Постанова

від 18.09.2024 по справі 753/23137/17

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

03680 м. Київ , вул. Солом`янська, 2-а

Номер апеляційного провадження № 22-ц/824/4832/2024

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 вересня 2024 року м. Київ

Справа № 753/23137/17

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді-доповідача Ящук Т.І.,

суддів Кирилюк Г.М., Немировської О.В.

за участю секретаря судового засідання Кравченко Н.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 , як правонаступника ОСОБА_2 , на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 10 лютого 2022 року, ухвалене у складі судді Коренюк А.М.,

у справі за позовом ОСОБА_2 , правонаступником якого є ОСОБА_1 , до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Савчук Олена Анатоліївна, приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Делі Наталія Георгіївна про визнання договору дарування частини квартири та договору іпотеки недійсними, скасування записів про державну реєстрацію права власності та обтяження,

встановив:

У грудні 2017 року позивач ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Савчук О.А., приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Делі Н.Г., про визнання договору дарування частини квартири та договору іпотеки недійсними, скасування записів про державну реєстрацію права власності та обтяження.

Позов обґрунтований тим, що 15.08.2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення боргу та трьох відсотків річних. Одночасно ОСОБА_2 подав заяву про забезпечення позову від 15.08.2016 року, в якій вказав, що сума боргу складає 80 000 доларів США та три проценти річних за час прострочення грошового зобов`язання становить 162 835,46 грн. У вказаній заяві позивач звернув увагу суду на те, що ОСОБА_3 має на праві власності квартиру АДРЕСА_1 та автомобіль «Suzuki». Відповідачу відомо про спір та про те, що він звернувся до правоохоронних органів та буде звертатись до суду, а тому просив накласти арешт, вважаючи, що невжиття заходів забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.

Заочним рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 15.05.2017 року позов задоволено частково, стягнуто із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 борг в сумі 50 000,00 доларів США, що еквівалентно 1 323 715,60 грн.

Крім того, ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 15.05.2017 року накладено арешт на рухоме та нерухоме майно, що належить на праві власності ОСОБА_3 в межах ціни позову на загальну суму 2 166 035,46 грн, яка в подальшому скасована судом апеляційної інстанції та направлена на новий розгляд, про наслідки якого йому не відомо.

У подальшому ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 21.08.2017 року заяву ОСОБА_3 про перегляд заочного рішення Дарницького районного суду м. Києва від 15.05.2017 року залишено без задоволення, а за наслідком розгляду апеляційної скарги ОСОБА_3 про перегляд заочного рішення Дарницького районного суду м.Києва від 15.05.2017 року ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 11.10.2017 року вказане рішення залишено без змін.

Разом із тим, 04.12.2017 року ОСОБА_2 стало відомо з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що відразу після винесення 15.05.2017 року судом на його користь рішення про стягнення боргу, ОСОБА_3 25.05.2017 року подарував своїй дочці ОСОБА_4 частки трикімнатної квартири АДРЕСА_1 , про яку він повідомив суд у заяві про забезпечення позову.

Договір дарування від 25.05.2017 року посвідчено нотаріально приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Савчук О.А. за № 626.

Більше того, з вказаної інформаційної довідки вбачається, що донька ОСОБА_4 17.11.2017 року уклала зі своєю рідною сестрою ОСОБА_6 іпотечний договір за серією та номером 3243 на підставі договору позики грошових коштів б/н від 17.11.2017 року, тобто після того як Апеляційний суд м. Києва розглянув апеляційну скаргу представника її батька ОСОБА_7 та відхилив, а ухвалою від 11.10.2017 року вказане рішення залишено без змін. Іпотечний договір від 17.11.2017 року нотаріально посвідчено приватний нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Делі Н.Г. за № 3243.

Позивач вважав, що ОСОБА_3 за допомогою своїх дочок ОСОБА_8 та ОСОБА_9 намагається приховати нерухоме майно, про наявність якого він повідомляв суд при подачі позову про стягнення боргу, та за змовою вчинили фіктивні договори дарування, договір позики грошових коштів та договір іпотеки з метою унеможливлення виконання судового рішення. ОСОБА_3 скористався скасуванням ухвали про накладення арешту і ще до повторного розгляду судом умисно вчинив фіктивний договір дарування по відчуженню нерухомого майна - належної йому частини квартири на користь своєї дочки ОСОБА_4 , яка й так була власником частки такої квартири.

Крім того, з метою подальшого унеможливлення стягнення на частку в квартирі, відповідачі вступили в змову і реалізацію дій: фіктивної позики, за умови, коли сестра сестрі нібито позичає грошові кошти в сумі 2 680 000 грн, близько 100 000 доларів США, потім борг сестра може не повертати, а інша - кредитор ОСОБА_5 зверне стягнення на предмет іпотеки.

