Постанова

від 19.12.2024 по справі 910/20125/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 грудня 2024 року

м. Київ

cправа № 910/20125/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Баранець О. М. - головуючий, Кролевець О. А., Мамалуй О. О.,

за участю секретаря судового засідання Москалика О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Науково-виробниче об`єднання "Київський завод автоматики"

на рішення Господарського суду міста Києва

у складі судді Демидова В.О.

від 25.04.2024

та на постанову Північного апеляційного господарського суду

у складі колегії суддів Яковлєва М.Л., Гончарова С.А., Станіка С.Р.

від 15.10.2024

у справі за позовом Запорізької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Східного регіону в інтересах держави в особі Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України

до Приватного акціонерного товариства "Науково-виробниче об`єднання "Київський завод автоматики"

про визнання недійсним пункту договору та стягнення 89 651,46 грн,

за участю:

прокурора: Томчук М.О.,

представників:

від позивача: не з`явилися,

від відповідача: Аврамкин О.М.

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2023 року керівник Запорізької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Східного регіону звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом в інтересах держави в особі Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України до Приватного акціонерного товариства «Науково-виробниче об`єднання «Київський завод автоматики», у якому просив:

- визнати недійсним п. 4.2 укладеного між позивачем та відповідачем договору від 04.05.2022 № КЗА-ВС-003 на поставку (закупівлю) продукції, з відповідними змінами, в частині включення до ціни договору суми податку на додану вартість у розмірі 72 284,16 грн;

- стягнути з відповідача на користь позивача грошові кошти у сумі 89 651,46 грн, а саме, зайво сплачений податок на додану вартість у сумі 72 284,16 грн, 3% річних у сумі 3 529,05 грн та інфляційні втрати у сумі 13 838,25 грн.

Позовні вимоги мотивовані тим, що оспорюваним пунктом 4.2 договору передбачено включення у вартість товару податку на додану вартість в розмірі 20%, який був сплачений позивачем відповідачу. Однак згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 02.03.2022 №178 (далі - Постанова КМУ №178) та пп. «г» пп. 195.1.2 п.195.1 ст.195 ПК України постачання товару у спірних правовідносинах (запасні частини до бронетанкового озброєння та техніки) обкладається податком на додану вартість за нульовою ставкою, а тому пункт 4.2 такого договору підлягає визнанню недійсним, а сплачені відповідачу кошти у розмірі податку на додану вартість підлягають поверненню як такі, що отримані без достатніх правових підстав.

Короткий виклад обставин справи, встановлених судами попередніх інстанцій

04.05.2022 позивач (замовник) та відповідач (постачальник) уклали договір на поставку (закупівлю) продукції №КЗА-ВС-003 (далі - договір), в п. 1.1 якого погодили, що постачальник зобов`язується поставити запасні частини до бронетанкового озброєння та техніки (далі продукція), а замовник прийняти й оплатити продукцію в порядку та на умовах, визначених даним договором. Код продукції згідно ДК 021:2015 « 35420000-4 Частини транспортних засобів військового призначення».

Одержувачем продукції є позивач. Термін поставки продукції - з моменту підписання договору та не пізніше 25.05.2022 (п. п. 2.2, 2.7 договору).

За умовами п. 4.1 договору платником за цим договором є замовник. Ціна за продукцію складає: Двигун ЄДМ20М у кількості 4 од., ціна за одну од. без ПДВ - 90 355,20 грн, сума без ПДВ за 4 од. - 361 420,80 грн, ПДВ 20% - 72 284,16 грн, всього з ПДВ - 433 704,96 грн (п. 4.2 Договору).

Відповідно до п. 4.3 договору загальна сума договору складає 433 704,96 грн, в тому числі ПДВ 20% - 72 284,16 грн.

Згідно з п. 4.4 договору розрахунок за продукцію здійснюється шляхом оплати у розмірі 100% ціни продукції тільки після її фактичного отримання замовником на підставі належним чином оформлених видаткових накладних постачальника на відвантажену продукцію.

Оплата за продукцію здійснюється в національній валюті України - гривні. Розрахунки за продукцію здійснюються за фактом поставки та передачі продукції постачальником шляхом перерахування замовником грошових коштів на розрахунковий рахунок постачальника впродовж 20-ти банківських днів з моменту поставки та передачі продукції замовнику (п. 4.5 Договору).

