Постанова

від 28.08.2024 по справі 910/1508/24

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"28" серпня 2024 р. Справа№ 910/1508/24

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Мальченко А.О.

суддів: Агрикової О.В.

Козир Т.П.

при секретарі судового засідання Линник А.М.,

розглянувши матеріали апеляційної скарги ОСОБА_1

на рішення Господарського суду міста Києва від 16.04.2024

у справі №910/1508/24 (суддя Кирилюк Т.Ю.)

за позовом ОСОБА_1

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Еф Ай Ем Офіс Центр Магнітогорська -2"

про визнання недійсною додаткової угоди та стягнення 74 081,28 грн,

за участю представників учасників справи згідно протоколу судового засідання, -

ВСТАНОВИВ:

У лютому 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Еф Ай Ем Офіс Центр Магнітогорська-2" (далі - Товариство) про визнання недійсною додаткової угоди №5 від 01.07.2020 до договору оренди нежитлового приміщення №2016/0109 від 01.09.2016 та стягнення 74 081,28 грн, посилаючись на те, що відповідач на момент укладення спірної додаткової угоди не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності, оскільки не був ані власником, ані користувачем прилеглої території (земельної ділянки), що унеможливлювало передання її в оренду та нарахування орендних платежів. Оскільки вказаний правочин не створює жодних правових наслідків для сторін та є недійсним з моменту його вчинення, відповідач зобов`язаний повернути позивачу сплачені на підставі зазначеної додаткової угоди кошти у розмірі 74081,28 грн.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 16.04.2024 у справі №910/1508/24 у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалюючи вказане рішення, суд першої інстанції виходив із недоведеності позивачем належними та допустимими доказами наявності підстав, які зумовлюють недійсність оскаржуваного правочину, оскільки спірною додатковою угодою позивачу не передавалась в оренду земельна ділянка з кодом 62:068:0249, кадастровий номер 8 000 000 000:62:068:0243 площею 12448,33 кв.м по АДРЕСА_1 , а внаслідок купівлі нерухомого майна, яке розміщене за вказаною адресою, до відповідача перейшло право власності на земельну ділянку, на якій розміщений такий об`єкт.

Не погоджуючись із вищезазначеним рішенням, ОСОБА_1 звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове - про задоволення позову.

Апеляційну скаргу мотивовано тим, що рішення суду першої інстанції прийняте з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права.

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, ОСОБА_1 наголосив на тому, що Товариство не є власником земельної ділянки, а тому не мало права на її передання в найм та здійснювати нарахування плати за її користування, відтак оспорювана додаткова угода є недійсною, а сплачені на підставі такої угоди кошти у розмірі 74 081,28 грн підлягають поверненню.

Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 17.04.2024 апеляційну скаргу у справі №910/1508/24 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючого судді Ходаківської І.П., суддів Демидової А.М., Владимиренко С.В.

18.04.2024 через систему "Електронний суд" від скаржника надійшло клопотання про витребування у відповідача доказів - копії договору оренди №2016/0109 від 01.09.2016 з усіма додатками, рахунками, актами здачі-приймання робіт (надання послуг), актами звірок взаємних розрахунків, які були укладені між сторонами. Крім цього, заявник також просив апеляційний господарський суд надати відповіді на питання у порядку статті 90 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

23.04.2024 через систему "Електронний суд" на адресу суду від скаржника надійшло клопотання про доповнення до апеляційної скарги, в якому скаржник зазначив про те, що щебеневе покриття є невід`ємною частиною земельної ділянки, яка розташована по АДРЕСА_1 , загальною площею 12448,33 кв.м, код 62:068:0249, кадастровий номер 8000000000:62:068:0243, частина якої була передана в найм позивачу, але відносно якої у відповідача не виникло ані права власності, ані права користування, оскільки Київською міською радою не приймалося відповідного рішення і відомості про державну реєстрацію права власності відсутні;

- відповідачем не було надано відповіді на поставлене в порядку опитування питання, який зміст останнім було вкладено у поняття "щебеневе покриття";

