Постанова

від 15.10.2024 по справі 910/20125/23

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"15" жовтня 2024 р. Справа№ 910/20125/23

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Яковлєва М.Л.

суддів: Гончарова С.А.

Станіка С.Р.

за участю секретаря судового засідання: Гончаренка О.С.

за участю представників учасників справи згідно протоколу судового засідання від 15.10.2023 у справі №910/20125/23 (в матеріалах справи)

розглянувши у відкритому судовому засіданні

матеріали апеляційної скарги Приватного акціонерного товариства «Науково-виробниче об`єднання «Київський завод автоматики»

на рішення Господарського суду міста Києва від 25.04.2024, повний текст якого складений 06.05.2024,

у справі № 910/20125/23 (суддя Демидов В.О.)

за позовом Запорізької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Східного регіону в інтересах держави в особі Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України

до Приватного акціонерного товариства «Науково-виробниче об`єднання «Київський завод автоматики»

про визнання недійсним пункту договору та стягнення 89 651,46 грн.

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2023 року керівник Запорізької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Східного регіону звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом в інтересах держави в особі Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України до Приватного акціонерного товариства «Науково-виробниче об`єднання «Київський завод автоматики», у якому просив:

- визнати недійсним п. 4.2 укладеного між позивачем та відповідачем договору на поставку (закупівлю) продукції № КЗА-ВС-003 від 04.05.2022, з відповідними змінами в частині включення до ціни договору суми податку на додану вартість у розмірі 72 284,16 грн.;

- стягнути з відповідача на користь позивача грошові кошти у сумі 89 651,46 грн., а саме, зайво сплачений податок на додану вартість у сумі 72 284,16 грн., 3% річних у сумі 3 529,05 грн. та інфляційні втрати у сумі 13 838,25 грн.

Позовні вимоги мотивовані тим, що оспорюваним пунктом 4.2 договору передбачено включення у вартість товару податку на додану вартість в розмірі 7%, який був сплачений позивачем відповідачу, однак згідно постанови Кабінету Міністрів України від 02.03.2022 №178 (далі Постанова КМУ №178) та пп. «г» пп. 195.1.2 п.195.1 ст.195 ПК України постачання товару у спірних правовідносинах (запасні частини до бронетанкового озброєння та техніки) обкладається податком на додану вартість за нульовою ставкою, а тому пункт 4.2 такого договору підлягає визнанню недійсним, а сплачені відповідачу кошти у розмірі податку на додану вартість підлягають поверненню як такі, що отримані без достатніх правових підстав.

У відзиві на позов відповідач проти задоволення позову заперечив, пославшись на те, що:

- з боку позивача, як покупця, не було отримано індивідуальної податкової консультації, не було подано уточнюючого розрахунку до відповідної податкової декларації про виключення сум податку на додану вартість із податкового кредиту позивача, відповідно до приписів ст. 50 ПК України та/або не було подано заяву із скаргою до контролюючого органу з приводу допущених відповідачем, як постачальником, помилок або порушення відповідачем, як постачальником, граничних термінів реєстрації в Єдиному реєстрі податкових накладних податкової накладної, складеної відповідачем, як постачальником, за результатом господарської операції, договором поставки за якою є предметом цього спору, відповідно до приписів п. 201.10 ст. 201 ПК України;

- відсутнє судове рішення, яким відповідача як постачальника-платника податку на додану вартість звільнено від сплати податку на додану вартість, зокрема, за результатом господарської операції, договором поставки за якою є предметом цього спору, а тому наразі відсутній предмет спору і звернення з цим позовом є передчасним;

- положення «г» пп. 195.1.2 п.195.1 ст.195 ПК України не поширюються на спірні правовідносини, оскільки вказані нормативно-правові акти регулюють правовідносини щодо забезпечення наземного військового транспорту Збройних Сил України, до складу яких Національна гвардія України не входить, а також регулюють забезпечення транспорту Національної гвардії України, до переліку (транспорту) якої не входять технічні засоби спеціального військового призначення - бронетанкове озброєння, запасні частини до якого є предметом основного договору;

- підстави для нарахування 3% річних та інфляційних втрат відсутні, оскільки у випадку визнання п. 4.2 спірного договору недійсним, кошти в сумі 72 284,16 грн. отримають статус безпідставно набутих тільки після визнання недійсним цієї умови договору, а відтак нарахування 3 % річних та інфляційних втрат буде правомірним з моменту набранням судовим рішення законної сили;

- обраний прокуратурою спосіб захисту порушеного права та інтересу позивача є неефективним, оскільки наслідком задоволення позовних вимог фактично буде стягнення з відповідача суми сплаченого ним на користь держави податку на додану вартість.

Також відповідач подав до суду першої інстанції запитання про обставини, що мають значення для справи, та заяву про закриття провадження у справі, яка обґрунтована тим, що спір сторін належить до предметної юрисдикції адміністративного суду (у задоволенні вказаної заяви було відмовлено протокольною ухвалою постановленою в судовому засіданні 04.04.2024 - примітка суду).

