Рішення

від 14.10.2024 по справі 340/6990/23

КІРОВОГРАДСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

КІРОВОГРАДСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 жовтня 2024 року м. Кропивницький Справа № 340/6990/23

провадження № 2-ап/340/7/24

Кіровоградський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді В.В. НАУМЕНКА, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін (у письмовому провадженні) адміністративну справу

за позовом: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 )

до відповідача: Управління Державного агентства з розвитку меліорації, рибного господарства та продовольчих програм у Полтавській області (вул. Флотська, б. 4, м. Кременчук, 39630, ЄДРПОУ 41079035)

про стягнення недоотриманої заробітної плати, середнього розрахунку та моральної шкоди,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач, через уповноваженого представника адвоката Суворову С.М., звернувся до Кіровоградського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просить суд (з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог) стягнути з Управління Державного агентства меліорації та рибного господарства у Полтавській області на користь ОСОБА_1 недоотриману заробітну плату в сумі 45608,40 грн. за період з 01 березня 2021 року до 19 липня 2022 року, середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні, виходячи з середньоденної заробітної плати в розмірі 297,78 грн. з 04 липня 2023 року по 04.01.2024 року та завдану моральну шкоду в розмірі 20000,00 грн.

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначив, що проходив службу в Управлінні Державного агентства меліорації та рибного господарства у Полтавській області. На підставі наказу Управління охорони використання і відтворення водних біоресурсів та регулювання рибальства в Полтавській області №38-о від 21.10.2016 року ОСОБА_1 увільнений від роботи на період служби у ЗСУ за контрактом. Наказом від 03.07.2023 року №73-ос ОСОБА_1 звільнено з посади, у зв`язку з виявленою невідповідністю займаній посаді внаслідок стану здоров`я. При звільненні позивач не отримав всі належні йому суми, а тому звернувся до суду з цим позовом.

Ухвалою судді від 10.04.2024 року відкрито провадження у даній справі та призначено її до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін (а.с. 160).

Управління Державного агентства з розвитку меліорації, рибного господарства та продовольчих програм у Полтавській області надало відзив на позовну заяву, в якому заперечували проти задоволення позовних вимог і зазначили, що усі належні позивачу виплати вже проведено у повному обсязі, а відповідно до принципу співмірності розмір середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні не може в рази перевищувати розмір виплат, які не сплатив відповідач позивачу при звільненні. Посилається на пропуск строку звернення позивача до суду, а тому просить відмовити у задоволенні позовних вимог.

Ухвалою від 07.06.2024 року судом задоволено клопотання позивача, замінено відповідача у справі - Управління Державного агентства меліорації та рибного господарства у Полтавській області, правонаступником - Управлінням Державного агентства з розвитку меліорації, рибного господарства та продовольчих програм у Полтавській області.

Судом встановлені такі обставини по справі.

З наявних матеріалів справи вбачається, що позивача з 26.05.2017 призначено на посаду провідного державного інспектора відділу рибоохоронного патруля №1 Управління державного агентства рибного господарства у Полтавській області, у порядку переведення.

З 22.05.2020 позивача переведено на посаду провідного державного інспектора відділу охорони водних біоресурсів "Рибоохоронний патруль".

Відповідно до Наказу Управління Державного агентства меліорації та рибного господарства у Полтавській області №73-ос від 03.07.2023 року позивача звільнено з займаної посади у зв`язку з виявленою невідповідністю займаній посаді внаслідок стану здоров`я та відсутністю інших вакантних посад зі сприятливими для нього умовами праці (а.с. 80). Вказаним наказом визначено перелік компенсацій та допомог, що належить виплатити позивачу при звільненні.

Вказані обставини підтверджуються також копією трудової книжки (а.с. 74-79), іншими матеріалами справи та сторонами не заперечуються.

Судом також встановлено, що з 26.05.2017 року позивача увільнено від роботи на період військової служби.

