Постанова

від 10.10.2024 по справі 580/381/21

КАСАЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 жовтня 2024 року

м. Київ

справа № 580/381/21

адміністративне провадження № К/9901/36818/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Чиркіна С.М.,

суддів: Бевзенка В.М., Шарапи В.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 13.05.2021 (головуючий суддя: Рідзель О.А.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16.09.2021 (головуючий суддя: Безименна Н.В., судді: Кучма А.Ю., Файдюк В.В.) у справі № 580/381/21 за позовом ОСОБА_1 до Буцької селищної ради, третя особа: Товариство з обмеженою відповідальністю «Багва» про визнання протиправними дій, визнання недійними рішень і зобов`язання вчинити дії,

У С Т А Н О В И В:

І. РУХ СПРАВИ

У лютому 2021 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_2 або позивач) звернувся з позовом до Буцької селищної ради (далі - відповідач), в якому просив:

визнати дії відповідача протиправними, як такі, що порушують право ОСОБА_1 на отримання земельної частки (паю) для ведення особистого селянського господарства - не більше 2,0 га;

визнати рішення відповідача від 24.06.2020, від 08.09.2020, від 05.10.2020 недійсними та зобов`язати його повторно розглянути заяву від 05.05.2020, з врахуванням внесених змін згідно із заявою від 17.09.2020.

Черкаський окружний адміністративний суд рішенням від 13.05.2021 у задоволенні позову відмовив.

Одночасно суд першої інстанції у резолютивній частині стягнути з позивача на користь спеціального фонду Державного бюджету України судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 1816,00 грн.

Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 16.09.2021 апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково.

Рішення суду першої інстанції змінив, виключивши із резолютивної частини абзац 2 наступного змісту:

« 2. Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь спеціального фонду Державного бюджету України (отримувач коштів ГУК у Черкаській області/м. Черкаси/22030101, код отримувача за ЄДРПОУ 37930566, банк отримувача Казначейство України (ЕАП), код банку отримувача (МФО) 899998, рахунок отримувача 528999980313131206084023759, код класифікації доходів бюджету 22030101) судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 1816,00 грн. (одна тисяча вісімсот шістнадцять гривень 00 коп.).».

В іншій частині рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 13.05.2021 залишив без змін.

Не погоджуючись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, позивач подав касаційну скаргу, у якій просить суд касаційної інстанції скасувати оскаржувані судові рішення в частині відмови у задоволенні позову і ухвалити нову постанову про задоволення позову.

IІ. ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ

Ухвалою Верховного Суду від 03.12.2021 відмовлено у задоволенні клопотання позивача про звільнення від сплати судового збору.

Відстрочено скаржнику сплату судового збору за подання касаційної скарги на рішення судів першої та апеляційної інстанцій до закінчення касаційного перегляду у Верховному Суді та відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду від 27.09.2024 справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження.

ІІІ. АРГУМЕНТИ СТОРІН

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач стверджує, що відповідач своїм діями та рішеннями перешкоджає в реалізації його конституційного права на отримання у власність бажаної земельної ділянки.

Наголосив, що у встановленому законом порядку звертався до відповідача за отримання дозволу на розробку проєкту землеустрою, проте тричі отримав необґрунтовану відмову.

Вважає, що такі відмови не узгоджується із положеннями частини сьомої статті 118 ЗК України.

Відповідач позов не визнав. Зазначив, що перше звернення позивача стосувалось земельної ділянки площею 2,6 га, що є більшим, ніж передбачено ЗК України для надання у власність для ведення особистого селянського господарства.

Подальші звернення позивача стосувались земельної ділянки, яка перебувала в оренді ТОВ «Багва» у складі сформованої земельної ділянки, і землекористувач не надав згоди на вилучення бажаної земельної ділянки, що власне і слугувало підставою для відмови в задоволенні відповідних заяв.

Третя особа правом на подачу відзиву на позовну заяву не скористалася.

ІV. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Судами попередніх інстанцій установлено, що 05.05.2020 позивач звернувся до відповідача із заявою, в якій просив надати йому дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки комунальної власності, орієнтовною площею 2,6 га, для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель сільськогосподарського призначення з метою приватизації на території Буцької селищної ради (в межах села Багва) Маньківського району Черкаської області.

