Постанова

від 11.09.2024 по справі 203/837/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 вересня 2024 року

м. Київ

справа № 203/837/20

провадження № 61-7937св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - судді Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Олійник А. С.,

Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - Публічне акціонерне товариство «МТБ Банк»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

треті особи: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Мазуренко Сергій Вячеславович, приватний виконавець виконавчого округу Дніпропетровської області Куземченко Андрій Сергійович,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 липня 2022 року в складі колегії суддів Єлізаренко І. А., Красвітної Т. П., Свистунової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

Уберезні 2020 року Публічне акціонерне товариство «МТБ Банк» (далі - ПАТ «МТБ Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Мазуренко С. В. (далі - приватний нотаріус Мазуренко С. В.), приватний виконавець виконавчого округу Дніпропетровської області Куземченко А. С. (далі - приватний виконавець Куземченко А. С.), про визнання недійсними договорів дарування, іпотеки та скасування записів про державну реєстрацію права власності.

Позов обґрунтований тим, що рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 17 січня 2014 року у справі № 204/5584/13-ц, яке набрало законної сили 17 березня 2014 року, задоволено позов ПАТ «Марфін Банк», правонаступником якого є ПАТ «МТБ Банк», про стягнення з поручителя ТОВ «Завод спортивного обладнання» - ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором від 15 лютого 2008 року № 00123/D та договором поруки від 18 лютого 2008 року № 00350-CDу загальній сумі 4 786 591,72 дол. США.

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 30 вересня 2016 року у справі № 904/1965/13-г затверджено ліквідаційний баланс та звіт ліквідатора ТОВ «Завод спортивного обладнання». 11 жовтня 2016 року до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесено запис № 12241170026016240 про державну реєстрацію припинення юридичної особи ТОВ «Завод спортивного обладнання». Зобов`язання за кредитним договором та рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 17 січня 2014 року у справі № 204/5584/13-ц поручитель ОСОБА_1 , на якого за цим судовим рішенням покладено обов`язок зі сплати заборгованості, в добровільному порядку не виконав.

16 квітня 2014 року на виконання судового рішення у справі № 204/5584/13-цбуло видано виконавчий лист, на підставі якого 04 жовтня 2019 року приватний виконавець Куземченко А. С. відкрив виконавче провадження № НОМЕР_1. У межах вказаного виконавчого провадження був накладений арешт на всі грошові рахунки у банках, які належать ОСОБА_1 . Відомості про останнього як боржника у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 внесені до Єдиного реєстру боржників.

На підставі заяви ПАТ «МТБ Банк» про уточнення залишку заборгованості 29 листопада 2019 року приватний виконавець Куземченко А. С. виніс постанову про зміну реєстраційних даних у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 в частині зміни суми коштів, які підлягають стягненню з ОСОБА_1 , у розмірі 116 815 190,23 грн.

ОСОБА_1 був обізнаний щодо наявності судового рішення про стягнення з нього боргу на користь ПАТ «МТБ Банк» та про відкрите виконавче провадження.

У процесі виконавчого провадження приватний виконавець Куземченко А. С. встановив, що 14 червня 2014 року ОСОБА_1 уклав шлюб з ОСОБА_2 . У період шлюбу за дружиною боржника ОСОБА_2 було зареєстровано право власності на нерухоме майно:

- квартиру АДРЕСА_1 , (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1665732012101, підстава виникнення права власності - договір купівлі-продажу від 25 вересня 2019 року, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Златовою Н. А., підстава внесення запису - рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 48850657 від 25 вересня 2019 року);

- земельну ділянку площею 0,1000 га на АДРЕСА_2 , кадастровий номер 1210100000:09:462:0218 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 821836912101, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, підстава виникнення права власності - договір купівлі-продажу земельної ділянки 29 грудня 2015 року, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Якубою О. А., підстава внесення запису - рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 27630071 від 29 грудня 2015 року);

- будинок АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 821830612101, підстава виникнення права власності - договір купівлі-продажу нерухомого майна від 29 грудня 2015 року, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Якубою О. А., підстава внесення запису - рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 27630071 від 29 грудня 2015 року).

15 жовтня 2019 року ПАТ «МТБ Банк» звернулося до приватного виконавцяКуземченка А. С. із заявою про звернення стягнення на частку майна ОСОБА_1 у спільній сумісній власності подружжя. Про зазначене звернення ОСОБА_1 був обізнаний, оскільки 26 листопада 2019 року його представник ознайомився з матеріалами виконавчого провадження.

02 грудня 2019 року приватний виконавець Куземченко А. С. звернувся до Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська в порядку статті 443 ЦПК України з поданням про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами. Відразу після звернення із зазначеним поданням стало відомо, що усі зазначені об`єкти спільної сумісної власності було відчужено ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 на підставі договорів дарування від 02 грудня 2019 року.

У цей же день, 02 грудня 2019 року, між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 був укладений договір позики, відповідно до якого ОСОБА_4 (позикодавець) позичила ОСОБА_4 (позичальник) 500 000,00 грн зі строком повернення до 02 грудня 2029 року. На забезпечення виконання умов цього договору між ними був укладений договір іпотеки, предметом якого є вказане нерухоме майно.

Позивач вважає, що наявні підстави, передбачені статтями 202, 203, 215 ЦК України, для визнання вказаних договорів недійсними, оскільки правочини не були спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними, та були укладені з метою уникнення звернення стягнення на належну боржнику частку майна у виконавчому провадженні № НОМЕР_1.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 18 грудня 2020 року у задоволенні позову ПАТ «МТБ Банк» відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що станом на час укладення оспорюваних договорів (02 грудня 2019 року), відповідач ОСОБА_1 не був власником вказаного нерухомого майна, в тому числі відповідної частки у спільній сумісній власності подружжя. У порядку примусового виконання судового рішення частка ОСОБА_1 у цьому майні не визначалася. Отже, підстав для застосування для вказаного нерухомого майна презумпції спільності майна подружжя з метою використання його в рахунок погашення зобов`язань за кредитним договором від 15 лютого 2008 року та за договором поруки від 18 лютого 2008 року, а тим більше для висновку про належність цього майна або його частини ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності, у тому числі у рівних або в інших частках, суд не встановив.

