Постанова

від 08.10.2024 по справі 372/3570/22

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

справа №372/3570/22 Головуючий у суді І інстанції: Бойко В.Ю.

провадження №22-ц/824/13110/2024 Головуючий у суді ІІ інстанції: Сушко Л.П.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 жовтня 2024 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

Головуючого судді: Сушко Л.П.,

суддів: Кулікової С.В., Олійника В.І.,

секретар судового засідання: Дуб С.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Давиденко Олександри Сергіївни, яка діє в інтересах ОСОБА_1 та апеляційною скаргою адвоката Стельниковича Сергія Анатолійовича, який діє в інтересах ОСОБА_2 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 10 травня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання шлюбного договору недійсним,

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2022 року позивач звернулась до суду з вищевказаним позовом, уточнивши який зазначила, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі з 16.05.2009 року по 24.10.2020 року та від спільного проживання народились двоє дітей. Під час перебування в шлюбі сторони набули майно, що складається з квартири, земельної ділянки, гаражу, автомобілів та корпоративні права на будівельне підприємство. 22.12.2020 року сторони уклали шлюбний договорів, за яким позивачу залишалась у власність квартира, яка була придбана за її кошти. Все інше нерухоме майно, яке придбано за спільні кошти, автомобілі та корпоративні права залишались у власності відповідача. Вказаний договір був підписаний позивачем під тиском відповідача та обманом. Крім того, умови договору щодо поділу майна поставили позивача у надзвичайно невигідне матеріальне становище. В зв`язку з цим, позивач просить визнати шлюбний договір недійсним.

Представником відповідача надано відзив на позовну заяву, відповідно до якого відповідач заперечує проти задоволення позову та зазначив, що все майно, окрім частини квартири було придбано за кошти відповідача, оскільки позивач не працювала. При укладені договору жодного тиску чи обману позивача не було. Позивач розуміла, що все майно набуто відповідачем і тому сторони уклали договорів. Крім того, позивачу цим договором передано право власності на квартиру набуту під час шлюбу, що спростовує твердження, що оспорюваний договорів поставив її у надзвичайно невигідне становище. В зв`язку недоведеністю позовних вимог, в задоволенні позову просить відмовити.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 10 травня 2024 року позов задоволено частково.

Визнано недійсним п. 4.2.1. та п. 5.5. шлюбного договору укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 22 грудня 2020 року, зареєстрованого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дешко Н.М., номер в реєстрі 7255.

В задоволенні позову в іншій частині щодо визнання шлюбного договору недійсним відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 700 грн.

Не погодившись з вказаним судовим рішенням, адвокат Давиденко О.С., яка діє в інтересах ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просила його скасувати частково і ухвалити у частині щодо визнання шлюбного договору недійсним нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 , щодо визнання шлюбного договору недійсним задовольнити у повному обсязі.

Доводи апеляційної скарги обгрунтовані тим, що фактично судом першої інстанції встановлено, що все рухоме та нерухоме майно, а також корпоративні права після підписання шлюбного договору придбані сторонами за час шлюбу залишились у відповідача, що ставить позивачку у вкрай невигідне матеріальне положення.

Посилалась на те, що судом першої інстанції не взято до уваги докази того, що позивачка перебувала в умовах психологічного тиску з боку відповідача на момент підписання спірного договору. Відтак волевиявлення позивача не було вільним і не відповідало її внутрішній волі щодо умов договору, даний факт підтверджено свідками по справі у судовому засіданні. Тому позивачка не бажала реального настання правових наслідків договору, який ставить її та її дітей у вкрай не вигідне матеріальне положення.

Вважає, що договір містить умови, що обмежені нормами чинного законодавства, а саме ч.ч. 4, 5 ст. 93 СК України, а тому не можуть бути врегульовані договором, оскільки існує пряма заборона, встановлена актом законодавства.

Не погодившись із вказаним судовим рішенням, адвокат Стельникович С.А., який діє в інтересах ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій просив його скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Доводи апеляційної скарги обгрунтовані тим, що посилання позивачки про наявність будь-якого тиску зі сторони відповідача при підписанні шлюбного договору, ОСОБА_1 вдається лише до безпідставних, необгрунтованих звинувачень, при цьому не надає жодного доказу щодо звернення до будь-якого правоохоронного органу в тому числі до Обухівського РУП ГУ НП в Київській області, оскільки можу вказати, що жодного разу не реєструвалась будь-яка заява ОСОБА_1 , про вчинення по відношенню до неї зі сторони відповідача будь-яких протиправних чи насильницьких дій.

