Окрема думка

від 18.09.2024 по справі 918/1043/21

ВЕЛИКА ПАЛАТА ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

судді М. В. Мазура

до постанови Великої Палати Верховного Суду

від 18 вересня 2024 року у справі 918/1043/21

1. Обставини цієї справи є досить промовисті. Держава виділила кошти Невірківському навчально-виховному комплексу «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів - дошкільний навчальний заклад» Корецької районної ради Рівненської області (далі - Школа), правонаступником якої став Невірківський ліцей Великомежиріцької сільської ради (далі - Ліцей) для реалізації програми з Інтернетизації. За ці бюджетні кошти у грудні 2019 року Школа придбала (уклавши спірний договір) у Приватного підприємства «Фірма «ДАН» (далі - Підприємство, Відповідач) за 199 850,40 грн обладнання, ринкова вартість якого насправді становила 11 167,42 коп. (тобто вартість обладнання була завищена на 188 682,98 грн.).

2. У листопаді 2021 року Ліцей звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати недійсним договір про поставку мережевого обладнання від грудня 2019 року, а також стягнути з Підприємства 199 850,40 грн. Позов мотивовано тим, що Ліцей був введений в оману щодо завищеної вартості товару, який купувався за державні кошти, що суперечить інтересам держави і суспільства.

3. Суди першої та апеляційної інстанцій позов задовольнили, визнали договір недійсним і стягнули з Відповідача на користь Ліцею 199 850,40 грн.

4. Суди дійшли висновку, що спірний Договір не відповідає положенням:

- статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК); оскільки цей правочин вчинено Ліцеєм без необхідного обсягу цивільної дієздатності,

- статті 228 ЦК, адже вчинений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства, за наявності у Підприємства відповідного умислу.

5. Серед іншого, суд апеляційної інстанції відхилив доводи Підприємства про те, що Ліцей не мав права звертатися до суду в інтересах держави, посилаючись на те, що Ліцей як комунальна установа є правонаступником сторони Договору, а відповідно до статті 215 ЦК дійсність правочину може заперечувати заінтересована особа. Стаття 228 ЦК не обмежує коло осіб, які можуть звертатися до суду. Суд також зазначив, що підстав для представництва інтересів держави прокурором не було, оскільки навчальний заклад сам подав позов.

6. Підприємство подало касаційну скаргу, в якій просило скасувати рішення попередніх інстанцій та ухвалити нове, відмовивши Ліцею в задоволенні позову. Суть доводів касаційної скарги, серед іншого, зводились до тверджень відповідача про те, що суди неправильно застосували частину третю статті 228 ЦК, оскільки Ліцей не мав повноважень подавати позов в інтересах держави. Також зазначалось, що ціна договору не може бути єдиним критерієм визнання його недійсним. Крім того, Підприємство вказувало на безпідставність дослідження обставин і встановлення фактів, які підлягають встановленню у кримінальному провадженням проти службової особи Позивача.

7. Розглядаючи цю справу, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що суди неправильно застосували положення частини третьої статті 228 ЦК, оскільки захищати інтереси держави в суді може лише уповноважений орган влади або прокурор у виняткових випадках, натомість Ліцей як комунальний заклад не має владних повноважень і не може представляти інтереси держави, і навіть той факт, що договір фінансувався з держбюджету, не надав Ліцею такого права.

8. Водночас правильними є висновки судів попередніх інстанцій про застосування статей 203, 215 ЦК.

9. З урахуванням такої зміни правових підстав визнання оспорюваного правочину недійсним Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність застосування наслідків недійсності правочину, а саме - «двосторонньої реституції», метою якої є повернення сторін у стан, який існував до укладення цього правочину. Тож на додачу до рішення суду першої інстанції про стягнення з Відповідача на користь Позивача 199 850,40 грн., Велика Палата вирішила повернути від Позивача на користь Відповідача придбане майно.

10. Я не можу погодитись із таким рішенням більшості суддів з декількох причин.

11. По-перше, відповідно до частин першої та другої статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

12. Так, Велика Палата Верховного Суду, оцінюючи висновки судів попередніх інстанцій щодо визнання Договору недійсним через його невідповідність статті 203 ЦК, частині першій статті 48 БК України, пункту 13 Положення та пункту 3 Методики, вказала таке:

«З огляду на обмеження, передбачені статтею 300 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду не досліджує наведені вище висновки судів попередніх інстанцій та не робить з цього приводу власних висновків, оскільки касаційна скарга Підприємства відповідними підставами не обґрунтовувалась, зокрема скарга не містить доводів про неправильне застосування судами попередніх інстанцій статті 203 ЦК України та частини першої статті 48 БК України в контексті того, що перевищення Школою повноважень не має самостійного значення для визнання недійсним Договору з описаних вище підстав, а Підприємство є добросовісним контрагентом, який не може нести негативні наслідки від такого порушення.» (п. 8.30 Постанови)

13. Водночас, застосовуючи двосторонню реституцію, Велика Палата, на мою думку, за відсутності для того підстав, вийшла за межі касаційної скарги Підприємства, залишивши поза увагою, що Відповідач у поданій скарзі не порушував питання щодо необхідності застосування двосторонньої реституції та повернення на його користь встановленого в Ліцеї обладнання.

14. По-друге, вважаю неправильним висновок більшості суддів, що Ліцей не міг вимагати визнати Договору недійсним з посиланням, окрім іншого, на положення частини третьої статті 228 ЦК.

15. Стаття 228 ЦК, яка визначає правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок, вчинений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства, не містить жодних положень, які б визначали коло осіб, що можуть заявляти вимогу про визнання правочину недійсним через невідповідність «правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам» (на відміну від деяких інших статей ЦК, скажімо, частини другої статті 225 ЦК, яка прямо передбачає: «У разі наступного визнання фізичної особи, яка вчинила правочин, недієздатною позов про визнання правочину недійсним може пред`явити її опікун»).

16. Наведене, звичайно, не означає, що взагалі будь-яка особа може подати позов про визнання будь-якого договору (зокрема, укладеного іншими особами) з підстав, визначених у частині третій статті 228 ЦК, адже за змістом частини третьої статті 215 ЦК, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). До того ж, згідно з положеннями частини другої статті 4 Господарського процесуального кодексу України «Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів». Схожі положення передбачені також частинами першою та другою статті 4 Цивільного процесуального кодексу України «Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

17. У цій справі Ліцей був стороною правочину, тому він, безперечно, мав право звертатися до суду з позовом про визнання спірного договору недійсним. Питання полягає в тому, чи міг цей Ліцей, окрім іншого, посилатися також на частину третю статті 228 ЦК?

18. На моє переконання так, адже Позивач не був приватним навчальним закладом, який, укладаючи оспорюваний Договір, розпоряджався власними приватними коштами, - це був комунальний заклад, який розпорядився бюджетними коштами. За таких обставин інтерес Ліцею у визнанні Договору недійсним очевидно повністю збігався з інтересами держави.

19. Ця ситуація є гарним прикладом того, що правочин може бути визнаний недійсним на підставі частини третьої статті 228 ЦК не лише за позовом компетентного органу державної влади або прокурора, але й за позовом сторони правочину або іншої заінтересованої особи, якщо їх інтереси збігаються з інтересами держави (як у цьому випадку).

20. Відповідно у цій справі не було підстав для застосування наслідків недійсності правочину (двосторонньої реституції), які витікають з недодержання в момент вчинення правочину вимог статті 203 ЦК.

Суддя: М. В. Мазур