Постанова

від 22.10.2024 по справі 748/3353/23

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

іменем України

22 жовтня 2024 року м. Чернігів

Унікальний номер справи № 748/3353/23

Головуючий у першій інстанції Меженнікова С. П.

Апеляційне провадження № 22-ц/4823/967/24

Чернігівський апеляційний суд у складі суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючої-судді: Шитченко Н.В.,

суддів: Висоцької Н.В., Онищенко О.І.,

із секретарем: Зіньковець О.О.,

позивач: Заступник керівника Чернігівської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Михайло-Коцюбинської селищної ради Чернігівського району Чернігівської області,

відповідач: ОСОБА_1 ,

третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою заступника керівника Чернігівської обласної прокуратури на рішення Чернігівського районного суду Чернігівської області від 07 травня 2024 року (ухвалене у м. Чернігові, проголошено о 14 год. 34 хв, повний текст складено 15 травня 2024 року) у справі за позовом заступника керівника Чернігівської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Михайло-Коцюбинської селищної ради Чернігівського району Чернігівської області до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою.

У С Т А Н О В И В:

У серпні 2023 року заступник керівника Чернігівської обласної прокуратури звернувся в інтересах Михайло-Коцюбинської селищної ради з позовом до ОСОБА_1 , в якому просив: усунути перешкоди у здійсненні Михайло-Коцюбинською селищною радою права користування та розпорядження земельною ділянкою водного фонду площею 0,1200 га з кадастровим номером 7425584900:06:000:4008 шляхом зобов`язання відповідачки повернути земельну ділянку на користь держави в особі Михайло-Коцюбинської селищної ради; скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на вказану земельну ділянку; скасувати в Державному земельному кадастрі державну реєстрацію вказаної земельної ділянки.

Мотивуючи заявлені вимоги, зазначав, що наказом ГУ Держземагенства у Чернігівській області від 15 січня 2015 року № 25-144/14-15-сг передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,1200 га з кадастровим номером 7425584900:06:000:4008 для індивідуального садівництва із земель державної власності на території Мньовської сільської ради. На підставі вищезазначеного наказу 28 січня 2015 року відомості про спірну земельну ділянку внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Позивач указував, що відповідно до інформації Центральної геофізичної обсерваторії ім. Б. Срезневського земельна ділянка з кадастровим номером 7425584900:06:000:4008 знаходиться в межах прибережної захисної смуги р. Річище, яка є протокою (рукавом) р. Дніпро і згідно з вимогами ВК України відноситься до земель водного фонду. Ширина прибережної захисної смуги уздовж р. Річище має становити щонайменше 100 м.

Зазначав, що ГУ Держземагенства у Чернігівській області, не будучи законним розпорядником земель водного фонду, в порушення вимог ст. 20, 122 ЗК України, змінило цільове призначення земель водного фонду на землі для індивідуального садівництва. Спірна земельна ділянка незаконно відведена у власність ОСОБА_1 за рахунок земель водного фонду на підставі наказу від 15 січня 2015 року, який видано з порушенням вимог чинного законодавства, зокрема, ст. 21, 58, 60, 84, 186-1 ЗК України та ст. 88, 89 ВК України. Зважаючи на правову позицію Верховного Суду, наведену у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц, ефективним способом захисту інтересів держави у даному випадку є подання саме негаторного позову, який може бути заявлений упродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця земельної ділянки водного фонду. Таким чином, спірна земельна ділянка, яка на даний час належить ОСОБА_1 , має бути повернута на користь Михайло-Коцюбинської селищної ради, як законного розпорядника земель даної категорії, з одночасним скасуванням державної реєстрації права власності відповідачки на цю ділянку.

Ураховуючи наявність порушення інтересів держави та бездіяльність органу, до компетенції якого віднесені представницькі повноваження у даній сфері, наявні правові підстави для пред`явлення даного позову прокуратурою в межах повноважень, визначених ЗУ «Про прокуратуру» та ЦПК України.

Рішенням Чернігівського районного суду Чернігівської області від 07 травня 2024 року у задоволенні позову заступника керівника Чернігівської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Михайло-Коцюбинської селищної ради Чернігівського району Чернігівської області до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою відмовлено.

