської єпархії Української православно церкви у повному обсязі.

28.06.2024 на адресу Східного апеляційного господарського суду через систему «Електронний суд» від Ізюмської міської ради направлено заяву про здійснення розгляду даної справи без участі її представника. При цьому відповідач зазначає, що покладається на розсуд суду відповідно вимог чинного законодавства.

01.07.2024 в судовому засіданні колегія суддів дійшла висновку про відмову в залученні в якості третіх осіб по справі Харківської обласної військової адміністрації та Міністерства культури та інформаційної політики України, а також оголосила перерву до 13.08.2024.

24.07.2024 через підсистему "Електронний суд" на адресу Східного апеляційного господарського суду від Харківської обласної прокуратури надійшло повторне клопотання про залучення до справи №922/3251/18 Харківської обласної військової адміністрації та Міністерство культури та інформаційної політики України.

13.08.2024 перед початком судового засідання до Східного апеляційного господарського суду надійшли письмові пояснення від позивача, в яких Релігійна громада Свято-Хрестовоздвиженської Ізюмської єпархії Української православної церкви висловлює погодження з рішенням суду першої інстанції, вважає його законним та обгрунтованим, в той час як участь прокурора у цій справі - необгрунтованою та передчасною внаслідок порушення ст.53 ГПК України та ст.23 Закону України "Про прокуратуру", як і залучення до участі у справі Харківської обласної військової адміністрації та Міністерство культури та інформаційної політики України, оскільки прокурором не доведено суб`єктність органів влади. Позивач наполягає що є законним володільцем, користувачем та власником спірного майна, майно ним використовується виключно за призначенням, і не має на меті створення ризиків відчуження вказаного майна. Крім того, позивач вважає за необхідне заявити про застосування наслідків спливу позовної давності у відповідності до ч. 4 ст. 267 Цивільного кодексу України.

Колегія суддів зазначає, що не приймає надані позивачем письмові пояснення від 13.08.2024, оскільки такі пояснення подані позивачем до апеляційного суду з перевищенням строку, встановленого ухвалою від 17.06.2024 та в порушення ч.8 статті 80 ГПК України, стороною не було обґрунтовано неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

13.08.2024 в судовому засіданні бере участь прокурор Домашина Є.О., яка підтримала вимоги апеляційної скарги, а також наполягала на залучені до участі у справі Харківської обласної військової адміністрації та Міністерства культури та інформаційної політики України в якості третіх осіб по справі без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача. Також в судовому засіданні приймав участь представник позивача - Мілруд Є.О., який просить залишити без змін рішення господарського суду першої інстанції, як законне та обгрутоване, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Крім того, представником позивача Релігійної громади Свято-Хрестовоздвиженської Ізюмської єпархії Української православної церкви - Мілрудом Є.О. В ході судового засідання заявлено усне клопотання про відвід колегії суддів Східного апеляційного господарського суду в складі колегії головуючого судді Істоміної О.А., судді Медуниці О.Є. та судді Радіонової О.О., в задоволенні якого відмовлено, що відображено у відповідній ухвалі Східного апеляційного господарського суду від 13.08.2024.

Представник відповідача в судове засідання не з`явився, раніше ним було подане клопотання про розгляд справи без участі його представника.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, а також викладені в апеляційній скарзі, поясненнях по справі та інших заявах по суті спору доводи, заслухавши прокурора та представника позивача, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлених обставин справи та відповідність їх наданим доказам, розглянувши справу в порядку ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду встановила наступне.

Так, рішенням суду першої інстанції встановлено, що Свято-Хрестовоздвиженський храм (в минулому мав назву Миколаївський храм), розташований за адресою: Харківська область, Ізюмський район, м. Ізюм, вул. Соборна 5, будівлю якого з 1990 року займає Релігійна громада Свято-Хрестовоздвиженської Ізюмської єпархії Української православної церкви.

29.06.1990 рішенням виконавчого комітету Ізюмської міської ради народних депутатів №479 спірну будівлю передано релігійній громаді в користування.

