Постанова

від 07.08.2024 по справі 308/2147/21

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 серпня 2024 року

м. Київ

справа № 308/2147/21

провадження № 61-11511св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Олійник А. С.,

Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Олашина Володимира Володимировича на постанову Закарпатського апеляційного суду від 26 квітня 2023 року у складі колегії суддів Готри Т. Ю., Кожух О. А., Кондора Р. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , який у подальшому уточнив, і просив:

- визнати земельну ділянку площею 0,0831 га, кадастровий номер 2124887402:01:002:0030, яка знаходиться на АДРЕСА_1 , та житловий будинок за цією ж адресою, загальною площею 155,7 кв. м, жилою площею 45,9 кв. м, об`єктами спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_1 ;

- у порядку поділу спільного майна подружжя визнати за ним право власності на 1/2 частку земельної ділянки та 1/2 частку житлового будинку АДРЕСА_2 .

Позов обґрунтовано тим, що з 08 вересня 2005 року до 14 березня 2017 року він перебував з ОСОБА_3 у зареєстрованому шлюбі, під час якого згідно з договором купівлі-продажу від 23 червня 2006 року ними було придбано земельну ділянку, площею 0,0831 га, кадастровий номер 2124887402:01:002:0030, яка знаходиться на АДРЕСА_1 , цільове призначення якої для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

Хоча земельна ділянка була придбана у шлюбі, державний акт на право власності на земельну ділянку від 31 серпня 2006 року було оформлено на ОСОБА_2 .

Позивач зазначав, що на вказаній земельній ділянці за час шлюбу ними за спільні кошти був зведений житловий будинок, будівництво якого на момент розірвання шлюбу було завершено. Указана обставина підтверджується дозволом на виконання будівельних робіт від 15 вересня 2008 року, довідкою про присвоєння поштової адреси від 18 жовтня 2013 року, а також технічним паспортом на будинок від 08 жовтня 2013 року.

У 2018 році після розірвання шлюбу на підставі вказаних документів ОСОБА_2 здійснила реєстрацію права власності на будинок, зареєструвавши його на себе.

Посилаючись на статті 60, 63, 70 СК України, позивач просив визнати земельну ділянку та житловий будинок спільною сумісною власністю подружжя та визнати за ним право власності на 1/2 частку у цьому майні.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 11 травня 2022 року позов задоволено.

Визнано земельну ділянку, площею 0,0831 га, кадастровий номер 2124887402:01:002:0030, цільове призначення якої для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, та житловий будинок, загальною площею 155,7 кв. м, жилою площею 45,9 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_1 .

Визначено частку ОСОБА_1 у праві спільної власності на земельну ділянку та житловий будинок на АДРЕСА_1 , у розмірі 1/2.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що з урахуванням сукупності зібраних у справі доказів, зокрема інформаційної довідки на вказаний будинок, довідки Холмківської сільської ради від 18 жовтня 2013 року № 3978 про присвоєння поштової адреси, технічного паспорта № НОМЕР_1 , виданого 08 жовтня 2013 року Ужгородським районним КПБТІ, дозволу на виконання будівельних робіт № 1315, виданого 15 вересня 2008 року Інспекцією ДАБК у Закарпатській області, встановлено факт будівництва спірного житлового будинку під час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі. Введення будинку в експлуатацію - це вимога закону, як і державна реєстрація, що необхідна для юридичного оформлення права власності на цей об`єкт нерухомості.

Відповідач факт початку будівництва спірного житлового будинку під час перебування у шлюбі з позивачем не заперечувала. На підтвердження доводів про те, що у подальшому будівництво відбувалося за її особисті кошти, належних та допустимих доказів до суду не надала.

З огляду на наведене суд дійшов висновку, що введений в експлуатацію після розірвання шлюбу будинок, але побудований за час шлюбу, є об`єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжя ОСОБА_4 і підлягає поділу між ними у рівних частках. Так само є спільною сумісною власністю і підлягає поділу між ними земельна ділянка, яка була набута подружжям у шлюбі.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції в частині визнання житлового будинку спільною сумісною власністю подружжя та його поділ, ОСОБА_1 оскаржила його в суді апеляційної інстанції.

