Постанова

від 08.10.2024 по справі 760/4274/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

справа №760/4274/20 Головуючий у І інстанції - Будзан Л.Д.

апеляційне провадження №22-ц/824/15935/2024 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 жовтня 2024 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Приходька К.П.,

суддів Писаної Т.О., Журби С.О.,

за участю секретаря Миголь А.А.,

розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Подільського районного суду м. Києва від 29 липня 2024 року

у справі за скаргою ОСОБА_1 на рішення державного виконавця, заінтересовані особи: державний виконавець Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Боярчук Олександр Владиславович, Товариство з обмеженою відповідальністю «КЛЕЙНОД ТРЕЙД», ОСОБА_2 , -

установив:

У березні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Подільського районного суду м. Києва із зазначеною вище скаргою.

Свої вимоги мотивував тим, що в листопаді - грудні 2023 року він дізнався від державного виконавця про відкрите стосовно себе виконавче провадження, щодо стягнення у примусовому порядку на користь ОСОБА_3 грошових коштів.

Після сплати всієї суми заборгованості ОСОБА_3 йому стало відомо про видачу нового виконавчого листа про стягнення процентів та інфляційних втрат.

В телефонному режимі він повідомив державного виконавця про намір сплатити суму боргу, визначену у виконавчому документі, але повідомив, що на це потрібен час.

06 березня 2024 року він дізнався від ТОВ «КЛЕЙНОД ТРЕЙД» щодо ухвалення державним виконавцем постанови від 14 лютого 2024 року у виконавчому провадження НОМЕР_1 про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника.

У вказаній постанові вказано, що він отримує дохід (заробітну плату) у ТОВ «КЛЕЙНОД ТРЕЙД».

Однак він вважає вказану інформацію такою, що не відповідає дійсності, оскільки як фізична особа не перебуває у трудових відносинах із вказаним Товариством.

Вказує, що договірні відносини є тільки між ТОВ «КЛЕЙНОД ТРЕЙД» та ФОП ОСОБА_1 , оскільки Товариство орендує нежитлові приміщення у ФОП ОСОБА_1 та сплачує орендну плату на рахунок ФОП.

А тому, вважає, що державний виконавець при ухваленні оскаржуваної постанови у ВП НОМЕР_1 від 14 лютого 2024 року помилково ототожнив його, як фізичну особу ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_1 , оскільки їх правові статуси різні.

Таким чином, вважає, що борги, які виникли на виконання рішення Подільського районного суду міста Києва у справі №760/4274/20, де відповідачем є він як фізична особа слід стягувати за рахунок його майна, як фізичної особи ОСОБА_1 , а не фізичної особи - підприємця.

Тому, спірну постанову, в якій боржником зазначено його як фізичну особу вважає незаконною та такою, що підлягає скасуванню, зважаючи на те, що вказане Товариство не перераховує на його рахунки грошові кошти та не має договірних відносин із ним, як фізичною особою.

Просив суд, визнати незаконною та скасувати постанову державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у м. Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Боярчука О.В. від 14 лютого 2024 року, постановлену у виконавчому провадженні НОМЕР_1 про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника, якою було звернуто стягнення на його доходи, як фізичної особи, що отримує дохід у ТОВ «КЛЕЙНОД ТРЕЙД».

Ухвалою Подільського районного суду м. Києва від 29 липня 2024 року у задоволенні зазначеної вище скарги відмовлено.

Не погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, посилаючись на те, що оскаржувана ухвала суду є незаконною та необґрунтованою, постановленою з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, без повного та всебічного з`ясування обставин, що мають значення для правильного вирішення питання.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги, посилається на те, що судове засідання суду першої інстанції дійсно було призначено на 29 липня 2024 року, проте суддя його не проводила, оскільки йому було повідомлено, що окрім нього, інші учасники справи не з`явились, засідання проводитись не буде, а йому сказали написати заяву про розгляд справи за його відсутності.

В той же час в оскаржувані ухвалі зазначено наступне: «Скаржник у судовому засіданні скаргу підтримав та просив задовольнити з підстав у ній наведених».