Вважає безпідставними посилання позивачки про те, що положення пунктів 4 та 5 шлюбного договору, ставлять її вкрай невигідне положення та суперечать вимогам чинного законодавтсва, оскільки позивачка не приймала участі у накопиченні сімейного бюджету, так як з 2013 року до 2020 року знаходилась у декретній відпустці по догляду за дітьми, а починаючи з 2020 року працювала лише частково, заробітної плати якої не вистачало навіть на власні мінімальні потреби. Також вона не отримувала від батьків кошти в якості подарунків, та не вкладала їх в сімейний бюджет, та на придбання будь-якого майна, окрім 24 000 доларів США з продажу 2-х кімнатної квартири, які були часткою при купівлі трикімнатної квартири загальною вартістю 54 000 доларів США.

Обгрунтовуючи доводи апеляційної скарги в частині допитаних в судовому засіданні суду першої інстанції свідка ОСОБА_3 , яка є рідною сестрою позивачки, свідка ОСОБА_4 , свдіок ОСОБА_5 є родичами першої лінії, в судомову засіданні нічого не підтвердили щодо укладеного шлюбного договору, оскільки не були присутні під час його складання та не розуміють його зміст.

30 липня 2024 року до Київського апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу відповідача від представника ОСОБА_1 - адвоката Давиденко Олександри Сергіївни, в якому просила апеляційну скаргу ОСОБА_6 залишити без задоволення.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга адвоката Давиденко Олександри Сергіївни, яка діє в інтересах ОСОБА_1 не підлягає задоволенню, а апеляційна скарга адвоката Стельниковича Сергія Анатолійовича, який діє в інтересах ОСОБА_2 підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Вирішуючи даний спір та задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції керувався частинами 4 та 5 ст. 93 СК України та обгрунтовував свої висновки тим, що п.4.2.1. та п.5.5. шлюбного договору регулюються питання щодо передачі у власність майна одному із подружжя, право на яке підлягає державній реєстрації, суд прийшов до висновку, що вказані умови договору суперечать ч.5 ст.93 СК України, а тому визнані судом першої інстанції недійсними.

Такі висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи та вимогам закону.

Крім того, судом першої інстанції не встановлено обставин, що інші умови шлюбного договору за виключенням п.п. 4.2.1. та 5.5., які визнані судом недійсними, ставлять позивача у надзвичайно невигідне матеріальне становище. Також судом не встановлено, що позивач при укладанні оспорюваного шлюбного договору не розуміла значення своїх дій, а волевиявлення не було вільним і не відповідати її внутрішній волі. А тому у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору відмовлено.

Такі висновки суду відповідають обставинам справи та вимогам закону.

Відповідно до частин 1-5 статі 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Встановлено, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі з 16.05.2009 по 24.10.2022 роки, що визнається сторонами по справі.

Під час шлюбу у сторін народилось двоє дітей, ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_8 ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується відповідними свідоцтвами про народження.

Під час шлюбу, сторонами було придбано майно, зокрема: квартира, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом з Державного реєстру від 30.07.2019 року, що належить позивачу та відповідачу по частини квартири кожному; земельна ділянка, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується копією договору оренди земельної ділянки та витягом з державного реєстру від 26.06.2019 року зареєстрована за відповідачем ОСОБА_2 ; нежитлове приміщення, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 , приміщення №23 що підтверджується витягом з державного реєстру від 13.10.2022 року, зареєстроване за ОСОБА_6 ; гараж, що розташований за адресою: АДРЕСА_4 , що зареєстрований за відповідачем ОСОБА_2 підтверджується копією договору оренди гаражу та витягом з державного реєстру від 26.06.2019 року.

Також сторонами набуто під час перебування в шлюбі сторони набули у власності автомобіль ЗИЛ (зареєстрований на ім`я відповідача від 08.10.2015 року), автомобіль BYD, VIN НОМЕР_4 (зареєстрований на ім`я відповідача 26.08.2016 року), автомобіль BYD, VIN НОМЕР_1 (зареєстрований на ім`я відповідача 01.10.2016 року), автомобіль Chery (зареєстрований на ім`я відповідача 27.03.2009 року), екскаватор-навантажувач JCB (зареєстрований на ім`я відповідача), що підтверджується свідоцтвами про реєстрації транспортних засобів та довідкою Головного сервісного центру МВС від 06.09.2022.

