Постанова

від 08.10.2024 по справі 902/1052/23

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33601 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 жовтня 2024 року Справа № 902/1052/23

Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії:

Головуючий суддя Мельник О.В.

суддя Петухов М.Г.

суддя Гудак А.В.

секретар судового засідання Стафійчук К.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги Міністерства оборони України та Заступника Генерального прокурора на рішення Господарського суду Вінницької області від 03.05.2024 (суддя Шамшуріна М.В., повний текст рішення складено 14.05.2024)

за позовом Заступника Генерального прокурора в інтересах держави в особі:

1) Вінницької обласної військової адміністрації

2) Міністерства оборони України

до 1) Подільського управління капітального будівництва Міністерства оборони України

2) Приватного підприємства "Особняк Центр"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивачів - Квартирно-експлуатаційний відділ м. Вінниця

про визнання недійсним договору

за участю представників:

прокурор - Толстореброва О.О.

позивача-1 - Страшок О.В.,

позивача-2 - Григорчук С.А.,

відповідача-1 - не з`явився,

відповідача-2 - Чубенко С.В.,

третьої особи - Єзерська Є.С.

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду Вінницької області від 03.05.2024 у задоволенні позову відмовлено. Судові витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви залишено за прокурором.

В обґрунтування свого рішення суд першої інстанції вказав, що Порядок організації будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей на земельних ділянках, що належать до земель оборони, який затв. постановою КМУ №715 від 06.07.2011 в частині утворення конкурсної комісії та проведення конкурсу підлягає застосуванню лише щодо земельних ділянок, які включені до Переліку земельних ділянок, що належать до земель оборони, на яких планується будівництво житла для військовослужбовців та членів їх сімей № 666-р. Водночас, вказаною постановою КМУ не врегульовано питання щодо поширення дії Порядку на будівництво житла для військовослужбовців та членів їх сімей із залученням небюджетних коштів на землях оборони у разі, якщо земельна ділянка не включена до Переліку №666-р.

При розгляді справи по суті суд встановив, що земельна ділянка, на якій планувалося здійснення будівництва на момент укладення спірного договору не була сформованою із присвоєнням їй кадастрового номера, щодо неї не було проведено експертно-грошової оцінки та така земельна ділянка не була включена до переліку №666-р, що фактично унеможливлювало застосування положень Порядку КМУ №715 до спірного договору, а тому відсутні правові підстави для визнання недійсним вказаного договору у зв`язку із недотримання вимог Порядку КМУ №715 від 06.07.2011.

Щодо відсутності у Подільського УКБ довіреності на укладення договору, із врахуванням Положення про Подільське управління капітального будівництва Міністерства оборони України, рішення Міністерства оборони України від 15.11.2004, спільного рішення Міністерства оборони України, Департаменту будівництва Міністерства оборони України, Головного квартирно-експлуатаційного управління Збройних Сил України, яке підписано 02.-03.12.2008 року, приймаючи до уваги втрату чинності наказу Міністерства оборони України від 03.11.2015 №610, який передбачав необхідність такої довіреності, а також відсутність відомостей у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань щодо обмежень повноважень керівника Подільського УКБ Міністерства оборони України, суд першої інстанції вказав, що Подільське УКБ укладаючи спірний договір діяло у межах наданих йому повноважень та функцій замовника будівництва покладених на нього Міноборони, що спростовує доводи прокурора про перевищення Подільським УКБ повноважень під час укладення спірного договору.

Крім того, проаналізувавши зміст спірного договору в аспекті правового регулювання договору про спільну діяльність, суд дійшов висновку, що укладений між сторонами договір з огляду на його предмет, розподіл прав та обов`язків між сторонами неможливо кваліфікувати як договір про спільну діяльність, оскільки обов`язок щодо здійснення конкретних дій, обумовлених предметом договору, зокрема, будівництво багатоповерхових житлових будинків фактично покладено на одну сторону - ПП "Особняк Центр", договір не містить кваліфікуючих ознак спільної діяльності, зокрема, спільності внесків, набуття здійснених вкладів у спільну часткову власність кожного з учасників договору та спільної (однакової) мети учасників договору, що стала підставою для його укладення. Також у спірному договорі сторони не обумовили спільне покриття витрат або збитків від будівництва та порядок вчинення цих дій.

Відтак, вказане виключає необхідність застосування до спірного договору Порядку укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном №296.

Враховуючи викладене, господарський суд дійшов висновку, що прокурором не доведено належними та допустимими доказами недобросовісність дій сторони договору ПП "Особняк-Центр" під час його укладення договору, перевищення повноважень Подільським УКБ при укладенні спірного договору, а також ту обставину, що Міністерство оборони України не було обізнане та не схвалило укладення спірного договору.

Отже, із врахуванням встановлених фактичних обставин справи та досліджених доказів, суд не вбачає правових та фактичних підстав для визнання недійсним договору від 02.10.2019 №16/19 про будівництво багатоповерхових житлових будинків по вул.Чехова, 8 у м.Вінниця укладеного між Подільським управлінням капітального будівництва Міністерства оборони України та Приватним підприємством "Особняк Центр", що є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, позивач-2 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задоволити у повному обсязі.

Апелянт, зокрема, вказує, що спірна земельна ділянка відноситься до земель оборони, а тому до спірного договору застосовуються положення Порядку організації будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей на земельних ділянках, що належать до земель оборони, який затв. постановою КМУ №715 від 06.07.2011. Натомість, господарський суд безпідставно та необґрунтовано відхилив позицію прокурора, що договір підлягає визнанню недійсним у зв`язку із недотримання вимог вказаного Порядку.

Позивач зазначає, що Міністерство оборони України підтримує позовні вимоги прокурора, а тому просить задоволити їх у повному обсязі.

