Окрема думка

від 10.09.2024 по справі 907/947/22

ВЕЛИКА ПАЛАТА ВЕРХОВНОГО СУДУ

Окрема думка суддів К. М. Пількова, Банаська О. О.

до ухвали Великої Палати Верховного Суду від 10.09.2024 у справі № 907/947/22 (провадження № 12-41гс24)

1. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 10.09.2024 повернула для розгляду відповідній колегії Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - КГС ВС) цю справу за позовом Приватного акціонерного товариства «Закарпаттяобленерго» (далі - Позивач, ПАТ «Закарпаттяобленерго») до Приватного акціонерного товариства «Берегівський м`ясокомбінат» (далі - Відповідач) про витребування майна із чужого незаконного володіння, визнання протиправним і скасування рішення про державну реєстрацію права власності та припинення права власності, за касаційною скаргою третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Національного банку України (далі - Банк) на рішення Господарського суду Закарпатської області від 06.07.2023 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 22.11.2023, а також за касаційною скаргою ПАТ «Закарпаттяобленерго» на додаткову постанову Західного апеляційного господарського суду від 10.01.2024.

2. Мотивуючи цю ухвалу, Велика Палата не погодилась з підходом КГС ВС до тлумачення її висновків, сформульованих у пункті 286 постанови від 13.02.2024 у справі № 910/2592/19, та нагадала, що статті 2, 123, 129 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) визначають загальний порядок розподілу судових витрат між сторонами у справі та іншими учасниками справи, що ґрунтується на принципі обов`язковості відшкодування судових витрат особи, на користь якої ухвалено судове рішення, за рахунок іншої особи, яка в цьому спорі виступає її опонентом (пункт 8.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.10.2022 у справі № 923/199/21).

Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що постанова у справі № 910/2592/19 прийнята у межах справи про банкрутство Приватного акціонерного товариства «Бліц-інформ», а склад учасників у таких справах є специфічним та визначається з урахуванням положень банкрутного законодавства.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у справі № 910/2592/19 вона вирішувала спір щодо незаконності повторного аукціону, проведеного щодо продажу майна боржника. Заявниками у цій справі були Акціонерне товариство «Асвіо банк», Акціонерне товариство «Державний експортно-імпортний банк України» та Компанія з обмеженою відповідальністю «ЮПіЕм Сейлз Ої», кожен з яких звернувся до суду із самостійними вимогами. За заявою АТ «Укрексімбанк» учасниками справи були лише заявник та чотири особи, до яких звернено позовні вимоги. Треті особи до участі у справі не залучалися.

Велика Палата зауважила, що у пункті 286 її постанови від 13.02.2024 у справі № 910/2592/19 мова йде про «сторони спору», а не про «сторони справи». Водночас поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у справі». Так, сторонами в цивільному процесі є такі її учасники, як позивач і відповідач, тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута чи має бути звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача [див. висновки Великої Палати Верховного Суду у постановах від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункт 70), від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц (пункт 66), від 07.07.2020 у справі № 712/8916/17 (пункт 27)].

Беручи до уваги викладене, Велика Палата зазначила, що її висновок, наведений у пункті 286 постанови від 13.02.2024 у справі № 910/2592/19, про те, що судові витрати покладаються лише на сторони спору, сформульований у відповідності до складу учасників тієї справи та результату вирішення конкретного спору, а саме: судові витрати компенсовано за рахунок двох відповідачів, які є належними, а не за рахунок усіх чотирьох осіб, до яких пред`явлені вимоги. Висновку про те, що судові витрати на професійну правничу допомогу не підлягають стягненню з третьої особи, яка подала апеляційну чи касаційну скаргу і в задоволенні якої було відмовлено, зазначена постанова у цілому та її пункт 286 зокрема не містять.

Підсумовуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вказала на відсутність передбачених частиною четвертою статті 302 ГПК України підстав для прийняття цієї справи до розгляду, оскільки висновок, від якого просила відступити колегія КГС ВС, у пункті 286 постанови від 13.02.2024 у справі № 910/2592/19 Велика Палата не формулювала, а процесуальні правовідносини, зокрема те, за касаційною скаргою якого учасника справа переглядалась в суді касаційної інстанції, а також склад учасників (відсутні треті особи) у справі № 910/2592/19 не є подібними до процесуальних відносин (процесуальної ситуації) у справі № 907/947/22 (третя особа подає скаргу на судове рішення).

При цьому Велика Палата Верховного Суду не аналізувала доводи КГС ВС про різну практику цього ж суду при вирішенні питання про можливість покладення судових витрат на третіх осіб, оскільки на наявність виключної правової проблеми у цій справі КГС ВС не посилався, а незгода колегії суддів цього касаційного суду з висновками, викладеними у постановах чи ухвалах цього ж суду, може бути підставою для передачі справи на розгляд палати чи об`єднаної палати КГС ВС на підставі частин першої, другої статті 302 ГПК України, а не на розгляд Великої Палати.