Вказані дії свідчать про умисні дії та фіктивність укладених договорів відповідачами по приховуванню майна з метою уникнення накладення арешту, виконання грошового зобов`язання та унеможливлення виконання судового рішення, згідно з яким ОСОБА_3 є боржником.

Із урахуванням наведених обставин, позивач просив суд:

- визнати недійсним договір дарування частки квартири АДРЕСА_1 , укладений 25.05.2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Савчук О.А., зареєстрований в реєстрі за № 626;

- визнати недійсним договір іпотеки на квартиру АДРЕСА_1 , укладений 17.11.2017 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Делі Н.Г., зареєстрований в реєстрі за № 3243;

- скасувати запис з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за реєстраційним номером про право власності: 20616590 від 25.05.2017 року про виникнення права власності за ОСОБА_4 на частки по об`єкту нерухомого майна за реєстраційним номером 1259098580000 на підставі договору дарування, серія та номер 626, виданий 25.05.2017 року;

- скасувати запис з Державного реєстру іпотек за реєстраційним номером про іпотеку: 23437331 від 17.11.2017 року і реєстраційним номером обтяження: 23436066 по об`єкту нерухомого майна за реєстраційним номером 1259098580000, на підставі іпотечного договору, серія та номер 3243, виданий 17.11.2017 року.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 10 лютого 2022 року у задоволенні позову відмовлено.

Як встановлено з матеріалів справи, звернувшись із апеляційною скаргою на рішення суду, ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть від 02.08.2022 року серія НОМЕР_1 ( а.с. 228, т.3).

За відсутності у суду апеляційної інстанції вказаної інформації та у зв`язку з невиконанням ухвали апеляційного суду про усунення недоліків, ухвалою Київського апеляційного суду від 14 листопада 2022 року апеляційна скарга ОСОБА_2 визнана неподаною та повернута.

06 лютого 2023 року ОСОБА_1 звернулась з апеляційною скаргою як правонаступник ОСОБА_2 . Ухвалою Київського апеляційного суду від 20 квітня 2023 року поновлено ОСОБА_1 строк на апеляційне оскарження рішення суду від 10 лютого 2022 року та відкрито апеляційне провадження.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 20 квітня 2023 року апеляційне провадження було зупинено до залучення у справі правонаступників померлого позивача ОСОБА_2 .

Після поновлення провадження у справі ухвалою від 25 грудня 2023 року та призначення до розгляду в судове засідання на 14 лютого 2024 року, апеляційним судом в судовому засіданні ухвалою від 14 лютого 2024 року, занесеною до протоколу судового засідання, було залучено до участі у справі в якості правонаступника позивача ОСОБА_2 - ОСОБА_1 .

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду та прийняти нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі, посилаючись на порушення та неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції не врахував правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду від 11.03.2020 року у справі № 404/6619/17, в якій зазначено, що відчуження об`єкта нерухомості під час дії арешту суду та заборони на його відчуження є протиправним, тобто таким, що порушує публічний порядок, незалежно від того, що інформація про арешт була відсутня у відповідному державному реєстрі. Також суд першої інстанції не врахував позицію, викладену в постанові Верховного Суду від 19.05.2021 року у справі № 693/624/19, в якій зазначено, що до обставин, які дозволили кваліфікувати оспорювані договори як фраудаторні відносяться, серед іншого, момент укладення договору; контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника).

Таким чином, позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п. 6 ст. 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (ч. 3 ст. 13 ЦК України).

Крім того, суд першої інстанції, відмовляючи в позові, дійшов помилкового висновку, що оскільки заочне рішення суду про стягнення коштів з відповідача набуло чинності 11.10.2017 року, звернення виконавчого листа до виконання позивачем відбулось лише у червні 2021 року, виконавче провадження відкрито постановою державного виконавця 07.07.2021 року, то відповідно оспорювані правочини вчинені поза межами дії виконавчого провадження, ініціатива по провадженню якого позивачем здійснена лише у червні 2021 року.

Судом першої інстанції не було враховано що відповідач ОСОБА_3 відчужував своє майно своїм родичам, а договір дарування частини квартири АДРЕСА_1 від 04.11.2017 року також був укладений між близькими родичами, а саме ОСОБА_4 та ОСОБА_10 .

Судом першої інстанції протиправно залишена поза увагою подана позивачем заява про збільшення позовних вимог від 14.10.2021 року, якою позивач просив у зв`язку із зміною фактичних обставин справи, що сталася після закінчення підготовчого засідання при збереженні первісних обставин позову, збільшити позовні вимоги. Також судом першої інстанції протиправно залишена поза увагою подана позивачем заява про зміну предмету позову від 22.07.2021 року, якою було вказано, що оскільки наразі способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, що сталося після закінчення підготовчого засідання, в зв`язку з чим просив змінити предмет позову.

