Постанова

від 12.09.2024 по справі 716/830/24

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 вересня 2024 року м. Чернівці

Справа № 716/830/24

Провадження № 22-ц/822/800/24

Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Литвинюк І. М.

суддів: Кулянди М.І., Лисака І.Н.,

секретар: Скулеба А.І.,

учасники справи:

позивач ОСОБА_1 ,

відповідач - Киселівська ОЗЗСО І-ІІІ ступенів Веренчанської сільської ради Чернівецького району Чернівецької області,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Заставнівського районного суду Чернівецької області від 27 червня 2024 року, головуючий у І-й інстанції Пухарєва О.В.,

ВСТАНОВИВ:

У квітні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Киселівського ОЗЗСО І-ІІІ ступенів Веренчанської сільської ради Чернівецького району Чернівецької області про поновлення на роботі, зобов`язання укласти безстроковий трудовий договір, стягнення середнього заробітку за час незаконного звільнення, стягнення моральної шкоди.

В обґрунтування позовних вимог посилалася на те, що вона працювала вчителем початкових класів в Бабинській філії Киселівського ОЗЗСО І-ІІІ ступенів Веренчанської сільської ради Чернівецького району Чернівецької області.

Згідно з частиною другою статті 22 Закону України « Про повну загальну середню освіту» від 16 січня 2020 року № 463-ІХ педагогічні працівники державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, які досягли пенсійного віку та яким виплачується пенсія за віком, працюють на основі трудових договорів, що укладаються строком від одного до трьох років. Виконуючи приписи Закону, заклад освіти перевів позивачку з безстрокового трудового договору на строковий трудовий договір, дію якого неодноразово упродовж 2021 -2022 років неодноразово продовжував.

Зазначала, що 7 лютого 2023 року рішенням Конституційного Суду України №1-р/2023 абзац третій частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту» визнано неконституційним.

Позивачка - вчителька початкових класів, пенсіонерка за віком, звернулася до директора Киселівського ОЗЗСО І-ІІІ ступенів з письмовою заявою від 02.05.2023 про переведення її зі строкового трудового договору на безстроковий трудовий договір. 09.05.2023 позивачка отримала відповідь про відмову в переведенні з строкового трудового договору на безстроковий трудовий договір.

23.08.2023 видано наказ Киселівського ОЗЗСО І-ІІІ ступенів Веренчанської сільської ради про звільнення позивачки з посади вчителя початкових класів.

31.08.2023 видано наказ Киселівського ОЗЗСО І-ІІІ ступенів Веренчанської сільської ради про прийняття ОСОБА_1 на посаду вчителя історії.

14.12.2023 видано наказ Киселівського ОЗЗСО І-ІІІ ступенів Веренчанської сільської ради про звільнення позивачки з посади вчителя історії.

Внаслідок протиправної діяльності відповідача протягом тривалого часу позивачці доводилося звертатися до самого закладу з метою відновлення порушених прав та до інших органів, зокрема Міністерства освіти та науки України, Управління інспекційної діяльності у Чернівецькій області Південно-Західного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці.

Незаконні дії відповідача призвели до душевних страждань позивачки, втрати душевного спокою, докорінної зміни звичайного способу життя та погіршення стану здоров`я.

Вважаючи протиправними дії відповідача щодо відмови ОСОБА_1 у переведенні зі строкового трудового договору на безстроковий трудовий договір на підставі рішення Конституційного Суду України від 07.02.2023, а також незаконним у зв`язку з цим її звільнення відповідно до наказу від 23.08.2023 з посади вчителя початкових класів, просила поновити її в Киселівському ОЗЗСО І-ІІІ ступенів Веренчанської сільської ради Чернівецького району Чернівецької області на посаді вчителя; зобов`язати відповідача укласти безстроковий договір з ОСОБА_1 шляхом винесення відповідного наказу; стягнути з відповідача на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час незаконного звільнення; стягнути з відповідача на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 50 000 грн.

Рішенням Заставнівського районного суду Чернівецької області від 27 червня 2024 року в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що заявлений ОСОБА_1 цивільний позов є обґрунтованим, оскільки звільнення позивачки з посади вчителя початкових класів не може вважатися законним, і є таким, що порушує її конституційне право на працю. Однак ОСОБА_1 звернулася до суду із позовними вимогами про вирішення трудового спору, в тому числі у зв`язку із звільненням, з пропуском встановлених ст. 233 КЗпП України строків, які суд вважав неможливим поновити. За таких обставин не підлягають задоволенню і позовні вимоги про стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди, оскільки вони є похідними від вимоги про поновлення на роботі.

