Постанова

від 11.09.2024 по справі 917/1061/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 вересня 2024 року

м. Київ

cправа № 917/1061/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Міщенка І. С. - головуючого, Берднік І. С., Зуєва В. А.,

за участю секретаря судового засідання - Кравченко О. В.

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Миргородської міської ради

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 27.02.2024 (головуючий - Шевель О. В., судді: Крестьянінов О. О., Фоміна В. О.) у справі

за позовом Управління Полтавської єпархії Української Православної Церкви

до Миргородської міської ради

про визнання незаконним та скасування рішення

(за участю представника відповідача - Лисенко Р.О.)

Короткий зміст і підстави позовних вимог

1. Управління Полтавської єпархії Української Православної Церкви (далі - Управління, Організація, позивач) звернулася до суду з позовом до Миргородської міської ради (далі - Миргородська міськрада, Міськрада, відповідач) про:

- визнання незаконним та скасування пунктів 1-7 (з підпунктами) рішення Міськради від 24.05.2023 № 95 (далі - рішення № 95, оспорюване рішення), яким Міськрада припинила право постійного користування Управління земельними ділянками площею 0,1577 га, кадастровий номер 5310900000:50:046:0143; площею 0,0304 га, кадастровий номер 5310900000:50:046:0078; площею 0,56 га, кадастровий номер 5310900000:50:010:0024 (далі - спірні земельні ділянки), посилаючись на положення Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", статей 25, 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні";

- визнання за позивачем права постійного користування спірними земельними ділянками.

1.1. Позовна заява обґрунтовується тим, що рішення № 95 прийнято відповідачем із перевищенням повноважень та порушенням вимог ЗК України, оскільки релігійні організації можуть бути позбавлені законного права постійного користування земельними ділянками лише в спосіб, визначений статтями 141- 143 цього Кодексу, тоді як оспорюване рішення не містить посилань на підстави припинення такого права, встановлені вказаними нормами.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

2. Рішенням Господарського суду Полтавської області від 16.11.2023 в позові відмовлено.

3. Суд першої інстанції встановив відсутність відомостей про внесення Управлінням змін до повної назви релігійної організації на виконання вимог Закону України від 2.12.2018 № 2662-VIII "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо назви релігійних організацій (об`єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України" (далі - Закон № 2662-VIII). Тому в силу імперативної норми пункту 4 Перехідних та прикінцевих положень Закону № 2662-VІІІ статут Управління втратив чинність у частині, якою визначається повна офіційна назва релігійної організації (об`єднання).

3.1. Відтак Управління не є релігійною організацією, статут якої зареєстровано у встановленому законом порядку, а тому відповідно до приписів статті 92 ЗК України позивач не є особою, яка може бути суб`єктом права постійного користування земельною ділянкою комунальної форми власності.

Короткий зміст оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції

4. Постановою Східного апеляційного господарського суду від 27.02.2024 рішення суду першої інстанції скасовано. Ухвалено нове рішення, яким позов задоволений частково. Визнано незаконним та скасовано пункти 5 - 7 (з підпунктами) рішення № 95. В частині вимог про визнання незаконними (протиправними) та скасування пунктів 1-4 вказаного рішення відповідача провадження у справі закрито. У частині вимог про визнання за Управлінням права постійного користування земельними ділянками у позові відмовлено.

4.1. У частині задоволення позову постанова мотивована обґрунтованістю позовних вимог з огляду на відсутність передбачених статтями 141, 143 ЗК України вичерпних підстав для припинення Міськрадою права постійного користування Управління спірними земельними ділянками, а оспорюваним рішенням порушено права та інтереси позивача щодо права користування спірними земельними ділянками, на яких розміщені належні йому об`єкти нерухомого майна - культові споруди.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

5. Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції, Міськрада звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить зазначену постанову скасувати, рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

6. На обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми статті 141 ЗК України в подібних правовідносинах, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.11.2019 у справі № 906/392/18, яке аргументує необхідністю доповнення переліку підстав припинення права постійного користування релігійних організацій земельними ділянками згідно з нормою пункту "в" частини 2 статті 92 ЗК України, а саме враховуючи правосуб`єктність на право постійного користування земельною ділянкою комунальної форми власності, оскільки втрата правосуб`єктності тягне за собою припинення права постійного користування земельними ділянками релігійною організацією в зв`язку з втратою чинності її статутом (положенням) у частині, якою визначається повна офіційна назва релігійної організації (об`єднання).

