Постанова

від 23.10.2024 по справі 924/1351/20

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 жовтня 2024 року

м. Київ

cправа № 924/1351/20 (924/926/23)

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Огородніка К. М.- головуючого, Жукова С. В., Картере В. І.

за участю секретаря судового засідання Ксензової Г. Є.

за участю керуючого санацією Колективного підприємства "Агрофірма "Проскурів" арбітражного керуючого Рудого А. М., представника Колективного підприємства "Агрофірма "Проскурів" - Заруцького О. В., представниці ОСОБА_1 - Керницької О. В., представника ініціюючого кредитора справи про банкрутство ОСОБА_2 - Яроша В. Ю.

розглянув у відкритому судовому засіданні у режимі відеоконференції касаційні скарги ОСОБА_1

на рішення Господарського суду Хмельницької області від 16.04.2024,

постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 25.06.2024

та додаткову постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 10.07.2024

у справі № 924/1351/20 (924/926/23)

за позовом Колективного підприємства "Агрофірма "Проскурів"

до: 1) ОСОБА_1

2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Технопарк Проскурів"

про визнання недійсними правочинів

в межах справи № 924/1351/20

про банкрутство Колективного підприємства "Агрофірма "Проскурів"

УСТАНОВИВ:

У провадженні Господарського суду Хмельницької області знаходиться справа № 924/1351/20 за заявою ОСОБА_2 (далі - ОСОБА_2 ) про визнання банкрутом Колективного підприємства "Агрофірма "Проскурів" (далі - КП "Агрофірма "Проскурів", Боржник).

Ухвалою від 26.10.2022 у справі № 924/1351/20 місцевий господарський суд, зокрема, ввів процедуру санації Боржника та призначив керуючим санацією арбітражного керуючого Рудого А. М.

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2023 року КП "Агрофірма "Проскурів" в особі керуючого санацією арбітражного керуючого Рудого А. М. (позивач) звернулося до господарського суду із позовною заявою до ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , відповідач-1) та Товариства з обмеженою відповідальністю "Технопарк Проскурів" (далі - ТОВ "Технопарк Проскурів", відповідач-2) про визнання недійсними правочинів, а саме:

- договору від 14.12.2021 про право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (договір емфітевзису) із кадастровим номером 6810100000:28:001:0792, укладеного між ТОВ "Технопарк Проскурів" та ОСОБА_1 , посвідченого приватним нотаріусом Хмельницького районного нотаріального округу Твердохліб Валерієм Петровичем (далі - Твердохліб В. П. ) та зареєстрованого в реєстрі за № 1738 (далі - Договір емфітевзису № 1738);

- договору від 14.12.2021 про право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (договір емфітевзису) із кадастровим номером 6810100000:28:002:0774, укладеного між ТОВ "Технопарк Проскурів" та ОСОБА_1 , посвідченого приватним нотаріусом Хмельницького районного нотаріального округу Твердохліб В. П. та зареєстрованого в реєстрі за № 1737 (далі - Договір емфітевзису № 1737).

Боржник обґрунтовував позовні вимоги невідповідністю спірних договорів емфітевзису вимогам цивільного законодавства, що пояснив таким:

- рішенням Господарського суду Хмельницької області від 21.09.2021 у справі №924/1351/20 (924/914/20), яке залишене без змін постановою Північно-Західного апеляційного господарського суду від 23.12.2021 та постановою Верховного Суду від 26.05.2022 в частині вимог про витребування трьох земельних ділянок, було витребувано від ТОВ "Технопарк Проскурів" на користь Агрофірми "Проскурів" земельні ділянки: площею 1,1623 га, кадастровий №6810100000:28:002:0774; площею 15,4769 га, кадастровий №6825087200:06:012:0721; площею 0,8284 га, кадастровий №6810100000:28:001:0792;

- керівник ТОВ "Технопарк Проскурів" ОСОБА_4 (далі - ОСОБА_4 ) під час розгляду своєї апеляційної скарги на рішення суду у справі № 924/1351/20 (924/914/20), запобігаючи втраті прав на вище вказані земельні ділянки, 14.12.2021 уклав зі своєю матір`ю ОСОБА_1 спірні договори про право користування цими земельними ділянками (договори емфітевзису), посвідчені приватним нотаріусом Твердохліб В. П.;

- ТОВ "Технопарк Проскурів" розпорядилося правом користування, яке перебувало у цього товариства незаконно, що вказує на невідповідність спірних договорів емфітевзису вимогам цивільного законодавства, зокрема вимог частини першої статті 203, статті 317 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Крім того, зміст договорів суперечить статті 321 ЦК України, оскільки спірними правочинами без волі на те дійсного власника - КП "Агрофірма "Проскурів" обмежено його право користування, шляхом передачі такого права іншій особі.

Також позивач повідомив суду про обставини подальшого відчуження земельних ділянок, вказавши, що хоч зазначені обставини і не впливають на юридичну кваліфікацію для визнання спірних договорів емфітевзису недійсними, проте свідчать про характер дій та намірів родини ОСОБА_7 на унеможливлення відновлення прав позивача на землю.

Позивач стверджував, що вимога про визнання недійсними спірних договорів емфітевзису є належним та єдино можливим способом відновлення порушеного права на земельні ділянки, правом користування яких розпорядилася особа, яка не мала на це права.

Цей спір, позивачем у якому є Боржник, розглядався господарським судом в межах справи про банкрутство у порядку вимог статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ) із присвоєнням єдиного унікального номера справі 924/1351/20 (924/926/23).

Короткий зміст судових рішень (по суті спору) судів першої та апеляційної інстанцій

Господарський суд Хмельницької області рішенням від 16.04.2024, задовольнив позов, визнав недійсними Договір емфітевзису № 1738 та Договір емфітевзису №1737, стягнув з ТОВ "Технопарк Проскурів" на користь КП "Агрофірма "Проскурів" 5 368,00 грн витрат з оплати судового збору.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції керувався наявністю правових підстав для визнання оспорюваних правочинів недійсним, оскільки на дату укладення договорів емфітевзису власником земельних ділянок була Агрофірма "Проскурів", відтак укладення між відповідачами цих договорів відбулось поза волею власника та обмежує його права на власний розсуд користуватися та розпоряджатися своїм майном.

Також місцевий господарський суд дійшов висновку, що вимога позивача про визнання недійсними спірних договорів емфітевзису є належним, достатнім та ефективним способом захисту, який передбачений законом та спрямований на відновлення порушеного права позивача щодо користування та розпорядження земельними ділянками, якими незаконно розпорядився ТОВ "Технопарк Проскурів", не маючи на це відповідного права. Крім того, обраний позивачем спосіб захисту та задоволення позову призведе до захисту інтересів позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії).

Постановою від 25.06.2024 Північно-західний апеляційний господарський суд залишив апеляційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а рішення Господарського суду Хмельницької області від 16.04.2024 у справі № 924/1351/20 (924/926/23) - без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками місцевого господарського суду як в частині обґрунтованості позовних вимог та наявності підстав для визнання спірних договорів недійсними, так і в частині належності та ефективності обраного позивачем способу захисту порушених своїх прав.

Короткий зміст додаткової постанови суду апеляційної інстанцій

Додатковою постановою від 10.07.2024 Північно-західний апеляційний господарський суд частково задовольнив заяву КП "Агрофірма "Проскурів" про ухвалення додаткового рішення про розподіл судових витрат у справі; стягнув з ОСОБА_1 на користь КП "Агрофірма "Проскурів" 15 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу, в решті вимог заяви відмовив.

