Постанова

від 12.09.2024 по справі 910/11903/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 вересня 2024 року

м. Київ

cправа № 910/11903/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Жайворонок Т. Є. - головуючого, Булгакової І. В., Колос І. Б.,

за участі:

секретаря судового засідання - Іщука В. В.,

представників:

позивача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Розумне Енергетичне Місто» - не з`явився,

відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Бест Лізинг» - Картавенка О. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Розумне Енергетичне Місто»

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 16.05.2024 (колегія суддів: Тищенко О. В. (головуючий), Тарасенко К. В., Шаптала Є. Ю.) та рішення Господарського суду міста Києва від 21.11.2023 (суддя Курдельчук І. Д.),

на додаткову постанову Північного апеляційного господарського суду від 04.07.2024 (Тищенко О. В. (головуючий), Шаптала Є. Ю., Гончаров С. А.),

у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Розумне Енергетичне Місто»

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Бест Лізинг»

про визнання недійсним пункту договору та стягнення 325 187,50 грн,

та за зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Бест Лізинг»

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Розумне Енергетичне Місто»

про стягнення завданих збитків,

УСТАНОВИВ:

У липні 2023 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Розумне Енергетичне Місто» (далі - позивач, ТОВ «Розумне Енергетичне Місто») подало до господарського суду позов, в якому просило визнати недійсним п. 6.7 договору фінансового лізингу від 04.06.2021 № 210604-1/ФЛ-Ю-А (далі - договір); стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Бест Лізинг» (далі - відповідач, ТОВ «Бест Лізинг») кошти у розмірі 325 187,50 грн, сплачені як відшкодування (компенсація) частини вартості предмета лізингу за договором.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що у зв`язку з розірванням договору з 03.08.2022 з ініціативи лізингодавця лізингоодержувач повернув предмет лізингу за актом приймання-передачі від 09.08.2022, тому має право на повернення авансового лізингового платежу та чергових платежів, сплачених з 1 по 6 лізингові періоди, як компенсація частини вартості предмета лізингу за договором, на підставі ч. 2 ст. 693 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), а п. 6.7 договору, яким визначено, що у випадку вилучення предмета лізингу, припинення або розірвання договору, з причин зазначених у договорі та/або законодавстві України, усі раніше сплачені лізингоодержувачем платежі не повертаються, підлягає визнанню недійсним відповідно до ст. 203, 215 ЦК України як такий, що суперечить імперативним приписам ч. 2 ст. 693 цього Кодексу.

У серпні 2023 року ТОВ «Бест Лізинг» подало до господарського суду зустрічний позов, в якому просило стягнути з ТОВ «Розумне Енергетичне Місто» 96 447,13 грн збитків.

Зустрічна позовна заява мотивована тим, що наявні підстави для стягнення з ТОВ «Розумне Енергетичне Місто» збитків, які є вартістю відновлювального ремонту, відповідно до ст. 224-226 Господарського кодексу України (далі - ГК України), ст. 22 ЦК України, завданих внаслідок недбалої експлуатації лізингоодержувачем предмета лізингу, оскільки хоча майно і було повернуто за актом приймання-передачі від 09.08.2022 у зв`язку з розірванням договору, однак мало візуальні пошкодження, наявність та ступінь яких зафіксовані в акті, складеному за результатами огляду представником лізингодавця, який, в свою чергу, не має спеціальних вмінь, навичок та обладнання щодо визначення реальних пошкоджень, тому наявність збитків та їх розмір станом на 18.11.2022 підтверджується Звітом про визначення вартості матеріального збитку від 21.08.2023.

Господарський суд міста Києва у рішенні від 21.11.2023, залишеним без змін згідно з постановою Північного апеляційного господарського суду від 16.05.2024, у задоволенні первісного позову відмовив; зустрічний позов задовольнив частково; стягнув з ТОВ «Розумне Енергетичне Місто» на користь ТОВ «Бест Лізинг» 47 369,34 грн збитків; в іншій частині зустрічного позову відмовив.

За висновками судів до спірних правовідносин недоцільно застосовувати загальні положення про купівлю-продаж, зокрема ст. 693 ЦК України, оскільки з огляду на умови договору щодо сплати лізингових платежів щомісяця, до окремих частин договору застосуванню підлягають лише умови про договір купівлі-продажу в розстрочку, а саме ст. 695 цього Кодексу.

Висновки судів щодо відмови у задоволенні первісного позову мотивовані тим, що позивач беззастережно схвалив і прийняв умови договору до виконання, тому немає підстав стверджувати, що такий договір або окремі його частини не відповідають чинному законодавству та наявні підстави для визнання недійсним п. 6.7 договору відповідно до ст. 203, 215 ЦК України, до того ж така вимога позивача суперечить принципу добросовісності, як основи доктрини заборони суперечливої поведінки, відповідно відсутні підстави для задоволенні похідної вимоги про стягнення з лізингодавця лізингових платежів як компенсації частини вартості предмета лізингу за договором із застосуванням ч. 2 ст. 693 цього Кодексу.

Задовольняючи частково зустрічний позов, суди виходили з того, що від моменту повернення предмета лізингу лізингодавцю за актом від 09.08.2022 і до проведення оцінки вартості відновлювального ремонту станом на 18.11.2022 минуло більше трьох місяців, об`єктивно оцінити вартість пошкодження станом на 09.08.2022 неможливо, а суду не надано належних та допустимих доказів виникнення пошкодження внаслідок експлуатації предмета лізингу лізингоодержувачем понад засвідчені пошкодження в акті від 09.08.2022, тому до стягнення належить сума збитків, що складається з вартості відновлювального ремонту пошкоджень, які зафіксовані в акті від 09.08.2022.

Водночас суди відхилили заяву позивача про застосування позовної давності в один рік до вимог за зустрічним позовом, оскільки дійшли висновку, що вимоги про відшкодування збитків заявлені 21.08.2023, а пошкодження виявлені та зафіксовані в акті від 09.08.2022, тобто в межах трьох років загальної позовної давності. Апеляційний суд додатково звернув увагу на те, що перебіг позовної давності зупиняється на строк дії воєнного стану.

При цьому суди попередніх інстанцій врахували встановлені у судовому рішенні від 18.10.2023 у справі № 909/247/23 обставини порушення позивачем взятих на себе зобов`язань зі сплати лізингових платежів, що стало наслідком розірвання договору за ініціативою лізингодавця, а також висновки Верховного Суду у постанові від 25.04.2024 у справі № 909/260/23 між тими ж сторонами з аналогічними з первісним позовом у цій справі предметом та підставами позову, однак щодо інших договорів фінансового лізингу.

Північний апеляційний господарський суд у додатковій постанові від 04.07.2024 заяву ТОВ «Бест Лізинг» щодо розподілу судових витрат задовольнив; стягнув з ТОВ «Розумне Енергетичне Місто» на користь ТОВ «Бест Лізинг» 40 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу у суді апеляційної інстанції.

