Окрема думка

від 18.09.2024 по справі 918/1043/21

ВЕЛИКА ПАЛАТА ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

судді Великої Палати Верховного Суду Погрібного С. О.

до постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2024 року

у справі № 918/1043/21 (провадження № 12-35гс23)

за касаційною скаргою Приватного підприємства «Фірма «ДАН» (далі - ПП «Фірма «ДАН») на рішення Господарського суду Рівненської області від 26 квітня 2022 року, ухвалене суддею Качурою А. М., та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 25 серпня 2022 року, ухвалену колегією суддів у складі Філіпової Т. Л., Бучинської Г. Б., Василишина А. Р.,

у справі за позовом Невірківського ліцею Великомежиріцької сільської ради до ПП «Фірма «ДАН» про визнання недійсним договору та стягнення 199 850,40 грн.

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

Позивач у листопаді 2021 року звернувся до суду з позовом, у якому просив:

- визнати недійсним договір поставки мережевого обладнання від 21 грудня 2019 року № 38 (далі - Договір), укладений між відповідачем та Невірківським навчально-виховним комплексом «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів - дошкільний навчальний заклад» Корецької районної ради Рівненської області (далі - Школа);

- стягнути з відповідача на свою користь 199 850,40 грн.

Позивач стверджував, що не був обізнаний з реальною вартістю товару за Договором та купив його у відповідача за ціною, яка значно перевищує таку вартість. Водночас ПП «Фірма «ДАН»не могло не знати про реальну вартість товару за Договором, а тому з метою отримання надприбутку навмисно ввело позивача в оману. Оскільки товар за Договором був придбаний за державні кошти, зазначений правочин суперечить інтересам держави і суспільства, у зв`язку із чим має бути визнаний недійсним, а сплачені за ним кошти стягнуті з відповідача.

Стислий виклад змісту судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Господарського суду Рівненської області від 26 квітня 2022 року, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 25 серпня 2022 року, позов задоволено.

Рішення судів мотивовані тим, що Договір має бути визнаний недійсним, оскільки не відповідає приписам статей 203 та 228 Цивільного кодексу України

(далі - ЦК України), адже вчинений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства, за наявності у відповідача відповідного умислу. Також суди вважали, що Договір суперечить приписам частини першої статті 48 Бюджетного кодексу України (далі - БК України), пункту 13 Положення про формування та виконання Національної програми інформатизації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31 серпня 1998 року № 1352 (далі - Положення), та пункту 3 розділу І Методики визначення належності бюджетних програм до сфери інформатизації, затвердженої наказом Державного агентства з питань електронного урядування України від 14 травня 2019 року № 35

(далі - Методика), оскільки позивач не погодив із Генеральним державним замовником взяття зобов`язань за Договором, а тому не мав потрібного обсягу цивільної дієздатності на вчинення цього правочину.

Суди виснували, що метою вчинення Договору з боку відповідача була реалізація технічного обладнання за значно завищеною ціною для неправомірного збагачення за рахунок бюджетних коштів, а тому обґрунтованими є доводи позивача про те, що Договір не відповідає інтересам держави і суспільства, оскільки продавець мав свідомий намір заволодіти цими коштами.

Суди не встановили, що у позивача був умисел на вчинення правочину з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства, оскільки через брак у нього повноважень на вчинення Договору (немає погодження з Генеральним державним замовником) наявність наміру в юридичної особи вчинити правочин, який суперечить інтересам держави і суспільства, не може вважатися встановленою.

На переконання судів, потрібно застосувати передбачені статтею 228 ЦК України особливі наслідки недійсності правочину, який завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, що кореспондується з приписами частини третьої статті 216 цього Кодексу.

Суди врахували, що відповідно до частини п`ятої статті 216 ЦК України суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи. Втім, застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину з власної ініціативи суду цивільним законодавством не передбачено. До того ж у цьому спорі сторона не пред`явила вимог щодо стягнення з позивача в дохід держави обладнання, одержаного ним за Договором.

Суд апеляційної інстанції відхилив доводи ПП «Фірма «ДАН» про те, що позивач не є особою, яка уповноважена звертатися до суду в інтересах держави, які обґрунтовували посиланнями на статтю 131-1 Конституції України, відповідно до якої прокурор здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що позивач є установою комунальної форми власності, правонаступником сторони Договору, відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України дійсність правочину може заперечуватися як однією зі сторін, так і іншою заінтересованою особою. До того ж стаття 228 ЦК України не містить умов, що б визначали коло осіб, які можуть звернутись до суду з позовом з визначених нею підстав.

Посилаючись на частину третю статті 23 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру», суд апеляційної інстанції зазначив, що у прокурора не було підстав для представництва інтересів держави в суді, оскільки позивач самостійно звернувся з позовом до суду.

Додатковим рішенням від 10 травня 2022 року Господарський суд Рівненської області задовольнив заяву позивача про відшкодування витрат, понесених на професійну правничу допомогу, та стягнув на його користь з відповідача 1 400 грн відшкодування таких витрат.

ІІ. РОЗГЛЯД СПРАВИ У ВЕРХОВНОМУ СУДІ

Відповідач 20 вересня 2022 року засобами поштового зв`язку надіслав касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Господарського суду Рівненської області від 26 квітня 2022 року і постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 25 серпня 2022 року, ухвалити нове рішення, яким відмовити у позові.