В апеляційній скарзі заступник керівника Чернігівської обласної прокуратури, вважаючи, що суд першої інстанції не вжив заходів щодо повної та об`єктивної перевірки доводів учасників справи, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права ст. 58, 59, 60, 83, 84 ЗК України та ст. 1, 4, 88, 89 ВК України, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким задовольнити позов.

Доводи апеляційної скарги зводяться до помилковості висновку суду першої інстанції про недоведеність факту перебування спірної земельної ділянки в межах прибережних захисних смуг водного об`єкту р. Річище. Суд не врахував, що до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об`єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню і належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції.

Скаржник зазначає, що існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (ст. 60 ЗК України, ст. 88 ВК України), а надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у ст. 59 ЗК України, прямо суперечить вимогам ст. 83, 84 цього кодексу. Відсутність проекту землеустрою на встановлення прибережної захисної смуги р. Річище та не визначення відповідними органами державної влади на території населеного пункту зменшеної/збільшеної межі прибережної захисної смуги в натурі не може трактуватися як відсутність самої прибережної захисної смуги та не надає можливості до її встановлення передавати у приватну власність ділянки, що підпадають під нормативно визначену 100-метрову зону від урізу води.

Зазначає, що відповідно до інформації Державного агентства водних ресурсів України, яке веде та наповнює інформацією геопортал Державний водний кадастр України за розділом «Поверхневі води», р. Річище є рукавом (частиною) р. Дніпро і має власну назву. Річка Річище має прямий гідрологічний зв`язок з водами річки Дніпро та з урахуванням вимог п. 3 ст. 5 ВК України належить до водних об`єктів загального державного значення. Достеменно підтвердити факт віднесення водотоку Річище до річок можливо було б за паспортом водного об`єкта, який складається за замовленням водогосподарських організацій Держводагенства України, проте, такий паспорт на замовлення Деснянського БУВР не розроблявся і на погодження не надавався.

Указує, що судом першої інстанції надано перевагу доказам, зібраним самостійно, та не враховано, що інформація Деснянського БУВР ґрунтується на даних, які за своїм характером є довідниковими, така інформація готувалась для створення екологічного паспорту області і не є офіційним джерелом інформації, на відміну від даних геопорталу «Водні ресурси України», на якому прямо вказано, що водний об`єкт, розташований поруч зі спірною земельною ділянкою, є протокою (рукавом), а не малою річкою.

Те, що об`єкт під назвою р. Річище є рукавом (частиною) р. Дніпро і саме ця особливість р. Річище визначає і правовий статус та розмір прибережної захисної смуги, яка для великих річок становить не менше 100 м і відноситься до водного фонду, встановлено у постанові Верховного Суду від 19 жовтня 2023 року у справі № 748/2226/22 і в силу ч. 4 ст. 82 ЦПК України є підставою для звільнення від доказування.

За доводами позивача, визначивши, що водотік Річище є малою річкою, суд фактично усунувся від подальшого дослідження обставин справи та не врахував, що навіть у випадку віднесення водотоку Річище до річок, по його берегах встановлюються прибережні захисні смуги, а у випадку крутизни схилів понад 3 відсотків їх ширина подвоюється.

Вважає хибним посилання районного суду на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 05 грудня 2022 року у справі № 372/1290/19, оскільки вони не є релевантними до цього спору. У даній справі Державне агентство водних ресурсів України та Центральна геофізична обсерваторія ім. Б.Срезневського надали взаємоузгоджену інформацію про те, що об`єкт під назвою Річище є рукавом (частиною) р. Дніпро. Судом першої інстанції також не враховано, що надана ДНВП «Картографія» інформація повністю узгоджується з інформацією Центральної геофізичної обсерваторії ім. Б.Срезневського, за висновком якої у період відведення земельних ділянок у приватну власність з 2004 по 2017 роки русло річки в межах таких ділянок суттєво не змінилось.

