Постанова

від 10.10.2024 по справі 2-5418/10

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 2-5418/10 Головуючий у 1 інстанції: Мартинишин М.О.

Провадження № 22-ц/811/1347/23 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 жовтня 2024 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Копняк С.М.,

суддів: Бойко С.М., Ніткевича А.В.,

секретар судового засідання Матяш С.І.,

з участю представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Дашинич О.Б., представника позивача адвоката Блажевського П.І., представника відповідача ОСОБА_2 адвоката Малярчука О.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові апеляційні скарги ОСОБА_1 та акціонерного товариства «Сенс Банк» на рішення Франківського районного суду м. Львова від 12 квітня 2023 року (повний текст рішення складено 24 квітня 2023 року), у справі за позовом акціонерного товариства «Альфа-Банк» (після зміни найменування - акціонерне товариство «Сенс Банк») до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості,

ВСТАНОВИВ:

в листопаді 2010 року публічне акціонерне товариства «Кредитпромбанк», правонаступником якого є акціонерне товариство «Альфа-Банк» (після зміни найменування - акціонерне товариство «Сенс Банк») звернулося до суду з вказаним позовом, і з врахуванням уточнених позовних вимог просило:

- стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь позивача заборгованість за кредитним договором в розмірі 585147 грн 74 коп.;

- стягнути солідарно ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь позивача заборгованість за кредитним договором в розмірі 585147 грн 74 коп. шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки за договорами іпотеки від 08 листопада 2017 року №13/30/101/07-НВ та № 13/30/102/07-НВ.

Позов обґрунтовано тим, що 08 листопада 2007 року між ПАТ «Кредитпромбанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір №06/30/07-НВ на суму 400 000,00 грн строком до 07 листопада 2022 року, зі сплатою 12,69 % відсотків річних.

Для забезпечення виконання зобов`язання по кредитному договору № 06/30/07-НВ від 08 листопада 2007 року між ПАТ «Кредитпромбанк» та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки № 13/30/І01/07-НВ від 08 листопада 2007 року.

В якості додаткового забезпечення виконання зобов`язання по кредитному договору № 06/30/07-НВ від 08 листопада 2007 року між ПАТ «Кредитпромбанк» та ОСОБА_2 укладено договір іпотеки №13/30/І02/07-НВ від 08 листопада 2007 року.

08 листопада 2007 року банк виконав свої зобов`язання перед позичальником згідно умов Кредитного договору № 06/30/07-НВ, а тому надав ОСОБА_1 кредит у сумі 400 000,00 грн, що підтверджується заявою на видачу готівки № ТR. 14203.1.

Станом на 01 листопада 2010 року заборгованість позичальника по кредитному договору № 06/30/07-НВ від 08 листопада 2007 року становить 585147 грн 74 коп., з яких: 322 195,00 грн сума заборгованості за кредитом; 4287 грн 16 коп. - сума заборгованості по процентами за кредитом; 75 582,00 грн сума простроченої заборгованості за кредитом; 138316 грн 32 коп. сума заборгованості за простроченими процентами за кредитом; 44767 грн 26 коп. загальна сума пені за несвоєчасне погашення простроченої заборгованості та прострочених процентів.

Відповідачі не вживають жодних заходів, які свідчать про наміри виконувати зобов`язання передбачені кредитним договорам, ухиляються від виконання взятих на себе зобов`язань.

Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 12 квітня 2023 року позов акціонерного товариства «Альфа-Банк» частково задоволено.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь акціонерного товариства «Альфа-Банк» заборгованість за кредитним договором № 06/30/07-НВ від 08 листопада 2007 року в розмірі 585147 грн 74 коп.

Стягнуто з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь акціонерного товариства «Альфа-Банк» по 850 грн державного мита та 60 грн витрат на інформаційно - технічне забезпечення судового процесу, що були сплачені при поданні позовної заяви.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Рішення суду в апеляційному порядку оскаржили ОСОБА_1 та АТ «Сенс Банк».

Апеляційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суд першої інстанції невірно задовольнив позов неіснуючої на момент ухвалення рішення юридичної особи, адже АТ «Альфа-Банк» не мало цивільної дієздатності, а АТ «Сенс Банк» не заявило про вступ у справу в порядку процесуального правонаступництва відповідно до статті 55 ЦПК України. Доданий до матеріалів справи розрахунок заборгованості не містить детального розпису дат виникнення такої, немає жодного відображення погашення тіла кредиту та процентів, а докази, які належним чином підтверджують розмір заборгованості (первинні документи), в матеріалах справи відсутні. Отже, судом не враховано висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені в постановах від: 30 січня 2018 у справі № 161/16891/15-ц, 27 листопада 2018 року у справі № 915/1399/17; 07 серпня 2019 року у справі № 201/10825/15-ц. Щодо заяви на видачу готівки, яку суд першої інстанції вважав належним та допустимим доказом виконання своїх зобов`язань банком за кредитним договором, вважає, що такий доказ не підтверджує цих обставин, адже підпис на цьому документі виконаний третьою особою або ксерокопія цього документа, наявна в матеріалах справи, сфальсифікована. Вказує також на те, що місцевий суд безпідставно відмовив у витребуванні від позивача оригіналу цієї заяви, порушивши вимоги частини шостої статті 95 ЦПК України. При цьому, особа, яка подала апеляційну скаргу визнає, що підпис на іпотечному договорі вчинений нею особисто.

Просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

Апеляційна скарга АТ «Сенс Банк» мотивована тим, що відмовляючи в задоволенні позовних вимог про стягнення заборгованості шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, суд першої інстанції не врахував висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду у справі №904/5726/19, адже суд вправі був задовольнити ці позовні вимоги частково, самостійно вказавши в рішенні спосіб його виконання, оскільки його виконання відбувається відповідно до Закону України «Про виконавче провадження», яким чітко врегульовано порядок виконання рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Просить скасувати рішення Франківського районного суду м. Львова від 12 квітня 2023 року в частині позовних вимог, в задоволенні яких відмовлено, а саме про стягнення солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь позивача заборгованості за кредитним договором шляхом звернення на предмет іпотеки: земельну ділянку та будинок, та прийняти в цій частині нове рішення, яким заявлені вимоги задоволити в повному обсязі.

Від ОСОБА_2 та АТ «Сенс Банк» до суду надійшли відзиви на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , а також від ОСОБА_2 - на апеляційну скаргу АТ «Сенс Банк».

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу АТ «Сенс Банк» слід залишити без задоволення, а апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з такого.

Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судом встановлено, що 08 листопада 2007 року між ПАТ «Кредитпромбанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір №06/30/07-НВ на суму 400 000,00 грн, строком до 07 листопада 2022 року, зі сплатою 12,69 % відсотків річних.

Для забезпечення виконання зобов`язання по кредитному договору між ПАТ «Кредитпромбанк» та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки №13/30/І01/07-НВ від 08 листопада 2007 року, згідно якого надано останньою в іпотеку - будинок загальною площею 59, 31 кв. м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , який належить ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу будинку, укладеного 08 листопада 2007 року з ОСОБА_3 , посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Гірником І. А. за реєстровим № 4108.

В якості додаткового забезпечення виконання зобов`язання по кредитному договору між ПАТ «Кредитпромбанк» та ОСОБА_2 укладено договір іпотеки № 13/30/І02/07-НВ від 08 листопада 2007 року, згідно якого надано останньому в іпотеку земельну ділянку загальною площею 0, 2680 га для ведення особистого селянського господарства, кадастровий № діл. - 1 - 4620388800:12:001:0014, діл. 2 - 4620388800:12:003:0009, що розташована в с. Ясенів Бродівського району Львівської області, яка належить ОСОБА_2 на підставі державного акту серія ЯД № 444596 від 02 червня 2007 року.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно із частиною першою статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

За змістом статей 610, 612 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання. Боржник вважається таким, що прострочив виконання, якщо він не виконав його у строк, передбачений умовами договору або встановлений законом.

Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 «Позика. Кредит. Банківський вклад» ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Згідно з частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України).

Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики (частина перша статті 1048 ЦК України).

Щодо належності позивача.

Верховний Суд у постанові від 25 березня 2019 року у справі №191/81/17 (провадження № 61-28300св18) зазначив, що:

«Відповідно до статті 90 ЦК України юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму та назву. Найменування установи має містити інформацію про характер її діяльності. Юридична особа може мати крім повного найменування скорочене найменування. Юридична особа, що є підприємницьким товариством, може мати комерційне (фірмове) найменування. Комерційне (фірмове) найменування юридичної особи може бути зареєстроване у порядку, встановленому законом. Найменування юридичної особи вказується в її установчих документах і вноситься до єдиного державного реєстру. Юридична особа не має права використовувати найменування іншої юридичної особи.

Загальновідомо, що назва юридичної особи складається з літерального компонування елементів українського алфавіту. Крім того, назва юридичної особи може містити інформацію про мету діяльності, вид, спосіб утворення, залежність юридичної особи, крім обмежень, встановлених актами чинного законодавства України. Наведете свідчить, що назва юридичної особи є її необхідною ознакою, яка забезпечує участь у цивільному обороті від свого імені та слугує засобом її індивідуалізації, що дозволяє відокремити її від інших юридичних осіб. Назва юридичної особи в процесі її «життєдіяльності» може зазнати змін. Зміна назви юридичної особи проявляється в її зовнішній літеральній корекції. Така корекція впливає на ідентифікацію юридичної особи в цивільному обороті. У результаті зміни назви юридичної особи структура цивільних правовідносин не страждає.

Зміна назви юридичної особи тягне тільки правовий наслідок проведення державної реєстрації змін, пов`язаних зі зміною назви, до відомостей про юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань. Таким чином, зміна назви юридичної особи не тягне на собою правонаступництва у зв`язку з відсутністю нового учасника цивільних відносин, якому мають перейти права та обов`язки особи, яка вибула, та юридичної незмінності правопопередника - учасника цивільних відносин, який вибуває зі складу учасника цивільного відношення».

Отже, зміна назви АТ «Альфа Банк» на АТ «Сенс Банк» не є правонаступництвом, яке потребує вирішення цього питання в порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством, а відтак не вплинуло на спірні правовідносини та право вимоги АТ «Сенс Банк», яке є правонаступником ВАТ «Кредитпромбанк».

Відтак, відповідні доводи апеляційної скарги, колегія суддів визнає безпідставними.

Щодо розміру заборгованості.

Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Встановивши, що позичальник за кредитним договором від 08 листопада 2007 року неналежним чином виконувала умови спірного договору, внаслідок чого виникла заборгованість, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для її стягнення в судовому порядку.

У постанові Верховного Суду від 08 листопада 2021 року у справі № 754/5108/17 (провадження № 61-15938св20), з посиланням на постанову Верховного Суду від 10 березня 2021 року в справі № 643/11542/15-ц (провадження № 61-26св18) зроблено висновок, що: «згідно з пунктом 1.37 статті 1 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», пунктом 2.1 Положення про організацію бухгалтерського обліку та звітності в банках України, затвердженого постановою Правління НБУ від 30 грудня 1998 року № 556, пунктами 5.5, 5.6 Положення про організацію операційної діяльності в банках України, затвердженого постановою Правління НБУ від 18 червня 2003 року № 254 (які були чинними на час виникнення спірних правовідносин) бухгалтерський облік ведеться безперервно з часу реєстрації банку до його ліквідації із застосуванням комп`ютерних засобів, за допомогою яких в автоматизованому режимі здійснюється збирання, передавання, систематизація та оброблення інформації, зокрема і первинної, складеної в момент вчинення господарської операції, а виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій. Таким чином, наявні в матеріалах справи письмові докази (розрахунки заборгованості, виконані в автоматизованому режимі, та виписки з особового рахунку клієнта) є належними та допустимими доказами у розумінні статей 76-78 ЦПК України».