14.12.1990 рішенням виконавчого комітету Харківської обласної ради народних депутатів №398 зареєстровано релігійну громаду Української православної церкви і відкрито культову споруду Миколаївської церкви в м.Ізюм (нині Свято-Хрестовоздвиженський храм).

05.12.1996 рішенням виконавчого комітету Ізюмської ради народних депутатів №1169 оформлено право користування земельною ділянкою Свято-Хрестовоздвиженському храму, яка розташована по вул.Соборній, 5, площею 0,2083 га.

23.02.1998 рішенням виконавчого комітету Ізюмської ради народних депутатів було вирішено передати будівлю розташовану в м.Ізюмі, вул. Соборна, 5 Свято-Хрестовоздвиженській релігійній громаді у безкоштовне користування.

20.07.1998 на підставі заяви уповноважених представників релігійної громади на виконання Указу Президента України №125 від 04.03.1992 "Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна" та відповідно до Закону України "Свободу совісті та релігійні організації", Розпорядженням голови Харківської обласної державної адміністрації №616 встановлено Управлінню містобудування та архітектури обладміністрації до 01.08.1998 передати в безоплатне користування Свято-Миколаївській релігійній громаді Української Православної Церкви культову споруду - пам`ятку архітектури в м.Ізюм, вул.Соборна, 5.

Проте, вказана будівля так і не була передана в безоплатне безстрокове користування релігійній громаді.

За твердженнями позивача, на протязі всього часу, починаючи з 1990 року, у даному храмі релігійною громадою проводились православні Богослужіння і обряди. Крім того, за власні кошти, здійснювались ремонти та поліпшення, сплачувались комунальні послуги.

На підставі вищезазначеного, позивач вважає, що оскільки користування вищевказаним об`єктом нерухомості здійснюється безперервно, добросовісно та відкрито понад десять років, є підстави для визнання за ним права власності на спірне нерухоме майно за набувальною давністю у відповідності до приписів ст. 344 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), що стало підставою для звернення до господарського суду із відповідним позовом про визнання права власності.

Господарський суд, приймаючи оскаржуване рішення, яким повністю задовольнив позовні вимоги, керувався тим, що позивачем добросовісно зайнятий Свято-Хрестовоздвиженський храм. Так, судом встановлено, що спірна будівля не була передана позивачу на підставі цивільно-правового правочину (договору купівлі-продажу, дарування, міни, оренди тошо), у зв`язку з чим володіння позивачем спірним нерухомим майном є безтитульним, тобто, таким, що не спирається на які-небудь правові підстави набувальної давності (титули), внаслідок чого до спірних відносин можливе застосування ст. 344 ЦК України. В підтвердження факту відкритого та безперервного володіння майном у вказаний період позивачем було представлено необхідний перелік підтверджуючих документів, матеріалами справи підтверджується, що позивачем з 1990 року здійснювались ремонти та поліпшення спірної будівлі. Враховуючи встановлення судом усіх обставин, які є необхідними для визнання права власності на майно за набувальною давністю, з огляду на висновки суду про можливість застосування до спірних правовідносин ст. 344 ЦК України, суд дійшов висновку про задоволення позову у повному обсязі.

Водночас, не погоджуючись з зазначеним рішенням прокурор зазначає, що "Миколаївська церква" розташована за адресою: м.Ізюм, вул. Соборна, 5 є пам`яткою архітектури національного значення, взята на державний облік Постановою Ради Міністрів Української Радянської Соціалістичної Республіки від 06.09.1979 №442 та внесена до Державного реєстру нерухомих пам`яток України. Статус пам`ятки архітектури національного значення будівлі підтверджується копією паспорта об`єкта (пам`ятки) культурної спадщини, акту технічного стану (пам`ятки) культурної спадщини та обліковою карткою об`єкта культурної спадщини. За таких обставин при розгляді даної справи слід було враховувати той факт, що спірне нерухоме майно, з огляду на приналежність його до пам`яток культури національного значення, має особливий режим використання та відчуження.

Перевіривши матеріали справи, правильність їх юридичної оцінки та застосування місцевим господарським судом норм законодавства, судова колегія дійшла висновку про задоволення апеляційної скарги, з огляду на таке.