Суд апеляційної інстанції, врахувавши обставини цієї справи та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу (їх дійсність, необхідність, обґрунтованість та розумність їх розміру), мотивував додаткову постанову тим, що сума визначених адвокатом витрат у розмірі 40 000, 00 грн є завищеною, а тому підлягає зменшенню до суми 15 000, 00 грн. У цьому зв`язку апеляційний суд задовольнив частково заяву позивача про розподіл судових витрат та стягнув із заявника апеляційної скарги витрати на професійну правничу допомогу в сумі 15 000,00 грн.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги (в частині оскарження судових рішення щодо суті спору)

ОСОБА_1 (скаржник) подала до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просила скасувати рішення Господарського суду Хмельницької області від 16.04.2024 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 25.06.2024 у справі № 924/1351/20 (924/926/23), ухвалити нове рішення, яким відмовити КП "Агрофірма "Проскурів" у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Касаційну скаргу мотивувала підставою касаційного оскарження, передбаченою пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, через застосування судами попередніх інстанцій норм статтей 203, 215, 216 ЦК України без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування цих норм у подібних правовідносинах, викладених (висновків) у постановах від 23.09.2021 у справі №904/1907/15, від 26.05.2023 у справі № 905/77/21.

Стверджуючи про незаконність оскаржуваних судових рішень, ОСОБА_1 за змістом касаційної скарги також посилається на правові висновки Великої Палати Верховного Суду щодо застосування положень статтей 15, 16 ЦК України у питанні належності та ефективності способу захисту права або інтересу, викладені (висновки) у постановах від 08.02.2022 у справі №209/3085/20, від 22.09.2022 у справі № 125/2157/19, від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 02.07.2019 у справі №48/340, від 22.10.2019 у справі №923/876/16, від 19.01.2021 у справі №916/1415/19, від 19.01.2021 у справі №916/1415/19, від 02.02.2021 у справі №925/642/19, від 22.06.2021 у справі №200/606/18, від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц, від 15.09.2022 у справі № 910/12525/20.

Скаржник доводить, що суди першої та апеляційної неправильно застосували зазначені вище норми матеріального права внаслідок порушення процесуальних норм через неповноту встановлення обставин, зокрема того, що оспорювані договори були укладені 14.12.2021, тобто до набрання 23.12.2021 законної сили рішенням Господарського суду Хмельницької області від 21.09.2021 у справі №924/1351/20 (924/914/20). Наведене, на переконання скаржника, свідчить, що станом на дату укладання оспорюваних договорів ТОВ "Технопарк Проскурів" було законним власником земельних ділянок, що були предметом цих договорів.

У цьому контексті (укладання спірних договорів у момент, коли судове рішення про витребування земельних ділянок на користь дійсного власника ще не набрало законної сили) посилається на правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 25.03.2024 у справі № 336/6023/20.

Окремо вказує на відсутність порушеного права позивача, що відповідно до висновку у постанові Верховного Суду від 15.08.2019 у справі № 1340/4630/18 є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Також стверджує, що судами попередніх інстанцій при ухваленні оскаржуваних судових рішень було порушено норми статті 75 ГПК України, у зв`язку із чим суди помилково виснували про можливість "застосування преюдиційних обставин", що викладенні у судових рішеннях у справі №924/1351/20 (924/914/20).

Крім того, касаційну скаргу з посиланням на положення пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України скаржник мотивував тим, що суди попередніх інстанцій, ухвалюючи оскаржувані судові рішення, не врахували правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 20.07.2022 у справі №203/4193/19, від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17, від 23.10.2019 у справі №922/3537/17, 21.09.2022 у справі №908/976/19, від 04.07.2023 у справі №373/626/17, щодо добросовісності/недобросовісності дій набувача спірного майна та пов`язаного з ним права на мирне володіння майном.

У контексті зазначених доводів скаржник стверджує, що визнання недійсними оспорюваних договорів порушить права ОСОБА_1 як добросовісного набувача спірних земельних ділянок, що може вважатись не пропорційним, матиме наслідком порушення справедливого балансу та покладатиме надмірний індивідуальний тягар на третю особу і становитиме порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги (в частині оскарження судового рішення щодо розподілу судових витрат)

У поданій касаційній скарзі ОСОБА_1 також просила скасувати додаткову постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 10.07.2024 у справі № 924/1351/20 (924/926/23) та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні заяви КП "Агрофірма "Проскурів" про стягнення витрат на професійну правничу допомогу в повному обсязі.

Підставою касаційного оскарження зазначила пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України), стверджуючи про застосування норм статтей 126, 129 ГПК України (стосовно розподілу витрат на професійну правничу допомогу) без урахування висновку щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 04.06.2019 та додатковій постанові від 12.09.2019 у справі № 901/350/18, у постановах від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18 та від 26.05.2020 у справі № 908/299/18, від 19.02.2020 у справі №755/9215/15-ц, від 16.11.2022 у справі №922/1964/21, від 21.08.2023 у справі 910/433/22.

Окремо, з посиланням на практику Верховного Суду (постанови від 21.08.2019 у справі № 922/2821/18, від 16.02.2021 у справі № 910/14138/18, від 24.03.2021 у справі № 756/2399/18, від 30.06.2022 у справі № 640/1175/20, від 21.09.2022 у справі № 725/1301/21), скаржник зазначив про порушення апеляційним господарським судом норм частини сьомої статті 42 та частини дев`ятої статті 80 ГПК України.

Таке порушення, на думку скаржника, полягає у тому, що встановивши недотримання позивачем установленого процесуальним законом порядку пред`явлення до відшкодування витрат на правничу допомогу, а саме: ненаправлення позивачем на адреси інших учасників справи документів, які підтверджують понесені витрати на правничу допомогу, що позбавило учасників справи можливості подати до суду клопотання про неспівмірність розміру таких витрат відповідно до частини шостої статті 126 ГПК України, суд повинен був залишити без розгляду клопотання представника позивача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу.

Узагальнений виклад позиції інших учасників у справі

Позивач (КП "Агрофірма "Проскурів") подав відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

За змістом поданого відзиву позивач стверджує про нерелевантність висновків Верховного Суду, викладених у названих скаржником справах, оскільки правовідносини не є подібними з цією справою.

Також вважає, що наведені у скарзі доводи стосуються необхідності переоцінки доказів, тобто зводяться до заперечення обставин, встановлених судами попередніх інстанцій під час розгляду справи

Касаційне провадження. Розгляд клопотань

30.07.2024 до касаційного суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 .

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи від 30.07.2024 для розгляду цієї справи визначено склад колегії суддів: Огороднік К.М. (головуючий), Пєсков В. Г., Жуков С. В.

Ухвалою від 19.08.2024 Верховний Суд залишив касаційну скаргу без руху, надав скаржнику строк для усунення недоліків.

На виконання вимог зазначеної ухвали до касаційного суду 30.08.2024 надійшла заява про усунення недоліків касаційної скарги.

У зв`язку з відпусткою судді Жукова С. В., автоматизованою системою документообігу суду 09.09.2024 проведено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями, за результатом якого визначено склад колегії суддів: Огороднік К.М. - головуючий, Пєсков В.Г., Картере В. І.

Верховний Суд ухвалою від 11.09.2024, зокрема, відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Хмельницької області від 16.04.2024, постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 25.06.2024 та додаткову постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 10.07.2024 у справі №924/1351/20(924/926/23); призначив її до розгляду на 23.10.2024 о 11:45 год.

Ухвалами від 30.09.2024, від 17.10.2024 та від 18.10.2024 Верховний Суд задовольнив клопотання ОСОБА_1 , керуючого санацією КП "Агрофірма "Проскурів" арбітражного керуючого Рудого А. М., ОСОБА_2 та КП "Агрофірма "Проскурів" про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.

У зв`язку з відпусткою судді Пєскова В. Г., автоматизованою системою документообігу суду 21.10.2024 проведено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями, за результатом якого визначено склад колегії суддів: Огороднік К.М. - головуючий, Жуков С. В., Картере В. І.

22.10.2024 до касаційного суду надійшло клопотання ОСОБА_2 про закриття касаційного провадження.

Судове засідання 23.10.2024 відбулось у режимі відеоконференції за участю керуючого санацією Боржника та представників КП "Агрофірма "Проскурів" (позивача), ОСОБА_1 (відповідача-1), ОСОБА_2 (ініціюючого кредитора справи про банкрутство), які надали пояснення щодо суті вимог та доводів касаційної скарги. Інший учасник справи (ТОВ "Технопарк Проскурів") явку повноважних представників не забезпечив, про час та дату судового засідання був повідомлений належним чином.