Доводи апеляційної скарги про те, що в оскаржуваному рішення не обґрунтовано розмір та складові заборгованості, а також не наведено доказів, які підтверджують такий розмір, не заслуговують на увагу, оскільки місцевий суд на підставі належним чином оцінених доказів, взявши до уваги наданий банком кредитний договір та розрахунок заборгованості, який не спростований позичальником, встановив як наявність простроченої заборгованості позичальника за кредитним договором, так і її складові.

Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги щодо неврахування місцевим судом висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені в постановах від: 30 січня 2018 у справі № 161/16891/15-ц, 27 листопада 2018 року у справі № 915/1399/17; 07 серпня 2019 року у справі № 201/10825/15-ц, оскільки такі зроблено у справах з іншими фактичними обставинами та відмінною доказовою базою.

Щодо надання кредиту.

У пунктах 68 та 69 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2023 року у справа № 170/129/21 зазначено:

«При цьому зазначений Кодекс також містить правила засвідчення та подачі письмових доказів (частини перша шоста статті 95 ЦПК України). Відповідно до зазначеної статті письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього. Учасники справи мають право подавати письмові докази в електронних копіях, посвідчених електронним підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до закону. Електронна копія письмового доказу не вважається електронним доказом. Копії документів вважаються засвідченими належним чином, якщо їх засвідчено в порядку, встановленому чинним законодавством. Учасник справи, який подає письмові докази в копіях (електронних копіях), повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу письмового доказу. Учасник справи підтверджує відповідність копії письмового доказу оригіналу, який знаходиться у нього, своїм підписом із зазначенням дати такого засвідчення. Якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.

Аналізуючи зміст цієї статті, слід дійти висновку, що: 1) письмові докази подаються в оригіналі або копіях; 2) копії поданих документів мають бути засвідчені у порядку, встановленому законодавством; 3) учасник справи, який подає письмові докази в копіях, зазначає про наявність у нього оригіналу такого документа і засвідчує копію такого доказу своїм підписом із зазначенням дати засвідчення копії; 4) якщо в учасника справи немає оригіналу, він подає наявну у нього копію письмового доказу і може заявити клопотання про витребування цього доказу у відповідного учасника справи; 5) за відсутності такого клопотання таке витребування може зробити суд з власної ініціативи. Зазначена норма не містить вимог щодо будь-якого засвідчення копій документів, оригіналів яких позивач не має, а загальне правило щодо подачі копій, засвідчених належним чином, слід тлумачити у контексті усієї зазначеної статті ЦПК України».

Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов`язків (див. постанову Верховного Суду від 22 лютого 2023 року в справі № 465/5980/17 (провадження № 61-1178св20)).

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18)).

Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії (частина другої статті 640 ЦК України).

В постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2019 року в справі № 2-6315/11 (провадження № 61-23326св18) зроблено висновок, що «невід`ємною складовою правильної правової кваліфікації судами спірних договірних відносин є визначення правової природи договору, який є основою їх виникнення. Виходячи зі змісту статті 640 ЦК України, залежно від моменту виникнення цивільних прав і обов`язків у сторін договору, законодавець розрізняє договори консенсуальні і реальні. Консенсуальний договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Щодо реальних договорів, для укладення яких, крім згоди сторін, вимагається передання майна або вчинення іншої дії, частина друга статті 640 ЦК України передбачає правило, за яким договір вважається укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України кредитний договір - це договір, за яким банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Кредитний договір за своєю юридичною природою є консенсуальним».

Аналогічні висновки зроблені Верховним Судом у постановах від 07 квітня 2021 року у справі № 301/1310/16-ц, від 17 лютого 2021 року у справі № 2607/8459/12, від 16 січня 2021 року у справі № 441/1325/16-ц.

