Постанова

від 03.10.2024 по справі 301/1136/23

ЗАКАРПАТСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 301/1136/23

П О С Т А Н О В А

Іменем України

03 жовтня 2024 року м. Ужгород

Закарпатський апеляційний суд в складі колегії суддів:

судді-доповідача: Мацунича М.В.,

суддів: Джуги С.Д., Собослоя Г.Г.

за участю секретаря судового засідання Савинець В.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Іршавського районного суду Закарпатської області від 12 червня 2023 року, ухвалене головуючою суддею Бобик О.І., в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третьої особи Іршавської державної нотаріальної контори та Акціонерного товариства "Укрсиббанк" про встановлення факту не укладення договору купівлі-продажу, скасування державної реєстрації права власності, припинення обтяження та вилучення запису про заборону відчуження об`єкту нерухомого майна та визнання права власності в порядку спадкування за законом

встановив:

У березні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: Іршавська державна нотаріальна контора, АТ "Укрсиббанк" про встановлення факту не укладення договору купівлі-продажу, скасування державної реєстрації права власності, припинення обтяження та вилучення запису про заборону відчуження об`єкту нерухомого майна та визнання права власності в порядку спадкування за законом.

Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що житловий будинок з надвірними спорудами за адресою АДРЕСА_1 вибув з власності її матері ОСОБА_3 не з її волі, а шляхом умислу відповідача ОСОБА_2 (онука) та його матері ОСОБА_4 . Вони підробили підпис матері у договорі купівлі-продажу від 08.11.2005. У результаті таких дій, відповідач набув право власності на це майно, яке потім передав в іпотеку, а вона позбавлена права власності на єдине житло. На час відкриття спадщини вона постійно проживала разом із матір`ю та була зареєстрована у цьому будинку, а відтак, відповідно до ч.3 ст.1268 ЦК України прийняла спадщину.

Вказує, що підпис у договорі купівлі-продажу будинку не належить її матері, оскільки такий різниться від її підпису на інших документах. Також немає доказів, що ОСОБА_3 отримала на руки грошові кошти у сумі 66150,00 грн від продажу даного будинку. Крім того у договорі не зазначено про сплату її матір`ю податку до бюджету від продажу спірного будинку або звільнення від його сплати.

Стверджує і те, що в неї є сумніви щодо можливого укладення спірного договору її матір`ю, оскільки, така була жінкою похилого віку - 78 років (немічний стан). Даний будинок був єдиним місцем їхнього спільного з нею постійного проживання. Натомість відповідач ніколи не проживав у даному будинку та ніколи не утримував його.

Також її мати не могла продати будинок, оскільки на будівництво такого отримала кредит 06.04.1999 для ліквідації наслідків паводку 1998 від держави у сумі 10800 грн на строк 15 років, тобто до 06.04.2014.

Посилаючись на викладене просила суд:

1) встановити факт не укладення договору купівлі-продажу від 08.11.2005 житлового будинку АДРЕСА_1 між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , який посвідчений приватним нотаріусом Матіком Ю.А.;

2) скасувати державну реєстрації права власності вказаного будинку за ОСОБА_2 ;

3) припинити обтяження та вилучити запис про заборону відчуження об`єкта нерухомого майна;

4) визнати за нею право власності в порядку спадкування за законом.

Рішенням Іршавськогорайонного судуЗакарпатської областівід 12червня 2023року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. Вважає, що оскаржуване рішення прийняте з грубим порушенням норм процесуального та матеріального права.

Вважає, що відповідач набув права власності на спірний будинок в порушення норм закону, шляхом підроблення підпису ОСОБА_3 в договорі купівлі-продажу. На переконання позивача, у зв`язку з протиправними діями відповідачів, вона позбавлення права власності на житловий будинок, який вона успадкувала за законом після смерті матері, так як постійно проживає в ньому. За словами позивача, підпис на договору купівлі-продажу є підробленим, а тому всіх істотних умов договору сторони не досягли і такий договір слід вважати неукладеним.

Судом першої інстанції безпідставно їй відмовлено у призначенні почеркознавчої експертизи з метою підтвердження заявлених нею вимог.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи, обговоривши підстави апеляційної скарги, вважає що така не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції зазначає, що позивачем належними та допустимими доказами не доведено, що укладенням договору купівлі-продажу будинку від 08.11.2005, одноосібним власником якого була її мати - ОСОБА_3 , порушено її майнові права та інтереси.

Також позивачем не надано суду належних і допустимих доказів, які б свідчили про невідповідність оспорюваного договору купівлі-продажу вимогам закону та наявність підстав для визнання вказаного договору неукладеним чи недійсним.

Судова колегія погоджується з такими висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя стаття 215 ЦК України).

Таким чином, відповідно до статей 15, 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання оспорюваного правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.

Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, що сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав, тобто особа має обґрунтувати юридичну зацікавленість щодо наявності/відсутності цивільних прав.

