Ухвала

від 27.09.2024 по справі 485/63/22

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 вересня 2024 року

м. Київ

справа № 485/63/22

провадження № 61-12373ск24

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Гудими Д. А., Пархоменка П. І., розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Снігурівського районного суду Миколаївської області від 27 червня 2023 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 14 червня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_2 та ОСОБА_1 до Приватно-орендного сільськогосподарського підприємства «Веселий Кут-ІІІ» про визнання недійсною додаткової угоди,

ВСТАНОВИВ:

У січні 2022 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 звернулися до суду з позовом до Приватно-орендного сільськогосподарського підприємства «Веселий Кут-ІІІ» (далі - ПОСП «Веселий Кут-ІІІ») про визнання недійсною додаткової угоди.

Позовні вимоги обґрунтували тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла їх мати ОСОБА_3 . Після її смерті відкрилася спадщина на земельну ділянку площею 6,6237 га з кадастровим номером 4825782000:05:000:0032 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що знаходиться в межах території Кобзарцівської сільської ради Снігурівського району Миколаївської області. Вони прийняли спадщину за законом, а саме частки земельної ділянки отримала ОСОБА_2 , а - ОСОБА_1 , але скористатися своїм правом власності вони не можуть, оскільки земельна ділянка знаходиться в оренді ПОСП «Веселий Кут-ІІІ» на підставі договору оренди землі від 10 червня 2013 року, укладеного їх матір`ю строком на 10 років та додаткової угоди від 01 серпня 2018 року, якою було змінено строк дії договору оренди землі на 49 років з правом пролонгації.

Позивачі вважають вказану додаткову угоду недійсною, оскільки при її укладанні не були погоджені істотні умови договору оренди землі, а саме не була визначена грошова оцінка земельної ділянки і відповідно до неї орендна плата за користування земельною ділянкою. Визначена у п. 9 договору оренди землі орендна плата у розмірі 3 300 грн на рік є такою, що не відповідає вимогам діючого законодавства, не переглядалася відповідачем та не відповідає нормативній грошовій оцінці земельної ділянки, індексація розміру орендної плати відповідачем також не проводилася. Пункт 23 договору оренди був викладений у редакції, яка грубо порушує право власника земельної ділянки, а саме зазначено, що право оренди земельної ділянки відповідачем може відчужуватися, у тому числі продаватися на земельних торгах, передаватись у заставу, спадщину, вноситись до статутного фонду власником земельної ділянки, крім випадків визначених законом. Крім того, ні у договорі, ні в додатковій угоді не зазначена дата закінчення договору оренди, що порушує права позивачів як власників нерухомого майна.

При укладенні та підписанні договору ОСОБА_3 вела антигромадський спосіб життя, зловживала спиртними напоями, що і стало причиною її смерті. За весь час користування земельною ділянкою відповідач орендну плату їй не сплачував, а додаткову угоду вона взагалі не могла розуміти, оскільки майже постійно знаходилася у нетверезому стані.

Просили визнати недійсною додаткову угоду до договору оренди землі від 10 червня 2013 року, яка була укладена 01 серпня 2018 року між їх матір`ю ОСОБА_3 та ПОСП «Веселий Кут-ІІІ».

Рішенням Снігурівського районного суду Миколаївської області від 27 червня 2023 року, залишеним без змін постановою Миколаївського апеляційного суду від 14 червня 2023 року,у задоволенні позову ОСОБА_2 та ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що 10 червня 2013 року між ОСОБА_3 та ПОСП «Веселий Кут-ІІІ» укладено договір оренди спірної земельної ділянки строком на 10 років. 01 серпня 2015 року до договору оренди від 10 червня 2013 року внесено зміни шляхом укладення додаткової угоди, зокрема: пункт 8 викладено у наступній редакції: «Договір укладено строком на 49 років. Після закінчення строку договору орендар має переважне право поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за місяць до закінчення строку дії договору повідомити орендодавця про намір продовжити його дію». У пункті 23 визначено, що право оренди земельної ділянки може відчужуватися, у тому числі продаватися на земельних торгах, передаватись у заставу, спадщину, вноситись до статутного фонду власником земельної ділянки на строк до 49 років, крім випадків визначених законом.