7. На думку скаржника, позивач не є релігійною організацією, статут якої зареєстровано у встановленому законом порядку, а тому відповідно до статті 92 ЗК України Управління не є суб`єктом права постійного користування земельною ділянкою комунальної форми власності, оскільки позивач не надавав до суду першої інстанції будь-яких документів щодо зміни та подання на реєстрацію змін до свого статуту, зокрема передбачених статтею 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації".

Узагальнений виклад позицій інших учасників справи

8. Позивач у відзиві на касаційну скаргу просить залишити її без задоволення з мотивів, викладених в оскаржуваних судових рішеннях.

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

9. Управління є релігійною організацією, яку зареєстровано в Єдиному державному реєстрі підприємств, організацій. Статут Управління зареєстрований в новій редакції 05.02.2008.

10. Зі змісту пунктів 1, 5 Статуту Управління вбачається, що Управління є виконавчим органом Полтавської єпархії, яка у свою чергу є частиною Української православної церкви.

11. На підставі рішень Міськради від 24.10.2010 та від 09.11.2012 Управлінню надано в постійне користування спірні земельні ділянки для будівництва і обслуговування будівель громадських та релігійних організацій.

12. 26.01.2019 за результатами релігієзнавчої експертизи щодо встановлення переліку релігійних організацій (об`єднань), які підпадають під дію норм частин 7, 8 статті 12 Закону України від 23.04.1991 № 987-ХІІ "Про свободу совісті та релігійні організації" (далі - Закон № 987-ХІІ), відповідно до перехідних та прикінцевих положень Закону № 2662-VІІІ, у газеті "Урядовий кур`єр" № 17 опубліковано Зведену таблицю щодо переліку релігійних організацій, які підпадають під дію частини 7 статті 12 Закону № 987-ХІІ та яким необхідно внести зміни до статуту.

У вказаному переліку у розділі «Релігійні управління» за номером 34 перебуває позивач - Управління (м. Полтава, вул. Героїв Сталінграду,1-Б).

13. 27.04.2023 Міськрада прийняла рішення № 95, зі змісту якого вбачається, що керуючись ЗК України, статтями 25, 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", Законами № 987-ХІІ і № 2662-VІІІ, враховуючи численні звернення громади, враховуючи антиукраїнську та антидержавну позицію організацій (об`єднань) Української Православної Церкви, керівний центр якої знаходиться в російській федерації, Міськрада вирішила припинити право постійного користування Управління на спірні земельні ділянки, зарахувавши їх до земель запасу Міськради.

Позиція Верховного Суду

14. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши в межах вимог поданої касаційної скарги наведені у ній доводи, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, подані заперечення, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити з таких підстав.

15. В основу оскаржуваної постанови покладено висновок апеляційного господарського суду про доведеність Організацією належними та допустимими доказами обставин прийняття Міськрадою оспорюваного рішення з порушенням положень статей 141, 143 ЗК України та прав позивача як постійного землекористувача.

16. Колегія суддів вважає помилковим висновок суду апеляційної інстанції про задоволення позовних вимог і водночас погоджується з доводами скаржника та висновками місцевого господарського суду в частині припинення права постійного землекористування Управління в зв`язку зі втратою ним статусу релігійної організації, яка в розумінні пункту "в" частини 2 статті 92 ЗК України є набувачем права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності, що в свою чергу зумовлено втратою чинності статутом позивача у частині, якою визначається повна офіційна назва релігійної організації, з підстав недотримання Організацією вимог пункту 4 Перехідних та прикінцевих положень Закону № 2662-VІІІ щодо внесення відповідних змін до статуту в установлений 4-місячний термін, з огляду на таке.

