Ухвала

від 05.09.2024 по справі 910/14070/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

05 вересня 2024 року

м. Київ

cправа № 910/14070/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Колос І.Б. (головуючий), Булгакової І.В., Жайворонок Т.Є.,

розглянувши у порядку письмового провадження

касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Спрей Агро»</a>

на рішення господарського суду міста Києва від 27.12.2023 (суддя Борисенко І.І.)

та постанову Північного апеляційного господарського суду від 21.05.2024 (головуючий суддя: Шаптала Є.Ю., судді: Тищенко О.В., Яковлєв М.Л.)

у справі № 910/14070/23

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Мрія Фармінг Поділля»</a> (далі - ТОВ «Мрія Фармінг Поділля»)

до товариства з обмеженою відповідальністю «Спрей Агро»</a> (далі - ТОВ «Спрей Агро»)

про стягнення 30% річних та інфляційних втрат,

ВСТАНОВИВ:

ТОВ «Мрія Фармінг Поділля» звернулося до суду з позовом до ТОВ «Спрей Агро» про стягнення з останнього 30% річних за користування чужими грошовими коштами у розмірі 334 051,12 грн та 274 376,92 грн інфляційних втрат.

Позовні вимоги обґрунтовані з посиланням на те, що відповідно до укладеного сторонами спору договору поставки обладнання від 10.03.2021 № 10032021-4 позивачем було здійснено попередню оплату в розмірі 850 269,59грн (60% від загальної вартості товару), проте відповідач в порушення взятих на себе зобов`язань не здійснив поставку товару в строки, обумовлені договором, а саме до 30.04.2021 та до 20.05.2021 відповідно.

Зазначені обставини встановлені в рішенні господарського суду міста Києва від 26.09.2022 у справі № 910/20965/21, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 28.02.2023, відповідно до якого позовні вимоги ТОВ «Мрія Фармінг Поділля» до ТОВ «Спрей Агро» про стягнення основного боргу (коштів, сплачених в якості попередньої оплати), а також нарахованих на суму основного боргу пені, 30% річних та інфляційних втрат задоволені повністю.

З метою компенсації в повному обсязі втрати від тривалого протиправного користування відповідачем грошовими коштами в сумі 850 269,59 грн, перерахованими в якості попередньої оплати та повернутими 30.03.2023 та 30.04.2023 під час примусового виконання рішення суду у справі № 910/20965/21, позивачем здійснено донарахування сум, які останній просив суд стягнути, а саме:

- 274 376,92 грн інфляційних втрат, які нараховані за період з листопада 2021 по березень 2023 (з наступного дня, до якого здійснено попереднє нарахування і стягнення судом інфляційних втрат та до фактичного перерахування основної суми боргу);

- 30% річних за користування чужими грошовими коштами у сумі 334 051,12грн, які нараховані за період з 08.12.2021 до 30.03.2023 (з наступного дня, до якого здійснено попереднє нарахування і стягнення судом 30% річних та до фактичного перерахування основної суми боргу).

Рішенням господарського суду міста Києва від 27.12.2023 у справі № 910/14070/23, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 21.05.2024, позов задоволено частково: стягнуто з відповідача на користь позивача 274 376,92 грн інфляційних втрат, 333 352,26 грн - 30% річних та 9 117,31 грн судового збору.

Судові акти попередніх інстанцій мотивовані простроченням виконання відповідачем обов`язку з повернення попередньої оплати за договором (на яку товар не був поставлений), з посиланням на пункт 10.10 договору (яким передбачено відповідальність продавця у вигляді сплати 30% річних за порушення строків поставки товару внаслідок чого відбувається користування грошовими коштами покупця до дня фактичної поставки товару або дня повернення грошових коштів), а також приписи частини другої статті 625 Цивільного кодексу України, якою передбачено відповідальність за порушення грошового зобов`язання, зокрема, у вигляді сплати встановленого індексу інфляції за увесь час прострочення.

Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх судових інстанцій, ТОВ «Спрей Агро» звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить Суд судові рішення попередніх інстанцій зі справи скасувати, ухвалити нове рішення про відмову в позові.

Касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ «Спрей Агро» відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

Так, обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження з посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник вказує на те, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували: частину п`яту статті 75 ГПК України без урахування висновку щодо застосування наведеної норми права, викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2022 зі справи № 910/12525/20; статтю 538 ЦК України без урахування висновку щодо застосування наведеної норми права, викладеного у постанові Верховного Суду від 29.01.2020 зі справи № 903/154/19; частину третю статті 651 ЦК України без урахування висновку щодо застосування наведеної норми права, викладеного у постанові Верховного Суду від 08.09.2021 зі справи № 727/898/19; статтю 693 ЦК України та статтю 625 ЦК України без урахування висновків щодо застосування наведених норм права, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 зі справи № 918/631/19, від 04.07.2018 зі справи № 310/11534/13-ц, у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 18.09.2020 зі справи № 916/4693/15, у постановах Верховного Суду від 03.12.2021 зі справи № 910/14180/18, від 28.03.2018 зі справи № 444/9519/12, від 31.10.2018 зі справи № 202/4494/16-ц, від 04.02.2020 зі справи № 912/1120/16; статтю 625 ЦК України яка передбачає компенсаційний характер відповідальності без урахування висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 зі справи № 902/417/18. Також скаржник зазначає про неврахування судами висновків щодо застосування положення про комерційний кредит (статті 1054 - 1057 ЦК України), які викладені у постанові Верховного Суду від 03.12.2021 зі справи № 910/14180/18. Крім того, за доводами скаржника, суди попередніх інстанцій допустили порушення статей 73, 74-79, 86, статті 236, пунктів 1-3 частини першої статті 237, частини четвертої статті 238, статті 269 ГПК України, висновки щодо застосування яких викладені в постановах Верховного Суду від 04.03.2021 зі справи № 908/1879/17, від 01.02.2024 зі справи № 910/386/22, від 21.12.2023 зі справи № 910/11210/22.

У касаційній скарзі також міститься заява скаржника, зроблена в порядку частини восьмої статті 129 ГПК України.

Ухвалою Верховного Суду від 08.07.2024, зокрема, відкрито касаційне провадження у справі.

Від позивача надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому останній просить Суд залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення попередніх інстанцій - без змін, з посиланням на безпідставність доводів касаційної скарги. Водночас позивач зазначає, що вбачає підстави для закриття касаційного провадження у справі, оскільки висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду, на які посилається скаржник, стосуються правовідносин, які не є подібними.

Від позивача 12.08.2024 через підсистему «Електронний суд» надійшли додаткові письмові пояснення по справі.

Згідно з розпорядженням заступника керівника Апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 20.08.2024 № 32.2-01/1901 проведено повторний автоматизований розподіл справи № 910/14070/23 у зв`язку з відпусткою судді Ємця А.А.

Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Підставою касаційного оскарження скаржником визначено пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України.

Суд зауважує, що ГПК України та інші законодавчі акти не містять визначення поняття «подібні правовідносини», а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів слід звертатися до правових висновків, що викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду.

З метою визначення подібності правовідносин Верховний Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19.

У постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 Велика Палата Верховного Суду конкретизувала свої висновки щодо тлумачення змісту поняття «подібні правовідносини», що полягає в тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, щодо якого вони вступають у правовідносини, у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні ознаки з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність ознак слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема, пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин та їх оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними, й надалі порівнювати права та обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) та за потреби, зумовленої цим регулюванням, - визначити суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

Для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі недостатньо. Обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Отже, підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України встановлено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Верховний Суд вважає безпідставними доводи скаржника про неврахування судами висновків Верховного Суду, викладених у перелічених вище постановах Верховного Суду (Великої Палати Верховного Суду), з огляду на таке.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2022 зі справи № 910/12525/20 про визнання недійсними відкритих торгів, протоколу електронного аукціону та договору купівлі-продажу, Суд, скасовуючи судові рішення попередніх інстанцій та ухвалюючи нове рішення про відмову в позові, зокрема, виснував, що преюдиційне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин. Проте, як зазначила Велика Палата Верховного Суду у справі № 910/12525/20, суди попередніх інстанцій не врахували, що у рішеннях з інших справ наявні як фактичні обставини, встановлені судами, які мають преюдиційний характер, так і правова оцінка, надана судом таким обставинам. Суди помилково ототожнили зазначені категорії та визначили їх як фактичні обставини, встановлені судом.