Водночас, у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27.01.2020 у справі № 761/26815/17 викладений висновок про те, що недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документа як приватно-правова категорія, покликана не допускати або припинити порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документа не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

З урахуванням наведених норм, при розгляді позову про визнання недійсним оспорюваного правочину судом повинно вирішуватися питання про спростування презумпції правомірності правочину та має бути встановлено не лише наявність підстав, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним, але й чи було порушене цивільне право або інтерес особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право (інтерес) порушене та в чому полягає порушення.

Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмету і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, який являє собою одночасно спосіб захисту порушеного права, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому, позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Така позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав; під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

Колегія суддів зазначає, що саме на ОСОБА_1 , як позивача, покладений обов`язок обґрунтувати суду свої вимоги поданими доказами, тобто довести, що її права та інтереси дійсно порушуються, оспорюються чи не визнаються, а тому потребують захисту.

За змістом статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права. Захист порушеного права особи має бути ефективним, тобто повинен здійснюватися з використанням такого способу захисту, який може відновити, наскільки це можливо, відповідні права, свободи й інтереси позивача.

Відповідно до положень ст. ст. 3 ч.1 п.3, 319 та 321 ЦК України, загальними засадами цивільного законодавства є, у тому числі, свобода договору; власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Держава не втручається у здійснення власником права власності. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Судом встановлено, що 08 листопада 2005 року на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу за реєстровим № 3006, ОСОБА_3 (матір позивачки ОСОБА_1 ) продала ОСОБА_2 житловий будинок із надвірними спорудами АДРЕСА_2 (а.с.13-16).

Як наслідок цього ж дня, тобто 08.11.2005, даний будинок був зареєстрований за покупцем ОСОБА_2 , що стверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно (а.с.17-18).

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про її смерть серії НОМЕР_1 від 21.08.2015 за актовим записом № 11 (а.с.24).

Як видно з довідки виконавчого комітету Луківської сільської ради Іршавського району від 08.09.2020 за № 490, то на день смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 у будинку АДРЕСА_2 , згідно з погосподарськими відомостями, були зареєстровані її донька ОСОБА_1 (позивачка) та онука ОСОБА_5 (а.с.29).

Також згідно довідки виконавчого комітету Білківської сільської ради від 04.06.2021 Вих 221 у зв`язку із присвоєнням вулиць та перенумерацією будинків, будинку АДРЕСА_3 та замінено на №20 (а.с. 30).

ОСОБА_3 , будучи власником житлового будинку АДРЕСА_2 , уклала відносно свого майна договір купівлі-продажу, тобто розпорядилася своїм майном на власний розсуд.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст.204 ЦК України).

У постанові Верховного Суду від 28 липня 2021 року в справі №759/24061/19 зроблено правовий висновок, що презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. За таких обставин, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Згідно вказаного договору, житловий будинок належав на праві власності ОСОБА_6 відповідно до Свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого виконавчим комітетом Луківської сільради 20.09.2005 року на підставі рішення виконкому Луківської сільради від 15.09.2005 року за №32.

ОСОБА_1 посилалася на те, що підпис на договорі купівлі-продажу від 08.11.2005 не належить її матері ОСОБА_3 , тобто такий є сфальсифікований відповідачем, оскільки підпис на спірному договорі не ідентичний підпису на паспорті НОМЕР_2 (а.с.19), заяві-зобов`язання від 06.04.1999 (а.с.20), кредитному договорі №10 від 06.04.1999 (а.с.21) та довіреності від 17.06.1999 (а.с. 22).

Однак, всупереч наведеному, ОСОБА_1 не довела належними доказами, що підпис її матері на оскаржуваному договорі сфальсифікований, а також не довела перед судом, яким чином внаслідок укладення між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 оскаржуваного договору купівлі-продажу було порушено зі сторони відповідача права позивача.

У зв`язку з недоведеністю ОСОБА_3 порушення її прав та інтересів суд першої інстанції правильно відмовив у задоволенні позову.

Так судом правильно зазначено, що не підлягають задоволенню і похідні вимоги позивачки про скасування державної реєстрації права власності за відповідачем, припинення обтяження та вилучення запису про заборону відчуження об`єкту нерухомого майна.

Що стосуєтьсяпозовної вимогипозивачки провизнання занею прававласності впорядку спадкуванняна спірнийбудинок,то суд,встановивши,що спадкоємець ОСОБА_3 08.11.2005, тобто задовго до смерті ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ), відчужила житловий будинок АДРЕСА_2 , тому такий не належав їй на день відкриття спадщини і не входить до складу спадкового майна.

Колегія суддів зауважує, що доводии апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку.

Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону.

Висновки суду обґрунтовані, підтверджуються письмовими доказами та не спростовуються доводами, викладеними в апеляційній скарзі.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду і ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв`язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін.

Керуючись ст.ст. 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд

постановив:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 , залишити без задоволення.

Рішення Іршавського районного суду Закарпатської області від 12 червня 2023 року, залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 11 жовтня 2024 року.

Суддя-доповідач

Судді