Обтяжень на вказане нерухоме майно, які відповідно до статті 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» були б підставою для відмови в державній реєстрації прав станом на 02 грудня 2019 року, в Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно, Державному реєстрі іпотек, Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна також не значилось.

Враховуючи викладене, визначених законом перешкод для вчинення правочинів не існувало.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 26 липня 2022 року рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 18 грудня 2020 року скасовано. Позов ПАТ «МТБ Банк» задоволено частково.

Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений від 02 грудня 2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Мазуренком С. В., в частині дарування 1/2 частки цієї квартири.

Скасовано запис від 02 грудня 2019 року № 34413333 про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 .

Визнано недійсним договір дарування від 02 грудня 2019 року земельної ділянки площею 0,1000 га, що знаходиться на АДРЕСА_2 , кадастровий номер 1210100000:09:462:0218, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Мазуренком С. В., в частині дарування 1/2 частки вказаної земельної ділянки.

Скасовано запис від 02 грудня 2019 року № 34413894 про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на земельну ділянку, що знаходиться на АДРЕСА_2 , кадастровий номер 1210100000:09:462:0218,

Визнано недійсним договір дарування від 02 грудня 2019 року будинку АДРЕСА_2 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Мазуренком С. В., в частині дарування 1/2 частки цього будинку.

Скасовано запис від 02 грудня 2019 року № 34414515 про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на будинок АДРЕСА_2 .

Визнано недійсним договір іпотеки від 02 грудня 2019 року № 936, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Мазуренком С. В.

Скасовано записи про іпотеку № 34416790, № 34433028, № 34432132 та записи про обтяження № 34432510, № 34431167, № 34431694, внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на підставі договору іпотеки № 936 від 02 грудня 2019 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідченого приватним Мазуренком С. В .

В іншій частині позовних вимог ПАТ «МТБ Банк» відмовлено.

Вирішено питання про судові витрати.

Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що боржник ОСОБА_1 достеменно знав про судове рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 17 січня 2014 року у справі про стягнення з нього боргу та був обізнаний про відкрите виконавче провадження за цим судовим рішенням, тому міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку примусового виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на нерухоме майно.

Станом на 04 жовтня 2019 року (на час відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 17 січня 2014 року у справі № 204/5584/13-ц) ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, мали спільні зобов`язання та майнові інтереси у вигляді придбання нерухомого майна. Відповідно до статті 70 Сімейного кодексу України (далі - СК України) частка майна ОСОБА_1 у відповідному майні становить 1/2 частку спільного майна подружжя.

02 грудня 2019 року ОСОБА_2 відчужила все нерухоме майно, що перебувало у спільній сумісній власності подружжя, своїй матері ОСОБА_3 на безоплатній основі. Укладення цих договорів дарування відбулося після відкриття вказаного виконавчого провадження, у якому боржником є її чоловік ОСОБА_1 .

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що такі дії ОСОБА_2 та ОСОБА_1 свідчать про їх недобросовісну поведінку, були спрямовані на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до родича, а тому вказані договори дарування нерухомого майна є недійсними в частині дарування 1/2 частки нерухомого майна за кожним із договорів.

Вирішуючи питання щодо визнання недійсним договору іпотеки, суд врахував те, що ОСОБА_3 на момент укладення цього договору з ОСОБА_4 не мала правових підстав для розпорядження таким майном, при цьому є очевидним, що правочин не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені предметом договору іпотеки, з направленням дій сторін договору на унеможливлення звернення стягнення на таке майно в порядку виконання судового рішення.

Короткий зміст вимог касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали

Аналіз змісту касаційних скарг відповідачів свідчить, що касаційні скарги містять однакове обґрунтування підстав касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанції та містять однакові доводи щодо наявності підстав для скасування оскаржуваного судового рішення.

У касаційних скаргах ОСОБА_1 та ОСОБА_3 (далі - заявники), посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просять Верховний Суд скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 липня 2022 року і передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Підставами касаційного оскарження постанови Дніпровського апеляційного суду від 26 липня 2022 року заявники вказують пункти 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме: застосування в оскаржуваному рішенні норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, від 26 березня 2008 року у справі № 6-25432св07, від 20 серпня 2008 року у справі № 6-5349св08, від 07 листопада 2012 року у справі № 6-129цс12, від 21 листопада 2012 року у справі № 6-134цс12, від 19 червня 2013 року у справі № 6-55цс13, від 02 жовтня 2013 року у справі № 6-79цс13, від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, від 31 травня 2017 року у справі № 6-599цс17, у постановах Верховного Суду від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16-ц, від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц, від 29 березня 2018 року у справі № 640/12325/15-ц, від 29 серпня 2018 року у справі № 804/11334/15, від 03 травня 2018 року у справі № 639/7335/15-ц, від 18 червня 2018 року у справі № 711/5108/17, від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, від 06 листопада 2019 року у справі № 817/66/16, від 03 серпня 2021 року у справі № 295/6177/19-ц, від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц, від 06 жовтня 2020 року у справі № 2-24/494-2009, від 07 жовтня 2020 року у справі № 752/7501/18, від 03 грудня 2021 року у справі № 1527/13038/12 від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11; відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема суд не дослідив зібрані у справі докази, необґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання про дослідження доказів, встановив обставини, що мають значення на підставі недопустимих доказів, під час розгляду справи брав участь суддя, якому заявлено відвід.

Позиція інших учасників справи

У відзивах на касаційні скарги ПАТ «МТБ Банк» зазначив, що вважає доводи, викладені заявниками у касаційних скаргах, безпідставними та необґрунтованими.