Відповідно до рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду у справі №340/1884/21, залишеного без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 11.04.2023, стягнуто з Управління Державного агентства меліорації та рибного господарства у Полтавській області на користь ОСОБА_1 недоотриману заробітну плату в розмірі 58525 грн. 79 коп.

Суд зазначає, що зі змісту судових рішень у справі №340/1884/21 вбачається, що суди першої та апеляційної інстанції дійшли висновку, що відповідачем за період з 26.05.2017 по травень 2021 року позивачу нараховувався та виплачувався середній заробіток у розмірі, що не відповідав вимогам законодавства.

На виконання рішення суду у справі №340/1884/21 Управлінням Державної казначейської служби України у м. Кременчуці Полтавської області згідно виконавчого листа у справі було здійснено безспірне списання коштів на користь ОСОБА_1 47113,26 грн, та 10534,64 податок з фізичних осіб, 877,89 грн військовий збір (а.с. 170 зв.). Вказані кошти виплачені позивачу двома платежами, а саме - 28.07.2023 у сумі 4642,12 грн. (а.с. 185), та 05.09.2023 у сумі 42471,14 грн. (а.с. 186).

Разом з тим, не заперечуючи отримання зазначених сум, стягнутих на виконання рішення суду, позивач стверджує, що всупереч вимогам статті 117 КЗпП України у день проведення повного розрахунку недоотримав заробітну плату в сумі 45608,40 грн. за період з 01 березня 2021 року по 18 липня 2022 року.

Зокрема, позивач наголошує, що середній заробіток з період часу з 01.03.2021 по 18.07.2022 відповідачем нараховувався та виплачувався, виходячи із неналежного розміру середньоденного заробітку, який має становити 297,78 грн.

Крім цього, позивач наголошує на виплаті йому середнього заробітку за час затримки розрахунку під час звільнення, який також, на його думку, повинен вираховуватись, виходячи із розміру середньоденного заробітку - 297,78 грн., а також виплаті моральної шкоди.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях регулює Закону України "Про державну службу" №889-VIII (далі - Закон №889-VIII).

Відповідно до ч.2 ст.1 Закону №889-VIII, державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов`язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби.

Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України. Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей (ч.ч.1, 2, 5 ст.17 Конституції України).

Статтею 65 Конституції України визначено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Відповідно до частини 2 статті 21 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» визначено, що громадяни України для виконання обов`язків, пов`язаних із взяттям на військовий облік, призовом або прийняттям на військову службу, а також особи, які направляються районними (міськими) військовими комісаріатами на медичний огляд (медичне обстеження в амбулаторних чи стаціонарних умовах), лікування, звільняються від роботи на час, необхідний для виконання зазначених обов`язків та перебування в лікувальному закладі охорони здоров`я, із збереженням за ними місця роботи, займаної посади і середньої заробітної плати.

В свою чергу, частиною 2 статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» встановлено, що громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частиною третьою статті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 53 і частиною другою статті 57 Закону України «Про освіту», частиною другою статті 44, частиною першою статті 54 і частиною третьою статті 63 Закону України «Про фахову передвищу освіту», частиною другою статті 46 Закону України «Про вищу освіту».

Статтею 119 Кодексу законів про працю України закріплені гарантії для працівників на час виконання державних або громадських обов`язків.

Відповідно до частин 1-3 та 5 зазначеної статті, на час виконання державних або громадських обов`язків, якщо за чинним законодавством України ці обов`язки можуть здійснюватись у робочий час, працівникам гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку.

За працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

Гарантії, визначені у частині третій цієї статті, в частині збереження місця роботи, посади не поширюються на осіб, які займали виборні посади в органах місцевого самоврядування та строк повноважень яких закінчився.