У додатковій постанові апеляційний суд вказав, що заяву про ухвалення додаткової постанови та долучення доказів понесених судових витрат з надання професійної правничої допомоги у суді апеляційної інстанції відповідач подав у встановлені процесуальні строки разом із відзивом на апеляційну скаргу, а надані в подальшому ним докази понесених витрат на адвоката хоч і подані з порушенням строку на їх подання, але з поважних причин - у зв`язку з технічними помилками, допущеними при їх підготовці, тому наявні підстави для поновлення строку для подання цих доказів на підставі ст. 119 ГПК України та прийняття їх до уваги при вирішенні заяви. Заявлений до стягнення відповідачем розмір судових витрат з надання професійної правничої допомоги у суді апеляційної інстанції суд визнав обґрунтованим та таким, що відповідає усім критеріям розподілу таких судових витрат, відхиливши протилежні заперечення позивача.

У поданих касаційних скаргах ТОВ «Розумне Енергетичне Місто», посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, а також на наявність підстав касаційного оскарження як судових рішень по суті спору, так і додаткової постанови апеляційного суду за п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, просить:

- скасувати оскаржувані судові рішення по суті спору, постановити нове рішення, яким первісний позов задовольнити, а у задоволенні зустрічного позову відмовити;

- скасувати оскаржувану додаткову постанову суду апеляційної інстанції, постановити нове рішення про відмову у задоволенні заяви відповідача щодо відшкодування витрат на професійну правничу допомогу у суді апеляційної інстанції.

У касаційних скаргах позивач зазначив, що:

1) вирішуючи первісній позовні вимоги, суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків Верховного Суду у постановах від 26.04.2018 у справі № 911/3483/16, від 09.07.2018 у справі № 911/2449/17, від 21.02.2020 у справі № 910/10191/17, від 15.01.2021 у справі № 904/2357/20 щодо питання застосування до правовідносин лізингу загальних положень про купівлю-продаж та оренду, а значить положень ст. 693 ЦК України як підстави для стягнення з лізингодавця сплачених лізингоодержувачем грошових коштів, які компенсують частину вартості предмета лізингу, в результаті чого безпідставно відмовили як у задоволенні цієї позовної вимоги, так і у задоволенні вимоги про визнання недійсним п. 6.7 договору;

2) задовольняючи частково зустрічний позов, суди попередніх інстанцій не зважили на правові позиції Верховного Суду:

- у постанові від 23.01.2019 у справі № 355/385/17 щодо питання застосування ст. 629 ЦК України (обов`язковість договору), в результаті чого не звернули уваги на положення договору, якими врегульовані правовідносини щодо відшкодування завданих збитків;

- у постанові від 03.03.2021 у справі № 522/799/16-ц щодо питання застосування принципу «заборони суперечливої поведінки», тому залишили поза увагою таку поведінку лізингодавця, що полягає у підписанні ним акта від 09.08.2022 про отримання предмета лізингу в працездатному стані, а в подальшому звернення до суду із позовом про відшкодування збитків;

- у постановах від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц, від 10.04.2020 у справі № 522/22023/16-ц щодо питання застосування стандартів доказування та оцінки доказів, а також принципу змагальності сторін при досліджені наданих відповідачем доказів на підтвердження наявності збитків та їх розміру;

- у постановах від 03.08.2022 у справі № 925/538/19, від 17.01.2024 у справі № 918/195/23 щодо наслідків застосування позовної давності у сукупності із висновками у постановах від 26.04.2018 у справі № 911/3483/16, від 09.07.2018 у справі № 911/2449/17, від 21.02.2020 у справі № 910/10191/17, від 15.01.2021 у справі № 904/2357/20 про те, що до правовідносин лізингу застосовуються загальні положення, зокрема про оренду, у зв`язку із чим дійшли безпідставного висновку, що зустрічні позовні вимоги могли бути заявлені із застосуванням загальної позовної давності у три роки замість одного року по аналогії зі ст. 786 ЦК України, яка встановлює, що до вимог про відшкодування збитків у зв`язку з пошкодженням речі, переданої у найм, застосовується позовна давність в один рік;

3) ухвалюючи додаткову постанову апеляційний суд не врахував правових висновків Верховного Суду:

- у постановах від 09.11.2020 у справі № 420/1813/19, від 06.07.2023 у справі № 910/15120/20 щодо питання застосування ст. 119 ГПК України;

- у постановах від 29.06.2022 у справі № 908/574/20, від 07.09.2022 у справі № 911/2130/21 щодо порядку подання стороною доказів на підтвердження розміру судових витрат на професійну правничу допомогу;

- у постанові від 10.10.2018 у справі № 910/21570/17 щодо критерію реальності та критерію розумності таких витрат, в результаті чого суд не звернув уваги, що заявлені до стягнення витрати на професійну правничу допомогу відповідачу фактично не надавалися адвокатами;

- у постанові від 04.12.2018 у справі № 911/3386/17, від 11.12.2018 № 910/2170/18, від 24.01.2019 у справі № 910/15944/17, від 19.02.2019 у справі № 917/1071/18, від 08.04.2021 у справі № 922/2321/20, від 07.07.2021 у справі № 910/12876/19 щодо критерію співмірності витрат на адвоката.

Верховний Суд ухвалами від 18.07.2024 та від 20.08.2024 відкрив касаційне провадження у справі за касаційними скаргами позивача на рішення судів попередніх інстанцій по суті спору та на додаткову постанову апеляційного суду з підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України; призначив касаційні скарги позивача до спільного розгляду у відкритому судовому засіданні на 05.09.2024; явку сторін визнав необов`язковою.

До Верховного Суду надійшли:

- 02.08.2024 - відзив на касаційну скаргу позивача на судові рішення по суті спору, в якому ТОВ «Бест Лізинг» заперечило проти доводів касаційної скарги, просило залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення по суті спору - без змін. Одночасно у відзиві відповідач навів попередній (орієнтовний) розрахунок судових витрат на професійну правничу допомогу у суді касаційної інстанції, згідно з яким очікує понести такі витрати у розмірі 50 000,00 грн;

- 21.08.2024 - клопотання із відповідними доказами, в якому ТОВ «Енергетичне Розумне Місто» просило відкласти розгляд справи, призначеної на 05.09.2024, на іншу дату, оскільки у цей день представник прийматиме участь у судовому засіданні Івано-Франківського апеляційного суду, яке Верховний Суд в ухвалі від 05.09.2024 задовольнив, розгляд справи відклав на 12.09.2024;

- 28.08.2024 - відзив на касаційну скаргу позивача на додаткову постанову апеляційного суду, в якому ТОВ «Бест Лізинг» заперечило проти доводів касаційної скарги, просило залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану додаткову постанову - без змін.

Верховний Суд ухвалою від 14.08.2024 задовольнив клопотання позивача про участь в судових засіданнях в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів. Ухвалою від 05.09.2024 Верховний Суд оголосив перерву у судовому засіданні з розгляду касаційних скарг ТОВ «Енергетичне Розумне Місто» до 12.09.2024.

У судовому засіданні 12.09.2024 взяв участь представник відповідача. Представник позивача, який мав намір взяти участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, не приєднався до судового засідання.

Відповідно до ч. 5 ст. 197 ГПК України ризики технічної неможливості участі у відеоконференції поза межами приміщення суду несе учасник справи, який подав відповідне клопотання

За змістом ст. 43 ГПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами, зловживання процесуальними правами не допускається.