Договір діє з дати набрання ним чинності до 25.05.2022, а в частині проведення розрахунків до повного їх виконання (п. 10.1 договору).

На виконання умов Договору відповідач поставив товар на суму 433 704,96 грн, що підтверджується видатковою накладною від 04.05.2022 №30 на суму 433 704,96 грн, у т.ч. ПДВ 72 284,16 грн, а позивач оплатив вказаний товар у повному обсязі, що підтверджується платіжним дорученням №1289 від 09.05.2022. Вказані факти сторонами не заперечуються.

Прокурор зазначив про те, що п. 4.2 договору передбачає включення у вартість товару податку на додану вартість в розмірі 20%, однак згідно з Постановою КМУ №178 та пп. «г» пп. 195.1.2 п.195.1 ст.195 ПК України постачання товару (запасні частини до бронетанкового озброєння та техніки) у спірних правовідносинах обкладається податком на додану вартість за нульовою ставкою.

З матеріалів справи вбачається, що позивач звертався до відповідача з листами №3/29/10/2/2-5984 від 28.08.2023 та №3/29/10/2/2-8153 від 02.11.2023, в яких, з посиланням на те, що договір було укладено без урахування пп. «г» п. 195.1.2 ст. 195 ПК України та положень Постанови КМУ №178, просив повернути надмірно сплачені кошти.

13.11.2023 відповідач надіслав позивачу відповідь за вих. №505/1131, у якій зазначив:

- при складанні договору замовником не було застосовано до предмету договору нульову ставку податку на додану вартість. Навпаки, у п.п. 4.2-4.3 пункту 4 договору ціну продукції визначено з урахуванням сплати до бюджету України ПДВ;

- до закінчення строку дії договору позивач не звертався до відповідача з приводу застосування нульової ставки ПДВ у ціні поставленої продукції;

- свої зобов`язання перед замовником та бюджетом України відповідач виконав у повному обсязі (продукція поставлена, ПДВ, визначене у ціні продукції, сплачено до бюджету України);

- будь-яких правочинів, за якими відповідач мав зобов`язання зменшити ціну вказаного договору, не укладалося, законних підстав для перерахування на розрахунковий рахунок замовника грошових коштів у розмірі ПДВ за договором відповідач не має.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції

Господарський суд міста Києва рішенням від 25.04.2024 у справі № 910/20125/23, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 15.10.2024, позов задовольнив. Визнав недійсним пункт 4.2 договору від 04.05.2022 №КЗА-ВС-003, з відповідними змінами в частині включення до ціни договору суми ПДВ у розмірі 72 284,16 грн, що укладений між Військовою частиною НОМЕР_1 Національної гвардії України та Приватним акціонерним товариством «НАУКОВО-ВИРОБНИЧЕ ОБ`ЄДНАННЯ «КИЇВСЬКИЙ ЗАВОД АВТОМАТИКИ». Стягнув з відповідача на користь позивача грошові кошти у сумі 89 651,46, грн, з яких 72 284,16 грн сплачений ПДВ, 3 529,05 грн - 3% річних та 13 838,25 грн інфляційні втрати, а також з відповідача на користь Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Східного регіону 5 368,00 грн судового збору.

Рішення мотивовано тим, що:

- відповідно до приписів Постанови КМУ №178 та положень підпункту «г» підпункту 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 розділу V ПК України нульова ставка податку на додану вартість, застосовується як до операцій з постачання пального, так і до операцій з постачання будь-яких інших товарів, що використовуються для забезпечення транспорту, при умові, що такі операції з постачання здійснюються категоріям суб`єктів, що визначені постановою. При чому, відповідно до Положення про військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України виділення асигнувань та проведення видатків військової частини здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України в межах обсягів бюджетних призначень, а також з інших джерел, передбачених законом. За таких обставини позивач відноситься до категорії суб`єктів, що визначені Постановою Кабінету Міністрів України № 178 від 02.03.2022, та відповідно до якої застосовується податок на додану вартість за нульовою ставкою до операцій з постачання товарів для забезпечення транспорту органів, визначених такою постановою;

- вказане свідчить про наявність підстав для задоволення позовних вимог як про визнання недійсним п. 4.2 договору від 04.05.2022 №КЗА-ВС-003, так і про стягнення з відповідача на користь позивача отриманої суми ПДВ у розмірі 72 284,16 грн, як безпідставно набутої;

- за змістом ст. 625, 1212 ЦК України положення цього Кодексу поширюють свою дію на всі види грошових зобов`язань, тому вимоги про стягнення з відповідача 3% річних у сумі 3 529,05 грн та інфляційних втрат у сумі 13 838,25 грн також підлягають задоволенню.