На зазначене рішення суду позивача ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Посилається не те, що рішенням суду першої інстанції підлягає скасуванню з підстав неправильного застосування норм матеріального права.

Суд встановив факт незаконного звільнення її з посади вчителя початкових класів, однак помилково відмовив на підставі пропущення строків звернення, що на її думку є формальною підставою.

Представник відповідача ОСОБА_2 подав відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначив про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги, однак наявні підстави для зміни мотивувальної частини рішення суду першої інстанції в частині обґрунтування причин відмови у позові.

Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та відзиву на апеляційну скаргу, вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, з огляду на наступне.

Відповідно до частин 1, 2 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

За вимогами частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вимогам закону.

З матеріалів справи вбачається, що позивачка ОСОБА_1 з 2017 року є пенсіонеркою за віком. Вона працювала вчителем початкових класів в Бабинській ЗОШ І-ІІІ ступенів з 30.08.1989, а в подальшому на цій же посаді в Бабинському НВК (з 02.08.2004). На виконання вимог абзацу 3 частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту», направивши повідомлення від 15.04.2020 з пропозицією укладення трудового договору строком на один рік, роботодавець перевів позивачку, за її згодою, з безстрокового трудового договору на строковий з 30.06.2020 по 30.06.2021, який на підставі поданих нею заяв, наказами по закладу освіти щорічно продовжувався. Останнім наказом №139-к від 30.08.2022 продовжений строковий договір з 31.08.2022 по 31.08.2023 року.

Наказом №1170К від 23.08.2023 ОСОБА_1 звільнена з посади вчителя початкових класів Бабинської філії І-ІІ ступенів з 31.08.2023 у зв`язку із закінченням строку дії трудового договору, згідно з п.2 ст. 36 КЗпП України.

Наказом №148-К від 31.08.2023 ОСОБА_1 , за її заявою від 25.08.2023, прийнята на посаду вчителя історії Бабинської філії І-ІІ ступенів з 01.09.2023 по 31.08.2024 з тижневим навантаженням 6,5 год.

Рішенням №1946-35/2023 від 30.10.2023 Веренчанської сільської ради Чернівецького району Чернівецької області з 01.01.2024 реорганізовано Бабинську філію І-ІІ ступенів Киселівського опорного закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Веренчанської сільської ради Чернівецького району Чернівецької області шляхом зміни типу (пониження з І-ІІ ступенів на І ступінь), а саме у Бабинську філію І ступеня Киселівського опорного закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Веренчанської сільської ради Чернівецького району Чернівецької області.

ОСОБА_1 надано персональне попередження про скорочення посади вчителя історії, з яким остання ознайомлена 31.10.2023. Наказом №202-К від 14.12.2023 вчителя історії Бабинської філії І-ІІ ступенів ОСОБА_1 звільнено з посади з 31.12.2023 у зв`язку із реорганізацією та скороченням чисельності і штату працівників згідно п.1 ст. 40 КЗпП України. Зазначені обставини встановлені з Акту державної служби з питань праці Південно-Західного міжрегіонального управління від 11.04.2024 №ПЗ/ЧВ-4286/0061, складеного за результатами проведення позапланового заходу державного нагляду (контролю) щодо додержання вимог законодавства у сфері охорони праці Киселівського ОЗЗСО І-ІІІ ступенів Веренчанської сільської ради Чернівецького району Чернівецької області.

У статті 43 Конституції України зазначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Відповідно до статті 3 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений змістом статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Відповідно до статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

У Рішенні від 07 липня 2004 року № 14-рп/2004 Конституційний Суд України зазначив, що свобода праці означає можливість особи займатися чи не займатися працею, а якщо займатися, то вільно її обирати, забезпечення кожному без дискримінації вступати у трудові відносини для реалізації своїх здібностей; реалізація права громадянина на працю здійснюється в спосіб укладення ним трудового договору і виконання кола обов`язків за своєю спеціальністю, кваліфікацією або посадою, що визначено структурою і штатним розписом підприємства, установи чи організації (перше речення абзацу другого, абзац третій підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини).

Укладаючи трудовий договір з роботодавцями, громадяни реалізують своє конституційне право на працю, добровільно вступають у трудові правовідносини, набуваючи конкретних трудових прав і обов`язків; трудовий договір є основним юридичним фактом, із яким пов`язано виникнення, зміна чи припинення трудових правовідносин (перше, друге речення абзацу другого пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 09 липня 1998 року № 12-рп/98).