На думку скаржника, суди неправильно застосували частину третю статті 228 ЦК України, оскільки зробили помилкового висновку про те, що Договір суперечить інтересам держави. Суди не врахували висновків Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, викладених у постановах від 08 липня 2020 року у справах № 910/13840/18 та № 910/12608/18, від 12 грудня 2019 року у справі № 910/13266/18, від 10 грудня 2019 року

у справі № 910/13891/18, від 05 листопада 2019 року у справі № 910/14113/18 та від 23 жовтня 2019 року у справі № 910/13263/18, зокрема, стосовно кола осіб, які мають право здійснювати захист інтересів держави в суді. Отже, суди не мали підстав для визнання Договору недійсним, керуючись частиною третьою статті 228 ЦК України, оскільки позивач не є особою, яка за законом наділена повноваженнями на звернення з позовом в інтересах держави.

ПП «Фірма «ДАН» зауважило, що суди попередніх інстанцій виснували про недійсність Договору відповідно до частини третьої статті 228 ЦК України, базуючись на єдиному критерієві, який, на їхню думку, завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, а саме ціні Договору, оскільки вважали її необґрунтовано високою. Проте, чинні правові висновки Верховного Суду щодо ознак та критеріїв наявності порушення інтересів держави є нечіткими та допускають різноманітне тлумачення і правову невизначеність. Тож постала нагальна потреба у формуванні Верховним Судом правового висновку щодо застосування частини третьої статті 228 ЦК України, а саме стосовно того, чи може ціна договору бути єдиним потрібним і достатнім критерієм віднесення правочину до категорії таких, що суперечать інтересам держави.

До того ж суди не врахували висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 30 червня 2020 року у справі № 333/6816/17, зокрема й про те, що недопустимим з огляду на завдання цивільного судочинства є ініціювання позовного провадження з метою оцінки обставин, які становлять предмет доказування у кримінальному провадженні, чи з метою створення поза його межами передумов для визнання доказу, отриманого у такому провадженні, неналежним або недопустимим.

Скаржник вважає, що суди не дослідили й інших зібраних у справі доказів. Так, суди вказали, що в матеріалах справи немає доказів погодження позивачем зобов`язань за Договором з Генеральним державним замовником, а тому зробили висновок, що позивач не мав потрібного обсягу цивільної дієздатності на вчинення цього правочину.

Відповідач наголосив на тому, що за змістом пункту 13 Положення погодження з Генеральним державним замовником потребують проєкти, вартість яких дорівнює або перевищує 500 тис грн.

Натомість ціна Договору не дорівнює та не перевищує 500 тис грн, предметом цього правочину є поставка товару, а не надання послуг. Суд першої інстанції цієї обставини не дослідив загалом, а суд апеляційної інстанції поставився до неї критично та вказав, що позивач уклав з відповідачем два договори: на поставку мережевого обладнання та на виконання робіт із забезпечення доступу до інтернету, які взаємопов`язані та спрямовані на досягнення однієї мети. Втім, апеляційний суд не дослідив та не оцінив тієї обставини, що сторони повністю виконали договір на виконання робіт із забезпечення доступу до мережі «Інтернет», результати цього договору сторони прийняли і не оспорювали цей правочин.

Ухвалою від 13 червня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі:

- частини четвертої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) задля перегляду (відступу від) висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 20 липня 2022 року

у справі № 923/196/20 (провадження № 12-58гс21), щодо застосування односторонньої реституції замість двосторонньої (частина третя статті 216 ЦК України);

- частини п`ятої статті 302 ГПК України для вирішення виключної правової проблеми, пов`язаної із застосуванням статті 216 і частини третьої статті 228 ЦК України, які містять різні наслідки недійсності договору за умови, що позивач у позові, посилаючись на невідповідність Договору інтересам держави і суспільства, просив застосувати наслідки недійсності договору, визначені саме частиною першою статті 216 ЦК України.

Постановою від 18 вересня 2024 року Велика Палата Верховного Суду:

- касаційну скаргу ПП «Фірма «ДАН» задовольнила частково;

- змінила рішення Господарського суду Рівненської області від 26 квітня 2022 року та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 25 серпня 2022 року, доповнила резолютивну частину рішення пунктом 4 такого змісту: «Повернути від Невірківського ліцею Великомежиріцької сільської ради (код ЄДРПОУ 24172674) на користь Приватного підприємства «Фірма «ДАН» (код ЄДРПОУ 22555781) майно, отримане на виконання договору поставки мережевого обладнання від 21 грудня 2019 року № 38 за видатковою накладною № РН-000013 від 24 грудня 2019 року, а саме: оптичний мережевий термінал GEPON NGpon Е 104 - 1 шт.; кабель оптичний ОКТ-Д(1,0)П-1Е1-0,36Ф3,5/0,22Н18-1 - 115,5 м; анкерний затискач Ho3(F) - 4 шт.; пигтейл SC 1,5 m - 2 шт.;

кабель КПП-ВП (100) 2х2х0,50 (UTP - кат. 5) - 0,05 км; конектор RJ 45 STP

(P88U-C) 5E-C1) - 8 шт.; бокс - міні FOR-02 - 1 шт.; роз`єм оптичний Fast connector SC/UPC FTTH-02 - 1 шт.; гільза FTTH 60 мм з двома проволоками - 2 шт.; роутер WiFi TP-LINK TL-WR841ND 4xLAN(10/100) 1xWAN 300 Mbps (802,11n) IGMP ProxySnooping - 1 шт.»;

- в іншій частині рішення та постанову залишила без змін.