17. Згідно з частинами 1, 3 статті 90 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму та назву. Найменування установи має містити інформацію про характер її діяльності. Юридична особа може мати крім повного найменування скорочене найменування. Найменування юридичної особи вказується в її установчих документах і вноситься до Єдиного державного реєстру.

Разом з тим відповідно до частини 1 статті 16 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" (в редакції, чинній з 31.01.2019) найменування юридичної особи повинно містити інформацію про її організаційно-правову форму (крім державних органів, органів місцевого самоврядування, органів влади Автономної Республіки Крим, державних, комунальних організацій, закладів, установ, а також випадку, передбаченого абзацом 2 цієї частини) та назву. Найменування релігійної організації може містити інформацію про її організаційно-правову форму виключно за бажанням такої юридичної особи.

За змістом пунктів 1, 31, 32 частини 2 статті 9 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" (в редакції, чинній з 31.01.2019) в Єдиному державному реєстрі містяться такі відомості про юридичну особу, крім державних органів і органів місцевого самоврядування як юридичних осіб: найменування юридичної особи, у тому числі скорочене (за наявності); вид релігійної організації; віросповідна приналежність релігійної організації.

18. Таким чином, така юридична особа як релігійна організація саме "повинна" мати своє найменування, а не "може" мати таке найменування, оскільки без найменування юридична особа взагалі не може існувати як суб`єкт права - учасник цивільних, господарських та інших відносин. Адже найменування юридичної особи ідентифікує її у вказаних правовідносинах та є засобом її індивідуалізації.

Однак організаційно-правова форма в найменуванні релігійної організації може зазначатися лише за її бажанням.

19. Відповідно до частин 7, 8 статті 12 Закону № 987-ХІІ (в редакції пункту Закону № 2662-VІІІ, чинній з 26.12.2018) релігійна організація (об`єднання), яка безпосередньо або як складова частина іншої релігійної організації (об`єднання) входить до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, зобов`язана у своїй повній назві, зазначеній у її статуті (положенні), відображати належність до релігійної організації (об`єднання) за межами України, до якої вона входить (частиною якої вона є), шляхом обов`язкового відтворення у своїй назві повної статутної назви такої релігійної організації (об`єднання) з можливим додаванням слів "в Україні" та/або позначення свого місця в структурі іноземної релігійної організації. Входження релігійної організації (об`єднання) до релігійної організації (об`єднання), зазначеної в частині сьомій цієї статті, визначається у разі наявності однієї з таких ознак: 1) у статуті (положенні) релігійної організації, що діє в Україні, містяться вказівки на входження до структури релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України; 2) у статуті (положенні) закордонної релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, містяться вказівки на входження до її структури релігійної організації (об`єднання), що діє на території України, а також на право прийняття статутними органами управління зазначеної закордонної релігійної організації (об`єднання) рішень з канонічних і організаційних питань, які є зобов`язуючими для релігійної організації (об`єднання), що діє на території України; 3) статутом (положенням) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, передбачене обов`язкове входження керівників (повноважних представників) релігійної організації (об`єднання), що діє на території України, до статутних органів управління зазначеної закордонної релігійної організації (об`єднання) з правом вирішального голосу.

Водночас імперативною нормою пункту 4 Перехідних та прикінцевих положень Закону № 2662-VІІІ передбачено, що у разі якщо протягом чотирьох місяців (для релігійних громад - дев`яти місяців) з дня набрання чинності цим Законом та/або набрання чинності законом, яким іноземна держава визнається такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, релігійна організація (об`єднання) не внесла передбачених законом змін до своєї офіційної назви та не подала відповідні зміни до свого статуту (положення) на реєстрацію, її статут (положення) втрачає чинність у частині, якою визначається повна офіційна назва релігійної організації (об`єднання).