Згідно зі статтею 23 КЗпП України трудовий договір може бути: безстроковим, що його укладають на невизначений строк; на визначений строк, установлений за погодженням сторін; таким, що його укладають на час виконання певної роботи (частина перша); строковий трудовий договір укладають у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи або умов її виконання, або інтересів працівника, та в інших випадках, визначених законодавчими актами (частина друга).

Відповідно до частини другої статті 22 Закону № 463-ІХ (тут і далі у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) педагогічні працівники закладів освіти приймаються на роботу за трудовими договорами відповідно до вимог цього Закону та законодавства про працю. Педагогічні працівники державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, які досягли пенсійного віку та яким виплачується пенсія за віком, працюють на основі трудових договорів, що укладаються строком від одного до трьох років.

Пунктом 2 частини третьої частини розділу Х «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 463-IXпередбачалося, що набрання чинності цим Законом є підставою для припинення безстрокового трудового договору з педагогічними працівниками державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, яким виплачується пенсія за віком, згідно з пунктом 9 частини першої статті 36 КЗпП України.

До 01 липня 2020 року керівники державних і комунальних закладів загальної середньої освіти зобов`язувалися припинити безстрокові трудові договори з педагогічними працівниками, яким виплачується пенсія за віком, з одночасним укладенням з ними трудових договорів строком на один рік.

Зазначено, що у разі незгоди з продовженням трудових відносин на умовах строкового трудового договору педагогічні працівники, яким виплачується пенсія за віком, звільняються згідно з пунктом 9 частини першої статті 36 КЗпП України. Після закінчення строку трудового договору з такими педагогічними працівниками можуть укладатися строкові трудові договори відповідно до абзацу третього частини другої статті 22 цього Закону.

Рішенням Конституційного Суду України від 07 лютого 2023 року № 1-р/2023 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), абзац третій частини другої статті 22 Закону № 463-ІХ, згідно з яким педагогічні працівники державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, які досягли пенсійного віку та яким виплачується пенсія за віком, працюють на основі трудових договорів, що укладаються строком від одного до трьох років, унаслідок чого унеможливлено укладення безстрокових трудових договорів із цією категорією педагогічних працівників.

Відповідно до резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 07 лютого 2023 року № 1-р/2023 абзац третій частини другої статті 22 Закону № 463-IX, визнаний неконституційним, утрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Колегія судді погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивачка працювала в навчальному закладі постійно, та після набрання чинності рішенням Конституційного Суду України від 7 лютого 2023 року у справі №1-5/2020(118/20), висловила пропозицію щодо укладення безстрокового трудового договору, що відповідає її дійсній волі, та дійшов правильного висновку, що заявлений ОСОБА_1 цивільний позов є обґрунтованим, оскільки звільнення позивачки з посади вчителя початкових класів не може вважатися законним, і є таким, що порушує її конституційне право на працю.

Разом з тим, відповідно до статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

Встановлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін.

Згідно з вимогами статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні (стаття 116), минуло не більше одного року.

У статті 234 КЗпП України не наведено переліку поважних причин для поновлення строку звернення з заявою про вирішення спору, оскільки їх поважність має визначається в кожному випадку, залежно від конкретних обставин. Поважними причинами пропуску строку, встановленого в частині першій статті 233 КЗпП України, мають кваліфікуватися ті, які об`єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами.

Оскільки строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін, тому у кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк.

Строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору є складовою механізму реалізації права на судовий захист та однією із основних гарантій забезпечення прав і свобод учасників трудових правовідносин.

Перевірка дотримання вимог закону щодо строків звернення до суду за вирішенням трудового спору здійснюється судом за принципом ex officio, незалежно від того, чи заявляє відповідач про пропуск позивачем строку звернення до суду, на відміну від застосування позовної давності при вирішені судом цивільного спору, коли застосування позовної давності судом здійснюється тільки за заявою сторони у спорі.

Подібний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі №751/1198/18 (провадження №61-5845св19), від 03 жовтня 2022 року у справі №204/1724/20 (провадження №61-18714св20), від 08 травня 2024 року у справі №593/1161/21 (провадження №61-14077св23).

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав учасників Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).

В апеляційній скарзі апелянт просить застосувати аналогію закону ЗУ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період воєнного стану» та продовжити строки визначенні статтею 233 КЗпП України на строк дії воєнного стану.

Колегія суддів вважає зазначенні доводи апеляційної скарги такими, що не заслуговують на увагу, виходячи з наступного.