Постановою Закарпатського апеляційного суду від 26 квітня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.

Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 11 травня 2022 року скасовано в частині визнання житлового будинку АДРЕСА_2 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_4 та визначення частки ОСОБА_1 у розмірі 1/2 скасовано і ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні цих позовних вимог.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору розмірі 1 488,60 грн.

Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що на спірний житловий будинок не поширюється презумпція спільної сумісної власності подружжя, оскільки у період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі він не мав юридичного статусу нерухомого майна та вважався незавершеним будівництвом, а набуття права власності на об`єкти незавершеного будівництва виникає з моменту завершення будівництва, прийняття нерухомого майна до експлуатації та державної реєстрації.

Отже, до прийняття новоствореного нерухомого майна до експлуатації та його державної реєстрації право власності на це майно як об`єкт цивільного обороту не виникає, у такому випадку особа є власником лише матеріалів, обладнання, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Олашин В. В., посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Закарпатського апеляційного суду від 26 квітня 2023 року та залишити в силі рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 11 травня 2022 року.

У касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) як на підставу оскарження постанови апеляційного суду. Вважає, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 10 липня 2019 року у справі № 294/1170/14-ц, від 30 червня 2020 року у справі № 562/408/16-ц, від 01 лютого 2021 року у справі № 136/1867/15-ц, від 10 листопада 2021 року у справі № 554/6043/20.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції неправильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, та дійшов помилкового висновку про те, що на спірний житловий будинок не поширюється презумпція спільної сумісної власності подружжя.

Крім того,заявник вказує, що суд апеляційної інстанції безпідставно прийняв новий доказ на стадії апеляційного провадження, чим порушив вимоги частини третьої статті 367 ЦПК України.

Позиція інших учасників справи

ОСОБА_1 не скористалася своїм правом на подання до суду касаційної інстанції відзиву на касаційну скаргу протягом строку, встановленого судом касаційної інстанції в ухвалі про відкриття касаційного провадження.

Провадження у суді касаційної інстанції

24 липня 2023 року представник ОСОБА_1 адвокат Олашин В. В. надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Закарпатського апеляційного суду від 26 квітня 2023 року і залишити в силі рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 11 травня 2022 року.

Верховний Суд ухвалою від 09 серпня 2023 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 адвоката Олашина В. В. на постанову Закарпатського апеляційного суду від 26 квітня 2023 року, витребував матеріали справи із суду першої інстанції.

29 серпня 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 01 серпня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи

Суди встановили, що з 08 вересня 2005 року ОСОБА_1 та ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі.

За час перебування сторін у шлюбі ними згідно з договором купівлі-продажу від 23 червня 2006 року № 1218 було придбано земельну ділянку, площею 0,0831 га, кадастровий номер 2124887402:01:002:0030, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , цільове призначення якої для індивідуального житлового будівництва, на яку ОСОБА_1 видано державний акт на право власності на землю від 31 серпня 2006 року.

Згідно з рішенням виконавчого комітету Холмківської сільської ради Ужгородського району Закарпатської області від 17 серпня 2006 року № 160 ОСОБА_1 надано дозвіл на будівництво житлового будинку на земельній ділянці, площею 0,083 га, яка знаходиться на АДРЕСА_1 .

Відповідно до розпорядження Ужгородської районної державної адміністрації Закарпатської області від 13 травня 2008 № 246 відповідачу надано дозвіл на будівництво індивідуального житлового будинку на придбаній земельній ділянці, площею 0,0831 га, на АДРЕСА_1 , згідно з рішенням виконавчого комітету Холмківської сільської ради Ужгородського району Закарпатської області від 17 серпня 2006 року № 160 та договору купівлі-продажу від 23 червня 2006 року № 1218.