3. Із цими висновками не погоджуємось з таких мотивів.

4. У своїй касаційній скарзі з урахуванням заяви про усунення недоліків ПАТ «Закарпаттяобленерго» просило, зокрема, скасувати додаткову постанову Західного апеляційного господарського суду від 10.01.2024 та ухвалити нове рішення, яким задовольнити його заяву про стягнення з Відповідача 10 000 грн витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції.

5. Одним з ключових аргументів зазначеної скарги є те, що апеляційний суд порушив пункт 12 частини третьої статті 2 та частину четверту статті 129 ГПК України, оскільки не поклав на Відповідача витрати ПАТ «Закарпаттяобленерго» на професійну правову допомогу під час апеляційного перегляду цієї справи, ініційованого Банком, що призвело до позбавлення Позивача, на користь якого ухвалено рішення в цій справі, можливості відшкодувати понесені ним судові витрати. Це порушення, на думку Позивача, сталось через те, що апеляційний суд не врахував висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 22.02.2022 у справі № 910/389/21, від 13.10.2020 у справі № 911/2115/19, від 19.04.2023 у справі № 904/4736/21, а також додаткових постановах цього суду від 12.07.2023 у справі № 915/1406/21 та від 05.07.2022 у справі № 923/447/15.

6. Ухвалою від 02.07.2024 колегія КГС ВС на підставі частини четвертої статті 302 ГПК України передала цю справу разом з касаційною скаргою ПАТ «Закарпаттяобленерго» на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки вважала за необхідне відступити від її висновку про застосування статей 126, 129 цього Кодексу, викладеного у пункті 286 постанови від 13.02.2024 у справі № 910/2592/19, про те, що витрати, пов`язані з розглядом справи за відсутності прямої вказівки в процесуальному законі щодо покладення таких витрат на іншу особу, можуть бути покладені за результатами вирішення спору лише на сторони такого спору. Колегія суддів КГС ВС також зауважила, що Велика Палата Верховного Суду в цьому висновку посилалась на подібні висновки, викладені в додаткових ухвалах КГС ВС від 25.02.2021 у справі № 911/2902/19, від 02.06.2021 у справі № 906/977/19, ухвалі судової палати для розгляду справ про банкрутство КГС ВС від 22.09.2021 у справі № 5017/2833/2012, та постановах КГС ВС від 17.08.2020 у справі № 925/1067/19, від 13.10.2020 у справі № 911/2115/19, від 14.07.2021 у справі № 904/1169/17.

7. Мотивуючи ухвалу про передачу справи, колегія суддів КГС ВС указала на те, що процесуальний закон не передбачає заборони стягувати витрати на професійну правничу допомогу з третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, у випадку, якщо ця особа подала апеляційну / касаційну скаргу, вимоги якої не були задоволені чи частково незадоволені, та заперечувала проти позовних вимог (за наявності відповідної заяви особи про їх розподіл).

Колегія суддів вважала, що статті 2, 123, 129 ГПК України визначають загальний порядок розподілу судових витрат між сторонами у справі та іншими учасниками справи, що ґрунтується на принципі обов`язковості відшкодування судових витрат особи, на користь якої ухвалено судове рішення, за рахунок іншої особи, яка в цьому спорі виступає її опонентом (подібний висновок міститься у пункті 8.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.10.2022 у справі № 923/199/21).

Також колегія суддів КГС ВС зазначила, що у випадку оскарження судового рішення третьою особою, а не відповідною стороною, покладення тягаря оплати витрат на правничу допомогу на цю сторону не відповідає принципам пропорційності та верховенства права, закріпленим у статті 2 ГПК України, оскільки в такому випадку ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням третьою особою процесуальних дій, автоматично покладається на особу, яка таких дій не вчиняла, і призводить до того, що негативні наслідки (у вигляді обов`язку сплати витрат на правничу допомогу іншого учасника справи, який був фактично опонентом при розгляді відповідної апеляційної чи касаційної скарги) несе сторона спору, яка такі рішення не оскаржувала, тобто не вчиняла дій, що стали підставою для понесення витрат відповідним опонентом.

До того ж, на переконання колегії суддів, відповідна конструкція має негативний ефект, оскільки створює підґрунтя для зловживання процесуальними правами та подання третіми особами необґрунтованих апеляційних / касаційних скарг тощо за відсутності ризику негативних наслідків у вигляді обов`язку з відшкодування відповідних витрат, які, можливо, понесе її опонент у спорі. Крім цього, у такому випадку навіть відповідач, який може скористатися своїм правом, передбаченим частиною другою 46 ГПК України, і визнати позов (всі або частину позовних вимог) на будь-якій стадії судового процесу, буде нести негативні наслідки у вигляді можливого відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу у випадку оскарження такого рішення третьою особою, що само по собі є несправедливим.