Верховний Суд навів такі аргументи на обґрунтування ухваленої постанови.

Ураховуючи, що в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах, а також, беручи до уваги, що «інтереси держави» є специфічним оціночним поняттям та можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами інших учасників суспільних відносин, зокрема, комунальних підприємств, установ, які розпоряджаються бюджетними коштами, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що визначати, в чому полягає чи може полягати порушення інтересів держави та оспорювати на цій підставі правочин у суді може тільки суб`єкт, наділений у спірних правовідносинах владними повноваженнями (незалежно від наявності статусу юридичної особи), або прокурор, який у встановленому порядку, виконуючи субсидіарну роль, може представляти державу в судовому провадженні замість відповідного компетентного суб`єкта, який усупереч вимогам закону не здійснює захист інтересів держави або робить це неналежно.

Велика Палата Верховного Суду дійшла переконання, що позивач не здійснює владних управлінських функцій, а тому не є суб`єктом владних повноважень.

Оскільки Велика Палата Верховного Суду виснувала про те, що позивач не має повноважень на звернення до суду з позовом в інтересах держави, вона надалі не досліджувала доводів відповідача стосовно критеріїв застосування частини третьої статті 228 ЦК України, викладених у підпункті 4.2 цієї постанови, та не зробила з цього приводу висновків.

Суди дійшли висновку, що Договір наведеним нормам права не відповідає, оскільки позивач не погодив з Генеральним державним замовником взяття зобов`язань за цим правочином, а тому не мав потрібного обсягу цивільної дієздатності на його вчинення.

З огляду на обмеження, передбачені статтею 300 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду не досліджувала наведені вище висновки судів попередніх інстанцій та не зробила з цього приводу власних висновків, оскільки касаційна скарга відповідача не обґрунтовувалася відповідними підставами, зокрема скарга не містить доводів про неправильне застосування судами попередніх інстанцій статті 203 ЦК України та частини першої статті 48 БК України в контексті того, що перевищення позивачем повноважень не має самостійного значення для визнання недійсним Договору з описаних підстав, а відповідач є добросовісним контрагентом, який не може нести негативні наслідки від такого порушення.

Для узгодження викладених раніше висновків з механізмом двосторонньої реституції загалом Велика Палата Верховного Суду вважала за необхідне відступити від своїх висновків, викладених у пунктах 72 та 81.2 постанови від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20, та базувалася на буквальному тлумаченні статті 216 ЦК України, яке дає підстави для висновку про те, що, якщо законом не встановлені особливі умови застосування правових наслідків недійсності правочину або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів, позивач, який заявляє вимогу про повернення йому в натурі переданого за недійсним правочином або відшкодування вартості переданого, заявляє реституційну вимогу, яку суд за наявності для того підстав задовольняє, застосовуючи двосторонню реституцію. У такому разі відповідач є стягувачем у частині рішення про повернення йому переданого ним за недійсним правочином майна або відшкодування вартості.

Оскільки суди встановили обставини виконання сторонами Договору (передачу майна у власність позивача за видатковою накладною № РН-000013 від 24 грудня 2019 року та сплату на користь відповідача 199 850,40 грн його ціни за платіжним дорученням № 1 від 26 грудня 2019 року) та не встановлювали обставини, які б унеможливлювали двосторонню реституцію, а сторони про них не стверджували, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що, задовольняючи позов про визнання недійсним Договору та стягнення з відповідача на користь позивача 199 850,40 грн, сплачених за платіжним дорученням № 1 від 26 грудня 2019 року, суди також мали повернути від позивача на користь відповідача майно, передане за видатковою накладною № РН-000013 від 24 грудня 2019 року. Тобто застосувати двосторонню реституцію як необхідний наслідок визнання недійсним Договору та задоволення реституційної вимоги позивача.

ІІІ. ДОВОДИ ОКРЕМОЇ ДУМКИ СУДДІ

З правовою позицією Великої Палати Верховного Суду щодо застосування частини третьої статті 228 ЦК України в цілому погоджуюся.

Підтримую висновок, що визначати, в чому полягає чи може полягати порушення інтересів держави та оспорювати на цій підставі правочин у суді може тільки суб`єкт, наділений у спірних правовідносинах владними повноваженнями (незалежно від наявності статусу юридичної особи), або прокурор, який у встановленому порядку, виконуючи субсидіарну роль, може представляти державу в судовому провадженні замість відповідного компетентного суб`єкта, який усупереч вимогам закону не здійснює захист інтересів держави або робить це неналежно.

Водночас не погоджуюся у частині висновків щодо:

- необхідного обсягу цивільної дієздатності на вчинення правочину;

- застосування з ініціативи суду двосторонньої реституції.

Тому відповідно до частини третьої статті 34 ГПК України висловлюю окрему думку.