17 квітня 2008 року Ужгородською районною державною адміністрацією Закарпатської області ОСОБА_1 видано паспорт на забудову вказаної земельної ділянки, а 25 травня 2008 року головним архітектором Ужгородської районної державної адміністрації виготовлено будівельний паспорт на забудову земельної ділянки.

15 вересня 2008 року Інспекцією Державного архітектурно-будівельного контролю у Закарпатській області відповідачу видано дозвіл на виконання будівельних робіт за № 1315.

Згідно з довідкою Ужгородського районного комунального підприємства (бюро) технічної інвентаризації та реєстрації права власності на нерухоме майно від 27 жовтня 2011 року № 1175/01-14 готовність недобудованого житлового будинку, який знаходиться в АДРЕСА_1 , становить 81%. Цей недобудований будинок складається з двох кімнат, жилою площею 45,90 кв. м, загальною площею 155,70 кв. м.

Такий же відсоток готовності (81%) зазначеного незавершеного будівництва, загальною площею 155,7 кв. м, згідно з довідкою цього ж комунального підприємства від 08 жовтня 2013 року № 618/01-14 та витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 18 жовтня 2013 року, був і у жовтні 2013 року.

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 14 березня 2017 року у справі № 308/12554/16-ц шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_1 розірвано.

Відповідно до декларації про готовність до експлуатації об`єкта, будівництво якого здійснено на підставі будівельного паспорта, зареєстрованої Управлінням Державної архітектурно-будівельної інспекції у Закарпатській області за № ЗК 141181310120 від 04 травня 2018 року, житловий будинок АДРЕСА_2 , загальною площею 155,7 кв. м, жилою площею 45,9 кв. м, є завершений будівництвом та готовий до експлуатації.

Згідно з довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 14 червня 2021 року № 261367632 житловий будинок АДРЕСА_2 , загальною площею 155,7 кв. м, жилою площею 45,9 кв. м, зареєстрований 04 липня 2018 року на праві приватної власності у цілому за ОСОБА_2 .

Підставою для цієї державної реєстрації слугували державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЗК № 033148 від 31 серпня 2006 року, виданий Холмківською сільською радою Ужгородського району Закарпатської області; довідка про присвоєння поштової адреси від 18 жовтня 2013 року, серія та номер 3978, видана тією ж сільською радою; технічний паспорт від 08 жовтня 2013 року, серія та номер 7, виданий Ужгородським районним КПБТІ; дозвіл на виконання будівельних робіт від 15 вересня 2008 року, серія та номер 1315, виданий Інспекцією ДАБК у Закарпатській області; довідка від 19 червня 2018 року, серія та номер 2031, видана Холмківською сільською радою Ужгородського району Закарпатської області; декларація про готовність об`єкта до експлуатації, серія та номер ЗК 141181310120, видана 11 травня 2018 року Управлінням Державної архітектурно-будівельної інспекції у Закарпатській області.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, враховуючи таке.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини третьої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно із частиною першою статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених ЗК України.

Виникнення режиму спільної сумісної власності подружжя на все придбане за час шлюбу майно презюмується, доки інший з подружжя не довів іншого.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі № 401/1221/16-ц, від 03 грудня 2018 року у справі № 525/511/16-ц, від 24 січня 2019 року у справі № 728/1170/16-ц, від 31 січня 2019 року у справі № 686/23104/17.

Згідно із статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини першої статті 69, частини першої статті 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Згідно із статтею 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.

Отже, наведеними нормами права передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя.

Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно на підставі закону вважається таким, що належить подружжю.

Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.

Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована.

Якщо ж заява одного з подружжя про те, що річ була куплена за її особисті кошти, не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.

Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Верховний Суд неодноразово наголошував, що, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого із подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

У справі, що переглядається, судами встановлено обсяг спільно нажитого подружжям ОСОБА_1 майна:

- земельна ділянка, площею 0,083 га, яка знаходиться на АДРЕСА_1 ;

- житловий будинок АДРЕСА_2 , загальною площею 155,7 кв. м, жилою площею 45,9 кв. м, готовність якого становила 81 %, який був завершений будівництвом та готовий до експлуатації 04 травня 2018 року (після розірвання шлюбу 14 березня 2017 року), державна реєстрація якого за відповідачем відбулася 04 липня 2018 року.

Згідно з рішенням суду першої інстанції спірна земельна ділянка визнана спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_1 та визначено частку позивача у праві спільної сумісної власності на неї у розмірі 1/2. Рішення суду першої інстанції в частині поділу земельної ділянки не оскаржувалося в суді апеляційної інстанції.

Відповідач заперечує поширення на житловий будинокпрезумпції права спільної сумісної власності подружжя, посилаючись на те, що об`єкт незавершеного будівництва, зведений за час шлюбу, не може бути визнаний об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Суд апеляційної інстанції погодився з такими доводами відповідача.

Проте Верховний Суд з таким висновком суду апеляційної інстанції погодитися не може з огляду на таке.

Відповідно до частини другої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту завершення будівництва, а якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, - з моменту прийняття його до експлуатації, а в разі, коли право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, - з моменту державної реєстрації.

Згідно із частиною третьою статті 331 ЦК України до завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

Отже, новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації та з моменту державної реєстрації права власності на нього. До цього, не будучи житловим будинком з юридичної точки зору, об`єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов`язки, а отже є майном, яке за умов, передбачених законом, може належати на праві спільної сумісної власності подружжю та може бути предметом поділу між подружжям.

Аналогічні за змістом правові висновки викладені в постановах Верховного Суду від 03 грудня 2018 року у справі № 525/511/16-ц, від 20 лютого 2020 року у справі № 496/6067/15-ц.

Вирішуючи питання про виникнення, зміну та припинення суб`єктивних цивільних прав стосовно об`єкта незавершеного будівництва, потрібно враховувати особливості та обмеження, встановлені законодавчими актами.

У постановах Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 454/1678/16-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 158/2404/13-ц, від 12 лютого 2020 року у справі № 488/3103/17-ц, від 27 березня 2024 року у справі № 509/2196/15-ц викладено правові висновки, відповідно до яких за позовом дружини, членів сім`ї забудовника, які спільно будували будинок, суд має право здійснити поділ незавершеного будівництва, якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами.

У разі неможливості поділу об`єкта незавершеного будівництва, суд може визнати права за цими особами на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити грошову компенсацію.

Аналізуючи наведені норми матеріального права можна зробити висновок, що об`єкт незавершеного будівництва, зведений за час шлюбу, може бути визнаний об`єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням часток, якщо ступінь готовності об`єкта незавершеного будівництва дає можливість визначити окремі частини, що підлягають виділу та довести його будівництво до завершення.

У справі, що переглядається, суди встановили, що будівництво спірного житлового будинку відбувалося під час перебування сторін у шлюбі. Про це, зокрема, свідчать такі документи: інформаційна довідка на вказаний будинок, довідка Холмківської сільської ради від 18 жовтня 2013 року № 3978 про надання поштової адреси, технічний паспорт № НОМЕР_1 , виданий 08 жовтня 2013 року Ужгородським районним КПБТІ, дозвіл на виконання будівельних робіт № 1315, виданий 15 вересня 2008 року Інспекцією Державного архітектурно-будівельного контролю у Закарпатській області.

Згідно з довідкою Ужгородського районного комунального підприємства (бюро) технічної інвентаризації та реєстрації права власності на нерухоме майно від 27 жовтня 2011 року № 1175/01-14 готовність недобудованого житлового будинку, який знаходиться в АДРЕСА_1 , становить 81%. Цей недобудований будинок складається з двох кімнат, загальною площею 155,70 кв. м, жилою площею 45,90 кв. м.