У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідачів ОСОБА_4 , ОСОБА_5 - ОСОБА_11 , вважаючи доводи скаржника, викладені в апеляційній скарзі, необґрунтованими, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду залишити без змін.

Вказує, що ОСОБА_2 помер до відкриття апеляційного провадження у справі, тобто ОСОБА_2 не був стороною у апеляційному провадженні, тому правонаступництво в такому випадку неможливе.

Зазначає, що ухвала Дарницького районного суду м. Києва від 15.05.2017 року про забезпечення позову не зверталась до виконання, що визнавалось самим позивачем. З огляду на зазначене та враховуючи, що заочне рішення суду про стягнення коштів із ОСОБА_3 ухвалено 15.05.2017 року та залишене без змін Апеляційним судом м. Києва від 11.10.2017 року, тобто набуло чинності 11.10.2017 року, натомість звернення виконавчого листа до виконання ОСОБА_2 відбулось лише у червні 2021 року, виконавче провадження відкрито постановою державного виконавця 07.07.2021 року, відповідно оспорювані правочини вчинені поза межами дії виконавчого провадження, ініціатива по провадженню якого ОСОБА_2 здійснена лише у червні 2021 року.

Посилається на те, що договір дарування 3/4 частини квартири від 25.05.2017 року вчинений до набуття рішенням суду чинності (11.10.2017 року), сторонами договору дарування 3/4 частини квартири від 25.05.2017 року досягнуто правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином, що вказує на його реальність.

ОСОБА_4 , ставши власником всієї квартири, проживає у ній, укладає договори щодо її комунального обслуговування на надання послуг з постачання гарячої води та централізованого опалення, про надання послуг з постачання холодної води та водовідведення, несе обов`язок по сплаті щомісячних комунальних послуг, що вказує на реальність укладення оспорюваного договору дарування.

Крім того, заява про збільшення позовних вимог від 14.10.2021 року та заява про зміну предмету позову від 22.07.2021 року були подані позивачем вже після закриття підготовчого провадження. Жодних клопотань від позивача про повернення на стадію підготовчого провадження не надходило. Таким чином, суд першої інстанції не зобов`язаний був приймати до провадження дані заяви позивача, оскільки вони були неналежними та поданими з пропущенням строків, зазначених в ЦПК України.

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_12 підтримала доводи апеляційної скарги, просила суд скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Представник відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_5 - ОСОБА_11 заперечував проти доводів апеляційної скарги, просив рішення суду залишити без змін.

Відповідач ОСОБА_3 повторно в судове засідання не з`явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином ( а.с. 103, 127, 141 , т. 4)

Інші учасники справи у судове засідання не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином.

Представник скаржника ОСОБА_12 також зазначила, що в системі «Електронний суд» за РНОКПП НОМЕР_2 , що належить ОСОБА_4 , зареєстрована ОСОБА_13 , з чого слідує, що відповідач змінила прізвище.

На пропозицію апеляційного суду подати документ про зміну прізвища ОСОБА_4 , для чого судом була оголошена перерва в судовому засіданні, представник відповідача ОСОБА_11 відмовився, вказуючи, що такого документу йому як представнику відповідачем ОСОБА_4 не надано.

Як вбачається з матеріалів справи, 30.06.2005 року ОСОБА_4 органом Державної податкової служби було видано картку фізичної особи - платника податків, згідно з якою ОСОБА_4 одержала ідентифікаційний номер НОМЕР_2 .

Відповідно до даних системи «Електронний суд» за РНОКПП НОМЕР_2 , що належить ОСОБА_4 , зареєстрована ОСОБА_13 .

Відповідно до ч. 5 ст. 14 ЦПК України, електронний кабінет - це персональний кабінет (веб-сервіс чи інший користувацький інтерфейс) у підсистемі (модулі) Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи, за допомогою якого особі, яка пройшла електронну ідентифікацію, надається доступ до інформації та сервісів Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи або її окремих підсистем (модулів), у тому числі можливість обміну (надсилання та отримання) документами (в тому числі процесуальними документами, письмовими та електронними доказами тощо) між судом та учасниками судового процесу, а також між учасниками судового процесу. Електронна ідентифікація особи здійснюється з використанням кваліфікованого електронного підпису чи інших засобів електронної ідентифікації, які дають змогу однозначно встановити особу.

Відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 23 Закону України «Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги» , ідентифікаційні дані, які однозначно визначають користувача електронних довірчих послуг, у тому числі обов`язково: прізвище, власне ім`я, по батькові (за наявності) чи псевдонім (із зазначенням про використання особою псевдоніма) підписувача та унікальний номер запису в Єдиному державному демографічному реєстрі або реєстраційний номер облікової картки платника податків, або серію (за наявності) та номер паспорта громадянина України (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та офіційно повідомили про це відповідний податковий орган і мають відмітку або інформацію в паспорті громадянина України про право здійснювати будь-які платежі за серією та/або номером паспорта), або номер паспортного документа іноземця чи особи без громадянства.

З викладеного вбачається, що оскільки зазначений у матеріалах справи реєстраційний номер облікової картки платника податків належить ОСОБА_4 , відповідач змінила прізвище із « ОСОБА_4 » на « ОСОБА_4 ».

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, з`ясувавши обставини справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню виходячи з наступного.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_4 , набувши право власності на квартиру АДРЕСА_1 , користувалася майном квартири, проживала у ній, укладала договори щодо її комунального обслуговування, несла обов`язок по сплаті щомісячних комунальних послуг, що вказує на реальність укладення оспорюваного договору дарування частини квартири від 25 травня 2017 року.

Заочне рішення Дарницького районного суду м. Києва про стягнення коштів з ОСОБА_3 ухвалене 15 травня 2017 року та залишене без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 11 жовтня 2017 року, тобто набуло чинності 11 жовтня 2017 року, натомість звернення виконавчого листа до виконання позивачем відбулось лише у червні 2021 року, виконавче провадження відкрито постановою державного виконавця 07.07.2021 року, відповідно оспорювані правочини вчинені поза межами дії виконавчого провадження.

Суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог - фіктивності договору дарування частини квартири від 25.05.2017 року та іпотечного договору від 17.11.2017 року у зв`язку із відсутністю головної ознаки фіктивного правочину - наміру створити правові наслідки, не обумовлені спірними договорами, так як подальші дії сторін вказаних правочинів свідчать про їх виконання в натурі.

Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції, оскільки вказаний висновок не відповідає обставинам справи, зроблений без дотримання норм матеріального права, враховуючи наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, квартира АДРЕСА_1 належала ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності від 08 квітня 2002 року, виданого Головним управлінням житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації на підставі наказу № 453-С/КІ від 03 квітня 2002 року ( а.с. 125, т. 1).

Вказана квартира є трикімнатною, жилою площею 53,0 кв.м., загальною площею - 93,1 кв.м.

Відповідач ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є дочкою ОСОБА_3 , що підтверджується копією свідоцтва про народження, виданого 06 березня 1993 року Печерським відділом ЗАГС м. Києва ( а.с. 149, т.1).

Відповідач ОСОБА_16 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , також є дочкою ОСОБА_3 ( а.с. 171 - 181, т. 2).

20 травня 2005 року між ОСОБА_3 (дарувальником) та ОСОБА_4 (обдарованою) укладено договір дарування частини квартири, за умовами якого дарувальник подарував, а обдарована прийняла в дар належну йому на праві приватної власності частини квартири АДРЕСА_1 (т. 2 а. с. 162).

15 серпня 2016 року позивач ОСОБА_2 звернувся до Дарницького районного суду м. Києва із позовом до відповідача ОСОБА_17 про стягнення боргу в сумі 80 000 доларів США та трьох процентів річних - 162 835 грн. 46 коп. ( а.с. 39, т. 3), посилаючись на те, що ОСОБА_3 у листопаді 2013 року позичив ( взяв у борг) у нього 80 000 доларів США та зобов`язався повернути у листопаді 2014 року.

До позовної заяви ОСОБА_2 було додано копію постанови про закриття кримінального провадження від 17 травня 2016 року, в якій було зазначено, що на початку листопада 2013 року у м. Вінниці ОСОБА_2 передав ОСОБА_3 гроші в сумі 80 000 доларів США під умовою повернення, проте ОСОБА_3 вказані кошти по даний час не повернув.

У вказаній постанові від 17 травня 2016 року також зазначено, що ОСОБА_3 , будучи допитаним слідчим в якості свідка, підтвердив той факт, що в листопаді 2013 року він отримав від ОСОБА_18 ( зятя ОСОБА_2 ) гроші в сумі 50 000 доларів США (а.с. 61- 62, т. 3).

Постановою слідчого Вінницького відділу поліції Головного управління Національної поліції у Вінницькій області від 17 травня 2016 року кримінальне провадження № 12015020010006614 від 03 жовтня 2015 року закрито у зв`язку із відсутністю у діях ОСОБА_3 , складу злочину, передбаченого частиною першою статті 190 КК України.