Успадкувавши земельну ділянку позивачі успадкували і права та обов`язки орендодавця ОСОБА_3 , визначені договором оренди земельної ділянки від 10 червня 2013 року, які не припинилися внаслідок її смерті. Чинне законодавство, яке діяло на час укладення додаткової угоди, не забороняло укладати договір оренди землі на строк 49 років. Зазначення в спірному договорі норми про строк дії договору на 49 років та умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки жодним чином не порушили (не погіршили) права орендодавця, а після її смерті і права спадкоємців - позивачів у справі, як нових власників земельної ділянки.

Підставою для визнання правочину недійсним згідно з частиною першою статті 225 ЦК України має бути встановлена судом абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. На підтвердження неспроможності ОСОБА_3 в момент підписання додаткової угоди 01 серпня 2018 року розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними позивачами надано копію довідки, виданої лікарем Снігурівської міської лікарні 02 листопада 2021 року про перебування ОСОБА_3 на «Д» обліку у лікаря-нарколога з 06.2019 р. з діагнозом «Синдром залежності від алкоголю, стан відміни»; довідку-характеристику, видану 02 листопада 2021 року старостою Кобзарцівського старостинського округу на ОСОБА_3 , яка за місцем проживання зарекомендувала себе спокійною, періодично зловживала спиртними напоями, скарг на її поведінку не надходило. Разом з тим, вказані докази не доводять абсолютної неспроможності ОСОБА_3 в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Після роз`яснення судом необхідності призначення у справі судово-психіатричної експертизи позивачі відповідного клопотання не заявили. Незгода позивачів з розміром орендної плати не є відповідно до чинного законодавства підставою для визнання угоди недійсною. З вимогою про перегляд розміру орендної плати у зв`язку із зміною грошової оцінки землі позивачі до відповідача не зверталися. За таких обставин, позовні вимоги є недоведеними.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції. Зазначив, що ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 20 вересня 2023 року задоволено клопотання представника позивачів про призначення посмертної судово-психіатричної експертизи. Висновком судово-психіатричної експертизи від 06 лютого 2024 року № 30, проведеного головним судовим експертом Миколаївської філії судових експертиз ДУ «Інститут судової психіатрії Міністерства охорони здоров`я України» Очколясом В. І., встановлено, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на момент укладення додаткової угоди 01 серпня 2018 року страждала психічними розладами і розладами поведінки внаслідок вживання алкоголю, синдром залежності, постійне вживання зі стійкими когнітивними порушеннями. Психічний розлад ОСОБА_3 на момент укладення додаткової угоди 01 серпня 2018 року істотно впливав на її здатність усвідомлювати значення своїх дії та керувати ними. Експертним висновком не була встановлена абсолютна неспроможність ОСОБА_3 в момент вчинення спірного правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Допитані судом апеляційної інстанції за клопотанням представника позивачів свідки підтвердили факт зловживання ОСОБА_3 алкогольними напоями, проте пояснення свідків не є достатніми доказами, які б беззаперечно доводили, що ОСОБА_3 на момент укладення спірної додаткової угоди 01 серпня 2018 року не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними. До того ж пояснення свідків були враховані експертом при проведенні посмертної судово-психіатричної експертизи. Отже, позивачами не доведено належними, достатніми та переконливими доказами існування передбаченої статтею 225 ЦК України підстави для визнання недійсною спірної додаткової угоди до договору оренди землі.

Не можуть бути прийняті до уваги посилання апеляційної скарги на відсутність схеми земельної ділянки, її нормативної грошової оцінки і акту приймання-передачі земельної ділянки. Крім того, зі змісту договору оренди землі вбачається, що він містить як нормативну грошову оцінку землі, так і розмір орендної плати. Не можуть бути враховані і посилання апеляційної скарги на те, що орендна плата під час дії цього договору не переглядалась, оскільки спірна додаткова угода не містить умов щодо розміру орендної плати, крім того, зазначені обставини не є передбаченими законом підставами для визнання недійсними договорів оренди. Передбачений строк дії додаткової угоди 49 років не свідчить про зловживання правами з боку орендаря, оскільки сторони узгодили строк дії договору у 49 років, замість раніше погодженого у 10 років, що не суперечить вимогам закону.