У постановах Верховного Суду від 05 травня 2018 року у справі №459/3597/14-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 64/9078/15-ц, від 29 серпня 2018 року у справі № 336/5372/15-ц, від 14 травня 2018 року у справі № 576/1201/16-ц зазначено, що для повного та всебічного встановлення обставин справи, необхідним є надання до суду та дослідження саме оригіналів оспорюваних договорів.

У постанові Верховного Суду від 22 квітня 2021 року у справі №640/13154/14-ц (провадження № 61-8753св20) зазначено, що «відповідно до частини першої статті 1054, статті 1055 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Кредитний договір укладається у письмовій формі. Відповідно до частини другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний стороною (сторонами). Підпис у договорі - це дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, що підпадає під поняття «правочин» (стаття 202 ЦК України), і стверджує про волевиявлення сторони. Вільне волевиявлення учасника правочину, передбачене статтею 203 ЦК України, є важливим чинником, без якого неможливо укладення договору. Своє волевиявлення на укладення договору учасник правочину виявляє в момент досягнення згоди з усіх істотних умов, складання та скріплення підписом письмового документа (правова позиція Верховного суду України, висловлена у постанові від 18 грудня 2013 року у справі № 6-127цс13)».

Власноручне підписання як кредитного договору, так і іпотечного відповідачкою ОСОБА_1 не заперечується. Нею не подано до суду позову про визнання цих договорів недійсними, що могло би мати своїм наслідком, у разі їх задоволення, спростування презумпції правомірності цих правочинів.

Під час апеляційного розгляду, з метою перевірки доводів апеляційної скарги судом постановлено ухвалу про витребування від позивача оригіналу заяви на видачу готівки від 08 листопада 2007 року.

На виконання цієї ухвали позивачем надано суду ухвалу слідчого судді Франківського районного суду м. Львова Мигаль Г.П. від 11 жовтня 2023 року, якою клопотання слідчого ВРЗЗС СВ ЛРУП № 2 ГУНП у Львівській області Ситарчук С.О. про надання тимчасового доступу до речей та документів у кримінальному провадженні №12023141370000746 задоволено, надано тимчасовий доступ до речей і документів, які становлять банківську таємницю та перебувають у володінні АТ «Сенс банк» (МФО 300346, код ЄДР 23494714, який розташований за адресою: м. Київ, вул. Васильківська, 100, з можливістю вилучення оригіналів таких документів у відділенні АТ «Сенс Банк», за адресою: м. Львів, пл. Ринок, 26, а саме: оригіналів усіх документів кредитної справи ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо отримання нею кредиту у сумі 400 000 грн, за кредитною угодою №06/30/07, укладеною 08.11.2007 року з АТ «Кредитпромбанком», а саме оригіналів документів на підставі яких надавався кредит, зокрема, заявки, розрахунки, договори іпотек, укладені в забезпечення виконання умов кредитного договору № 06/30/07 від 08.11.2007, оцінка майна, безпосередньо сама кредитна угода, документів щодо отримання кредитних коштів, зокрема, заявка на видачу готівки, касовий документ на видачу готівки, усі інші документи щодо претензійної роботи з позичальником. Зобов`язано уповноважених осіб АТ «Сенс Банк» надати вказану документацію виконавцям ухвали.

Також встановлено, що оригінал згаданої заяви в матеріалах кредитної справи відсутні.

Проте, у зв`язку із недоведенням відповідачем ОСОБА_1 не підписання цієї заяви або її підписання іншою особою, а не позичальником за допомогою належним та допустимих доказів, незважаючи на відсутність у кредитній справі оригіналу цієї заяви, з огляду на консенсуальний характер укладеного нею з банком кредитного договору, який є дійсним, а також інші докази у справі, колегія суддів вважає, що факт видачі кредиту саме ОСОБА_1 підтверджується матеріалами справи.