Щодо необхідного обсягу цивільної дієздатності на вчинення правочину

Хибним є твердження Великої Палати Верховного Суду про те, що з огляду на обмеження, передбачені статтею 300 ГПК України, вона не мала досліджувати висновки судів попередніх інстанцій та не робити з цього приводу власних висновків, оскільки, мовляв, касаційна скарга не містить доводів про неправильне застосування судами попередніх інстанцій статті 203 ЦК України та частини першої статті 48 БК України в контексті того, що перевищення позивачем повноважень не має самостійного значення для визнання недійсним Договору з описаних вище підстав, а відповідач є добросовісним контрагентом, який не може нести негативні наслідки від такого порушення.

У касаційній скарзі відповідач зазначав про таке.

Суди не дослідили зібрані у справі докази. Так, щодо невідповідності договору статті 203 ЦК України суди вказали, що в матеріалах справи немає доказів погодження позивачем зобов`язань за спірним правочином із Генеральним державним замовником, такі обставини підтверджують брак підстав для взяття позивачем зобов`язань як особою, котра фінансується за рахунок бюджетних коштів, а отже позивач не мав потрібного обсягу цивільної дієздатності на вчинення такого правочину.

Велика Палата Верховного Суду проявила надмірний формалізм, відмовившись розглядати по суті правильність або помилковість застосування судами попередніх інстанцій статті 203 ЦК України та частини першої статті 48 БК України.

Керуючись принципами диспозитивності і змагальності господарського судочинства, суд, звісно, не може виходити за межі позовних вимог і тверджень, зокрема, апеляційної чи касаційної скарги. Але вказане не є підставою для того, щоб суд перевіряв правильність висновків судів першої чи апеляційної інстанції лише відповідно до точно, формально вивірених тверджень апеляційної або касаційної скарги.

У процесуальному законодавстві діє принцип jura novit curia («суд знає закони»), який полягає в тому, що суд знає право; суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (лат. da mihi factum, dabo tibi jus - «дайте мені факт, я дам вам право»). Активна роль суду в процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

При вирішенні спору суд в межах своїх процесуальних функціональних повноважень та в межах позовних вимог встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки тощо) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходять своє відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній й резолютивній частинах.

Отже, обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін з огляду на факти, установлені під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма має бути застосована для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia.

Суд не лише має право, але й зобов`язаний вийти за межі формального підходу у разі, коли йдеться про кваліфікацію правовідносин і правильне застосування норм матеріального права. У такому контексті принцип jura novit curia не лише дозволяє суду вільно вибирати релевантні до правовідносин правові норми, але і накладає обов`язок правильно їх застосовувати навіть без чіткого зазначення в касаційній скарзі.

Відповідно Велика Палата Верховного Суду повинна була звернути увагу на доводи відповідача щодо застосування статей 203 ЦК України та 48 БК України і здійснити повний аналіз їх належності до обставин справи. Принцип правової визначеності вимагає, щоб рішення суду ґрунтувались не тільки на формальностях процесу, а й на правильному застосуванні матеріальних норм, які можуть істотно впливати на права сторін.

Тому Велика Палата Верховного Суду мала б по суті перевірити правильність застосування судами попередніх інстанцій статті 203 ЦК України та частини першої статті 48 БК України.

Переконаний, що статті 203, 215 у зв`язку із застосуванням приписів статті 228 ЦК України, а також стаття 48 БК України утворюють єдиний склад недійсності правочину.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (частина перша статті 215 ЦК України).

Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (частина перша та друга статті 203 ЦК України).

Отож, частина перша статті 203 ЦК України вимагає, аби правочин не суперечив саме актам цивільного законодавства, тож лише суперечність (невідповідність) актам бюджетного законодавства не є підставою недійсності правочину. Натомість приписи статті 48 БК України дають можливість обґрунтувати і кваліфікувати порушення інтересів держави укладенням подібного недійсного правочину. Правило статті 48 БК України не є самостійною підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до частини першої статті 48 БК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, розпорядники бюджетних коштів беруть бюджетні зобов`язання та здійснюють платежі тільки в межах бюджетних асигнувань, встановлених кошторисами, враховуючи необхідність виконання бюджетних зобов`язань минулих років, довгострокових зобов`язань за енергосервісом, узятих на облік органами Казначейства України; щодо завдань (проєктів) Національної програми інформатизації - після їх погодження з Генеральним державним замовником Національної програми інформатизації.

У справі, що розглядалася, не було підстав для висновку, що позивач просив визнати недійсним згаданий правочин з двох відмінних самостійних підстав недійсності:

- з підстав суперечності приписам статті 228 ЦК України; та

- з іншої підстави - за статтею 48 БК України.

Бюджетне законодавство не є частиною цивільного законодавства, визначає публічно-правові засади управління та витрачання коштів державою.

У спірних правовідносинах ці правові норми тісно пов`язані між собою і мають бути застосовані у взаємозв`язку задля кваліфікації завідомої суперечності оспорюваного правочину інтересам держави. Так, стаття 228 ЦК України встановлює загальну заборону на укладення правочинів, що суперечать інтересам держави та суспільства, зокрема й тих, що порушують вимоги законодавства. Натомість стаття 48 БК України конкретизує ці вимоги для правочинів, що укладаються суб`єктами, які фінансуються за рахунок бюджетних коштів.