- у порушення принципу змагальності, судом було неправомірно відхилено клопотання позивача про зобов`язання відповідача надати відповіді на поставлені питання в порядку опитування.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 26.04.2024 витребувано з Господарського суду міста Києва матеріали справи №910/1508/24. Відкладено вирішення питання щодо можливості відкриття, повернення, залишення без руху або відмови у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Господарського суду міста Києва від 16.04.2024 у справі №910/1508/24 до надходження даної справи з суду першої інстанції.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 15.05.2024, після надходження матеріалів справи на запит, апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду міста Києва від 16.04.2024 по справі №910/1508/24 залишено без руху. Роз`яснено ОСОБА_1 , що протягом десяти днів з дня вручення даної ухвали особа має право усунути наведені недоліки, шляхом подання до суду доказів сплати судового збору в належному розмірі.

17.05.2024 через систему "Електронний суд" до Північного апеляційного господарського суду від скаржника надійшла заява про усунення недоліків, до якої додана платіжна інструкція №0.0.3650807455.1 від 17.04.2024 про сплату судового збору в належному розмірі, на виконання вимог ухвали суду.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 27.05.2024 у справі №910/1508/24 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Господарського суду міста Києва від 16.04.2024. Розгляд апеляційної скарги призначено на 26.06.2024.

19.06.2024 колегією суддів у складі: головуючого судді Ходаківської І.П., суддів Демидової А.М., Владимиренко С.В. заявлено про самовідвід від розгляду справи №910/1508/24.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 19.06.2024 заяву колегії суддів Північного апеляційного господарського суду у складі: головуючої судді Ходаківської І.П., суддів Демидової А.М., Владимиренко С.В. про самовідвід від розгляду справи №910/1508/24 задоволено. Матеріали справи №910/1508/24 передано для повторного автоматизованого розподілу з урахуванням спеціалізації суддів.

На підставі розпорядження Керівника апарату Північного апеляційного господарського суд від 21.06.2024 №09.1-07/248/24 проведено повторний автоматизований розподіл справи №910/1508/24.

Відповідно до Витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21.06.2024 апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду міста Києва від 16.04.2024 у справі №910/1508/24 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючого судді Мальченко А.О., суддів Агрикової О.В., Козир Т.П.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 26.06.2024 апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду міста Києва від 16.04.2024 у справі №910/1508/24 прийнято до провадження. Розгляд апеляційної скарги призначено на 28.08.2024.

26.06.2024 через підсистему "Електронний суд" до Північного апеляційного господарського суду від позивача надійшло клопотання про проведення судового засідання в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням підсистеми відеоконференцзв`язку Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи (далі - ЄСІТС).

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 01.07.2024 вищезазначене клопотання ОСОБА_1 було задоволено та постановлено проводити призначене судове засідання в справі №910/1508/24 в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням підсистеми відеоконференцзв`язку ЄСІТС.

Державне підприємство не скористалося правом, наданим статтею 263 ГПК України на подання відзиву на апеляційну скаргу.

Разом із цим, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції (частина 3 статті 263 ГПК України).

Як було раніше зазначено, 18.04.2024 через систему "Електронний суд" від скаржника надійшло клопотання про витребування у відповідача доказів - копії договору оренди №2016/0109 від 01.09.2016 з усіма додатками, рахунками, актами здачі-приймання робіт (надання послуг), актами звірок взаємних розрахунків, які були укладені між сторонами.

Вищезазначене клопотання обґрунтоване відсутністю наведених вище доказів у позивача, які мають істотне значення для правильного вирішення спору в цій справі. Апелянтом вживалися заходи з метою самостійного їх отримання, що підтверджується копією адвокатського запиту від 11.12.2023 №11/12/2, описом вкладення у цінний лист №0407039586730 від 11.12.2023, накладною та розрахунковим документом, однак був залишений без відповіді.

Розглянувши клопотання скаржника про витребування доказів, колегія суддів відмовляє у його задоволенні, виходячи з такого.

Згідно з приписами частин 1, 2 статті 81 ГПК України учасник справи у разі неможливості самостійно надати докази вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Таке клопотання повинно бути подане в строк, зазначений в частинах другій та третій статті 80 цього Кодексу. Якщо таке клопотання заявлено з пропуском встановленого строку, суд залишає його без задоволення, крім випадку, коли особа, яка його подає, обґрунтує неможливість його подання у встановлений строк з причин, що не залежали від неї.