Оскільки явка представників сторін у судове засідання з розгляду касаційної скарги не є обов`язковою за законом і не визнавалася такою судом, колегія суддів Касаційного господарського суду дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутністю представників інших учасників судового процесу.

Щодо клопотання про закриття касаційного провадження

Клопотання про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на судові рішення у цій справі № 924/1351/20(924/926/23) подані ОСОБА_2 , який є ініціюючим кредитором у справі № 924/1351/20 про банкрутство позивача - КП "Агрофірма "Проскурів".

За змістом наведеного клопотання заявник обґрунтовує підстави закриття касаційного провадження таким:

- рішення Господарського суду Хмельницької області від 16.04.2024 у цій справі, яким було визнано недійсними договори емфітевзису №1738 та №1737, було оскаржено ОСОБА_1 до суду апеляційної інстанції, однак постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 25.06.2024 це рішення залишене без змін;

- не погоджуючись із означеними рішеннями, ОСОБА_1 звернулася із касаційною скаргою, однак ще на момент прийняття постанови апеляційним судом вона уже позбулася права користування земельними ділянками, які були предметом спірних договорів. Так, 25.06.2024 ОСОБА_1 подарувала вказані емфітевзиси своєму сину - ОСОБА_4 , що, на переконання заявника, спрямовано виключно на ускладнення відновлення позивачем свого права користування належниму йому земельними ділянками, як і, до речі, саме набуття цих прав ОСОБА_1 у ТОВ "Технопарк Проскурів", керівником якого був її син - ОСОБА_4 , спрямовувалося на таке ускладнення. Відчуження емфітевзисів стало можливим внаслідок відмови у задоволені заяви про забезпечення позову у цій справі ухвалою від 31.08.2023;

- ОСОБА_1 , яка є скаржником, уже не має жодного правового зв`язку щодо предмету спору, оскільки відчужила своє спірне право, відтак у неї на момент подання касаційної скарги було відсутнє право на захист якого вона зверталася до касаційної інстанції, що вказує на необхідність закриття відповідного провадження.

Разом з тим, суд касаційної інстанції встановив, що заявник зазначеного клопотання - ОСОБА_2 , попри статус кредитора у справі № 924/1351/20 про банкрутство позивача - КП "Агрофірма "Проскурів", не є учасником цієї справи № 924/1351/20(924/926/23), адже відповідної ухвали суду про залучення його таким матеріали справи не містять.

Згідно правового висновку судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеного у постанові від 02.10.2019 у справі №910/9535/18, кредитор у справі про банкрутство має право оскаржити судове рішення у справі, в якій він не є учасником, у разі впливу цього рішення на наповнення конкурсної маси боржника, розподілення її між кредиторами та формування вимог кредиторів.

Отже, ОСОБА_2 , не будучи учасником цієї справи позовного провадження № 924/1351/20(924/926/23), має право на оскарження судових рішень у такій справі, якщо доведе наявність правового зв`язку між оскаржуваним судовим рішенням та порушенням його інтересів як кредитора у справі про банкрутство, у межах якої розглядається зазначений спір.

Втім, наявність (у разі доведення відповідного правового зв`язку) права на апеляційне та (у визначених законом випадках) касаційне оскарження судових рішень у справі позовного провадження не наділяє такого кредитора повним обсягом процесуальної дієздатності у такій справі, зокрема права подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду (пункт 3 частини першої статті 42 ГПК України).

Ураховуючи наведене та зважаючи, що ОСОБА_2 не подавав апеляційну чи касаційну скаргу, а також не був залучений учасником справи №924/1351/20(924/926/23) відповідною ухвалою суду, Верховний Суд акцентує на відсутності у заявника права на подання касаційному суду клопотання про закриття касаційного провадження у цій справі.

З огляду на викладене, у суду касаційної інстанції відсутні правові підстави для розгляду клопотання ОСОБА_2 про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1

Установлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи

Господарський суд Хмельницької області рішенням від 21.09.2021 у справі №924/1351/20 (924/914/20), серед іншого, витребував від ТОВ "Технопарк Проскурів" на користь Агрофірми "Проскурів" земельні ділянки: площею 1,1623 га, кадастровий номер 6810100000:28:002:0774; площею 15,4769 га, кадастровий номер 6825087200:06:012:0721; площею 0,8284 га, кадастровий номер 6810100000:28:001:0792.

Рішення суду у наведеній частині залишене без змін постановою Північно-Західного апеляційного господарського суду від 23.12.2021 та постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26.05.2022.

Під час розгляду справи №924/1351/20 (924/914/20) судами було встановлено, зокрема, такі обставини:

- 24.12.2015 за Агрофірмою "Проскурів", на підставі державного акту серії ХМ №000002 від 20.02.1996 зареєстровано право колективної власності на земельні ділянки за цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 0,8284 га кадастровий №6810100000:28:001:0792 (далі - Земельна ділянка-1) та площею 1,1623 га кадастровий №6810100000:28:002:0774 (далі - Земельна ділянка-2);

- у подальшому 22.04.2016 вказані земельні ділянки були зареєстровані на праві власності за ПАТ "Проскурів", а 16.06.2020 - за ТОВ "Технопарк Проскурів;

- на підставі положень частини шостої статті 91 ГПК України судами не було прийнято до уваги копії протоколу засідання правління позивача від 20.01.2016 та акту приймання-передачі від 20.01.2016 спірних ділянок ПАТ "Проскурів" (які стали підставою для реєстрації за ПАТ "Проскурів" права власності на спірні земельні ділянки) в якості належних, допустимих та достовірних доказів, враховуючи відсутність таких оригіналів та зважаючи на заперечення позивача самого факту існування оригіналів документів.

Урахувавши такі обставини під час вирішення спору у справі №924/1351/20 (924/914/20), суди дійшли висновків, що відповідачем - ПАТ "Проскурів" не підтверджено та не доведено наявність та правомірність підстави для реєстрації за ПАТ "Проскурів" права власності на спірні земельні ділянки.

Також у вказаній справі судами було встановлено, що вибуття спірних земельних ділянок з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва з власності Агрофірми "Проскурів" до ПАТ "Проскурів" та в подальшому до ТОВ "Технопарк Проскурів" було здійснено в період дії мораторію щодо відчуження земель сільськогосподарського призначення, що є порушенням підпункту б) пункту 15 Розділу X Перехідних положень Земельного кодексу України (далі - ЗК України) (в редакції станом на дату прийняття рішень державних реєстраторів від 22.04.2016 та від 18.06.2020).

Зазначені обставини стали підставою для витребування у ТОВ "Технопарк Проскурів" на користь Агрофірми "Проскурів" Земельної ділянки-1 та Земельної ділянки-2.

07.12.2021 загальні збори засновників (учасників) ТОВ "Технопарк Проскурів" прийняли рішення про: укладення договорів емфітевзису земельних ділянок з ОСОБА_1 строком на 49 років, зокрема, щодо Земельної ділянки-1 за ціною 13 679,82 грн та Земельної ділянки-2 за ціною 19 193,79 грн; надання повноваження на право підпису від імені ТОВ "Технопарк Проскурів" на укладення договорів емфітевзису з ОСОБА_1 на відповідних умовах ОСОБА_5 (далі - ОСОБА_5 ).

13.12.2021 ТОВ "Технопарк Проскурів" видано ОСОБА_5 нотаріально посвідчену довіреність на представництво Товариства з будь-яких питань, що стосуватимуться передачі в оренду чи емфітевзис належних ТОВ "Технопарк Проскурів" земельних ділянок.

У нотаріально посвідченій заяві від 14.12.2022 ОСОБА_6 згідно статті 65 Сімейного кодексу України надав згоду дружині ОСОБА_1 на укладення та підписання договорів про надання права користування земельними ділянками для сільськогосподарських потреб, зокрема, Земельної ділянки-1 та Земельної ділянки-2.