Крім того, відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру від 11.12.2013 року, ОСОБА_2 став засновником підприємства ТОВ «Вітон».

22.12.2020 року ОСОБА_2 та ОСОБА_9 уклали шлюбний договір.

Відповідно до п. 4.1 шлюбного договору подружжя домовилися (дійшли згоди), що на майно, яке буде набуте чоловіком (дружиною) за час шлюбу, починаючи від дати його державної реєстрації, не поширюються положення ст. 60 СК України, а саме, це майно не є (не буде вважатися) спільною сумісною власністю подружжя. Подружжя дійшли згоди, що майно, яке буде набуте чоловіком (дружиною) під час шлюбу, починаючи від дати укладання договору, є особистою приватною власністю чоловіка (дружини).

Відповідно до п.4.2.1. шлюбного договору, майно, право на яке підлягає державній реєстрації належить на праві особистої приватної власності тому із Подружжя, на ім`я якого майно зареєстровано.

Відповідно до розділу 5 шлюбного договору встановлено особливості правового режиму окремих видів майна, а саме п.п. 5.3 корпоративні права (частка (вклад) у майні (статутному капіталі) господарських товариствах приватних підприємств, у будь-яких інших організаційно-правових формах, придбані під час шлюбу являються під час шлюбу та у випадках його розірвання власністю того з подружжя, на чиє ім`я оформлене придбання вказаних корпоративних прав.

Відповідно до п.5.5. шлюбного договору, квартири, житлові і нежитлові будинки і споруди, нежитлові приміщення, гаражі, місця в підземних і наземних паркінгах та інші об`єкти нерухомого майна і земельні ділянки з будівлями на них та інше майно, право на яке підлягає реєстрації, придбане або побудоване Подружжям до шлюбу або в період шлюбу, є власністю того із Подружжя, на чиє ім`я воно оформлено та зареєстровано чи набуто в порядку спадкування, дарування або в іншій спосіб одним із подружжя від його батьків, тобто набуте Чоловіком від своїх батьків вважатиметься особистою приватною власністю Чоловіка, а набуте Дружиною від своїх батьків вважатиметься особистою приватною власністю Дружини.

Відповідно до п. 7.1, п. 7.2 шлюбного договору кожен з подружжя не відповідає за майновими зобов`язаннями один одного. Кожен з подружжя несе відповідальність перед кредитором за невиконання чи неналежне виконання прийнятих на себе зобов`язань самостійно та в межах належного йому на праві особистої привтаної власності майна.

Відповідно до п. 10.5 шлюбного договору зміст договору, відповідальність, права і обов`язки сторін, правові наслідки вибраного ними правового режиму майна, зміст статей 57-59, 60-73, 76, 93-103 Сімейного кодексу України, ст.ст. 215-236, 319, 355-372 Цивільного кодексу України нотаріусом роз`яснено сторонам.

Відповідно до медичної документації ОСОБА_1 11.11.2020 року, 23.12.2020 року проходила огляд у невропатолога.

Допитана в судовому засіданні суду першої інстанції свідок ОСОБА_3 показала, що є рідною сестрою позивача. Квартира, яку сторони придбали під час шлюбу, була куплена за кошти позивача. Позивач працювала та мала дохід. Відповідач кошти не надавав та вчиняв до позивача психологічний тиск, поводив себе неадекватно, вона перебувала під його впливом.

Допитана в судовому засіданні суду першої інстанції свідок ОСОБА_4 показала, що має дружні стосунки зі сторонами. Позивач та відповідач після одруження проживали в квартирі позивача, в подальшому продали належну позивачу квартиру та придбали нову за кошти отримані від продажу попередньої квартири. Позивач постійно працювала, навіть у декреті, проте жалілась, що відповідач всі кошти вкладав у бізнес. Позивач купувала продукти та речі дітям за власні кошти. Через тиск відповідача, позивач перебувала в складному емоційному стані, проходила лікування в зв`язку з нанесенням відповідачем їй тілесних ушкоджень.