Наголошує, що вищевказане є абсурдом, оскільки судового засідання не було, його доводи не заслуховувались. Суддя не цікавилась наявністю чи відсутністю в нього доказів того, що він ФОП. При цьому, якби засідання дійсно відбулося, то він би надав ці докази суду та вирішилося б питання дослідити всі обставини справи, а не постановити чергову ухвалу, яка грубо порушує його права та інтереси, блокує його підприємницьку діяльність на тривалий час та призводить до додаткових витрат.

Зазначає, що суд першої інстанції мав би зобов`язати державного виконавця надати докази того, що він дійсно отримує заробітну плату від ТОВ «КЛЕЙНОД ТРЕЙД», якщо вони, звичайно, взагалі існують, проте суддя порушуючи його права поклала такий обов`язок на нього та самостійно дійшла висновку, що якщо він не може довести те, що заробітну плату від ТОВ «КЛЕЙНОД ТРЕЙД» не отримує, то його скарга не підлягає задоволенню.

Просив суд, скасувати ухвалу Подільського районного суду м. Києва від 29 липня 2024 року та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Відзив на апеляційну скаргу у встановлений апеляційним судом строк не надходив.

Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Заслухавши доповідь судді доповідача, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а ухвали суду - без змін, виходячи з наступного.

Судом першої інстанції встановлено, що з копії оскаржуваної постанови старшого державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Боярчука О.В. про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника від 14 лютого 2024 року у виконавчому провадженні НОМЕР_1 вбачається, що виконавче провадження відкрито на виконання виконавчого листа, виданого Подільським районним судом міста Києва у справі №760/4274/20 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 коштів в сумі 582780, 79 грн.

Ухвалою Подільського районного суду міста Києва від 16 листопада 2023 року у справі змінено стягувача - ОСОБА_3 на її правонаступника - ОСОБА_2 у виконавчих листах, виданих на примусове виконання рішення суду від 10 вересня 2021 року по справі №760/4273/20. Боржником вказано фізичну особу ОСОБА_1 .

В оскаржуваній постанові державним виконавцем з даних Державної податкової служби України встановлено, що ОСОБА_1 отримує дохід (заробітну плату) від ТОВ «КЛЕЙНОД ТРЕЙД», а тому постановлено звернути стягнення на доходи боржника ОСОБА_1 , який отримує дохід у ТОВ «КЛЕЙНОД ТРЕЙД».

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні скарги, суд першої інстанції виходив з того, що скаржником не доведено та не надано відповідних доказів, щодо неправомірності ухвалення державним виконавцем оскаржуваної постанови про стягнення з останнього як фізичної особи грошових коштів на виконання рішення суду у справі №760/4274/20, як і не надано доказів на заперечення проти спірної постанови, щодо не перебування останнього у трудових відносинах із ТОВ «КЛЕЙНОД ТРЕЙД» та наявності договірних відносин між Товариством та скаржником.

З висновками суду першої інстанції погоджується і колегія суддів, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи, а також узгоджуються з вимогами чинного законодавства з огляду на наступне.

Згідно ч.ч.1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову відповідає з огляду на наступне.

Відповідно до статті 129-1 Конституції України, суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

За змістом ч. 1 ст. 18 ЦПК України, судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Виконання судового рішення відповідно до змісту рішення Конституційного Суду України від 26 червня 2013 року № 5-рп/2013 у справі № 1-7/2013 є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави; невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом.

За ст. 1 ЗУ «Про виконавче провадження», виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

За ст. 5 ЗУ «Про виконавче провадження», примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".

Статтею 129-1 Конституції України встановлено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд. Так, судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України.

Відповідно до ст. 17 ЗУ «Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

У рішенні «Горнсбі проти Греції» Європейський суд з прав людини наголосив, що відповідно до усталеного прецедентного права, пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов`язків. Таким чином, ця стаття проголошує «право на суд», одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати позов з приводу цивільно-правових питань до суду (див. рішення у справі «Філіс проти Греції» (Philis v. Greece) (№ 1) від 27 серпня 1991 року, серія А, № 209, с. 20, п. 59). Однак це право було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов`язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, - а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов`язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію (995_690) (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom) від 21 лютого 1975 року (980_086), серія А, № 18, с. 16 - 18, п. 34 - 36).