У відповіді на відзив позивач зазначив про те, що:

- відповідачем не наведено правову підставу для зміни предметної юрисдикції у спірних правовідносинах щодо визначення ціни у господарському договорі;

- відповідачем також не було реалізовано право щодо отримання індивідуальної податкової консультації, та не враховано, що режим застосування нульової ставки не є тотожним режиму звільнення від оподаткування податком на додану вартість;

- оскільки відповідач отримав від позивача суму 72 284,16 грн., сплачений податок на додану вартість у складі ціни товару, враховуючи що відповідний товар не підлягав оподаткуванню, вимоги щодо повернення суми 72 284,16 грн. в порядку статті 1212 ЦК України є обґрунтованими.

Також позивачем надано до суду письмові відповіді на запитання відповідача.

У відповіді на відзив керівник Запорізької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Східного регіону зазначив про те, що:

- відсутність уточнюючих розрахунків по податковим деклараціям про включення сум податку на додану вартість із податкового кредиту сторін у справі, відсутність заяв і скарг на адресу контролюючого органу, не є предметом цього спору, вищевказані дії відносяться до взаємовідносин безпосередньо між відповідачем та контролюючим органом та його виключної компетенції;

- відповідачем у відзиві на позовну заяву не спростовано та не доведено, що поставлений за спірним договором товар (запасні частини до бронетанкового озброєння та техніки) використовуються Національною гвардією України для виконання інших, не передбачених законодавством заходів і повноважень, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави,

а також надав до суду відповіді на запитання відповідача.

У запереченнях на відповідь на відзив позивач просив закрити провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 231 ГПК України, оскільки спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства, а також просив відмовити у задоволенні позову.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 25.04.2024 у справі № 910/20125/23 позов задоволено, визнано недійсним пункт 4.2 договору №КЗА-ВС-003 від 04.05.2022, з відповідними змінами в частині включення до ціни договору суми ПДВ у розмірі 72 284,16 грн., до стягнення з відповідача на користь позивача присуджено грошові кошти у сумі 89 651,46, грн., з яких 72 284,16 грн. сплачений ПДВ, 3 529,05 грн. - 3% річних та 13 838,25 грн. інфляційні втрати, до стягнення з відповідача на користь позивача Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Східного регіону присуджено 5 368,00 грн. судового збору.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що:

- відповідно до приписів Постанови КМУ №178 та положень підпункту «г» підпункту 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 розділу V ПК України нульова ставка податку на додану вартість, застосовується як до операцій з постачання пального, так і до операцій з постачання будь-яких інших товарів, що використовуються для забезпечення транспорту, при умові, що такі операції з постачання здійснюються категоріями суб`єктів, що визначені постановою. При чому, відповідно до Положення про військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України виділення асигнувань та проведення видатків військової частини здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України в межах обсягів бюджетних призначень, а також з інших джерел, передбачених законом. За таких обставини позивач відноситься до категорії суб`єктів, що визначені Постановою Кабінету Міністрів України № 178 від 02.03.2022 та відповідно до якої застосовується податок на додану вартість за нульовою ставкою за операції з постачання товарів для забезпечення транспорту органів, визначених такою постановою;

- вказане свідчить про наявність підстав для задоволення позовних вимог як про визнання недійсним п. 4.2 договору №КЗА-ВС-003 від 04.05.2022 , так і про стягнення з відповідача на користь позивача отриманої суми ПДВ у розмірі 72 284,16 грн., як безпідставно набутої;

- з огляду на те, що за змістом ст. 625, 1212 ЦК України положення цього кодексу поширюють свою дію на всі види грошових зобов`язань, вимог про стягнення з відповідача 3% річних у сумі 3 529,05 грн. та інфляційні втрати у сумі 13 838,25 грн., які також підлягають задоволенню.

Також судом першої інстанції встановлено наявність у прокурора підстав для представництва інтересів держави в особі визначеного ним позивача.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, Приватне акціонерне товариство «Науково-виробниче об`єднання «Київський завод автоматики» звернулось до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати повністю рішення Господарського суду міста Києва від 25.04.2024 у справі № 910/20125/23 та ухвалити нове рішення, яким закрити провадження у справі на підставі п.1 ч.1 ст.231 ГПК України або відмовити у позові повністю.

У обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт послався на ті ж самі обставини, що й під час розгляду справи в суді першої інстанції, додатково зауваживши на тому, що Постанова КМУ №178 та підпункт «г» підпункт 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 розділу V ПК України не відповідають критерію «якість закону», оскільки вказаним нормативним актами, так само як і іншими не визначено ані переліку товарів для заправки (дозаправки) або забезпечення транспорту, ані переліку кодів з Єдиного закупівельного словника ДК 021:2015 чи кодів УКТ ЗЕД, ані того, що саме входить до складу понять «забезпечення» та «транспорт Національної гвардії України» (відсутнє легально визначення), що свідчить про наявність правової невизначеності, яка породжена дефектом «юридичної техніки» Постанови КМУ №178.

Згідно з витягом з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 27.05.2024, справу № 910/20125/23 передано на розгляд колегії суддів у складі: Яковлєв М.Л. - головуючий суддя; судді: Гончаров С.А., Шаптала Є.Ю..