Допитаний в судовому засіданні суду першої інстанції свідок ОСОБА_5 показав, що є батьком позивача. Кватиру в якій після одруження проживали сторони, подарили батьки позивача. Дану квартиру сторони продали і за ці кошти купили нову. Позивач працювала. В позивача та відповідача були конфлікти, відповідач не надавав коштів на проживання, ображав позивача, бив її. Позивач лікувалась.

Відповідно до ч. 3 ст. 6 ЦК України передбачає, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, надаючи, таким чином, особам право вибору: використати існуючі норми законодавства для регулювання своїх стосунків або встановити для цих стосунків власні правила поведінки.

Принцип свободи договору відповідно до статей 6, 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше, можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.

Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до ст. 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Відповідно до ч. 1 ст. 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Окремим видом договірного регулювання сімейних відносин подружжя є шлюбний договір. У главі 10 СК України (статті 92-103) визначені вимоги до форми, змісту, строку дії та умов шлюбного договору, підстав його розірвання чи визнання недійсним.

Відповідно до частини першої статті 93 СК України шлюбний договір регулює майнові відносини між подружжям, визначає їхні майнові права та обов`язки.

У частинах четвертій, п`ятій статті 93 СК України містяться обмеження щодо змісту шлюбного договору: по-перше, договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені цим Кодексом, а також не повинен ставити одного із подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавством; по-друге, за шлюбним договором не може передаватись у власність одному із подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Норма статті 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу. Частинами другою, третьою та п`ятою статті 97 СК України встановлено, що сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них. Сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу. Сторони можуть включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.

У постанові Верховного суду від 10 травня 2022 року в справі №755/5802/20 (провадження № 61-17477св21) викладено такий висновок:

«- положення ЦК України субсидіарно застосовуються для регулювання сімейних відносин;

- у статті 103 СК України законодавець частково урегулював оспорюваність шлюбного договору. З урахуванням того, що положення ЦК України субсидіарно застосовуються для регулювання сімейних відносин, то до недійсності шлюбного договору (його частини) підлягають застосуванню норми § 2 «Правові наслідки недодержання сторонами при вчиненні правочину вимог закону» глави 16 ЦК України;

- для визнання судом оспорюваного шлюбного договору (його частини) недійсним необхідним є: наявність підстав для оспорення шлюбного договору (його частини); встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне приватне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного шлюбного договору (чи його частини) недійсним, так і порушення (не визнання або оспорювання) суб`єктивного приватного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного шлюбного договору;

- під змістом шлюбного договору розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Під вимогами, яким не повинен суперечити шлюбний договір (його частина), мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах;

- у статті 60 СК України закріплено принцип спільності майна подружжя. Сторони шлюбного договору мають можливість домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 СК України. Тобто, сторони шлюбного договору можуть домовитися, що: майно, набуте за час шлюбу, але після укладення шлюбного договору, буде набуватися сторонами на праві спільної часткової власності; режим спільності майна (стаття 60 СК України) може бути змінений за домовленістю сторін на режим роздільності. Сторони можуть включити до шлюбного договору умову, що повністю виключає можливість виникнення в майбутньому спільного подружнього майна. При цьому майно, набуте за час шлюбу, належатиме кожному з подружжя на праві приватної власності (роздільне майно).

У постанові Верховного суду від 26 квітня 2023 року в справі №295/4072/21 (провадження № 61-10012св22) зазначено, що:

«виходячи зі змісту статей 9, 103 СК України, статей 203, 215 ЦК України підставою недійсності шлюбного договору є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) таких вимог: 1) зміст шлюбного договору не може суперечити законодавству України, а також моральним засадам суспільства; 2) волевиявлення кожного із подружжя при укладенні шлюбного договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 3) шлюбний договір має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним».

У постанові Верховного суду від 26 лютого 2020 року в справі №755/19197/18 (провадження № 61-18343св19) зазначено, що:

«норма статті 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або будь-яких обмежень цього права.

Категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», вжита у частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України, та ці докази повинні бути оцінені судом у відповідності до норм цивільного процесуального законодавства.»

Аналогічний правовий висновок сформовано Верховним Судом України у постанові від 28 січня 2015 року у справі № 6-230цс14.