При цьому колегія суддів враховує поведінку ОСОБА_1 , яка до моменту пред`явлення до неї позову (в лютому 2010 року), тобто протягом 3 років з момент укладення нею кредитного та іпотечного договорів не заперечувала як факт їх укладення, так і факт отримання нею кредитних коштів від позивача.

Така поведінка ОСОБА_1 суперечить принципу добросовісності, який лежить в основі доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).

Щодо солідарної відповідальності відповідачів.

Відповідно до статті 541 ЦК України солідарний обов`язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов`язання.

Згідно зі частиною першою статті 544 ЦК України боржник, який виконав солідарний обов`язок, має право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом, за вирахуванням частки, яка припадає на нього.

Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Усталеним як в доктрині приватного права, так і практиці касаційного цивільного суду є те, що при існуванні множинності осіб у зобов`язанні виникає часткове зобов`язання. Тому кредитор у частковому зобов`язанні має право вимагати виконання, а кожний із боржників повинен виконати свій обов`язок у рівній частці. Натомість солідарне (від лат. solidus - цілий, увесь) зобов`язання виникає у випадках, встановлених договором або законом, зокрема, у разі неподільності предмета зобов`язання (стаття 541 ЦК України) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 214/7462/20 (провадження № 61-21130сво21).

Відповідно до статті 546 ЦК України порука та застава визначені як окремі види забезпечення зобов`язань. Поручитель і майновий поручитель є суб`єктами різних за змістом цивільних правовідносин. Поручитель є суб`єктом такого виду забезпечення виконання зобов`язання, як порука, а майновий поручитель є суб`єктом іншого виду забезпечення виконання зобов`язання - застави.

Правовий статус поручителя й майнового поручителя врегульовано окремо, із суттєвими видовими відмінностями, достатніми для їх розрізнення та для вирішення спорів за їхньої участі шляхом безпосереднього застосування відповідних норм цивільного закону.

Оскільки договір іпотеки є різновидом договору застави та окремим способом забезпечення зобов`язань, регулювання якого здійснюється статтями 572-593 глави 49 ЦК України і спеціальним законом, то до іпотечних правовідносин за участі майнового поручителя не підлягають застосуванню положення параграфа 3 глави 49 ЦК України (постанови Верховного Суду України від 16 жовтня 2012 року у справі № 3-43гс12 та від 17 вересня 2014 року у справі № 6-109цс14).

Жодним із названих нормативних актів не передбачено солідарну відповідальність боржника за кредитним договором та іпотекодавця.

Отже, можна зробити висновок, що боржник за основним зобов`язанням та майновий поручитель - іпотекодавець не є солідарними боржниками, оскільки солідарна відповідальність настає лише у випадках, прямо передбачених законом або договором (стаття 541 ЦК України).

Вказаний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 травня 2020 року у справі № 161/6253/15-ц (провадження № 14-32цс20).

Аналогічний висновок викладено в постанові Верховного Суду 29 червня 2022 року у справі № 0907/2-5003/2011 (провадження № 61-19610св21).

Враховуючи, що відповідач по справі ОСОБА_2 є саме майновим поручителем (іпотекодавцем), а не поручителем («фінансовим») суд першої інстанції безпідставно поклав на нього обов`язок по солідарному виконанню зобов`язань як за кредитним договором, так і за іпотечним договором.

Тобто, підстави для солідарного стягнення заборгованості з відповідачів, відсутні.

Щодо звернення стягнення на предмет іпотеки.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом (стаття 3 цього Закону).

Іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

Відповідно до частини першої та третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотеко держателя (частина четверта статті 33 Закону України «Про іпотеку»).

Тобто, законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов`язання.