У рішенні від 12 вересня 2019 року у справі №537/430/18 Верховний Суд вказав, що зі змісту цієї правової норми вбачається, що для вирішення питання про наявність права на гарантії для працівників на час виконання державних або громадських обов`язків правове значення мають види військової служби, її підстави, терміни початку та завершення мобілізації, демобілізації та час дії особливого періоду.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Проходження військової служби здійснюється громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

Згідно частини 6 цієї статті визначено види військової служби: строкова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового складу та інші.

Слід зазначити, що статтею 1 Закону України «Про оборону України» визначено, що особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

При цьому, особливий період закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу. Рішень про закінчення такого періоду на час розгляду справи Президентом України не приймалось.

Крім того, рішенням Ради національної безпеки та оборони України від 01.03.2014 року «Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України», яке введене в дію Указом Президента України від 02.03.2014 року № 189/2014, констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України та вимагає необхідності вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України, недопущення втручання в її внутрішні справи.

Перший Указ Президента України від 17.03.2014 року № 303 «Про часткову мобілізацію» затверджено Законом від 17.03.2014 року й з того часу в Україні діє особливий період.

Факт того, що позивач до моменту звільнення з посади проходив службу за контрактом та на позивача розповсюджуються гарантії, передбачені частиною 3 статті 119 Кодексу законів про працю України, встановлено рішенням Кіровоградського окружного адміністративного суду у справі №340/1884/21, залишеного без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 11.04.2023.

Відтак, вказані обставини вже були встановлені у адміністративній справі №340/1886/21, рішення набрало законної сили, та відповідно до частини 4 статті 78 КАС України не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Вирішуючи позовні вимоги у частини стягнення недонарахованого середнього заробітку за період з 01.03.2021 по 18.07.2022, суд зазначає наступне.

Як вже зазначалось судом, зі змісту судових рішень у справі №340/1884/21 вбачається, що у вказаній справі судом стягнуто з відповідача суму недоотриманої заробітної плати позивача за період з 26.05.2017 по травень 2021 року. Вказане рішення виконане, належні позивачу суми останнім отримані 28.07.2023 та 05.09.2023.

Отже, позовні вимоги про стягнення недонарахованого середнього заробітку за період з 01.03.2021 по 31.05.2021 задоволенню не підлягають у зв`язку з їх фактичним вирішенням у справі №340/1884/21.

Що стосується вимог за період з 01.06.2021 по 18.07.2022, суд зазначає наступне.

Відповідно до абзаців 1-4 п. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. №100 (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, далі - Порядок №100), обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.

Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому

надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку.

У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Якщо і протягом цих місяців працівник не відпрацював жодного робочого дня, середня заробітна плата обчислюється відповідно до останнього абзацу пункту 4 цього Порядку.

Відповідно до пункту 4 Порядку №100, в інших випадках, коли нарахування проводяться виходячи із середньої заробітної плати, працівник не мав заробітку, не з вини працівника, розрахунки проводяться виходячи з установлених йому в трудовому договорі тарифної ставки, посадового (місячного) окладу.

Оскільки позивач був увільнений від роботи у перший же день призначення на посаду - з 26.05.2017, середній заробіток розрахований, виходячи з посадового окладу згідно штатного розпису (який у 2017 році складав 3352,00 грн.), таким чином середньоденний заробіток має складати 167,60 грн.

Разом з тим, відповідно до пункту 10 Порядку №100, у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. На госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх

фінансових можливостей.

Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати у розрахунковому періоді, за встановленим у пунктах 6, 7 і 8 розділу IV порядком визначається середньоденний (годинний) заробіток. У випадках, коли підвищення тарифних ставок і окладів відбулось у періоді, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, за цим заробітком здійснюються нарахування тільки в частині, що стосується днів збереження середньої заробітної плати з дня підвищення тарифних ставок (окладів).

У разі зміни тарифної ставки (посадового окладу) працівникові у зв`язку з присвоєнням вищого розряду, переведенням на іншу вищеоплачувану роботу (посаду) тощо таке коригування середньої заробітної плати не провадиться.