У клопотанні про витребування судом доказів повинно бути зазначено: 1) який доказ витребовується (крім клопотання про витребування судом групи однотипних документів як доказів); 2) обставини, які може підтвердити цей доказ, або аргументи, які він може спростувати; 3) підстави, з яких випливає, що цей доказ має відповідна особа; 4) заходи, яких особа, яка подає клопотання, вжила для отримання цього доказу самостійно, докази вжиття таких заходів та (або) причини неможливості самостійного отримання цього доказу; 5) причини неможливості отримати цей доказ самостійно особою, яка подає клопотання.

Зі змісту клопотання про витребування доказів вбачається, що позивач просить суд витребувати докази, які складалися за участю як відповідача, так і позивача. Таким чином, примірники витребуваних доказів також повинні бути в самого скаржника. При цьому, доказів втрати чи знищення таких доказів позивачем не надано.

Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що клопотання скаржника про витребування доказів необхідно залишити без задоволення.

Крім цього, ОСОБА_1 також просив апеляційний господарський суд зобов`язати Товариство надати відповіді на питання у порядку, визначеному статтею 90 ГПК України.

Відповідно до частини 1 статті 90 ГПК України учасник справи має право поставити в першій заяві по суті справи або у додатку до неї не більше десяти запитань іншому учаснику справи про обставини, що мають значення для справи.

Зі змісту наведеної норми та частини 2 статті 161 ГПК України випливає, що письмове опитування учасників справи як свідків здійснюється шляхом поставлення питань у першій заяві по суті спору, якими є: позовна заява, відзив на позовну заяву (відзив), пояснення третьої особи щодо позову або відзиву.

Таким чином, процесуальним законом не передбачено право учасника справи проводити письмове опитування учасників справи як свідків на стадії апеляційного провадження, відтак відповідне клопотання також не підлягає задоволенню.

У судовому засіданні 28.08.2024 представник ОСОБА_1 підтримав вимоги своєї апеляційної скарги, просив її задовольнити, рішення суду скасувати та постановити нове рішення - про задоволення позову в повному обсязі.

Представник Товариства заперечив проти вимог апеляційної скарги позивача, вважає її безпідставною та необґрунтованою, у зв`язку з чим просив суд відмовити в її задоволенні, а судове рішення - залишити без змін.

28.08.2024 у судовому засіданні колегією суддів було оголошено вступну та резолютивну частини постанови господарського суду апеляційної інстанції.

Відповідно до вимог частин 1, 2, 5 статті 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Разом із цим, суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частини 4 статті 269 ГПК України).

Колегія суддів, обговоривши доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 , дослідивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування господарським судом при прийнятті оскаржуваного рішення норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги, виходячи із нижчезазначеного.

Як вбачається з матеріалів справи та правильно встановлено місцевим господарським судом, а також визнається учасниками справи,

01.09.2016 між Товариством (далі за текстом договору - Орендодавець) та Фізичною особою-підприємцем Сушинським Віталієм Геннадійовичем (далі за текстом договору - Орендар) було укладено договір оренди нежитлового приміщення №2016/0109 по АДРЕСА_1 , які належать останньому на праві власності, що підтверджується договором купівлі-продажу комплексу будівель від 24.12.2007, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шепелюк О.Г. за реєстровим №3155.

01.07.2020 між сторонами було також укладено додаткову угоду №5 до договору оренди нежитлового приміщення №2016/0109 від 01.09.2016, якою доповнили вказаний правочин пунктом 1.1.1., відповідно до якого Орендодавець передає Орендарю в строкове платне користування без права викупу щебеневе покриття загальною площею 135,98 кв.м, яке знаходиться в комплексі будівель, розташованих за адресою: Україна, місто Київ, вулиця Магніторська, 1 (далі за текстом договору - Приміщення №2).

Згідно з пунктом 2 вказаної додаткової угоди сторони дійшли взаємної згоди внести зміни в розділ 5 "Орендна плата та інші платежі", доповнивши його пунктами 5.1.1. та 5.2.1..