Статтею 2 Закону України від 25 грудня 2015 року № 922-VIII «Про публічні закупівлі» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, визначено, що цей Закон застосовується до замовників за умови, що вартість предмета закупівлі товару (товарів), послуги (послуг) дорівнює або перевищує 200 тисяч гривень, а робіт - 1,5 мільйона гривень.

Згідно з пунктом 13 Положення про формування та виконання Національної програми інформатизації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31 серпня 1998 року № 1352 у редакції, чинній на час укладення договору, під час виконання завдань (проєктів) Національної програми інформатизації державні замовники беруть бюджетні зобов`язання та здійснюють платежі за такими завданнями (проєктами) після їх погодження з Генеральним державним замовником у разі, коли їх вартість дорівнює або перевищує 500 тис. гривень. Погодження завдань (проєктів) вартістю меншою, ніж визначена в абзаці першому цього пункту, здійснюється шляхом повідомлення Генерального державного замовника за визначеною ним процедурою.

Отже, укладення Договору вартістю, яка не перевищує 500 тис грн, не передбачало погодження розпорядника бюджетних коштів з Генеральним державним замовником, а лише його повідомлення.

До того ж навіть з урахуванням договору на виконання робіт із забезпечення доступу до мережі «Інтернет», як зазначили суди попередніх інстанцій, сукупна вартість цих договорів не перевищує 500 тис грн (199 850,40+199 860,00).

Навіть якщо погодитися, що лише невідповідність актам бюджетного законодавства є підставою недійсності правочину і утворює самостійний склад цивільного правопорушення, то на момент виникнення спірних правовідносин позивач (навчальний заклад) мав лише повідомити Генерального державного замовника за визначеною ним процедурою про взяття бюджетних зобов`язань.

Суди встановили, що позивач не здійснив повідомлення Генерального державного замовника про факт укладення Договору, проте цивільне законодавство не пов`язувало лише таке неповідомлення Генерального державного замовника із можливістю визнання недійсним правочину, який підлягав такому повідомленню.

Отож, у судів не було правових підстав для визнання недійсним Договору ні за статтями 203, 215 та 228 ЦК України, ані за статтею 48 БК України.

Брак повідомлення Генерального державного замовника не може автоматично розглядатися як достатня підстава для визнання договору недійсним. Законодавство встановлює чітку різницю між порушеннями процедурних норм, таких як повідомлення Генерального замовника, і порушеннями, які мають суттєвий вплив на саму суть правочину або публічні інтереси. У такому разі порушення мало формальний характер і не призвело до порушення істотних інтересів держави чи бюджету.

Бюджетне законодавство, зокрема стаття 48 БК України, має регулювати саме процедури управління бюджетними коштами, а не виступати універсальною підставою для оспорення будь-якого правочину, що стосується бюджетного фінансування. Відмінний підхід до застосування норм права може призвести до необґрунтованого обмеження прав контрагентів бюджетних установ та створити правову невизначеність для суб`єктів, які працюють з ними.

Нарешті, визнання правочину недійсним є винятковим заходом і може застосовуватися тільки у випадках, прямо передбачених законом. У цій справі порушення процедури повідомлення Генерального державного замовника не відповідало такому правовому наслідку, як визнання правочину недійсним, зокрема за статтею 203 ЦК України.

Щодо застосування двосторонньої реституції з ініціативи суду

Відповідно до статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов`язана повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін.

Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою.

Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

Отже, ЦК України розрізнює оспорювані правочини, які можуть бути визнані недійсними в судовому порядку, та нікчемні правочини, які є недійсними за законом та не підлягають визнанню такими судом, і залежно від цього наслідки укладення цих договорів та порядок застосування таких наслідків.

За змістом абзацу першого частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює для сторін тих прав та обов`язків, які зумовлені його вчиненням, а породжує лише передбачені законом наслідки, пов`язані з його недійсністю. Одним із таких наслідків є реституція, застосування якої спрямоване на відновлення status quo у фактичному та правовому становищі сторін, яке існувало до вчинення недійсного правочину, шляхом нівелювання юридичного значення будь-яких дій, які сторони вчинили на виконання цього правочину. Тому кожна сторона зобов`язана повернути іншій у натурі все, що вона одержала на виконання недійсного правочину (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України).

Відповідно до доктрини цивільного права реституція (від лат. restituere, restitutio in integrum - відновлення в первісному стані, відновлення положення та статусу, повернення, відшкодування) - норма римського права, яка передбачає відновлення стану майна, який існував на момент вчинення незаконних або помилкових дій, що завдали шкоди у вигляді повернення, відновлення матеріальних цінностей у натурі чи відшкодування їх вартості в грошовій формі. Реституція може бути односторонньою, двосторонньою, а також односторонньою з компенсацією вартості.

Наслідки недійсності оспорюваного правочину, зокрема й реституція, визначені однозначною умовою закону - в частині другій статті 216 ЦК України. Відповідно до цього припису в разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов`язана повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає в користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

За недійсності правочину взаємне повернення сторонами одержаного за ним (двостороння реституція) є юридичним обов`язком, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину. Таке відновлення становища сторін, що існувало попередньо, може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за відповідним правочином, залишається у його сторони. У разі неможливості здійснити реституцію в натурі, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, сторони зобов`язані відшкодувати вартість того, що одержали, за цінами, які існують на момент відшкодування (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України).