Працівникам бюджетних установ і організацій, яким відповідно до законів України щомісячно перераховуються посадові оклади (ставки) до рівня не нижчого середньої (подвійної) заробітної плати в промисловості (народному господарстві), розрахунки виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати, можуть провадитися, якщо не передбачено у колективному договорі, виходячи з посадового окладу (ставки) того місяця, в якому відбулася подія, пов`язана з відповідними виплатами, з урахуванням постійних доплат і надбавок.

Отже, у відповідності до п. 10 Порядку №100, розрахунок середньоденного заробітку позивача мав відбуватись наступним чином:

- у 2018 році посадовий оклад становив 4400,00 грн. (замість 3352,00 у 2017 році), отже коефіцієнт коригування складає 4400 / 3352 = 1,3126; відповідно, середньоденний заробіток має складати - 167,60 х 1,3126 = 219,99 грн.;

- у 2019 році посадовий оклад становив 4960,00 грн. (замість 4400,00 у 2018 році), отже коефіцієнт коригування складає 4960 / 4400 = 1,0659; відповідно, середньоденний заробіток має складати - 219,99 х 1,0659 = 234,49 грн.;

- у 2020 році посадовий оклад становив 5100,00 грн. (замість 4960,00 у 2019 році), отже коефіцієнт коригування складає 5100 / 4960 = 1,0874; відповідно, середньоденний заробіток має складати - 234,49 х 1,0874 = 254,98 грн.

Водночас, пункт 10 Порядку №100 виключено на підставі Постанови КМ №1213 від 09.12.2020, отже з 2020 року та у подальшому розмір середньоденного заробітку позивача для обрахування середнього заробітку відповідно до ч. 3 ст. 119 КЗпП України (у редакції до 18.07.2022) мав становити 254,98 грн., правових підстав для його подальшого збільшення або ж використання іншої розрахункової величини не вбачається.

Вказані обставини, зокрема - щодо розміру середньоденного заробітку, також були встановлені у справі №340/1884/21, а отже не потребують повторного встановлення під час розгляду цієї справи.

Таким чином, за період з 01.06.2021 по 18.07.2022 позивачу середній заробіток відповідно до ч. 3 ст. 119 КЗпП України (у редакції до 18.07.2022) мав нараховуватись із розрахунку середньоденного заробітку - 254,98 грн.

Водночас, як свідчать матеріали справи, зокрема - копії розрахункових листів за червень 2021 - липень 2022 років (а.с. 103-116), нарахування та виплата такого середнього заробітку проводилась, виходячи з середньоденного заробітку - 167,60 грн., що відповідно до встановлених судом обставин, є протиправним.

Відповідач у своєму відзиві та письмових поясненнях посилається на проведення ним перерахунку середнього заробітку позивача у спірному періоді з використанням розрахункової величини 254,98 грн., проте жодних доказів таких своїх дій не надає, як і не зазначає, коли саме ним було проведено перерахунок, яку саме суму становить різниця, отримана унаслідок проведеного перерахунку, коли саме були виплачені зазначені кошти позивачу.

Отже, з 01.06.2021 по 18.07.2022 середній заробіток позивача, враховуючи кількість робочих днів - 287 та розмір середньоденного заробітку - 254,98 грн., мав скласти 73179,26 грн. (287 х 254,98).

Водночас, відповідачем за вказаний період було нараховано та виплачено позивачу 48101,20 грн., що підтверджується розрахунковими листами (а.с. 103-116), різниця складає 25078,06 грн. (73179,26 грн. - 48101,20 грн.), яка підлягає стягненню на користь позивача.

Зазначені вище суми середнього заробітку визначені судом без урахування податків, зборів та інших обов`язкових платежів, а їх нарахування та утримання має бути здійснено податковим агентом при виплаті доходу.

Отже, позовні вимоги у вказаній частині підлягають частковому задоволенню.