Крім того, не погодившись із винесеним рішенням, Заступник Генерального прокурора звернувся із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Вінницької області від 03.05.2024 у справі № 902/1052/23 та ухвалити нове рішення, яким задоволити позовні вимоги в повному обсязі.

Прокурор із врахуванням ст.65, 77, 84 ЗК України, ст.4 Закону України "Про використання земель оборони" та належності спірної земельної ділянки до земель оборони вказує, що будівництво житла для військовослужбовців та членів їх сімей із залученням небюджетних коштів можливе за умови включення відповідної земельної ділянки до Переліку №666-р та з дотриманням Порядку №715.

Таким чином, використання земельної ділянки по вул.Чехова, 8 у м Вінниці, для будівництва житла повинно вирішуватися з обов`язковим застосуванням зазначених вище вимог ЗК України, Закону України "Про використання земель оборони" і Порядку №715, а тому вбачається проведення конкурсу та укладення спірного договору із грубим порушенням вимог Порядку №715, що є самостійною підставою для визнання такого договору недійсним, проте вказане належним чином не досліджено судом першої інстанції.

Також прокурор звертає увагу, що господарським судом не надано належної комплексної правової оцінки умовам договору (у тому числі предмета, характеру прав та обов`язків сторін, результатам виконання), у зв`язку з чим суд дійшов помилкового та необґрунтованого висновку про те, що оспорюваний договір не містить ознак договору про спільну діяльність, не визначивши при цьому його дійсну правову природу, не надав жодної оцінки обставинам, доводам усіх учасників справи і доказам, та, як наслідок, неправильно вирішив спір по суті.

При цьому, внаслідок неправильного застосування норм матеріального права щодо визначення правової природи договору судом першої інстанції залишено поза увагою ту обставину, що правовідносини щодо укладення договорів про спільну діяльність повинні бути врегульовані Порядком №296. Відтак, порушення Подільським УКБ процедури укладення договору про спільну діяльність, передбачену таким Порядком, зокрема, щодо неподання до Міністерства оборони України відповідного звернення із усіма необхідними документами, є достатньою підставою для визнання спірного договору недійсним у розумінні ч.4 ст.4, ч.1, 2 ст.203, ст.215 ЦК України.

Прокурор, із посиланням на Положення №284, Порядок №715 та Порядок №296, вважає, що вказані документи не містить норм, які уповноважують Подільське УКБ (в особі начальника) проводити відповідні конкурси та укладати договори про будівництво житла із залученням небюджетних коштів, а також діяти від імені Міністерства оборони України під час укладення таких договорів. Водночас, Подільське УКБ не є та не було землекористувачем земельної ділянки по вул. Чехова, 8 у м. Вінниця, тому не мало жодного речового права щодо цієї ділянки.

Звертає увагу, що укладання спірного договору про будівництво житлового комплексу на землях оборони суперечить цільовому призначенню та функціональному використанню земельної ділянки, що призводить до порушення одного з основних обов`язків власника та землекористувача - використання земельної ділянки за цільовим призначенням та вимог ст.91, 96 ЗК України.

У відповідності до ст.263 ГПК України ПП "Особняк Центр" подало відзив на апеляційні скарги, у якому вказує, що земельна ділянка, на якій планувалося здійснення будівництва на момент укладення спірного договору не була сформованою із присвоєнням їй кадастрового номера, щодо неї не було проведено експертно-грошової оцінки та така земельна ділянка не була включена до переліку № 666-р, що фактично унеможливлювало застосування положень Порядку КМУ № 715 до спірного договору.

Вважає, що суд вірно врахував відсутність будь-яких відомостей щодо обмежень повноважень керівника Подільського управління капітального будівництва Міністерства оборони України у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а також доказів скасування або повного виконання рішень Міноборони від 15.11.2004, від 02.-03.12.2008, внаслідок яких вони втратили чинність, а тому апеляційна скарга в частині відсутності повноважень Подільського УКБ є необґрунтована та безпідставна.

Відповідач-2 також зазначає, що спірний договір за своєю правовою природою є змішаним договором, який містить елементи інвестиційного договору, будівельного підряду (договір підряду, договір на капітальне будівництво) та елементи інших зустрічних зобов`язальних правовідносин, виникнення та існування яких не входить в суперечність з актами цивільного та господарського законодавства в частині не врегульованій інвестиційним договором та договором будівельного підряду.

ПП "Особняк Центр" вважає, що суд першої інстанції повно та всесторонньо дослідив усі обставини справи та дав належну правову оцінку зібраним у справі доказам; висновки суду відповідають дійсним обставинам справи та є законними. З огляду на викладене відповідач-2 просив апеляційні скарги Міністерства оборони України та Заступника Генерального прокурора залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Вінницької області від 03.05.2024 - без змін.

У судове засідання, призначене на 08.10.2024 року, відповідач-1 не забезпечив явку повноважного представника, хоча належним чином повідомлявся про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги (т.5, а.с.22 на звороті).

Відповідно до ч.1 ст.202 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі: неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки (ч.3 ст.202 ГПК України).

Враховуючи те, що судом вчинено всі необхідні дії для належного повідомлення учасників справи про день, час та місце розгляду справи, зважаючи на строк розгляду апеляційної скарги, визначений ч.1 ст.273 ГПК України, колегія суддів вважає за можливе розглянути апеляційні скарги в даному судовому засіданні у відповідності до вимог ст.269 ГПК України.