Інші учасники справи не скористалися своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційних скарг, відзивів на касаційні скарги до суду касаційної інстанції не направили.

Провадження у суді касаційної інстанції

15 серпня 2022 року ОСОБА_1 надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 липня 2022 року.

22 серпня 2022 року ОСОБА_3 надіслала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 липня 2022 року.

Верховний Суд ухвалами від 03 жовтня 2022 року та від 05 жовтня 2022 року відкрив касаційне провадження за касаційними скаргами ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 липня 2022 року, витребував матеріали справи із суду першої інстанції.

28 жовтня 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 08 серпня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи

Суди встановили, що рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 17 січня 2014 року у справі № 204/5584/13-ц за позовом ПАТ «Марфін Банк», правонаступником якого є ПАТ «МТБ Банк», до ОСОБА_1 , третя особа - ТОВ «Завод спортивного обладнання», про стягнення боргу, позов задоволено.

Стягнено з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Марфін Банк» борг за кредитом і процентами станом на 05 серпня 2013 року у сумі 4 786 591,72 дол. США, що за курсом Національного банку України еквівалентно 39 966 206,23 грн та за кредитом у національній валюті України 2 378 984,16 грн.

17 березня 2014 року рішення суду набрало законної сили та 16 квітня 2014 року на його виконання був виданий виконавчий лист, на підставі якого 04 жовтня 2016 року відкрито виконавче провадження № НОМЕР_2.

14 червня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровано шлюб, ОСОБА_2 змінила прізвище на ОСОБА_2 .

29 грудня 2015 року у період шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу придбали земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер 1210100000:09:462:0218, та будинок, що розташований за цією ж адресою. 25 вересня 2019 року за договором купівлі-продажу було придбано квартиру АДРЕСА_1 . Право власності на вказане майно зареєстроване за ОСОБА_2

ОСОБА_1 , як чоловік ОСОБА_2 , надав нотаріусу відповідні заяви про згоду на укладення вказаних договорів купівлі-продажу.

Оскільки виконавчий лист у виконавчому провадженні № НОМЕР_2 був повернутий стягувачу без виконання, але строк його пред`явлення не закінчився, стягувач повторно подав його на виконання і 04 жовтня 2019 року приватний виконавець Куземченко А. С. прийняв постанову про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_1.

02 грудня 2019 року між ОСОБА_2 та її матір`ю ОСОБА_3 були укладені такі договори дарування:

- квартири АДРЕСА_1 ;

- земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер 1210100000:09:462:0218;

- будинку АДРЕСА_2 .

У цей же день, 02 грудня 2019 року, між ОСОБА_4 (позичальником) та ОСОБА_3 (боржником) було укладено договір позики, відповідно до умов якого ОСОБА_4 передала у власність ОСОБА_3 500 000,00 грн зі строком повернення до 02 грудня 2029 року.

02 грудня 2019 року між ОСОБА_3 (іпотекодавець) та ОСОБА_4 (іпотекодержатель) було укладено договір іпотеки, згідно з яким вказане нерухоме майно було передано в заставу з метою забезпечення виконання зобов`язання за договором позики від 02 грудня 2019 року.

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 30 вересня 2016 року у справі № 904/1965/13-г затверджено ліквідаційний баланс та звіт ліквідатора ТОВ «Завод спортивного обладнання». 11 жовтня 2016 року до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесено запис № 12241170026016240 про державну реєстрацію припинення юридичної особи ТОВ «Завод спортивного обладнання». Зобов`язання за кредитним договором від 15 лютого 2008 року № 00123/D, забезпеченим договором поруки від 18 лютого 2008 року № 00350-CD, та рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 17 січня 2014 року у справі № 204/5584/13-ц поручитель ОСОБА_1 , на якого цим судовим рішенням покладено обов`язок зі сплати заборгованості за вказаними договорами, в добровільному порядку не виконав.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги не підлягають задоволенню, враховуючи таке.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦК України, частина перша статті 4 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Убачається, що між сторонами у справі тривалий час існує конфлікт з приводу невиконання боргових зобов`язань, що виникли за кредитним договором від 15 лютого 2008 року № 00123/D, виконання зобов`язань за яким було забезпечено договором поруки від 18 лютого 2008 року № 00350-CD.

Зокрема, виконання зобов`язань за цими договорами було предметом спору у справі № 204/5584/13-ц. Установлені судами у цій справі обставини на підставі частини четвертої статті 82 ЦПК України не доказуються під час розгляду справи, яку зараз переглядає Верховний Суд.

Щодо справи № 204/5584/13-ц

Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 17 січня 2014 року у справі № 204/5584/13-ц за позовом ПАТ «Марфін Банк», правонаступником якого є ПАТ «МТБ Банк», до ОСОБА_1 , третя особа - ТОВ «Завод спортивного обладнання», про стягнення боргу, позов задоволено.

Стягнено з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Марфін Банк» борг за кредитом і процентами станом на 05 серпня 2013 року у сумі 4 786 591,72 дол. США, що за курсом Національного банку України було еквівалентно 39 966 206,23 грн та за кредитом у національній валюті України у сумі 2 378 984,16 грн.

Ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 березня 2014 року рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 17 січня 2014 року залишено без змін.

Указаними судовими рішеннями встановлено, що 15 лютого 2008 року між Відкритим акціонерним товариством «Морський транспортний банк» (далі - ВАТ «Морський транспортний банк», банк), який змінив своє найменування на Публічне акціонерне товариство «Марфін Банк», а у подальшому на ПАТ «МТБ Банк», та позичальником Товариством з обмеженою відповідальністю Фірма «Васіл» (далі - ТОВ Фірма «Васіл», код ЄДРПОУ 06728470)), правонаступником якого є ТОВ «Завод спортивного обладнання» (код ЄДРПОУ 06728470), було укладено кредитний договір № 00123/D, згідно з яким та додатковими угодами до нього, банк надав позичальнику кредит у розмірі 3 975 000,00 дол. США та 1 706 072,20 грн зі сплатою процентів за користування кредитом, кінцева дата повернення кредиту - 15 листопада 2016 року включно.