До заяви позивач додав графічні матеріали про бажане розташування земельної ділянки; копії паспорта та РНОКПП; копії свідоцтва про право на спадщину та рішення Маньківського районного суду.

Рішенням Буцької селищної ради від 24.06.2020 № 38-51/VII позивачу відмовлено у наданні дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, орієнтовною площею 2,6 га, з посиланням на те, що зміст заяви суперечить підпункту «б» частини першої статті 121 ЗК України.

28.07.2020 позивач повторно звернувся до відповідача із заявою (вх.№236), в якій просив орган місцевого самоврядування передати йому у власність земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства, орієнтовною площею 2,0 га, та відповідно надати йому дозвіл на розробку проєкту відведення земельної ділянки на території Багвянської сільської ради в межах населеного пункту с. Багва.

До заяви було додано графічні матеріали про бажане розташування земельної ділянки; копії паспорта та РНОКПП; копії свідоцтва про право на спадщину та рішення Маньківського районного суду.

Рішенням від 08.09.2020 № 41-36/VII Буцька селищна рада відмовила позивачу у наданні дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, орієнтовною площею 2,0 га, у зв`язку із невідповідністю змісту заяви графічному матеріалу про бажане місце розташування земельної ділянки.

17.09.2020 позивач втретє звернувся до відповідача із заявою (вх.№281), в якій просив передати йому у власність земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства, орієнтовною площею 2,0 га, та відповідно надати йому дозвіл на розробку проєкту відведення земельної ділянки на території Багвянської сільської ради за межами населеного пункту с. Багва.

До заяви було додано графічні матеріали про бажане розташування земельної ділянки; копії паспорта та РНОКПП; копії свідоцтва про право на спадщину та рішення Маньківського районного суду.

За результатами розгляду порушеного у заяві від 17.09.2020 питання, Буцька селищна рада прийняла рішення від 05.10.2020 № 42-19/VII, яким відмовила ОСОБА_1 у наданні дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення бажаної земельної ділянки у власність з підстав відсутності письмової згоди землекористувача, засвідченої нотаріально.

Одночасно з цим, колегія суддів зазначає, що позивач отримав у порядку спадкування земельну частку (пай) в розмірі 2,80 га за рахунок земель резервного фонду Багвянської сільської ради Маньківського району Черкаської області, про що повідомив відповідача у кожній із поданих ним заяв задля уникнення сумнівів щодо реалізації ним права на отримання безоплатно у власність земельної ділянки на умовах статей 116, 118 ЗК України.

Вважаючи свої права та інтереси порушеними, позивач звернувся із цим позовом до суду.

V. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що звертаючись за отриманням дозволу на розробку проєкту землеустрою вперше, позивач визначив площу земельної ділянки з перевищенням меж, встановлених пунктом «б» частини першої статті 121 ЗК України для безоплатної передачі громадянам у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства.

Щодо двох інших звернень позивача від 28.07.2020 та від 17.09.2020, то суди попередніх інстанцій установили, що згідно із графічними матеріалами, доданими до цих заяв, позивач претендує на земельну ділянку, площею 2,0 га, із вже сформованої земельної ділянки з кадастровим номером 7123180500:03:002:0398 площею 47,9813 га, яка перебуває у користуванні ТОВ «Багва» на правах оренди.

Суд першої інстанції, вирішуючи спір в цій частині, виходив з того, що оскільки звернення позивача стосувалося земельної ділянки, що розташована в межах вже сформованої земельної ділянки з кадастровим номером 7123180500:03:002:0398, то до спірних правовідносин слід застосовувати положення частини шостої статті 791 ЗК України, відповідно до якої реалізація права позивача можлива виключно шляхом поділу такої земельної ділянки.

Натомість суд апеляційної інстанції, із посиланням на частину п`яту статті 116 ЗК України, виходив з того, що земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.

Відповідно, оскільки бажана земельна ділянка перебуває у користуванні ТОВ «Багва», така може бути передана у власність до припинення відповідного права користування.