Вирішуючи позов у частині нарахування та виплати середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Цією ж статтею передбачено, що право особи на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці "Про захист заробітної плати" N 95, ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, відповідно до мети цієї Конвенції термін "заробітна плата" означає, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

Статтею 12 цієї Конвенції встановлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту.

Згідно з ч. 1 статті 47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення працівника провести з ним розрахунок у строки, зазначені статтею 116 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Частиною другою статті 116 КЗпП України визначено, що у разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

У відповідності до вимог ст. 117 КЗпП України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Суд враховує, що позивача звільнено з займаної посади 03.07.2023 року.

У силу наведених норм закону, в цей день з позивачем мав бути проведений повний розрахунок, зокрема, мали бути виплачені наступні суми (без урахування обов`язкових податків та зборів):

- стягнуті за період з 26.05.2017 по травень 2021 року за рішенням у справі №340/1884/21 у розмірі 58525,79 грн., які фактично виплачені 28.07.2023 та 05.09.2023 (а.с. 170-зворот, 184-186);

- самостійно нараховані відповідачем суми компенсації за невикористану відпустку, вихідної допомоги та середнього заробітку у розмірі 29231,55 грн. (а.с. 172), які фактично виплачені 06.07.2023 (а.с. 168-169, 170);

- різниця між виплаченими та такими, що підлягали виплаті сумами середнього заробітку за період з 01.06.2021 по 18.07.2022 у розмірі 25078,06 грн., доказів обрахунку та виплати яких відповідачем до суду не надано.

Отже, під час звільнення позивачу мало бути виплачено відповідачем 112835,40 грн. (58525,79 грн. + 29231,55 грн. + 25078,06 грн.), водночас, у день звільнення (03.07.2023) такого розрахунку проведено не було, частину коштів (29231,55 грн.) було виплачено 06.07.2023 (а.с. 170), іншу частину (4642,12 грн.) - 28.07.2023 (а.с. 185), та ще одну частину (42471,14 грн.) - 05.09.2023 (а.с. 186).

Доказів виплати позивачу різниці між виплаченими та такими, що підлягали виплаті сумами середнього заробітку за період з 01.06.2021 по 18.07.2022 у розмірі 25078,06 грн. матеріали справи не містять.

Суд наголошує, що правильність розрахунку відповідачем суми компенсації за невикористану відпустку, вихідної допомоги та середнього заробітку, що у сукупності склало 29231,55 грн. (без урахування податків та зборів) та фактично виплачено 06.07.2023, не входить до предмету спору у цій справі, а відтак судом не перевіряється та правова оцінка таким нарахуванням не надається.

Разом з тим, оскільки відповідач не провів з позивачем при звільнені остаточного розрахунку, суд дійшов висновку, що позивач має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

З огляду на викладене, враховуючи зміст статті 117 КЗпП України, яка передбачає відповідальність власника за затримку розрахунку при звільненні, підставою для якої є факт порушення власником строків розрахунку при звільненні та вина власника, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог щодо стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Таким чином, суд констатує порушення відповідачем обов`язку, встановленого статтею 116 КЗпПУ, а отже останній має нести відповідальність, передбачену статтею 117 КЗпПУ, щодо обов`язку виплатити позивачу середній заробіток за увесь час затримки у розрахунку.

Суд враховує, що у відповідності до частини 1 статті 117 КЗпПУ, середній заробіток за час затримки розрахунку підлягає виплаті позивачу за період, що становить не більше шести місяців.

Отже період, за який має бути виплачений середній заробіток за час затримки розрахунку, становить з 04.07.2023 (дня, наступного за днем звільнення) по 03.01.2024.

Визначаючись із сумою середнього заробітку за час затримки розрахунку, суд виходить з наступного.

Порядок обчислення середньої заробітної плати, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі - Порядок №100), застосовується у випадках: вимушеного прогулу, а також в інших випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати провадяться виходячи із середньої заробітної плати (пункт 1 Порядку №100).