14.12.2021 між ТОВ "Технопарк Проскурів" в особі ОСОБА_5 (представник власника) та ОСОБА_1 (землекористувач) укладено Договір емфітевзису № 1737, відповідно до умов якого ТОВ "Технопарк Проскурів" передало ОСОБА_1 Земельну ділянку-2 з метою її використання для сільськогосподарських потреб (емфітевзису). При цьому власник зберігає за собою право розпорядження вказаною земельною ділянкою ( пункт 1.1 договору).

Пунктом 1.3 Договору емфітевзису № 1737 визначено, що вказана земельна ділянка належить ТОВ "Технопарк Проскурів" на праві власності, яке зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 16.06.2020, номер запису про право власності: 36935944, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 824329868101.

У пункті 1.4 Договору емфітевзису № 1737 представник власника свідчить про відсутність обмежень (обтяжень) щодо використання земельної ділянки за цільовим призначенням (застави, оренди, сервітуту тощо). Відомості про обмеження у використанні земельної ділянки не зареєстровані.

Пунктом 1.6 Договору емфітевзису № 1737 передбачено, що право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися, успадковуватися, передаватися у заставу, вноситися до статутного капіталу.

У пункті 1.8 Договору емфітевзису № 1737 вказано, що представник власника стверджує та гарантує, що зазначена земельна ділянка на момент укладення цього договору нікому іншому не продана, іншим способом не відчужена, під забороною (арештом), заставою (податковою заставою) не перебуває, судового спору щодо неї, а також прав у третіх осіб, як у межах, так і за межами України, немає, як внесок до статутного капіталу юридичних осіб не внесена, в найм не здана, не має ніяких недоліків, які б могли перешкодити її ефективному використанню за цільовим призначенням. Відсутність податкової застави, заборони відчуження або арешту майна, обтяження нерухомого майна іпотекою перевірено шляхом безпосереднього доступу до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 14.12.2021 до підписання договору.

Відповідно до пункту 2.1 Договору емфітевзису № 1737 за користування земельною ділянкою землекористувач сплачує власнику плату в розмірі 19 193,79 грн., які землекористувач перераховує на рахунок власника протягом п`яти робочих днів після підписання договору.

Строк користування земельною ділянкою за договором становить 49 років з пролонгацією вказаного права на той самий строк.

Пунктом 7.7 Договору емфітевзису № 1737 визначено, що зміна власника земельної ділянки не впливає на долю встановленого емфітевзису.

Договір вважається укладеним з моменту його нотаріального посвідчення (пункт 7.8 договору).

Договір підписаний сторонами, посвідчений приватним нотаріусом Хмельницького районного нотаріального округу Твердохліб В.П. та зареєстрований в реєстрі за №1737.

14.12.2021 приватним нотаріусом Твердохліб В.П. проведено реєстраційну дію щодо реєстрації права користування земельною ділянкою з кадастровим №6810100000:28:002:0774 за ОСОБА_1 (запис про інше речове право №45653073 від 14.12.2021).

15.12.2021 ОСОБА_1 перерахувала ТОВ "Технопарк Проскурів" 19 193,79 грн за Договором емфітевзису № 1737 згідно рахунка на оплату № 1069 від 15.12.2021, що підтверджується платіжною інструкцією № 8810.40872 від 15.12.2021.

У матеріалах справи наявний Витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності станом на 18.06.2020 за №212998043, згідно якого власником Земельної ділянки-2 є ТОВ "Технопарк Проскурів", форма власності - колективна.

Згідно Витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку №НВ-0007919952021 від 25.10.2021, Земельна ділянка-2 зареєстрована Управлінням Держземагенства у Хмельницькій області 23.09.2013.

14.12.2021 між ТОВ "Технопарк Проскурів" в особі ОСОБА_5 (представник власника) та ОСОБА_1 (землекористувач) укладено Договір емфітевзису № 1738, відповідно до умов якого ТОВ "Технопарк Проскурів" передало ОСОБА_1 Земельну ділянку-1 з метою її використання для сільськогосподарських потреб (емфітевзису). При цьому власник зберігає за собою право розпорядження вказаною земельною ділянкою (пункт 1.1. договору).

Пунктом 1.3 Договору емфітевзису № 1738 визначено, що вказана земельна ділянка належить ТОВ "Технопарк Проскурів" на праві власності, яке зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 16.06.2020, номер запису про право власності: 36943447, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 824340268101.

У пункті 1.4 Договору емфітевзису № 1738 представник власника свідчить про відсутність обмежень (обтяжень) щодо використання земельної ділянки за цільовим призначенням (застави, оренди, сервітуту тощо). Відомості про обмеження у використанні земельної ділянки не зареєстровані.

Пунктом 1.6 Договору емфітевзису № 1738 передбачено, що право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися, успадковуватися, передаватися у заставу, вноситися до статутного капіталу.

У пункті 1.8 Договору емфітевзису № 1738 вказано, що представник власника стверджує та гарантує, що зазначена земельна ділянка на момент укладення цього договору нікому іншому не продана, іншим способом не відчужена, під забороною (арештом), заставою (податковою заставою) не перебуває, судового спору щодо неї, а також прав у третіх осіб, як у межах, так і за межами України, немає, як внесок до статутного капіталу юридичних осіб не внесена, в найм не здана, не має ніяких недоліків, які б могли перешкодити її ефективному використанню за цільовим призначенням. Відсутність податкової застави, заборони відчуження або арешту майна, обтяження нерухомого майна іпотекою перевірено шляхом безпосереднього доступу до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 14.12.2021 до підписання договору.

Відповідно до пункту 2.1 Договору емфітевзису № 1738 за користування земельною ділянкою землекористувач сплачує власнику плату в розмірі 13 679,82 грн, які землекористувач перераховує на рахунок власника протягом п`яти робочих днів після підписання договору.

Строк користування земельною ділянкою за договором становить 49 років з пролонгацією вказаного права на той самий строк.

Пунктом 7.7 Договору емфітевзису № 1738 визначено, що зміна власника земельної ділянки не впливає на долю встановленого емфітевзису.

Договір вважається укладеним з моменту його нотаріального посвідчення (пункт 7.8 Договору емфітевзису № 1738).

Договір підписаний сторонами, посвідчений приватним нотаріусом Хмельницького районного нотаріального округу Твердохліб В.П. та зареєстрований за № 1738.

14.12.2021 приватним нотаріусом Твердохліб В.П. проведено реєстраційну дію щодо реєстрації права користування Земельною ділянкою-1 за ОСОБА_1 (запис про інше речове право №45654576 від 14.12.2021).

15.12.2021 ОСОБА_1 перерахувала ТОВ "Технопарк Проскурів" 13 679,82 грн за Договором емфітевзису № 1738 згідно рахунка на оплату № 1070 від 15.12.2021, що підтверджується платіжною інструкцією № 8810.40993 від 15.12.2021.

У матеріалах справи наявний Витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності станом на 18.06.2020 за №213063527, згідно якого власником Земельної ділянки-1 є ТОВ "Технопарк Проскурів", форма власності - колективна.

Згідно Витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку №НВ-0007920342021 від 25.10.2021, Земельна ділянка-1 зареєстрована Управлінням Держгеокадастру у Хмельницькому районі Хмельницької області 11.11.2015.

У справі міститься податкова декларація з плати за землю (земельний податок) за 2021 рік ТОВ "Технопарк Проскурів" щодо Земельної ділянки-1 та Земельної ділянки-2.

Водночас на підставі рішення Господарського суду Хмельницької області від 21.09.2021 у справі №924/1351/20 (924/914/20) та державного акту на право колективної власності на землю, виданого Розсошанською сільською радою 20.02.1996, за Агрофірмою "Проскурів" 19.01.2022 було зареєстровано право власності на Земельну ділянку-1 та Земельну ділянку-2, що підтверджується інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 23.07.2023 за № 340091280 та № 300091193.

Наведені обставини стали підставою для звернення КП "Агрофірма "Проскурів" до господарського суду із позовом у цій справі про визнання недійсними договорів емфітевзису як таких, що укладені з порушенням вимог цивільного законодавства, оскільки спірними правочинами без волі на те дійсного власника обмежено його право користування шляхом передачі такого права іншій особі.