Відповідно до пункту 5.1.1. договору за оренду Приміщення №2 Орендар щомісячно, з 1 (першого) по 5 (п`яте) число місяця за який здійснюється оплата, на підставі рахунків-фактур, виставлених Орендодавцем, сплачує Орендодавцю орендну плату в національній валюті України, яка становить за кожний квадратний метр орендованої площі 35 (тридцять п`ять) грн 00 коп., крім ПДВ по ставці 20% 7 (сім) грн 00 коп., всього 42 (сорок дві) грн 00 коп.

Місячна орендна плата за Приміщення №2 складає 4 748 (чотири тисячі сімсот сорок вісім) грн 80 коп., крім цього ПДВ 949 (дев`ятсот сорок дев`ять) грн 76 коп., всього 5 698 (п`ять тисяч шістсот дев`яносто вісім) грн 56 коп. (пункт 5.2.1. договору).

01.07.2020 між сторонами також підписано та скріплено печатками акт приймання-передачі, за яким Товариство передало, а ФОП Сушинський В.Г. прийняв у користування Приміщення №2.

У відповіді від 17.01.2024 №05702-713 на адвокатський запит від 11.01.2024 №11/01/24 Департамент земельних ресурсів Виконавчого органу Київської міської ради (Київська міська державна реєстрація) повідомив, що в межах території, зазначеної в додатку до адвокатського запиту, обліковується земельна ділянка з кодом 62:068:0249, площею 12448,33 кв.м на вулиці Магніторській, 1 у Деснянському районі міста Києва за Відкритим акціонерним товариством "Київхімволокно" без оформленого згідно із законодавством України права власності або користування. Рішення щодо передачі вищевказаної земельної ділянки у власність або у користування Київською міською радою за поданням Департаменту не приймались. Відомості щодо присвоєння кадастрового номеру вищезазначеній земельній ділянці у Департаменті відсутні. Також повідомлено, що у Міському земельному кадастрі земельні ділянки у власності чи у користуванні Товариства не обліковуються.

У відповіді від 01.02.2024 №21-10-0.222-929/2-24 на адвокатський запит від 11.01.2024 №23/01/24 (вх. 21-798/0/1-24 від 29.01.2024) Головне управління Держгеокадастру у місті Києві та Київській області повідомило, що територія, яка зображена на доданих графічних матеріалах, потрапляє в межі земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:62:068:0243. Також зазначено, що відомості про державну реєстрацію речових прав на вказану земельну ділянку від органу державної реєстрації прав не надходили.

Оскільки, на момент укладення додаткової угоди №5 від 01.07.2020 до договору оренди нежитлового приміщення №2016/0109 від 01.09.2016, відповідач не був власником предмета оренди (прилеглої території), ОСОБА_1 звернувся з даним позовом до суду про визнання недійсною вищезазначеної додаткової угоди та стягнення коштів, які були сплачені на підставі оскаржуваного правочину.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, а доводи апеляційної скарги вважає необґрунтованими та такими, що не відповідають фактичним обставинам справи, зважаючи на таке.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі №2-383/2010 (провадження №14-308цс18) зроблено висновок, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

Відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Із погляду практичного застосування статті 215 ЦК України недійсний правочин можна визначити як правочин, який внаслідок невідповідності вимогам закону не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Згідно з приписами частин 1-3, 5 та 6 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Правовою підставою, що зумовлює визнання недійсною додаткову угоду № 5 від 01.07.2020, позивачем визначено частини 1, 2 статті 203 ЦК України.

Підстава недійсності правочину (оспорюваності чи нікчемності) має існувати в момент вчинення правочину (постанова Верховного Суду від 24.04.2020 у справі №522/25151/14-ц).

Згідно з частиною 1 статті 75 ГПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованих підстав вважати їх недостовірними або визнаними у зв`язку з примусом. Обставини, які визнаються учасниками справи, можуть бути зазначені в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників.

Як було правильно встановлено місцевим господарським судом та визнається учасниками справи, 01.09.2016 між Товариством (далі за текстом договору - Орендодавець) та Фізичною особою-підприємцем Сушинським Віталієм Геннадійовичем (далі за текстом договору - Орендар) було укладено договір оренди нежитлового приміщення №2016/0109 по АДРЕСА_1 .