Заочним рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 15 травня 2017 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково, стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 борг в сумі 50 000 доларів США, що еквівалентно 1 323 715,60 грн (т. 1 а. с. 9-12).

Вказане заочне рішення залишене без змін після апеляційного (ухвала Апеляційного суду м. Києва від 11.10.2017 року) та касаційного (постанова Верховного Суду від 30.10.2019 року) переглядів.

Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 15 травня 2017 року накладено арешт на рухоме та нерухоме майно, що належить на праві власності ОСОБА_3 в межах ціни позову на загальну суму 2 166 035 грн. 46 коп. (т. 1 а. с. 13), яка скасована ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 22.06.2017 року з передачею заяви до суду першої інстанції на новий розгляд (т. 3 а. с. 86, 87), за наслідками якого ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 30.10.2017 року заяву ОСОБА_2 про забезпечення позову по вказаній справі повернуто заявнику (т. 3 а. с. 85).

25 травня 2017 року між ОСОБА_3 (дарувальником) та ОСОБА_4 (обдарованою) укладено договір дарування 3/4 частки квартири, за умовами якого дарувальник, обізнаний про безоплатність цього правочину, без будь-якого примусу, насильства або якихось погроз, подарував своїй доньці, а обдарована прийняла від свого батька 3/4 частки квартири АДРЕСА_1 (т. 1 а. с. 123, 124).

17 листопада 2017 року між ОСОБА_5 (іпотекодержатель) та ОСОБА_4 укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Делі Н.Г., за умовами якого ОСОБА_4 в порядку забезпечення виконання зобов`язання за договором позики грошових коштів від 17.11.2017 року, укладеним між нею та ОСОБА_5 , в сумі 2 680 000 грн зі строком повернення до 17.11.2022 року, передала в іпотеку ОСОБА_5 належне їй майно :

- квартиру АДРЕСА_2 , що належить ОСОБА_4 на підставі договору дарування від 04 листопада 2017 року ( предмет іпотеки - 1),

- квартиру АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_4 на підставі договорів дарування від 20 вересня 2005 року та від 25 травня 2017 року ( предмет іпотеки - 2) (т. 1 а. с. 143-153, 156 том 2).

07 липня 2021 року головним державним виконавцем Дарницького відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Стеценко Н.В. винесена постанова про відкриття виконавчого провадження № 659550473 щодо виконання виконавчого листа № 753/15072/16, виданого Дарницьким районним судом м. Києва 01.06.2021 року, про стягнення на користь ОСОБА_2 із ОСОБА_3 боргу (позики) в сумі 50 000 доларів США, що еквівалентно 1 323 715,60 грн (т. 3 а. с. 62).

12.07.2021 року головним державним виконавцем Дарницького відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Стеценко Н.В. винесена постанова про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника у межах виконавчого провадження щодо виконання виконавчого листа № 753/15072/16, виданого Дарницьким районним судом м. Києва 01.06.2021 року, про стягнення на користь ОСОБА_2 із ОСОБА_3 боргу (позики) в сумі 50 000 доларів США, що еквівалентно 1 323 715,60 грн (т. 3 а. с. 63).

Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Відповідно до ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК України).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 3 ст. 215 ЦК України).

За правилом ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Вказаний правовий висновок узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17.

За змістом ч. 5 ст. 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п. 6 ст. 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно із ч. ч. 2 та 3 ст. 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року в справі № 369/11268/16-ц зазначено, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п. 6 ст. 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (ч. 3 ст. 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена ст. 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена ст. 228 ЦК України.

Відповідно до змісту ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням ч. ч. 1, 5 ст. 203 ЦК України, що за правилами ст. 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до ст. 234 ЦК України.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Згідно з правовими висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

У постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 07 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17 зроблено висновок про те, що вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи - стягувача за рахунок майна цього власника може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора.

У разі оспорення правочину заінтересованою особою потрібним є надання оцінки дій сторін цього договору в контексті критеріїв добросовісності, справедливості, недопустимості зловживання правами, зокрема, спрямованим на позбавлення позивача в майбутньому законних майнових прав. Правочини, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення. Боржник, який відчужує майно (вчиняє інші дії, пов`язані із зменшенням його платоспроможності) після виникнення у нього зобов`язання із повернення суми позики, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом, направленим на недопущення (уникнення) задоволення вимог такого кредитора. Відтак, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам) (постанова Верховного Суду від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18).

У постанові Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 зроблено висновок, що договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір.

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (постанова Верховного Суду від 10 лютого 2021 року в справі № 754/5841/17).

Та обставина, що правочин з третьою особою, якій боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства (постанова Верховного Суду від 14 січня 2020 року у справі № 489/5148/18).