Щодо правової кваліфікації спірних правовідносин по суті спору, судова колегія зазначає таке.

Предметом позову у даній справі є позовні вимоги Релігійної громади Свято-Хрестовоздвиженської Ізюмської єпархії Української православної церкви про визнання за Релігійною громадою права власності на церковні споруди, а саме: нежитлову будівлю літ. А-1 загальною площею 375,2 м.кв., нежитлову будівлю літ. Б-1 загальною площею 67,8 м.кв., нежитлову будівлю літ. Г-1 загальною площею 40,5 м.кв., нежитлову будівлю літ. Д-1 загальною площею 15,9 м.кв., які знаходяться за адресою: м.Ізюм, вул.Соборна 5, за набувальною давністю у відповідності до статті 344 Цивільного кодексу України.

Позовні вимоги мотивовані добросовісністю володіння позивачем Свято-Хрестовоздвиженським храмом по вулиці Соборній 5 в місті Ізюмі та безперервним, вільним користуванням позивачем цією будівлею протягом більше двадцяти років (з 1990 року), що, на думку позивача, є достатньою підставою для визнання за ним права власності на це майно за набувальною давністю.

Переглядаючи оскаржуване рішення місцевого господарського суду в апеляційному порядку, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно з положеннями частин першої та четвертої статті 344 Цивільного кодексу України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 Цивільного кодексу України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом статті 2 Цивільного кодексу України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Проте не будь-який об`єкт може бути предметом такого набуття права власності. Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об`єкт володіння має бути законним.

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 Цивільного кодексу України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.

Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.

Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.

Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац 2 частини 3 статті 344 Цивільного кодексу України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина 2 статті 344 Цивільного кодексу України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.

Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у Цивільному кодексі України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.

Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.

Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

Приймаючи рішення у справі місцевий господарський суд обмежився тими обставинами, що визнав доведеним факт добросовісного заволодіння позивачем чужим нерухомим майном на підставі Розпорядження голови Харківської обласної державної адміністрації від 20.07.1998 року №616 про передання в безоплатне користування Свято-Миколаївській релігійній громаді Української Православної Церкви культової споруди - пам`ятки архітектури в м. Ізюм, вул. Соборна, 5. В той же час матеріали справи не містять доказів які б свідчили про наявність інших осіб ніж позивач, які претендують на це майно.

При цьому, поза увагою суду залишився факт, що "Миколаївська церква" розташована за адресою: м.Ізюм, вул. Соборна, 5 є пам`яткою архітектури національного значення, яка взята на державний облік Постановою Ради Міністрів Української Радянської Соціалістичної Республіки від 06.09.1979 №442 та внесена до Державного реєстру нерухомих пам`яток України (охоронний номер 1605).

Разом з тим, до введення в дію Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" все майно церковних і релігійних громад було визнано державною власністю згідно зі статтею 366 Адміністративного кодексу Української РСР 1927 року.

Зазначене законодавство не було визнано нечинним з дня його прийняття, тобто, таким, що не породило правових наслідків. Тому держава, в собі органів, передбачених в статті 17 Закону, є належним власником культових будівель і майна. Державні органи мають право володіти, користуватися і розпоряджатися цими будівлями і майном, а також вчиняти щодо цих майнових об`єктів будь-які дії, що не суперечать закону, а тому в господарських судів немає підстав для задоволення позовних вимог релігійних організацій до відповідних державних органів про визнання права власності на культові будівлі і майно або про зобов`язання цих органів передати зазначені будівлі і майно у власність або в користування, оскільки інше рішення порушує право державної власності, виходячи із змісту чинного законодавства.

Суд звертає увагу на те, що втрата Адміністративним кодексом Української РСР 1927 року чинності (відповідно до Указу Президії Верховної Ради Української РСР №807-XI від 21.08.1985 "Про визнання деяких законодавчих актів Української РСР такими, що втратили чинність у зв`язку з введенням у дію Кодексу Української РСР про адміністративні правопорушення") на час виникнення спірних відносин сторін у справі не усуває юридичних наслідків виконання приписів цього Кодексу в період його чинності. Це стосується, зокрема, і наслідків виконання припису статті 366 названого законодавчого акту щодо визнання культових будівель і майна державою власністю.