01.07.2020 між вказаними сторонами було також укладено додаткову угоду №5 до договору оренди нежитлового приміщення №2016/0109 від 01.09.2016, якою було доповнено вказаний правочин пунктом 1.1.1., відповідно до якого Орендодавець передає Орендарю в строкове платне користування без права викупу щебеневе покриття загальною площею 135,98 кв.м, яке знаходиться в комплексі будівель, розташованих за адресою: Україна, місто Київ, вулиця Магніторська, 1 (далі за текстом договору - Приміщення №2).

Згідно з пунктом 2 вказаної додаткової угоди сторони дійшли взаємної згоди внести зміни в розділ 5 "Орендна плата та інші платежі", доповнивши його пунктами 5.1.1. та 5.2.1.

Відповідно до пункту 5.1.1. договору за оренду Приміщення №2 Орендар щомісячно, з 1 (першого) по 5 (п`яте) число місяця за який здійснюється оплата, на підставі рахунків-фактур, виставлених Орендодавцем, сплачує Орендодавцю орендну плату в національній валюті України, яка становить за кожний квадратний метр орендованої площі 35 (тридцять п`ять) грн 00 коп., крім ПДВ по ставці 20% 7 (сім) грн 00 коп., всього 42 (сорок дві) грн 00 коп.

Місячна орендна плата за Приміщення №2 складає 4 748 (чотири тисячі сімсот сорок вісім) грн 80 коп., крім цього ПДВ 949 (дев`ятсот сорок дев`ять) грн 76 коп., всього 5 698 (п`ять тисяч шістсот дев`яносто вісім) грн 56 коп. (пункт 5.2.1. договору).

01.07.2020 між сторонами також підписано та скріплено печатками акт приймання-передачі, за яким Товариство передало, а ФОП Сушинський В.Г. прийняв у користування Приміщення №2.

Як було зазначено ОСОБА_1 у позові та апеляційній скарзі, фактично предметом оренди за оскаржуваною додатковою угодою є земельна ділянка, яка не належить Товариству. Однак колегія суддів не погоджується з такими твердженнями скаржника, виходячи з наступного.

Колегією суддів встановлено, що 24.12.2007 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Альфа Інвестбуд" (далі за текстом договору - Продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Еф Ай Ем Офіс Центр Магнітогорська -2" (далі за текстом договору - Покупець) було укладено договір купівлі-продажу комплексу будівель, відповідно до пункту 1.1. якого Продавець продає, а Покупець купує комплекс будівель загальною площею 2 663,80 кв.м, а саме: будівля диспетчерської в літ. ХХХІV площею 128,40 кв.м, гараж в літ ХХХV площею 130,30 кв.м, авто бокс в літ ХХХVІ площею 1359,10 кв.м, будівля зарядної станції в літ. ХХХVІІ площею 961,60 кв.м, гараж в літ ХХХVІІІ площею 84,40 кв.м. Комплекс будівель, що є "Об`єкт" даного договору знаходиться за адресою: місто Київ, вулиця Магніторська, 1.

Вказаний договір підписаний уповноваженими представниками сторін та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шепелюк О.Г. за реєстровим №3155.

Таким чином, право власності на вищезазначені об`єкти нерухомого майна, які розташовані за адресою: місто Київ, вулиця Магніторська, 1, перейшло до Товариства та належать останньому на праві приватної власності.

Згідно зі статтею 79 ЗК України (у редакції, чинній на момент укладення договору купівлі-продажу комплексу будівель) земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об`єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться. Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

Підстави та порядок переходу права на земельну ділянку при переході права власності на розташовані на ній житловий будинок, будівлю або споруду визначаються статтею 377 ЦК України та статтею 120 ЗК України.

Земельні відносини, які формуються з приводу переходу земельних прав при набутті майнових прав на об`єкти нерухомості, розташовані на конкретній земельній ділянці, регламентуються нормами ЗК України, які є спеціальними відносно до цивільно-правових норм, які є загальними.

Згідно з частиною 1 статті 120 ЗК України (у редакції, чинній на момент укладення договору купівлі-продажу комплексу будівель) до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначено, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

Аналогічні за змістом положення містяться у статті 377 ЦК України (у редакції, чинній на момент укладення договору купівлі-продажу комплексу будівель).