З огляду на те, що апеляційна скарга надійшла до Північного апеляційного господарського суду без матеріалів справи, що у даному випадку унеможливлює розгляд поданої апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про необхідність витребування матеріалів даної справи у суду першої інстанції та відкладення вирішення питань, пов`язаних з рухом апеляційної скарги, які визначені главою 1 розділу IV ГПК України, до надходження матеріалів справи.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 27.05.2024 у Господарського суду міста Києва витребувано матеріали справи № 910/20125/23, а також відкладено вирішення питань, пов`язаних з рухом апеляційної скарги, до надходження матеріалів справи № 910/20125/23.

03.06.2024 від Господарського суду міста Києва до Північного апеляційного господарського суду надійшли матеріали даної справи.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 04.06.2024 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Приватного акціонерного товариства «Науково-виробниче об`єднання «Київський завод автоматики» на рішення Господарського суду міста Києва від 25.04.2024 у справі № 910/20125/23, розгляд апеляційної скарги призначено на 09.07.2024 о 10:45 год.

10.06.2024 до суду від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому позивач, з посиланням на ті ж самі обставини, що й під час розгляду справи в суді першої інстанції, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

13.06.2024 до суду від керівника Запорізької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Східного регіону надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому керівник Запорізької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Східного регіону, з посиланням на ті ж самі обставини, що й під час розгляду справи в суді першої інстанції, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Аналогічний за змістом відзив надійшов до суду через систему «Електронний суд» 15.06.2024.

20.06.2024 до суду від позивача надійшла заява про розгляд справи без участі, в якій позивач просив розглядати справу № 910/20125/23 без участі представника позивача, у задоволенні апеляційної скарги відмовити та залишити рішення суду першої інстанції без змін.

У зв`язку з перебуванням судді Шаптали Є.Ю. у відрядженні розпорядженням керівника апарату суду № 09.1-08/2190/24 від 04.07.2024 призначено повторний автоматизований розподіл справи № 910/20125/23.

Відповідно до витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 04.07.2024, визначено наступний склад колегії суддів: головуючий суддя - Яковлєв М.Л.; судді: Гончаров С.А., Тищенко О.В..

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 11.07.2024 апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Науково-виробниче об`єднання «Київський завод автоматики» на рішення Господарського суду міста Києва від 25.04.2024 у справі № 910/20125/23 прийняти до свого провадження колегією суддів у складі: головуючий суддя - Яковлєв М.Л., судді: Гончаров С.А., Тищенко О.В., розгляд апеляційної скарги призначено на 03.09.2024 об 11:00 год.

У зв`язку з перебуванням судді Тищенко О.В., яка не є головуючим суддею, у відпустці розпорядженням керівника апарату суду № 09.1-08/3098/23 від 02.09.2024 призначено повторний автоматизований розподіл справи № 910/20125/23.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 02.09.2024, визначено наступний склад колегії суддів: головуючий суддя - Яковлєв М.Л.; судді: Гончаров С.А., Станік С.Р..

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 04.09.2024 апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Науково-виробниче об`єднання «Київський завод автоматики» на рішення Господарського суду міста Києва від 25.04.2024 у справі № 910/20125/23 прийняти до свого провадження колегією суддів у складі: головуючий суддя - Яковлєв М.Л., судді: Гончаров С.А., Станік С.Р, розгляд апеляційної скарги призначено на 15.10.2024 о 10:30 год.

Станом на 15.10.2023 до Північного апеляційного господарського суду інших відзивів на апеляційну скаргу та клопотань від учасників справи не надходило.

Позивач представників в судове засідання не направив.

Враховуючи належне повідомлення всіх учасників про час і місце судового розгляду апеляційної скарги, а також те, що явка представників учасників в судове засідання не визнана обов`язковою, колегія суддів дійшла висновку про розгляд апеляційної скарги у відсутність представників позивача за наявними матеріалами апеляційного провадження.

Під час розгляду справи відповідач апеляційну скаргу підтримав у повному обсязі та просив її задовольнити, прокурор проти задоволення апеляційної скарги заперечив, просив залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Згідно із ст.269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву, заслухавши пояснення прокурора та представника відповідача, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного судового рішення, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення суду першої інстанції не підлягає зміні чи скасуванню, з наступних підстав.

04.05.2022 позивач (замовник) та відповідач (постачальник) уклали договір на поставку (закупівлю) продукції №КЗА-ВС-003 (далі Договір), в п. 1.1 якого погодили, що постачальник зобов`язується поставити запасні частини до бронетанкового озброєння та техніки (далі продукція), а замовник прийняти й оплатити продукцію в порядку та на умовах, визначених даним договором. Код продукції згідно ДК 021:2015 « 35420000-4 Частини транспортних засобів військового призначення».

Одержувачем продукції є позивач. Термін поставки продукції - з моменту підписання договору та не пізніше 25.05.2022 (п. п. 2.2, 2.7 договору).