Звертає увагу суду на те, що позов у даній справі спрямований на захист суспільно-значимих прав територіальної громади, пов`язаних із обов`язком держави щодо захисту земель водного фонду прибережної захисної смуги, яка забезпечує екологічну безпеку населення, охорону поверхневих вод від забруднення, засмічення й збереження її водності. З огляду на характер спірних правовідносин у даному випадку не вбачається невідповідності заходу втручання держави в право власності набувача критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ, особливо зважаючи на те, що відповідачка не мала перешкод у доступі до законодавства, яке є однозначним та передбачуваним, і в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак спірної земельної ділянки могла і повинна була знати про те, що ділянка перебуває у межах прибережної захисної смуги, а тому вибула з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить її добросовісність під час набуття земельної ділянки у власність під обґрунтований сумнів.

Учасниками справи відзив на апеляційну скаргу у встановлений термін не подавався.

Ухвалою Чернігівського апеляційного суду від 08 липня 2024 року справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні з повідомленням учасників справи на 11 вересня 2024 року о 09 год. (т. 2 а.с. 70)

У судове засідання 11 вересня 2024 року ОСОБА_1 не з`явилася, надіслала клопотання про відкладення розгляду справи через неможливість явки у зв`язку з її відсутністю у м. Чернігові (т. 2 а.с. 75). Протокольною ухвалою від 11 вересня 2024 року без видалення суду до нарадчої кімнати клопотання задоволено частково, у справі оголошено перерву до 22 жовтня 2024 року для надання відповідачці можливості висловити свою дуку по суті справи (т. 2 а.с. 77).

Порядок направлення судових повісток та повідомлень визначений ст. 128 ЦПК України. Так, відповідно до ч. 5 даної норми судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п`ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення завчасно.

За правилами ч. 6 ст. 128 ЦПК України судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, - разом з копіями відповідних документів, надсилається до електронного кабінету відповідного учасника справи, а в разі його відсутності разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення або кур`єром за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи.

Судова повістка на ім`я ОСОБА_1 надіслана 11 вересня 2024 року за адресою: АДРЕСА_1 , проте повернулася не врученою у зв`язку з відсутністю адресата за вказаною адресою, що підтверджується довідкою Укрпошти про причини повернення (т. 2 а.с. 79).

Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 128 ЦПК України днем вручення судової повістки є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

22 жовтня 2024 року на електронну адресу апеляційного суду надійшла заява ОСОБА_1 , в якій остання зазначила, що після 11 вересня 2024 року документів з суду не отримувала, про результати розгляду її клопотання про відкладення розгляду справи чи прийняте остаточне рішення у справі не повідомлена (т. 2 а.с. 80). Згідно з актом від 22 жовтня 2024 року, складеним посадовими особами Чернігівського апеляційного суду (т. 2 а.с. 81), заява ОСОБА_1 , надіслана на електронну адресу суду, не скріплена електронним цифровим підписом.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 вересня 2023 року у справі № 204/2321/22 указала, що звернення фізичної особи до суду через офіційну електронну адресу суду з процесуальним електронним документом, який підписаний електронним цифровим підписом, є належним та правомірним способом безпосереднього звернення до суду, що ототожнюється із безпосереднім зверненням до суду через канцелярію або традиційними засобами поштового зв`язку і має кваліфікуватися саме як безпосереднє звернення до суду. З огляду на «якість закону», фізична особа при зверненні до суду має чітко розуміти, що в неї є можливість через підсистему «Електронний суд» створювати та надсилати в електронному вигляді процесуальні чи інші документи, проте реєстрація офіційної електронної адреси для фізичної особи в ЄСІТС є добровільною, а кваліфікований електронний підпис має презумпцію його відповідності власноручному підпису, тому у такому випадку звернення до суду через офіційну електронну адресу суду з процесуальним електронним документом, який підписаний електронним цифровим підписом, є аналогічним безпосередньому зверненню до суду.

Таким чином, оскільки надіслана на електронну адресу суду заява ОСОБА_1 не підписана електронним цифровим підписом останньої, вона є неналежним способом безпосереднього звернення до суду і колегією суддів до уваги не береться.

Апеляційний суд робить висновок про те, що ОСОБА_1 належним чином відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 128 ЦПК повідомлена про час та місце судового розгляду.

Крім цього, колегія суддів вважає, що, подаючи до апеляційного суду клопотання про відкладення судового розгляду, відповідачка, у випадку належного здійснення нею процесуальних прав та обов`язків, мала можливість отримати інформацію про розгляд її клопотання, а також час та місце розгляду цієї справи з відкритих джерел, зокрема, офіційного сайту «Судова влада України».