Водночас у справі № 910/14070/23 суди попередніх інстанцій встановили, що у справі № 910/20965/21 за позовом ТОВ «Мрія Фармінг Поділля» до ТОВ «Спрей Агро» про стягнення основного боргу (коштів, сплачених в якості попередньої оплати), а також нарахованих на суму основного боргу пені, 30% річних та інфляційних втрат, встановлені обставини неналежного виконання відповідачем умов договору поставки обладнання від 10.03.2021 № 10032021-4 в частині поставки товару. Отже, за наявності встановлених фактичних обставин в іншій справі щодо виконання умов договору поставки обладнання від 10.03.2021 № 10032021-4, які (обставини) не доказуються повторно у розгляді справи № 910/14070/23, в якій беруть участь ті ж самі особи, стосовно яких встановлені ці обставини, суди попередніх інстанцій обґрунтовано застосували приписи частини четвертої статті 75 ГПК України до спірних правовідносин.

Скаржник також посилається на постанову Верховного Суду від 29.01.2020 зі справи № 903/154/19, зазначаючи про неврахування судами висновку щодо застосування статті 538 ЦК України, якою врегульоване питання зустрічного виконання зобов`язання, а також на постанову Верховного Суду від 08.09.2021 зі справи № 727/898/19, зазначаючи про неврахування висновку щодо застосування частини третьої статті 651 ЦК України, якої врегульоване питання наслідків односторонньої відмови від договору.

Водночас у справі № 910/14070/23, судові рішення в якій є предметом касаційного перегляду, суди попередніх інстанцій виходили з того, що обставини, встановлені у справі № 910/20965/21 щодо неналежного виконання саме відповідачем умов договору поставки обладнання від 10.03.2021 № 10032021-4 в частині поставки товару мають преюдиційне значення для справи № 910/14070/23, а, отже, доводи скаржника в частині посилання на те, що у разі нездійснення покупцем попередньої оплати товару, зобов`язання продавця щодо поставки товару не виникає, - фактично спрямовані на встановлення інших обставин у справі, що не відповідає як приписам частини четвертої статті 75 ГПК України, так і виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Що ж стосується висновків Верховного Суду, які викладені у постанові Верховного Суду зі справи № 727/898/19, відповідно до яких: у разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим (частина третя статті 651 ЦК України); у цивільному законодавстві закріплено конструкцію «розірвання договору» (статті 651 - 654 ЦК України), яка вона охоплює собою розірвання договору: за згодою (домовленістю) сторін; за рішенням суду; внаслідок односторонньої відмови від договору; у спеціальних нормах ЦК України досить часто використовується формулювання «відмова від договору» (наприклад, у статтях 665, 739, 766, 782); односторонню відмову від договору в тих випадках, коли вона допускається законом або договором, слід кваліфікувати як односторонній правочин, оскільки вона є волевиявленням особи, спеціально спрямованим на припинення цивільних прав та обов`язків, то Суд зазначає, що зазначені висновки надані в аспекті встановлення наявності/відсутності в особи цивільного права, яке б підлягало захисту в судовому порядку шляхом пред`явлення позову про усунення перешкод у користуванні майном після відмови від договору оренди. Водночас у справі № 727/898/19, на відміну від справи № 910/14070/23 не вирішувалося питання щодо можливості стягнення річних та інфляційних втрат у випадку, якщо судове рішення про стягнення з боржника коштів добровільно не виконано (до повного виконання грошового зобов`язання).

При цьому Верховний Суд зазначає, що саме по собі судове рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконане боржником, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права вимагати стягнення з боржника в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних аж до повного виконання грошового зобов`язання.