Відповідно до пункту 2 Порядку №100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.

У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

За приписами абзацу третього пункту 3 Порядку №100 усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.

Згідно з пунктом 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Зі змісту вищезазначених норм вбачається, що у випадку стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку, розмір такого заробітку визначається шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку працівника на кількість днів затримки розрахунку. При цьому, розмір середньоденного заробітку обчислюється за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

У даному випадку подією, з якою пов`язана виплата середнього заробітку, є звільнення позивача, а тому середньоденний заробіток, відповідно до положень Порядку №100, має обчислюватись за останні 2 календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому особу було звільнено з роботи.

Як вже зазначено судом, позивача було звільнено 03.07.2023, а отже для обчислення розміру середнього заробітку слід брати середньоденну заробітну плату, розраховану за 2 календарні місяці роботи, що передували даті звільнення, тобто за травень та червень 2023 року.

Водночас, за вказаний період позивач не отримував заробітної плати.

Отже, суд приходить до висновку, що для розрахунку середнього заробітку за час затримки розрахунку необхідно застосовувати положення пункту 4 Порядку №100 (у редакції, чинній станом на дату виникнення спірних правовідносин), відповідно до якого якщо в розрахунковому періоді у працівника не було заробітної плати, розрахунки проводяться з установлених йому в трудовому договорі тарифної ставки, посадового (місячного) окладу. При чому, якщо розмір посадового окладу є меншим від передбаченого законодавством розміру мінімальної заробітної плати, середня заробітна плата розраховується з установленого розміру мінімальної заробітної плати на час розрахунку. У разі укладення трудового договору на умовах неповного робочого часу, розрахунок проводиться з розміру мінімальної заробітної плати, обчисленого пропорційно до умов укладеного трудового договору.

Суд враховує, що відповідно до статті 8 Закону України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" з 1 січня 2023 року розмір мінімальної заробітної плати у місячному розмірі складає 6700 гривень, що є більшим за розмір посадового окладу позивача (5600,00 грн., а.с. 172), отже саме розмір мінімальної заробітної плати має враховуватись для обрахунку середнього заробітку за час затримки розрахунку.

Відтак, розмір середньоденного заробітку для обрахунку середнього заробітку за час затримки розрахунку має становити 297,78 грн. (6700 грн. + 6700 грн. = 13400 грн., 13400 грн. / 45 робочих днів = 297,78 грн.).

Період затримки розрахунку при звільненні з 04.07.2023 по 03.01.2024 складає 132 дні, а отже розмір середнього заробітку за весь період затримки розрахунку становить 39306,96 грн. (297,78 грн. Х 132 днів).

Водночас, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.06.2019, справа №761/9584/15-ц дійшла висновку, що виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.

Зокрема, Велика Палата Верховного Суду у зазначеній справі вказує, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Частиною першою цієї статті встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Синтаксичний розбір текстуального змісту цієї норми дає підстави суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми.

Аналіз такого правового врегулювання дає змогу суду зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.

Тобто залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.

Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19 та підтримана у постановах від 03.08.2021 справа №580/278/19, від 05.10.2022 справа № 640/17872/19.

Застосовуючи вказаний підхід до обставин даної справи, суд зазначає, що при звільненні позивачу мало було виплачено 112835,40 грн., про що судом зазначалось вище.

На час розгляду справи невиплаченою залишається частина вказаних коштів у розмірі 25078,06 грн., що становить 22,23% від усіх сум, які мали бути виплачені позивачу.

Отже пропорційний розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку складає 8737,94 грн. (39306,96 грн. грн. Х 22,23%).

Застосовуючи вищевизначені критерії до обставин справи, враховуючи наведений принцип пропорційності у розрахунку розміру середнього заробітку, а також те, що інша частина сум, які підлягали виплаті на користь позивача, відповідачем також виплачені з порушенням строків, встановлених статтею 116 КЗпПУ, суд вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 10000,00 грн.