Також судом першої інстанції встановлено наявність у прокурора підстав для представництва інтересів держави в особі визначеного ним позивача.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи

Приватне акціонерне товариство "Науково-виробниче об`єднання "Київський завод автоматики" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Господарського суду міста Києва від 25.04.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 15.10.2024 у справі № 910/20125/23, у якій просило їх скасувати. Провадження у справі закрити з підстав, передбачених пунктом 1 частини 1 статті 231 ГПК України.

Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 3, 4 абзацу 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

В обґрунтування підстав касаційного оскарження скаржник зазначив про те, що спір в рамках цієї справи стосується питання визначення бази оподаткування податком на додану вартість в частині постачання запасних частин до військової техніки (технічного засобу спеціального (військового) призначення), тобто належить до предметної юрисдикції адміністративного суду, а тому суди попередніх інстанцій безпідставно не закрили провадження у справі № 910/20125/23 на підставі пункту 1 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України.

Оскільки відповідач оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції, просив передати справу, в порядку приписів статті 302 ГПК України на розгляд Великої Палати Верховного Суду для формування правової позиції щодо юрисдикції спору у подібних правовідносинах.

Також в обґрунтування доводів касаційної скарги скаржник посилається на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, зазначаючи про те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме статті 1212 ЦК України, викладених у постановах Верховного Суду від 30.07.2020 у справі № 357/7734/18, від 04.08.2021 у справі № 185/446/18, від 19.09.2023 у справі № 925/273/21, від 11.01.2023 у справі № 548/741/21 та від 17.04.2024 у справі № 127/12240/22.

В обґрунтування підстав, передбачених пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник зазначив про відсутність висновку Верховного Суду стосовно застосування положень підпункту 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 ПК України та положень постанови Кабінету Міністрів України № 178 від 02.03.2022 у системному зв'язку з нормами статей 203, 215 ЦК України, оскільки відсутнє визначення переліку товарів, які входять до змісту поняття «заправка (дозаправка) або забезпечення транспорту», чи кодів з Єдиного закупівельного словника ДК 021:2015 чи кодів УКТ ЗЕД, чи що саме входить до складу поняття «забезпечення» та «транспорт Національної гвардії України».

Також зазначив про відсутність «передбачуваного» та чіткого механізму застосування положень Постанови КМУ №178 при вирішенні судами спорів, у тому числі, які виникають у подібних правовідносинах, а тому є підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для вирішення виключної правової проблеми.

Прокурор у відзиві на касаційну скаргу просив у її задоволенні відмовити, рішення місцевого господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін.

Розгляд клопотань.

Щодо клопотання відповідача про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення судами попередніх інстанцій предметної юрисдикції, то воно задоволенню не підлягає.

За приписами пункту 2 частини шостої статті 302 ГПК України у разі, якщо учасник справи, який оскаржує судове рішення, не обґрунтував порушення судом правил предметної чи суб`єктної юрисдикції наявністю судових рішень Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду у справі з подібною підставою та предметом позову у подібних правовідносинах, справа не може бути передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду, з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.

Відповідач у касаційній скарзі не навів судових рішень Верховного Суду, прийнятих іншими касаційними судами у справах з подібними підставами та предметом позову у подібних правовідносинах, тобто вимоги частини шостої статті 302 ГПК України скаржником не виконані, що виключає можливість задоволення його клопотання та передачі справи № 910/20125/23 на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил предметної юрисдикції.

Також касаційна скарга не містить обґрунтування наявності передбачених, зокрема, частинами першою та другою статті 302 ГПК України підстав для передачі справи на розгляд палати чи об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду для формування правової позиції щодо юрисдикції спору у подібних правовідносинах.

Щодо клопотання відповідача про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав наявності виключної правової проблеми щодо застосування підпункту 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 ПК України та положень постанови Кабінету Міністрів України № 178 від 02.03.2022 у системному зв'язку з іншими нормами ЦК України, то вона задоволенню не підлягає.

Клопотання відповідача обґрунтовується тим, що такі ж питання щодо застосування підпункту 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 ПК України та положень постанови Кабінету Міністрів України № 178 від 02.03.2022 були порушені в ухвалі Касаційного господарського суду від 18.06.2024 у справі № 922/4055/23 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду і висновок щодо застосування цих норм наразі відсутній.