Розгляд касаційної скарги і позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, а також правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про необґрунтованість касаційної скарги, з огляду на таке.

Щодо касаційної скарги на судові рішення по суті спору

Предметом позову в цій справі є вимога власника земельних ділянок для сільськогосподарських потреб про визнання недійсними договорів про право користування такими земельними ділянками (договорів емфітевзису) з підстав укладення цих правочинів особою, яка не мала права розпоряджання відповідними земельними ділянками.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та, у разі задоволення позовних вимог, зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені статтею 215 ЦК України, відповідно до частин першої, третьої якої підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частиною першою статті 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), тобто дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.

Згідно приписів частин першої, другої статті 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині.

Частиною першою статті 319 ЦК України унормовано, що власник володіє, користується розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Водночас власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (частина 1 статті 317 ЦК України), які він може реалізовувати на власний розсуд. Тобто, саме власник має право на визначення юридичної долі свого майна.

Відповідно до частини першої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Пунктом 3 частини першої статті 395 ЦК визначено, що речовим правом на чуже майно є право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис).

Частиною першою статті 407 ЦК України передбачено, що право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і фізичною особою, юридичною особою (далі - землекористувач).

За частиною першою статті 102-1 Земельного кодексу України право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) виникає на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до ЦК України.

З матеріалів цієї справи судами попередніх інстанцій встановлено, що спірні договори емфітевзису щодо Земельної ділянки-1 та Земельної ділянки-2 укладено 14.12.2021 між ТОВ "Технопарк Проскурів" та ОСОБА_1 .

Водночас як вірно зазначив суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові, у цьому спорі необхідним є з`ясування обставини, хто був власником земельних ділянок на момент укладення спірних договорів емфітевзису.

Так, судами встановлено, що Господарський суд Хмельницької області рішенням від 21.09.2021 у справі № 924/1351/20 (924/914/20), окрім іншого, витребував від ТОВ "Технопарк Проскурів" на користь Агрофірми "Проскурів" Земельну ділянку-1 та Земельну ділянку-2.

Підставою для витребування спірних земельних ділянок стали з`ясовані місцевим господарським судом у справі № 924/1351/20 (924/914/20) обставини того, що відповідачем - ПАТ "Проскурів" не підтверджено та не доведено наявність та правомірність підстави для реєстрації за ним права власності на спірні земельні ділянки, зокрема, на Земельну ділянку-1 та Земельну ділянку-2. Крім того, вибуття цих земельних ділянок з власності Агрофірми "Проскурів" до ПАТ "Проскурів" та в подальшому до ТОВ "Технопарк Проскурів" було здійснено в період дії мораторію щодо відчуження земель сільськогосподарського призначення, що є порушенням підпункту б) пункту 15 Розділу X Перехідних положень ЗК України (у відповідній редакції цього Кодексу).

У зазначеній частині щодо витребування земельних ділянок означене рішення суду від 21.09.2021 у справі №924/1351/20 (924/914/20) залишено без змін постановою Північно-Західного апеляційного господарського суду від 23.12.2021 та постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26.05.2022.

Відповідно до частини четвертої статті 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і виначається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини.

Суть преюдиції полягає в неприпустимості ставлення під сумнів судового рішення, яке набрало законної сили, а також повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

Колегія суддів бере до уваги, що рішення Господарського суду Хмельницької області від 21.09.2021 у справі №924/1351/20 (924/914/20) набрало законної сили 23.12.2021.

При цьому вирішення спору у справі № 924/1351/20 (924/914/20) за позовом КП "Агрофірма "Проскурів" до ПАТ "Проскурів" та ТОВ "Технопарк Проскурів", зокрема, про витребування земельних ділянок (у тому числі Земельної ділянки-1 та Земельної ділянки-2) потребувало встановлення судами дійсного власника цих земельних ділянок.

Ураховуючи зазначене та зважаючи, що станом на дату вирішення спору у цій справі № 924/1351/20 (924/926/23) (рішення суду від 16.04.2024) рішення Господарського суду Хмельницької області від 21.09.2021 у справі № 924/1351/20 (924/914/20) набрало законної сили, Верховний Суд вважає правомірним урахування господарськими судами в оскаржуваних судових рішеннях наведених вище обставин як преюдиційних.

Аналіз доводів касаційної скарги у цій частині свідчить, що скаржник заперечує вказані обставини, оскільки оспорені у даній справі № 924/1351/20 (924/926/23) договори емфітевзису були укладенні 14.12.2021, а саме під час перегляду в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції у справі №924/1351/20 (924/914/20), тобто коли таке рішення ще не набрало законної сили.

Втім, Верховний Суд відхиляє такі доводи за безпідставністю, адже дата укладення спірних договорів жодним чином не стосується преюдиційності відповідного факту (обставини щодо дійсного власника земельних ділянок, встановленого судовим рішенням, що набрало законної сили) для вирішення спору в цій справі.

Наведеним спростовуються помилкові доводи скаржника про порушення судами попередніх інстанцій норм статті 75 ГПК України.

Більш того, суд акцентує, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави. Сама державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи (постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі №911/3594/17, від 20.06.2023 у справі №362/2707/19).

Зважаючи на зазначене, суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку, що незалежно від того, що станом на дату укладення спірних договорів у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно містився запис про право власності ТОВ "Технопарк Проскурів" на Земельну ділянку-1 та Земельну ділянку-2, їх власником була Агрофірма "Проскурів", що й стало підставою для задоволення віндикаційного позову та витребування на користь позивача (Агрофірми "Проскурів") вказаних земельних ділянок на підставі статті 387 ЦК України згідно рішення Господарського суду Хмельницької області від 21.09.2021 у справі №924/1351/20 (924/914/20).

У цьому зв`язку суди в оскаржуваних судових рішеннях правильно керувалися тим, що судове рішення у справі №924/1351/20 (924/914/20) не породжує, а лише підтверджує наявне в КП "Агрофірма "Проскурів" право власності на відповідні земельні ділянки.

Отже, доводи скаржника про те, що станом на дату укладання оспорюваних договорів ТОВ "Технопарк Проскурів" було законним власником земельних ділянок, що були предметом цих договорів, колегія суддів відхиляє за безпідставністю. Такі аргументи касаційної скарги спрямовані на переоцінку поданих сторонами доказів і встановлення нових обставин справи, що відповідно до положень статті 300 ГПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

За таких обставин, установивши, що власником Земельної ділянки-1 та Земельної ділянки-2 на момент укладення спірних договорів була Агрофірма "Проскурів", суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що вчинення цих правочинів між відповідачами відбулось поза волею власника та обмежує його права на власний розсуд користуватися та розпоряджатися своїм майном.

Крім того, колегія суддів зважає на додатково з`ясовані апеляційним господарським судом обставини того, що згідно пункту 1.8 спірних договорів представник ТОВ "Технопарк Проскурів" стверджував та гарантував, що на момент укладення договорів судових спорів щодо них, а також прав у третіх осіб, як у межах, так і за межами України, немає.

Однак, на дату укладення спірних договорів, як вірно встановив суд апеляційної інстанції, щодо земельних ділянок (Земельної ділянки-1 та Земельної ділянки-2) існував спір у справі №924/1351/20 (924/914/20) за позовом Агрофірми "Проскурів" до ПАТ "Проскурів" та ТОВ "Технопарк Проскурів" про скасування рішень державних реєстраторів та витребування вказаних земельних ділянок.

Отже, за встановлених апеляційним судом обставин, зміст спірних договорів у зазначеній їх частині не відповідає критерію добросовісності, визначеному пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України.

Таким чином, зазначені обставини у своїй сукупності свідчать про те, що укладення спірних договорів емфітевзису відбулось поза волею власника земельних ділянок, право користування якими згідно цих правочинів передано іншій особі, а, крім того, зміст окремих умов таких договорів суперечить принципу добросовісності.