Зазначені вище суми середнього заробітку визначені судом без урахування податків, зборів та інших обов`язкових платежів, а їх нарахування та утримання має бути здійснено податковим агентом при виплаті доходу.

Отже, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню і у цій частині.

Разом з тим, вирішуючи позовні вимоги щодо стягнення з відповідача моральної шкоди у сумі 20000 грн., суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Стаття 56 Конституції України передбачає, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Згідно з частини 1 та частини 2 статті 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також, ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Відповідно до частини 3 статті 23 Цивільного кодексу України моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також, з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Статтею 1167 Цивільного кодексу України встановлено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

Згідно із роз`ясненнями у постанові Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (із змінами і доповненнями) під моральною шкодою необхідно розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, неодноразово були сформульовані Верховним Судом, у тому числі у постановах від 10 квітня 2019 року в справі №464/3789/17 та від 27 листопада 2019 року в справі №750/6330/17. Зокрема, Суд дійшов висновку про те, що адекватне відшкодування шкоди, в тому числі й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їхню інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого.

У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження; встановити причинно-наслідковий зв`язок і визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам.

Суд наголошує, що визначаючи співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам, суд повинен виходити із засад розумності та справедливості. З огляду на те, що «розумність» і «справедливість» є оціночними поняттями, суд, встановлюючи фактичні обставини справи, має свободу розсуду під час визначення розумного та справедливого (співмірного) розміру відшкодування моральної шкоди.

При цьому в силу приписів статті 1173 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача, а протиправність його дій та рішень презюмується - обов`язок доказування їхньої правомірності покладається на відповідача (частина друга статті 77 КАС України).

Водночас Верховний Суд неодноразово, зокрема у постановах від 25 квітня 2019 року в справі №818/1429/17, від 27 червня 2019 року в справі №825/1030/17, від 12 листопада 2019 року в справі №818/1393/17, від 18 листопада 2019 року в справі №820/5044/18, від 28 листопада 2019 року в справі №826/27549/15, від 28 лютого 2020 року в справі №804/2593/17, від 18 червня 2020 року в справі №339/183/16-а, від 02 вересня 2020 року в справі №1340/4056/18, від 24 вересня 2020 року в справі №1.380.2019.001368, від 18 лютого 2021 року в справі №420/7423/19 та від 25 березня 2021 року в справі №520/4577/19, указував на те, що у справах про відшкодування моральної шкоди обов`язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди.

Суд вважає за необхідне звернути увагу на те, що першочерговим завданням судочинства є захист порушених прав та свобод людини, які визнаються найвищою цінністю. З цією метою сторонам забезпечується рівність та свобода у наданні суду доказів, що підтверджують заявлені ними вимоги.

Обов`язок доказування в адміністративному процесі, в тому числі, встановлений статтею 78 КАС України, відповідно до якого кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Отже, у справах про відшкодування моральної шкоди обов`язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди. Доказами, які дозволять суду встановити наявність моральної шкоди, її характер та обсяг, в даному випадку можуть бути, зокрема довідки з медичних установ, виписки з історії хвороби, чеки за оплату медичної допомоги та придбання ліків тощо.

Вказані правові висновки також відповідають правовій позиції Верховного Суду, викладеній в постановах від 12.11.2019 року у справі №818/1430/17 та від 14.05.2020р. у справі №822/231/16.

Як слідує з позовної заяви, позивач стверджує, що оскаржуваною протиправною бездіяльністю відповідача йому завдано моральної шкоди, при цьому сам факт несвоєчасного розрахунку при звільненні спричинив таку моральну шкоду та вже є підставою для її відшкодування, адже при звільненні позивач розраховував на кошти, що йому мали сплатити у день звільнення, однак, протиправні дії відповідача поставили позивача у скрутне становище та позбавили його гарантованого Конституцією України права на нормальний рівень життя.