Однак, Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 11.07.2024 у cправі № 922/4055/23 констатувала відсутність виключної правової проблеми про яку було зазначено в ухвалі Касаційного господарського суду від 18.06.2024 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, та наявністю якої відповідач обґрунтовував власне клопотання, та повернула справу відповідній колегії Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду для розгляду.

Верховний Суд зазначає, що питання застосування норм матеріального та процесуального права вирішується судом касаційної інстанції під час розгляду касаційної скарги відповідно до його повноважень.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суди враховують висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах касаційних судів, а не лише Великої Палати Верховного Суду.

Наразі Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду сформував висновок щодо застосування підпункту 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 ПК України та постанови Кабінету Міністрів України № 178 від 02.03.2022 у системному зв'язку з нормами статей ЦК України, який викладений у постановах Верховного Суду у справах: № 910/2416/23, № 911/1870/23, № 910/12151/23, № 922/4055/23, № 916/2677/23, № 915/1377/23 та № 916/3864/23 у подібних правовідносинах. Підстав для відступу від сталої та послідовної правової позиції щодо застосування наведених вище норм права колегія суддів не вбачає і така підстава касаційного оскарження відповідачем не визначена.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції

Відповідно до частини першої статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанцій

У цій справі спір стосується наявності/відсутності підстав для визнання договору недійсним у частині включення ПДВ за ставкою 20% до загальної ціни договору, стягнення безпідставно сплаченої суми ПДВ, а також 3% річних та інфляційних втрат за прострочення виконання грошового зобов'язання з повернення безпідставно одержаних відповідачем грошових коштів позивача.

Верховний Суд неодноразово зазначав про те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, наведених скаржником і які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, частиною другою статті 287 ГПК України, покладається на скаржника.

Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства, закріплених у частині третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та, дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

В обґрунтування підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, скаржник вказав на те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 30.07.2020 у справі № 357/7734/18, від 04.08.2021 у справі № 185/446/18, від 19.09.2023 у справі № 925/273/21, від 11.01.2023 у справі № 548/741/21 та від 17.04.2024 у справі № 127/12240/22.

За змістом пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Для цілей застосування норм процесуального права, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, таку подібність слід оцінювати за певними критеріями, а саме: змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями, з яких: змістовий є основним, а два інші (суб`єктний та об`єктний) - додатковими.

Змістовний критерій полягає у тому, що оцінювання спірних правовідносин здійснюється за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників. Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад саме цих правовідносин та/чи їх специфічний об`єкт. Якщо норма права не передбачає, що її дія поширюється лише на обмежене коло осіб (наприклад, лише на фізичних або на юридичних осіб чи на конкретну групу тих або інших), немає сенсу застосовувати суб`єктний критерій для встановлення подібності правовідносин у різних справах. Так само не завжди для встановлення подібності правовідносин має значення і об`єктний критерій.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних положень процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Аналогічні висновки Верховного Суду викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19.

Отже, для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, на які послався скаржник, з правовідносинами у справі, яка переглядається. При цьому така подібність оцінюється з урахуванням зазначених вище критеріїв та висновків Верховного Суду щодо застосування таких критеріїв подібності.

Так, у постановах Верховного Суду у справах № 185/446/18, № 548/741/21 та № 127/12240/22, предметом розгляду яких було стягнення безпідставно набутих грошових коштів у порядку статті 1212 ЦК України, Верховний Суд, виснував, що при визначенні того, чи підлягають поверненню безпідставно набуті грошові кошти потерпілій особі слід враховувати, що акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад, зокрема, добросовісності. Безпідставно набуті грошові кошти не підлягають поверненню, якщо потерпіла особа знає, що в неї відсутнє зобов'язання (відсутній обов`язок) для сплати коштів, проте здійснює таку сплату, тому вказана особа поводиться суперечливо, якщо згодом вимагає повернення сплачених коштів. В кожній із зазначених справ, кошти, сплачувалися позивачами добровільно, за відсутності між сторонами договірних (зобов'язальних) відносин на момент їх сплати (до підписання угод), тобто, відсутності у позивачів відповідного обов'язку, а тому такі кошти не підлягають поверненню як безпідставно набуті.