Ураховуючи викладене, суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях обґрунтовано виснували, що оспорювані позивачем договори емфітевзису на момент їх укладення між відповідачами суперечили наведеним вище вимогам частини першої статті 203 ЦК України та порушували права КП "Агрофірма "Проскурів" як власника земельних ділянок (які були предметами цих договорів), що за правилами частини третьої статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання спірних правочинів недійсними.

Дійшовши таких висновків, Верховний Суд відхиляє за безпідставністю доводи касаційної скарги про невірне застосування господарськими судами положень статтей 203, 215 ЦК України.

Аргументи скаржника про невірне застосування господарськими судами у цій справі норм права через неврахування правових висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 25.03.2024 у справі № 336/6023/20, колегія суддів вважає помилковими, оскільки наведені у зазначеній постанові висновки Об`єднаної палати Касаційного цивільного стосувалися кваліфікації правочину як недійсного в залежності від чинності закону на момент вчинення такого правочину, а не набрання законної сили судового рішення. Тобто, такі висновки не є релевантними до обставин цієї справи.

Щодо аргументів скаржника про обрання позивачем неефективного способу захисту своїх прав з огляду на те, що останнім не було заявлено одночасно вимоги про застосування наслідків недійсності оспорюваних правочинів, колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (стаття 16 ЦК України).

Під захистом цивільних прав розуміють передбачений законодавством засіб, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення і (або) компенсація витрат, викликаних порушенням права. Обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів.

Вирішуючи спір, суд повинен дати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу позивача на момент його звернення до суду. При цьому право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним.

Під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам (аналогічний висновок міститься у наведених у касаційній скарзі постановах Верховного Суду від 04.10.2022 у справі № 914/2476/20 та від 30.08.2022 у справі № 914/1658/15).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 02.07.2019 у справі № 48/340, від 22.10.2019 у справі № 923/876/16, постанові Верховного Суду від 30.08.2022 у справі №914/1658/15, на які покликається скаржник.

Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (правовий висновок, викладений наведених скаржником постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 та постановах Верховного Суду від 30.08.2022 у справі № 914/1658/15, від 31.08.2022 у справі № 914/970/20).

Обрання позивачем неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (подібний висновок сформульований, зокрема, у зазначених скаржником постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19, від 02.02.2021 у справі №925/642/19, від 22.06.2021 у справі №200/606/18, від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц, від 15.09.2022 у справі №910/12525/20).

При цьому, обраний позивачем неефективний спосіб захисту порушеного права виключає дослідження та вирішення судом заявлених позовних вимог по суті, оскільки відповідний аналіз має бути зроблений у мотивувальній частині судового рішення в разі звернення позивача до суду із позовом про захист права із застосуванням належного та ефективного способу захисту (подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 19.02.2020 у справі №911/269/19, від 16.11.2021 у справі №924/1304/20).

У постанові від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що коли особа звернулася до суду за захистом її порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або інтересу, а суд позов задовольнив, виконання його рішення має настільки, наскільки це можливо, відновити стан позивача, який існував до порушення його права та інтересу, чи не допустити таке порушення. Судове рішення не повинне породжувати стан невизначеності у відносинах позивача з відповідачем і вимагати від них подальшого вчинення узгоджених дій для вичерпання конфлікту.

Крім того, спосіб захисту права або інтересу повинен бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду (правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі №522/1528/15-ц).

На переконання скаржника, судами попередніх інстанцій при ухваленні оскаржуваних судових рішень було неправильно застосовано норми статті 216 ЦК України, оскільки суди дійшли до помилкових висновків про те, що позивач не міг заявляти вимоги щодо застосування наслідків недійсності правочинів.

У цьому контексті скаржник доводить, що задоволення судом позовної вимоги про визнання недійсними договорів емфітевзису без застосування наслідків їх недійсності є неефективним способом захисту, оскільки оспорювані правочини є повністю виконані, а задоволення позову призведе до порушення прав ОСОБА_1 та зумовить необхідність повторного звернення до суду, що є недопустимим.

Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Частиною п`ятою статті 216 ЦК України передбачено, що вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

Двостороння реституція є обов`язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов`язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину (аналогічний висновок викладено у постанові судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.09.2021 у справі №904/1907/15).

Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину, як і про визнання його недійсним, може бути заявлена однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Така вимога може бути об`єднана з вимогою про визнання правочину недійсним, що в цілому сприяє швидкому та ефективному відновленню правового становища сторін, яке існувало до вчинення правочину, або заявлена як самостійна вимога у вигляді окремого позову. Якщо позов щодо застосування наслідків недійсності правочину не подано, суд не може застосувати наслідки недійсності оспорюваного правочину з власної ініціативи, оскільки згідно з абзацом другим частини п`ятої статті 216 ЦК України зазначене право є у суду лише щодо нікчемних правочинів (такий правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 23.09.2021 у справі №904/1907/15, від 09.09.2021 у справі № 925/1276/19 та від 26.05.2023 у справі №905/77/21).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.09.2022 у справі №125/2157/19 виснувала, що відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так й іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Ураховуючи наведені вище правові позиції Верховного Суду, колегія суддів погоджується з доводами скаржника про помилковість висновку судів попередніх інстанцій про те, що позивач, будучи не стороною спірних договорів емфітевзису, не міг заявляти вимоги щодо застосування наслідків недійсності таких правочинів як зацікавлена особа.

Водночас, хибність цього висновку не призвела до ухвалення судами попередніх інстанцій незаконних судових рішень та не спростовує правильності висновку судів про обрання позивачем належного та ефективного способу захисту своїх прав, що пояснюється таким.

Верховний Суд акцентує, що зі встановлених попередніми судовими інстанціями обставин справи вбачається, що позивач (КП "Агрофірма "Проскурів") як власник земельних ділянок, право користування якими згідно спірних договорів емфітевзису передано іншій особі, заявив позов про визнання таких правочинів недійсними з метою захисту свого порушеного права власності, адже спірними правочинами без волі на те дійсного власника обмежено його право користування та розпоряджання відповідними земельними ділянками.

При цьому позивач не оспорював сам факт укладення спірних договорів, а доводив вчинення спірних правочинів (щодо передачі права користування земельними ділянками) особою, яка не мала на те відповідного права.

З урахуванням наведеного Верховний Суд погоджується з тим, що задоволення вимоги про визнання недійсними спірних правочинів відповідає характеру спірних правовідносин і призводить до ефективного захисту прав власника, оскільки саме власник має право на визначення юридичної долі свого майна (у цьому випадку - земельних ділянок).

Отже, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що вимога позивача про визнання недійсними спірних договорів емфітевзису є належним, достатнім та ефективним способом захисту, який передбачений законом та спрямований на відновлення порушеного права позивача.

Стверджуючи протилежне, скаржник помилково не врахував, що у спірних правовідносинах у цій справі захист порушеного права позивача не потребує пред`явлення ним вимоги про застосування наслідків недійсності таких правочинів, адже чинним (у відповідній частині) судовим рішенням у справі №924/1351/20 (924/914/20) витребувано з володіння відповідача-2 на користь позивача земельні ділянки, що були предметом оспорюваних у цій справі договорів. При цьому позивач не є стороною цих правочинів та, відповідно, не вчиняв будь-яких дій на їх виконання (сплата коштів, передача майна тощо).