У розглядуваному випадку суд звертає увагу на те, що позивачем не зазначено конкретних фактів, які б у системному зв`язку з протиправними діями відповідача утворювали підстави для стягнення з відповідача моральної шкоди.

В обґрунтування наявності підстав для стягнення моральної шкоди позивач зазначає лише загальні фрази щодо того, що його моральні страждання - емоції, безпосередньо пов`язані з протиправною поведінкою відповідача і знаходяться з нею в причинному зв`язку.

Разом з цим, позивачем не надано жодних доказів заподіяння йому моральних страждань протиправною поведінкою відповідача у справі, зокрема, доказів погіршення саме через оскаржувану бездіяльність відповідача здоров`я позивача (медичних довідок, висновків тощо) або настання інших втрат немайнового характеру внаслідок моральних страждань, або інших негативних явищ, що настали внаслідок незаконної бездіяльності відповідача, які у розумінні статті 23 ЦК України є підставою для відшкодування моральної шкоди.

Відтак позивачем не доведено, у чому безпосередньо полягає завдана йому моральна шкода та якими доказами це підтверджується, при цьому позивачем також не надано належних доказів своїх страждань та причинний зв`язок їх саме зі протиправною бездіяльністю відповідача.

З огляду на наведене у сукупності, в тому числі у зв`язку із ненаданням позивачем належних доказів причинного зв`язку наслідків із оскаржуваними діями відповідача, суд доходить висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову в частині вимог про стягнення моральної шкоди.

Щодо строків звернення до суду суд зазначає наступне.

Виходячи з положень частини 5 статті 122 КАС України для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

Відповідачем 06.07.2023 виплачено позивачу частину суми розрахунку при звільненні.

29.07.2023 року представником позивача було направлено адвокатський запит до відповідача щодо складових отриманої виплати при звільненні, відповідь на який на день звернення до суду - 23.08.2023 року, позивач не отримав.

До отримання відповіді на свою заяву позивач не знав та не міг знати, що відповідач порушив його право, а тому строки звернення до суду позивачем не пропущено.

Частиною 1 статті 9 КАС України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Частиною першою статті 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Підсумовуючи викладене, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог.

Оскільки позивач від сплати судового збору звільнений, а відповідач доказів понесення судових витрат суду не надав, підстави для розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись статті 241-246 КАС України, суд,-

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Управління Державного агентства з розвитку меліорації, рибного господарства та продовольчих програм у Полтавській області, про стягнення коштів задовольнити частково.

Стягнути з Управління Державного агентства з розвитку меліорації, рибного господарства та продовольчих програм у Полтавській області (ЄДРПОУ 41079035) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) недонараховану та недоотриману частину середнього заробітку за період з 01.06.2021 по 18.07.2022 у розмірі 25078,06 грн. (без урахування податків, зборів та інших обов`язкових платежів, нарахування та утримання яких має бути здійснено податковим агентом при виплаті доходу).

Стягнути з Управління Державного агентства з розвитку меліорації, рибного господарства та продовольчих програм у Полтавській області (ЄДРПОУ 41079035) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 04.07.2023 по 03.01.2024 у розмірі 10000,00 грн. (без урахування податків, зборів та інших обов`язкових платежів, нарахування та утримання яких має бути здійснено податковим агентом при виплаті доходу).

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасникам справи, які зареєстрували електронний кабінет в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), суд вручає будь-які документи у справах, в яких така особа бере участь, виключно в електронній формі шляхом їх направлення до електронного кабінету такої особи. Вказане не позбавляє права таку особу отримати копію судового рішення у паперовій формі за її окремою заявою.

Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Третього апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення за правилами, встановленими статтями 293, 295 - 297 КАС України.

Суддя Кіровоградського

окружного адміністративного суду В.В. НАУМЕНКО