Стаття 120 ЗК України (в редакції Закону України № 997-V від 27.04.2007) закріплювала автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди, Поточна редакція статті 120 ЗК України (зі змінами, внесеними Законом України №1702-VI від 05.11.2009) також передбачає автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі або споруди, і ці норми мають імперативний характер.

Отже, чинне, на момент укладення вищезазначеного договору купівлі-продажу, земельне та цивільне законодавство імперативно передбачало перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об`єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2018 у справі №910/18560/16.

Оскільки за договором купівлі-продажу комплексу будівель від 24.12.2007 відбулося відчуження нерухомого майна, яке знаходиться за адресою: Україна, місто Київ, вулиця Магніторська, 1, тому до покупця об`єктів нерухомого майна (відповідача (Товариства) перейшло право власності на частину земельної ділянки, в тому числі й щебеневе покриття, на якій розміщене придбане ним нерухоме майно та яка необхідна для обслуговування вказаного нерухомого майна.

Отже, доводи скаржника про те, що відповідач не є власником прилеглої території до орендованого нерухомого майна (земельної ділянки, яка знаходиться під придбаним нерухомим майном та необхідна для його обслуговування) є необґрунтованими та суперечить приписам статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України.

Крім цього, суд апеляційної інстанції не погоджується з доводами апелянта про те, що прилегла територія до орендованого приміщення входить до земельної ділянки з кадастровим номером 8 000 000 000:62:068:0243.

Як було раніше зазначено, у відповіді від 17.01.2024 №05702-713 на адвокатський запит від 11.01.2024 №11/01/24 Департамент земельних ресурсів Виконавчого органу Київської міської ради (Київська міська державна реєстрація) повідомив, що в межах території, зазначеної в додатку до адвокатського запиту, обліковується земельна ділянка з кодом 62:068:0249, площею 12448,33 кв.м на вулиці Магніторській, 1 у Деснянському районі міста Києва за Відкритим акціонерним товариством "Київхімволокно" без оформленого згідно із законодавством України права власності або користування. Рішення щодо передачі вищевказаної земельної ділянки у власність або у користування Київською міською радою за поданням Департаменту не приймались. Відомості щодо присвоєння кадастрового номеру вищезазначеній земельній ділянці у Департаменті відсутні. Також повідомлено, що у Міському земельному кадастрі земельні ділянки у власності чи у користуванні Товариства не обліковуються.

У відповіді від 01.02.2024 №21-10-0.222-929/2-24 на адвокатський запит від 11.01.2024 №23/01/24 (вх. 21-798/0/1-24 від 29.01.2024) Головне управління Держгеокадастру у місті Києві та Київській області повідомило, що територія, яка зображена на доданих графічних матеріалах, потрапляє в межі земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:62:068:0243. Також зазначено, що відомості про державну реєстрацію речових прав на вказану земельну ділянку від органу державної реєстрації прав не надходили.

Однак колегією суддів встановлено, що в матеріалах справи відсутні вищезазначені адвокатські запити та додані до них графічні матеріали, у зв`язку з чим суд позбавлений встановити (перевірити) те, що інформація, зазначена у листах від 17.01.2024 №05702-713, від 01.02.2024 №21-10-0.222-929/2-24, стосується саме земельної ділянки, яка знаходиться під придбаним Товариством нерухомим майном, відтак доводи про входження прилеглої території до орендованого приміщення до земельної ділянки з кадастровим номером 8000000 000:62:068:0243, є необґрунтованими.

Крім цього, як вбачається із вказаних листів та інформації, наявній у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, відсутні зареєстровані речові права на земельну ділянку з кадастровим номером 8000000 000:62:068:0243, тобто вказана земельна ділянка не перебуває у власності жодної особи.

Також колегія суддів не погоджується з доводами апелянта, про те що оскаржувана додаткова угода за своєю паравовою природою є договором оренди землі.

Статтею 11 ЦК України визначено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки; підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частиною 1 статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

За приписами статей 509, 526 ЦК України, статей 173, 193 Господарського кодексу України (далі - ГК України) суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Правова природа договору не залежить від його назви, а визначається його змістом, тому при оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків, тобто дослідити відповідні умови договору з зазначенням своїх висновків за результатами такої оцінки у прийнятому судовому рішенні.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 30.05.2023 у справі №914/4127/21.