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи (ч. 2 ст. 372 ЦПК України).

Вислухавши суддю-доповідача, заслухавши пояснення прокурора, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд приходить висновку, що апеляційну скаргу належить задовольнити частково, а рішення суду скасувати з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Частинами 2, 5 ст. 263 ЦПК України визначено, що законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду першої інстанції таким вимогам не відповідає.

Відмовляючи у задоволенні позову заступника керівника Чернігівської обласної прокуратури в інтересах держави, суд першої інстанції виходив з того, що прокурором не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що земельну ділянку відведено з порушенням порядку передачі земель у приватну власність, не доведено належними та допустимими доказами того, що спірна земельна ділянка належить до земель водного фонду, а тому обґрунтованих підстав для втручання у мирне володіння майном немає. Оскільки суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову, підстави для застосування наслідків пропуску строку позовної давності відсутні.

Апеляційний суд не погоджується з наведеними у судовому рішенні висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

У справі встановлено, що 06 грудня 2013 року ОСОБА_1 звернулася до ГУ Держземагенства у Чернігівській області із заявою про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки загальною площею 0,1200 га для ведення індивідуального садівництва на території Мньовської сільської ради Чернігівського району (т. 1 а.с. 88).

Наказом ГУ Держземагенства у Чернігівській області від 28 лютого 2014 року ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, розташованої на території Мньовської сільської ради Чернігівського району Чернігівської області. Орієнтовний розмір земельної ділянки 0,12 га за цільовим призначенням для індивідуального садівництва (т. 1 а.с. 89).

ФОП ОСОБА_2 розроблено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,12 га у власність ОСОБА_1 для індивідуального садівництва на території Мньовської сільської ради Чернігівського району (т. 1 а.с. 85-110).

Наказом ГУ Держземагенства у Чернігівській області від 15 січня 2015 року № 25-144/14-15-сг затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для індивідуального садівництва ОСОБА_1 та надано їй у власність земельну ділянку загальною площею 0,1200 га із кадастровим номером 7425584900:06:000:4008 для індивідуального садівництва із земель сільськогосподарського призначення державної власності на території Мньовської сільської ради Чернігівського району Чернігівської області (т. 1 а.с. 29).

Згідно з Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна земельна ділянка з кадастровим номером 7425584900:06:000:4008 площею 0,12 га з цільовим призначенням для індивідуального садівництва, розташована на території Мньовської сільської ради, належить на праві приватної власності ОСОБА_1 (т. 1 а.с. 27-28).

Відповідно до довідки управління Держземагенства у Чернігівському районі Чернігівської області земельна ділянка площею 0,12 га, яка передбачена для відведення у власність ОСОБА_1 , відноситься до земель сільськогосподарського призначення (землі запасу) (т. 1 а.с. 91).

У листі директора Центральної геофізичної обсерваторії ім. Б.Срезневського від 02 серпня 2023 року зазначено, що земельна ділянка з кадастровим номером 7425584900:06:000:4008, яка знаходиться у приватній власності та відноситься до категорії «землі сільськогосподарського призначення», розташована у безпосередній близькості до водного об`єкта р. Річище, яка є протокою (рукавом) р. Дніпро та виникла за природних умов у заплаві р. Дніпро, була і продовжує залишатися складовою акваторії Дніпра, який у свою чергу, згідно з ВК України, належить до великих річок, тож ширина прибережної захисної смуги уздовж р. Річище та поряд із зазначеною земельною ділянкою щонайменше має становити 100 м. У період відведення земельних ділянок у приватну власність з 2004 до 2017 роки русло р. Річище в межах зазначених у листі земельних ділянок суттєво не змінилося. Земельна ділянка з кадастровим номером 7425584900:06:000:4008 як на період відведення земельної ділянки у приватну власність, так і зараз знаходиться в межах прибережної захисної смуги р. Річище, яка є протокою (рукавом) р. Дніпро і відповідно до вимог ВК України відноситься до земель водного фонду. (т. 1 а.с. 31-34).