Наведеним вище спростовуються доводи позивача про відсутність власника спірного майна та про наявність підстав для віднесення спірного майна до безхазяйного, а також доводи про добросовісність заволодіння майном, що виключає наявність правових підстав для визнання за позивачем права власності на спірне майно за набувальною давністю.

Цим доводам судом першої інстанції не було надано оцінку.

Додатково слід зазначити, що визначення відповідачів, предмета і підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (правова позиція Великої Палати Верховного Суду, викладена в постанові від 17.04.2018 у справі № 523/9076/16-ц).

Позов - це вимога позивача до відповідача, спрямована через суд, про захист порушеного або оспорюваного суб`єктивного права та охоронюваного законом інтересу, яке здійснюється у визначеній законом процесуальній формі.

За змістом статті 45 ГПК України сторонами у судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього кодексу. Позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачем у судовому процесі є особа, якій пред`явлено позовну вимогу.

Отже, позивачем є особа, яка має право вимоги, а відповідачем - особа, яка повинна виконати зобов`язання. При цьому відповідач має бути такою юридичною чи фізичною особою, за рахунок якої, в принципі, можливо було б задовольнити позовні вимоги. Захисту в судовому порядку підлягають порушене право й охоронювані законом інтереси саме від відповідача.

Таким чином, належним відповідачем є така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, тоді як неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача належить іншій особі - належному відповідачеві.

Так, належним відповідачем є особа, яка дійсно є суб`єктом відповідного матеріального правовідношення (подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 27.02.2020 у справі № Б-39/02-09).

З оглядну на викладене, визначення позивачем у справі складу сторін має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом.

Згідно з положеннями статті 48 ГПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання, залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання, за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

У Розпорядженні Президента України «Про повернення релігійним громадам культового майна» від 22.06.1996 визначено, що на виконання статті 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» місцевим органам державної виконавчої влади необхідно забезпечити до 01.12.1997 передачу у безоплатне користування або повернення безоплатно у власність релігійних організацій культових будівель і майна, які перебувають у державній власності та використовуються не за призначенням.

Згідно п. 6 Постанови Верховної Ради УРСР від 23.04.1991 «Про порядок введення в дію Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» (в редакції від 23.12.1993), на відповідні державні органи покладено обов`язок забезпечити згідно з зазначеним Законом повернення у власність релігійним громадам культових будівель і майна з урахуванням: прав релігійних громад, яким належали ці будівлі і майно на момент їх переходу у власність держави; прав релігійних громад, які користуються цими будівлями і майном в установленому Законом порядку; вкладення коштів релігійними громадами у спорудження, переобладнання культової будівлі і тривалості користування нею; наявності у даному населеному пункті (місцевості) інших культових будівель та їх використання релігійними громадами відповідних віровизнань; інших суттєвих обставин у їх сукупності. Рішення відповідного державного органу повинно бути вмотивованим.

Згідно ч.4 ст.17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23.04.1991 №987-ХІІ культова будівля та інше майно, які становлять історичну, художню або іншу культурну цінність, передаються релігійним організаціям і використовуються ними з додержанням установлених правил охорони використання пам`яток історії і культури. Клопотання про передачу релігійним організаціям культових будівель і майна у власність чи безоплатне користування розглядається у місячний строк з письмовим повідомленням про це заявників.

Релігійні організації мають переважне право на передачу їм культових будівель із земельною ділянкою, необхідних для обслуговування цих будівель.

Законом України від 23.12.1993 №3795-ХІІ до ст.17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» внесено зміни, якими передбачено, що культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим - Уряду РК.

Отже після внесення вищевказаних змін повноваження щодо передачі культових споруд у власність чи користування передано до обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

Вищим арбітражним судом України в Роз`ясненнях від 29.02.1996 №02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті і релігійні організації» дано поняття культових будівель та майна, а саме, під культовими будівлями та майном слід розуміти будівлі і речі, спеціально призначенні для задоволення релігійних потреб громадян. Всі інші будівлі та приміщення не можуть бути культовими, за винятком випадків, коли вони є невід`ємною частиною культової споруди і знаходяться на земельній ділянці, необхідної для обслуговування цієї культової споруди.