Отже, ЦК України визначає такі загальні юридичні наслідки недійсності правочину: основний - реституція - повернення сторін недійсного правочину до попереднього стану, тобто становища, яке існувало до його вчинення (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України); додатковий - відшкодування збитків і відшкодування моральної шкоди винною стороною на користь другої сторони недійсного правочину та третьої особи, якщо їх завдано у зв`язку із вчиненням такого правочину (частина друга статті 216 цього Кодексу).

За загальним правилом, застосування наслідків недійсності правочину відбувається на підставі рішення суду за результатами вирішення відповідного позову. Як виняток, приписи частини п`ятої статті 216 ЦК України надають можливість суду з власної ініціативи застосувати наслідки недійсності лише щодо нікчемного правочину. Отже, законодавець не надав суду такої можливості у разі визнання оспорюваного правочину недійсним.

Вочевидь відповідач, який зазвичай заперечує проти позову про визнання правочину недійним, не пред`являтиме зустрічний позов про повернення отриманого позивачем за таким правочином в разі задоволення первісного позову. Пред`явлення такого зустрічного позову відповідачем послаблюватиме його процесуальну позицію, оскільки може бути опосередковано оцінено судом як фактичне визнання обґрунтованості ресцисорного позову.

Самий висновок суду про недійсність правочину призводить до припинення існування у відповідача (отримувача майна за такою угодою) правової підстави такого набуття. В разі добровільного неповернення майна після такого висновку суду в отримувача за недійсним правочином виникатиме статус особи, яка протиправно отримала (зберегла) майно без достатньої правової підстави (частина третя статті 1212 ЦК України). Тож учасник цивільного обороту, діючи добросовісно та розважливо, має без самостійного рішення суду повернути усе одержане за недійсним правочином добровільно. І лише у разі виникнення спору такий має вирішуватися судом на підставі самостійного позову.

Переконаний, що Велика Палата Верховного Суду не врахувала такий фундаментальний для судового процесу в господарській справі принцип, як його диспозитивність.

Відповідно до частини першої статті 14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За змістом цієї засади суд, вирішуючи спір, обмежений сформульованими позивачем у його позовній заяві вимогами, тому вирішення спору судом перебуває у безпосередній залежності від вимоги, адресованої судові про відправлення правосуддя. Відтак межі судового розгляду судів усіх інстанцій корелюються підставами та предметом пред`явленого позивачем позову. Переконаний, суд не повинен, за загальним правилом, здійснювати пошук фактичних і правових підстав такої вимоги й застосовувати такий спосіб захисту, про який немає сформульованої у відповідній формі вимоги сторони.

Виходячи зі змісту наведеної норми права, суд (за загальним правилом та якщо про це немає прямої норми права) не має права вийти за межі позовних вимог, оскільки це суперечитиме принципу диспозитивності судочинства у приватно-правових відносинах.

Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути сформульована як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено здійсненням правочину.

Така вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути пред`явлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у виді самостійної вимоги в разі наявності рішення суду про визнання правочину недійсним.

Застосування судами з власної ініціативи наслідків недійсності до оспорюваних правочинів, якщо таких вимог не заявлено, і вони не були предметом розгляду, або ж якщо заявлено лише вимогу про односторонню реституцію і питання про двосторонню реституцію також не було предметом судового розгляду, за умови, що інша сторона (відповідач) не заявила її під час розгляду справи шляхом подання зустрічного позову чи іншої заяви про застосування таких наслідків, буде суперечити частині першій статті 14 ГПК України.

Із загального правила обмеженості повноважень суду сформульованими позовними вимогами є законодавчо сформульовані винятки.

Перший з них, полягає, зокрема, в тому, що суд має повноваження з власної ініціативи застосувати наслідки недійсності винятково нікчемного правочину, що безпосередньо передбачено в частині п`ятій статті 216 ЦК України.

Другий з описаних виняток передбачений у трудовому законодавстві: відповідно до частини другої статті 235 Кодексу законів про працю України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно ухвалює рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

Тож незалежно від того, чи сформулював позивач вимогу про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд має повноваження на власний розсуд вирішити таке правове питання, поновлюючи працівника на посаді.

Третій виняток передбачений у сімейному законодавстві. Зокрема, згідно із частиною третьою статті 166 Сімейного кодексу України при задоволенні позову щодо позбавлення батьківських прав суд одночасно ухвалює рішення про стягнення аліментів на дитину. У разі якщо мати, батько або інші законні представники дитини відмовляються отримувати аліменти від особи, позбавленої батьківських прав, суд приймає рішення про перерахування аліментів на особистий рахунок дитини у відділенні Державного ощадного банку України та зобов`язує матір, батька або інших законних представників дитини відкрити зазначений особистий рахунок у місячний строк з дня набрання законної сили рішенням суду.

Обов`язок кожної сторони повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала за правочином, визнаним недійсним, безпосередньо передбачений законом, а тому не вимагає констатації цього обов`язку в судовому рішенні. Втім, вимога про примусове застосування реституції є самостійним способом захисту цивільних прав. Тож якщо така вимога не сформульована стосовно повернення одержаного за недійсним правочином, який належить до категорії оспорюваних, та не пред`явлена зацікавленою стороною до суду у виді позову, тоді суд з власної ініціативи категорично не вправі її застосовувати.

