Окрема думка

від 18.09.2024 по справі 918/1043/21

ВЕЛИКА ПАЛАТА ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

(розбіжна)

суддів Великої Палати Верховного Суду Мартєва С. Ю., Короля В. В., Желєзного І. В., Шевцової Н. В.,

18 вересня 2024 року

м. Київ

Справа № 918/1043/21

Провадження № 12-35гс23

у справі за позовом Невірківського ліцею Великомежиріцької сільської ради (далі - Ліцей, позивач) до ПП «Фірма «ДАН» про визнання недійсним договору та стягнення 199 850,40 грн, за касаційною скаргою Приватного підприємства «Фірма «ДАН» (далі - ПП «Фірма «ДАН», Підприємство, скаржник, відповідач) на рішення Господарського суду Рівненської області від 26 квітня 2022 року та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 25 серпня 2022 року.

Відповідно до змісту частини третьої статті 34 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку, про наявність окремої думки повідомляються учасники справи без оголошення її змісту в судовому засіданні.

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

1. У листопаді 2021 року Ліцей звернувся до Господарського суду Рівненської області з позовом до ПП «Фірма «ДАН» про визнання недійсним договору поставки мережевого обладнання та стягнення 199 850,40 грн.

2. Позов мотивував тим, що Ліцей не був обізнаний з реальною вартістю товару за договором та купив його у ПП «Фірма «ДАН» за ціною, яка значно перевищує таку вартість.

3. Вартість товару, переданого відповідачем навчальному закладу, завищена щодо оптичного мережевого терміналу GEPON NGpon Е 104 на суму 6 787,8 грн та кабелю ОКТД(1)П-1Е1-0,36ФЗ,5/0,22Н18-1 на суму 181 895,18 грн.

4. Зазначив про порушення при проведенні закупівлі мережевого обладнання, зокрема: бюджетні зобов`язання на суму 199 850,40 грн згідно з договором поставки мережевого обладнання взяті з порушенням частини першої статті 48 Бюджетного кодексу України (далі - БК України), абз. другого пункту 5, абз. першого пункту 46 Порядку складання, розгляду, затвердження та основних вимог до виконання кошторисів бюджетних установ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2002 року № 228 (далі - Порядок № 228), а також без погодження з Генеральним державним замовником Національної програми інформатизації, чим порушено пункт 13 Положення про формування та виконання Національної програми інформатизації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31 серпня 1998 року № 1352 (далі - Положення), пункт З Методики визначення належності бюджетних програм до сфери інформатизації, затвердженої наказом Державного агентства з питань електронного урядування України від 14 червня 2019 року № 35 (далі - Методика).

5. ПП «Фірма «ДАН» купувало товар за значно нижчою ціною і не могло не знати про його реальну вартість, а, вказавши у договорі завищену ціну з метою отримання надприбутку, навмисно ввело в оману навчальний заклад.

6. Виходив з того, що підключення до мережі «Інтернет» є специфічною галуззю, а тому заклад, підписуючи договір, не знав реальної вартості товару. Якщо б заклад знав реальну вартість товару, то не уклав би такий невигідний для держави договір, який безперечно суперечить інтересам держави і суспільства.

7. Мотивував позов тим, що заклад освіти як сторона договору розпоряджався не власними коштами, а коштами держави, коштами платників податків, а отже, укладений із завищеною вартістю договір здійснено на шкоду інтересам держави та всіх платників податків до бюджету.

8. Дійшов висновку про те, що визначена ціна в договорі не відповідає державним інтересам, оскільки вартість товару, переданого Ліцею, завищена. Навчальний заклад як замовник і розпорядник бюджетними коштами не зацікавлений у придбанні товару за завищеною ціною.

9. Посилаючись на частину першу статті 203, частини першу, другу статті 215, статтю 216, частину третю статті 228, частину першу статті 230 ЦК України, а також на Закон України «Про публічні закупівлі» (у редакції, чинній на момент виникнення правовідносин), просив визнати недійсним договір поставки мережевого обладнання від 21 грудня 2019 року № 38 між ПП «Фірма «ДАН» та Невірківським навчально-виховним комплексом «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів - дошкільний навчальний заклад» Корецької районної ради Рівненської області (далі - Школа), а також стягнути з ПП «Фірма «ДАН» на свою користь 199 850,40 грн.

10. Господарський суд Рівненської області рішенням від 26 квітня 2022 року, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 25 серпня 2022 року, позов задовольнив.