Відповідно до повідомлення Державного агентства водних ресурсів України від 04 серпня 2023 року одним із завдань Держводагенства є ведення Державного водного кадастру за розділами «Поверхневі водні об`єкти» та «Водокористування». Для забезпечення доступу громадян до інформації щодо водних об`єктів України Держводагенством здійснюється ведення геопорталу «Водні ресурси України», який містить всебічну інформацію щодо державного водного кадастру облік поверхневих водних об`єктів. Поряд із земельною ділянкою з кадастровим номером 7425584900:06:000:4008 розташований водний об`єкт, який ідентифікується на геопорталі, як рукав Річище, що є рукавом р. Дніпро (т. 1 а.с. 35-36).

Згідно з інформацією з порталу Державний водний кадастр водний об`єкт Річище ідентифікується як рукав, площею 1,0 кв. км, належить до району басейну р. Дніпро, (т. 1 а.с. 37).

Відповідно до наданого 06 листопада 2023 року ДНВП «Картографія» викопіювання місцевості станом на 2009 рік земельна ділянка з кадастровим номером 7425584900:06:000:4008 повністю накладається на землі водного фонду, а саме, на 100-метрову прибережну смугу р. Річище (т. 1 а.с. 159-160).

З наданої Деснянським басейновим управлінням водних ресурсів інформації від 29 травня 2023 року вбачається, що згідно з характеристикою річок р. Річище, довжиною 12 км, відноситься до малих річок (т. 1 а.с. 186,187).

В інформації для підготовки «Екологічного паспорта Чернігівської області за 2022 рік» та «Доповіді про стан навколишнього природного середовища в Чернігівській області за 2022 рік», наданої Деснянським басейновим управлінням водних ресурсів, зокрема, у розділі під назвою «Перелік та загальна характеристика водних об`єктів загальнодержавного та місцевого значення» «Річки», вказано, що інформація про річки, які протікають територією області, зазначена у таблиці 1 «Характеристика річок», що є додатком 2. Згідно з даною таблицею Річище, довжиною 12 км, відноситься до малих річок (т. 1 а.с. 202-233).

Деснянське басейнове управління водних ресурсів у листі від 27 лютого 2024 року повідомило, що до Таблиці 1 «Характеристика річок» внесено інформацію про р. Річище відповідно до інвентаризаційної відомості «Інформація щодо річок та струмків на території Михайло-Коцюбинської територіальної громади», затвердженої комісією з інвентаризації лісових ресурсів, земель водного фонду та водних об`єктів на території Михайло-Коцюбинської селищної ради. При розподілі річок у таблиці на великі, середні та малі відповідно до класифікації річок, визначеної ч. 1 ст. 79 ВК України, використано перелік великих і середніх річок України, який відповідно до п. 5 ст. 79 ВК України розміщений на офіційному веб-сайті Держводагенства. Оскільки р. Річище не включена до переліку великих і середніх річок України, інформація про р. Річище занесена в підстрічку (заголовок) малі річки для визначення та узагальнення сумарної довжини річкової мережі по області (зведена інформація). Класифікація водних об`єктів проводиться відповідно до ВК України, зокрема, класифікація річок відбувається за ст. 79 ВК України відповідно до площі водозабору (т. 1 а.с. 201).

Звернувшись в інтересах держави з позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, заступник керівника Чернігівської обласної прокуратури зазначав, що передача спірної земельної ділянки у власність відповідачки відбулась з порушенням вимог чинного законодавства, а саме, за рахунок земель водного фонду на підставі наказу ГУ Держземагенства у Чернігівській області від 15 січня 2015 року, яке вийшло за межі своїх повноважень та прийняло неправомірне рішення про виведення земельної ділянки з власності держави та передачі її у власність фізичній особі.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист цивільного інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного судочинства. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені ч. 2 ст. 16 ЦК України.

Відповідно до приписів ст. 3, 4 ЦПК України захисту підлягають порушене, невизнане або оспорюване право особи чи інтерес, а також державний чи суспільний інтерес.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтями 13, 14 Конституції України визначено, що земля, водні ресурси є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За правилами ст. 4, 5 ЗК України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Прийняття рішення про передачу у приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє український народ загалом (ст. 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі, відповідно, державної чи комунальної власності. У цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю у поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 14, 19 Конституції України).