23 серпня 2024 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, з пропуском строку на касаційне оскарження.

У касаційній скарзі міститься клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження, яке мотивовано тим, що ОСОБА_1 близько двох років перебуває в ЗСУ, тому оскаржене судове рішення не отримував.

Аналіз касаційної скарги та доданих до неї матеріалів свідчить, що строк на касаційне оскарження пропущений з поважних причин. Тому суд на підставі статті 390 ЦПК України поновлює його.

Підставою, на якій подається касаційна скарга, ОСОБА_1 зазначає, що суди попередніх інстанцій в оскарженому рішенні застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми у права подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 28 жовтня 2021 року у справі № 282/422/20.

Касаційна скарга мотивована тим, що додаткова угода від 01 серпня 2018 року є недійсною, оскільки не містить істотних умов, не визначена грошова оцінка землі на день укладення договору, відповідно й розмір орендної плати. Визначений у пункті 9 додаткової угоди розмір орендної плати не відповідає нормативно грошовій оцінці земельної ділянки, індексація розміру не проводилася, не містить дати закінчення строк дії додаткової угоди, що призводить до порушення прав власників земельної ділянки.

Крім цього, при укладенні та підписанні додаткової угоди спадкодавець вела антигромадський спосіб життя, зловживала спиртними напоями, внаслідок чого померла, ніде не працювала, перебувала на обліку у лікаря-нарколога. Відповідно до висновку експертизи, проведеного під час розгляду справи апеляційним судом, встановлено, що станом на день підписання додаткової угоди спадкодавиця страждала психічними розладами і розладами поведінки внаслідок вживання алкоголю, синдром залежності, постійне вживання зі стійкими когнітивними порушеннями. Зазначений психічний розлад позбавив її здатності осмислювати сформовану соціальну ситуацію, не розуміла належним чином юридичну суть угоди, її соціальні та правові наслідки, отже зазначена угода мала бути на підставі статті 225 ЦК України визнана недійсною. Висновок експертизи є категоричним і не ґрунтується на припущеннях, що свідчить про обґрунтованість позовних вимог, оскільки станом на день укладення додаткової угоди ОСОБА_3 не розуміла значення своїх дій. Крім цього, показання свідків також засвідчили постійно неадекватний стан ОСОБА_3 саме у період укладення спірної угоди.

У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких мотивів.

Суди встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_1 в с. Кобзарці Снігурівського району Миколаївської області померла ОСОБА_3 , після смерті якої відкрилася спадщина на земельну ділянку площею 6,6237 га, кадастровий номер 4825782000:05:000:0032 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована в межах території Кобзарцівської сільської ради Снігурівського району Миколаївської області.

Спадкоємцями за законом після смерті ОСОБА_3 є її діти: донька ОСОБА_2 (після укладення шлюбу - ОСОБА_2 ) та син ОСОБА_1 , які прийняли спадщину, та 05 жовтня 2021 року приватним нотаріусом Баштанського районного нотаріального округу Миколаївської області позивачам було видано свідоцтво про право на спадщину за законом: ОСОБА_2 - на часток спадкового майна, що складається з вказаної земельної ділянки, ОСОБА_1 - на частку.

10 червня 2013 року між ОСОБА_3 та ПОСП «Веселий Кут-ІІІ» укладено договір оренди б/н вказаної земельної ділянки строком на 10 років. Право оренди зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 26 лютого 2014 року, номер запису про інше речове право: 4802820.

01 серпня 2015 року до договору оренди від 10 червня 2013 року між ОСОБА_3 та ПОСП «Веселий Кут-ІІІ» внесено зміни шляхом укладення додаткової угоди, зокрема: пункт 8 викладено у наступній редакції: «Договір укладено строком на 49 років. Після закінчення строку договору орендар має переважне право поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за місяць до закінчення строку дії договору повідомити орендодавця про намір продовжити його дію». У пункті 23 визначено, що право оренди земельної ділянки може відчужуватися, у тому числі продаватися на земельних торгах, передаватись у заставу, спадщину, вноситись до статутного фонду власником земельної ділянки на строк до 49 років, крім випадків визначених законом.

Ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 20 вересня 2023 року задоволено клопотання представника позивачів про призначення посмертної судово-психіатричної експертизи.