11. Договір визнав недійсним та стягнув з ПП «Фірма «ДАН» на користь Ліцею 199 850,40 грн.

12. Не погодившись із рішенням та постановою судів попередніх інстанцій, у вересні 2022 року ПП «Фірма «ДАН» звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - КГС ВС) з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Господарського суду Рівненської області від 26 квітня 2022 року і постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 25 серпня 2022 року, та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

13. Касаційну скаргу ПП «Фірма «ДАН» мотивувало тим, що суди неправильно застосували частину третю статті 228 ЦК України, оскільки дійшли помилкового висновку про те, що договір суперечить інтересам держави. При цьому суди не врахували висновків КГС ВС, викладених у постановах від 08 липня 2020 року у справах № 910/13840/18 та № 910/12608/18, від 12 грудня 2019 року у справі № 910/13266/18, від 10 грудня 2019 року у справі № 910/13891/18, від 05 листопада 2019 року у справі № 910/14113/18 та від 23 жовтня 2019 року у справі № 910/13263/18, зокрема, щодо кола осіб, які мають право здійснювати захист інтересів держави в суді. Таким чином, суди не мали підстав для визнання договору недійсним, керуючись частиною третьою статті 228 ЦК України, оскільки Ліцей не є особою, яка в силу закону наділена повноваженнями на звернення з позовом в інтересах держави.

14. Заявник стверджує, що суди попередніх інстанцій дійшли висновку про недійсність договору відповідно до частини третьої статті 228 ЦК України виходячи з єдиного критерію, який, на їх думку, завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, а саме ціни договору, оскільки вважали її занадто високою. Разом з тим існуючі правові висновки Верховного Суду щодо ознак та критеріїв наявності / відсутності факту порушення інтересів держави є нечіткими та допускають широке коло різнотлумачень і правову невизначеність. Отже, існує необхідність формування Верховним Судом правового висновку щодо застосування частини третьої статті 228 ЦК України, а саме чи може ціна договору бути єдиним необхідним і достатнім критерієм віднесення правочину до категорії таких, що суперечать інтересам держави.

15. На думку заявника, суди не врахували висновок Великої Палати Верховного Суду, висловлений у постанові від 30 червня 2020 року у справі № 333/6816/17, зокрема, про те, що недопустимим, з огляду на завдання цивільного судочинства, є ініціювання позовного провадження з метою оцінки обставин, які становлять предмет доказування у кримінальному провадженні, чи з метою створення поза його межами передумов для визнання доказу, отриманого у такому провадженні, неналежним або недопустимим.

16. ПП «Фірма «ДАН» у заявах по суті справи неодноразово посилалось на факти, які дають підстави вважати, що позов у цій справі було ініційовано з метою оцінки / переоцінки обставин, які становлять предмет доказування у кримінальному провадженні.

17. Вважало, що обставини, які досліджуються в цій справі (щодо повноважень службових осіб замовника, їх дій щодо укладення договору та ін.), перевіряються в межах кримінального провадження. З відкритих джерел відповідач довідався про те, що службовій особі позивача (директору Карплюк Ж. С.) вручено обвинувальний акт щодо обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 367 Кримінального кодексу України, та скеровано цей акт до Корецького районного суду Рівненської області, який наразі розглядає кримінальну справу № 563/1481/21.

18. Послалося на те, що суди попередніх інстанцій не дослідили та не надали жодної оцінки наведеним вище фактам.

19. Окрім цього, заявник вважає, що суди не дослідили й інших зібраних у справі доказів. Так, суди вказали, що в матеріалах справи відсутні докази погодження Ліцеєм зобов`язань за договором з Генеральним державним замовником, а тому дійшли висновку про те, що позивач не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності на вчинення зазначеного правочину.

20. На думку заявника, за змістом пункту 13 Положення погодження з Генеральним державним замовником потребують проєкти, вартість яких дорівнює або перевищує 500 тисяч гривень.

21. Виходило з того, що ціна договору не дорівнює та не перевищує 500 тисяч гривень, предметом цього правочину є поставка товару, а не надання послуг. Місцевий суд цієї обставини не дослідив узагалі, а суд апеляційної інстанції поставився до неї критично та вказав, що Ліцей уклав з ПП «Фірма «ДАН» два договори: на поставку мережевого обладнання та на виконання робіт із забезпечення доступу до інтернету, які взаємопов`язані та спрямовані на досягнення однієї мети. Однак апеляційний суд не дослідив та не оцінив тієї обставини, що договір на виконання робіт із забезпечення доступу до мережі «Інтернет» повністю виконано сторонами, його результати прийняті і цей правочин не оскаржувався.