Відтак колегія суддів вважала, що третя особа, за скаргою якої відкрито апеляційне чи касаційне провадження, повинна брати участь у розподілі судових витрат нарівні зі сторонами справи. Вказаний підхід є справедливим і таким, що виключає можливість покладення безпідставного обов`язку щодо відшкодування витрат на професійну справничу допомогу на особу, яка відповідну апеляційну чи касаційну скаргу не подавала, а також сприяє унеможливленню «безризикового» (в контексті відшкодування витрат опонента, понесених ним під час розгляду справи в суді апеляційної чи касаційної інстанції) зловживання процесуальними правами та подання третіми особами необґрунтованих апеляційних / касаційних скарг.

Окрім цього, в ухвалі про передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду колегія суддів навела низку постанов КГС ВС, в яких викладено висновки щодо неможливості покладення витрат на професійну правничу допомогу на третю особу (див. постанови від 13.10.2020 у справі № 911/2115/19 та від 19.04.2023 у справі № 904/4736/21, а також додаткові постанови від 12.07.2023 у справі № 915/1406/21, від 05.07.2022 у справі № 923/447/15), на деякі з яких ПАТ «Закарпаттяобленерго» посилалось у касаційній скарзі, а також протилежні висновки КГС ВС, які узгоджуються з позицією колегії суддів, викладеною в ухвалі про передання (див. додаткову постанову КГС ВС від 18.04.2023 у справі № 910/13137/21).

8. Вважаємо, що наведені колегією суддів КГС ВС обґрунтування є достатніми для висновку про наявність підстав для прийняття цієї справи до розгляду Великою Палатою Верховного Суду виходячи з такого.

9. Частиною першою статті 50 ГПК України передбачено, що треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого провадження у справі або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов`язки щодо однієї із сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за заявою учасників справи.

10. Підставою для залучення до участі у справі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, є обґрунтоване припущення, що судове рішення може вплинути на права і обов`язки осіб, які не є стороною у справі [див. mutatis mutandis постанову Великої Палати Верховного Суду від 07.02.2019 провадження № 11-1215сап18 (№ 11-1229сап18).

11. Дійсно склад учасників у справах про банкрутство є специфічним, а поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у справі», однак з приписів частини першої статті 50 ГПК України слідує, що треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, не підпадають під ознаки обох цих понять. Тобто зазначені особи не є ані сторонами спору, ані сторонами справи як у позовному, так і у провадженні у справі про банкрутство.

12. Таким чином, навіть попри те, що у висновку Великої Палати Верховного Суду про застосування статей 126, 129 ГПК України, викладеному у пункті 286 постанови від 13.02.2024 у справі про банкрутство № 910/2592/19, мова йшла про «сторони спору», а не про «сторони справи», формулювання цього висновку (що відповідні судові витрати можуть бути покладені за результатами вирішення спору лише на сторони такого спору), дають підстави тлумачити його як такий, що не дозволяє покладати вказані витрати на третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору.

13. Одним з прикладів такого тлумачення є висновки КГС ВС, зроблені у постанові від 13.10.2020 у справі № 911/2115/19, на які Велика Палата Верховного Суду покликалась у своєму висновку, викладеному у пункті 286 постанови від 13.02.2024 у справі № 910/2592/19, з вказівкою на їх подібність. На неврахування цих висновків КГС ВС судом апеляційної інстанції вказувало і ПАТ «Закарпаттяобленерго» в своїй касаційній скарзі.

14. Так, постановою від 13.10.2020 у справі № 911/2115/19 КГС ВС залишив без змін ухвалу апеляційного суду про відмову у задоволенні заяви позивача про стягнення з третьої особи, яка не заявляла самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача судових витрат на професійну правничу допомогу, які за твердженнями позивача він поніс за результатами розгляду поданої третьою особою апеляційної скарги, у задоволенні якої було відмовлено.

15. Мотивуючи цю постанову КГС ВС застосував, зокрема, частину першу статті 41, частину першу статті 126, пункт 1 частини четвертої статті 129 ГПК України та виснував, що нормами процесуального закону не передбачено покладення на третю особу витрат на професійну правничу допомогу адвоката. При цьому КГС ВС відхилив доводи позивача про те, що відповідні витрати повинна нести особа, яка звернулася із апеляційною скаргою, і не на користь якої за результатами розгляду апеляційної скарги прийнято судове рішення, а також вказав що немає правових підстав вважати, що суд може покласти зазначені скаржником витрати на третю особу (див. підпункти 4.9, 4.10 постанови КГС ВС від 13.10.2020 у справі № 911/2115/19).