За умовами п. 4.1 Договору платником за цим договором є замовник. Ціна за продукцію складає: Двигун ЄДМ20М у кількості 4 од., ціна за одну од. без ПДВ - 90 355,20 грн., сума без ПДВ за 4 од. - 361 420,80 грн., ПДВ 20% - 72 284,16 грн., всього з ПДВ - 433 704,96 грн. (п. 4.2 Договору).

Відповідно до п. 4.3 Договору загальна сума договору складає 433 704,96 грн., в тому числі ПДВ 20% - 72 284,16 грн.

Згідно з п. .4.4 Договору розрахунок за продукцію здійснюється шляхом оплати у розмірі 100% ціни продукції тільки після її фактичного отримання замовником на підставі належним чином оформлених видаткових накладних постачальника на відвантажену продукцію.

Оплата за продукцію здійснюється в національній валюті України - гривні. Розрахунки за продукцію здійснюються за фактом поставки та передачі продукції постачальником шляхом перерахування замовником грошових коштів на розрахунковий рахунок постачальника впродовж 20-ти банківських днів з моменту поставки та передачі продукції замовнику (п. 4.5 Договору).

Договір діє з дати набрання ним чинності до 25.05.2022, а в частині проведення розрахунків до повного їх виконання (п. 10.1 договору).

На виконання умов Договору відповідач поставив товар на суму 433 704,96 грн., що підтверджується видатковою накладною від 04.05.2022 №30 на суму 433 704,96 грн., у т.ч. ПДВ 72 284,16 грн., а позивач оплатив вказаний товар у повному обсязі (в тому числі і ПДВ - примітка суду), що підтверджується платіжним дорученням 1289 від 09.05.2022. Вказані факти сторонами не заперечуються.

У позові прокурор зазначає про те, що п. 4.2 Договору передбачено включення у вартість товару податку на додану вартість в розмірі 7%, однак згідно Постанови КМУ №178 та пп. «г» пп. 195.1.2 п.195.1 ст.195 ПК України постачання товару (запасні частини до бронетанкового озброєння та техніки) у спірних правовідносинах обкладається податком на додану вартість за нульовою ставкою.

З матеріалів справи слідує, що позивач звертався до відповідача з листами 3/29/10/2/2-5984 від 28.08.2023 та №3/29/10/2/2-8153 від 02.11.2023, в яких, з посиланням на те, що договір було укладено без урахування пп. «г» п. 195.1.2 ст. 195 ПК України та положень Постанови КМУ №178, просив повернути надмірно сплачені кошти..

13.11.2023 відповідач надіслав позивачу відповідь за вих. №505/1131, у якій з посиланням на те, що:

- при складанні Договору замовником не було застосовано до предмету договору нульову ставку податку на додану вартість. Навпаки, у п.п. 4.2-4.3 ст. 4 Договору ціну продукції визначено з урахуванням сплати до бюджету України ПДВ;

- до закінчення строку дії Договору позивач не звертався до відповідача з питання застосування нульової ставки з ПДВ у ціні поставленої продукції;

- свої зобов`язання перед замовником та бюджетом України відповідач виконав у повному обсязі (продукція поставлена, ПДВ визначене у ціні продукції сплачено до бюджету України);

- будь-яких правочинів, за якими відповідач мав зобов`язання зменшити ціну вказаного договору, не укладалось,

зазначив, що не має законних підстав для перерахування на розрахунковий рахунок замовника грошових коштів у розмірі ПДВ за договором.

З огляду на вказані обставини керівник Запорізької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Східного регіону звернувся до суду міста Києва з позовом, у якому просив:

- визнати недійсним п. 4.2 Договору в частині включення до ціни договору суми податку на додану вартість у розмірі 72 284,16 грн.;

- стягнути з відповідача на користь позивача грошові кошти у сумі 89 651,46 грн., а саме: зайво сплачений податок на додану вартість у сумі 72 284,16 грн., 3% річних у сумі 3 529,05 грн. та інфляційні втрати у сумі 13 838,25 грн.

Правові позиції сторін детально наведені вище.

Суд першої інстанції позовні вимоги задовольнив у повному обсязі, що колегія суддів вважає вірним з огляду на таке.

Щодо наявності у керівника Запорізької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Східного регіону законних повноважень звертатися з цим позовом до суду в інтересах держави та визначення позивачем саме Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно ст. 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Відповідно до приписів ст. 23 Закону України «Про прокуратуру»:

- представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом (ч. 1);

- прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (ч. 3).

Згідно з ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

Матеріали справи свідчать, що в обґрунтування підстав для звернення з цим позовом, прокурор посилається на те, що позивачем, як органом уповноваженим на здійснення відповідних функцій держави у спірних правовідносинах, не вжито належних заходів щодо усунення порушень в межах своїх повноважень, в тому числі шляхом звернення до суду, в той час як протиправне утримання відповідачем бюджетних коштів та тривале їх неповернення беззаперечно вказує на наявність порушених державних інтересів.

З матеріалів справи слідує, що позивач є стороною оскаржуваного договору, а його фінансування здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України в межах обсягів бюджетних призначень, а також з інших джерел, передбачених законом.

За таких обставин колегія суддів вважає, що прокурор правильно визначив позивача у цій справі.