22. Послалося на те, що суди не дослідили і не надали оцінки положенням договору, зокрема пунктам 11.1.3 та 11.1.4, за змістом яких сторони гарантували одна одній, що вони мають право підписувати та виконувати договір, а також пункту 6.2.6, відповідно до якого замовник мав право отримувати необхідні пояснення та консультації щодо предмета договору, його виконання тощо (в тому числі щодо формування ціни), однак таким правом не скористався. Не було досліджено також наявності або відсутності претензій від Генерального державного замовника щодо договору.

23. У цій справі Великій Палаті Верховного Суду належало вирішити питання виключної правової проблеми у застосуванні частини третьої статті 228 ЦК України з урахуванням статей 203, 216 цього Кодексу та статті 208 Господарського кодексу України (далі - ГК України) для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики; питання необхідності для відступу від висновку Великої Палати Верховного Суду, висловленого у постанові від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20, щодо застосування односторонньої реституції замість двосторонньої (частина третя статті 216 ЦК України).

24. Постановою від 18 вересня 2024 року Велика Палата Верховного Суду касаційну скаргу ПП «Фірма «ДАН» задовольнила частково.

25. Рішення Господарського суду Рівненської області від 26 квітня 2022 року та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 25 серпня 2022 року у справі № 918/1043/21 змінила, доповнила резолютивну частину рішення пунктом 4 такого змісту: «Повернути від Невірківського ліцею Великомежиріцької сільської ради (код ЄДРПОУ 24172674) на користь Приватного підприємства «Фірма «ДАН» (код ЄДРПОУ 22555781) майно, отримане на виконання договору поставки мережевого обладнання від 21.12.2019 № 38 за видатковою накладною № РН-000013 від 24.12.2019, а саме: оптичний мережевий термінал GEPON NGpon Е 104 - 1 шт.; кабель оптичний ОКТ-Д(1,0)П-1Е1-0,36Ф3,5/0,22Н18-1 - 115,5 м; анкерний затискач Ho3(F) - 4 шт.; пигтейл SC 1,5 m - 2 шт.; кабель КПП-ВП (100) 2х2х0,50 (UTP - кат. 5) - 0,05 км; конектор RJ 45 STP (P88U-C) 5E-C1) - 8 шт.; бокс - міні FOR-02 - 1 шт.; роз`єм оптичний Fast connector SC/UPC FTTH-02 - 1 шт.; гільза FTTH 60 мм з двома проволоками - 2 шт.; роутер WiFi TP-LINK TL-WR841ND 4xLAN(10/100) 1xWAN 300 Mbps (802,11n) IGMP ProxySnooping - 1 шт.».

В іншій частині рішення та постанову залишила без змін.

26. Мотивувала постанову тим, що в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах, а тому, беручи до уваги, що «інтереси держави» є специфічним оціночним поняттям та можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами інших учасників суспільних відносин, зокрема, комунальних підприємств, установ, які розпоряджаються бюджетними коштами, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що визначати, в чому полягає чи може полягати порушення інтересів держави та оспорювати на цій підставі правочин у суді може тільки суб`єкт, наділений у спірних правовідносинах владними повноваженнями (незалежно від наявності статусу юридичної особи), або прокурор, який у встановленому порядку, виконуючи субсидіарну роль, може представляти державу в судовому провадженні замість відповідного компетентного суб`єкта, який усупереч вимогам закону не здійснює захист інтересів держави або робить це неналежно.

27. Велика Палата Верховного Суду зауважила, що за статутом Ліцей є комунальним закладом, знаходиться у власності Великомежиріцької сільської ради та є правонаступником майна, прав та обов`язків Школи, а джерелом фінансування за договором були кошти субвенції з державного бюджету.

28. Тобто Ліцей не здійснює владних управлінських функцій, а тому не є суб`єктом владних повноважень.

29. Те, що позивач є стороною за договором, джерелом фінансування за яким були кошти субвенції з державного бюджету, також не свідчить про наявність у Ліцею відповідних владних повноважень, оскільки у відносинах щодо розрахунків з постачальником за договором комунальний заклад, який є розпорядником бюджетних коштів, виступає не як суб`єкт владних повноважень, а як сторона у зобов`язальних правовідносинах.