VІ. ДОВОДИ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ ТА ЗАПЕРЕЧЕНЬ

Касаційна скарга позивача обґрунтована тим, що в оскаржуваних судових рішеннях суди попередніх інстанцій застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 17.12.2018 у справі № 509/4156/15-а, від 14.05.2020 у справі № 360/536/17-а та від 07.04.2021 у справі № 0640/4182/18.

Щодо рішення відповідача від 24.06.2020 № 38-51/VII, то скаржник наголосив, що у первинно поданій заяві фактично мала місце технічна помилка у зазначенні розміру бажаної земельної ділянки, а саме: замість 2,0 га було помилково вказано 2,6 га.

Щодо відмови селищної ради, оформленої рішеннями від 08.09.2020 № 41-36/VII та від 05.10.2020 № 42-19/VII, скаржник зазначив, що перебування земельної ділянки у користуванні третьої особи не перешкоджає його праву узаконити таку земельну ділянку. Відповідно, перехід права власності на орендовану земельну ділянку до іншої особи не є підставою для зміни умов або припинення договору оренди.

Також скаржник вважає, що суд першої інстанції помилково відніс цю справу до справ незначної складності.

Скаржник також наголосив, що оскільки у судах обох інстанцій ним заявлявся відвід складу суду, то справа розглянута упередженим складом суду.

Окремо скаржник також звернув увагу на те, що відповідач не надсилав йому відзив на позовну заяву.

Інші учасники справи правом на подачу відзиву на касаційну скаргу не скористалися.

Також 30.09.2024 від позивача надійшло клопотання про звільнення від сплати судового збору за подання касаційної скарги на рішення судів першої та апеляційної інстанцій. Позивач зазначив, що відстрочення сплати судового збору відповідно до ухвали Верховного Суду від 03.12.2021 є невиправданим зважаючи на скрутне матеріальне становище, що пов`язано зі станом здоров`я, а також зарахуванням його доньки до вищого навчального закладу.

VІІ. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Перевіряючи у межах повноважень, визначених частинами першою - другою статті 341 КАС України, правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, а також надаючи оцінку аргументам скаржника, висловленим у касаційній скарзі, Верховний Суд виходить з такого.

Земельні відносини в Україні регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами (стаття 3 ЗК України).

Згідно із частиною другою статті 4 ЗК України завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.

Відповідно до пункту «а» частини третьої статті 22 ЗК України землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства.

Частина перша статті 116 ЗК України передбачає, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Згідно із частиною першою статті 122 ЗК України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Зміст наведених норм права дає підстави дійти висновку, що підставою для набуття прав на земельну ділянку є відповідне рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування.

Надаючи правову оцінку відмові селищної ради, оформленої рішенням від 24.06.2020 № 38-51/VII, колегія суддів виходить з такого.

Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами визначений статтею 118 ЗК України.

З урахуванням суб`єктного складу спірних правовідносин, колегія суддів звертає увагу, що частинами шостою та сьомою статті 118 ЗК України передбачено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для (…), ведення особистого селянського господарства, (…), подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.

У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри.

До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). (…) органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.

Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Отже, враховуючи конструкцію та зміст статті 118 ЗК України, колегія суддів доходить висновку, що визначена в цій статті підстава відмови застосовується як єдина підстава лише за умови дотримання заявником вимог цієї статті, зокрема щодо надання документів, визначених законом.

Своєю чергою, пункт «б» частини першої статті 121 ЗК України визначає, що громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства у розмірі не більше 2,0 гектара.

Зміст наведених норм дає підстави дійти висновку, що маючи намір отримати безоплатно у власність земельну ділянку зацікавлена особа звертається до органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування із відповідним клопотанням, в якому, серед іншого, обов`язково зазначається орієнтовний розмір бажаної земельної ділянки.

Своєю чергою, розмір земельної ділянки, що передається безоплатно громадянину у власність для ведення особистого селянського господарства, не може перевищувати 2,0 гектара.

Водночас, як встановлено судами попередніх інстанцій, позивач у заяві від 05.05.2020 просив надати йому дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки комунальної власності для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель сільськогосподарського призначення орієнтовною площею 2,6 га, що суперечить вимогам пункту «б» частини першої статті 121 ЗК України, а тому відповідач обґрунтовано відмовив у наданні такого дозволу, з покликанням на невідповідність розмірів бажаної до відведення земельної ділянки.