Аналіз ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» дає підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках:

- якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження;

- у разі відсутності такого органу.

Перший «виключний випадок» передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює захист неналежно.

«Нездійснення захисту» виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

«Здійснення захисту неналежним чином» виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

«Неналежність» захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, серед іншого, включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 17.10.2018 у справі № 910/119/19.

Отже, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави у суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (п. 3 ч. 2 ст.129 Конституції України).

За приписами ст. 53 ГПК України:

- у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами (ч. 3);

- прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу (ч. 4).

Таким чином, прокурор, звертаючись з позовом у справі, повинен навести причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом і які є підставами для звернення прокурора до суду, довести належними та допустимими доказами обставини здійснення ним повідомлення на адресу відповідного суб`єкта владних повноважень про звернення до суду від його імені, а також надати докази того, що суб`єкт владних повноважень не здійснює або здійснює неналежним чином захист інтересів держави.

За висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, прийнятої у зв`язку з необхідністю вирішення виключної правової проблеми, яка має значення для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики щодо підстав здійснення представництва інтересів держави в суді прокурором:

- прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу;

- бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк;

- звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення;

- невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо;

- Верховний Суд України у постанові від 13 червня 2017 року у справі № п/800/490/15 (провадження № 21-1393а17) зазначив, що протиправна бездіяльність суб`єкта владних повноважень - це зовнішня форма поведінки (діяння) цього органу, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи в нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені. Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов`язкових дій. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов`язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Значення мають юридичний зміст, значимість, тривалість та межі бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи;

- однак суд, вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, не повинен установлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи. Частиною сьомою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що в разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження. Таким чином, питання про те, чи була бездіяльність компетентного органу протиправною та які її причини, суд буде встановлювати за результатами притягнення відповідних осіб до відповідальності. Господарсько-правовий спір між компетентним органом, в особі якого позов подано прокурором в інтересах держави, та відповідачем не є спором між прокурором і відповідним органом, а також не є тим процесом, у якому розглядається обвинувачення прокурором посадових осіб відповідного органу у протиправній бездіяльності;

- таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

З матеріалів справи слідує, що керівником Запорізької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Східного регіону вказаного порядку дотримано. Так листом №5-4-4785ВИХ-23 від 06.12.2023 прокурор повідомив позивача про прийняття рішення щодо пред`явлення прокурором позову щодо захисту інтересів держави.

У постановах Верховного Суду від 23.03.2021 у справі №917/665/20, 07.04.2021 у справі №913/124/20, 09.06.2021 у справі №916/1674/18 (у цих справах суди встановили, що проміжок часу між повідомленням органу, здійсненого прокурором в порядку статті 23 Закону України «Про прокуратуру», та зверненням до суду з позовом є незначним) зроблено наступні висновки:

- суд зобов`язаний дослідити: чи знав або повинен був знати відповідний орган про допущені порушення інтересів держави, чи мав відповідні повноваження для їх захисту, чи існував факт незвернення вказаного органу до суду при наявності для цього підстав;

- така обізнаність має бути підтверджена достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного органу про звернення до суду від його імені;

- суди попередніх інстанцій при наданні висновків про недотримання прокурором розумного строку зосередилися на часовому проміжку, який минув між повідомленням, яке прокурор надіслав органу, та поданням позову у справі, проте не приділили достатньої уваги тому, що такий проміжок не завжди є вирішальним у питаннях дотримання прокурором приписів статті 23 Закону України «Про прокуратуру»; такий підхід є занадто формалізованим , критерій «розумності» строку має визначатися з урахуванням великого кола чинників і не може бути оцінений виключно темпорально.

Виходячи з висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, прокурору для звернення до суду з позовом в інтересах держави в особі компетентного органу достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності.

Враховуючи вищезазначене та зважаючи на те, що позивач самостійно не звернувся до суду з вказаним позовом, колегія суддів вважає, що у цій справі прокурором належним чином обґрунтовано підстави щодо представництва.

Щодо спору сторін по суті колегія суддів зазначає про таке.

Відповідно до ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьої, п`ятою, шостою ст. 203 ЦК України.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Відповідно до частин 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частиною 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» визначено, що:

- судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.;

- зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України);

- відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Таким чином, прокурором (позивачем) при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними, а також доведено наявність порушеного права.

Частиною 1 статті 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно частини 1 статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

У ст. 180 ГК України деталізовано істотні умови господарського договору.

Так, за приписами частин 1 і 3 цієї статті зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов`язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов`язкові умови договору відповідно до законодавства. При укладенні господарського договору сторони зобов`язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому цим Кодексом, іншими законами, актами Кабінету Міністрів України. За згодою сторін у господарському договорі може бути передбачено доплати до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними (ч. 5 ст.180 ГК України).

Відповідно до ст. 11 Закону України «Про ціни і ціноутворення» вільні ціни встановлюються суб`єктами господарювання самостійно за згодою сторін на всі товари, крім тих, щодо яких здійснюється державне регулювання цін.

Отже, сторони на договірних засадах передбачають формування ціни за договором.