30. Велика Палата Верховного Суду вважала неправильними висновки судів попередніх інстанцій про наявність підстав для визнання недійсним договору відповідно до положень частини третьої статті 228 ЦК України з огляду на недодержання вимог щодо відповідності умов цього правочину інтересам держави, оскільки Ліцей не є особою, яка наділена повноваженнями на звернення до суду з позовом в інтересах держави.

31. Виходила з того, що про недійсність договору як такого, що був укладений з перевищенням повноважень представником, який діяв від імені Школи, поєднаним зі зловмисною домовленістю з посадовими особами Підприємства, спрямованою на незаконне заволодіння майном комунальної установи, або про те, що договір сторони уклали без наміру створити обумовлені ним правові наслідки (фіктивний правочин), Ліцей у цій справі не стверджує.

32. Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність у Ліцею повноважень на звернення до суду з позовом в інтересах держави, вона надалі не досліджувала доводів Підприємства стосовно критеріїв застосування частини третьої статті 228 ЦК України та не робила з цього приводу висновків.

33. Велика Палата Верховного Суду виснувала, що суди визнали недійсним договір також з підстав невідповідності його статті 203 ЦК України, а також частині першій статті 48 БК України, пункту 13 Положення та пункту 3 розділу І Методики.

Однак вона не досліджує наведені вище висновки судів попередніх інстанцій та не робить з цього приводу власних висновків, оскільки касаційна скарга Підприємства відповідними підставами не обґрунтовувалась, зокрема скарга не містить доводів про неправильне застосування судами попередніх інстанцій статті 203 ЦК України та частини першої статті 48 БК України в контексті того, що перевищення Школою повноважень не має самостійного значення для визнання недійсним Договору з описаних вище підстав, а Підприємство є добросовісним контрагентом, який не може нести негативні наслідки від такого порушення.

34. Дійшла висновку, що Підприємство не обґрунтувало підстав для перегляду та скасування рішень судів попередніх інстанцій, якими договір визнано недійсним через його невідповідність статті 203 ЦК України, частині першій статті 48 БК України, пункту 13 Положення та пункту 3 розділу І Методики.

35. Велика Палата Верховного Суду підтвердила правильність своїх висновків, викладених у пунктах 66-70 постанови від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20, зокрема, про те, що за недійсності правочину взаємне повернення сторонами одержаного за ним (двостороння реституція) є юридичним обов`язком, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину, однак вважає, що підхід до застосування наслідків недійсності правочину (стаття 216 ЦК України), сформульований у пунктах 72 та 81.2 згаданої постанови, потребує узгодження з наведеним вище висновком про двосторонню реституцію як юридичний обов`язок сторін недійсного правочину.

36. Для узгодження викладених раніше висновків з механізмом двосторонньої реституції в цілому Велика Палата Верховного Суду вважала за необхідне відступити від своїх висновків, викладених у пунктах 72 та 81.2 постанови від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20, та виходити з буквального тлумачення змісту статті 216 ЦК України, яке дає підстави для висновку про те, що, якщо законом не встановлені особливі умови застосування правових наслідків недійсності правочину або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів, позивач, який заявляє вимогу про повернення йому в натурі переданого за недійсним правочином або відшкодування вартості переданого, заявляє реституційну вимогу, яку суд за існування для того підстав задовольняє, застосовуючи двосторонню реституцію. У цьому випадку відповідач є стягувачем у частині рішення про повернення йому переданого ним за недійсним правочином майна або відшкодування вартості.

37. Зазначила, що наведене спростовує неправильні висновки судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для застосування двосторонньої реституції, зроблені з посиланням на те, що в межах цього спору не пред`являлися вимоги щодо стягнення з Ліцею обладнання, одержаного ним за договором.

38. Оскільки суди встановили обставини виконання сторонами договору (передачу майна у власність позивача за видатковою накладною № РН-000013 від 24 грудня 2019 року та сплату на користь відповідача 199 850,40 грн його ціни за платіжним дорученням № 1 від 26 грудня 2019 року) та не встановлювали обставини, які б унеможливлювали двосторонню реституцію, а сторони про них не стверджували, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що, задовольняючи позовні вимоги про визнання недійсним договору та стягнення з Підприємства на користь Ліцею 199 850,40 грн, суди також мали повернути від Ліцею на користь Підприємства майно, передане за видатковою накладною № РН-000013 від 24 грудня 2019 року. Тобто застосувати двосторонню реституцію як необхідний наслідок визнання недійсним договору та задоволення реституційної вимоги Ліцею.

