Ухвала

від 27.08.2024 по справі 911/535/22

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

27 серпня 2024 року

м. Київ

cправа № 911/535/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,

секретар судового засідання - Денисюк І. Г.,

за участю представників:

позивача - Логінов К. Е.,

відповідача - Кулибаба В. О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Азонекс"

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 08.02.2024 (судді: Коробенко Г. П. - головуючий, Кравчук Г. А., Козир Т. П.) і рішення Господарського суду Київської області від 29.08.2023 (суддя Чорногуз А. Ф.) у справі

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Азонекс"

до Публічного акціонерного товариства "Центренерго"

про визнання договору недійсним в частині,

В С Т А Н О В И В:

У лютому 2022 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Азонекс" (далі - ТОВ "Азонекс") звернулося до Господарського суду Київської області з позовом до Публічного акціонерного товариства "Центренерго" (далі - ПАТ "Центренерго") про визнання недійсними пунктів 10.4.3, 10.4.4 і 10.4.5 договору поставки вугілля від 18.11.2019 № 111/78 (далі - договір поставки від 18.11.2019, спірний договір), укладеного між сторонами у справі.

Позивач на обґрунтування позовних вимог посилався, зокрема, на те, що оспорювані положення спірного договору суперечать Податковому кодексу України та Господарського кодексу України, а також принципам справедливості і добросовісності, ставлять позивача у вкрай невигідне становище, адже передбачають обов`язок позивача сплачувати на користь відповідача грошові кошти у якості збитків за реальної відсутності таких збитків.

Рішенням Господарського суду Київської області від 29.08.2023 у позові відмовлено.

Аргументуючи судове рішення, місцевий господарський суд виходив із відсутності підстав, з якими положення законодавства пов`язують визнання недійсним оспорюваних пунктів договору поставки від 18.11.2019, зокрема, зазначив, що вони не суперечать положенням Податкового кодексу України, а також актам цивільного законодавства, інтересам сторін, не применшують обсяг прав позивача та узгоджені сторонами з дотриманням вимог законодавства. Водночас суд зауважив на тому, що задоволення вказаного позову не призведе до поновлення будь-яких прав позивача, оскільки вони наразі не порушені, натомість задоволення позову може, в свою чергу, призвести до дисбалансу інтересів сторін, коли сторона відповідача втратить обсяг прав, наданих їй договором.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 08.02.2024 вказане рішення господарського суду першої інстанції залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками місцевого господарського суду, покладеними в основу судового рішення про відмову в позові.

Не погоджуючись із ухваленими у справі судовими рішеннями, ТОВ "Азонекс" звернулося з касаційною скаргою (з урахуванням її уточненої редакції) до Верховного Суду, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Київської області від 29.08.2023 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 08.02.2024 у цій справі та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження скаржник посилається на положення пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України; вважає, що судами попередніх інстанцій не були враховані висновки щодо застосування пункту 3 статті З Цивільного кодексу України, частини 2 і частини 3 статті 6 Цивільного кодексу України, статті 627 Цивільного кодексу України, викладені у постанові Верховного Суду від 30.09.2020 у справі № 559/1605/18, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.05.2021 у справі № 149/1499/18, а також висновки щодо застосування статей 173, 174, 218 та частини 1 статті 230 Господарського кодексу України, викладені у постановах Верховного Суду від 02.05.2018 у справі № 908/3565/16, від 18.11.2019 у справі № 904/5949/18.

ПАТ "Центренерго" у відзиві на касаційну скаргу заперечило проти її доводів, просило відмовити у задоволенні касаційної скарги, а оскаржені судові рішення залишити без змін як законні та обґрунтовані.

Як установили суди та свідчать матеріали справи, предметом позову у ній є вимоги позивача про визнання недійсними пунктів 10.4.3, 10.4.4 і 10.4.5 договору поставки від 18.11.2019, укладеного між сторонами у справі.