Явка в судове засідання представників сторін є правом, а не обов`язком сторони, і відповідно до положень ст. 202 ГПК України справа, за умови належного повідомлення сторони про дату, час і місце судового засідання, може розглядатися без їх участі, якщо нез`явлення цих представників не перешкоджає розгляду справи по суті.

Ураховуючи наведене та те, що явка представників сторін у судове засідання з розгляду касаційної скарги не є обов`язковою за законом і не визнавалася такою судом, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком учасників справи, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду справи за відсутності представника позивача.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши наведені в касаційних скаргах доводи, врахувавши заперечення у відзивах на касаційні скарги, Верховний Суд дійшов таких висновків.

У ч. 1 ст. 300 ГПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, предметом касаційного розгляду є законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень по суті та додаткової постанови апеляційного суду в межах доводів та вимог касаційних скарг, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

У разі подання касаційної скарги на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України у касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований апеляційним судом в оскаржуваному судовому рішенні.

Для касаційного перегляду оскаржуваного судового рішення з наведеної підстави наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Суд звертає увагу, що правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а регулятивний вплив п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, якою передбачено таку підставу касаційного оскарження як застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, поширюється саме на подібні правовідносини.

Термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України та п. 5 ч. 1 ст. 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

Верховний Суд не раз наголошував, що підставою для касаційного оскарження судових рішень за п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України є неврахування висновку саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах. Відповідно неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.

У постанові від 14.12.2021 у справі № 916/112/20 Верховний Суд зазначав, що не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду, як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

Щодо первісних позовних вимог ТОВ «Розумне Енергетичне Місто».

У справі, яка розглядається, суди попередніх інстанцій встановили, що 04.06.2021 між позивачем (лізингоодержувач) та відповідачем (лізингодавець) укладено договір фінансового лізингу, за умовами якого лізингодавець передає лізингоодержувачеві вантажний автомобіль, а лізингоодержувач приймає предмет лізингу у володіння та користування та зобов`язується сплачувати лізингові платежі на умовах договору згідно з графіком, відповідно до якого лізингові платежі складаються з авансового платежу, відшкодування (компенсації) частини вартості предмета лізингу та винагороди (комісії) лізингодавцю за отриманий в лізинг вантажний автомобіль.

У п. 10.8 договору сторони погодили, що даний договір є змішаним договором, в якому містяться положення договору фінансового лізингу та договору купівлі-продажу (в частині переходу права власності на предмет лізингу або права вимоги по договору страхування). Не обмежуючись зазначеним, у цьому договорі сторони врегулювали свої відносини та визначили окремі зобов`язання (окремі умови) відповідно до ч. 1-3 ст. 6 ЦК України. Сторони погодили, що у разі визнання умови недійсною, така умова не вважалась (на момент укладення) істотною умовою договору. Сторони домовились, що у випадку суперечностей між положеннями загальних умов договору, додатків до договору та особливими умовами договору, перевагу мають особливі умови договору. Сторони дійшли згоди, що строк дії договору це час, впродовж якого існують зобов`язання сторін, які виникли на основі цього договору.

08.06.2021 позивач провів авансовий платіж і 14.06.2021 сторони договору підписали акт прийому-передачі предмета лізингу в користування, після чого з 1 по 6 періоди лізингу лізингоодержувач здійснив оплати лізингових платежів.

13.07.2022 лізингодавець повідомив лізингоодержувача про розірвання договору у зв`язку з припиненням сплати лізингових платежів. Вказане повідомлення ТОВ «Розумне Енергетичне Місто» отримало 03.08.2022, що встановлено судом у рішеннях від 03.11.2022 у справі № 909/610/22, від 15.06.2023 у справі № 909/247/23.

09.08.2022 у зв`язку з одностороннім розірванням договору лізингоодержувач повернув вантажний автомобіль лізингодавцю за актом прийому-передачі.

Отже, за час дії договору лізингоодержувач сплатив лізингодавцю аванс та з 1 по 6 періоди лізингу, окрім винагороди (комісії) за отриманий в лізинг вантажний автомобіль, також лізингові платежі, що є відшкодуванням (компенсацією) частини вартості предмета лізингу, у загальному розмірі 325 187,50 грн.

У п. 6.7 договору сторони погодили, що у випадку вилучення предмета лізингу, припинення або розірвання договору з причин, зазначених у договору та/або законодавстві України, усі раніше сплачені лізингоодержувачем лізингові платежі поверненню не підлягають.

Посилаючись на те, що п. 6.7 договору суперечить приписам ст. 693 ЦК України, позивач просив визнати його недійсним відповідно до ст. 203, 215 ЦК України та як наслідок стягнути з відповідача сплачені до розірвання договору лізингові платежі з відшкодування (компенсації) частини вартості предмета лізингу (включно з авансом), на підставі ч. 2 ст. 693 цього Кодексу.

Враховуючи позовні вимоги первісного позову, спірним питанням є наявність/відсутність підстав для стягнення з лізингодавця на користь лізингоодержувача лізингових платежів, що є частиною відшкодування вартості предмета лізингу, в тому числі аванс, за наслідками визнання недійсним п. 6.7 розірваного договору.

За правилами ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

За ч. 1 ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (частина перша статті 530 цього Кодексу).

Згідно з ч. 2 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Суди попередніх інстанцій з`ясували, що правовідносини сторін у цій справі виникли з договору фінансового лізингу.

Відповідно до ч. 1, 7 ст. 292 ГК України лізинг - це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне володіння та користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів. Правове регулювання лізингу здійснюється відповідно до цього Кодексу та інших законів.

За приписами ст. 806 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов`язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у володіння та користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених параграфом 6 глави 58 ЦК України та законом. До відносин, пов`язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.

Аналогічне зазначення договору лізингу міститься у ст. 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» від 16.12.1997 № 723/97-ВР (далі - Закон № 723/97-ВР), який наразі втратив чинність, однак підлягає застосуванню до спірних правовідносин з огляду на момент їх виникнення. Згідно з Законом № 723/97-ВР:

- лізингоодержувач - фізична або юридична особа, яка отримує право володіння та користування предметом лізингу від лізингодавця (ст. 4);

- лізингодавець має право відмовитися від договору лізингу та вимагати повернення предмета лізингу від лізингоодержувача у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо лізингоодержувач не сплатив лізинговий платіж частково або у повному обсязі та прострочення сплати становить більше 30 днів (ст. 7);

- лізингодавець має право, зокрема, відмовитися від договору лізингу у випадках, передбачених договором лізингу або законом; вимагати розірвання договору та повернення предмета лізингу у передбачених законом та договором випадках, вимагати повернення предмета лізингу та виконання грошових зобов`язань за договором сублізингу безпосередньо йому в разі невиконання чи прострочення виконання грошових зобов`язань лізингоодержувачем за договором лізингу (ст. 10);

- лізингоодержувач зобов`язаний, у разі закінчення строку лізингу, а також у разі дострокового розірвання договору лізингу та в інших випадках дострокового повернення предмета лізингу - повернути предмет лізингу у стані, в якому його було прийнято у володіння, з урахуванням нормального зносу, або у стані, обумовленому договором (ст. 11).