У постанові Верховного суду від 23 лютого 2023 року в справі №369/2435/20 (провадження № 61-21131св21) зазначено таке:

«Верховний Суд виходить із того, що аналіз наведених норм права (статей 93, 97 СК України) дає підстави для висновку, що свобода договору у регулюванні майнових відносин між подружжям є істотно обмеженою. Такі сторони не вправі у договорах між собою визначати такі умови, реалізація яких призводитиме до істотного дисбалансу між правами та обов`язками кожного із подружжя».

У постанові Верховного суду від 25 листопада 2020 року в справі №201/4255/16-ц (провадження № 61-9533св19) вказано, що:

«Повне та беззастережне скасування у певних відносинах презумпції спільності майна, набутого подружжям під час шлюбу, є можливим виключно за умови, якщо це не призводитиме до виникнення ситуації, коли одному із подружжя передбачається передання в особисту власність фактично усього майна, набутого ними спільно за час шлюбу.

Верховний Суд виходить із того, що шлюбний договір може містити особливі умови про розподіл спільного майна певним чином, відмінним від визначеного законодавством, а не запроваджувати дискримінаційну умову про безумовну передачу усього майна одному із подружжя».

У постанові Верховного суду від 30 листопада 2022 року в справі №334/7687/21 (провадження № 61-10300св22) вказано, що:

«Оскільки норми сімейного і цивільного законодавства не містять заборони чи обмеження права сторін шлюбного договору у визначені цими сторонами правового режиму майна, набутого ними до шлюбу, висновок суду про відповідність шлюбного договору вимогам статей 64, 74, 93, 97 СК України, статей 203, 215 ЦК України є правильним. Встановивши, що правовідносини сторін та правовий режим спірного майна урегульовано шлюбним договором, суд обґрунтовано застосував до цих правовідносин норми шлюбного договору, а не загальні норми СК України».

З урахуванням викладеного, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку задовольняючи частково позовні вимоги та визнаючи недійсним п. 4.2.1 та п. 5.5 шлюбного договору укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 22.12.2020 року, оскільки позивачем не надано жодних належних та допустимих доказів на підтвердження того, що шлюбний договір ставить її в надзвичайно невигідне матеріальне становище, суд апеляційної інстанції оцінюючи докази в їх сукупності та беручи до уваги, що позивач вільно погодилася на запропоновані умови, розуміла значення своїх дій та їхні правові наслідки, нотаріус ознайомив її з положенням цивільного та сімейного законодавства, приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

Суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку, вказавши що вище зазначені пункти шлюбного договору не відповідають вимогам ст. 93 СК України та регулюють передачу у власність нерухомого майна, яке підлягає державній реєстрації, оскільки як встановлено судом апеляційної інстанції під час перебування сторін у шлюбі було придбане майно, яке в державному реєстрі речових прав реєструвалось на позивача та відповідача окремо. У спірному шлюбному договорі сторони визначили правовий статус (право особистої власності) майна, яке вже зареєстровано в реєстрі та не потребує перереєстрації цього майна, за наслідками підписання договору.

Доводи апеляційної скарги позивача ОСОБА_1 про те, що все рухоме та нерухоме майно, а також корпотаритивні права після підписання шлюбного договору придбані сторонами за час шлюбу залишились у відповідача, що ставить позивачку у вкрай невигідне матеріальне положення, суд апеляційної інстанції відхиляє, оскільки за змістом укладеного між сторонами шлюбного договору, право власності на майно не передавалось, лише визначався правовий режим майна, набутого сторонами в період шлюбу. Оскільки право власності вже було зареєстровано за відповідачем, така угода не суперечить закону, а перехід права власності на нерухоме майно від одного власника до іншого, яке підлягає державній реєстрації, не відбувався.

У постанові Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 363/1545/20 наведений наступний правовий висновок: «Зазначений договір не суперечить частині 5 статті 93 СК України, оскільки сторони не передавали у власність один одному нерухоме чи рухоме майно, право на яке підлягає державній реєстрації, а тільки встановили правовий режим майна, право власності на яке вже було зареєстровано за кожною із сторін, відтак, судом правомірно відмовлено у задоволенні позову».