Зокрема, пункт 10.4.3 - у випадку відсутності реєстрації податкових накладних протягом 365 календарних днів із дати виникнення податкового зобов`язання, в результаті чого покупець втратить право на податковий кредит за вказаними податковими накладними, постачальник зобов`язаний протягом 5 робочих днів з дати відправки покупцем відповідної вимоги постачальнику сплатити покупцю грошові кошти в розмірі, що дорівнює сумі ПДВ, зазначеній у вказаних податкових накладних та компенсувати покупцю усі пов`язані з таким порушенням збитки;

пункт 10.4.4 - у випадку, якщо органами державної фіскальної служби (шляхом складання повідомлення-рішення, акта перевірки, довідки або іншим способом) та/або рішенням (ухвалою, постановою тощо) суду буде зменшено податковий кредит (відмовлено в податковому кредиті) з ПДВ покупця за податковими накладними постачальника, зменшені витрати покупця на вартість товарів/послуг тощо, придбаних у постачальника, донараховано покупцю податки, збори, обов`язкові платежі, нараховані покупцю штрафні санкції за порушення податкового або іншого законодавства, або судом буде прийнято рішення про стягнення в дохід держави отриманого за угодою (договором), визнаною недійсною, і це буде пов`язано з:

- відсутністю реєстрації податкової накладної, розрахунку коригувань кількісних та вартісних показників до податкової накладної в Єдиному реєстрі податкових накладних;

- реєстрацією податкової накладної, розрахунку коригувань кількісних та вартісних показників до податкової накладної після строків, встановлених чинним законодавством України;

- реєстрацією податкової накладної, розрахунку коригувань кількісних та вартісних показників до податкової накладної з порушеннями чинного законодавства України;

- анулюванням (скасуванням) державної реєстрації постачальника;

- виключенням постачальника з реєстру платників ПДВ (у тому числі анулюванням свідоцтва платника ПДВ);

- господарськими відносинами постачальника та/або його контрагентів з підприємствами, які мають ознаки фіктивності, що зафіксовано в актах перевірки органів державної фіскальної служби або рішенням (ухвалою, постановою тощо) суду;

- будь-якими іншими фактами, пов`язаними з порушенням постачальником або його контрагентами податкового або іншого законодавства, що призведе до застосування штрафних санкцій відносно покупця з боку контролюючих органів,

Постачальник зобов`язується протягом 5 (п`яти) банківських днів із дати відправлення покупцем відповідної вимоги постачальнику за його місцезнаходженням (яке вказано в договорі), сплатити покупцю штраф в розмірі, рівному сумі, на яку покупцем зменшено (відмовлено) податковий кредит по ПДВ, зменшено витрати, донараховані податки, збори, обов`язкові платежі, нараховані штрафні санкції, стягнуто в дохід держави одержане за угодою (договором), визнаною недійсною;

пункт 10.4.5 - у випадку, якщо акт (дії) державної фіскальної служби або рішення суду (які стали підставою для виникнення зобов`язань з відшкодування збитків) надалі будуть визнані незаконними і скасовані (повністю або частково) за рішенням суду, що набрало законної сили, покупець зобов`язаний повернути постачальнику отримані від нього в якості штрафу грошові кошти у відповідній сумі (пропорційно, в залежності від того, в якій частині акт/дії/рішення визнані незаконними/скасовані/змінені). При цьому, якщо з покупця фактично були стягнуті до бюджету суми донарахованих податків, зборів, штрафних санкцій, вартості отриманого за угодою (договором), то повернення постачальнику грошових коштів здійснюється тільки після їх фактичного отримання покупцем з бюджету і лише в розмірі суми, повернутої з бюджету.

Місцевий господарський суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції, відмовив у задоволенні цього позову.

Надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам, попередні судові інстанції виходили, зокрема із положень статей 3, 5, 6, 202, 203, 215, 217, 627 Цивільного кодексу України, статей 67, 179 Господарського кодексу України, статей 198, 201 Податкового кодексу України та зазначили, що сторони у цьому випадку діяли в межах закону, а саме скористалися наданим законодавцем правом на власний розсуд укласти спірний договір та визначити його зміст, у тому числі, врегулювали у договорі правові наслідки порушення позивачем обов`язку щодо реєстрації податкових накладних, визначених пунктами 10.4.3- 10.4.5 спірного договору. За висновками судів попередніх інстанцій, оспорювані позивачем пункти договору, в свою чергу, мають на меті уникнення виникнення збитків, оскільки стимулюють виконання обов`язку з реєстрації податкових накладних; положення статті 198 Податкового кодексу України, на яку, серед іншого, як на підставу позову послався позивач, не стосується прав позивача як продавця товару та не впливає на їх обсяг, а визначає граничні строки за яких відповідач матиме можливість віднести сплачений ПДВ до податкового кредиту у звітний період; невідповідності оспорюваних пунктів договору іншим положенням вказаного Кодексу позивач не навів, а суди не встановили. Таким чином, попередні судові інстанції не установили обставин та підстав, з якими положення законодавства пов`язують визнання недійсними оспорюваних пунктів договору, як і не установили суди порушень прав та інтересів позивача у наведеному випадку, натомість судовому захисту підлягає саме порушене право (інтерес) позивача.

За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.

Згідно з частиною 3 статті 215 Цивільного кодексу України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (таку правову позицію викладено, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17).

Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.

Відсутність порушеного права й інтересу встановлюється при розгляді справи по суті та є самостійною підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові (зокрема, постанова Верховного Суду від 29.11.2023 у справі № 521/15465/21).

Згідно з положеннями статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до положень статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Як уже зазначалося, на обґрунтування підстав касаційного оскарження скаржник посилався на положення пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України і з цієї підстави було відкрито касаційне провадження.

Отже, предметом касаційного розгляду є законність та обґрунтованість оскаржуваних скаржником судових рішень в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Суд касаційної інстанції не вправі здійснювати переоцінку обставин, з яких виходили суди при вирішенні справи, а повноваження суду касаційної інстанції обмежуються виключно перевіркою дотримання судами норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи та виключно в межах доводів касаційної скарги (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі № 925/698/16).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц, Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 17.09.2020 у справі № 908/1795/19).

У свою чергу, Верховний Суд є судом права, а не факту, тому діючи у межах повноважень та порядку, визначених статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, він не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку (постанови Верховного Суду від 03.02.2020 у справі № 912/3192/18, від 12.11.2019 у справі № 911/3848/15, від 02.07.2019 у справі № 916/1004/18).

За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

У кожному випадку порівняння правовідносин та їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин (пункт 31 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20).

Разом із тим зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).

Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.

Разом із тим, підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Крім того, посилання скаржника на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження не можуть бути взяті до уваги судом касаційної інстанції, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

Верховний Суд у своїй діяльності висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи. Такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами.

З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування таких правових висновків у кожній конкретній справі.

Схожа правова позиція є усталеною та знайшла своє відображення у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.03.2023 у справі № 154/3029/14-ц.

Проаналізувавши висновки, які викладені у наведених скаржником постановах Верховного Суду у справах № 559/1605/18, № 149/1499/18, колегія суддів зазначає, що вони стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі, що переглядається, з огляду на таке.

У справі № 149/1499/18 вирішувався спір між фізичними особами про стягнення основної суми боргу за договором позики, процентів за користування позикою, 3 % річних та інфляційних втрат. У цій справі Великою Палатою Верховного Суду надавалась відповідь на два ключові питання, а саме чи правомірно у договорі позики визначати плату за користування нею у твердій сумі та чи можна нараховувати проценти за користування коштами у розмірі однієї облікової ставки Національного банку України з настанням терміну повернення позики і після цього.