Щодо посилання скаржника на правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 26.05.2023 у справі № 905/77/21 колегія суддів враховує таке. Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у зазначеній постанові (з урахуванням актуальних правових висновків, сформульованих в постановах Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2022 у справі № 908/976/19, від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц) уточнила висновок, сформульований у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.12.2021 у справі №906/1061/20, в аспекті ефективності визнання недійсним договору про закупівлю у випадку, коли вимогу про проведення двосторонньої реституції не було заявлено одночасно з вимогою про визнання правочину недійсним, сформулювавши свій висновок таким чином: "Позовна вимога про визнання недійсним договору є належним способом захисту, який передбачено законом. Разом із тим позовна вимога про визнання виконаного/частково виконаного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту цивільних прав лише в разі, якщо вона поєднується з позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину, зокрема, про стягнення коштів на користь позивача, витребування майна з володіння відповідача. Окреме заявлення позовної вимоги про визнання виконаного/частково виконаного договору недійсним без вимоги про застосування наслідків його недійсності не є ефективним способом захисту, бо не призводить до поновлення майнових прав позивача. Водночас, у випадку звернення прокурора в інтересах держави з позовом про визнання недійсним виконаного/частково виконаного договору про закупівлю без заявлення вимоги про застосування наслідків недійсності правочину, виключається як необхідність дослідження господарськими судами наслідків визнання договору недійсним для держави як позивача, так і необхідність з`ясування того, яким чином будуть відновлені права позивача, зокрема, обставин можливості проведення реституції, можливості проведення повторної закупівлі товару (робіт, послуг) у разі повернення відповідачем коштів, обов`язку відшкодування іншій стороні правочину вартості товару (робіт, послуг) чи збитків, оскільки обрання позивачем неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові".

Зважаючи на зазначене, колегія суддів відхиляє за безпідставністю аргументи касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 26.05.2023 у справі №905/77/21, оскільки висновок об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зроблений у контексті неефективності обраного прокурором способу захисту порушених прав держави у правовідносинах, що очевидно не є подібними до спірних правовідносин у цій справі.

Таким чином, висновки, викладені в оскаржуваних судових рішеннях у цій справі не суперечать викладеним у наведених вище постановах висновкам Верховного Суду щодо застосування положень статтей 15, 16, 215, 216 ЦК України у питанні належності та ефективності способу захисту права або інтересу позивача.

Інші доводи скаржника у контексті того, що визнання недійсними оспорюваних договорів порушить права ОСОБА_1 як добросовісного набувача спірних земельних ділянок, що може вважатись не пропорційним, матиме наслідком порушення справедливого балансу та покладатиме надмірний індивідуальний тягар на третю особу і становитиме порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції, Верховний Суд відхиляє з підстав необґрунтованості, оскільки спірні правовідносини не стосуються захисту права володіння майном, що б потребувало дослідження обставин можливості витребування майна у добросовісного набувача.

У цьому зв`язку колегія суддів вважає безпідставними аргументи скаржника про не врахування судами попередніх інстанцій під час вирішення спору у цій справі правових висновків Верховного Суду щодо добросовісності/недобросовісності дій набувача спірного майна та пов`язаного з ним права на мирне володіння майном, викладених (висновків) у постановах від 20.07.2022 у справі №203/4193/19, від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17, від 23.10.2019 у справі №922/3537/17, 21.09.2022 у справі №908/976/19, від 04.07.2023 у справі №373/626/17.

Порушень норм процесуального права, які б призвели до прийняття по суті невірного рішення або є підставами для обов`язкового скасування оскарженого судового рішення (частина 1 статті 310 ГПК України), колегією суддів під час касаційного провадження не встановлено.

З урахуванням викладеного, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржувані судові рішення ухвалені у відповідності до норм чинного законодавства та на підставі належно встановлених судами попередніх інстанцій обставин і оцінених доказів, тому доводи скаржника про невірне застосування судами норм матеріального права та порушення процесуальних норм підлягають відхиленню з підстав їх необґрунтованості.

Щодо касаційної скарги на судове рішення щодо розподілу судових витрат

Обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження додаткової постанови Північно-західного апеляційного господарського суду від 10.07.2024 у цій справі, скаржник стверджує про застосування судом апеляційної інстанції норм статтей 126, 129 ГПК України (стосовно розподілу витрат на професійну правничу допомогу) без урахування висновку щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 04.06.2019 та додатковій постанові від 12.09.2019 у справі № 901/350/18, у постановах від 12.05.2020 у справі №904/4507/18 та від 26.05.2020 у справі № 908/299/18, від 19.02.2020 у справі №755/9215/15-ц, від 16.11.2022 у справі №922/1964/21, від 21.08.2023 у справі 910/433/22.

Перевіривши наведені доводи, колегія суддів дійшла висновку про їх необґрунтованість з таких підстав.

Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ГПК України).

Підпункт в) пункту 4 частини першої статті 282 ГПК України передбачає зазначення у резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Відповідно до вимог пункту 3 частини 1 статті 244 ГПК України, якщо судом не вирішено питання про судові витрати, суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення.

Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, зокрема, належать витрати на професійну правничу допомогу (стаття 123 ГПК України).

За частиною першою статті 124 ГПК України разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи.

З матеріалів справи апеляційним судом встановлено, що представник позивача у відзиві від 20.06.2024 повідомив суд апеляційної інстанції при намір вирішення питання про судові витрати після ухвалення рішення у цій справі.

Частиною восьмою статті 129 ГПК України визначено, що розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Суд апеляційної інстанції встановив, що позивач у межах встановленого статтею 129 ГПК України строку подав до суду заяву про відшкодування судових витрат (витрат на професійну правову допомогу) у суді апеляційної інстанції в розмірі 40 000, 00 грн та відповідні докази.

Згідно з частинами першою, другою статті 126 ГПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина третя статті 126 ГПК України).

Водночас, чинним процесуальним законодавством визначено критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.

Так, відповідно до частини четвертої статті 126 ГПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У розумінні положень частини п`ятої статті 126 ГПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим адвокатом на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина шоста статті 126 ГПК України).

Загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині четвертій статті 129 ГПК України: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Водночас, у частині п`ятій зазначеної статті цього Кодексу визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу.

Зокрема, відповідно до частини п`ятої статті 129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

При цьому на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.

Таким чином, під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на професійну правничу допомогу адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами п`ятою-сьомою, дев`ятою статті 129 ГПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.

У такому випадку суд, керуючись частинами п`ятою-сьомою, дев`ятою статті 129 зазначеного Кодексу, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею витрат на правову допомогу повністю або частково, та, відповідно, не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому у судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Такі правові висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19, що у подальшому були відображені, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21.

Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

Така правова позиція узгоджуються з наведеними скаржником висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 та додатковій постанові від 12.09.2019 у справі № 901/350/18, у постановах Верховного Суду від 12.05.2020 у справі №904/4507/18 та від 26.05.2020 у справі №908/299/18.

Крім того, за доводами скаржника, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц зазначила, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити із критерію реальності понесення адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

У постановах від 24.01.2019 у справі №910/15944/17 від 28.12.2020 у справі №520/9831/19 Верховний Суд зауважив, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим.

У постанові від 01.08.2019 у справі № 915/237/18 Верховного Суду викладено правову позицію, відповідно до якої суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

У випадку встановленого договором фіксованого розміру гонорару сторона може доводити неспівмірність витрат у тому числі, але не виключно, без зазначення в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги. Зокрема, посилаючись на неспівмірність суми фіксованого гонорару зі складністю справи, ціною позову, обсягом матеріалів у справі, кількістю підготовлених процесуальних документів, кількістю засідань, тривалістю розгляду справи судом тощо.

Аналогічні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі №922/1964/21 та підтримані Верховним Судом у постанові від 21.08.2023 у справі 910/433/22.

Проаналізувавши наведені скаржником доводи у цій частині, колегія суддів дійшла висновку про їх безпідставність, адже зазначені скаржником постанови Верховного Суду не містять протилежної позиції щодо застосування положень статті 126 та статті 129 ГПК України порівняно з позицією суду апеляційної інстанції у справі, що переглядається. Натомість, як встановлено апеляційним судом та вбачається із матеріалів справи, позивач надав документальне підтвердження отриманої правової допомоги, якому судом апеляційної інстанції під час вирішення питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу надано належну правову оцінку.

Так, з оскаржуваного додаткового рішення апеляційного господарського суду вбачається, що судом досліджено надані позивачем докази на понесення витрат на професійну правничу допомогу, враховано заперечення відповідача-1 (скаржника) у контексті зменшення таких витрат, надано оцінку співмірності розміру цих витрат зі складністю справи та об`ємом наданих правових послуг, відповідності такого розміру критеріям необхідності і обґрунтованості, за результатом чого прийнято рішення про необхідність зменшення витрат на професійну правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, та наявність підстав для часткового покладення на скаржника таких витрат позивача у сумі 15 000 грн (із заявлених 40 000 грн).