Відповідно до ч.1, 4 ст.269 ГПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Розглянувши апеляційні скарги в межах вимог та доводів наведених в них, відзив на апеляційні скарги, вивчивши матеріали справи, наявні в ній докази, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення місцевим господарським судом, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції при винесенні оскаржуваного рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Північно-західного апеляційного господарського суду дійшла наступного висновку.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, на підставі рішення виконавчого комітету Вінницької районної ради депутатів трудящих від 28.12.1948 № 116-024 Військовому містечку №2 1977 року видано державний акт на право постійного користування земельною ділянкою загальною площею 360,8 га Б№000014, про що у книзі записів державних актів зроблено запис під № 14 (т.1, а.с.44-48).

Згідно спільного рішення Державного комітету України по земельних ресурсах, Міністерства оборони України № 34/203 від 08.12.1992, розпорядження виконкому міської Ради народних депутатів № 293-р від 01.04.1993 створено комісію з інвентаризації земель оборонного відомства в межах м. Вінниця та здійснено інвентаризацію земель Міністерства оборони України на території міста Вінниці, зокрема, земельної ділянки Квартирно-експлуатаційної частини м. Вінниця по вул. Чехова за результатами якої встановлено, що Вінницькою КЕЧ району використовується 6 га, за результатами чого складено відповідний акт з експлікацією земель Міністерства оборони України (т.1, а.с.49-51).

Рішенням Вінницької міської ради від 29.03.2019 №1697 Квартирно- експлуатаційному відділу м. Вінниця (додаток 3) надано дозвіл на розроблення технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель орієнтовною площею 6 га по вул.Чехова, 8 для розміщення та постійної діяльності Збройних Сил України (т.1, а.с.58-63).

02.10.2019 року між Подільським управлінням капітального будівництва Міністерства оборони України (сторона-1) на підставі Положення про Подільське управління капітального будівництва Міністерства оборони України, затвердженого наказом Державного секретаря Міністерства оборони України №24 від 17.06.2003 (зі змінами), з однієї сторони та Приватним підприємством "Особняк Центр" (сторона-2), з метою будівництва багатоповерхових житлових будинків по вул. Чехова,8 у м. Вінниця укладено договір №16/19 про будівництво багатоповерхових житлових будинків по вул.Чехова, 8, у м. Вінниця(т.1, а.с. 40-43).

Згідно з п.1.1. договору предметом цього договору є співпраця і участь сторін у будівництві багатоповерхових житлових будинків по вул. Чехова, 8 у м. Вінниці, надалі "об`єкт", передача стороною-1 стороні-2 передбачених цим договором частини функцій замовника щодо проектування, будівництва, реалізації майнових прав на об`єкти нерухомого майна, що будуть створені в майбутньому, введення в експлуатацію, оформлення права власності.

Для цього стороні-2 надається право укладати договори купівлі-продажу нерухомого майна (квартири та ін.), яке буде створено в майбутньому, із юридичними та фізичними особами, приймати від них оплату, виконувати будівельно-монтажні роботи та інші зобов`язання, оформлення права власності згідно умов укладених договорів.

Вартість частини об`єкта (право власності сторони-2 на частину об`єкта) вважатиметься оплаченою стороною-2 у повному обсязі через інвестування стороною-2 у будівництво об`єкта і виконання стороною-2 частини функцій замовника.

Відповідно до п.1.2. договору сторона-2, здійснюючи функції замовника, діє від свого імені, чинить у межах цього договору всі необхідні юридичні дії та укладає на власний розсуд будь-які правочини, спрямовані на проектування та будівництво об`єкта, реалізації майнових прав на нерухомість, що буде створена в майбутньому, та несе за них повну відповідальність відповідно до законодавства України.

Пунктом 1.5. договору визначено, що відповідно до цього договору сторона-1 передає, а сторона-2 бере на себе зобов`язання здійснювати частину функції замовника щодо проектування, будівництва, реалізації майнових прав на нерухомість, що буде створена в майбутньому, введення в експлуатацію, оформлення права власності на об`єкт будівництва та його частини, визначені виключно цим договором

У відповідності до п.2.3. договору, об`єкт буде розміщено на земельній ділянці орієнтовною площею 4,0725 та, що розташована по вул. Чехова, 8, (виробнича база КЕВ м.Вінниця).

Згідно з п.3.4. договору після завершення будівництва, введення об`єкта в експлуатацію та підписання акта приймання-передачі та розподілу об`єкту стороні 1 підлягає безумовному отриманню 10% загальної площі житла (квартир) для заселення військовослужбовцями Збройних Сил України, що складає 3147,3 кв. м. житла, за ціною визначеною опосередкованою вартістю новозбудованого житла у Вінницькій області, конкретний перелік квартир, що передаються, буде визначено після проходження експертизи проекту, як додаток №1 до цього договору. При цьому якісний стан зазначеного житла (квартир) повинен відповідати встановленим санітарно-технічним вимогам (під "ключ").

Відповідно до п.3.8. договору після завершення будівництва, введення об`єкта в експлуатацію та підписання акта приймання-передачі та розподілу об`єкту сторона-2 набуває право власності на весь об`єкт без врахування тієї частини, яка за умовами цього договору передається стороні-1.

Договір набирає чинності з моменту його підписання і діє до виконання сторонами зобов`язань за договором або його дострокового припинення відповідно до умов договору (пункт 6.1. договору).

За умовами п.6.5. договору сторони підтверджують, що вони досягли згоди щодо всіх істотних умов договору і жодна з них не буде посилатися після укладення договору не недосягнення згоди з істотних умов договору як на підставу для визнання його неукладеним або недійсним.

Пунктами 6.6., 6.7. договору сторонами погоджено, що договір підпорядковується та тлумачиться згідно з правом України. Сторони підтверджують наявність у них такого обсягу правосуб`єктності, який необхідний для укладення та виконання договору, включаючи наявність у представників сторін достатніх повноважень.