У підпункті 14.1.178 пункту 14.1 статті 14 ПК України визначено, що ПДВ - непрямий податок, який нараховується та сплачується відповідно до норм розділу V цього Кодексу.

За змістом підпунктів «а» і «б» пункту 185.1 статті 185 ПК України об`єктом оподаткування ПДВ є операції платників податку з постачання товарів/послуг, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 ПК України.

За своєю правовою сутністю ПДВ є часткою новоствореної вартості та сплачується покупцем (замовником послуг).

Відповідно до ч. 1 ст. 1 ПК України, останній регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час адміністрування податків та зборів, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.

Згідно із підпунктом «г» підпункту 195.1.2 статті 195 Розділу V ПК України за нульовою ставкою оподатковуються операції з постачання товарів для заправки (дозаправки) або забезпечення наземного військового транспорту чи іншого спеціального контингенту Збройних Сил України, що бере участь у миротворчих акціях за кордоном України, або в інших випадках, передбачених законодавством.

Відповідно до ст. 4 Закону України «Про оборону України» у разі збройної агресії проти України органи державної влади та органи військового управління, не чекаючи оголошення стану війни, вживають заходів для відсічі агресії. На підставі відповідного рішення Президента України Збройні Сили України разом з іншими військовими формуваннями розпочинають воєнні дії.

Отже, маючи на меті спростити порядок та сприяти оперативному матеріальному забезпеченню військових формувань, 02.03.2022 було прийнято Постанову КМУ №178.

Відповідно до п.п. 1, 2 вказаної постанови, до припинення чи скасування воєнного стану операції з постачання товарів для заправки (дозаправки) або забезпечення транспорту Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Міністерства внутрішніх справ, Державної служби з надзвичайних ситуацій, Управління державної охорони, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації, інших утворених відповідно до законів військових формувань, їх з`єднань, військових частин, підрозділів, установ або організацій, що утримуються за рахунок коштів державного бюджету, для потреб забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави обкладаються податком на додану вартість за нульовою ставкою. Ця постанова набирає чинності з дня її опублікування і застосовується з 24.02.2022 року.

Відповідно до Положення про військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України виділення асигнувань та проведення видатків військової частини здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України в межах обсягів бюджетних призначень, а також з інших джерел, передбачених законом.

За таких обставин колегія суддів вважає вірними висновки суду першої інстанції про те, що позивач відноситься до категорії суб`єктів, що визначені Постанову КМУ №178 та відповідно до якого застосовується податок на додану вартість за нульовою ставкою за операції з постачання товарів для забезпечення транспорту органів, визначених такою постановою.

Частиною 4 ст. 236 ГПК України, яка кореспондується з положеннями ч.6 ст.13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», встановлено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

При розгляді спору сторін по суті колегією суддів враховані висновки щодо застосування положень Постанови КМУ №178 та пп. «г» пп. 195.1.2. п. 195.1. ст.195 розділу V ПК України у аналогічних правовідносинах, які викладені у постановах Верховного Суду від 14.11.2023 у справі №910/2416/23, від 23.05.2024 у справі № 911/1870/23 та від 28.05.2024 у справі № 910/12151/23.

Так, у постанові Верховного Суду від 14.11.2023 у справі № 910/2416/23 наведено правову позицію, відповідно до якої хоча ПДВ й включається до ціни товару, однак не є умовою про ціну в розумінні цивільного та господарського законодавства, оскільки не може встановлюватися (погоджуватися чи змінюватися) сторонами за домовленістю, тобто у договірному порядку. Оскільки не тільки Постановою КМУ № 178 визначено нульову ставку податку на додану вартість для операцій з заправки (дозаправки) або забезпечення наземного військового транспорту чи іншого спеціального контингенту, але й це передбачено підп. «г» підп. 195.1.2 п. 195.1 ст. 195 ПК України, то включення до ціни договору ПДВ у розмірі 20 %, враховуючи, що замовником товару за договором виступає військова частина, суперечить Постанові КМУ № 178, яка прийнята відповідно до підп. «г» підп. 195.1.2 п. 195.1 ст. 195 ПК України, що є підставою для визнання недійсним пункту договору в цій частині та стягнення сплаченого ПДВ.

У постанові від 23.05.2024 у справі № 911/1870/23 Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що з огляду на функції та обов`язки, покладені на військові частини, всі заходи останніх спрямовані виключно на захист, оборону та недоторканості територіальних кордонів України, що не потребує документального підтвердження, оскільки слідує з аналізу фактичних подій на території України та норм законодавства. Отже, закупівлі товарів для забезпечення транспорту військових частин у період військового стану можливо лише безпосередньо для виконання потреб та функцій, спрямованих на забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави, що прямо передбачено Постановою КМУ № 178, яку прийнято до укладення спірного договору.

Колегія суддів вважає помилковими твердження відповідача про те, що до переліку транспорту Національної гвардії України не входять технічні засоби спеціального військового призначення - бронетанкове озброєння, оскільки положення Постанови КМУ № 178 не встановлюють жодних обмежень щодо транспортних засобів Національної гвардії України операції з постачання товарів для заправки (дозаправки) або забезпечення яких (транспортних засобів) обкладаються податком на додану вартість за нульовою ставкою.