Відповідно до висновків Верховного Суду у постанові від 08 березня 2023 року у справі № 127/13995/21, вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору, зміст якого суперечить ЦК України, Верховний Суд врахував, що: 1) відповідач відчужив майно після настання строку виконання зобов`язань за договором позики від 11 січня 2018 року; 2) майно відчужене на підставі безвідплатного договору; 3) майно відчужене на користь близького родича; 4) після відчуження спірного майна у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором. На переконання Верховного Суду, сукупність наведених обставин доводить той факт, що відповідач ОСОБА_2 діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника.

Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_2 , як на підставу задоволення позовних вимог, посилався на фіктивність договорів дарування та іпотеки (ст. 234 ЦК України), зазначаючи, що оспорювані правочини вчинені без наміру створення правових наслідків, спрямовані на приховання майна з метою уникнення накладення арешту, виконання грошового зобов`язання та унеможливлення виконання судового рішення, згідно з яким ОСОБА_3 є боржником.

З огляду на наведені правові висновки Верховного Суду, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину.

У цій справі встановлено, що між ОСОБА_2 , правонаступником якого є ОСОБА_1 , та ОСОБА_3 існували зобов`язання, які виникли за договором позики, укладеним у листопаді 2013 року.

Факт дійсності зазначеного боргового зобов`язання, його розмір та невиконання ОСОБА_3 підтверджується заочним рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 15 травня 2017 року у справі № 753/15072/16, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 11 жовтня 2017 року та постановою Верховного Суду від 30 жовтня 2019 року, про стягнення із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 суми боргу у розмірі 50 000 доларів США, що еквівалентно 1 323 715,60 грн.

Із матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_3 про стягнення боргу у серпні 2016 року (т. 2 а. с. 39-44).

Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 04.10.2016 року повернуто позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу (т. 2 а. с. 45, 46).

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 28.02.2017 року ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 04.10.2016 року скасовано з передачею питання на новий розгляд (т. 2 а. с. 47).

Ухвалою Дарницького району суду м. Києва від 21 березня 2017 року відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_19 про стягнення боргу та призначено справу до судового засідання на 15 травня 2017 року, в якому судом ухвалено заочне рішення (т. 2 а. с. 48, 49).

У матеріалах справи міститься копія апеляційної скарги, подана представником ОСОБА_3 - ОСОБА_7 , в якій зазначено: «Заочне рішення Дарницького районного суду м. Києва було ухвалене за відсутності відповідача та його представника, які хоч і були повідомлені про час та місце розгляду справи належним чином, але з поважних причин (відповідач) та причин, які від них не залежали та мали місце не з його (представника відповідача) вини, були позбавлені можливості бути присутніми в судовому засіданні 15.05.2017 року». ( а.с. 50, т. 3).

Таким чином, відповідач ОСОБА_3 в апеляційній скарзі на заочне рішення Дарницького районного суду м. Києва від 15.05.2017 року у справі № 753/15072/16 підтвердив, що станом 15 травня 2017 року йому було відомо про існування відкритого позовного провадження у справі за позовом ОСОБА_2 до нього про стягнення боргу, а також про час та місце судового засідання 15 травня 2017 року.

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_2 про стягнення боргу, Дарницький районний суд м. Києва у рішенні від 15 травня 2017 року виходив з того, що пояснення ОСОБА_3 , надані в рамках кримінального провадження, в яких він підтвердив, що в листопаді 2013 року ОСОБА_2 надав йому грошові кошти в сумі 50000 доларів США, є допустимим письмовим доказом, яким підтверджується укладення між сторонами договору позики та наявність заборгованості за ним у відповідача перед позивачем.

При цьому, відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення трьох процентів річних, суд першої інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги позивача про стягнення трьох процентів річних не підлягають задоволенню, оскільки вимогу ОСОБА_2 про повернення заборгованості за договором позики, ОСОБА_3 отримав 28 квітня 2017 року.

На вказаних обставинах також наголосив Верховний Суд у постанові від 30 жовтня 2019 року, залишаючи без змін рішення судів першої та апеляційної інстанції.

Враховуючи факт існування боргового зобов`язання ОСОБА_3 з повернення грошових коштів на користь ОСОБА_2 , який встановлений судовим рішення, та достовірну обізнаність ОСОБА_3 із вимогою ОСОБА_2 про повернення грошових коштів, яка була отримана ним 28 квітня 2017 року, цілком логічним вбачається висновок, що ОСОБА_3 міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку невиконання такого зобов`язання та вжив заходів щодо ухилення від їх настання.