Рішенням Вінницької міської ради від 22.05.2020 №2267 (додаток 4) затверджено технічну документацію із землеустрою щодо інвентаризації земель по вул. Чехова, 8 у м. Вінниця та віднесено земельну ділянку площею 4,0725 га з кадастровим номером 0510100000:01:052:0013 до категорії земель промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення з цільовим призначенням "для розміщення та постійної діяльності Збройних Сил України" (т.1, а.с.64-74).

Додатковим договором №1 від 10.07.2020 внесено зміни до договору (т.2, а.с.277-278), зокрема, договір доповнено п.2.4.2, згідно якого земельна ділянка має бути внесена в термін до 30.03.2021 року до переліку земельних ділянок, що належать до земель оборони, на яких планується будівництво житла для військовослужбовців та членів їх сімей із залученням небюджетних коштів, затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України від 22.05.2013 року №666.

Згідно рішення Вінницької міської ради від 30.09.2022 №1231 "Про перейменування вулиць, провулків, проїздів, тупиків, площ у місті Вінниці" вулицю Чехова перейменовано у вулицю Гетьмана Мазепи (т.1, а.с.75-81).

Прокурор, вважаючи, що договір від 02.10.2019 про будівництво багатоповерхових житлових будинків по вул.Чехова, 8 у м.Вінниця на земельній ділянці 4,0725, яка входить до складу земель оборони, укладено з перевищенням повноважень Подільського УКБ усупереч вимогам законодавства, що регламентує порядок використання земель оборони, порядок та організацію будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей на цій землі, порядок укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами договорів про спільну діяльність, зокрема, без погодження та проведення конкурсу Міністерством оборони України та отримання дозволу Вінницькою обласною військовою адміністрацією, а також усупереч інтересам держави і суспільства, звернувся з даним позовом до суду.

Щодо наявності підстав для представництва прокурором інтересів держави в даній справі, судова колегія, із врахуванням листів Офісу Генерального прокурора до Вінницької обласної військової адміністрації від 31.05.2023, від 22.06.2023, до Міністерства оборони України від 23.06.2023, надісланих у зв`язку із виявленими порушеннями вимог законодавства щодо незаконності розпорядження та користування землями оборони, а також листи від 28.07.2023 до вказаних органів про намір звернутися до суду з позовом в інтересах держави, вважає вірним висновок суду першої інстанції про дотримання прокурором вимог ст.53 ГПК України та ст.23 Закону України "Про прокуратуру" для звернення до суду з відповідним позовом та наявності законних підстав для представництва прокурором інтересів держави, оскільки позивачі належним чином не здійснили захист інтересів держави в спірних правовідносинах, у зв`язку з чим у прокурора були обґрунтовані правові підстави для звернення з даним позовом до суду.

Крім того, апеляційний суд враховує, що Міністерство оборони України та Вінницька обласна військова адміністрація були обізнані про необхідність захисту інтересів держави, мали час та відповідні повноваження для їх захисту шляхом самостійного звернення з відповідним позовом до суду, однак цим правом не скористалася, чим фактично усунулися від реалізації повноважень по захисту інтересів держави, що свідчить про їх бездіяльність.

Аналізуючи встановлені обставини справи та надаючи їм оцінку в процесі апеляційного перегляду справи по суті заявлених позовних вимог, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до ст.202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків; правочин може вчинятися усно або в письмовій формі.

Положеннями ст.203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину та зазначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Вирішуючи спір про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Оцінюючи доводи прокурора щодо укладення спірного договору з порушенням Порядку організації будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей на земельних ділянках, що належать до земель оборони, затв. Постановою КМУ №715 від 06.07.2011 як однієї з підстав для визнання вказаного договору недійсним, колегія суддів враховує наступне.

Як вірно встановлено господарським судом, земельна ділянка площею 4,0725 га, яка розташована по вул.Чехова 8 у м. Вінниця , на якій згідно з умовами спірного договору планується будівництво багатоквартирних житлових будинків, належить до земель оборони.

Землі оборони становлять окрему категорію земель та відповідно до ст. 65, 77 ЗК України, ст.1 Закону України "Про використання земель оборони" та ст.14 Закону України "Про Збройні Сили України" визнаються земельними ділянками, наданими для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та реалізацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України.

У відповідності до ч.2 ст.4 Закону України "Про використання земель оборони" землі оборони можуть використовуватися для будівництва об`єктів соціально-культурного призначення, житла для військовослужбовців та членів їх сімей, а також соціального та доступного житла без зміни їх цільового відзначення.

Із метою забезпечення виконання ч.2 ст.4 Закону України "Про використання земель оборони" та ст.12 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" постановою КМУ від 06.07.2011 №715 затверджено Порядок №715.

Відповідно до п.3 Порядку №715 на земельних ділянках, що належать до земель оборони, будівництво житла здійснюється на конкурсних засадах. Замовником будівництва житла та організатором конкурсу є Міноборони, інший центральний орган виконавчої влади, що здійснює керівництво військовим формуванням, СБУ, Служба зовнішньої розвідки, Управління державної охорони та Держспецтрансслужба.

Таким чином, Кабінет Міністрів України, реалізовуючи виключні повноваження від імені держави на розпорядження земельними ділянками оборони, визначив Порядок №715, який є обов`язковим для застосування у сфері використання земель оборони, та регламентує процедуру забудови земель оборони з урахуванням правового статусу вказаної категорії земель, виключення випадків незаконного вибуття земель оборони з державної власності та використання земель оборони зі збереженням їх цільового призначення для будівництва соціального житла, зокрема, для військовослужбовців.

Натомість, розпорядженням Кабінету Міністрів України від 22.05.2013 №666-р "Про погодження переліку земельних ділянок, що належать до земель оборони, на яких планується будівництво житла для військовослужбовців та членів їх сімей із залученням небюджетних коштів", урядом погоджено розроблений Міністерством оборони України перелік земельних ділянок, що належать до земель оборони, на яких планується будівництво житла для військовослужбовців та членів їх сімей із залученням небюджетних коштів.