39. Також Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що попри обґрунтованість касаційної скарги в частині неправильного застосування судами попередніх інстанцій статті 228 ЦК України Підприємство у своїй скарзі не навело доводів, які спростовують висновки судів про необхідність визнання недійсним договору з підстав його невідповідності статті 203 ЦК України, частині першій статті 48 БК України, пункту 13 Положення та пункту 3 розділу І Методики.

ІІ. Зміст окремої думки

40. Не погоджуємося із висновками Великої Палати Верховного Суду з таких підстав.

41. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про визнання недійсним договору поставки з підстав його невідповідності статті 203 ЦК України, частині першій статті 48 БК України, пункту 13 Положення та пункту 3 розділу І Методики.

42. По-перше, недійсні правочини мають свої загальні, спеціальні, а деякі з них й індивідуальні ознаки.

43. Загальні ознаки недійсності правочинів закріплені в статтях 203, 215 ЦК України, до них належать: 1) невідповідність змісту правочину ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, інтересам держави і суспільства, моральним засадам суспільства; 2) відсутність необхідного обсягу дієздатності особи, що вчиняє правочин; 3) невідповідність волевиявлення учасника правочину його внутрішній волі; 4) недотримання форми правочину (недійсність настає у випадках, встановлених законом); 5) небажання сторін по досягненню реальних правових наслідків, які були обумовлені правочином; 6) суперечність правочину, що укладається батьками (усиновлювачами), правам та інтересам малолітніх, неповнолітніх та непрацездатних дітей.

44. До спеціальних (кваліфікуючих) ознак недійсності правочину належать: 1) недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору; 2) вчинення правочину малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності; 3) вчинення правочину неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності; 4) вчинення правочину фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності; 5) вчинення правочину без дозволу органу опіки та піклування; 6) вчинення правочину дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними; 7) вчинення правочину недієздатною фізичною особою; 8) вчинення юридичною особою правочину, якого вона не мала права вчиняти; 9) вчинення правочину, який порушує публічний порядок; 10) вчинення правочину під впливом помилки; 11) вчинення правочину під впливом обману; 12) вчинення правочину під впливом насильства; 13) вчинення правочину у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною; 14) вчинення правочину під впливом тяжкої обставини; 15) вчинення фіктивного правочину; 16) вчинення удаваного правочину та ін.

45. Отже, статті 203, 215 ЦК України визначають загальні вимоги дійсності правочину, а статті 218-235 ЦК України передбачають спеціальні (кваліфікуючі) ознаки недійсності правочину. Тобто стаття 203 ЦК України не може бути самостійною підставою для визнання договору недійсним, оскільки тоді не було б потреби заявляти позов про визнання недійсним договору на підставі статей 218-235 ЦК України.

46. По-друге, підставою позову зазначена невідповідність правочину положенням частини третьої статті 228 ЦК України, оскільки позивач вважає, що правочин вчинений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства, за наявності у ПП «Фірма «ДАН» відповідного умислу.

47. Посилання позивача на відсутність погодження договору Генеральним замовником не може бути підставою для зміни підстави позову із статті 228 ЦК України на статтю 203 ЦК України виходячи з наступного.

48. Договір поставки,за яким ПП «Фірма «ДАН» (постачальник) поставило Школі (замовнику), правонаступником якої є Ліцей, мережеве обладнання, а замовник - прийняв і оплатив цей товар коштами субвенції з державного бюджету, не є звичайною приватно-правовою угодою.

49. Для укладення договорів купівлі-продажу товарів, послуг за бюджетні кошти чинне законодавство визначає спеціальний публічний порядок, який регулюється спеціальними законами України «Про публічні закупівлі», «Про Національну програму інформатизації», Бюджетним кодексом України, тощо.

50. Посилання у позовній заяві на відсутність спеціального погодження Генерального замовника, передбаченого пунктом 13 Положення є лише констатацією факту порушення такого порядку.

51. Позивач є розпорядником бюджетних коштів.

52. Закупівля за кошти державної субвенції товару за ціною, що у майже у 200 разів перевищує реальну ринкову вартість, вочевидь не відповідає інтересам держави і суспільства, а відсутність погодження на укладення такого договору державним замовником, на яку послався позивач, і є підтвердженням порушення такого публічного порядку.