Як встановлено вище, укладання Договору і фактична поставка товару за договором відбулася після набрання чинності Постановою КМУ № 178, у зв`язку з чим операції з постачання позивачу продукції за Договором підлягають оподаткуванню за нульовою ставкою, а отже умови п. 4.2 Договору з відповідними змінами в частині включення до ціни договору суми податку на додану вартість у розмірі 72 284,16 грн., суперечать чинному законодавству.

Згідно статті 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

При застосуванні положень статті 217 ЦК України слід враховувати, що умова договору, щодо якої ставиться вимога про визнання її недійсною, не може бути істотною умовою договору, оскільки в такому випадку правочин має бути визнаний недійсним в цілому. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 12.03.2018 року у справі №910/22319/16.

Отже, приписи ст. 217 ЦК України регулюють питання щодо правової долі правочину, що має дефекти окремих його частин.

При цьому закону може суперечити лише певна частина умов правочину, а інша - йому відповідати. Отже, за таких обставин не завжди доцільно визнавати правочин недійсним у цілому. Недійсність окремої частини правочину не призводить до недійсності інших його частин. Тому законодавець не встановлює недійсності правочину через недійсність окремої його частини, але лише за умови, якщо є підстави вважати, що правочин міг би бути вчинений без включення до нього цієї недійсної частини.

Зокрема, у випадку, що розглядається, можна припустити наявність договору і без включення до нього умови щодо ПДВ.

Так, хоча ПДВ й включається до ціни товару, однак не є умовою про ціну в розумінні цивільного та господарського законодавства, оскільки не може встановлюватися (погоджуватися чи змінюватися) сторонами за домовленістю, тобто у договірному порядку.

Вказаний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 14.11.2023 у справі №910/2416/23.

Оскільки не тільки постановою КМУ №178 визначено нульову ставку податку на додану вартість для операцій з заправки (дозаправки) або забезпечення наземного військового транспорту чи іншого спеціального контингенту, але й це передбачено пп. «г» пп. 195.1.2 п. 195.1 ст. 195 ПК України, то включення до ціни договору ПДВ, враховуючи, що замовником товару за договором виступає Військова частини НОМЕР_1 Національної гвардії України, суперечить Постанові КМУ №178, яка прийнята відповідно до пп. «г» пп. 195.1.2 п. 195.1 ст. 195 ПК України, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку щодо задоволення позовних вимог в частині визнання недійсними положень такого договору в частині включення до ціни правочину ПДВ. Рішення суду першої інстанції в цій частині залишається без змін.

Щодо позовної вимоги про стягнення з відповідача суми сплаченого ПДВ на підставі ст. 1212 ЦК України, колегія суддів зазначає про таке.

Відповідно до ст. 1212 ЦК України безпідставно набутим є майно, набуте особою або збережене нею в себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави. Зобов`язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).

Загальна умова ч. 1 ст. 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, оскільки отримане однією зі сторін у зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі цієї статті тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.

Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

У випадку, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, ст. 1212 ЦК України може бути застосована тільки після того, як така правова підстава у встановленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.

Положення глави 83 ЦК України «Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави» застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Для виникнення зобов`язання з безпідставного збагачення необхідна наявність наступних умов: 1) збільшення майна в однієї особи (вона набуває нові цінності, збільшує кількість та вартість належного їй майна або зберігає майно, яке неминуче мало б вибути із її володіння); 2) втрата майна іншою особою, тобто збільшення або збереження майна в особи є наслідком втрати або недоотримання цього майна іншою особою; 3) причинний зв`язок між збільшенням майна в однієї особи і відповідною втратою майна іншою особою; 4) відсутність достатньої правової підстави для збільшення майна в однієї особи за рахунок іншої особи, тобто обов`язковою умовою є збільшення майна однієї сторони (набувача), з одночасним зменшенням його в іншої сторони (потерпілого), а також відсутність правової підстави (юридичного факту) для збагачення. Відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином, тобто мала місце помилка, обман, випадковість або інші підстави набуття або збереження майна, які не можна віднести до підстав виникнення цивільних прав та обов`язків, передбачених нормами статті 11 ЦК України.

Положення ст. 216 ЦК України визначають, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

За приписами ч. 1 ст. 236 ЦК України, нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Відповідно до статті 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю (частина 1).

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (частина 2).

З огляду на те, що відповідачем сума ПДВ у розмірі 72 284,16 грн. отримана за товар, який підлягав оподаткуванню за нульовою ставкою, у зв`язку із чим п. 4.2 Договору в частині включення до ціни Договору суми податку на додану вартість визнано судом недійсним, перерахування цієї суми коштів позивачем відповідачу та неповернення останнім відповідної суми позивачу має наслідком збагачення відповідача за рахунок позивача поза підставою, передбаченою законом.

Зазначене узгоджується з правовою позицією, викладеною в постанові Верховного Суду від 10.02.2022 у справі № 916/707/21.