З огляду на підтверджений в порядку ч. 4 ст. 82 ЦПК України факт невиконання ОСОБА_3 грошового зобов`язання перед ОСОБА_2 , відчуження в безоплатному порядку належної йому частки квартири на користь близької особи - своєї дочки, колегія суддів вважає, що дії ОСОБА_3 не можна розцінювати як добросовісні.

Таким чином, апеляційний суд враховує, що відповідач ОСОБА_3 відчужив 3/4 частки спірної квартири після настання строку виконання зобов`язань за договором позики ; майно відчужене на підставі безвідплатного договору та на користь близького родича; після відчуження спірного майна у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором.

На переконання колегії суддів, сукупність наведених обставин дає підстави для висновку, що ОСОБА_3 при безоплатному відчуженні частини квартири діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам ОСОБА_2 , оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення на його майно, як боржника за позиковим зобов`язанням.

Колегія суддів вважає помилковим висновок суду першої інстанції про те, що факт проживання ОСОБА_4 у спірній квартирі, укладення нею договорів щодо її комунального обслуговування, сплати щомісячних комунальних послуг вказує на реальність укладення оспорюваного договору дарування та спростовує доводи позивача про недійсність правочину, оскільки факт реального виконання договору не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника.

При цьому колегія суддів враховує, що ОСОБА_4 на підставі договору дарування від 20 вересня 2005 року вже належала на праві приватної власності частина квартири АДРЕСА_1 .

Відповідно до ст. ст. 156, 162 ЖК України власник зобов`язаний своєчасно вносити квартирну плату та плату за комунальні послуги щомісячно у встановлені строки.

Статтею 360 ЦК України передбачено, що співвласник відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності зобов`язаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обов`язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов`язаннями, пов`язаними із спільним майном.

Отже, кожен із власників спільної часткової власності несе витрати по утриманню майна відповідно до своєї частки у спільному майні.

Таким чином, у ОСОБА_4 як співвласника квартири ще з 2005 року виникли відповідні права та обов`язки щодо спірної квартири, зокрема, право проживати у ній, обов`язок нести витрати на утримання квартири, у тому числі сплачувати за комунальні послуги.

Також непереконливими є посилання місцевого суду на те, що звернення виконавчого листа до виконання позивачем відбулось лише у червні 2021 року, виконавче провадження відкрито постановою державного виконавця 07.07.2021 року, відповідно оспорювані правочини вчинені поза межами дії виконавчого провадження, з огляду на те, що на момент ухвалення судом рішення 15 травня 2017 року ОСОБА_3 було достовірно відомо про наявність у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором.

Крім того, постановою Верховного Суду від 30 жовтня 2019 року у справі № 753/15072/16 про стягнення боргу було поновлено виконання рішення Дарницького районного суду м. Києва від 15 травня 2017 року, виконання якого після набуття ним законної сили 11 жовтня 2017 року було зупинено ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 листопада 2017 року до закінчення касаційного провадження у справі.

Отже, суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору дарування 3/4 частки квартири від 25.05.2017 року, формально зазначив про недоведеність підстав для визнання недійсними оспорюваного договору дарування, пославшись на реальність його цивільно-правових наслідків.

Також, колегія суддів враховує, що оспорюваний іпотечний договір від 17 листопада 2017 року, за умовами якого в іпотеку передана квартира АДРЕСА_1 , укладений ОСОБА_4 зі своєю сестрою ОСОБА_5 відразу після апеляційного перегляду 11 жовтня 2017 року заочного рішення Дарницького районного суду м. Києва від 15.05.2017 року, а тому проявивши розумну обачність, ОСОБА_5 могла дізнатися про існування спору, пов`язаного зі спірним майном.

Встановлені у цій справі обставини, дозволяють зробити висновок, що оспорювані договори є фраудаторними, тобто вчиненими на шкоду кредитору з метою недопущення звернення стягнення на майно боржника.

Колегія суддів враховує приписи ч. 1 ст. 217 ЦК України, згідно з якою недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Враховуючи те, що до ОСОБА_4 від боржника ОСОБА_3 перейшло право на 3/4 частини квартири АДРЕСА_1 , тому договір іпотеки, укладений 17.11.2017 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Делі Н.Г., за реєстровим № 3243, підлягає визнанню недійним в частині 3/4 частки спірної квартири.

Ураховуючи наведене, суд першої інстанції неналежним чином визначився із характером спірних правовідносин, не врахував правових висновків Верховного Суду щодо розгляду подібних спорів, а саме критеріїв, які підлягають врахуванню при оцінці правомірності правочину, не надав належної оцінки обставинам укладення оспорюваних правочинів із зловживанням своїми правами, невиконання рішення суду про стягнення боргу, у зв`язку із чим дійшов помилкового висновку про необґрунтованість усіх заявлених позовних вимог.