У справі № 910/20125/23 прокурором заявлені позовні вимоги в інтересах держави в особі військової частини про визнання недійсним пункту укладеного і виконаного договору щодо включення до ціни договору 20% ПДВ та стягнення з відповідача сплаченої суми ПДВ. Позаяк правовідносини у цій справі виникли на підставі договору про закупівлю товару за державні кошти, укладеного військовою частиною з метою виконання своїх функцій та обов'язків, після введення воєнного стану в Україні та після прийняття КМУ постанови № 178, із визначеними у ньому закупівельними цінами з врахуванням ПДВ у розмірі 20%, всупереч змісту податкового законодавства та вимог постанови КМУ № 178.

У справі № 925/273/21 (на неврахування якої також посилається відповідач) про визнання недійсним договору пайової участі у розвитку інженерно-транспортної інфраструктури та стягнення коштів на підставі статті 1212 ЦК України, Верховний Суд вказав, що у спірних правовідносинах, укладений між сторонами договір стосовно врегулювання сплати пайової участі відповідає вимогам Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», тому відсутні підстави для визнання вказаного правочину недійсним. При цьому прокурор, звертаючись із позовом не довів наявності підстав для визнання такого договору недійсним, тому відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин вимог статті 1212 ЦК України.

Водночас у справі № 910/20125/23 встановлено невідповідність спірної умови договору поставки стосовно включення до ціни договору 20% ПДВ, вимогам підпункту «г» підпункту 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 ПК України та постанови КМУ № 178, за якими до ціни договору включається ПДВ за нульовою ставкою для угод, де їх стороною є, зокрема, Нацгвардія України і така ставка застосовується до припинення чи скасування воєнного стану для операцій з постачання товарів для заправки (дозаправки) або забезпечення транспорту вказаних у постанові суб'єктів. Встановивши невідповідність вказаної умови договору вимогам законодавства, суди дійшли висновку про наявність підстав для визнання її недійсною та відповідно для стягнення безпідставно набутих коштів згідно зі статтею 1212 ЦК України у розмірі оплаченого позивачем ПДВ, а також стягнення 3% річних та інфляційних втрат за порушення строків повернення безпідставно набутих коштів.

У справі № 357/7734/18 заявлено вимоги про визнання недійсним договору оренди землі та скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права оренди. Верховний Суд, розглядаючи спірні правовідносини в контексті дослідження доводів скаржника про порушення відповідачем принципу заборони суперечливої поведінки, як підстави для визнання недійсним оспорюваного договору вказав, що застосування доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) є засобом для недопущення недійсності оспорюваного правочину всупереч принципу добросовісності, а не підставою для визнання його недійсним. У цих правовідносинах добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність) з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Якщо особа, якій належить право оренди земельної ділянки (первинний орендар) за законодавством, що було чинним до 1 січня 2013 року, після настання цієї дати не зареєструвала її право в у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, то укладення наступного договору оренди того ж майна під час дії первинного договору оренди може порушити відповідне право первинного орендаря у разі, коли на підставі наступного договору оренди відповідна земельна ділянка передана у користування наступному орендареві, а право останнього - зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Така реєстрація унеможливлює внесення запису до вказаного реєстру про право оренди тієї ж ділянки первинним орендарем. У такому випадку суд може захистити право первинного орендаря тоді, коли на підставі відповідного судового рішення цей орендар зможе зареєструвати його право оренди у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Проте, означену можливість первинний орендар матиме тільки тоді, коли на момент набрання судовим рішенням про задоволення відповідного позову законної сили цей орендар матиме чинне право оренди, зокрема, якщо не спливе строк оренди чи буде поновленим первинний договір оренди. В іншому випадку в позові слід відмовити.

У цій справі суди встановили, що станом на момент державної реєстрації права оренди ТДВ «Шамраївський цукровий завод» право оренди у ТОВ Агрофірма «Матюші» було відсутнім внаслідок його скасування наказом МЮ України № 729/5 від 15 березня 2018 року, тому апеляційний суд зробив обґрунтований висновок про відсутність порушення прав та інтересів позивача та відмовив у задоволенні позовних вимог ТОВ Агрофірма «Матюші».

Отже, правовідносини у справі, що переглядається, та у справі № 357/7734/18 не є подібними, оскільки відрізняються за матеріально-правовим регулюванням, змістом заявлених позовних вимог, підставами та предметом позову, встановленими судами обставинами справи, що виключає подібність спірних правовідносин за змістовим критерієм.