Доводи апеляційної скарги позивача ОСОБА_1 про те, що оспорюваний шлюбний договір поставив її у надзвичайно невигідне матеріальне становище не знайшли свого підтвердження під час апеляційного перегляду справи, оскільки категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», вжита у частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до частини третьої статті 10 ЦПК України. У справі, яка переглядається, суд дійшов висновку про недоведеність цієї обставини. Норма статті 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або будь-яких обмежень цього права.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 30 листопада 2022 року у справі № 334/7687/21 (провадження № 61-10300св22).

Крім того, позивачка не обґрунтувала в чому саме полягають надзвичайно невигідні для неї умови оспорюваних пунктів шлюбного договору та не довела, яким чином вони порушують її права. Зокрема позивачкою не надано доказів, які підтверджували б відсутність в неї власного майна чи те, що оспорювані умови договору порушують моральні засади суспільства.

Доводи апеляційної скарги позивчки про те, що судом не взято до уваги докази того, що позивачка перебувала в умовах психологічного тиску з боку відповідача на момент підписання спірного договору, суд апеляційної інстанції відхиляє, оскільки такі твердження не підтверджені відповідними належними та допустимими доказами.

Що стосується допитаних в суді першої інстанції свідків, суд апеляційної інстанції зазначає, що показання свідків в даному випадку залежать від інтересів тієї сторони, за заявою якої вони були викликані до суду першої інстанції; більш того, жоден із свідків не був присутнім при укладенні оспорюваних договорів, а дізнався про їх укладення вже через деякий час після їх укладення.

Інші доводи апеляційної скарги позивача висновків суду першої інстанції, викладених у рішенні, не спростовують.

Враховуючи викладене колегія суддів вважає, що позивачем не надано належних та допустимих доказів того, що шлюбний договір поставив її у надзвичайно невигідне матеріальне становище; зазначений договір не суперечить положенням статті 93 СК України.

З урахуванням викладеного суд апеляційної інстанції вважає, що майнові права позивачки не було порушено відповідачем.

Разом тим, суд апеляційної інстанції вважає слушними доводи апеляційної скарги відповідача ОСОБА_2 та такими, що заслуговують на увагу.

Отже, суд першої інстанції не визначився з характером спірних правовідносин, дійшов до помилкового висновку про наявність підстав до часткового задоволення, що призвело до порушення під час вирішення спору норм процесуального права та неправильного застосування норм матеріального права.

У зв`язку з цим, рішення Обухівського районного суду Київської області від 10 травня 2024 року підлягає скасуванню в частині задоволених позовних вимог прийняттям по справі нового судового рішення в цій частині про відмову у задоволенні позовних вимог.

Що стосується судових витрат, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 382 ЦПК України у випадку скасування або зміни судового рішення суд апеляційної інстанції здійснюється розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Враховуючи положення ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

За таких обставин, апеляційний суд вважає, що відповідно до вимог ст. 141 ЦПК України з позивача на користь відповідача підлягає стягненню судовий збір за подання апеляційної скарги ОСОБА_2 у розмірі 1488,60 грн.

Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Таким чином, апеляційний суд вважає, що доводи апеляційної скарги позивача ОСОБА_9 не знайшли свого підтвердження, разом з тим доводи апеляційна скарга відповідача ОСОБА_2 заслуговують на увагу, висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи, рішення суду першої інстанції ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права, що полягало у невірному наданні оцінці доказів та тлумаченні закону, і підлягає скасуванню, з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог відповідно до ст. 376 ЦПК України.

На підставі викладеного, керуючись ст.374, 376 ЦПК України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу адвоката Давиденко Олександри Сергіївни, яка діє в інтересах ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу адвоката Стельниковича Сергія Анатолійовича, який діє в інтересах ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення Обухівського районного суду Київської області від 10 травня 2024 року скасувати в частині задоволених позовних вимог про визнання недійсним п. 4.2.1 та п. 5.5. шлюбного договору укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 22 грудня 2020 року, зареєстрованого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дешко Н.М. номер в реєстрі 7255 та ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову в задоволенні вказаних позовних вимог.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені судові витраті зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 1488,60 грн.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту постанови.

Реквізити сторін:

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_5 .

Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП: НОМЕР_3 , адреса: АДРЕСА_5 .

Повний текст постанови складено «11» жовтня 2024 року.

Головуючий суддя Л.П. Сушко

Судді С.В. Кулікова

В.І. Олійник