У вирішенні питання про застосування передбачених законом наслідків недійсності правочину, який є оспорюваним, а не нікчемним, суд має виходити зі змісту позову, його предмета та підстав. Якщо спору з приводу таких наслідків між сторонами немає, то суд не має правових підстав зобов`язувати їх вчиняти дії, прямо передбачені законом, зокрема частиною першою статті 216 ЦК України.

Такий підхід є цілком застосовним у практиці Верховного Суду.

Зокрема, подібні висновки зробила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20 (провадження № 12-58гс21), яка замість двосторонньої реституції, тобто повернення обох сторін у попередній стан, задовольнила позов про повернення спірних земельних ділянок до комунальної власності, обґрунтувавши своє рішення тим, що вимогу про повернення коштів, сплачених за спірним договором купівлі-продажу позивачеві, відповідач не заявив.

Велика Палата Верховного Суду у цій постанові цілком обґрунтовано виснувала про можливість застосування односторонньої реституції замість двосторонньої у випадку визнання договору недійсним, якщо лише позивач пред`явив позов з вимогою про повернення йому майна в порядку реституції, а відповідач таких вимог не формулював.

На відміну від усталеного у практиці Верховного Суду підходу, Велика Палата Верховного Суду в постановах від 13 лютого 2024 року у справі № 910/2592/19 (провадження № 12-41гс23) і від 18 вересня 2024 року у справі № 918/1043/21 (провадження № 12-35гс23) зробила протилежний висновок, саме про можливість застосування саме двосторонньої реституції у випадку визнання договору недійсним, навіть якщо інша сторона правочину не заявляла відповідної вимоги.

Підсумовуючи викладене, наголошую, що будь-яка можливість відступу від принципу диспозитивності, яка надає повноваження суду вирішити та застосовувати певний засіб правового захисту з власної ініціативи, а не відповідно до пред`явленого позову, має бути окремо застережена в чинному законодавстві.

Суд не вправі розширювати свої повноваження щодо застосування того способу захисту, про який не просила сторона у відповідному процесуальному зверненні - позові, адресованому суду.

Вочевидь такі вимоги не є надмірно формальними, оскільки їх реалізація забезпечує дотримання й іншого засадничого принципу судового процесу - принципу змагальності сторін, за яким кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом, а також кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Враховуючи зазначене, вважаю, що Велика Палата Верховного Суду помилково відступила від своїх висновків, викладених у пунктах 72 та 81.2 постанови від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20, та стверджувала, що базується на буквальному тлумаченні змісту статті 216 ЦК України, яке, на думку Великої Палати Верховного Суду, дає підстави для висновку про те, що, якщо законом не встановлені особливі умови застосування правових наслідків недійсності правочину або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів, позивач, який заявляє вимогу про повернення йому в натурі переданого за недійсним правочином або відшкодування вартості переданого, заявляє реституційну вимогу, яку суд за існування для того підстав задовольняє, застосовуючи двосторонню реституцію.

Переконаний, що суд вправі застосувати з власної ініціативи наслідки недійсності винятково стосовно нікчемного правочину, як це врегульовано у частині п`ятій статті 216 ЦК України.

Щодо неможливості застосування двосторонньої реституції у спірних правовідносинах апріорі

Як встановив апеляційний суд, позивач (навчальний заклад) уклав з ПП «Фірма «ДАН» два договори:

- про поставку мережевого обладнання від 21 грудня 2019 року № 38 (Договір); та

- на виконання робіт із забезпечення доступу до мережі «Інтернет» (договір підряду № 7112019/2 від 07 листопада 2019 року).

Укладення обох зазначених договорів є взаємопов`язаним та взаємообумовленим, має комплексний характер, що привело до виникнення особливих цивільних відносин, в яких їхньої метою було саме виконання певного роду робіт на користь замовника. Така мета обумовлена важливим з точки зору забезпечення належного функціонування навчального закладу в умовах сучасних інформаційних та комунікаційних технологій.

Зокрема, договір про поставку мережевого обладнання від 21 грудня 2019 року № 38має на меті забезпечення технічної складової, потрібної для реалізації проєкту. Він передбачає поставку обладнання, яке є невід`ємним елементом мережевої інфраструктури навчального закладу, що дозволяє реалізувати процеси доступу до Інтернету, а також підключення необхідного програмного забезпечення для забезпечення роботи мережевих систем.

У пунктах 6.1, 6.3 договору про поставку мережевого обладнання від 21 грудня 2019 року № 38прямо зазначено про мету укладення обох договорів, оскільки встановлено обов`язок для постачальника забезпечити поставку, встановлення, підключення (монтаж) та перевірку працездатності товару (пункт 6.3.1); провести навчання працівників за місцем поставки щодо експлуатації обладнання (пункт 6.3.5).

Натомість договір підряду № 7112019/2 від 07 листопада 2019 року, який до того ж укладений раніше за договір про поставку мережевого обладнання, регулює зобов`язання підрядника щодо виконання робіт з метою подальшого надання послуг доступу до мережі Інтернет, а також визначає технічні та організаційні вимоги для забезпечення стабільного доступу до Інтернету для навчального закладу. Цей договір є не самостійним, а безпосередньо пов`язаний з першим договором поставки, оскільки виконання робіт задля забезпечення надання надалі послуг Інтернету вимагає відповідної технічної бази та обладнання, поставка якого передбачена договором про поставку мережевого обладнання від 21 грудня 2019 року № 38.