При цьому, судом встановлено, що вказане розпорядження не містило ні станом на дату укладення спірного договору, ні на даний час, відомостей про погодження Кабінетом Міністрів України будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей із залученням небюджетних коштів на земельній ділянці орієнтовною площею 4,0725 га, що розташована по вул. Чехова, 8 у м. Вінниця.

Апеляційний суд зауважує, що згідно умов додаткового договору №1 сторони передбачили обов`язок в термін до 30.03.2021 року внести спірну земельну ділянку до переліку земельних ділянок, що належать до земель оборони, на яких планується будівництво житла для військовослужбовців та членів їх сімей із залученням небюджетних коштів, затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України від 22.05.2013 року №666. Отже, сторони фактично визнали невідповідність спірного договору вимогам вказаного розпорядження КМУ.

Однак, як вбачається з матеріалів справи, визначений додатковою угодою обов`язок, сторонами виконано не було.

Враховуючи беззаперечно встановлений факт належності спірної земельної ділянки до земель оборони, приймаючи до уваги предмет спірного договору, характер і розподіл прав і обов`язків сторін, результат виконання договору, а також те, що процедура організації будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей на земельних ділянках, що належать до земель оборони, із залученням небюджетних коштів визначена лише Порядком № 715, колегія суддів вважає безпідставним висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для застосування вказаного Порядку №715 при укладенні спірного договору.

Судом встановлено, що наказом Подільського УКБ від 31.12.2015 за №41 затверджено склад конкурсної комісії щодо здійснення будівництва та придбання житла для військовослужбовців Збройних Сил України у м.Вінниці.

Згідно з протоколом від 19.12.2016 за результатами проведення цього конкурсу конкурсною комісією найкращою пропозицією з будівництва багатоповерхових житлових будинків на земельній ділянці по вул.Чехова, 8 у м.Вінниці визначено подану ПП "Особняк Центр".

Отже, замовником будівництва житла у спірних правовідносинах є Подільське УКБ, а не Міністерство оборони України, що суперечить законодавству, яке регламентує порядок використання земель оборони, а також порядку та організації будівництва житла для військовослужбовців та членів їхніх сімей на земельних ділянках, що належать до земель оборони, та відповідно є порушенням п.3 Порядку №715.

Щодо висновків суду першої інстанції про наявність повноважень у Подільського УКБ на проведення конкурсу та укладення договору про будівництво багатоповерхових будинків на землях оборони, апеляційний суд вважає за необхідне вказати таке.

Як вбачається зі змісту спірного договору, під час підписання вказаного договору Подільське УКБ діяло лише на підставі Положення про Подільське управління капітального будівництва Міністерства оборони України, затв. наказом Державного секретаря Міністерства оборони України від 17.06.2023 №24 (далі - Положення).

Згідно з п.1 якого Подільське УКБ є державною госпрозрахунковою установою Міністерства оборони України та призначене для забезпечення виконання завдань капітального будівництва житла для військовослужбовців і членів їх сімей, об`єктів військового призначення для потреб Збройних Сил України з метою підтримання їх у стані бойової та мобілізаційної готовності. Управління підпорядковане начальнику управління капітального будівництва та придбання житла Головного управління розквартирування військ і капітального будівництва Міністерства оборони України.

У відповідності до п.7 Положення, Управління відповідно до покладених на нього завдань, зокрема, за погодженням з управлінням капітального будівництва об`єктів житла Головного управління розквартирування військ і капітального будівництва Міністерства оборони України укладає договори на пайову участь у будівництві об`єктів іншими замовниками; вишукує та залучає кошти інвесторів у будівництво об`єктів у визначеному законодавством України та цим Положенням порядку та укладає договори (контракти), які узгоджуються в управлінні капітального будівництва та придбання житла Головного управління розквартирування військ капітального будівництва Міністерства оборони України.

Органом управління майном, управління майном, яке віднесено до земель оборони, є Міністерство оборони України, що підтверджується Законами України "Про управління об`єктами державної власності", "Про правовий режим майна у Збройних Силах України", "Про оборону України", "Про Збройні Сили України".

Пунктом 1.5 Положення про організацію будівництва об`єктів у Міністерстві оборони України та Збройних Силах України, затв. наказом Міністерства оборони України №284 від 05.06.2019, передбачено, що замовником будівництва об`єктів ЗС України, які споруджуються за рахунок коштів державного бюджету та інших джерел, не заборонених законодавством, є Міністерство оборони України.

Згідно з п.1.6 Положення №284, функції замовника капітального будівництва об`єктів Збройних Сил України покладаються на територіальні управління капітального будівництва як на виконавців на підставі довіреностей на право укладення від імені Міністерства оборони України договорів на здійснення будівництва.

Аналіз приписів Положення №24, Положення №284 та Порядку №715 дає підстави для висновку про відсутність норм, які б уповноважували Подільське УКБ самостійно, без узгодження з Міністерством оборони України проводити відповідні конкурси та укладати договори про будівництво житла із залученням небюджетних коштів, а також діяти від імені Міністерства оборони України під час укладення таких договорів.

Враховуючи відсутність в матеріалах справи доказів у підтвердження погодження Міністерством оборони України на укладення спірного договору, в тому числі і відсутність довіреності як це передбачено Положенням №284, апеляційний суд дійшов висновку про перевищення Подільським УКБ, наданих йому повноважень, щодо проведення конкурсу та укладення договору про будівництво багатоквартирних будинків, оскільки вчинення таких дій належать виключно до повноважень Міністерства оборони України.