18 лютого 2008 року у якості забезпечення виконання зобов`язань, передбачених вказаним кредитним договором, між банком та ОСОБА_1 було укладено договір поруки № 00350-CD та додаткові угоди до нього, за умовами якого ОСОБА_1 як поручитель відповідає перед банком за виконання зобов`язань за кредитним договором в тому ж розмірі, що і позичальник, включаючи сплату кредиту, відсотків за користування кредитом, комісій, штрафів, пені та інших платежів, відшкодування збитків.

Проте всупереч умовам кредитного договору позичальник від своєчасного виконання зобов`язань ухиляється, погашення кредиту та процентів за договором не здійснює.

Посилаючись на статті 554, 1054 ЦК України, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про стягнення вказаної суми заборгованості з позичальника ОСОБА_1 .

Установлено, що до ухвалення рішення у цій справі банк намагався стягнути заборгованість, що виникла за кредитним договором від 15 лютого 2008 року № 00123/D та договором поруки від 16 квітня 2009 року № 00458-CD, і з іншого поручителя Товариства з обмеженою відповідальністю «Васіл Спорт» (далі - ТОВ «Васіл Спорт»), однак такі дії банку виявилися безрезультатними.

Щодо справи № 904/6196/13

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 17 травня 2014 року, яка набрала законної сили 27 травня 2014 року, провадження у справі № 904/6196/13 за позовом ПАТ«Марфін Банк» до ТОВ «Васіл Спорт» про стягнення заборгованості за кредитним договором від 15 лютого 2008 року № 00123/D та договором поруки від 16 квітня 2009 року № 00458-CD у сумі 4 786 591,72 дол. США, 2 378 984,16 грн заборгованості за кредитом та 706 978,62 грн пені припинено у зв`язку з тим, що 17 вересня 2013 року Господарський суд Дніпропетровської області порушив провадження у справі № 904/6982/13 про банкрутство ТОВ «Васіл Спорт».

Щодо справи № 904/6982/13

Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 22 вересня 2015 року у справі № 904/6982/13, яка набрала законної сили 22 вересня 2015 року, затверджено ліквідаційний баланс та звіт ліквідатора ТОВ «Васіл Спорт», припинено юридичну особу ТОВ «Васіл Спорт».

Щодо справи № 904/1965/13-г

Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 30 вересня 2016 року у справі № 904/1965/13-г за заявою кредиторів: Іноземного підприємства «Дніпроджим», первинної профспілкової організації «Луцьктепло», Державної податкової інспекції у Красногвардійському районі м. Дніпропетровська, ПАТ «Марфін Банк», Правобережного об`єднання управління Пенсійного фонду України в м. Дніпропетровську, відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у м. Дніпропетровську, Державної податкової інспекції у Ленінському районі м. Дніпропетровська ГУ Міндоходів у Дніпропетровській області, ТОВ «ОТП Факторинг Україна», боржник - ТОВ «Завод спортивного обладнання», про визнання банкрутом, вирішено затвердити ліквідаційний баланс та звіт ліквідатора ТОВ «Завод спортивного обладнання» та ліквідувати юридичну особу - ТОВ «Завод спортивного обладнання» (код ЄДРПОУ 06728470).

11 жовтня 2016 року до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесено запис № 12241170026016240 про державну реєстрацію припинення юридичної особи ТОВ «Завод спортивного обладнання».

З наведеного слідує, що тривалий час судове рішення, яке набрало законної сили у справі № 204/5584/13-ц, залишається невиконаним, намагання банку стягнути заборгованість за кредитним договором від 15 лютого 2008 року № 00123/D з іншого поручителя є безрезультатними. Поручитель ОСОБА_1 в добровільному порядку це судове рішення не виконує.

Щодо виконавчого провадження № НОМЕР_2

Постановою державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України від 04 жовтня 2016 року відмовлено у відкритті виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого листа, виданого 16 квітня 2014 року Красногвардійським районним судом м. Дніпропетровська у справі № 204/5584/13-ц.

Постановою начальника відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України від 01 лютого 2017 року скасовано постанову про відмову у відкритті виконавчого провадження від 04 жовтня 2016 року.

Постановою державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України від 19 вересня 2018 року накладено арешт на належні ОСОБА_1 грошові кошти, що містяться на всіх рахунках, відкритих у банках, а також на кошти на рахунках, що будуть відкриті після винесення постанови про арешт коштів боржника, у межах суми звернення стягнення 39 966 206,23 грн.

Також державний виконавець направив запити до відповідних установ з метою виявлення коштів, цінних паперів, рухомого та нерухомого майна боржника, а також виніс постанову про арешт майна боржника та оголосив заборону на його відчуження. Інформацію щодо арешту майна боржника внесено до державних реєстрів обтяжень. Згідно з відповідями на запити реєструючі органи повідомили, що цінних паперів, будь-якого рухомого майна за боржником не зареєстровано. Під час подальших виконавчих дій встановлено, що за боржником зареєстровано нерухоме майно, а саме дві земельні ділянки та житловий будинок у с. Водяне Магдалинівського району Дніпропетровської області, у зв`язку з чим 15 листопада 2017 року складено постанову про опис та арешт цього майна. Проте рішенням Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 06 липня 2018 року на описане майно визнано право власності за третьою особою та знято з нього арешт.

Постановою державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України від 23 листопада 2018 року виконавчий лист № 204/5584/13-ц, виданий 16 квітня 2014 року, повернуто стягувачу на підставі пункту 2 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки з отриманих відповідей банківських установ стало відомо, що ОСОБА_1 не є клієнтом банківських установ, діючих рахунків не має. Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна встановлено, що іншого нерухомого майна за ним не зареєстровано.