Таким чином, відповідно до ст. 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» релігійні організації мають право використовувати для своїх потреб будівлі і майно, що надаються їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями або громадянами.

Культова будівля і майно, що є державною власністю, можуть передаватися у почергове користування двом або більше релігійним громадам за їх взаємною згодою. За відсутності такої згоди державний орган визначає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладення з кожною громадою окремого договору.

Культова будівля та інше майно, які становлять історичну, художню або іншу культурну цінність, передаються релігійним організаціям і використовуються ними з додержанням установлених правил охорони і використання пам`яток історії та культури.

Як свідчать матеріали справи, позивачу і суду першої інстанції достеменно було відомо про статус спірного майна, що підтверджується Розпорядженням голови Харківської обласної державної адміністрації від 20.07.1998 №616 про передачу в безоплатне користування Свято-Миколаївській релігійній громаді Української Православної Церкви культової споруди - пам`ятки архітектури в м.Ізюм, вул.Соборна, 5, прийнятого відповідно до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», на виконання Указу Президента України від 04.03.1992 №125 «Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна» та на підставі заяви уповноважених представників релігійної громади.

За приписами Закону України «Про охорону культурної спадщини» до спеціально уповноважених органів охорони культурної спадщини (далі - органи охорони культурної спадщини) належать, зокрема, обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади і входить до системи органів виконавчої влади.

Місцева державна адміністрація в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою.

Місцеві державні адміністрації в межах, визначених Конституцією і законами України, здійснюють на відповідних територіях державний контроль за збереженням і раціональним використанням державного майна, охороною пам`яток історії та культури (ст. 16 Закону України «Про місцеві державні адміністрації»).

Отже держава в особі органу, передбаченого ст. 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», є належим власником культових будівель і майна, а зазначений орган має право володіти, користуватися та розпоряджатися цими будівлями і майном, а також вчинити щодо них будь-які дії, що не суперечать закону.

Тож в контексті статті 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» та ст. 3 Закону України «Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності» державним органом, який реалізовує правомочності держави як власника культового майна, в даному випадку є Харківська обласна військова адміністрація.

Проте, Харківська обласна військова адміністрація, як власник спірного майна, участі у розгляді справи не приймала, оскільки не була залучена в якості відповідача, проте суд першої інстанції ухвалив рішення про її права, інтереси та (або) обов`язки.

Крім того, судом першої інстанції не було залучено до розгляду справи Міністерство культури та інформаційної політики України, в той час як питання здійснення, погодження та контролю за пам`яткою належить до компетенції саме цього Міністерства.

Відповідно до п.1 Положення про Міністерство культури та інформаційної політики України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.10.2019 №885, Міністерство культури та інформаційної політики України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Міністерство культури та інформаційної політики України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах культури, державної мовної політики, популяризації України у світі, державного іномовлення, інформаційного суверенітету України (у частині повноважень з управління цілісними майновими комплексами державного підприємства "Мультимедійна платформа іномовлення України" та Українського національного інформаційного агентства "Укрінформ") та інформаційної безпеки, а також забезпечує формування та реалізацію державної політики у сферах відновлення та збереження національної пам`яті, мистецтв, охорони культурної спадщини, музейної справи, вивезення, ввезення і повернення культурних цінностей.

Пам`ятка національного значення, що перебуває у державній чи комунальній власності і потребує спеціального режиму охорони, може надаватися у користування за погодженням з центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини.

Згідно з вимогами Закону України «Про охорону культурної спадщини» до спеціально уповноважених органів охорони культурної спадщини (належать, зокрема, центральні органи виконавчої влади, що забезпечують формування та реалізують державну політику у сфері охорони культурної спадщини.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що позивач у даній справі клопотань про заміну первісного відповідача належним відповідачем чи про залучення до участі у справі іншої особи як співвідповідача не заявляв.

При цьому звернення з позовом до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови у позові.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про задоволення позову, оскільки позов подано позивачем до неналежного відповідача.