Таким чином, до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених параграфом 6 глави 58 ЦК України та законом. До відносин, пов`язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.

У справі, що розглядається, лізингоодержувач, провівши декілька лізингових платежів, перестав виконувати зобов`язання з їх оплати, у зв`язку із чим лізингодавець скористався своїм правом на розірвання договору та просив повернути предмет лізингу, що і зробив позивач 09.08.2022.

Згідно з ч. 2 ст. 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються.

Факт розірвання договору сторони не оспорюють, натомість позивач просить визнати недійсним п. 6.7 договору, посилаючись на те, що він суперечить приписам ст. 693 ЦК України, та повернути йому авансовий платіж та лізингові платежі, сплачені у 1-6 періоди лізингу в рахунок відшкодування (компенсації) частини вартості предмета лізингу, на підставі ч. 2 цієї статті.

У ст. 693 ЦК України визначено, що якщо договором встановлений обов`язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором, - у строк, визначений відповідно до ст. 530 цього Кодексу (ч. 1). Якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати (ч. 2).

У ст. 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Згідно з ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

За загальним правилом, у спорі про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Приписами ст. 204 ЦК України передбачено презумпцію правомірності правочину та визначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або він не визнаний судом недійсним.

Таким чином, заявляючи позов про визнання недійсним договору (його частини), позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними і настанням відповідних наслідків.

З урахуванням наведеного та з огляду на встановлені судами обставини, що договір містить всі необхідні умови, притаманні договору фінансового лізингу, сторони при підписанні погодили всі умови, які позивач схвалив, адже виконував їх, Суд погоджується з висновками судів про відсутність підстав для визнання недійсною окремої частини договору на підставі ст. 203, 215 ЦК України та, як наслідок, повернення позивачу сплачених лізингових платежів у загальній сумі 325 187,50 грн, до того ж зазначає, що положення ст. 693 цього Кодексу, на які посилається позивач в обґрунтування первісних позовних вимог, не містять підстав недійсності правочину.

Окрім того, Суд вважає за потрібне звернути увагу, що для вирішення питання щодо повернення сплачених лізингових платежів слід аналізувати умови договору та структуру лізингових платежів.

Відповідно до ст. 16 Закону № 723/97-ВР лізингові платежі можуть включати: суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом та інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов`язані з виконанням договору лізингу.

Ураховуючи структуру та зміст лізингових платежів, ці платежі не є рівнозначними платі за користування, на відміну від орендної плати, позаяк містять в собі таку складову, як відшкодування частини вартості предмета лізингу, і з моменту розірвання договору лізингу зобов`язання лізингодавця щодо передачі об`єкта лізингу у власність лізингоодержувача є припиненим, відповідно в лізингоодержувача припинилось зобов`язання щодо відшкодування вартості цього об`єкта.

Водночас у договорі сторони врегулювали свої відносини таким чином, що у випадку, зокрема розірвання договору відповідно до п. 6.7 договору усі раніше сплачені лізингові платежі, які в даному випадку включають у себе авансовий платіж, відшкодування (компенсації) частини вартості предмета лізингу та винагороди (комісії) лізингодавцю за отриманий в лізинг вантажний автомобіль, поверненню не підлягають, і позивач погодився з такою умовою, підписавши договір без зауважень та заперечень.

Зазначені обставини спростовують доводи скаржника про те, що в цьому випадку суди не врахували висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 26.04.2018 у справі № 911/3483/16, від 09.07.2018 у справі № 911/2449/17, від 21.02.2020 у справі № 910/10191/17, від 15.01.2021 у справі № 904/2357/20, оскільки Судом встановлено, що висновки суду касаційної інстанції у зазначених справах зроблено у правовідносинах, які не є подібними за змістовим критерієм, суб`єктним складом, предметом спору, стосуються правовідносин, які істотно відмінні (у справі, що розглядається, з одного боку, і в згаданих справах - з іншого) за підставами позову та фактично-доказовою базою - встановленими судами обставинами справи і зібраними та дослідженими в них доказами, а саме:

у справі № 911/3483/16 (постанова від 26.04.2018) предметом розгляду були вимоги лізингодавця до лізингоодержувача про стягнення основної заборгованості за договором про фінансовий лізинг, плати за фактичний час користування об`єктом лізингу, збитків, 3 % річних, інфляційних втрат за невиконання лізингоодержувачем умов договору в частині сплати лізингових платежів до моменту, коли договір було розірвано за ініціативою лізингодавця, а також в частині не повернення предмета лізингу після припинення договору;

у справі № 911/2449/17 (постанова від 09.07.2018) розглядались вимоги лізингодавця до поручителя нового лізингоодержувача про стягнення заборгованості, штрафних санкцій, збитків та інших платежів за договором фінансового лізингу, від якого лізингодавець відмовився, з посилання на невиконання новим лізингоодержувачем зобов`язань з оплати лізингових платежів за контрактом, що призвело до виникнення боргу по їх сплаті;

у справі № 910/10191/17 (постанова Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21.02.2020) предметом спору були вимоги лізингоодержувача до лізингодавця та нового кредитора за договором про відступлення права вимоги за договором фінансового лізингу про стягнення сплачених лізингових платежів з посиланням на те, що лізингоодержувач сплатив усі платежі, однак у власність предмет лізингу не отримав через його викрадення після повної оплати, натомість право власті на предмет лізингу перейшло до страхової компанії, тому лізингоодержувач має право вимагати від лізингодавця повернення сплаченого відповідно до ст. 693 ЦК України. У цій справі Верховний Суд навів правовий висновок щодо питання застосування ст. 13 Закону № 723/97-ВР та ст. 809 ЦК України за інших фактичних обставин та за відсутності факту розірвання договору й встановив відсутність підстав для задоволення позовних вимог;

у справі № 904/2357/20 (постанова від 15.01.2021) лізингоодержувач заявив про визнання недійсними пунктів договорів фінансового лізингу, згідно з якими в разі дострокового розірвання договору, сплачені лізингові платежі поверненню не підлягають, та про стягнення з лізингодавця коштів, які компенсують частину вартості предметів лізингу. У цій справі апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції саме в частині визнання недійсними пунктів договорів, рішення в частині визначення суми коштів, які компенсують частину вартості предметів лізингу, змінив. Предметом касаційного перегляду були судові рішення в частині стягнення коштів, які компенсують частину вартості предметів лізингу, в іншій частині (щодо визнання недійсними пунктів договорів щодо утримання лізингодавцем на свою користь сум, сплачених як лізингові платежі та авансовий платіж, у разі дострокового розірвання правочину) судові рішення касаційним судом не переглядались, відповідно предметом перегляду не було питання щодо застосування наслідків недійсності окремих частин договору.

Водночас Суд констатує про відповідність висновків судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні первісного позову у справі, яка розглядається, правовій позиції Верховного Суду у постанові 25.04.2024 у справі № 909/260/23 у подібних за всіма критеріями подібності правовідносинах, у аналогічному спорі між тими ж сторонами, однак щодо інших договорів фінансового лізингу, неврахування якої матиме наслідком порушення принципу юридичної визначеності.