За таких обставин дії державного виконавця, вчинені в межах виконавчого провадження № НОМЕР_2, виявилися безрезультатними. Водночас стягувачу повідомлено, що виконавчий документ може бути повторно пред`явлено до виконання у строк до 23 листопада 2021 року.

Щодо виконавчого провадження № НОМЕР_1

Постановою приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Куземченка А. С. від 04 жовтня 2019 року відкрито виконавче провадження з виконання виконавчого листа, виданого 16 квітня 2014 року Красногвардійським районним судом м. Дніпропетровська у справі № 204/5584/13-ц.

На підставі заяви стягувача ПАТ «МТБ Банк» про уточнення залишку заборгованості 29 листопада 2019 року приватний виконавець Куземченко А. С. виніс постанову про зміну реєстраційних даних у виконавчому провадженні в частині зміни суми коштів, які підлягають стягненню з ОСОБА_1 , у розмірі 116 815 190,23 грн.

Щодо справа № 204/8453/19

02 грудня 2019 року приватний виконавець Куземченко А. С. подав до Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська подання в порядку статті 372 ЦК України та статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» про визначення частки майна боржника у спільному сумісному майні подружжя та накладення арешту на частку майна і заборону його відчуження.

Відразу після звернення із зазначеним поданням приватному виконавцю стало відомо, що усі зазначені об`єкти спільної сумісної власності було відчужено ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 на підставі договорів дарування від 02 грудня 2019 року.

У зв`язку з цим приватний виконавець Куземченко А. С. подав до суду заяву, в якій просив не розглядати надане ним подання у зв`язку з його недоцільністю на цей час.

Ухвалою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 17 грудня 2019 року подання приватного виконавця Куземченка А. С. повернуто без розгляду на підставі пункту 3 частини четвертої статті 185 ЦПК України.

З указаного слідує, що органи державної виконавчої служби, які здійснюють примусове виконання рішень, в межах повноважень наданих їм Законом України «Про виконавче провадження», вжили всіх можливих заходів щодо примусового виконання рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 17 січня 2014 року у справі № 204/5584/13-ц, однак останнє залишилося без виконання.

Щодо майна, яке набуто у шлюбі і є спільною сумісною власністю подружжя Шапран

Як встановлено судами, у період шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на підставі договорів купівлі-продажу було придбано земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_2 , площею 0,1000 га, кадастровий номер 1210100000:09:462:0218, будинок загальною площею 141,6 кв.м, що розташований за цією ж адресою, та квартиру АДРЕСА_1 . Право власності на вказане майно в цілому зареєстровано за ОСОБА_2 .

Частина перша статті 21 СК України визначає шлюбом сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану. Відповідно до частини першої статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

Законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім`ї.

Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Аналогічні положення закріплені і в частині третій статті 368 ЦК України, відповідно до якої майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених ЗК України.

Виникнення режиму спільної сумісної власності подружжя на все придбане за час шлюбу майно презюмується, доки інший з подружжя не довів іншого.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Зазначена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі № 401/1221/16-ц, від 03 грудня 2018 року у справі № 525/511/16-ц, від 24 січня 2019 року у справі № 728/1170/16-ц, від 31 січня 2019 року у справі № 686/23104/17.

Відповідно до вимог частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Водночас, як передбачено статтею 71 СК України, майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.

Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Договір, укладений одним із подружжя, створює обов`язки для другого з подружжя в разі, якщо його укладено в інтересах сім`ї, а одержане за цим договором майно фактично використано на задоволення потреб сім`ї. Договір, укладений одним із подружжя, за яким майно використане не на задоволення потреб сім`ї, а на інші потреби, не створює обов`язків для іншого з подружжя.

У постанові від 07 жовтня 2020 року у справі № 752/7501/18 Верховний Суд виснував, що у разі виникнення грошового зобов`язання у одного з подружжя, необхідно досліджувати, чи отримані грошові кошти були витрачені в інтересах сім`ї, чи підтверджено це відповідними доказами.

При вирішенні питання про визначення частки у спільній сумісній власності слід ураховувати, що відповідно до частини другої статті 370 ЦК України у разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного зі співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду. Так, суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї (частина друга статті 70 СК України).

Докази того, що ОСОБА_2 спростувала презумпцію спільності права власності подружжя, а також щодо наявності між подружжям спору з приводу поділу майна подружжя або визначення часток у праві спільної сумісної власності, відсутні. Також матеріали справи не містять доказів, які б свідчили про те, що це майно набуто за особисті кошти ОСОБА_2 та що воно є її особистою приватною власністю.

Встановивши, що на момент звернення державного виконавця до суду з поданням про визначення частки майна боржника спірне майно було спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , оскільки було придбане під час шлюбу, врахувавши, що за встановленим загальним правилом частки дружини та чоловіка у спільному майні є рівними, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення вимог банку в цій частині.

Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що частка майна ОСОБА_1 , як боржника, у відповідному майні становить 1/2 частку спільного майна подружжя, що відповідає статті 70 СК України.

Посилання заявника ОСОБА_1 на висновок Верховного Суду України від 31 травня 2017 року, пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 06 жовтня 2020 року у справі №2-24/494-2009, пункти 95,104 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі №2-591/11 є безпідставними, оскільки вони стосуються вирішення питань щодо визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами, в порядку вирішення питань, пов`язаних з виконанням судових рішень та інших органів (посадових осіб).

Як зазначив Верховний Суд у постанові від 16 серпня 2023 року у справі №367/5663/21, якщо виник спір щодо визначення частки майна боржника у майні, яке належить боржнику та іншим особам на праві спільної сумісної власності, то судове рішення у разі задоволення позову має наслідком зміну матеріального правовідношення - право спільної сумісної власності припиняється, натомість виникає право спільної часткової власності (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18).