Разом з тим, варто зауважити, що Подільське УКБ не є та не було користувачем земельної ділянки по вул.Чехова, 8 у м.Вінниця, а тому не мало жодного речового права щодо останньої.

Крім того, колегія суддів також враховує, що юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону (ч.1 ст.92 ЦК України).

Правочини юридична особа також вчиняє через свої органи, що з огляду на ст.237 ЦК України утворює правовідношення представництва, в якому орган або особа, яка згідно з установчими документами юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана або має право вчини правочин від імені юридичної особи, у тому числі вступати у правовідносини з третіми особами.

За ч.1 ст.238 ЦК України, представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє.

Частиною 3 ст.92 ЦК України передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти виключно в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно, у межах повноважень.

Відповідно до ст.241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим, зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов`язки з моменту вчинення цього правочину.

Загальне правило, що випливає зі змісту норм ст.241 ЦК України, таке: представництво з перевищенням повноважень не породжує властиві представництву наслідки, тобто не створює діями представника права й обов`язки в іншої особи, від імені якої вчинено правочин. У наведеній статті зазначається лише про один варіант поведінки особи, представник якої вийшов за межі наданих йому повноважень, а саме схвалення нею цих його дій.

При оцінці судами обставин, що свідчать про схвалення правочину особою, яку представляла інша особа, необхідно брати до уваги, що незалежно від форми схвалення воно повинно виходити від органу або особи, уповноваженої відповідно до закону, установчих документів або договору вчиняти такі правочини або здійснювати дії, які можуть розглядатися як схвалення (відповідний правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 14.08.2018 у справі 910/15151/17).

З огляду на укладення договору Подільським УКБ за відсутності погодження Міністерством оборони України, а також враховуючи відсутність доказів вчинення Міністерством оборони України будь-яких дій, які б свідчили про схвалення ним спірного правочину, колегія суддів дійшла висновку про наявність правових підстав для визнання недійсним договору від 02.10.2019 у зв`язку з відсутністю необхідного обсягу цивільної дієздатності, що виключає застосування до спірних правовідносин приписів ч.3 ст.92, ст.241 ЦК України.

Оцінюючи наявність чи відсутність правових підстав для застосування Порядку №296 у спірних правовідносинах із врахуванням правової природи оспорюваного договору, апеляційний суд зазначає наступне.

Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у постанові від 18.05.2023 у справі №910/7975/21 сформулював висновок про те, що зміст договору та його правова природа не залежать від назви. Правова природа договору визначається з огляду на його зміст, а тому при оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків.

Крім того, суд касаційної інстанції вказав, що змішаний договір є юридично-технічним інструментом інтеграції, завдяки якому можна уникнути дроблення регулювання договірних відносин їх учасниками, коли необхідно досягти відповідної мети; у будь-якому змішаному договорі можуть бути зафіксовані такі умови, які доповнюють, уточнюють одна одну, але у жодному разі не є взаємовиключними, так само як і юридичні цілі договорів, що об`єднуються (правовий результат, на який спрямована воля сторін) не можуть бути суперечливими. Якщо укладений договір опосередковує різнорідні відносини (два або більше їх різновидів) та об`єднує умови, об`єктивно необхідні для формування єдиного зобов`язання за рахунок різних типів зобов`язань, такий договір є змішаним.

Із урахуванням вищевикладеного вбачається, що сторони вправі укласти договір, який містить елементи двох і більше договорів, тобто змішаний договір.

У відповідності до ст.1, 4 Закону України "Про інвестиційну діяльність" (в редакції чинній на дату укладення спірного договору), інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об`єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект.

Об`єктами інвестиційної діяльності можуть бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди і оборотні кошти в усіх галузях та сферах народного господарства, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об`єкти власності, а також майнові права (ч.1 ст.4 Закону).

Інвестування та фінансування будівництва об`єктів житлового будівництва з використанням недержавних коштів, залучених від фізичних та юридичних осіб, у тому числі в управління, може здійснюватися виключно через фонди фінансування будівництва, фонди операцій з нерухомістю, інститути спільного інвестування, а також шляхом емісії цільових облігацій підприємств, виконання зобов`язань за якими здійснюється шляхом передачі об`єкта (частини об`єкта) житлового будівництва. Інші способи фінансування будівництва таких об`єктів визначаються виключно законами (ч.3 ст.4 Закону).

Відповідно до ст. 1130 ЦК України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов`язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об`єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об`єднання вкладів учасників.

Статтею 1131 ЦК України встановлено, що договір про спільну діяльність укладається у письмовій формі. Умови договору про спільну діяльність, у тому координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.

Згідно зі ст. 1132 ЦК України за договором простого товариства сторони (учасники) беруть зобов`язання об`єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети.

Вкладом учасника вважається все те, що він вносить у спільну діяльність (спільне майно), у тому числі грошові кошти, інше майно, професійні та інші знання, навички, вміння, а також ділова репутація та ділові зв`язки (ч.1 ст.1133 ЦК України).

Здійснюючи тлумачення як норм Закону України "Про інвестиційну діяльність", так і ст. 1130, 1131 ЦК України, апеляційний суд звертає увагу про те, що інвестиційна діяльність (у широкому сенсі) може здійснюватися на підставі договору і може бути кваліфікована як спільна господарська діяльність, яка здійснюється шляхом об`єднання вкладів (інвестицій) та зусиль учасників задля досягнення визначеної ними мети діяльності (створення прибутку та/або досягнення соціального ефекту); оскільки, інвестиційна діяльність здійснюється не за галузевим принципом, а може стосуватися будь-якої галузі та сфери економіки, то договір, який опосередковує інвестиційну діяльність, може бути змішаним, тобто містити положення різних видів господарських договорів залежно від предмета й цілей інвестування (договору про спільну діяльність, капітального будівництва, кредитування, купівлі-продажу, довірчого управління майном тощо); якщо із змісту конкретного договору (незалежно від того, як він поіменований сторонами) вбачається, що він містить ознаки договору про спільну діяльність, на відносини сторін поширюються загальні норми ЦК України про спільну діяльність та інших актів законодавства, якими встановлено спеціальні норми про спільну діяльність, розраховані на певне коло суб`єктів господарювання (правова позиція узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 18.05.2023 у справі № 910/7975/21).