Законом України від 30 березня 2020 року № 540-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» КЗпП України доповнено главою XIX такого змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину».

Тлумачення наведених норм закону свідчить про те, що запровадження на всій території України карантину є безумовною правовою підставою для продовження строків, визначених статтею 233 КЗпП України, на строк дії такого карантину.

Заявляючи відповідне клопотання про поновлення встановленого законом строку, особа не повинна наводити конкретних причин пропуску такого строку, крім тих, що пов`язані з внесеними до КЗпП України змінами. Крім того, не є необхідним і заявлення такого клопотання, так як строк звернення до суду не пропущено.

Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу «COVID-19» визначено, що з 12 березня 2020 року до 03 квітня 2020 року на усій території України установлено карантин.

У подальшому постановами Кабінету Міністрів України строк дії карантину неодноразово продовжувався до 30 червня 2023 року включно.

Разом з тим, відповідно до пункту 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії.

Статті 257-259, 362, 681, 728, 786 ЦК України містять приписи щодо застосування позовної давності, стаття 559 ЦК - щодо підстав та строків припинення поруки, стаття 1293 ЦК України - щодо права та строків на оскарження дій виконавця заповіту.

Отже, строки звернення до суду у справах щодо трудових правовідносин врегульовано нормами КЗпП України, а не нормами ЦК України. Встановлений статтею 233 КЗпП України строк звернення до суду є спеціальним строком для судового захисту трудових прав і застосовується виключно щодо спорів, які за своєю юридичною природою належать до трудового права. Такий строк не є строком позовної давності, який регулюється нормами ЦК України.

До близьких за змістом висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 06 липня 2022 року у справі № 148/201/21 (провадження № 61-16063св21), від 14 грудня 2022 року у справі № 750/10938/15-ц (провадження № 61-559св22).

Оскільки строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 ЦК України, не стосуються строків звернення до суду за вирішенням трудових спорів, тому посилання позивача на пункт 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, відповідно до якого у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії, є помилковими.

Зазначений правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 17 січня 2024 року у справі № 130/1596/22 (провадження № 61-6838св23).

Строк є проміжком часу, протягом якого може бути здійснена певна дія. Положення статті 233 КЗпП України є імперативними та передбачають конкретний строк звернення до суду. У зв`язку з цим, у випадку недотримання вимог, передбачених статтею 233 КЗпП України щодо строку звернення до суду, суд відмовляє у задоволенні позову.

У постанові Верховного Суду 18 липня 2018 року у справі № 753/23150/15-ц (провадження № 61-18267св18) зазначено, що якщо строк звернення до суду, установлений статтею 233 КЗпП України, пропущено без поважних причин, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог у зв`язку з пропуском зазначеного строку.

Як вбачається з матеріалів справи, зі спірним наказом про звільнення з посади вчителя початкових класів №117-к від 23.08.2023 позивачка ознайомилася 24.08.2023 та зазначена обставина не заперечується. З даним цивільним позовом про відновлення своїх порушених трудових прав позивачка звернулася до суду лише 17.04.2024, тобто з пропуском строку, визначеного статтею 233 КЗпП України.

Виходячи з викладеного, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив в задоволенні позовних у зв`язку з пропуском строків, визначених статтею 233 КЗпП України, та не встановив підстав для його поновлення, оскільки жодних об`єктивних підстав щодо наявності поважних причин, які перешкоджали позивачці своєчасно звернутися до суду, в суді першої та в суді апеляційної інстанції належними та допустимими доказами не доведено.

Враховуючи, що позивачем строк звернення до суду, установлений статтею 233 КЗпП України, пропущено без поважних причин, також слід відмовити в задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди, які є похідними від вимоги про поновлення на роботі.

З огляду на викладене, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло б призвести до неправильного вирішення справи, фактично апелянт наводить ті ж аргументи, яким дана оцінка судом в мотивувальній частині рішення.

Колегія суддів вважає, що належних та допустимих доказів для спростування висновків, викладених в рішенні суду першої інстанції, передбачених статтями 76, 77, 78 ЦПК України, чи порушень норм процесуального права, які можуть бути підставою для скасування рішення відповідно до статті 376 ЦПК України, апеляційна скарга не містить.

Враховуючи наведене, відповідно до вимог статті 375 ЦПК України, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Керуючись статтями 367, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Заставнівського районного суду Чернівецької області від 27 червня 2024 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий І.М. Литвинюк

Судді: М.І. Кулянда

І.Н. Лисак