Отже, правовідносини, пов`язані із вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

Згідно з ч. 1 ст. 58 ЗК України та ст. 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об`єктами, болотами, а також островами; землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об`єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню й належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції.

Чинним законодавством встановлено особливий правовий режим використання земель водного фонду. Стаття 59 ЗК України передбачає обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлює можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно до ч. 4 ст. 84 ЗК України землі водного фонду не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством.

За приписами ст. 60 ЗК України та ст. 88 ВК України (у редакціях, чинних на час виникнення правовідносин) уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Правовий режим прибережних смуг визначається ст. 60-62 ЗК України та ст. 1, 88-90 ВК України.

Відповідно до ст. 60 ЗК України, ст. 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водоймів уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари 25 метрів; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер 100 метрів. Прибережна захисна смуга частина водоохоронної зони відповідної ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій установлено більш суворий режим господарської діяльності, ніж на решті території водоохоронної зони.

Згідно з ч. 1, 2, п. «ґ» ч. 4 ст. 83 ЗК України землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об`єкти комунальної власності. До земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом.

Частиною 2 ст. 90 ЗК України передбачено, що порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

Відповідно до ст. 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (ст. 391 ЦК України).

Приписами ст. 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками справи; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Проаналізувавши у повній мірі вищенаведені норми та вивчивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що висновок суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою в частині повернення земельної ділянки не відповідає вимогам законодавства та фактичним обставинам справи.

За матеріалами справи встановлено, що наказом ГУ Держземагенства у Чернігівській області від 15 січня 2015 року затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки загальною площею 0,1200 га (кадастровий номер 7425584900:06:000:4008) у власність ОСОБА_1 на території Мньовської сільської ради Чернігівського району та надано у власність відповідачки зазначену земельну ділянку для індивідуального садівництва із земель сільськогосподарського призначення державної власності.

Згідно з довідкою по формі 6-зем щодо правового статусу земельної ділянки, яка передбачена для відведення у власність гр. ОСОБА_1 , земельна ділянка площею 0,12 га знаходиться на території Мньовської сільської ради, землі запасу, склад угідь сільськогосподарські землі, у тому числі пасовища 0,12 га.

Разом з тим, наявною у матеріалах справи інформацією Центральної геофізичної обсерваторії ім. Б.Срезневського від 02 серпня 2023 року, Державного агентства водних ресурсів України від 04 серпня 2023 року, ДНВП «Картографія» від 06 листопада 2023 року та Державного водного кадастру підтверджуються ті обставини, що р. Річище, яка є протокою (рукавом) р. Дніпро, відповідно до вимог ВК України, відноситься до земель водного фонду. Ширина прибережної захисної смуги уздовж р. Річище щонайменше має становити 100 м. Земельна ділянка з кадастровим номером 7425584900:06:000:4008 повністю накладається на землі водного фонду, а саме, на прибережну 100-метрову водоохоронну смугу р. Річище (лівий рукав річки Дніпро). Указана земельна ділянка знаходиться у водозбірному басейні р. Дніпро. Відповідно до ст. 79 ВК України річка Дніпро належить до великих річок, а водний об`єкт Річище являється рукавом річки Дніпро.

Апеляційний суд не може погодитися з висновком районного суду про те, що р. Річище віднесено до малих річок, зважаючи на таке.

Терміни «рукав річки» та «протока» визначені у діючому ДСТУ 3517-97 «Гідрологія суші. Терміни та визначення основних понять». Так, згідно з п. 9.4 рукав річки це відгалуження русла річки, якому притаманні всі властиві річковому руслу особливості морфологічної будови. Відповідно до п. 9.5 протока це водотік, що сполучає два водних об`єкти чи відгалуження русла річки, яке не має усіх властивих річковому руслу утворень.

Таким чином, надані прокурором письмові докази на підтвердження того, що річка, біля якої розташована спірна земельна ділянка, є протокою, суд апеляційної інстанції вважає належними та допустимими, оскільки висновок про те, що р. Річище є не малою річкою, а протокою (рукавом) р. Дніпро ґрунтується на ДСТУ 3517-97 «Гідрологія суші. Терміни та визначення основних понять.» та картографічних матеріалах, а р. Річище була і продовжує залишатися складовою акваторії Дніпра, який у свою чергу належить до великих річок.