За такого правового регулювання та встановлених у справі обставин, колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій щодо обґрунтованості рішення Буцької селищної ради від 24.06.2020 № 38-51/VII.

Твердження скаржника про те, що у клопотанні від 05.05.2020 мала місце технічна помилка в частині зазначення розміру бажаної до відведення земельної ділянки не беруться колегією суддів до уваги, оскільки такі доводи жодними доказами не підтверджені.

Також, у позивача була реальна можливість виправити таку помилку протягом строку розгляду відповідачем порушеного у клопотанні питання, проте доказів вчинення відповідних дій, з метою приведення звернення до вимог законодавства, позивач суду не надав.

Оцінюючі рішення Буцької селищної ради від 08.09.2020 № 41-36/VII та від 05.10.2020 № 42-19/VII на предмет відповідності їх вимогам земельного законодавства, колегія суддів зазначає таке.

Так, дослідивши географічні матеріали, додані позивачем до заяв від 28.07.2020 та від 19.09.2020, на яких зображено бажане місце розташування земельної ділянки, суди встановили, що позивач має намір отримати у власність земельну ділянку площею 2,0 га із вже сформованої земельної ділянки з кадастровим номером 7123180500:03:002:0398 загальною площею 47,9813 га.

Водночас суди встановили, що земельна ділянка з кадастровим номером 7123180500:03:002:0398 площею 47,9813 га перебуває у користуванні ТОВ «Багва» на підставі договору оренди землі від 21.12.2012.

Право користування земельною ділянкою зареєстровано у встановленому законом порядку в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що підтверджується інформацією, зазначеною у витязі №223958147 від 15.09.2020.

Отже, як встановлено судами попередніх інстанцій, на момент звернення позивача із відповідними клопотаннями земельна ділянка, яку бажає отримати позивач, не є вільною та перебуває в законному користуванні іншої особи.

У постанові від 16.05.2019 у справі № 826/765/17 Верховний Суд виснував, що дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки із земель державної чи комунальної власності на підставі статті 118 ЗК може бути наданий лише на вільну земельну ділянку, тому відмова у наданні дозволу на розробку проєкту землеустрою у разі, якщо земельна ділянка перебуває у власності чи користуванні інших осіб, є правомірною.

У контексті спірних правовідносин, колегія суддів також звертає увагу на імперативні приписи частини шостої статті 118 ЗК України, яка визначає, що до клопотання додаються (…), погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб).

Разом із тим, як встановив суд апеляційної інстанції, позивач, звертаючись до відповідача із клопотанням про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передачу у власність для ведення особистого селянського господарства, не надав погодження землекористувача цієї земельної ділянки.

Своєю чергою, ненадання погодження землекористувача, якщо бажана земельна ділянка не є вільною, може бути самостійною підставою для відмови у наданні дозволу на розроблення проєкту землеустрою.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 25.05.2022 у справі № 120/3661/19-а.

Підсумовуючи викладене, колегія суддів погоджується із висновками суддів попередніх інстанцій про обґрунтованість відмови Буцької селищної ради у наданні позивачу дозволу на розробку проєкту землеустрою, оформленої рішеннями від 08.09.2020 № 41-36/VII та від 05.10.2020 № 42-19/VII.

Одночасно з цим, колегія суддів наголошує, що порушення порядку звернення та відмова органу місцевого самоврядування з цих підстав, не позбавляє права повторно звернутися в порядку безоплатної приватизації земельних ділянок із відповідним клопотанням та пакетом документів, визначених частиною шостою статті 118 ЗК України.

Твердження скаржника щодо розгляду цієї справи в судах першої та апеляційної інстанцій упередженим складом суду відхиляються колегією суддів, оскільки питання відводу суддів було вирішено судами обох інстанцій у відповідності до вимог статей 36-40 КАС України та не було встановлено обставин, які підтверджують доводи скаржника.