Водночас, колегія суддів вважає, що відсутні правові підстави для задоволення вимог про скасування запису з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про виникнення права власності за ОСОБА_4 на частки спірної квартири та запису з Державного реєстру іпотек по об`єкту нерухомого майна на підставі оспорюваного іпотечного договору від 17.11.2017 року.

Згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», який набрав чинності з 16.01.2020 року, ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» викладено у новій редакції. Відповідно до п.п. 1, 2, 3 ч. 3 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній із 16.01.2020 року) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Отже, у розумінні положень наведеної норми права у чинній редакції (яка діяла на час ухвалення судом першої інстанції оскаржуваного рішення), на відміну від положень ч. 2 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, належними нині способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є саме скасування рішення державного реєстратора щодо державної реєстрації прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав.

При цьому з метою ефективного захисту порушених прав законодавець застеріг, що ухвалення зазначених судових рішень обов`язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Таких правових висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 20 серпня 2020 року у справі № 916/2464/19.

Отже, станом на момент ухвалення рішення судом першої інстанції, з урахуванням змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», такий спосіб захисту прав позивача як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав є неналежним.

Водночас, скасування державної реєстрації речових прав повинно бути пов`язано з підставою для проведення такої реєстрації, з одночасним визнанням того, хто набуватиме це право. Сама по собі державна реєстрація не є окремою підставою набуття особою права власності, а є офіційним засвідченням державою набуття особою права власності ( постанова Великої Палати Верховного Суду від 21.12.2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20)).

Рішення суду про визнання договору недійсним призводить до внесення державним реєстратором до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про речове право особи на спірне нерухоме майно.

Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно не прийняв заяви сторони позивача про збільшення позовних вимог від 14.10.2021 року та заяви про зміну предмету позову від 22.07.2021 року з огляду на таке.

Позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження (п. 2 ч. 2 ст. 49 ЦПК України).

До закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п`ять днів до початку першого судового засідання у справі (ч. 3 ст. 49 ЦПК України).

Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 14 листопада 2019 року закрито підготовче провадження у цій справі. Справу призначено до судового розгляду по суті 08 липня 2020 року.

Враховуючи те, що заяви сторони позивача про збільшення позовних вимог від 14.10.2021 року та про зміну предмету позову від 22.07.2021 року подані після закриття підготовчого провадження, тому судом першої інстанції не порушено норм процесуального права.

Відповідно до вимог ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку про часткову обґрунтованість доводів апеляційної скарги позивача, оскільки висновки суду не відповідають обставинам справи та прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права, тому оскаржуване рішення підлягає скасуванню з ухваленням по справі нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог.

Згідно з ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (ч. 1 ст. 141 ЦПК України).

За подання позовної заяви до суду першої інстанції ОСОБА_2 сплатив судовий збір у розмірі 1280 грн, що підтверджується квитанціями від 08.07.2020 року №1 та №2, за подання апеляційної скарги ОСОБА_1 , яка є правонаступником ОСОБА_2 , сплатила 1920 грн, що підтверджується квитанцією від 05.02.2023 року (т. 3 а. с. 205).

Таким чином, відповідачі повинні компенсувати позивачу витрати по сплаті судового збору в сумі 3200 грн. за подання позовної заяви та апеляційної скарги в розмірі по 1066 грн. 67 коп. кожен.

Керуючись ст. ст. 268, 367, 368, 374 - 376, 381 - 383 ЦПК України, суд

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка є правонаступником ОСОБА_2 , - задовольнити частково.

Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 10 лютого 2022 року - скасувати та прийняти постанову :

Позов ОСОБА_2 , правонаступником якого є ОСОБА_1 , до ОСОБА_3 , ОСОБА_20 , ОСОБА_5 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Савчук Олена Анатоліївна, приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Делі Наталія Георгіївна про визнання договору дарування частини квартири та договору іпотеки недійсними, скасування записів про державну реєстрацію права власності та обтяження - задовольнити частково.

Визнати недійсним договір дарування 3/4 часток квартири АДРЕСА_1 , укладений 25 травня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Савчук О.А. за реєстровим № 626.

Визнати частково недійсним договір іпотеки - в частині 3/4 частин квартири АДРЕСА_1 , укладений 17 листопада 2017 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Делі Н.Г., за реєстровим № 3243.

В задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_3 , ОСОБА_20 , ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору в сумі по 1066 грн. 67 коп. з кожного.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повний текст постанови складено 28 жовтня 2024 року.

Суддя - доповідач: Ящук Т.І.

Судді: Кирилюк Г.М.

Немировська О.В.