20. Отже, обов`язок релігійних організацій (об єднань), які входять до офіційно опублікованого переліку релігійних організацій (див. пункт 12 цієї постанови), внести зміни до свого статуту (положення) виникає відповідно до прямої вказівки частини 7 статті 12 Закону № 2662-VIII.

Системний аналіз викладених правових норм надає підстави стверджувати, що встановлення відповідності статуту (положення) релігійної організації ознакам за частинами 7, 8 статті 12 Закону № 987-ХІІ зумовлює обов`язок такої організації внести до нього відповідні зміни. Наслідком невиконання такого обов`язку протягом чотирьох місяців є втрата ним чинності в частині, якою визначається повна офіційна назва релігійної організації (аналогічний висновок викладено в пункті 29 постанови Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11.12.2019 у справі № 640/4748/19).

21. Верховний Суд звертає увагу на те, що відповідно до частини 2 та абзацу 1 частини 6 статті 11 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК України) суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.

Приписи Закону № 2662-VІІІ та статті 12 Закону № 987-XII зі змінами, унесеними Законом № 2662-VIII, були перевірені Конституційним Судом України на предмет їх відповідності Конституції України.

За наслідками конституційного контролю рішенням Конституційного Суду України від 27.12.2022 № 4-р/2022 (справа щодо повної назви релігійних організацій) Закон № 2662-VІІІ та стаття 12 Закону № 987-XII зі змінами, унесеними Законом № 2662-VIII, визнані такими, що відповідають Конституції України (пункт 1 резолютивної частини).

22. Так, Конституційний Суд України, розв`язуючи питання відповідності Конституції України зазначених приписів законів України, серед іншого виснував, що з аналізу норм статті 90 ЦК України, частини 3 статті 8, частин 1, 5 статті 12, статей 13, 14 Закону № 987-XII, статті 16 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" від 15.05.2003 № 755-IV випливає, що Закон № 2662-VIII не запроваджує інакшого ставлення до певної релігійної організації (об`єднання), а уточнює загальні вимоги держави до здійснення реєстраційно-облікової діяльності релігійних організацій (об`єднань) у випадку підлеглості такої релігійної організації (об`єднання) керівним центрам (управлінням), що знаходяться в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину її території (абзаци 2- 8 підпункту 4.5 пункту 4 мотивувальної частини).

Тож орган конституційного контролю дійшов висновку, що приписи розділу I Закону № 2662-VIII у частині уточнення назви релігійних організацій (об`єднань) не порушують конституційного права на свободу світогляду і віросповідання (релігії), права на свободу об`єднання в громадські організації, а отже, права на підлеглість релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості (абзац 9 підпункту 4.5 пункту 4 мотивувальної частини).

Конституційний Суд України, аналізуючи пояснювальну записку до проєкту Закону України про внесення змін до Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо назви релігійних організацій (об`єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України (реєстр. № 5309), ухваленого в подальшому як Закон № 2662-VIII, з`ясував, що його розроблено з метою забезпечення державної безпеки та суверенітету України, а також із метою забезпечення суспільства повною та достовірною інформацією. Тобто законодавець, унормовуючи порядок реєстраційно-облікової діяльності релігійних організацій (об`єднань), які підлеглі релігійним центрам (управлінням), які знаходяться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, керуючись приписами частини 2 статті 35, частини 1 статті 36, частини 1 статті 37 Конституції України, мав право застосувати обмеження у вигляді обов`язку таких релігійних організацій (об`єднань) уточнити свою назву в цій частині та відобразити повну назву у своїх установчих документах (абзаци 2, 4 підпункту 4.6 пункту 4 мотивувальної частини).

Відтак, Конституційний Суд України констатував правомірними, а отже, допустимими обмеження свободи світогляду і віросповідання (релігії) у поєднанні зі свободою об`єднання в громадські організації (у частині обов`язку уточнення назви релігійних організацій (об`єднань)); орган конституційного контролю окремо зауважив, що його висновок про домірність застосованих заходів обумовлений також тим фактом, що ухвалення цього Рішення відбувається в умовах введеного в Україні воєнного стану, під час боротьби Українського народу проти агресії російської федерації (див. абзаци 6, 7 підпункту 4.6 пункту 4 мотивувальної частини).