Колегія суддів також виключає можливість застосування висновків, викладених у постановах Верховного Суду, на які посилається скаржник, до справи, що розглядається, оскільки правовідносини у цих справах не є подібними, ухвалені за інших фактичних обставин справи, з урахуванням іншої нормативної бази, що у своїй сукупності не дозволяє аналогічно застосувати ті ж самі положення законодавства та, відповідно, правову позицію у справі, що розглядається.

Що ж стосується доводів касаційної скарги про помилковість віднесення цієї справи до категорії справ незначної складності, то колегія суддів вважає їх необґрунтованими і відхиляє, виходячи з такого.

Статтею 12 КАС України визначено форми адміністративного судочинства: загальне або спрощене позовне провадження.

Частинами другою, третьою цієї статті передбачено, що спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.

Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.

У частинах четвертій, шостій статті 12 КАС України наведено перелік справ, які розглядаються виключно за правилами загального позовного провадження, а також справ незначної складності, а в частині п`ятій цієї ж статті вказано, що умови, за яких суд має право розглядати справи у загальному або спрощеному позовному провадженні, визначаються цим Кодексом.

Зокрема, відповідно до частин першої - третьої статті 257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.

За правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.

При вирішенні питання про розгляд справи за правилами спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) значення справи для сторін; 2) обраний позивачем спосіб захисту; 3) категорію та складність справи; 4) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначати експертизу, викликати свідків тощо; 5) кількість сторін та інших учасників справи; 6) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 7) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.

Частина четверта статті 257 КАС України встановлює перелік справ, яке не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження.

Колегія суддів звертає увагу на те, що ця справа не віднесена до категорії справ, яка підлягає розгляду виключно за правилами загального позовного провадження, однак ця справа не підпадає й під категорію справ незначної складності.

Тому визначаючи форму провадження у справі, яка розглядається, суд першої інстанції повинен був виходити із закріплених у процесуальному законі критеріїв та умов конкретного спору.

Матеріали цієї справи засвідчують, що позивач у суді першої інстанції до відкриття судом провадження у справі не заявляв вимог про розгляд цієї справи у порядку загального позовного провадження.

Колегія суддів, зважаючи на вищевказані обставини, предмет спору у справі, яка розглядається, її суб`єктний склад, характер спірних правовідносин та предмет доказування, не вважає, що суд першої інстанції в ухвалі про відкриття провадження у справі дійшов хибного висновку про можливість її розгляду за правилами спрощеного позовного провадження.

Вагомих аргументів або обставин, які б ставили під сумнів такий висновок суду першої інстанції й стверджували про інше, скаржником не наведено.

Не вбачає наявності таких й Верховний Суд, у зв`язку з чим визнає помилковими наведені позивачем твердження про порушення судом першої інстанції норм процесуального права під час визначення форми провадження у цій справі.

Вищевикладеним спростовуються доводи касаційної скарги позивача.

Одночасно в контексті оцінки доводів касаційної скарги Верховний Суд звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах «Проніна проти України» (Заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (Заява №4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

З огляду на такий підхід Європейського суду з прав людини до оцінки аргументів сторін, Верховний Суд вважає, що ключові аргументи касаційної скарги отримали достатню оцінку.

Вирішуючи клопотання позивача про звільнення від сплати судового збору, колегія суддів виходить з такого.

Насамперед колегія суддів зазначає, що при відкритті касаційного провадження у справі судом вже вирішувалося питання звільнення від сплати судового збору, за наслідками якого ухвалою Верховного Суду від 03.12.2021 було вирішено відмовити у задоволенні клопотання позивача про звільнення від сплати судового збору.

Одночасно з цим, з метою забезпечення доступу до суду колегією суддів було вирішено відстрочити позивачу сплату судового збору за подання касаційної скарги на рішення судів першої та апеляційної інстанцій у розмірі 1816 грн до закінчення касаційного перегляду у Верховному Суді.

Повертаючись до клопотання позивача, колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до частини першої статті 133 КАС України суд, ураховуючи майновий стан сторони, може своєю ухвалою зменшити розмір належних до оплати судових витрат чи звільнити від їх оплати повністю або частково, чи відстрочити або розстрочити сплату судових витрат на визначений строк.

Згідно із частиною другою статті 132 КАС України розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначено Законом України «Про судовий збір».