16. Наведені висновки КГС ВС, які Велика Палата Верховного Суду вважала застосовними у справі про банкрутство № 910/2592/19 (див. пункт 286), вочевидь не узгоджуються з висновками Великої Палати, викладеним у пункті 8.7 та 9.1 постанови від 05.10.2022 у справі № 923/199/21, про те, що положення статей 123, 129 ГПК України визначають загальний порядок розподілу судових витрат між сторонами у справі та іншими учасниками справи, що ґрунтується на засаді обов`язковості відшкодування судових витрат особи, на користь якої ухвалено судове рішення, за рахунок іншої особи, яка в цьому спорі виступає її опонентом.

17. Таким чином, погоджуємось з висловленою в ухвалі про передання позицією колегії суддів КГС ВС, за змістом якої потребують узгодження сформовані у справах № 923/199/21 та № 910/2592/19 підходи Великої Палати Верховного Суду до тлумачення процесуальних норм, які визначають порядок розподілу судових витрат.

18. Також вважаємо, що в контексті поставленої КГС ВС проблеми відмінність між тим, за касаційною скаргою якого учасника справа про банкрутство № 910/2592/19 та ця справа позовного провадження переглядаються в суді касаційної інстанції, на що посилалась Велика Палата Верховного Суду в пункті 33 ухвали від 10.09.2024, не є визначальною ознакою, яка дозволяє стверджувати про неподібність цих справ.

19. У статті 8 Конституції України закріплено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя є незалежним та керується верховенством права, здійснюючи правосуддя (стаття 129 Конституції України).

20. У пункті 4 частини четвертої статті 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що єдність системи судоустрою забезпечується єдністю судової практики.

21. В Україні завдання забезпечення єдності судової практики відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та ГПК України, інших процесуальних кодексів покладається на Верховний Суд.

22. Згідно з положеннями частини першої, пункту 1 частини другої статті 45 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Велика Палата Верховного Суду як постійно діючий колегіальний орган Верховного Суду забезпечує, зокрема, у визначених законом випадках здійснення перегляду судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права.

23. Відповідно до частин першої, четвертої статті 263 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

24. У пунктах 35, 36, 39 остаточного рішення від 07.11.2011 у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголосив на такому: коло застосування концепції передбачуваності значною мірою залежить від змісту відповідного документа, сфери призначення, кількості та статусу тих, до кого він застосовується; сам факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що вона не відповідає вимозі «передбачуваності» у контексті Конвенції; завдання здійснення правосуддя, що є повноваженням судів, полягає саме в розсіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці (рішення у справі «Горжелік та інші проти Польщі» (Gorzelik and Others v. Poland), заява № 44158/98, пункт 65); у цьому зв`язку не можна недооцінювати завдання вищих судів у забезпеченні уніфікованого та єдиного застосування права (рішення у справах «Тудор Тудор проти Румунії» (Tudor Tudor v. Romania), заява № 21911/03, пункти 29, 30, та «Стефаніка та інші проти Румунії» (Stefanica and Others v. Romania), заява № 38155/02, пункти 36, 37); неспроможність вищого суду впоратись із цим завданням може призвести до наслідків, несумісних, inter alia, з вимогами статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див. рішення у справі «Падурару проти Румунії» (Paduraru v. Romania), заява № 63252/00, пункти 98, 99).

Суд визнає, що тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов`язаний переконатись у тому, що спосіб, у який тлумачиться та застосовується національне законодавство, приводить до наслідків, сумісних із принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду (див. рішення у справі «Скордіно проти Італії (№ 1)» (Scordino v. Italy) (№ 1)) [ВП], заява № 36813/97, пункти 190 та 191).

25. Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення ЄСПЛ від 29.11.2016 у справі «Парафія греко-католицької церкви міста Люпені проти Румунії» (Lupeni greek catholic parish and others v. Romania), заява № 76943/11).

26. У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що, визнаючи повноваження судді тлумачити закон, слід пам`ятати також і про обов`язок судді сприяти юридичній визначеності, яка гарантує передбачуваність змісту та застосування юридичних норм, сприяючи тим самим забезпеченню високоякісної судової системи (пункт 47).

27. Оскільки єдність судової практики відіграє надважливу роль у забезпеченні однакового правозастосування в судочинстві, що сприяє правовій визначеності та передбачуваності стосовно вирішення спірних ситуацій для учасників справи, вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду мала постановити ухвалу, якою прийняти до розгляду цю справу, а не повертати її на розгляд відповідній колегії КГС ВС, залишаючи тим самим невирішеною проблему конфліктної практики Верховного Суду щодо застосування процесуальних норм, які визначають порядок розподілу судових витрат.

СуддіК. М. Пільков О. О. Банасько