Як було раніше зазначено, додатковою угодою №5 до договору оренди нежитлового приміщення №2016/0109 від 01.09.2016, позивачу передано в строкове платне користування без права викупу щебеневе покриття загальною площею 135,98 кв.м, яке знаходиться в комплексі будівель, розташованих за адресою: Україна, місто Київ, вулиця Магніторська, 1.

Згідно зі статтею 13 Закону України "Про оренду землі" (у редакції, чинній на момент укладення оскаржуваної додаткової угоди) договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Згідно з частинами 1, 2 статті 15 Закону України "Про оренду землі" (у редакції, чинній на момент укладення оскаржуваної додаткової угоди) істотними умовами договору оренди землі є: об`єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки), дата укладення та строк дії договору оренди, орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови.

Відповідно до частин 1, 2 статті 79 ЗК України (у редакції, чинній на момент укладення оскаржуваної додаткової угоди) земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об`єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, якщо інше не встановлено законом та не порушує прав інших осіб.

Формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру (частина 1 статті 791 ЗК України (у редакції, чинній на момент укладення оскаржуваної додаткової угоди).

Відповідно до частин 9, 10 статті 791 ЗК України (у редакції, чинній на момент укладення оскаржуваної додаткової угоди) земельна ділянка може бути об`єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї. Державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що в матеріалах справи відсутні докази про те, що земельна ділянка, на якій розміщене придбане Товариством за договором купівлі-продажу від 24.12.2007 нерухоме майно та яка необхідна для обслуговування такого нерухомого майна, була сформована.

Оскільки вказана земельна ділянка на момент укладення оскаржуваної додаткової угоди не вважалася об`єктом цивільних прав, тому й укладення договору оренди землі було неможливим.

При цьому, як було вірно зазначено місцевим господарським судом, додатковою угодою №5 від 01.07.2020 позивачу не передавалась в оренду земельна ділянка із кадастровим номером 8000000000:62:068:0243, а тому вказані доводи представника позивача не беруться до уваги.

Разом з тим, посилання позивача при обґрунтуванні позову та тлумачення договірних відносин відповідача з іншими контрагентами з метою визначення предмету оренди спірної додаткової угоди є неприйнятним та не беруться судом до уваги, оскільки трактування спірної угоди в рамках даної справи не може ставитись у залежність від господарської діяльності в рамках умов договорів відповідача з іншими суб`єктами господарювання.

Відповідно до частини 1 статті 317 ЦК України (у редакції, чинній на момент укладення оскаржуваної додаткової угоди) власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (частини 1, 2 статті 319 ЦК України (у редакції, чинній на момент укладення оскаржуваної додаткової угоди).

За статтею 761 ЦК України (у редакції, чинній на момент укладення оскаржуваної додаткової угоди) право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права. Наймодавцем може бути також особа, уповноважена на укладення договору найму.

Враховуючи вищевикладене, відповідачем правомірно передано в найм позивачу щебеневе покриття загальною площею 135,68 кв.м, яке знаходиться в комплексі будівель, розташованих за адресою: Україна, місто Київ, вулиця Магніторська, 1, що належить відповідачу на праві приватної власності.

Таким чином, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що позивачем не доведено наявність підстав, передбачених частинами 1, 2 статті 203 ЦК України, які зумовлюють недійсність оскаржуваної додаткової угоди.

Також колегія суддів зауважує, що недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

Завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави (частина 1 статті 2 ГПК України).

Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують господарське судочинство для такого захисту.

Така ж за змістом правова позиція викладена у постановах об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05.09.2019 у справі №638/2304/17, від 27.01.2020 у справі №761/26815/17.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно з частиною першою статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.

Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України, статтею 4 ГПК України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Водночас зазначені норми не означають, що кожний позов, поданий до суду, має бути задоволений. Якщо позивач не довів порушення його права чи безпосереднього інтересу, в позові слід відмовити. Близький за змістом правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2021 у справі №761/45721/16-ц.

Аналіз наведених норм свідчить про те, що підставою для звернення особи до суду є наявність у неї порушеного права та/або законного інтересу. Таке звернення здійснюється особою, якій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права та/або законного інтересу особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.