При цьому відбувається припинення права власності одного виду і виникнення права власності іншого виду не тільки боржника, а й іншої особи (співвласника), яка могла взагалі не брати участі у справі, в якій ухвалене судове рішення проти боржника. Відсутність згоди такої особи на визначення частки майна боржника у спільному майні, у тому числі заперечення самого існування права спільного з боржником права власності, свідчить про наявність матеріального спору, який не вирішувався і не міг бути вирішений у справі, в якій ухвалене судове рішення проти боржника. Це новий матеріальний спір, який не може розглядатися як процесуальне питання, а тому не може вирішуватися за правилами розділу VI «Процесуальні питання, пов`язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб)» ЦПК України. Такий спір має бути вирішений судом у порядку позовного провадження. Тому заява про визначення частки майна боржника у спільному майні за наявності спору, подана до суду виконавцем, незалежно від її назви (позовна заява, подання) за своєю суттю є саме позовною заявою. Особа, яка є стверджуваним співвласником майна боржника у такому спорі, є стороною у спорі, якій має бути забезпечена можливість користуватися всіма правами, якими наділений відповідач відповідно до закону. Лише в цьому разі буде забезпечене право такої особи на справедливий суд, гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Як встановлено апеляційним судом в оскаржуваному рішенні, станом на 04 жовтня 2019 року, тобто на час відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 17 січня 2014 року про стягнення заборгованості з ОСОБА_1 , відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, мали спільні зобов`язання та майнові інтереси.

У цій справі ОСОБА_2 є стороною у справі (відповідачем), а отже забезпечена можливістю користуватися всіма правами, якими наділений відповідач відповідно до закону, а тому Верховний Суд не вбачає порушень норм матеріального та процесуального права апеляційним судом під час постановлення оскаржуваного рішення в частині визначення частки майна ОСОБА_1 як боржника у майні, яким він володіє спільно з дружиною, а також порушень прав співвласника майна. Зазначене питання вирішено в позовному провадженні, встановлено, що ОСОБА_1 є співвласником спірного нерухомого майна в силу вимог статей 60, 70 СК України. Вказане не суперечить висновкам Великої Палати Верховного Суду і Верховного Суду, на які посилається ОСОБА_1 у касаційній скарзі.

Щодо визнання недійсним договорів дарування

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанова Верховного Суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21).

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (постанова Верховного Суду від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19).

Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб.

Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на нього стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (постанова Верховного Суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц зроблено висновок, що: «позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України».

Тобто Велика Палата Верховного Суду у вказаній постанові сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України); такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України); такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України).

У постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року в справі № 405/1820/17 вказано, що: «цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника.

Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України)».

Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису (постанова Верховного Суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20).

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір.

До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору, зокрема, відносяться: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа).

Застосування конструкції фраудаторності при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору.

До таких обставин, зокрема, відносяться: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (постанова Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року в справі №755/17944/18, постанова Верховного Суду від 26 квітня 2023 року в справі № 644/5819/20).

Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (частини перша та друга статті 234 ЦК України).

Фіктивний правочин відноситься до оспорюваних правочинів, тобто визнається недійсним на підставі судового рішення, про що має бути вказано в резолютивній частині рішення (постанова Верховного Суду від 13 січня 2021 року в справі № 712/7975/17).

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки (постанова Верховного Суду України від 21 січня 2015 року в справі № 6-197цс14, постанова Верховного Суду від 15 травня 2019 року в справі № 723/405/17).

Касаційний суд вже зауважував, що недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на нього стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину; в практиці касаційного суду допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) чи такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України). Одна й інша підстави для кваліфікації правочину як фраудаторного побудовані законодавцем за моделлю оспорюваного правочину. Тобто оспорення правочину має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред`явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов); кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав; натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України), не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення відбувається, зокрема, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна; очевидно, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України), не допускається (постанова Верховного Суду від 05 січня 2024 року в справі № 761/40240/21).

Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на нього стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (постанова Верховного Суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20). Належним способом є відновлення становища, яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України), і для повернення майна боржнику оспорювання наступних правочинів (реєстраційних дій) щодо цього майна не вимагається (постанова Верховного Суду від 12 квітня 2023 року в справі № 161/12564/21).

Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема відновлення становища, яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України).

У постанові Верховного Суду від 10 лютого 2021 року в справі № 754/5841/17 зазначено, що: «очевидно, що учасники цивільних відносин (сторони договору купівлі-продажу від 26 червня 2018 року частки у праві спільної часткової власності на квартиру) «вживали право на зло», оскільки цивільно-правовий інструментарій (договір купівлі-продажу від 26 червня 2018 року) використовувався учасниками для унеможливлення звернення стягнення на частку ОСОБА_1 і зумовив для неї настання таких негативних наслідків. Обраний ОСОБА_1 спосіб захисту (відновлення становища яке існувало до порушення, шляхом повернення частки в праві спільної часткової власності ОСОБА_2) передбачений пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України та є ефективним для захисту її порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах».

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (частина перша статті 263 ЦПК України).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Верховний Суд погоджується із висновками суду апеляційної інстанції про те, що позивач у цій справі довів відсутність в учасників спірних правочинів наміру створити юридичні наслідки, зокрема, що договори дарування від 02 грудня 2019 року між ОСОБА_2 та її матір`ю ОСОБА_3 укладені з метою уникнення звернення стягнення на майно, що перебувало у спільній сумісній власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , тобто були укладені всупереч інтересам позивача ПАТ «МТБ Банк», що вказує на наявність умислу відповідачів (сторін правочинів) приховати справжні наміри їх укладення, а саме вивести нерухоме майно з власності ОСОБА_1 . Під час укладення оспорюваних договорів воля сторін (відповідачів у справі) не відповідала зовнішньому її прояву, сторони не бажали реального настання правових наслідків, обумовлених цими договорами, їх дії вчинені з метою створення перешкод у виконанні судового рішення у справі № 204/5584/13-ц.