Щодо підстав для представництва прокурором інтересів держави у даній справі колегія суддів виходить з такого.

Статтею 131-1, п. 3 ч. 1 Конституції України передбачено, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Згідно з ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.

Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.

Відповідно до ч. 4 ст. 53 ГПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує: 1) в чому полягає порушення інтересів держави, 2) необхідність їх захисту, 3) визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає 4) орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу; бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому ст. 23 Закону України Про прокуратуру, прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо (аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18).

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим (висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду у від 26.05.2020 у справі №912/2385/18).

Як вбачається із матеріалів справи набуття релігійною громадою Свято-Хрестовоздвиженської Ізюмської єпархії Української православної церкви права власності на церковні споруди, а саме: нежитлову будівлю літ. А-І загальною площею 375,2 кв.м, нежитлову будівлю літ. Б-І загальною площею 67,8 кв.м, нежитлову будівлю літ. Г-І загальною площею 40,5 кв.м, нежитлову будівлю літ. Д-І загальною площею 15, кв.м, які знаходяться за адресою: м. Ізюм, вул. Соборна 5 на підставі рішення суду нівелює правову природу законної процедури набуття права власності на культове майно, передбаченої ст. 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», ст. ст. 5, 18 Закону України «Про охорону культурної спадщини» та дотримання прав власності в цілому. Зазначене в свою чергу є порушенням інтересів держави, оскільки спірне майно вибуло з власності держави поза волею власника та процедурою, передбаченою спеціальним законодавством, та без відповідного погодження.

Бездіяльність Харківської обласної військової адміністрації та Міністерства культури та інформаційної політики України полягає у невжитті заходів претензійно-позовної роботи самостійно, спрямованих на усунення порушень, у тому числі й пам`ятко-охоронного законодавства.

Обласною прокуратурою відповідно до вимог ч.4 ст.23 Закону України «Про прокуратуру» 08.05.2024 письмово повідомлено останніх про встановлені порушення та намір звернутися до суду з апеляційною скаргою з метою захисту інтересів держави у спірних правовідносинах.

Отже, враховуючи, що вказані інтереси до цього часу залишаються не захищеними, а уповноваженим органом державної влади допущено бездіяльність, прокурор дійшов висновку про наявність виключних підстав для представництва прокурором інтересів держави у спірних правовідносинах та підстав для внесення позову прокурором в інтересах держави.

Враховуючи наведене, колегія суддів зазначає, що прокурор дотримався визначеного Законом порядку, правомірно захищає інтереси держави в суді в межах наданих йому повноважень, участь прокурора у цій справі, є законною, не порушує справедливого балансу та зумовлена захистом державного інтересу.

Відповідно до ст.86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Отже, з огляду на те, що судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення не з`ясовані обставини, що мають значення для справи, висновки суду, викладені в рішенні не відповідають встановленим обставинам справи, що є підставами для скасування судового рішення, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга прокуратури підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволені позовних вимог.

Розподіл судових витрат здійснюється відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись статтями 269, 270, 275, 277, 281, 282, 283, 284 Господарського процесуального кодексу України, Східний апеляційний господарський суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Заступника керівника Харківської обласної прокуратури задовольнити.

Рішення Господарського суду Харківської області від 04.02.2019 у справі №922/3251/18 скасувати.

Ухвалити нове рішення, яким у позові відмовити повністю.

Стягнути з Релігійної громади Свято-Хрестовоздвиженської Ізюмської єпархії Української православної церкви (64300, Харківська область, Харківській район, м.Ізюм, вул. Соборна, 5, код ЄДРПОУ 23910549) на користь Харківської обласної прокуратури (61001, м.Харків, вул.Богдана Хмельницького, 4, код ЄДРПОУ 02910108) витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги в сумі 16.557,72 грн.

Доручити Господарському суду Харківської області видати відповідний наказ.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом двадцяти днів через Східний апеляційний господарський суд з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 20.08.2024

Головуючий суддя О.А. Істоміна

Суддя О.Є. Медуниця

Суддя О.О. Радіонова