53. Крім того, аналіз чинного на час укладення договору норм законодавства слідує, що укладення спірного договору вартістю, яка не перевищує 500 тис. грн не передбачало погодження розпорядника бюджетних коштів з Генеральним державним замовником, а лише його повідомлення.

54. Крім того, навіть з урахуванням договору на виконання робіт із забезпечення доступу до мережі «Інтернет», як зазначили суди попередніх інстанцій, сукупна вартість цих договорів не перевищує 500 тис. грн (199 850,40+199 860,00).

55. Отже, у Великої Палати Верховного Суду були відсутні законні підстави для визнання оспореного правочину недійсним з підстав відсутності погодження Генерального замовника, оскільки чинним на час укладення угоди погодження на таку суму відповідного погодження не передбачало.

56. Проте, надалі до пункту 13 Положення неодноразово вносилися зміни.

57. Так, зокрема, постановою Кабінету Міністрів України від 28 квітня 2021 року № 453 внесено зміни до Положення та статтю 13 викладено в новій редакції: «Під час виконання завдань (проектів) Національної програми інформатизації державні замовники беруть бюджетні зобов`язання та здійснюють платежі за такими завданнями (проектами) після їх погодження з Генеральним державним замовником у разі, коли їх вартість дорівнює або перевищує 500 тис. гривень, а в разі закупівель послуг з підключення закладів соціальної інфраструктури до широкосмугового доступу до Інтернету за кошти субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на реалізацію заходів, спрямованих на підвищення доступності широкосмугового доступу до Інтернету в сільській місцевості, - коли їх вартість перевищує 1 тис. гривень.».

58. По-третє, Велика Палата Верховного Суду штучно обмежила коло суб`єктів на звернення із позовом на підставі частини третьої статті 228 ЦК України, зокрема, учасників публічних торгів.

59. Стаття 228 ЦК України не містить будь-яких обмежень кола осіб, що можуть звернутись до суду з позовом з визначених нею підстав, та не передбачає права на звернення з позовом на підставі цієї статті лише суб`єкта владних повноважень або прокурора.

60. Крім того, в ЦК України відсутня норма, яка забороняє розпорядникам бюджетних коштів звертатися до суду з позовом на підставі частини третьої статті 228 ЦК України.

61. Такі висновки Великої Палати Верховного Суду не ґрунтуються на законі.

62. Штучне обмеження кола осіб лише правом прокурора або суб`єкта владних повноважень на звернення до суду з підстав, визначених статтею 228 ЦК України не сприяє захисту інтересів суспільства і держави та позбавляє інших позивачів (наприклад більшу частину розпорядників бюджетних коштів або потерпілих, на незаконне заволодіння майном яких був спрямований правочин, зокрема з використанням шахрайства, з використанням викрадених або підроблених документів).

63. ГПК України у статті 14 передбачає, що учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Тобто позивач на свій власний розсуд обирає підстави та спосіб захисту.

64. Таким чином, здійснивши правовий аналіз частини третьої статті 228 ЦК України, вважаємо, що ознаками недійсного господарського договору, що суперечить інтересам держави і суспільства, є спрямованість цього правочину на порушення правового господарського порядку та наявність умислу (наміру) його сторін, які усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладеного договору. Метою такого правочину є його кінцевий результат, якого бажають досягти сторони, який завідомо суперечить інтересам держави та суспільства.

65. Виходячи з аналізу статей 203, 215, 228 ЦК України право оспорити дійсність правочину та визначати, у чому полягає чи може полягати порушення інтересів держави та суспільства, може як одна зі сторін договору, так і заінтересована особа.

66. Якщо закон не встановив особливі умови застосування правових наслідків недійсності правочину або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів, позивач, який заявляє вимогу про повернення йому в натурі переданого за недійсним правочином або про відшкодування вартості переданого, заявляє реституційну вимогу, яку суд, за існування для того підстав, задовольняє, застосовуючи двосторонню реституцію. У цьому випадку відповідач є стягувачем у частині рішення про повернення йому переданого ним за недійсним правочином майна або відшкодування вартості.

67. У випадку наявності підстав для застосування особливих правових наслідків окремих видів недійсних правочинів (частина третя статті 228 ЦК України) держава є стягувачем у частині рішення про стягнення всього одержаного сторонами за угодою (при наявності умислу в обох сторін) чи про стягнення одержаного за договором однією стороною (при наявності умислу лише в однієї зі сторін).

Судді С. Ю. Мартєв В. В. Король І. В. Желєзний Н. В. Шевцова