У справі № 559/1605/18 суди розглядали позов фізичних осіб до товариства з обмеженою відповідальністю про захист прав споживача. Водночас досліджувалося питання існування правових підстав кваліфікувати умови договору про надання туристичних послуг щодо зменшення (обмеження) розміру пені, передбаченої частиною 5 статті 10 Закону "Про захист прав споживачів" як нікчемних, а також можливість зменшення неустойки за рішенням суду, якщо вона значно перевищує розмір збитків.

Висновки у наведених скаржником справах та у цій справі, в якій подано касаційну скаргу не можуть вважатися у наведеному випадку випадку подібними через те, що такі висновки у вказаних справах виокремлені скаржником із контексту судових рішень, при цьому не ураховані викладені в рішеннях правові позиції Верховного Суду стосовно спірних правовідносин та предмету спору в контексті досліджуваних судами у вказаних справах доказів та встановлених фактичних обставин.

Разом із тим, посилання скаржника на загальні висновки Верховного Суду у наведених вище постановах (щодо обмеженості свободи договору, застосування принципів добросовісності, справедливості та розумності), носять суто декларативний характер і також не свідчать про неправильне застосування судами попередніх інстанції норм матеріального чи порушення норм процесуального права у справі, в якій подано касаційну скаргу. Попередні судові інстанції в оскаржених судових рішеннях, серед іншого, дослідили обставини справи, надали оцінку діям учасників спірних правовідносин, а також оспорюваним умовам спірного договору поставки на відповідність їх вимогам закону, урахувавши відповідні положення Цивільного кодексу України (статті 3, 6, 627 Цивільного кодексу України) та вказані принципи, про що свідчить зміст оскаржених судових рішень, та за результатами вирішення спору не установили порушень закону та прав позивача оспорюваними пунктами договору.

Водночас колегія суддів відхиляє посилання скаржника на застосування судами попередніх інстанцій статей 173, 174, 218 та частини 1 статті 230 Господарського кодексу України без з урахування висновків щодо їх застосування, викладених у постановах Верховного Суду у справах № 908/3565/16, № 904/5949/18, оскільки, відмовляючи у позові, попередні судові інстанції у справі, в якій подано касаційну скаргу, наведеними положеннями не керувалися та їх не застосовували; у вказаних справах спір стосувався, зокрема, стягнення штрафних санкцій за несвоєчасну реєстрацію податкових накладних, що не може свідчити про релевантність зазначеної судової практики.

Ураховуючи конкретні обставини цієї справи, в якій подано касаційну скаргу, встановлені судами попередніх інстанцій, оскаржувані судові рішення не суперечать правовим висновкам, які зазначені в касаційній скарзі як підстави для відкриття касаційного провадження.

Колегія суддів суду касаційної інстанції звертає увагу на те, що посилання на практику Верховного Суду (без аналізу та врахування обставин справи, за яких судом касаційної інстанції було зроблено відповідні висновки, без доведення подібності правовідносин у справах) щодо оцінки того чи іншого аргументу, які зроблені на підставі встановлених фактичних обставин конкретної справи і наявних в матеріалах справи доказів, не є свідченням застосування судами попередніх інстанцій у цій справі норм матеріального права без урахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування.

Для спростування будь-якого висновку, наведеного у оскаржуваних судових рішеннях, скаржник має навести не особисті міркування щодо незаконності та необґрунтованості цих судових рішень, а довести, який саме висновок Верховного Суду щодо застосування конкретної норми права у подібних відносинах не врахували суди попередніх інстанцій з урахуванням встановлених ними обставин справи. Незгода скаржника з рішеннями судів попередніх інстанцій або з правовою оцінкою та правовими висновками, які містяться в рішеннях, не свідчить про їх незаконність.

З огляду на зазначене підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу, не знайшла підтвердження.

Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ТОВ "Азонекс" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 08.02.2024 і рішення Господарського суду Київської області від 29.08.2023 у цій справі.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Азонекс" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 08.02.2024 і рішення Господарського суду Київської області від 29.08.2023 у справі № 911/535/22 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Головуючий Т. Б. Дроботова

Судді Н. О. Багай

Ю. Я. Чумак