Отже, для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду». До того ж ЄСПЛ уже прийняв цей принцип у справах щодо тривалості судового провадження (див. останні рішення у справах «Ді Педе проти Італії» (Di Pede v. Italy) та «Заппія проти Італії» (Zappia v. Italy) від 26 вересня 1996 року, Reports of Judgments and Decisions 1996-IV, c. 1383 - 1384, п. 20 - 24 та с. 1410 - 1411, п. 16 - 20 відповідно).

У рішенні ЄСПЛ у справі «Войтенко проти України» від 29 червня 2004 року (заява №18966/02) ЄСПЛ нагадує свою практику, що неможливість для заявника домогтися виконання судового рішення, винесеного на його чи її користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, що викладене у першому реченні пункту першого статті 1 Протоколу № 1 (994_535) (див. серед інших джерел, «Бурдов проти росії» (980_045), заява № 59498/00, параграф 40, ЄСПЛ 2002-III; «Ясіуньєне проти Латвії», заява № 41510/98, параграф 45, 6 березня 2003 року).

У справі «Глоба проти України» Суд зазначає, що саме на державу покладається обов`язок вжиття у межах її компетенції усіх необхідних кроків для того, щоб виконати остаточне рішення суду та, діючи таким чином, забезпечити ефективне залучення усього її апарату. Не зробивши цього, вона не виконає вимоги, що містяться у пункті 1 статті 6 Конвенції. Насамкінець, Суд повторює, що сама природа виконавчого провадження вимагає оперативності (див. рішення у справі «Comingersoll S.A. проти Португалії» (Comingersoll S.A. v. Portugal) [ВП], заява №35382/97, п. 23, ECHR 2000-IV). Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції, inter alia, захищає виконання остаточних судових рішень, які у державах, що визнали верховенство права, не можуть залишатися невиконаними на шкоду одній зі сторін. Відповідно виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати (див., наприклад, рішення від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції» (Hornsby v. Greece), Reports 1997-II, п. 40; рішення у справі «Бурдов проти росії» (Burdov v. Russia), заява № 59498/00, п. 34, ECHR 2002-III, та рішення від 06 березня 2003 року у справі «Ясюнієне проти Литви» («…»), заява №41510/98, п. 27). Держава зобов`язана організувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці (див. рішення від 7 червня 2005 року у справі «Фуклев проти України» (Fuklev v. Ukraine), заява № 71186/01, п. 84).

Таким чином встановлена обов`язковість судового рішення, яке набрало законної сили, не дає підстав для висновку про можливість ставити його виконання в залежність від волевиявлення боржника або будь-яких інших осіб на вчинення чи не вчинення дій, щодо його виконання, оскільки це б нівелювало значення самого права звернення до суду як засобу захисту та забезпечення реального відновлення порушених прав та інтересів.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 18 ЗУ «Про виконавче провадження», виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Виконавець зобов`язаний: здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом; надавати сторонам виконавчого провадження, їхнім представникам та прокурору як учаснику виконавчого провадження можливість ознайомитися з матеріалами виконавчого провадження; розглядати в установлені законом строки заяви сторін, інших учасників виконавчого провадження та їхні клопотання; заявляти в установленому порядку про самовідвід за наявності обставин, передбачених цим Законом; роз`яснювати сторонам та іншим учасникам виконавчого провадження їхні права та обов`язки.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що державний виконавець відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у м. Києві та Київській області ЦМУ Міністерства юстиції (м. Київ) Боярчук О.В. у виконавчому провадженні НОМЕР_1 діяв в межах наданих йому повноважень та у спосіб, що передбачений Законом України «Про виконавче провадження» та Положенням про автоматизовану систему виконавчого провадження, затверджене Наказом Міністерства юстиції України 05 серпня 2016 року №2432/5.

Згідно положень ст. 447 ЦПК України, сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.

Звертаючись до суду зі скаргою, ОСОБА_1 посилається на те, що у даному виконавчому провадженні він є боржником як фізична особа, а оскаржуваною постановою звернуто стягнення на його доходи як фізичної особи - підприємця.