Верховний Суд зазначає, що критерій розумної необхідності витрат на професійну правничу допомогу є оціночною категорією, яка у кожному конкретному випадку (у кожній конкретній справі) оцінюється судом за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні доказів, зокрема, наданих на підтвердження обставин понесення таких витрат, надання послуг з професійної правничої допомоги, їх обсягу, вартості з урахуванням складності справи та витраченого адвокатом часу тощо.

Сама лише незгода скаржника з наданою судом оцінкою відповідним доказам, які підтверджують факт надання професійної правничої допомоги, а також оцінкою обставин критерію реальності адвокатських витрат, критерію розумності їх розміру тощо, не свідчить про незаконність оскаржуваних судових рішень.

Верховний Суд при касаційному перегляді оскаржуваної додаткової постанови не виявив у діях суду апеляційної інстанції порушень приписів статей 126, 129 ГПК України або інших порушень норм процесуального права, які б призвели до ухвалення судом незаконного рішення.

Висновки апеляційного суду не суперечать правовим висновкам Верховного Суду щодо застосування норм права (що регулюють порядок розподілу судових витрат) у наведених вище постановах, на які покликається скаржник, адже зміст таких висновків повністю узгоджується із здійсненим судом апеляційної інстанції правозастосуванням. Крім того, відмінність у судових рішеннях щодо обґрунтованості та доведеності витрат на професійну правничу допомогу зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а визначена іншими обставинами, встановленими попередніми судовими інстанціями, і за іншими поданими сторонами та оціненими судами доказами, залежно від яких (обставин і доказів) й прийнято судові рішення.

Крім того, з посиланням на висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 21.08.2019 у справі № 922/2821/18, від 16.02.2021 у справі №910/14138/18, від 24.03.2021 у справі № 756/2399/18, від 30.06.2022 у справі № 640/1175/20, від 21.09.2022 у справі № 725/1301/21, скаржник зазначив про порушення апеляційним господарським судом норм частини сьомої статті 42 та частини дев`ятої статті 80 ГПК України.

Так, стверджуючи про недотримання позивачем вказаних положень статтей 42, 80 ГПК України (через ненаправлення останнім на адреси інших учасників справи (відповідачів) документів, які підтверджують понесені витрати на правничу допомогу), скаржник доводить, що апеляційному суду належало повернути без розгляду заяву позивача про стягнення із відповідача-1 витрат на професійну правничу допомогу, чого зроблено не було.

Втім, перевіривши зазначені доводи, Верховний суд дійшов висновку про їх безпідставність, з огляду на таке.

За приписами частини третьої статті 13 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (частина перша статті 74 ГПК України).

Відповідно до частини дев`ятої статті 80 ГПК України копії доказів, що копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними.

Абзацами першим, другим частини сьомої статті 42 ГПК України передбачено, що якщо цим Кодексом передбачено обов`язок учасника справи щодо надсилання копій документів іншим учасникам справи, такі документи в електронній формі можуть направлятися з використанням Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи або її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами, шляхом надсилання до електронного кабінету іншого учасника справи, а в разі відсутності в іншого учасника справи електронного кабінету чи відсутності відомостей про наявність в іншого учасника справи електронного кабінету - у паперовій формі листом з описом вкладення.

Якщо інший учасник справи відповідно до частини шостої статті 6 цього Кодексу зобов`язаний зареєструвати електронний кабінет, але не зареєстрував його, учасник справи, який подає документи до суду в електронній формі з використанням електронного кабінету, звільняється від обов`язку надсилання копій документів такому учаснику справи.

У наведеній скаржником постанові від 21.09.2022 у справі № 725/1301/21 Верховний Суд зазначив, що, встановивши порушення позивачем установленого процесуальним законом порядку пред`явлення до відшкодування витрат на правничу допомогу, а саме ненаправлення позивачем на адреси інших учасників справи (відповідачів) документів, які підтверджують понесені витрати на правничу допомогу, що позбавило відповідачів можливості подати до суду клопотання про неспівмірність розміру таких витрат відповідно до частини шостої статті 137 ЦПК України, суд апеляційної інстанції обґрунтовано повернув без розгляду клопотання позивача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу.

Аналогічна практика вирішення заяв про ухвалення додаткового рішення, до яких заявники не додали докази надіслання (ненадання) іншим учасникам такої заяви з доданими до неї додатками, сформована Верховним Судом у постановах від 21.08.2019 у справі № 922/2821/18, від 16.02.2021 у справі №910/14138/18, від 24.03.2021 у справі № 756/2399/18, від 30.06.2022 у справі № 640/1175/20.

Матеріалами справи підтверджено, що 28.06.2024 через систему "Електронний суд" представник позивача - адвокат Заруцький О. В. подав до суду апеляційної інстанції заяву про ухвалення додаткового рішення, у додатках до якої містяться докази направлення іншим учасникам справи копій цієї заяви із додатками, зокрема представниці ОСОБА_1 - адвокату Керницькій О. В., як заявниці апеляційної скарги.

Крім того, у матеріалах справи наявні заперечення ОСОБА_1 (подані її представницею адвокатом Керницькою О. В.), що свідчить про обізнаність із заявою позивача про ухвалення додаткового рішення та реалізація нею як заявницею апеляційної скарги своїх процесуальних прав, що, у свою чергу, не може свідчити про порушення принципів змагальності сторін та рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом.

У наведеній скаржником постанові від 08.02.2024 у справі № 480/8341/22 Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду дійшов висновку, що сам факт ненадіслання судом першої інстанції [безпосередньо] позивачеві копії судового рішення - ухваленого за наслідками розгляду справи - на паперових носіях (тобто засобами поштового зв`язку), але за наявності підтвердження належного надіслання (як і вручення) копії судового рішення представнику позивача (адвокату) із застосуванням ЄСІТС, не дає достатніх підстав вважати, що позивач не отримав судового рішення, відповідно не міг знати про результат розгляду своєї справи, з яким він, власне, не погоджується.

Ураховуючи наведену практику та наявність у матеріалах цієї справи доказів направлення копії заяви про ухвалення додаткового рішення із додатками адвокату Керницькій О. В. як представниці ОСОБА_1 (заявниці апеляційної скарги, на яку апеляційним судом було частково покладено витрати позивача на професійну правничу допомогу), а також зважаючи на подання цією представницею заперечень на означену заяву позивача, Верховний Суд вважає необґрунтованими доводи скаржника про порушення позивачем установленого процесуальним законом порядку пред`явлення до відшкодування витрат на правничу допомогу (через ненадіслання самій ОСОБА_1 вказаної заяви з додатками засобами поштового зв`язку, оскільки у неї відсутній кабінет у системі "Електронний суд").

За таких обставин, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги ОСОБА_1 також у цій частині та необхідність залишення без змін оскаржуваної додаткової постанови апеляційного суду як такої, що постановлена з дотриманням норм процесуального права.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Переглянувши у касаційному порядку в межах доводів та вимог касаційної скарги оскаржувані судові рішення у справі, Верховний Суд не встановив порушення чи невірного застосування норм права, на які посилався скаржник.

Відповідно положень статті 309 ГПК України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі викладеного та беручи до уваги межі перегляду справи судом касаційної інстанції в порядку статті 300 ГПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржені судові рішення у цій справі - залишенню без змін.

Розподіл судових витрат

У зв`язку з відмовою у задоволенні касаційної скарги, витрати зі сплати судового збору за її подання і розгляд залишаються за скаржником.

Керуючись статтями 240, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ :

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Хмельницької області від 16.04.2024, постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 25.06.2024 та додаткову постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 10.07.2024 у справі № 924/1351/20 (924/926/23) залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та не підлягає оскарженню.

Головуючий суддя К. М. Огороднік

Судді С. В. Жуков

В. І. Картере