У цьому конституційному провадженні Конституційний Суд України дослідив твердження суб`єкта права на конституційне подання щодо невідповідності частині 3 статті 35, частині 1 статті 36 Конституції України у частині наділення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії, повноваженнями проводити релігієзнавчу експертизу зареєстрованих статутів релігійних організацій (об`єднань).

В цьому аспекті Конституційний Суд України зазначив, що Конституція України не містить приписів, які прямо або опосередковано забороняли б державі здійснювати релігієзнавчі експертизи статутів (положень) релігійних організацій (об`єднань). Із приписів частин 2, 3 статті 35, частини 1 статті 36, частини 1 статті 37 Конституції України випливає, що державі належить перевіряти створювання політичних партій, громадських організацій та об`єднань на відповідність вимогам, що їх визначено Конституцією України. Одним із правомірних засобів такої перевірки є експертиза статутів політичних партій, громадських організацій та об`єднань, здійснювана відповідно до закону уповноваженими суб`єктами (абзац 2 підпункту 4.7 пункту 4 мотивувальної частини). Орган конституційної юрисдикції у зв`язку з цим вказав: "установлений пунктом 2 розділу II "Перехідні та прикінцеві положення" Закону № 2662-VIII порядок здійснення релігієзнавчої експертизи має на меті запобігти будь-яким зловживанням правом на свободу світогляду і віросповідання (релігії), забезпечити достовірне подання релігійними організаціями (об`єднаннями) відомостей про свою повну назву відповідно до вимог розділу I Закону № 2662-VIII. Таку мету

Закону № 2662-VIII Конституційний Суд України вважає легітимною" (абзац 5 підпункту 4.7 пункту 4 мотивувальної частини).

Також у конституційному поданні його автори стверджували, що "держава не може позбавляти чинності статут (положення) релігійної організації (об`єднання), яка не внесла угодні державі зміни, як це передбачено оспорюваним Законом № 2662-VIII" (перше речення абзацу 1 підпункту 4.8 пункту 4 мотивувальної частини).

Конституційний Суд України визнав таке твердження юридично безпідставним і наголосив, що ніхто не може бути увільнений від своїх обов`язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань (перше речення частини 4 статті 35 Конституції України), зазначене стосується й релігійних організацій (об`єднань), які за змістом частини 10 статті 5 Закону № 987-XII зобов`язані додержуватися вимог чинного законодавства, тому такий підхід законодавця до врегулювання питання юридичної відповідальності релігійної організації (об`єднання) за відмову виконати свій обов`язок та уточнити у своїй повній офіційній назві свою належність до іноземної організації як її структурної частини, на думку Конституційного Суду України, є виправданим (речення друге абзацу першого, абзаци 2- 4 підпункту 4.8 пункту 4 мотивувальної частини).

У зв`язку з цим Конституційний Суд України констатував, що припис пункту 4 розділу II "Перехідні та прикінцеві положення" Закону № 2662-VIII не суперечить Конституції України.

Крім того, суб`єкт права на конституційне подання, посилаючись на припис частини 1 статті 8 Конституції України та, зокрема, на Рішення Конституційного Суду України

від 29.06.2010 № 17-рп/2010, пов`язав питання дотримання/недотримання процедури ухвалення Закону № 2662-VIII із принципом юридичної визначеності який, на його думку, "вимагає, щоб норми були чіткими і точними та спрямованими на забезпечення того, щоб ситуації та правовідносини залишалися передбачуваними", а також, що "порушення законодавчої процедури стосується зокрема положення про передбачуваність ситуації, оскільки прийняття закону мало б не відбутись або закон мав би бути в іншій редакції якби законодавча процедура була дотримана" (див. перше речення абзацу 1 підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини). Утім, орган конституційного контролю, дослідивши порушене авторами конституційного подання питання, вказав, що приписи Закону № 2662-VIII є чіткими й однозначними, вони є передбачними за своїми наслідками, їх сформульовано з достатньою чіткістю та зрозумілістю, а саме так, що в релігійних організацій (об`єднань) немає перешкод, щоб відповідно до них упорядкувати свою поведінку. Отже, підстав для визнання

Закону № 2662-VIII таким, що суперечить статті 8 Конституції України, немає (абзац 2 підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини).