У п. 5 ч. 1 ст. 296 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі п.1 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження в цій частині після відкриття касаційного провадження, колегія суддів відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі за касаційною скаргою позивача на рішення судів попередніх інстанцій по суті в частині вирішення первісних позовних вимог.

Щодо зустрічних позовних вимог ТОВ «Бест Лізинг».

У справі, яка розглядається, суди попередніх інстанцій встановили, що у п. 6.6.3 договору сторони погодили, що предмет лізингу повинен бути повернутий у справному стані, а за ступенем зношеності повинен відповідати його зносу за час користування при нормальних умовах експлуатації. Визначення такого стану предмета лізингу - нормального зносу погоджено сторонами у додатку «Поняття нормального зносу». Лізингоодержувач зобов`язаний відшкодувати витрати лізингодавця по відновленню технічного стану предмета лізингу до стану зазначеного в цьому пункті загальних умов на підставі рахунку виставленого лізингодавцем та копії документів, підтверджуючих суму необхідних витрат по відновленню технічного стану предмета лізингу.

У додатку «Поняття нормального зносу» зазначено, що всі користувачі парку транспортних засобів повинні бути ознайомлені з принципами нормального зносу. При поверненні транспортного засобу він повинен бути проінспектований. У разі виникнення непорозуміння повинна бути проведена незалежна оцінка нормального зносу транспортного засобу. У цьому ж документі сторони передбачили, що:

- будь-які дефекти і пошкодження, що можуть виникнути внаслідок природнього використання транспортного засобу, повинні бути усунені (п. 1.1);

- будь-які пошкодження корпусу транспортного засобу повинні бути усунені відразу після їх виникнення за рахунок страхової компанії або лізингоодержувачем (п. 2.1);

- допускається незначні пошкодження від кам`яної крихти, тощо в залежності від віку та пробігу транспортного засобу за умови, що вони не спричинять проникаючу дію до металевої основи, роботи повинні бути проведені негайно з метою запобігання подальшого руйнування лакового шару транспортного засобу. Зовнішня поверхня лаку повинна бути вільна від значних механічних ушкоджень в результаті тертя (понад 25 мм) і мати нормальний колір і блиск (п. 2.3);

- не допускається наявність очевидних пошкоджень бокових поверхонь або протектора шин, що виникли в наслідок не правильного заїзду на узбіччя дороги або інші грубі порушення (п. 4.5);

- повинно відбуватись регулярне обслуговування і ремонт на уповноваженому сервісному центрі відповідно до сервісної програми виробника транспортного засобу повинні забезпечити збереження транспортного засобу в належному технічному стані (п. 5);

- лізингоодержувач зобов`язаний: утримувати об`єкт лізингу в справному стані, дотримуватись відповідних стандартів, технічних умов, правил експлуатації, інструкцій та гарантійних умов (вимог); проводити за власний рахунок в строк, встановлений виробником предмета лізингу, поточне технічне обслуговування, в тому числі необхідне для збереження гарантійного обслуговування предмета лізингу; в разі пошкодження або несправності предмета лізингу - проводити ремонт (в тому числі капітальний) предмета лізингу, провести за власний рахунок повне відновлення предмета лізингу; дотримуватись вимог до використання, утримання, технічного обслуговування та зберігання предмета лізингу (п. 4.1.2); не допускати зношення предмета лізингу понад нормальний знос, встановлений договором та/або чинним законодавством та/або інструкцією з експлуатації (приписами виробника/продавця) (п. 4.1.7).

Лізингодавець отримав предмет лізингу від лізингоодержувача за актом від 09.08.2022, у п. 2 якого зазначив, що предмет лізингу знаходиться в працездатному стані, однак на момент передачі предмету лізингу уповноваженими представниками було виявлено та зафіксовано:

- пошкодження ЛФП бортів кузова;

- пошкодження фарбованого покриття лівого та правого відбійника;

- пошкодження правого відбійника (зігнутий);

- механічне пошкодження переднього борту.

Також суди з`ясували, що лізингодавець звернувся до суб`єкта оціночної діяльності з метою проведення оцінки майнової шкоди у зв`язку з виявленими пошкодженнями предмета лізингу внаслідок недбалого користування станом на 18.11.2022, за результатами чого складено Звіт від 21.08.2023 про визначення вартості матеріального збитку, завданого власнику колісного транспортного засобу, відповідно до якого вартість відновлювального ремонту предмета лізингу становить 96 447,13 грн, про стягнення яких і заявив відповідач у зустрічному позові.

Встановивши, що датою складання акта є 09.08.2022, тоді як оцінка вартості відновлювального ремонту проводилась станом на 18.11.2022, тобто більш як через три місяці від моменту підписання акта, а відповідачем не доведено виникнення пошкодження внаслідок експлуатації предмета лізингу лізингоодержувачем понад тих пошкоджень, які засвідчені в акті, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про належність до стягнення 47 369,34 грн збитків, які є вартістю відновлювального ремонту пошкоджень, зафіксованих у згаданому акті, та які розраховані по ремонтній калькуляції, що є частиною Звіту від 21.08.2023.

Водночас як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами позивач просив суд застосувати позовну давність в один рік до заявлених відповідачем зустрічних позовних вимог.

Відхиляючи таку заяву позивача, суди вважали, що вимоги про відшкодування збитків заявлені 21.08.2023, а пошкодження виявлені та зафіксовані в акті від 09.08.2022, тобто в межах трьох років загальної позовної давності. Крім того, апеляційний суд зважив на те, що перебіг позовної давності зупиняється на строк дії воєнного стану.

Обґрунтовуючи наявність підстав для касаційного оскарження судових рішень по суті в частині вирішення позовних вимог, скаржник посилається на неврахування відповідних висновків Верховного Суду. За результатами перевірки таких тверджень колегія суддів встановила таке.

Верховний Суд у справі № 925/538/19 (постанова від 03.08.2022) та у справі № 918/195/23 (постанова від 17.01.2024), на які посилається скаржник, навів правовий висновок, за змістом якого перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом строку позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

У постановах від 26.04.2018 у справі № 911/3483/16, від 09.07.2018 у справі № 911/2449/17, від 21.02.2020 у справі № 910/10191/17, від 15.01.2021 у справі № 904/2357/20 Верховний Суд дійшов одного й того ж висновку, що договір фінансового лізингу є змішаним договором, тому до таких правовідносин застосовуються загальні положення, зокрема про оренду.

Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Згідно зі ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Водночас ст. 786 ЦК України унормовано, що до вимог про відшкодування збитків у зв`язку з пошкодженням речі, яка була передана у користування наймачеві, а також до вимог про відшкодування витрат на поліпшення речі застосовується позовна давність в один рік. Перебіг позовної давності щодо вимог наймодавця починається з моменту повернення речі наймачем, а щодо вимог наймача - з моменту припинення договору найму.