Із аналізу змісту спірного договору вбачається, що сторони взяли на себе зобов`язання діяти спільно для досягнення певної мети (будівництво багатоквартирних будинків), для чого кожна із сторін внесла певні вклади, зокрема, Подільське УКБ внесло свою частку у вигляді земельної ділянки, яку передало під забудову, а також передало ПП "Особняк Центр" функції замовника будівництва. У свою чергу, приватне підприємство внесло грошові кошти, здійснивши інвестування за договором з подальшим розподілом результатів спільної діяльності: Подільському УКБ - 10% від загальної площі квартир об`єкта нерухомості, інша частина об`єкта нерухомості - ПП "Особняк Центр".

Таким чином, зважаючи на викладене, приймаючи до уваги положення спірного договору, суд апеляційної інстанції встановив, що вказаний договір має ознаки змішаного договору, зокрема, містить елементи зобов`язальних правовідносин у сфері інвестування (інвестиційний договір), а також елементи договору про спільну діяльність, оскільки сторони договору діють спільно для досягнення певної мети, без створення юридичної особи та не виступають стосовно один одного як боржник і кредитор.

Подібні висновки про віднесення аналогічних за змістом договорів саме до договорів про спільну діяльність, викладені у постановах Верховного Суду від 18.04.2018 у справі №910/4501/17, від 20.06.2023 у справі №922/2952/21 та від 07.11.2023 у справі №910/5188/22.

Пунктом 20 ч.1 ст.6 Закону України "Про управління об`єктами державної класності" передбачено, що уповноважені органи управління відповідно до покладених на них завдань погоджують підприємствам, що належать до сфери їхнього управління, договори про спільну діяльність, зміни до них та контролюють виконання умов цих договорів.

Правовідносини щодо укладання договорів про спільну діяльність врегульовані Порядком укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, затв. постановою КМУ від 11.04.2012 №296.

Суб`єкт господарювання, що виявив намір укласти договір, подає центральному органові виконавчої влади, до сфери управління якого він належить, звернення щодо погодження укладення договору разом з відповідними документами. Орган управління готує протягом місяця з дня надходження від суб`єкта господарювання звернення щодо погодження укладення договору за погодженням з Мінекономіки, Мінфіном, Фондом державного майна та Мін`юстом відповідний проект рішення КМУ. У подальшому орган управління подає в установленому порядку на розгляд КМУ узгоджений проект рішення щодо погодження укладення договору разом з документами, зазначеними в абз. 4 - 6 п. 3 цього Порядку (п. 2, 3, 4 Порядку № 296).

Із врахуванням висновку суду, що спірний договір містить елементи договору про спільну діяльність, приймаючи до уваги, що вказаний договір стосується суб`єктів державного сектору господарювання, то на нього поширюється дія Порядку від 11.04.2012 №296.

Натомість, апеляційним судом встановлено, що Подільське УКБ не подавало до Міністерства оборони України відповідне звернення із усіма необхідними документами, чим порушило процедуру укладання договору, передбачену положеннями Порядку №296, що в розумінні ст.203, 215, 216 ЦК України є достатньою правовою підставою для визнання договору №16/19 від 02.10.2019 недійсним.

Щодо невідповідності договору інтересам держави і суспільства та визнання спірного договору недійсним відповідно до положень ч.3 ст.228 ЦК України, колегія суддів із врахуванням положень Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", Положення про Міністерство оборони України, вважає, що передбачена законодавством можливість забудови земельних ділянок зі збереженням їх цільового призначення та державної форми власності обумовлює таку забудову виключно житлом для військовослужбовців або соціального та доступного житла.

Однак, фактичне виконання умов оспорюваного договору призведе до створення на землях оборони нового об`єкта невійськового призначення (житлового комплексу, можливо, 10 % як житла для військовослужбовців та 90 % - для інших осіб), право власності на який згідно п.3.8 спірного договору після завершення будівництва, введення об`єкта в експлуатацію та підписання акта приймання-передачі та розподілу об`єкту набуває ПП "Особняк Центр" (на весь об`єкт без врахування тієї частини, яка за умовами цього договору передається Подільському УКБ), що свідчить про ігнорування закріплених Конституцією України гарантій забезпечення соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, використання земель оборони не за визначеними законом цілями, нівелювання мети забезпечення житловими приміщеннями військовослужбовців Збройних Сил України та як наслідок вказане дає підстави для висновку, що спірний договір суперечить інтересам держави і суспільства.

Відтак, із системного аналізу норм законодавства та фактичних обставин справи, колегія суддів дійшла висновку, що спірний договір укладено всупереч вимогам ст.21, 77, 84, 102-1, 122 ЗК України, ст.92, 203, 237, 238 ЦК України, Закону України "Про використання земель оборони", Порядкам №715 та №296, а тому наявні правові підстави для визнання недійсним договору про будівництво багатоквартирних житлових будинків на підставі ч.1 ст.203, ч.1 ст.215 ЦК України.

Водночас, колегія суддів зазначає, що, вирішуючи господарський спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 06.02.2024 у справі №916/1431/23, від 07.05.2024 у справі №910/11383/23, від 20.06.2023 у справі №904/2470/22, від 04.04.2023 у справі № 902/311/22.