Інформацію, надану Деснянським басейновим управлінням водних ресурсів про віднесення р. Річище до малих річок, апеляційний суд відхиляє, оскільки вона готувалась для підготовки «Екологічного паспорта Чернігівської області за 2022 рік», не є офіційним джерелом інформації, на відміну від даних геопорталу «Водні ресурси України», на якому зазначено, що водний об`єкт, розташований поруч зі спірною земельною ділянкою, є протокою (рукавом), а не малою річкою. Департамент екології та природних ресурсів повідомив, що за матеріалами інвентаризації водних об`єктів у 2021 році не здійснювалось віднесення водного об`єкта р. Річище до класу малих річок (т. 2 а.с. 21).

Крім цього, те, що об`єкт під назвою р. Річище є рукавом (частиною) р. Дніпро і саме ці особливості об`єкта з назвою Річище, як рукава р. Дніпро, визначають і правовий статус та розмір прибережної захисної смуги, яка для великих річок становить не менше 100 метрів і відноситься до водного фонду, встановлено у постанові Верховного Суду від 19 жовтня 2023 року у справі № 748/2226/22, що в силу ч. 4 ст. 82 ЦПК України є підставою для звільнення від доказування. Обставини у цих справах є аналогічними, судами під час вирішення спору перевірялось не лише перебування земельної ділянки в межах прибережної захисної смуги, а і віднесення р. Річище до протоки (рукава) р. Дніпро.

Відсутність розробленого проекту землеустрою на встановлення прибережної захисної смуги р. Річище, що підтверджено інформацією Деснянського БУВР, не може бути підставою для відмови у задоволенні заявленої вимоги про витребування земельної ділянки, оскільки невизначення відповідними органами державної влади на території межі прибережної захисної смуги в натурі не свідчить про її відсутність та можливість до її встановлення передавати у приватну власність земельні ділянки, що підпадають під нормативно визначену 100-метрову зону від урізу води.

При наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги слід виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених ст. 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку. Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у ст. 59 ЗК України, суперечить нормам статей 83, 84 цього Кодексу.

Зважаючи на наведене, при винесенні наказу ГУ Держземагенства у Чернігівській області не врахувало, що земельна ділянка з кадастровим номером 7425584900:06:000:4008 відноситься до земель водного фонду, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених у ЗК України та ВК України. Дотримання встановлених заборон є необхідною умовою використання земельної ділянки, на яку поширюється режим прибережної захисної смуги, з тією метою, щоб навіть потенційне їх порушення не могло зашкодити охороні навколишнього природного середовища в цілому й конкретному водному об`єкту зокрема.

Прокурор для відновлення порушеного права власності на землі водного фонду звернувся до суду з вимогами про усунення перешкод у здійсненні Михайло-Коцюбинською селищною радою права користування та розпорядження земельною ділянкою водного фонду шляхом зобов`язання ОСОБА_1 повернути вказану земельну ділянку на користь держави в особі Михайло-Коцюбинської селищної ради; скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права власності за ОСОБА_1 на спірну земельну ділянку; скасування в Державному земельному кадастрі державної реєстрації спірної земельної ділянки.

Відповідно до правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку необхідно розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду. Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку (п. 143 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц).

Враховуючи викладене, належним та ефективним способом захисту права власності на землі водного фонду є негаторний позов про повернення земельної ділянки, пред`явлений в порядку, визначеному ст. 391 ЦК України, до нинішнього власника спірної земельної ділянки з метою усунення перешкод, які він створює власнику Михайло-Коцюбинській територіальній громаді у користуванні та розпорядженні землями водного фонду. У зв`язку з наведеним апеляційний суд доходить висновку про наявність підстав для задоволення позовної вимоги прокурора про зобов`язання ОСОБА_1 повернути спірну земельну ділянку у відання держави в особі Михайло-Коцюбинської селищної ради.

Вирішуючи цей спір, суд виходить з того, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) ст. 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями ст. 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право. Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Право держави витребувати земельну ділянку, належну до земель водного фонду, з огляду на встановлену незаконність і безпідставність її відчуження на користь фізичної особи передбачено чинним законодавством України. Відповідні приписи стосовно охорони вказаної категорії земель і регламентування підстав для витребування майна з чужого незаконного володіння є доступними, чіткими та передбачуваними.

У спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству. Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок, які набуваються лише згідно із законом. Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, без належного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.

З огляду на наведе вище, загальний інтерес у контролі за використанням земельної ділянки за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації у цій справі переважає приватний інтерес ОСОБА_1 у збереженні земельної ділянки у власності. Аналогічна правова позиція викладена у постанові ВП ВС від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц.

Вирішуючи позовні вимоги прокурора про скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права власності за ОСОБА_1 на спірну земельну ділянку та скасування в Державному земельному кадастрі державної реєстрації вищевказаної земельної ділянки, колегія суддів виходить з наступного.

Функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Гарантування державою об`єктивності, достовірності, повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження й обов`язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав є загальними засадами цієї реєстрації (п. 1 ч. 1 ст. 3 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (п. 9 ч. 1 ст. 27 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). З аналізу наведеної норми вбачається, що рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачкою.

На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем.

Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц звертала увагу на те, що відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 4 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» право власності підлягає державній реєстрації. Задоволення позовної вимоги про скасування державної реєстрації права власності суперечить зазначеній імперативній вимозі закону, оскільки виконання судового рішення призведе до прогалини в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно в частині належності права власності на спірне майно. Отже, замість скасування неналежного запису про державну реєстрацію до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно має бути внесений належний запис про державну реєстрацію права власності позивача. Такий запис, як зазначено вище, вноситься на підставі судового рішення.

Таким чином, пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16).

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку про те, що позовні вимоги про скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права власності за ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 7425584900:06:000:4008 площею 0,1200 га та скасування в Державному земельному кадастрі державної реєстрації указаної земельної ділянки задоволенню не підлягають.

Частиною 1 ст. 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (ч. 13 ст. 141 ЦПК України).

Чернігівською обласною прокуратурою заявлено 3 вимоги немайнового характеру, за які при зверненні з позовом сплачено 8 052 грн (по 2 684 грн за кожну вимогу) судового збору (т. 1 а.с. 1). За апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції прокуратурою сплачено судовий збір у розмірі 12 078 грн (т. 2 а.с. 59).

Оскільки суд апеляційної інстанції частково задовольняє апеляційну скаргу, скасовує рішення суду першої інстанції та задовольняє вимогу про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом зобов`язання ОСОБА_1 повернути її на користь держави, відповідно до вищенаведених правил належить провести розподіл судових витрат, понесених позивачем, пропорційно задоволеним вимогам, зокрема з ОСОБА_1 на користь Чернігівської обласної прокуратури підлягає стягненню судовий збір у розмірі 2 684 грн за розгляд справи судом першої інстанції та 4 026 грн судового збору за апеляційний розгляд справи.

Керуючись ст. 141, 367, 374, п. 4 ч. 1 ст. 376, 381-384, 389, 390 ЦПК України, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу заступника керівника Чернігівської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Михайло-Коцюбинської селищної ради Чернігівського району Чернігівської області задовольнити частково.

Рішення Чернігівського районного суду Чернігівської області від 07 травня 2024 року скасувати.

Позовні вимоги заступника керівника Чернігівської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Михайло-Коцюбинської селищної ради Чернігівського району Чернігівської області до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою задовольнити частково.

Усунути перешкоди у здійсненні Михайло-Коцюбинською селищною радою Чернігівського району Чернігівської області права користування та розпорядження земельною ділянкою водного фонду площею 0,1200 га з кадастровим номером 7425584900:06:000:4008, зобов`язавши ОСОБА_1 повернути її на користь держави в особі Михайло-Коцюбинської селищної ради Чернігівського району Чернігівської області.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Чернігівської обласної прокуратури (14000, м. Чернігів, вул. Князя Чорного, 9, ЄДРПОУ 02910114) судовий збір у розмірі 2 684 грн за розгляд справи судом першої інстанції та 4 026 грн судового збору за апеляційний розгляд справи.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 24 жовтня 2024 року.

Головуюча: Н.В. Шитченко

Судді: Н.В. Висоцька

О.І. Онищенко