У рішенні Конституційного Суду України від 03.07.2012 № 14-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень ст. 786 ЦК України, зокрема зазначено, що під час вирішення спорів стосовно належного виконання зобов`язань, що випливають із договору найму (оренди), застосовуються положення, встановлені в главі 19 Кодексу, щодо позовної давності та порядку її обчислення. Положення ст. 786 ЦК України мають єдиний зміст, завершену структуру і встановлюють спеціальну позовну давність - один рік - та початок її перебігу щодо вимог наймодавця про відшкодування збитків у зв`язку з пошкодженням речі, яка була передана у користування наймачеві, а також до вимог наймача про відшкодування витрат на поліпшення речі. Положення частини другої цієї статті не поширюється на інші вимоги, що випливають із договору найму (оренди).

Встановивши у справі, яка розглядається, що у даному випадку предмет лізингу повернутий лізингодавцю і має місце пред`явлення вимоги про відшкодування збитків, понесених у зв`язку з відновлювальним ремонтом повернутого майна, а не відшкодування збитків, які є вартістю повністю втраченого предмета лізингу, суди попередніх інстанцій не врахували приписів ст. 257, 261 ЦК України у сукупності із нормами ст. 786 цього Кодексу та дійшли помилкового висновку, що у даному випадку позовна давність та початок її перебігу визначається за загальними, а не спеціальними правилами.

Разом з тим апеляційний суд цілком обґрунтовано звернув увагу, що 17.03.2022 набув чинності Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» від 15.03.2022 № 2120-IX, яким доповнено розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України, зокрема п. 19 та встановлено, що у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені, зокрема ст. 257- 259, 786 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії.

Як станом на момент підписання сторонами акта від 09.08.2022, на момент визначення збитків 18.11.2023, складання Звіту від 21.08.2023, так і станом на момент подання відповідачем зустрічного позову 23.08.2023 та на дату прийняття оскаржуваних судових рішень по суті, вказаний п. 19 Прикінцеві та перехідні положень ЦК України не скасовано. За таких обставин немає підстав стверджувати про наявність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень в частині вирішення зустрічних позовних вимог через незастосування до цих вимог спеціальної позовної давності за відповідною заявою позивача.

Щодо посилань скаржника на неврахування судами при вирішенні зустрічного позову правових позицій в інших постановах Верховного Суду колегія суддів вказує, що у справі № 355/385/17 (постанова Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23.01.2019) спірні правовідносини виникли між сторонами договору добровільного страхування фінансових ризиків (захист від безробіття). З позовом до суду звернувся страхувальник до страховика з вимогами про зобов`язання визнати подію звільнення з роботи у зв`язку зі скороченням штату працівників страховим випадком, та визнати право на відшкодування за цим договором, стягнути суму страхового відшкодування та моральну шкоду. Спірні правовідносини у наведеній справі Верховного Суду не мали характеру правовідносин фінансового лізингу, сторонами у цій справі були страхувальник та страховик, натомість у справі, що розглядається, лізингодавець та лізингоодержувач. Крім того, у зазначеній справі Верховний Суд виклав лише загальний висновок щодо застосування ст. 629 ЦК України щодо обов`язковості договору, однак, такий висновок зроблений у неподібних до справи, що розглядається, правовідносинах за усіма критеріями подібності (змістовним, об`єктивним та суб`єктивним).

Аналогічно суд відхиляє посилання скаржника на загальні висновки Верховного Суду щодо заборони суперечливої поведінки учасника справи, щодо застосування стандарту доказування «вірогідність доказів» при оцінці доказів та застосування принципу змагальності сторін при вирішенні спорів, оскільки: у справі № 522/799/16-ц (постанова від 03.03.2021) предметом розгляду були вимоги про стягнення частини заборгованості за договором про відкриття кредитної лінії на підставі договору поруки, і висновки про застосування принципу «заборони суперечливої поведінки» наведені Верховним Судом в контексті розуміння кредитором протягом розгляду справи визначення моменту виконання основного зобов`язання за кредитним договором боржником (поручителем);

у справі № 129/1033/13-ц (постанова Великої Палата Верховного Суду від 18.03.2020) розглядались вимоги про визнання недійсними рішення загальних зборів співвласників підприємства; у справі № 522/22023/16-ц - вимоги третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні квартирою шляхом визнання особи такою, що втратила право користування квартирою, відповідно застосування стандарту доказування «вірогідність доказів» при оцінці доказів та застосування принципу змагальності сторін зроблено судом касаційної інстанції у справах, які відрізняються за фактично-доказовою базою, враховуючи предмети спорів, і колегія суддів не вбачає невідповідності висновків судів попередніх інстанцій висновкам суду касаційної інстанції в частині дослідження та надання оцінки доказам, доводам сторін, дотримання судом стандартів доказування, обґрунтованості судового рішення. За таких обставин, доводи позивача про неврахування судами висновків Верховного Суду, викладених у наведених постановах, не знайшли свого підтвердження під час касаційного розгляду справи № 910/11903/23. Оцінка доказів у справі, яка розглядається, здійснена судами з урахуванням відмінних обставин та сукупності наданих сторонами доказів.

Загалом усі аргументи касаційної скарги в цій частині ґрунтуються на тому, що позивач не погоджується з оцінкою доказів, яка була здійснена судами, і встановлених на їх підставі обставин, та вказує на неналежність наданих відповідачем доказів на підтвердження зустрічних позовних вимог, спрямовуючи свої доводи на необхідності переоцінки Судом доказів і встановлення інших обставин у тому контексті, який, на думку скаржника, свідчить про наявність підстав для скасування судових рішень та прийняття нового рішення про відмову у задоволенні зустрічного позову.

Однак зміст судових рішень свідчить про те, що суди попередніх інстанцій надали оцінку обставинам та наданим сторонами доказам, до переоцінки яких, в силу приписів ст. 300 ГПК України, суд касаційної інстанції вдаватись не може, оскільки встановлення обставин справи, дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам є повноваженнями судів першої й апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 зі справи № 373/2054/16-ц).

Підсумовуючи викладене, колегія суддів не вбачає підстав для скасування судових рішень по суті в частині вирішення зустрічних позовних вимог з наведеної скаржником підстави касаційного оскарження за п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Наведене в сукупності виключає можливість задоволення касаційної скарги позивача на постанову апеляційного суду від 16.05.2024 та рішення суду першої інстанції від 21.11.2023, ухвалених по суті спору.

Щодо оскарження додаткової постанови апеляційного суду від 04.07.2024.

23.01.2024 апеляційний суд ухвалою відкрив апеляційне провадження у справі № 910/11903/23 за скаргою позивача.

02.02.2024 відповідач подав відзив на апеляційну скаргу позивача у встановлений судом строк, в якому навів попередній (орієнтовний) розрахунок судових витрат та зазначив, що планує понести судові витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 40 000,00 грн (без надання відповідних документів). Відзив підписано та подано адвокатом-головним юрисконсультом юридичного департаменту ТОВ «Бест Лізинг» Філіпчук Н. М., яка діяла на підставі довіреності.

16.05.2024 апеляційний суд ухвалив постанову по суті спору, після чого у строк п`ять днів - 21.05.2024 відповідач через свого представника Тромсу Є. В. надав разом із заявою про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу в сумі 40 000,00 грн докази на підтвердження розміру адвокатських послуг, надану Адвокатським об`єднанням «Лекс-ЮЕй» на підставі договору про надання правничої допомоги від 01.03.2024, за умовами якого адвокатське об`єднання зобов`язується надати відповідачу правничу допомогу під час супроводження розгляду справи № 910/11903/23; адвокатське об`єднання надає клієнту акт наданих послуг, який одночасно є звітом про надані послуги.