Отже, Верховний Суд під час розгляду цієї справи бере до уваги той факт, що питання конституційності приписів Закону № 2662-VІІІ та статті 12 Закону № 987-XII зі змінами, унесеними Законом № 2662-VIII, було всебічно досліджене Конституційним Судом України, який не встановив невідповідності вказаних норм законодавства Основному Закону України.

23. Частиною 5 статті 12 Закону № 987-ХІІ (в редакції, чинній з 26.12.2018) унормовано, що статут (положення) релігійної організації не повинен суперечити чинному законодавству.

Наведене положення кореспондується як із нормою пункту 8 частини 1 статті 28 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань", за змістом якої підставою для відмови в державній реєстрації є невідповідність найменування юридичної особи вимогам закону, так із вимогами частини 1 статті 15 Закону № 987-ХІІ, відповідно до яких у реєстрації статуту (положення) релігійної організації може бути відмовлено, якщо її статут (положення) або діяльність суперечать чинному законодавству.

24. Відповідно до частини 7 статті 17 Закону № 987-ХІІ користування землею релігійні організації здійснюють у порядку, встановленому ЗК України та іншими законодавчими актами України. Земельні ділянки, що надаються релігійним організаціям у постійне користування для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності, забороняється використовувати для здійснення підприємницької діяльності.

25. Згідно з частиною 1 та пунктом "в" частини 2 статті 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають релігійні організації України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності.

26. Водночас Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що пунктом 6 статті 3 ЦК України закріплений принцип справедливості, добросовісності та розумності. Зазначений принцип включає, зокрема, обов`язок особи враховувати потреби інших осіб у цивільному обороті, проявляти розумну дбайливість та добросовісно вести переговори. Відсутність договірних відносин між сторонами до моменту укладення договору не означає, що на переддоговірній стадії сторони не несуть жодних обов`язків по відношенню одна до одної. Добросовісність та розумність належать до фундаментальних засад цивільного права (пункт 6 частини 1 статті 3 ЦК україни). Отже, і на переддоговірній стадії сторони повинні діяти правомірно, зокрема, поводитися добросовісно, розумно враховувати інтереси одна одної, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності. Прояви таких обов`язків та недобросовісної чи нерозумної поведінки є численними і не можуть бути визначені у вичерпний спосіб. Зокрема, недобросовісну поведінку може становити необґрунтоване припинення переговорів, пропозиція нерозумних умов, які завідомо є неприйнятними для контрагента, вступ у переговори без серйозних намірів (зокрема з метою зірвати укладення договору з третьою особою, наприклад з конкурентом недобросовісної сторони переговорів), нерозкриття необхідної контрагенту інформації тощо (такі висновки сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 910/719/19 (пункт 6.20), від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц (пункт 37)).

27. Кожен суб`єкт цивільного права повинен виконувати свої обов`язки, якщо вони випливають з закону або звичаю (стаття 7 ЦК України). Для цього воля такого суб`єкта має формуватися таким чином, щоб його дії були правомірними. Якщо ж суб`єкт цивільного права не виконує свій обов`язок добровільно, хоча має юридичну та фактичну можливість його виконати, то це свідчить про дефект його волі. Зокрема, якщо суб`єкт цивільного права зобов`язаний виконати вимоги закону, який визнано конституційним, але протиправно не робить цього, то це свідчить про дефект волі такого суб`єкта. Спонукання такого суб`єкта до внесення відповідних змін до статуту не може полягати в його зобов`язанні або його представника чи органу (посадової особи) судом прийняти рішення про подання відповідних змін до свого статуту (положення) на державну реєстрацію тощо, бо обов`язок вчинити такі дії вже виник із закону. Якщо такий обов`язок не виконується, то додаткове покладення цього ж самого обов`язку судом, з одного боку, є неможливим, а з іншого - є неефективним, бо дефект волі стане на заваді виконанню такого обов`язку навіть у разі ухвалення відповідного судового рішення.