З цього приводу суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 10 Закону України «Про виконавче провадження» заходами примусового виконання рішень є:

1) звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об`єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами;

2) звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника;

3) вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні;

4) заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов`язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем;

5) інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом.

У ст. 73 Закону України «Про виконавче провадження», визначений виключний перелік виплат, на які не може бути звернено стягнення внаслідок примусового виконання рішення суду. У вказаному переліку відсутня орендна плата за надавання в оренду нежитлових приміщень.

Колегія суддів також звертає увагу на те, що відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 15 Закону України «Про виконавче провадження», сторонами виконавчого провадження є стягувач і боржник.

Стягувачом є фізична або юридична особа чи держава, на користь чи в інтересах яких видано виконавчий документ.

Боржником є визначена виконавчим документом фізична або юридична особа, держава, на яких покладається обов`язок щодо виконання рішення.

При цьому Закон не виокремлює фізичну особу - підприємця як стягувача або боржника.

Крім того, посилаючись на отримання ним доходу з передачі в оренду нежитлових приміщень в якості ФОП, заявник не надав суду доказів на підтвердження цих обставин.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що ОСОБА_1 не надав належних та допустимих доказів того, що він є фізичною особою - підприємцем та має договірні відносини із ТОВ «КЛЕЙНОД ТРЕЙД».

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що в оскаржуваній ухвалі суд першої інстанції зазначив неправдиві відомості, щодо присутніх у судовому засіданні, яке відбулося 29 липня 2024 року, оскільки судового засідання не було, його доводи не заслуховувались, суддя не цікавилась наявністю чи відсутністю в нього доказів того, що він ФОП, колегією суддів не приймаються до уваги, враховуючи наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 брав участь у судовому засіданні, яке відбулося 12 червня 2024 року, що підтверджується протоколом судового засідання від 12 червня 2024 року.

Інші учасники справи участі в судовому засіданні не брали.

Таким чином, твердження апелянта про те, що в оскаржуваній ухвалі суд безпідставно зазначив, що судове засідання проводилося за участі скаржника є помилковим, оскільки оскаржувана ухвала постановлена судом першої інстанції за наслідком розгляду справи.

Крім того, судове засідання було відкладено на 29 липня 2024 року, проте, в матеріалах справи міститься заява скаржника ОСОБА_1 про розгляд справи без його участі.

Колегія суддів звертає увагу, що скаржник, будь яких доказів того, що він є фізичною особою-підприємцем до зазначеної вище заяви не долучив, а тому доводи апеляційної скарги про те, що якби судове засідання відбулося, то він би надав ці докази суду, є безпідставними.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до частини третьої статті 13 ЦК України, не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

У пунктах 68, 70-72 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі №904/7326/17(провадження №12-197гс18) вказано, що право сторони виконавчого провадження на звернення зі скаргою до суду пов`язане з порушенням прав такої сторони під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця.

Таким чином, з урахуванням обставин, на які посилається ОСОБА_1 , законним та обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні вимог скарги, щодо визнання незаконною та скасування постанови про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника.

Аргументи апеляційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки суду першої інстанції, обґрунтовано викладені у мотивувальній частині ухвали, та зводяться до переоцінки доказів і незгоди боржника з висновками суду щодо їх оцінки.

Відповідно до вимог ст. 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною 2 ст. 78 ЦПК України встановлено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

За змістом ст.ст. 76, 77 ЦПК України, суд встановлює наявність або відсутність обставин, котрими обґрунтовують свої вимоги і заперечення сторони, на підставі доказів, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, вірно послався на закон, що регулює спірні правовідносини, дійшов до обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні скарги, оскільки боржником не доведено та не підтверджено відповідними доказами наявність факту порушення його прав за захистом яких він звернувся.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно ч. 1 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки судом першої інстанції судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, підстави для його скасування згідно вимог ч. 1 ст. 375 ЦПК України відсутні.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382, 383 ЦПК України, суд,-

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Подільського районного суду м. Києва від 29 липня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Повний текст постанови складено 10 жовтня 2024 року.

Суддя-доповідач К.П. Приходько

Судді Т.О. Писана

С.О. Журба