Згідно з погодинного звіту від 17.04.2024 № 1, підписаного адвокатським об`єднанням та відповідачем в особі керівника юридичного департаменту, адвокат адвокатського об`єднання Купельський О. М. на ознайомлення з апеляційною скаргою позивача, вивчення неоднозначної судової практики, порівняння аналогічних справ з 2016 по 2021 роки, підготовку відзиву на касаційну скаргу та презентацію відповідачу його проєкту витратив 21,9 год., вартість послуг склала 40 000,00 грн (з розрахунку 1800,00 грн/год).

З акта наданих послуг від 26.04.2024 вбачається, що адвокатське об`єднання надало таку правничу допомогу: 1) правовий аналіз положень апеляційної скарги - 5 000,00 грн; 2) підготовка проєкту відзиву на апеляційну скаргу, вивчення судової практики, порівняння аналогічних справ з 2016 по 2021 роки, аналіз законодавства, діючого на момент укладення договору фінансового лізингу, передача та презентація проєкту відзиву на апеляційну скаргу - 35 000,00 грн.

23.05.2024 позивач подав:

- клопотання про зменшення судових витрат на професійну правничу допомогу до 500,00 грн, посилаючись на неспівмірність розміру витрат із складністю справи та обсягом наданих адвокатом послуг, та звернув увагу суду, зокрема на те, що докази, подані відповідачем до заяви про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу датовані пізніше, ніж відзив, а тому не було підстав для надання послуг, визначених у звіті та акті. Також акцентував увагу суду на тому, що зміст відзиву на апеляційну скаргу не відрізняється від змісту наданих відповідачем в суді першої інстанції письмових заперечень, відповідно правова позиція відповідача не змінювалась, що вказує на необґрунтованість заявленого розміру судових витрат;

- заперечення на заяву відповідача, в якій просив відмовити у стягненні 40 000,00 грн повністю, оскільки згадані в акті послуги фактично не надавались адвокатами адвокатського об`єднання, адже безпосередньо ними не було подано до апеляційного суду жодного документа, в тому числі, ордеру, а інтереси відповідача в судовому засіданні 16.04.2024 представляв керівник юридичного департаменту відповідача. Крім того, до заяви не надано доказів оплати відповідачем 40 000,00 грн адвокатському об`єднанню.

31.05.2024 відповідач заявив клопотання про поновлення строку подання доказів до заяви про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, у якому зазначив про причини пропуску строку, а саме:

- підводячи місячні підсумки роботи, у результаті самоперевірки представником адвокатського об`єднання було виявлено, що під час підготовки заяви від 21.05.2023 при зведенні інформації та формуванні пакета документів до неї було допущено механічні помилки у датах договору та погодинному звіті № 1, оскільки відповідач та адвокатське об`єднання співпрацюють разом вже багато років та за цей час останнє неодноразово надавало послуги щодо ведення справ у судах різних юрисдикцій та інстанцій. Таким чином, адвокатське об`єднання у листі від 29.05.2024 повідомило відповідача про виявлені технічні помилки у датах документів та запропонувало усунути їх шляхом перепідписання, а саме: 1) у договорі про правничу допомогу визначити дату його вчинення 04.01.2024, замість 01.03.2024; 2) у погодинному звіті № 1 вказати 26.04.2024, замість 17.04.2024; 3) акт наданих послуг від 26.04.2024 змінити в частині зазначення наданих послуг «відзив на апеляційну скаргу» замість «відзив на касаційну скаргу»;

- військова агресія в Україні, коли введено воєнний стан, часто лунають сигнали повітряної тривоги та відсутнє електропостачання, вплинули на продуктивність та можливості зосередження при виконанні своїх трудових обов`язків працівниками адвокатського об`єднання та відповідача, який не помітив вчасно технічних помилок, що є прямим наслідком нестабільної ситуації в країні.

Таким чином, відповідач зазначив, що в силу викладених обставин, працівниками були допущені технічні помилки, які підлягали виправленню відповідно до фактичних обставин справи, адже зазначені у погодинному звіті № 1 послуги були надані адвокатським об`єднанням в повному обсязі, з актуальними даними щодо витрачених часу/годин та їх вартості, а також прийняті та оплачені відповідачем 31.05.2024, докази чого додаються.

З огляду на викладене відповідач просив визнати причини пропуску строку подання доказів до заяви про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу поважними та поновити строк на їх подання, прийняти ці докази до розгляду та задовольнити заяву в повному обсязі.

04.06.204 позивач подав заперечення, в яких просив відмовити відповідачу у задоволенні клопотання про поновлення строку на подання доказів, а заяву відповідача про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу залишити без розгляду, вказуючи аргументи, що наведені відповідачем причини пропуску процесуального строк не є поважними, об`єктивно непереборними та пов`язаними з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій.

Суд апеляційної інстанції, посилаючись на ст. 119 ГПК України, вважав за можливе поновити відповідачу пропущений строк для подання доказів та прийняти їх до розгляду, зазначаючи, що фактичною підставою для поновлення пропущеного строк відповідач визначає допущені технічні помилки у документах, у той час як заява про стягнення відповідних витрат із доказами подана ним з дотриманням процесуального строку.

Враховуючи доводи касаційної скарги, насамперед спірним є питання обґрунтованості вказаного висновку апеляційного суду, що має наслідком прийняття поданих з порушенням процесуальних строків доказів і подальшого вирішення заяви про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу або залишення такої заяви без розгляду у зв`язку з невчиненням заявником процесуальної дії у встановлений строк.

Відповідно до ст. 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, зокрема, належать витрати на професійну правничу допомогу.

У ч. 1, 2 ст. 126 ГПК України визначено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

У п. 6 ч. 2 ст. 42 ГПК України унормовано, що учасники справи зобов`язані виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки.

Відповідно до ч. 8 ст. 129 ГПК України розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Звернення із заявою про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу є суб`єктивною дією заявника, який зацікавлений у відшкодуванні таких витрат за рахунок іншої сторони та залежить від його волевиявлення й добросовісного користування процесуальними правами.

Відповідно до ч. 3 ст. 13 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч. 4 ст. 13 цього Кодексу).

Пропуск процесуального строку - є юридичний факт, який настає внаслідок бездіяльності уповноваженої особи в момент настання (або закінчення) цього строку з поважних причин чи з причини, що не можуть бути визнані такими, і такий, що породжує відповідні правові наслідки.

Згідно зі ст. 118 ГПК України право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку. Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Оскільки ч. 8 ст. 129 ГПК України не встановлено неможливості поновлення пропущеного процесуального строку для подання стороною доказів на підтвердження розміру судових витрат у зв`язку з розглядом справи, питання щодо поновлення процесуальних строків вирішується за правилами, передбаченими ст. 119 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 119 ГПК України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення (ч. 1). Одночасно із поданням заяви про поновлення процесуального строку має бути вчинена процесуальна дія (подані заява, скарга, документи тощо), стосовно якої пропущено строк (ч. 4).