Системний аналіз положень статей 33, 36-39 Закону України «Про іпотеку» дає підстави для висновку про те, що законодавець визначив три способи захисту з метою задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий - на підставі рішення суду та два позасудових - на підставі виконавчого напису нотаріуса та згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Умовами укладених між сторонами іпотечних договорів, а саме Розділом 4 визначено порядок звернення стягнення на предмет іпотеки, зокрема іпотекодержатель на свій розсуд задовольняє свої вимоги одним із таких способів: набуває право власності на майно; від свого імені продає майно третім особам і спрямовує отримані кошти на задоволення своїх вимог; дає іпотекодавцю згоду на реалізацію майна третім особам, визначеним іпотеко держателем або погодженим з ним, від свого (іпотекодавця) імені, за умови, що кошти, виручені від реалізації, будуть направлені на задоволення вимог іпотекодержателя. Умови цього пункту мають силу договору про задоволення вимог іпотекодержателя. У випадку, коли виконання пункту 4.3. цього договору унеможливлюється діями або бездіяльністю іпотекодавця, іпотеко держатель має право здійснити звернення стягнення на майно іншим способом, передбаченим чинним законодавством України, в т.ч. звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду. Реалізація майна здійснюється іпотекодержателем самостійно шляхом укладення від свого імені договорів купівлі-продажу майна з третіми особами, а уразі звернення стягнення на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса в порядку, визначеному Законом України «Про іпотеку».

Згідно зчастиною першоюстатті 39Закону України«Про іпотеку»(вредакції,яка діялана часухвалення рішеннясудом першоїінстанції)у разізадоволення судомпозову прозвернення стягненняна предметіпотеки врішенні судузазначаються: загальнийрозмір вимогта всійого складові,що підлягаютьсплаті іпотекодержателюз вартостіпредмета іпотеки; описнерухомого майна,об`єкта незавершеногобудівництва,майбутнього об`єктанерухомості,за рахунокякого підлягаютьзадоволенню вимогиіпотекодержателя; заходищодо забезпеченнязбереження предметаіпотеки абопередачі йогов управлінняна періоддо йогореалізації (уразі необхідності); спосібреалізації предметаіпотеки; пріоритетта розмірвимог іншихкредиторів,які підлягаютьзадоволенню звартості предметаіпотеки. У разі визначення судом способу реалізації предмета іпотеки шляхом проведення електронного аукціону ціна предмета іпотеки у рішенні суду не зазначається та визначається при його примусовому виконанні на рівні, не нижчому за звичайні ціни на такий вид майна на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності або незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій.

Способи реалізації предмета іпотеки визначено статтями 38 та 41 цього Закону, такими є: право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки та реалізація предмета іпотеки на прилюдних торгах (електронному аукціоні).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).

Одним із засад (принципів) цивільного судочинства є принцип диспозитивності (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України). За змістом частини першої статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до частини першої статті 175 ЦПК Україниу позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

Згідно з пунктами 4 і 5 частини третьоїстатті 175 ЦПК Українипозовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.

Отже, предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

До закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви (частина третястатті 49 ЦПК України).

Зміна предмета позову означає зміну матеріальної вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача.

Визначення (зміна) предмета, підстав позову у спорі - це право, яке належить позивачу. Натомість установлення обґрунтованості позову - це обов`язок суду, який здійснюється під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. Тобто суд не вправі відмовляти у відкритті провадження у справі з тих підстав, що по суті позов необґрунтований та має заявлятися з використанням іншого способу захисту в порядку іншого судочинства.

Зазначений правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 229/1026/21.

Суд не може вийти за межі позовних вимог та самостійно обирати правову підставу та предмет позову. Зазначений правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 760/23795/14, від 01 квітня 2020 року у справі № 686/24003/18, від 19 серпня 2020 року у справі № 287/587/16.

Аналіз змісту позовної заяви, а також заяви про уточнення позовних вимог свідчить, що позивачем в заявах по суті справи не зазначено спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, визначений Законом України «Про іпотеку» та умовами укладених між сторонами іпотечних договорів, а суд в силу принципу диспозитивності позбавлений процесуальної можливості самостійно обирати та визначати у рішенні спосіб стягнення на предмет іпотеки з декількох альтернативних способів, визначених законом, адже таким правом наділений виключно позивач.

Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що у нього були відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог в частині звернення стягнення на предмет іпотеки.

Подібний за змістом висновок сформульовано у постановах Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі № 1505/414/2012 (провадження № 61-20213св18) та від 03 листопада 2021 року у справі № 0427/450/12 (провадження № 61-9960св20), який враховано судом першої інстанції при ухваленні рішенні.

На відміну від визначення способу звернення стягнення на предмет іпотеки за рішенням суду саме позивачем (іпотекодержателем) у позовній заяві з декількох альтернативних, визначених законом, у разі звернення стягнення на підставі рішення суду на предмет забезпечувального обтяження (рухоме майно) такий спосіб визначається імперативною нормою закону, а саме Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» (стаття 25).

Такі висновки ґрунтуються на постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 645/6151/15-ц.

Виходячи з наведеного, колегія суддів відхиляє як безпідставні відповідні доводи апеляційної скарги АТ «Сенс Банк».

Щодо аргументу скарги про неврахування висновків, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 904/5726/19, колегія суддів виходить з того, що відносини у даній справі не є подібними до відносин у справі, що переглядається.

У пункті 6.56. цієї постанови зазначено, що у процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Поряд з цим, колегія суддів уважає, що даний принцип є незастосовним у справі, що переглядається, адже його застосування не може суперечити іншим принципам цивільного законодавства, зокрема, такому принципу як диспозитивність, який у разі самостійного обрання судом (без відповідного волевиявлення позивача) способу звернення стягнення на предмет іпотеки, буде порушеним, що не відповідатиме завдання та основним засадам цивільного судочинства.

Відповідно до вимог пункту 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює у відповідній частині нове рішення, або змінює рішення.

За приписами частини першої статті 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Оскільки доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 знайшли своє часткове підтвердження під час апеляційного розгляду, оскаржуване рішення слід в частині вирішення позовних вимог про солідарне стягнення заборгованості скасувати, та ухвалити в цій частині нове рішення про їх задоволення, та стягнення заборгованості за кредитним договором лише із ОСОБА_4 , відмовивши в її стягненні із ОСОБА_2 .

Також слід здійснити перерозподіл судових витрат за розгляд справи судом першої інстанції.

Згідно зі статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи, що доводи апеляційної скарги АТ «Сенс Банк» не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, адже рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, таку слід залишити без задоволення, а рішення в означеній частині без змін.

Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 375, 376, 382 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ:

апеляційну скаргу акціонерного товариства «Сенс Банк» залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Франківського районного суду м. Львова від 12 квітня 2023 року в частині вирішення позовних вимог про солідарне стягнення заборгованості скасувати, та ухвалити в цій частині нове рішення.

Позов акціонерного товариства «Альфа-Банк» (після зміни найменування - акціонерне товариство «Сенс Банк») до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь акціонерного товариства «Альфа-Банк» (після зміни найменування - акціонерне товариство «Сенс Банк») заборгованість по кредитному договору № 06/30/07-НВ від 08 листопада 2007 року в розмірі 585147 грн 74 коп., з яких: 322 195,00 грн сума заборгованості за кредитом; 4287 грн 16 коп. - сума заборгованості по процентами за кредитом; 75 582,00 грн сума простроченої заборгованості за кредитом; 138316 грн 32 коп. сума заборгованості за простроченими процентами за кредитом; 44767 грн 26 коп. загальна сума пені за несвоєчасне погашення простроченої заборгованості та прострочених процентів.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь акціонерного товариства «Сенс Банк») (до перейменування - акціонерне товариство «Альфа-Банк») 1700 грн 00 коп. судового збору та 120 грн 00 коп. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, сплачені при поданні позовної заяви.

В задоволенні позовних вимог про стягнення цієї заборгованості солідарно із ОСОБА_2 відмовити.

В рештірішення судузалишити беззмін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 15 жовтня 2024 року.

Головуючий С.М. Копняк

Судді: С.М. Бойко

А.В. Ніткевич