Про факт фіктивності правочинів свідчать такі обставини:

- оспорювані договори укладені між родичами;

- станом на час укладення цих договорів було наявне відкрите виконавче провадження № НОМЕР_1 щодо примусового виконання рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 17 січня 2014 року у справі № 204/5584/13-ц;

-15 жовтня 2019 року ПАТ «МТБ Банк» звернулося до приватного виконавця Куземченка А. С. із заявою про звернення стягнення на частку майна боржника ОСОБА_1 у майні, яким він володіє спільно з ОСОБА_2 . Боржник був обізнаний про подання цієї заяви, оскільки 26 листопада 2019 року його представник ОСОБА_11 була ознайомлена з матеріалами виконавчого провадження № НОМЕР_1 (а. с. 111, т. 1), відразу після цього, 02 грудня 2019 року (в один день), було укладено всі оспорювані договори.

В справі, що переглядається, позивач є кредитором, на користь якого ухвалено рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки (спірні земельну ділянку, будинок та квартиру, які неодноразово відчужувалися), та пред`явив цей позов для того, щоб виконати судове рішення, яке набрало законної сили.

У практиці касаційного суду неодноразово застосовувалася конструкція «добросовісного іпотекодержателя» і вказувалося про необхідність захисту інтересів добросовісного іпотекодержателя, який покладався на дані реєстру прав на нерухомість (постанови Верховного Суду від 16 травня 2018 року в справі № 449/1154/14, від 18 грудня 2019 року в справі № 718/2468/18, від 09 грудня 2020 року в справі № 715/32/18, від 29 вересня 2021 року в справі 509/1157/18, від 14 вересня 2022 року в справі № 707/807/21).

Конструкція «добросовісного іпотекодержателя» (тобто того, який набув право іпотеки на підставі договору іпотеки із невласником), хоча й прямо не передбачена в приватному праві, але є проявом доброї совісті (пункт 6 статті 3 ЦК України). Якщо ЦК України допускає набуття права власності добросовісним набувачем (стаття 330 ЦК України) найбільш повного та абсолютного речового права (права власності) від неуповноваженої особи, то набуття такого права на чужу річ (обмеженого речового права) як права іпотеки, також має допускатися правопорядком.

Законодавець не передбачив нікчемності правочину у випадку відсутності у іпотекодавця права власності на предмет іпотеки. Тому такий правочин є оспорюваним. Недійсність первісних юридичних фактів чи документів не призводить до недійсності договору іпотеки, оскільки в українському праві відсутня залежна недійсність для таких випадків (має місце тільки в одиничних випадках, передбачених у законі, наприклад, частина друга статті 548, частина четверта статті 1119 ЦК України). Тому повинна враховуватися добросовісність / недобросовісність іпотекодержателя, для того, щоб вирішити питання про набуття ним права іпотеки та / або при визнанні недійсним договору іпотеки. При цьому очевидно, що добра совість «лікує» таку ваду набуття права іпотеки, як укладення договору не власником.

До обставин, які можуть свідчити про недобросовісність іпотекодержателя відносяться, зокрема, момент вчинення правочину; суб`єкти, які вчиняють або з якими вчиняється договір іпотеки (наприклад, родичі, квазіродичі, пов`язана чи афілійована юридична особа, пов`язані чи афілійовані групи юридичних осіб). Для добросовісного іпотекодержателя має бути характерним такий стандарт поведінки, який притаманний середньому розумному та обачному іпотекодержателю. Конструкція «добросовісного іпотекодержателя», зокрема, має виключатися в тому разі, коли майно було вкрадене у власника або в особи, якій власник передав майно у володіння.

Вирішуючи питання щодо визнання недійсним договору іпотеки, суд апеляційної інстанції правильно керувався тим, що ОСОБА_3 на момент укладення цього договору з ОСОБА_4 не мала правових підстав розпорядження таким майном, при цьому є очевидним, що правочин не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені предметом договору іпотеки, з направленням дій сторін договору на унеможливлення звернення стягнення на таке майно в порядку виконання судового рішення.

Таким чином, суд апеляційної інстанції правильно встановив фактичні обставини у справі та дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для визнання оспорюваних договорів недійсними в частині майна, що належить ОСОБА_1 .

Щодо спростування доводів касаційних скарг

Оскільки вимоги про припинення поруки не були предметом судового розгляду у цій справі, неправильним є посилання заявників на неврахування апеляційним судом висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 07 листопада 2012 року у справі № 6-129цс12 та від 21 листопада 2012 року у справі № 6-134цс12 щодо припинення поруки у разі припинення основного зобов`язання за кредитним договором, зокрема у випадку припинення юридичної особи у зв`язку з визнанням її банкрутом.

Посилання заявників на неврахування судом апеляційної інстанції правових висновків, наведених у постановах Верховного Суду України від 26 березня 2008 року у справі № 6-25432св07, від 20 серпня 2008 року у справі № 6-5349св08, від 02 жовтня 2013 року у справі № 6-79цс13, від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, від 19 червня 2013 року у справі № 6-55цс13, постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного судувід 18 червня 2018 року у справі № 711/5108/17, є необґрунтованими з огляду на те, що у цих справах вирішувалося питання щодо поділу майна подружжя в натурі, зокрема у порядку статті 71 СК України, у справі, яка переглядається, питання щодо поділу майна, набутого подружжям Шапран в натурі, не вирішувалося.

Щодо посилання заявників на правові висновки Верховного Суду, наведені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц, постановах Верховного Суду від 03 травня 2018 року у справі № 639/7335/15-ц, від 07 жовтня 2020 року у справі № 752/7501/18, то останні також не можуть бути застосовані до спірних правовідносин, оскільки предмети позовів (стягнення заборгованості за договорами позики) та їх нормативно-правове обґрунтування не є подібними зі справою, яка переглядається.