Враховуючи викладене вище, наведена відповідачем підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не отримала свого підтвердження під час касаційного провадження, що виключає можливість скасування оскаржуваних рішення місцевого господарського суду та постанови апеляційного господарського суду з цієї підстави.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Наявність підстав касаційного оскарження передбачених пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України скаржник обґрунтовує відсутністю висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права стосовно підпункту «г» підпункту 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 ПК України та Постанови КМУ № 178 від 02.03.2022 у системному зв'язку з нормами статей 203, 215 ЦК України.

Відповідно до приписів пункту 3 частини 2 статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, зокрема, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Положення цієї статті спрямовані на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини 2 статті 287 ГПК України, необхідно встановити відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а також, наявність/відсутність неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Верховний Суд при підготовці справи № 910/20125/23 до розгляду встановив, що питання застосування підпункту «г» підпункту 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 ПК України та постанови КМУ № 178 від 02.03.2022 у системному зв'язку з нормами статей 203, 215, 217, 625, 1212 ЦК України, вже неодноразово розглядалося Верховним Судом, висновки щодо їх застосування викладені касаційною інстанцією у постановах від 14.11.2023 у справі № 910/2416/23, від 23.05.2024 у справі № 911/1870/23, від 28.05.2024 у справі № 910/12151/23, від 10.09.2024 у справі № 922/4055/23, від 12.09.2024 у справі № 916/2677/23, від 17.09.2024 у справі № 915/1377/23 та від 18.09.2024 у справі № 916/3864/23.

Правовідносини у наведених справах як і у справі № 910/20125/23, виникли на підставі договору поставки товару для забезпечення транспорту військової частини з визначеною у ньому ставкою податку у розмірі 20 %, укладеного після введення в Україні воєнного стану та після прийняття Кабінетом Міністрів України постанови № 178, отже, правовідносини у цих справах є подібними.

Верховним Судом у зазначених справах зроблено загальний висновок щодо питання застосування постанови КМУ № 178 від 02.03.2022 "Деякі питання обкладення податком на додану вартість за нульовою ставкою у період воєнного стану" до договорів, укладених у період дії воєнного стану, зокрема, коли замовником товару за договором виступає військова частина.

За висновком Верховного Суду, відповідно до частини четвертої статті 4 ЦК України актами цивільного законодавства є, зокрема, постанови КМУ. Якщо постанова КМУ суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону.

З метою виконання мобілізаційних завдань в умовах воєнного стану, введеного Указом Президента України від 24.02.2022 № 64 «Про введення воєнного стану в Україні» та відповідно до підпункту «г» підпункту 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 ПК України, КМУ 02.03.2022 прийнято постанову № 178, згідно з пунктом 1 якої зазначено, що до припинення чи скасування воєнного стану операції з постачання товарів для заправки (дозаправки) або забезпечення транспорту Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Міністерства внутрішніх справ, Державної служби з надзвичайних ситуацій, Управління державної охорони, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації, інших утворених відповідно до законів військових формувань, їх з'єднань, військових частин, підрозділів, установ або організацій, що утримуються за рахунок коштів державного бюджету, для потреб забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави обкладаються податком на додану вартість за нульовою ставкою. Ця постанова набирає чинності з дня її опублікування (02.03.2022) і застосовується з 24.02.2022 (пункт 2).

Відповідно до підпункту «г» підпункту 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 ПК України за нульовою ставкою оподатковуються операції для заправки (дозаправки) або забезпечення наземного військового транспорту чи іншого спеціального контингенту Збройних сил України, що бере участь у миротворчих акціях за кордоном України, або в інших випадках, передбачених законодавством.

З наведеного вбачається, що ПК України чітко передбачено, що за нульовою ставкою оподатковуються операції для заправки (дозаправки) або забезпечення наземного військового транспорту чи іншого спеціального контингенту Збройних Сил України, що бере участь у миротворчих акціях за кордоном України, або в інших випадках, передбачених законодавством. Такі операції для визначених постановою КМУ № 178 категорій суб'єктів оподатковуються за нульовою ставкою ПДВ, незалежно від того був сформований постачальником чи ні податковий кредит за операціями з придбання пального (товар для заправки), так і за операціями з придбання будь-яких інших товарів, що використовуються для забезпечення транспорту (інші паливно-мастильні матеріали, запасні частини, комплектуючі, охолоджуючі рідини, інструменти та додаткове обладнання, визначені відповідними нормативними та технічними документами).