Зі змісту наведеної правової норми вбачається, що законодавець не передбачив обов`язок суду автоматично та безумовно поновлювати пропущений строк за наявності відповідного клопотання заявника, оскільки в кожному випадку суд має чітко визначити, з якої саме поважної причини такий строк було пропущено та чи підлягає він поновленню. Поновлення пропущеного процесуального строку є правом суду, яке він використовує, виходячи з поважності причин пропуску процесуального строку.

Поважними визнаються такі обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення сторони та пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для вчинення процесуальних дій. Господарський процесуальний кодекс України не пов`язує право суду поновити пропущений процесуальний строк лише з певним колом обставин, що спричинили пропуск строку. У кожному випадку суд з урахуванням конкретних обставин пропуску строку оцінює доводи, наведені на обґрунтування клопотання про його поновлення та робить мотивований висновок щодо поважності чи неповажності причин пропуску строку, встановлює чи є такий строк значним та чи поновлення такого строку не буде втручанням у принцип юридичної визначеності з врахуванням балансу суспільного та приватного інтересу.

Подібний за змістом висновок наведено Верховним Судом у постанові від 06.07.2023 у справі № 910/15120/20, на яку посилається скаржник в касаційній скарзі в обґрунтування наявності підстави касаційного оскарження додаткової постанови апеляційного суду за п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Верховний Суд звертає увагу, що суд може поновити пропущений процесуальний строк лише у виняткових випадках, тобто причини відновлення таких строків повинні бути не просто поважними, але й мати такий характер, не зважати на який було би несправедливим і таким, що суперечить загальним засадам законодавства.

Для поновлення процесуального строку суд має встановити відповідні обставини, задля чого заявник має довести суду їх наявність та непереборність у зв`язку з тим, що фактично норма про можливість поновлення процесуальних строків по суті є пільгою, яка може застосовуватися як виняток із загального правила, оскільки в іншому випадку нівелюється значення чіткого визначення законодавцем кожного з процесуальних строків (подібний за змістом висновок наведено Верховним Судом у постановах від 13.05.2024 у справі № 922/2825/23, від 18.08.2023 у справі № 32/257-10, від 03.04.2023 у справі № 906/1357/20).

Отже, пропущений процесуальний строк може бути поновлений за обґрунтованою заявою учасника провадження і лише з поважних причин, визнаних такими судом шляхом наведення мотивованого висновку.

Зі змісту додаткової постанови вбачається, що апеляційний суд не досліджував питання поважності причин пропуску строку на подання доказів щодо понесених судових витрат на професійну правничу допомогу, не встановлював відповідних обставин з урахуванням аргументів відповідача у клопотанні, наведених з метою поновлення строку, в результаті чого суд апеляційної інстанції не навів мотивованого висновку щодо поважності причин пропуску строку відповідачем та не зазначив, з якої підстави вважав за можливе поновити процесуальний строк, встановлений законом, формально пославшись на надання відповідачем виправлених документів (однак після того, як на це звернув увагу позивач у запереченнях) та наведення ним обґрунтованих причин пропуску строку для подання доказів.

Окрім того, апеляційний суд, звернувши увагу на заперечення позивача проти поновлення процесуального строку, не навів мотивів відхилення аргументів товариства, що є порушенням ст. 282 ГПК України.

З огляду на викладене, висновки суду апеляційної інстанції про можливість поновлення відповідачу процесуального строку на подання доказів на підтвердження понесення судових витрат на професійну правничу допомогу у суді апеляційної інстанції відповідно до ст. 119 ГПК України є передчасними.

При цьому Верховний Суд враховує, що поняття поважних причин пропуску процесуальних строків є оціночним, а його вирішення покладається на розсуд суду, разом з тим суд не звільняється від обов`язку обґрунтувати свій висновок, дотримуючись таким чином приписів ст. 236, 237 ГПК України.

Зважаючи на передчасність висновків апеляційного суду про можливість поновлення відповідачу процесуального строку на подання доказів на підтвердження понесення судових витрат на професійну правничу допомогу, Суд не перевіряє доводи касаційної скарги позивача про неврахування апеляційним судом при розгляді заяви про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу по суті висновків Верховного Суду у відповідних постановах.

Підсумовуючи викладене, касаційна скарга позивача на додаткову постанову апеляційного суду від 04.07.2024 підлягає частковому задоволенню.

Порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення цієї справи, та які не можуть бути усунуті Верховним Судом самостійно в силу меж розгляду справи судом касаційної інстанції (ст. 300 ГПК України).

Згідно з ч. 1 ст. 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення (п. 1); скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду (п. 4).

Зважаючи на викладене, а також відповідно до положень ч. 1 ст. 309 ГПК України та ч. 3, 4 ст. 310 ГПК України, суд касаційної інстанції, переглянувши оскаржувані постанову суду апеляційної інстанції від 16.05.2024 та рішення суду першої інстанції від 21.11.2023 по суті спору та додаткову постанову апеляційного суду від 04.07.2024 в межах вимог та доводів касаційних скарг позивача, дійшов висновку про:

- залишення касаційної скарги на постанову суду апеляційної інстанції від 16.05.2024 та рішення суду першої інстанції від 21.11.2023 по суті спору без задоволення, а названих судових рішень - без змін;

- часткове задоволення касаційної скарги позивача на додаткову постанову апеляційного суду від 04.07.2024, скасування оскаржуваної додаткової постанови з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. При новому розгляді справи апеляційному суду необхідно врахувати викладене, дослідити зібрані у справі докази, дати їм та аргументам учасників справи належну правову оцінку і залежно від встановленого вирішити питання про відшкодування за рахунок позивача витрат відповідача на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції відповідно до закону.

Судові витрати скаржника зі сплати судового збору за перегляд у суді касаційної інстанції постанови суду апеляційної інстанції від 16.05.2024 та рішення суду першої інстанції від 21.11.2023 по суті спору покладаються на скаржника з огляду на те, що Суд дійшов висновку про закриття касаційного провадження у справі за касаційною скаргою на судові рішення по суті в частині вирішення первісних позовних вимог, а в частині зустрічних позовних вимог - залишення касаційної скарги позивача без задоволення, оскаржуваних судових рішень - без змін.

Керуючись статтями 296, 300, 301, 308, 309, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційне провадження у справі за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Розумне Енергетичне Місто» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 16.05.2024 та рішення Господарського суду міста Києва від 21.11.2023 в частині вирішення первісних позовних вимог закрити.

2. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Розумне Енергетичне Місто» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 16.05.2024 та рішення Господарського суду міста Києва від 21.11.2023 в частині вирішення зустрічних позовних вимог залишити без задоволення.

3. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 16.05.2024 та рішення Господарського суду міста Києва від 21.11.2023 у справі № 910/11903/23 залишити без змін.

4. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Розумне Енергетичне Місто» на додаткову постанову Північного апеляційного господарського суду від 04.07.2024 задовольнити частково.

5. Додаткову постанову Північного апеляційного господарського суду від 04.07.2024 у справі № 910/11903/23 скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Т. Є. Жайворонок

Судді: І. В. Булгакова

І. Б. Колос