Частиною першою статті 8 цього Закону передбачено, що, враховуючи майновий стан сторони, суд може своєю ухвалою за її клопотанням відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше ніж до ухвалення судового рішення у справі за таких умов:

1) розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру річного доходу позивача - фізичної особи за попередній календарний рік; або

2) позивачами є:

а) військовослужбовці;

б) батьки, які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю, якщо інший з батьків ухиляється від сплати аліментів;

в) одинокі матері (батьки), які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю;

г) члени малозабезпеченої чи багатодітної сім`ї;

ґ) особа, яка діє в інтересах малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена; або

3) предметом позову є захист соціальних, трудових, сімейних, житлових прав, відшкодування шкоди здоров`ю.

Суд може зменшити розмір судового збору або звільнити від його сплати на підставі, зазначеній у частині першій цієї статті (частина друга статті 8 Закону України «Про судовий збір»).

Отже, наведеними нормами Закону України «Про судовий збір» установлено чіткий і вичерпний перелік підстав, а також суб`єктних та предметних критеріїв, за наявності яких, з огляду на майновий стан, суд може, звільнити особу, яка звертається до суду, від сплати судового збору або розстрочити чи відстрочити сплату особою судового збору.

Одночасно з цим колегія суддів наголошує, що за вимогами норм статті 8 Закону України «Про судовий збір» та статті 133 КАС України обов`язок доведення підстав для звільнення від сплати судового збору (відстрочення або розстрочення сплати судового збору) покладається на особу, яка звертається до суду із відповідним клопотанням.

У спірному випадку, заявник в обґрунтування наявності підстав для звільнення від сплати судового збору покликається на вступ з 01.09.2023 його доньки до вищого навчального закладу на денну форму навчання, а також стан здоров`я, який потребує постійного нагляду лікарів як на амбулаторному, так і стаціонарному лікуванні.

Оцінюючі зазначені аргументи у призмі вимог статті 8 Закону України «Про судовий збір» та статті 133 КАС України, колегія суддів приходить до висновку, що заявником не надано доказів існування умов, з якими законодавець пов`язує можливість звільнення від сплати судового збору при зверненні до суду.

Також колегія суддів зазначає, що відповідно до інформації, зазначеній у наданих до клопотання наказу Черкаського державного технологічного університету від 10.08.2023 № 209-с «Про зарахування на навчання» та додатку до наказу про зарахування на навчання за формою № Н-1.03.2, донька позивача - ОСОБА_3 вступила до вищого навчального закладу за кошти державного (регіонального) бюджету.

Щодо долученої позивачем довідки закладу охорони здоров`я від 09.01.2024, то така містить лише інформацію щодо діагнозу пацієнта та не свідчить про те, що майновий стан позивача не дозволяє сплатити судовий збір у визначеному законом розмірі.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку про непідтвердження заявником належними та допустимими доказами наявність скрутного майнового стану сторони.

Своєю чергою, згідно з рішенням Європейського суду з прав людини від 19 червня 2001 року (справа «Креуз проти Польщі») «право на суд» не є абсолютним, воно може обмежуватися державою різноманітними засобами, в тому числі фінансовими. Вимога сплатити судовий збір не обмежує право заявників на доступ до правосуддя.

З огляду на зазначене вище, клопотання скаржника про звільнення від сплати судового збору з наведених ним підстав задоволенню не підлягає.

Одночасно з цим, оскільки ухвалою Верховного Суду від 03.12.2021 було відстрочено позивачу сплату судового збору за подання касаційної скарги на рішення судів першої та апеляційної інстанцій до закінчення касаційного перегляду у Верховному Суді, то судовий збір у розмірі 1816 грн підлягає стягненню з ОСОБА_1 .

VІІІ. ВИСНОВКИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Згідно із частиною першою статті 350 КАС України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись статтями 345, 350, 355, 356 КАС України, Суд

П О С Т А Н О В И В:

Відмовити у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 13.05.2021 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16.09.2021 у справі №580/381/21 залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 1816 (одна тисяча вісімсот шістнадцять) гривень 00 копійок.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Судді Верховного Суду: С. М. Чиркін

В. М. Бевзенко

В. М. Шарапа