Відповідно до довідки цього ж комунального підприємства від 08 жовтня 2013 року № 618/01-14 та витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 18 жовтня 2013 року такий же відсоток готовності (81%) зазначеного незавершеного будівництва був і у жовтні 2013 року.

Водночас установлено, що ще до розірвання шлюбу (14 березня 2017 року) спірний будинок використовувався за функціональним призначенням, був підключений до всіх інженерних мереж (газопостачання, водопостачання, електропостачання).

Відповідно до декларації про готовність до експлуатації об`єкта, будівництво якого здійснено на підставі будівельного паспорта, зареєстрованої Управлінням Державної архітектурно-будівельної інспекції у Закарпатській області за № ЗК 141181310120 від 04 травня 2018 року, житловий будинок АДРЕСА_2 , загальною площею 155,7 кв. м., житловою площею 45,9 кв. м, є завершений будівництвом та готовий до експлуатації.

Згідно з довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 14 червня 2021 року№ 261367632 житловий будинок АДРЕСА_2 , загальною площею 155,7 кв. м, житловою площею 45,9 кв. м, зареєстрований 04 липня 2018 року на праві приватної власності за відповідачем.

Суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що житловий будинок є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки фактично збудований за час шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_1 . Станом на час розірвання шлюбу будинок використовувався за функціональним призначенням.

Введення будинку в експлуатацію після розірвання шлюбу не може бути підставою для позбавлення позивача права на частку у спільній сумісній власності на нього.

За таких обставин суд першої інстанції в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя обґрунтовано визнав за позивачем право власності на 1/2 частку вказаної нерухомості.

Такий висновок суду першої інстанції узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, наведеною у постанові від 10 листопада 2021 року у справі № 554/6043/20, відповідно до якої частиною першою статті 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» передбачено, що прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об`єктів з незначними наслідками (СС1), та об`єктів, будівництво яких здійснювалося на підставі будівельного паспорта, здійснюється шляхом реєстрації відповідним органом державного архітектурно-будівельного контролю на безоплатній основі поданої замовником декларації про готовність об`єкта до експлуатації протягом десяти робочих днів із дня реєстрації заяви.

Введення об`єкта в експлуатацію - це завершальний етап зведення об`єкта, що дозволяє отримати право власності і надає можливість підключення до інженерних мереж (обов`язкових для його повноцінного функціонування). Готовим до введення в експлуатацію вважається об`єкт архітектури або інженерна споруда, щодо якого закінчені всі роботи (будівельно-монтажні, оздоблювальні, пуско-налагоджувальні) і підготовлена (оформлена) належним чином вся виконавча документація.

Водночас статтею 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (державна реєстрація прав)- це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

За змістом наведеної норми права державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає (постанови Верховного Суду від 03 червня 2020 року у справі № 363/4852/17 та від 17 січня 2024 року у справі № 522/3999/23).

Таким чином, за висновками Верховного Суду введення будинку в експлуатацію - це вимога закону, як і державна реєстрація, що необхідна для юридичного оформлення права власності на цей об`єкт нерухомості.

Отже, прийняту судом апеляційної інстанції постанову про відмову ОСОБА_1 в задоволенні позову в частині визнання житлового будинку спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності на 1/2 його частку, не можна вважати законною і обґрунтованою, тому вона підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

Надаючи оцінку доводам касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції безпідставно прийняв нові докази на стадії апеляційного провадження, Верховний Суд керується тим, що такі аргументи заявника є недоведеними, а тому суд касаційної інстанції їх відхиляє.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Оскільки суд апеляційної інстанції скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції, яке відповідало вимогам закону, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для скасування постанови суду апеляційної інстанції та залишення в силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Олашина Володимира Володимировича задовольнити.

Постанову Закарпатського апеляційного суду від 26 квітня 2023 року скасувати, рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 11 травня 2022 року залишити в силі.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

А. С. Олійник

В. В. Сердюк