Що ж стосується посилання скаржника на постанову Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 зі справи № 310/11534/13-ц, об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 18.09.2020 зі справи № 916/4693/15, постанови від 03.12.2021 зі справи № 910/14180/18, від 28.03.2018 зі справи № 444/9519/12, від 31.10.2018 зі справи № 202/4494/16-ц, від 04.02.2020 зі справи № 912/1120/16, то висновки у зазначених постановах стосуються кредитних правовідносин, при цьому у вказаних постановах розглядалося питання щодо нарахування відсотків за кредитом, як плати за правомірне користування коштами (з огляду на те, що цивільне законодавство передбачає як випадки, коли боржник правомірно користується наданими йому коштами та має право не сплачувати кредитору свій борг протягом певного узгодженого часу, так і випадки, коли боржник повинен сплатити борг кредитору, однак не сплачує коштів, користуючись ними протягом певного строку неправомірно), а не як міру відповідальності за прострочення виконання зобов`язання.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 зі справи № 918/631/19 Суд дійшов висновку про те, що правовідношення, в якому у зв`язку із фактичним закінченням строку поставки у відповідача (постачальника, продавця) виникло зобов`язання повернути позивачу (покупцю) суму попередньої оплати (тобто сплатити грошові кошти) відповідно до частини другої статті 693 ЦК України, є грошовим зобов`язанням, а тому відповідно на нього можуть нараховуватися інфляційні втрати та 3% річних на підставі частини другої статті 625 цього Кодексу. Водночас висновки судів попередніх інстанцій у справі № 910/14070/23 зазначеному висновку не суперечать, при цьому суди врахували фактичні обставини справи № 910/14070/23, а саме те, що у договорі сторони передбачили сплату 30% річних як міру відповідальності продавця за порушення строків поставки товару внаслідок чого відбувається користування грошовими коштами покупця до дня фактичної поставки товару або дня повернення грошових коштів.

Скаржник також посилається на постанову Великої Палати Верховного Суду у справі № 902/417/18 та викладений у ній висновок про те, що виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір як неустойки, штрафу, так і процентів річних за час затримки розрахунку відповідно до статті 625 ЦК України, оскільки всі вони спрямовані на відновлення майнової сфери боржника. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, та, зокрема, зазначених вище критеріїв, суд може зменшити загальний розмір відсотків річних як відповідальності за час прострочення грошового зобов`язання. У цій справі Велика Палата Верховного Суду, з огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум санкцій у вигляді штрафу, пені і процентів річних, враховуючи, що не є справедливим, коли наслідки невиконання боржником зобов`язання вочевидь більш вигідні для кредитора, ніж належне виконання такого зобов`язання, вважала справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення, та наведеним вище критеріям, обмежити розмір санкцій сумами штрафу і пені, які вже присуджені до стягнення судами попередніх інстанцій.

Водночас у справі № 910/14070/23, з огляду на конкретні обставини справи, індивідуальний характер підстав, суди попередніх інстанцій не встановили підстав (умов) для зменшення загального розміру відсотків річних як відповідальності за час прострочення грошового зобов`язання.

Також скаржник зазначає про неврахування судами висновків щодо застосування положення про комерційний кредит (статті 1054 - 1057 ЦК України), які викладені у постанові Верховного Суду від 03.12.2021 зі справи № 910/14180/18.

Стосовно наведеного Суд зазначає таке.

Так, як встановлено судами попередніх інстанцій, у межах справи № 910/14070/23 сторони не узгоджували та не зазначали у договорі про надання кредиту як попередньої оплати, у той час як обов`язковою умовою для можливості кваліфікації наданої попередньої оплати як форми кредиту за змістом частини першої статті 1057 ЦК України є зазначення про це у договорі.

За доводами скаржника, суди попередніх інстанцій допустили порушення статей 73, 74-79, 86, статті 236, пунктів 1-3 частини першої статті 237, частини четвертої статті 238, статті 269 ГПК України, висновки щодо застосування яких викладені в постановах Верховного Суду від 04.03.2021 зі справи № 908/1879/17, від 01.02.2024 зі справи № 910/386/22, від 21.12.2023 зі справи № 910/11210/22.

Так, у постановах зі справи № 908/1879/17, № 910/286/22 та № 910/11210/22, на які посилається скаржник, Верховний Суд зазначив, зокрема, що статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Таким чином, з`ясування фактичних обставин справи має здійснюватися судом із застосуванням критеріїв оцінки доказів передбачених статтею 86 ГПК України щодо відсутності у доказів заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо та їх сукупності в цілому. Верховний Суд, в ході касаційного перегляду судових рішень, неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Статтею 236 ГПК України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим і відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. За вимогами частини четвертої статті 238 ГПК України у мотивувальній частині рішення зазначаються, зокрема: перелік доказів, якими сторони підтверджують або спростовують наявність кожної обставини, яка є предметом доказування у справі; висновок суду про те, яка обставина, що є предметом доказування у справі, визнається судом встановленою або спростованою з огляду на більшу вірогідність відповідних доказів; мотиви визнання доказів більш вірогідними щодо кожної обставини, яка є предметом доказування у справі.