Висновком судово-психіатричної експертизи від 06 лютого 2024 року № 30, проведеного головним судовим експертом Миколаївської філії судових експертиз ДУ «Інститут судової психіатрії Міністерства охорони здоров`я України» В. І. Очколясом, встановлено, що ОСОБА_3 на момент укладення додаткової угоди 01 серпня 2018 року страждала психічними розладами і розладами поведінки внаслідок вживання алкоголю, синдром залежності, постійне вживання зі стійкими когнітивними порушеннями. Психічний розлад ОСОБА_3 на момент укладення Додаткової угоди 01 серпня 2018 року істотно впливав на її здатність усвідомлювати значення своїх дії та керувати ними. Питання: «Чи впливало споживання алкоголю на свідомість, психічний стан та здатність усвідомлювати свої дії (або керувати ними) на ОСОБА_3 на момент укладання Додаткової угоди 1 серпня 2018 року?» - не є коректним. Психічний розлад ОСОБА_3 на момент укладення Додаткової угоди 01 серпня 2018 року істотно впливав на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження

№ 61-2417сво19)).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)).

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 21 грудня 2021 року в справі № 148/2112/19 (провадження № 61-18061св20)).

Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)).

Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)).

Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2020 року в справі № 177/1942/16-ц (провадження № 61-2276св19)).

Правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені (частина перша статті 225 ЦК України).

Правила статті 225 ЦК України поширюються на випадки, коли фізична особа хоча і є дієздатною, однак у момент вчинення правочину вона перебувала в такому стані, коли не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).

Підставою для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, має бути встановлена судом абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц (провадження

№ 61-7835сво19) вказано, що:

«правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала у такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).Тобто, для визнання правочину недійсним необхідна наявність факту, що особа саме у момент укладення договору не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними. Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до пункту 2 частини першої статті 145 ЦПК України 2004 року (пункт 2 частини першої статті 105 ЦПК України) зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 212 ЦПК України 2004 року (стаття 89 ЦПК України). Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину. Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Висновок експертизи має бути категоричним та не може ґрунтуватись на припущеннях (частина четверта статті 60 ЦПК України 2004 року, частина 6 статті 81 ЦПК України). Тлумачення наведених норм права дає підстави для висновку, що для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Суди попередніх інстанцій при ухваленні оскаржуваних судових рішень дійшли помилкового висновку про застосування до спірних правовідносин положень статті 225 ЦК України, яка передбачає можливість визнати недійсним правочин, вчинений дієздатною фізичною особою в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, взявши за основу висновки комплексних судових психолого-психіатричних експертиз, згідно з якими на час укладення оспорюваних договорів дарування позивач за своїм психічним станом не в повній мірі міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Доказів того, що ОСОБА_1 на час укладення оспорюваних договорів дарування мав абсолютну неспроможність розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, позивач суду не надав, що є його процесуальним обов`язком згідно зі статтями 12, 81 ЦПК України (статтями 10, 60 ЦПК України 2004 року). Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, наведеного не врахував, не звернув уваги на те, що матеріали справи не містять належних і допустимих доказів на підтвердження того, що ОСОБА_1 на час укладення оспорюваних договорів дарування мав абсолютну неспроможність розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними».

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суди встановили, що позивачі не підтвердили доказами, що ОСОБА_3 на момент укладення оспорюваної додаткової угоди 01 серпня 2018 року мала абсолютну неспроможність розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Встановивши, що підстави для визнання договору додаткової угоди від 01 серпня 2018 року недійсним відсутні, суди зробили обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позову.

Колегія суддів відхиляє посилання ОСОБА_1 на висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 28 жовтня 2021 року у справі № 282/422/20, які зроблені за інших фактичних обставин справи.

Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).

Аналіз змісту касаційної скарги та оскаржених судових рішень свідчить, що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку.

Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).

Керуючись статтями 260, 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Поновити ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Снігурівського районного суду Миколаївської області від 27 червня 2023 року та постанови Миколаївського апеляційного суду від 14 червня 2023 року.

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Снігурівського районного суду Миколаївської області від 27 червня 2023 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 14 червня 2023 року у справі № 485/63/22.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Судді Є. В. Краснощоков

Д. А. Гудима

П. І. Пархоменко