Оскільки режим застосування нульової ставки не є тотожним режиму звільнення від оподаткування ПДВ, нарахування податкових зобов'язань з ПДВ за правилами, встановленими пунктом 198.5 статті 198 ПК України, постачальником при здійсненні операцій, що оподатковуються за нульовою ставкою ПДВ, не здійснюється.

Хоча ПДВ й включається до ціни товару, однак не є умовою про ціну в розумінні цивільного та господарського законодавства, оскільки не може встановлюватися (погоджуватися чи змінюватися) сторонами за домовленістю, тобто у договірному порядку.

Якщо замовником (покупцем) товару за договором є суб'єкт, визначений постановою КМУ № 178, і договір укладено після прийняття КМУ цієї постанови, включення до ціни договору ПДВ у розмірі 20% суперечить положенням пункту 1 постанови КМУ № 178, яка прийнята відповідно до підпункту «г» підпункту 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 ПК України, що є підставою для визнання недійсним договору в частині умови, згідно з якою закупівельна ціна визначена з урахуванням 20% ПДВ, а не за нульовою ставкою.

У статті 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з частиною третьою статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Водночас відповідно до статті 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

У справі № 911/1870/23 Верховний Суд також виснував, що з огляду на функції та обов'язки, покладені на військові частини (позивач у справі, яка розглядається), всі заходи останніх спрямовані виключно на захист, оборону та недоторканість територіальних кордонів України, що не потребує документального підтвердження, оскільки слідує з аналізу фактичних подій на території України та норм законодавства. Отже, закупівлі товарів для забезпечення транспорту військових частин в період військового стану, можливо лише безпосередньо для виконання потреб та функцій спрямованих на забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави, що прямо передбачено постановою КМУ № 178, яку прийнято до укладення договору про закупівлю товарів за державні кошти.

При цьому у справі № 910/20125/23 Верховний Суд у контексті доводів скаржника про поширення постанови КМУ № 178 виключно на договори, укладені на виконання мобілізаційних завдань, зазначив, що Верховний Суд уже сформулював загальні висновки щодо питання застосування постанови КМУ № 178 до договорів, укладених у період дії воєнного стану, у справах № 910/2416/23, № 911/1870/23, які підлягають врахуванню на підставі частини четвертої статті 300 ГПК України та від висновків у яких не вбачає підстав для відступу.

У справах № 910/2416/23 та № 915/1377/23 про визнання недійсним договору в частині включення ПДВ у розмірі 20% та стягнення суми сплаченого ПДВ, інфляційних та 3% річних, Верховний Суду вказав, що оскільки не тільки постановою КМУ №178 визначено нульову ставку ПДВ для операцій із заправки (дозаправки) або забезпечення наземного військового транспорту чи іншого спеціального контингенту, але й це передбачено підпунктом «г» підпункту 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 ПК України, то включення до ціни договору ПДВ у розмірі 20%, враховуючи, що замовником товару за договором виступає Військова частина, суперечить постанові КМУ №178, яка прийнята відповідно до підпункту «г» підпункту 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 ПК України, що є підставою для визнання недійсним пункту договору в цій частині та стягнення сплаченої суми ПДВ, інфляційних втрат та 3% річних.

До того ж у справі № 915/1377/23 Верховний Суд, застосовуючи до спірних правовідносин положення статті 1212 ЦК України, врахував також висновки Великої Палати Верховного Суду у справі у справі 910/3831/22, за якими статтею 1212 ЦК України передбачено, що особа, яка набула майно (кошти) без достатньої правової підстави (або підстава набуття цього майна (коштів) згодом відпала) зобов'язана повернути набуте майно (кошти) потерпілому. Означене недоговірне зобов'язання виникає в особи безпосередньо на підставі факту набуття нею майна (коштів) без достатньої правової підстави або коли підстава набуття цього майна (коштів) згодом відпала.

Крім того у цій справі суд касаційної інстанції, досліджуючи підстави обґрунтованості вимог щодо нарахування і стягнення 3% річних та інфляційних втрат за прострочення повернення безпідставно отриманих коштів у порядку частини другої статті 625 ЦК України врахував також висновки Великої Палати Верховного Суду у справі № 910/3831/22.