Щодо посилання заявників на висновки, наведені у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, постановах Верховного Суду від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16-ц, від

14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц, від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, від 03 серпня 2021 року у справі № 256/6177/19-ц, предметом розгляду яких є спір про визнання правочинів недійними у зв`язку з їх фіктивністю, Верховний Суд зазначає таке.

Колегія суддів зауважує, що Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц).

Підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови.

Саме по собі посилання на неоднакове застосування норм права у різних справах, хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм права.

Висновки, наведені у постанові Верховного Суду України від 21 січня

2015 року у справі № 6-197цс14, постановах Верховного Суду від 08 лютого

2018 року у справі № 756/9955/16-ц, від 14 лютого 2018 року у справі

№ 379/1256/15-ц, від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, від

03 серпня 2021 року у справі № 256/6177/19-ц ухвалені в справах з відмінними від цієї справи підставою та фактичними обставинами спору.

Між тим, висновки суду апеляційної інстанції у цій справі, з урахуванням встановлених обставин, не суперечать висновкам Верховного Суду Українита висновкам Верховного Суду, на які посилаються заявники у касаційній скарзі.

Заявник у касаційній скарзі посилається також на неправильне застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові норм права за відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування положень Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно», частини третьої, четвертої Закону України «Про виконавче провадження» в разі вчинення правочину тим з подружжя, який не є боржником в існуючому виконавчому провадженні.

Відповідно до пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. При цьому, окрім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити, зокрема зазначення норми права щодо якої відсутній висновок її застосування із конкретизацією змісту правовідносин, в яких цей висновок відсутній та обґрунтувати необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми для правильного вирішення справи.

Зі змісту вказаної норми вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.

Отже, формування Верховним Судом висновку має стосуватися спірних конкретних правовідносин, ураховуючи положення чинного законодавства та встановлені судами під час розгляду справи обставини.

Разом з тим, у цій справі виник спір щодо дійсності договорів дарування частини майна та скасування запису про державну реєстрацію права власності на таке майно і жодним чином не стосувалися порядку виконання таких вимог.

Отже, посилання заявників на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування положень законодавства, які регулюють питання, що виникають у процесі виконання рішення суду, у даному випадку є недоречним.

Щодо доводів касаційної скарги про те, що ПАТ «МТБ Банк» не було дотримано строків на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, передбачених частиною першою статті 354 ЦПК України, колегія суддів Верховного Суду зазначає таке.

Відповідно до частини першої статті 354 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Убачається, що повний текст рішення суду першої інстанції складено 15 січня 2021 року, відповідно до частини першої статті 354 ЦПК України апеляційну скаргу ПАТ «МТБ Банк» на рішення суду першої інстанції повинно було подати у строк до 14 лютого 2021 року, оскільки останній день цього строку був вихідним днем (неділею), то, як передбачено у частині третій статті 124 ЦПК України, у перший після нього робочий день, 15 лютого 2021 року, ПАТ «МТБ Банк» надіслало засобами поштового зв`язку апеляційну скаргу.

За таких обставин доводи касаційних скарг про пропуск позивачем строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції не підтвердилися. Безпідставним є посилання заявників на постанову Верховного Суду від

02 вересня 2020 року у справі № 757/15679/16-ц, у якій судом касаційної інстанції наведено роз`яснення щодо правильного застосування частини другої статті 358 ЦПК України, а саме неможливості поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду після спливу одного року з дня складення повного тексту рішення суду, який є преклюзивним. У даному випадку апеляційна скарга була подана в межах загального строку, передбаченого частиною другою статті 354 ЦПК України, а тому вказана постанова Верховного Суду, що не регулює питання застосування загального строку, не може бути застосована.

Щодо доводів заявників про те, що під час ухвалення оскаржуваного рішення брав участь суддя, якому був заявлений відвід Верховний Суд зазначає таке.

Так, подана ОСОБА_1 заява про відвід судді Єлізаренко І. А. була належним чином розглянута судом апеляційної інстанції з урахуванням частини третьої статті 40 ЦПК України.

Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 13 травня 2021 року відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_1 про відвід судді

Єлізаренко І. А. В ухвалі суду викладено обґрунтовані мотиви, з яких суддя дійшов висновку про відмову у задоволенні заяви про відвід.

Верховний Суд наголошує на тому, що учасники справи не можуть використовувати інститут відводу суддів з метою схиляння суду до ухвалення бажаного для них процесуального рішення. Необґрунтоване усунення судді від участі у розгляді певної справи є так само порушенням права на справедливий суд, як і незадоволення обґрунтованої заяви про відвід судді.

Враховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що доводи касаційної скарги в цій частині є необґрунтованими, оскільки зазначені заявником обставини не підтверджені, а презумпція особистої неупередженості судді діє доти, доки не доведено протилежне.

Проте в силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Таких порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов?язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не встановив.

Доводи касаційних скарг про те, що суд апеляційної інстанції не повною мірою врахував та з`ясував, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовані вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, колегія суддів не бере до уваги та зазначає, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Неодноразове ухвалення протилежних і суперечливих судових рішень, особливо судами вищих інстанцій, може спричинити порушення права на справедливий суд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції. Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня

2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України Верховний Суд переглядає судове рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявників та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків судів, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпні відповіді на всі істотні питання, що виникали при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційних скаргах, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, Верховний Суд не встановив.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справі «Пономарьов проти України», заява № 3236/03, від 03 квітня 2008 року, та ін.) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.

Інші доводи касаційних скарг висновків суду не спростовують, на законність судового рішення не впливають, а зводяться до незгоди заявників із висновками суду, в основному направлені на переоцінку доказів, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З наведених підстав, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційні скарги без задоволення, а постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 липня 2022 року - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 липня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

А. С. Олійник

В. В. Сердюк