Отже, обидва договори спрямовані на досягнення єдиної мети - забезпечення безперебійного доступу до мережі Інтернет, що є важливим для роботи навчального закладу.

Ці договори взаємопов`язані та спрямовані на досягнення однієї мети, що випливає зі змісту умов цих правочинів, а також підтверджується діями, спрямованими на їх виконання.

Ці договори не лише взаємопов`язані за їхньою правовою та фактичною метою та змістом, але й залежать один від одного у процесі виконання, а отже, порушення умов будь-якого з цих договорів може призвести до неможливості виконання іншого. Це має важливе значення для оцінки правомірності дій сторін за кожним з договорів та їх зобов`язань щодо належного виконання умов. Такі взаємозалежні договори можуть мати значення для оцінки відповідальності сторін у разі виникнення порушень, оскільки кожен з договорів є невід`ємною частиною спільного проєкту, а їх виконання вимагає координації дій між сторонами. Отже, укладення названих договорів привело до виникнення цивільних відносин, змістом яких було виконання на користь замовника певного роду робіт з матеріалів та обладнання виконавця за рахунок позивача.

Відповідно передане виконавцем майно використано ним під час виконання робіт, тому не може бути повернуто йому у разі застосування двосторонньої реституції.

Велика Палата Верховного Суду повинна була врахувати, що у випадку виконання робіт із використанням поставленого обладнання правові наслідки недійсності договору не можуть полягати у поверненні такого майна. Відповідно до статті 216 ЦК України кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання правочину. Втім, у разі, коли обладнання вже було використане для виконання робіт, застосування реституції має здійснюватися з урахуванням специфіки виконаних зобов`язань.

Повернення майна, а не дійсної вартості виконаних робіт та використаних матеріалів, суперечило б суті укладених договорів, оскільки правочини мали комплексний характер і були спрямовані на досягнення спільної мети - забезпечення доступу до мережі Інтернет із використанням поставленого обладнання. Помилково не розуміти спрямованість цих договорів, які мають єдине функціональне призначення.

За обставинами справи мережеве обладнання, яке ПП «Фірма «ДАН» поставило Школі, остання використовувала тривалий період часу, тому повернення такого обладнання є недоцільним, не відповідає інтересам й самого навчального закладу. Це мережеве обладнання втратило свою вартість і вочевидь буде непридатним для подальшого використання.

Отже, повернення майна, використаного під час виконання робіт, не забезпечує відновлення первісного стану ПП «Фірма «ДАН». Таке відновлення могло бути забезпечене шляхом стягнення з Ліцею, який є правонаступником Школи, компенсації дійсної вартості виконаних робіт та використаних матеріалів, що відповідає суті укладених правочинів і забезпечує справедливий баланс інтересів обох сторін.

Тож за своєю правовою природою оспорювані правочини є договором про виконання робіт. У цьому випадку Велика Палата Верховного Суду, навіть за умови застосування двосторонньої реституції з власної ініціативи, з чим неможливо погодитися, мала б згідно з приписами абзацу другого частини першої статті 216 ЦК України стягнути дійсну [на момент відшкодування] вартість виконаних робіт та використаних матеріалів, а не майно - поставлене і використане під час виконання відповідних робіт. Тобто застосовною згідно з обставинами цієї справи є не суто двостороння реституція, а одностороння реституція з одночасним стягненням з Ліцею компенсації вартості виконаних робіт та використаних матеріалів за цінами, які існують на момент відшкодування.

ІV. ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ АВТОРА ОКРЕМОЇ ДУМКИ

Переконаний, що статті 203, 215 у контексті застосування частини третьої статті 228 ЦК України, а також стаття 48 БК України утворюють єдиний склад недійсності правочину. Тож самостійне застосування статті 48 БК України як окремої підстави недійсності правочину є неможливим, оскільки винятково суперечність акту цивільного законодавства може бути правовою підставою для суду для визнання його недійсним у судовому порядку.

До того ж за обставинами справи порушення бюджетного законодавства, допущене передовсім позивачем, полягало в укладенні Договору вартістю, яка не перевищує 500 тис грн, що не передбачало погодження розпорядника бюджетних коштів з Генеральним державним замовником, а лише його повідомлення.

Отже, порушення стороною оспорюваного правочину бюджетного законодавства не є самостійною підставою визнання такого правочину недійсним без застосування приписів частини третьої статті 228 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду не мала підстав для визнання недійсним Договору, тож вважаю, що вона мала відмовити у задоволенні позову.

Застосування судами з власної ініціативи наслідків недійсності до оспорюваних правочинів, якщо таких вимог не заявлено, і вони не були предметом розгляду, або ж якщо заявлено лише вимогу про односторонню реституцію і питання про двосторонню реституцію також не було предметом судового розгляду, за умови, що інша сторона (відповідач) не заявила її під час розгляду справи шляхом подання зустрічного позову чи іншої заяви про застосування таких наслідків, суперечитиме загальним засадам судового процесу, як-от принципам змагальності та диспозитивності.

Суддя С. О. Погрібний