Водночас у справі № 910/14070/23 порушення судами попередніх інстанцій приписів статей 86, 236, 238 ГПК України в оцінці доказів, застосуванні принципу змагальності та викладенні мотивувальної частини судового рішення Верховним Судом не встановлено.

При цьому Верховний Суд враховує, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.03.2023 у справі № 154/3029/14-ц зазначила, що правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Великої Палати Верховного Суду в кожній конкретній справі.

Отже, судові рішення у наведених скаржником справах ухвалені за інших фактичних обставин, які формують зміст правовідносин та зібраних у таких справах доказів, іншого нормативно-правового регулювання, іншої процесуальної поведінки сторін, а також іншого суб`єктного складу учасників судового процесу, ніж у справі, що розглядається, тобто, зазначені справи і справа, судові рішення в якій переглядаються, є відмінними за істотними правовими ознаками, що свідчить про неподібність правовідносин у них. Зазначеним підтверджується довід позивача, викладений у відзиві на касаційну скаргу, про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі, оскільки висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду, на які посилається скаржник, стосуються правовідносин, які не є подібними.

Що ж стосується справи 910/14067/23, яку скаржник наводить у касаційній скарзі в аспекті посилання на однакові обставини зі справою № 910/14070/23, то судові рішення у справі 910/14067/23 не були предметом перегляду в касаційному порядку. Водночас, враховуючи зміст частини четвертої статті 236 ГПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд має враховувати висновки щодо застосування норм права, які викладені саме в постановах Верховного Суду, тоді як рішення місцевих господарських судів та постанови судів апеляційних інстанцій не є джерелом правозастосовчої практики в розумінні цієї правової норми.

Доводи касаційної скарги фактично спонукають суд касаційної інстанції на переоцінку вже встановлених судами попередніх судових інстанцій обставин, а суд касаційної інстанції в силу положення частини другої статті 300 ГПК України не наділений такими повноваженнями.

Встановивши неподібність правовідносин, суд касаційної інстанції згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України закриває касаційне провадження у справі.

Інших підстав для перегляду справи у суді касаційної інстанції, крім пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник у касаційній скарзі не наводить.

Верховний Суд бере до уваги доводи позивача, викладені у відзиві на касаційну скаргу, у тій частині, яка узгоджується з викладеним у цій ухвалі.

При розгляді даної справи Верховний Суд бере до уваги, що однією із основних засад справедливого судочинства вважається принцип верховенства права, невід`ємною, органічною складовою, якого є принцип правової визначеності.

Одним з аспектів принципу правової визначеності є те, щоб у разі винесення судами остаточного судового рішення воно не підлягало перегляду. Сталість і незмінність остаточного судового рішення, що набуло чинності, забезпечується через реалізацію відомого принципу res judicata. Остаточні рішення національних судів не повинні бути предметом оскарження. Можливість скасування остаточних рішень, без урахування при цьому безспірних підстав публічного інтересу, та невизначеність у часі на їх оскарження несумісні з принципом юридичної визначеності. Тому категорію res judicata слід вважати визначальною й такою, що гарантує незмінність установленого статусу учасників спору, що визнано державою та забезпечує сталість правозастосовних актів. Правова визначеність також полягає в тому, щоб остаточні рішення судів були виконані.

Верховний Суд також зазначає, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20.05.2010 у справі «Пелевін проти України»).

У рішенні ЄСПЛ від 02.03.1987 у справі «Monnell and Morris v. the United Kingdom» (§ 56) зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них.

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних передумов щодо доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду».

Верховний Суд виходить з того, що перегляд остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, адже повноваження Верховного Суду мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі в касаційній скарзі з огляду на підставу оскарження скаржником не зазначено й не обґрунтовано.

У справі ЄСПЛ «Sunday Times v. United Kingdom» Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін «передбачено законом» передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін «передбачено законом» передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

Вислови «законний» та «згідно з процедурою, встановленою законом» зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі «Steel and others v. The United Kingdom»).

На підставі викладеного вище Суд дійшов висновку, що касаційне провадження у цій справі підлягає закриттю.

Керуючись статтями 234, 235, пунктом 5 частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «Спрей Агро»</a> на рішення господарського суду міста Києва від 27.12.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 21.05.2024 у справі № 910/14070/23.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Суддя І. Колос

Суддя І. Булгакова

Суддя Т. Жайворонок