За змістом ч.1, 2 ст.5 ГПК України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Під захистом права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника, і такі способи мають бути доступними й ефективними. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Переважно спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування. (постанова Великої Палати Верховного Суду від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19).

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили би компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ вказав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 Конвенції також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його застосування не було ускладнено діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п.75 рішення ЄСПЛ у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2005).

Додатково в контексті обраного способу захисту, розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача у цих правовідносинах, позовні вимоги позивача не можуть бути задоволені (подібні висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19).

Водночас, ефективність позовної вимоги має оцінюватися виходячи з обставин справи та залежно від того, чи призведе задоволення такої вимоги до дійсного захисту інтересу позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії). Таким чином, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17, від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц, від 22.10.2019 у справі №923/876/16).

Застосування судом того чи іншого способу захисту має призводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту.

Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 16.02.2021 у справі №910/2861/18.

Із урахуванням викладеного колегія суддів зазначає, що, розглядаючи дану справу по суті позовних вимог, необхідно з`ясувати, чи є спосіб захисту, обраний прокурором, ефективним для захисту права держави у спірних правовідносинах.

Питання щодо ефективності обраного способу захисту права відіграє важливу роль та безпосередньо впливає на результат вирішення справи, оскільки, як вже зазначалося, якщо суд дійде висновку про те, що обраний позивачем спосіб захисту є неефективним для захисту порушеного права позивача у цих правовідносинах, позовні вимоги позивача не можуть бути задоволені.

Прокурор, звертаючись із позовом у даній справі, пред`явив до Подільського УКБ та ПП "Особняк Центр" позовні вимоги про визнання недійсним договору про будівництво багатоквартирних житлових будинків №16/19 від 02.10.2019.

Водночас, апеляційний суд враховує, що ч.1, 2 ст.216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Двостороння реституція є обов`язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов`язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину (аналогічний висновок викладено в п.64, 65 постанови Верховного Суду від 23.09.2021 у справі №904/1907/15).

Відповідно до ст.215, 216 ЦК України, вимога про застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину, як і про визнання його недійсним, може бути заявлена однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Така вимога може бути об`єднана з вимогою про визнання правочину недійсним, що в цілому сприяє швидкому та ефективному відновленню правового становища сторін, яке існувало до вчинення правочину, або заявлена як самостійна вимога у вигляді окремого позову. Якщо позов щодо застосування наслідків недійсності правочину не подано, суд не може застосувати наслідки недійсності оспорюваного правочину з власної ініціативи, оскільки згідно з абз.2 ч.5 ст.216 ЦК України зазначене право є у суду лише щодо нікчемних правочинів

Такий правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 23.09.2021 у справі №904/1907/15, від 09.09.2021 у справі №925/1276/19 та від 26.05.2023 у справі №905/77/21.

Слід зазначити, що визнання правочину недійсним не з метою домогтися відновлення власного порушеного права (та/або інтересу) у спосіб реституції, що застосовується між сторонами такого правочину, а з метою створити підстави для подальшого звернення з іншим позовом або преюдиційну обставину чи доказ для іншого судового провадження суперечать завданням господарського судочинства, наведеним у ч.1 ст.2 ГПК України.

Аналогічні висновки сформульовано у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2022 у справі №908/976/19.

Однак, розглядаючи спірні правовідносини, господарський суд помилково не врахував того, що позовна вимога про визнання правочину недійсним може бути ефективним способом захисту цивільних прав лише в разі, якщо вона поєднується з позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину.

Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 15.03.2024 у справі №904/192/22, постановах Верховного Суду від 07.05.2024 у справі №910/11383/23, від 09.07.2024 у справі № 926/900/22, від 19.06.2024 у справі №740/3262/20.

Водночас, апеляційний суд встановив, що прокурор, звертаючись із позовом у цій справі, зокрема, заявив позовні вимоги про визнання недійсним договору без пред`явлення позовних вимог про застосування наслідків недійсності правочину, що не є ефективним способом захисту права держави.

Обрання позивачем неналежного або неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові незалежно від інших встановлених судом обставин (правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19, від 02.02.2021 у справі №925/642/19, від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19, постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 15.03.2024 у справі №904/192/22).

Згідно п.2 ч.1 ст.275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.

Відповідно до ч.4 ст.277 ГПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Враховуючи викладене та приписи ч.1, 4 ст. 277 ГПК України, зважаючи на порушення судом першої інстанції вимог процесуального закону щодо всебічності, повноти та об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів та як наслідок помилкові висновки суду щодо відсутності порушених прав як підставу для відмови у задоволенні позову, а також неврахування неефективності обраного прокурором способу захисту права, колегія суддів дійшла висновку, що мотивувальну частину рішення Господарського суду Вінницької області від 03.05.2024 у справі №902/1052/23 про відмову у задоволенні позовних вимог слід змінити, виклавши її в редакції даної постанови.

Крім того, судовий збір за подачу апеляційних скарг залишається за скаржниками згідно ст.129 ГПК України, оскільки зміна мотивувальної частини оскаржуваного рішення та викладення її в редакції даної постанови, ніяким чином не відновлює будь-які права позивача.

Керуючись ст. 269, 270, 273, 275, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північно-західний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1. В задоволенні апеляційних скарг Міністерства оборони України та Заступника Генерального прокурора на рішення Господарського суду Вінницької області від 03.05.2024 у справі №902/1052/23 відмовити.

2. Рішення Господарського суду Вінницької області від 03.05.2024 у справі №902/1052/23 змінити, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції даної постанови.

3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст. 286-291 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складений "15" жовтня 2024 р.

Головуючий суддя Мельник О.В.

Суддя Петухов М.Г.

Суддя Гудак А.В.