У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду, досліджуючи обставини щодо початку періоду прострочення з часу безпідставного набуття відповідачем грошових коштів, виснувала, що нарахування інфляційних втрат та 3% річних на суму боргу відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми. Отже, передбачений частиною другою статті 625 ЦК України обов'язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов'язання, сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми виникає виходячи з наявності самого факту прострочення, який у цій справі має місце з моменту безпідставного одержання відповідачем грошових коштів позивача. Зобов'язання повернути безпідставно набуте майно виникає у особи безпосередньо з норми статті 1212 ЦК України на підставі факту набуття нею майна (коштів) без достатньої правової підстави або коли підстава набуття цього майна (коштів) згодом відпала. Це зобов'язання не виникає з рішення суду. Судове рішення в цьому випадку є механізмом примусового виконання відповідачем свого обов'язку з повернення безпідставно отриманих коштів, який він не виконує добровільно.

Наведеним підтверджується наявність висновків Верховного Суду щодо застосування підпункт «г» підпункту 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 ПК України та постанови КМУ № 178 (у редакції від 02.03.2022) і висновок Верховного Суду щодо їх застосування у системному зв'язку з нормами статей 203, 215, 217, 265, 1212 ЦК України не суперечить висновкам судів попередніх інстанцій у цій справі, а тому підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження. Сформований висновок є чітким, зрозумілим та сприяє однозначному застосуванню норм права, підстав для відступу від цього висновку Верховний Суд не вбачає.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку).

Щодо доводів касаційної скарги, що спір у цій справі стосується питання визначення бази оподаткування податком на додану вартість в частині постачання запасних частин до військової техніки (технічного засобу спеціального (військового) призначення), тобто належить до предметної юрисдикції адміністративного суду, а тому суди попередніх інстанцій безпідставно не закрили провадження у справі № 910/20125/23 на підставі пункту 1 частини першої статті 231 ГПК України, то вони є помилковими.

Пунктом 1 частини першої статті 231 ГПК України встановлено, що господарський суд закриває провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства. Тобто провадження у справі підлягає закриттю, якщо при її розгляді буде встановлена непідвідомчість господарському суду.

У цій справі № 910/20125/23 судами попередніх інстанцій встановлено, що суб'єктний склад спору за позовною заявою прокурора в інтересах держави в особі військової частини відповідає вимогам статті 4 ГПК України. Спір у цій справі (виходячи із підстав та предмета позову) виник з господарського договору між юридичними особами стосовно визнання на підставі нормативного акту недійсним пункту договору, яким визначено розмір ставки ПДВ. У цій справі відсутній спір про правильність визначення бази оподаткування, рішення контролюючого органу не є предметом оскарження, контролюючий орган не є учасником справи, відповідно суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що відповідно до вимог статті 20 ГПК України вказаний спір підлягає вирішенню у порядку господарського судочинства. Водночас відповідачем не наведено правову підставу для зміни предметної юрисдикції у спірних правовідносинах для її розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Висновки Верховного Суду

За змістом пункту 1 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно з частиною першою статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Верховний Суд, переглянувши оскаржувані судові рішення в межах наведених у касаційній скарзі доводів, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, вважає, що рішення місцевого господарського суду та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені із додержанням норм матеріального та процесуального права, тому підстав для їх зміни чи скасування з підстав, викладених у касаційній скарзі немає.

Водночас, як уже зазначалося, оскільки підстави для касаційного оскарження, передбачені пунктом 1 та 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України не знайшли свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою в цій частині на підставі пунктів 4, 5 частини 1 статті 296 цього Кодексу.

Судові витрати

З огляду на те, що суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги відповідача та залишає без змін рішення місцевого господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.

Керуючись пунктами 4, 5 частини 1 статті 296, статтями 300, 301, 302, 303, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. В задоволенні клопотання Приватного акціонерного товариства "Науково-виробниче об`єднання "Київський завод автоматики" про передачу справи № 910/20125/23 на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити.

2. Касаційне провадження у справі № 910/20125/23, відкрите за касаційною скаргою Приватного акціонерного товариства "Науково-виробниче об`єднання "Київський завод автоматики" на рішення Господарського суду міста Києва від 25.04.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 15.10.2024, з підстав, передбачених пунктом 1 та 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.

3. В іншій частині касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Науково-виробниче об`єднання "Київський завод автоматики" залишити без задоволення.

4. Рішення Господарського суду міста Києва від 25.04.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 15.10.2024 у справі № 910/20125/23 залишити без змін.

5. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий О. Баранець

Судді О. Кролевець

О. Мамалуй