28. Отже, виходячи із системного аналізу змісту положень пункту 6 статті 3 та частин 1, 3 статті 90 ЦК України, пункту "в" частини 2 статті 92 ЗК України, статей 12- 14, 17 Закону № 987-ХІІ, пункту 4 Перехідних та прикінцевих положень Закону № 2662-VІІІ та статей 9, 16, 28 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань", колегія суддів виснує, що в разі очевидної недобросовісної поведінки Управління, яка полягає в порушенні відповідною релігійною організацією обов`язку, покладеного на неї Законом № 2662-VІІІ (щодо внесення відповідних змін до статуту в установлений цим Законом строк), який визнано конституційним, право постійного землекористування такої організації може бути припинено органом місцевого самоврядування в зв`язку зі втратою постійним землекористувачем статусу релігійної організації, який (статус) на підставі пункту "в" частини 2 статті 92 ЗК України надається виключно тим суб`єктам, чий статут (положення) зареєстровано у встановленому законом порядку, оскільки зумовлена невиконанням імперативних вимог Закону № 2662-VІІІ втрата чинності статутом релігійної організації в частині, в якій визначається повна офіційна назва такої організації, призводить до припинення господарської та інших видів діяльності релігійної організації.

29. Адже в разі порушення вимог спеціального закону, який безпосередньо регулює статус і діяльність релігійних організацій, відповідна релігійна організація в розумінні пункту "в" частини 2 статті 92 ЗК України не може вважатися такою, статут (положення) якої зареєстровано у встановленому законом порядку, тобто припиняє свою діяльність як учасник цивільних, господарських та інших відносин (без найменування юридична особа взагалі не може існувати як суб`єкт права), а тому втрачає як статус релігійної організації, так і статус набувача права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності.

30. Наведеним вище повністю спростовується покладений в основу оскаржуваної постанови висновок апеляційного господарського суду про відсутність передбачених статтею 141 ЗК України вичерпних підстав припинення права користування спірною земельною ділянкою, оскільки пунктом "в" частини 1 цієї статті (в редакції, чинній на час прийняття Міськрадою оспорюваного рішення) чітко визначено таку підставу, як припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій, що не слід ототожнювати із припиненням позивача як юридичної особи, коли таке припинення відбувається без правонаступництва.

31. За таких обставин вміщений в оскаржуваній постанові висновок суду апеляційної інстанції щодо наявності підстав для задоволення позовної вимоги про визнання незаконним і скасування рішення № 95, яким Міськрада припинила право постійного користування Управління на спірні земельні ділянки саме в зв`язку із втратою позивачем статусу релігійної організації та її набувача, є помилковим, позаяк не відповідає викладеному вище висновку щодо комплексного застосування положень пункту 6 статті 3 та частин 1, 3 статті 90 ЦК України, пункту "в" частини 2 статті 92 ЗК України, статей 12- 14, 17 Закону № 987-ХІІ, пункту 4 Перехідних та прикінцевих положень Закону № 2662-VІІІ та статей 9, 16, 28 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" (див. пункти 28, 29 цієї постанови).