Особа, яка звертається до суду з позовом вказує у позові власне суб`єктивне уявлення про її порушене право та/або охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються заявлені вимоги, у тому числі, щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 29.08.2023 у cправі №910/5958/20.

З матеріалів справи вбачається, що 01.07.2020 між сторонами підписано та скріплено печатками акт приймання-передачі, за яким Товариство передало, а ФОП Сушинський В.Г. прийняв у користування Приміщення №2.

При цьому, як зазначає сам позивач, останній звернувся до відповідача із проханням на монтаж навісу на вказаному щебеневому покритті, що було погоджено Товариством листом від 06.07.2020 №20.

Крім цього, за твердженнями позивача, у період з червня по вересень 2020 року було здійснено виготовлення та монтаж автомобільного навісу за адресою: місто Київ, Магніторська, 1.

Таким чином, укладення між ФОП Сушинський В.Г. та Товариством оскаржуваної додаткової було спрямоване на настання реальних правових наслідків - користування на оплатній основі щебеневим покриттям, площею 135,68 кв.м.

Натомість позивачем не доведено, а судом апеляційної інстанції не встановлено в чому полягає порушення прав позивача внаслідок укладення оскаржуваної додаткової угоди, що також є підставою для відмови у задоволенні позову.

Також колегія суддів зауважує, що відомості з Єдиного державного реєстру речових прав та Державного земельного кадастру є відкритими та загальнодоступними, а тому перед укладенням оскаржуваної додаткової угоди позивач мав можливість встановити власників земельної ділянки, розташованої за адресою: місто Київ, Магніторська, 1.

У той же час, суд апеляційної інстанції зауважує, що загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 частини 1 статті 3 ЦК України). При цьому обов`язок діяти добросовісно поширюється на обидві сторони (пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020 у справі №688/2908/16-ц).

Верховний Суд неодноразово зазначав, що добросовісність (пункт 6 частини 1 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) ґрунтується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них (пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.05.2021 у справі №461/9578/15-ц, постанови Верховного Суду від 10.04.2019 у справі №390/34/17, від 30.11.2021 у справі №910/4224/21).

У зв`язку з викладеним, колегія суддів звертає увагу скаржника на те, що ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів, а з метою звільнення від сплати заборгованості є недопустимим та є порушення добросовісності та чесної ділової практики.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з частинами 1-3 статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до частини 1 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно зі статтею 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

З огляду на встановлені обставини справи та наявні в матеріалах справи докази, колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову.

Доводи апелянта про ухвалення господарським судом рішення з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи судом апеляційної інстанції, а наявні в матеріалах справи докази свідчать про обґрунтованість викладених в оскаржуваному рішенні висновків суду.

При цьому, колегія суддів зазначає, що враховуючи положення частини 1 статті 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 №475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів №2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 №3477-IV (3477-15) "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 04.11.1950) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" у рішенні від 18.07.2006 та у справі "Трофимчук проти України" у рішенні від 28.10.2010 зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент сторін. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

З урахуванням усіх фактичних обставин справи, встановлених судом апеляційної інстанції, інші доводи позивача, викладені в апеляційній скарзі, не беруться до уваги, оскільки не впливають на вирішення спору у даній справі.

Згідно зі статтею 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на вищезазначене, апеляційний господарський суд вважає, що рішення Господарського суду міста Києва від 16.04.2024 у справі №910/1508/24 прийнято відповідно до вимог чинного законодавства, з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги законних та обґрунтованих висновків суду першої інстанції не спростовують, а тому підстав для його скасування чи зміни не вбачається, відповідно, апеляційна скарга ОСОБА_1 має бути залишена без задоволення.

Судовий збір за розгляд апеляційної скарги у зв`язку з відмовою в її задоволенні, на підставі статті 129 ГПК України, покладається на апелянта.

Керуючись статтями 253-254, 269, 275-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду міста Києва від 16.04.2024 у справі №910/1508/24 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 16.04.2024 у справі №910/1508/24 залишити без змін.

3. Матеріали справи №910/1508/24 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та в строк, передбачені статтями 287-289 ГПК України.

Повний текст складено 03.09.2024.

Головуючий суддя А.О. Мальченко

Судді О.В. Агрикова

Т.П. Козир