З таких обставин суд першої інстанції цілком вірно задовольнив позовні вимоги про стягнення з відповідача податку на додану вартість у сумі 72 284,16 грн. Рішення суду першої інстанції в цій частині залишається без змін.

Щодо позовних вимог про стягнення 3% річних у сумі 3 529,05 грн. та інфляційні втрати у сумі 13 838,25 грн., слід зазначити таке.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Згідно ч. 1, ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Як вбачається з аналізу ст.ст. 612, 625 Цивільного кодексу України право кредитора вимагати сплату боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних, які не є штрафними санкціями, є способом захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.

Зазначені інфляційні нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання.

Такий правовий висновок щодо застосування ч. 2, ст. 625 Цивільного кодексу України викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 року у справі № 916/190/18, постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 05.07.2019 року у справі № 905/600/18 та постанові Верховного Суду від 03.10.2019 року у справі № 905/587/18.

За змістом ст.ст. 625, 1212 ЦК України положення ст. 625 ЦК України поширюють свою дію на всі види грошових зобов`язань, а тому в разі прострочення виконання зобов`язання, зокрема, щодо повернення безпідставно одержаних чи збережених грошей нараховуються 3 % річних від простроченої суми відповідно до ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України.

Аналогічна правова позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 10.04.2018 року у справі №910/10156/17.

Невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі ст. 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання та вимоги про повернення боргу до моменту його усунення.

З правового аналізу положень ч. 2, ст. 625 ЦК України та ч. 1, ст. 1212 ЦК України вбачається, що у випадку безпідставного набуття боржником коштів у позадоговірному випадку, виключається можливість застосувати приписів ч. 2 ст. 530 ЦК України, оскільки у боржника виникає обов`язок повернути безпідставно одержані кошти починаючи з наступного дня після їх отримання.

З урахуванням наведеного та перевіривши відповідний розрахунок штрафних санкцій, суд дійшов висновку щодо обґрунтованості позовних вимог в частині стягнення з відповідача % річних у сумі 3 529,05 грн. та інфляційні втрати у сумі 13 838,25 грн. Рішення суду першої інстанції в цій частині залишається без змін.

Колегія суддів зауважує апелянтові на тому, що:

- як відсутність індивідуальної податкової консультації, так і не подання уточнюючого розрахунку до відповідної податкової декларації про виключення сум податку на додану вартість із податкового кредиту позивача та/або не подання заяви із скаргою до контролюючого органу з приводу допущених відповідачем як постачальником помилок або порушення відповідачем як постачальником граничних термінів реєстрації в Єдиному реєстрі податкових накладних податкової накладної, складеної відповідачем як постачальником за результатом господарської операції, не може бути підставою для відмови у задоволенні позовних вимог;

- підставою для відмови у задоволенні позовних вимог не може бути і відсутність судового рішення, яким відповідача, як постачальника-платника податку на додану вартість, звільнено від сплати податку на додану вартість, зокрема, за результатом господарської операції за Договором;

- спір сторін у цій справі не є публічно-правовим і не відноситься до юрисдикції адміністративних судів;

- за змістом положень ч. 1 ст. 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення, а відтак, наслідком визнання недійсним положень Договору в частині включення до ціни правочину ПДВ, є те, що кошти в сумі 72 284,16 грн. перебувають у відповідача безпідставно з дати їх перерахування.

Щодо інших аргументів сторін колегія суддів зазначає, що вони були досліджені та не наводяться у судовому рішенні, позаяк не покладаються в його основу, тоді як Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа Серявін проти України, § 58, рішення від 10.02.2010). Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).

Дослідивши матеріали наявні у справі, апеляційний суд робить висновок, що суд першої інстанції дав належну оцінку доказам по справі та виніс законне обґрунтоване судове рішення, яке відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам і матеріалам справи.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновку місцевого господарського суду з огляду на вищевикладене.

Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що скаржник не довів обґрунтованість своєї апеляційної скарги, докази на підтвердження своїх вимог суду не надав, апеляційний суд погоджується із рішенням Господарського суду міста Києва від 25.04.2024 у справі № 910/20125/23, отже підстав для його скасування або зміни в межах доводів та вимог апеляційної скарги не вбачається.

Враховуючи вимоги та доводи апеляційної скарги, апеляційна скарга Приватного акціонерного товариства «Науково-виробниче об`єднання «Київський завод автоматики» задоволенню не підлягає.

Відповідно до приписів ст. 129 ГПК України судові витрати по сплаті судового збору за звернення з цією апеляційною скаргою покладаються на апелянта.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 129, 252, 263, 267-271, 273, 275, 276, 281-285, 287 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Науково-виробниче об`єднання «Київський завод автоматики» на рішення Господарського суду міста Києва від 25.04.2024 у справі № 910/20125/23 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 25.04.2024 у справі № 910/20125/23 залишити без змін.

3. Судові витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги покласти на апелянта.

4. Повернути до Господарського суду міста Києва матеріали справи № 910/20125/23.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання її повного тексту.

Повний текст судового рішення складено 15.10.2024.

Головуючий суддя М.Л. Яковлєв

Судді С.А. Гончаров

С.Р. Станік