У зв`язку з цим колегія суддів погоджується з доводами скаржника та висновками суду першої інстанції про те, що позивач, внаслідок свідомого ігнорування вимог законодавства, втратив свій статус релігійної організації, статут якої зареєстровано у встановленому законом порядку, а тому відповідно до статті 92 ЗК України Управління не є суб`єктом права постійного користування земельними ділянками комунальної форми власності, оскільки позивач не надавав до суду першої інстанції будь-яких документів щодо зміни та подання на реєстрацію змін до свого статуту, зокрема, передбачених статтею 12 Закону № 987-ХІІ, що, в свою чергу свідчить про законність та обґрунтованість оспорюваного рішення, прийнятого Міськрадою на виконання положень Закону № 2662-VІІІ та Рішення Конституційного Суду України від 27.12.2022 № 4-р/2022 у справі № 1-13/2019(374/19) (справа щодо повної назви релігійних організацій).

32. Ураховуючи наведене вище, Верховний Суд вважає, що апеляційний суд помилково не погодився з законним та обґрунтованим висновком суду першої інстанції про безпідставність позовних вимог у зв`язку з відсутністю у Міськради підстав припиняти право постійного користування позивача на спірні земельні ділянки, позаяк такий висновок місцевого суду відповідає наведеному вище висновку щодо комплексного застосування положень пункту 6 статті 3 та частин 1, 3 статті 90 ЦК України, пункту "в" частини 2 статті 92 ЗК України, статей 12- 14, 17 Закону № 987-ХІІ, пункту 4 Перехідних та прикінцевих положень Закону № 2662-VІІІ та статей 9, 16, 28 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань".

33. Оскільки судами попередніх інстанцій достовірно встановлено той факт, позивач у встановлений строк не вніс передбачених Законом № 2662-VIII змін до своєї офіційної назви і не подав відповідні зміни до свого статуту (положення) на державну реєстрацію, в зв`язку з чим колегія суддів дійшла висновку, що статут Управління втратив чинність у частині, яка визначає повну офіційну назву релігійної організації, а тому в розумінні пункту "в" частини 2 статті 92 ЗК України позивач не є релігійною організацією, статут якої зареєстровано у встановленому законом порядку, а відтак наразі не може вважатися набувачем права постійного користування спірною земельною ділянкою, то оскаржувана постанова підлягає скасуванню повністю як така, що прийнята з неправильним застосуванням норм матеріального права, із залишенням в силі законного та обґрунтованого рішення суду першої інстанції.

34. З наведених раніше мотивів колегія суддів відхиляє необґрунтовані доводи позивача, викладені у відзиві на касаційну скаргу.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

35. Відповідно до частин 1, 2, 4, 5 статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

36. Установлене Верховним Судом неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права є підставою для застосування повноважень, передбачених статтею 312 ГПК України, скасування постанови суду апеляційної інстанції із залишенням в силі законного та обґрунтованого рішення суду першої інстанції. У зв`язку з чим касаційна скарга підлягає задоволенню.

Щодо судових витрат

37. Оскільки касаційна скарга підлягає задоволенню, то керуючись загальними правилами розподілу судових витрат, передбаченими статтею 129 ГПК України, Верховний Суд вбачає підстави для здійснення пропорційного розподілу судових витрат скаржника у виді сплаченого ним судового збору, понесеного у зв`язку з розглядом справи в суді касаційної інстанцій, шляхом покладання цих витрат на позивача у розмірі, передбаченому статтею 4 Закону України «Про судовий збір» (з урахуванням обсягу задоволених позовних вимог).

Керуючись статтями 129, 300, 301, 306, 308, 312, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

1. Касаційну скаргу Миргородської міської ради задовольнити.

2. Постанову Східного апеляційного господарського суду від 27.02.2024 у справі №917/1061/23 скасувати.

3. Рішення Господарського суду Полтавської області від 16.11.2023 у справі № 917/1061/23 залишити в силі.

4. Стягнути з Управління Полтавської єпархії Української Православної Церкви (ідентифікаційний код 2253170) на користь Миргородської міської ради (ідентифікаційний код 21051131) 5 368 грн судового збору за подання касаційної скарги.

5. Доручити Господарському суду Полтавської області видати наказ.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Міщенко І.С.

Судді Берднік І.С.

Зуєв В.А.