Рішення

від 06.11.2024 по справі 922/3563/21

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06.11.2024м. ХарківСправа № 922/3563/21

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Новікової Н. А.

за участю секретаря судового засідання Кісь В. В.

розглянувши в порядку загального позовного провадження матеріали справи

за позовом Керівника Новобаварської окружної прокуратури міста Харкова Харківської області (61004, м. Харків, вул. Маршала Конєва, 20) в інтересах держави

до відповідача 1 - Харківської міської ради (61003, м. Харків, майдан Конституції, 7, код 04059243),

відповідача 2 - Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради (61103, м. Харків, майдан Конституції, 16, код 14095412),

відповідача 3 - Фізичної особи-підприємця Ткачука Руслана Вадимовича ( АДРЕСА_1 , РНКОПП НОМЕР_1 ),

відповідача 4 - Товариства з обмеженою відповідальністю «МАРІЇНСЬКЕ» (61003, місто Харків, вул. Квітки-Основ`яненка, будинок 14, квартира 10, код 44227376)

про визнання незаконним та скасування пункту рішення, визнання незаконним та скасування наказу, визнання недійсним договору купівлі-продажу № 5653-В-С від 27.11.2018, витребування нерухомого майна

за участю представників учасників справи:

прокурора - Ногіної О. М.,

відповідача 1 - Рєзанова А. Б.,

відповідача 2 - не з`явився,

відповідача 3 - не з`явився,

відповідача 4 - не з`явився, -

ВСТАНОВИВ:

Керівник Новобаварської окружної прокуратури міста Харкова Харківської області звернувся до господарського суду Харківської області з позовом до Харківської міської ради, Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, Фізичної особи-підприємця Ткачука Руслана Вадимовича та Фізичної особи ОСОБА_1 , в якому просить:

- визнати незаконним та скасувати п.28 додатку до рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання «Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» від 21.02.2018 №1008/18;

- визнати незаконним та скасувати наказ начальника Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради від 27.11.2018 №557 «Про оформлення договору купівлі-продажу»;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлової будівлі від 27.11.2018 №5653-В-С, укладений між територіальною громадою м. Харкова в особі Харківської міської ради, від імені якої діяло Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, та фізичною особою-підприємцем Ткачуком Русланом Вадимовичем, посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Гавриловою С.А. (реєстровий №1821);

- визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлової будівлі від 27.03.2019, укладений між Ткачуком Русланом Вадимовичем та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Свергуновою В.А. (реєстровий №1478);

- припинити право власності ОСОБА_1 на об`єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 625870163101, зареєстроване на підставі вищевказаного договору купівлі-продажу від 27.03.2018 (номер запису про право власності: 30904888);

- витребувати у ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 ) на користь Харківської міської об`єднаної територіальної громади в особі Харківської міської ради (код ЄДРПОУ: 04059243) нежитлову будівлю літ.«А-1», загальною площею 197,2 кв. м. по АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно: 625870163101).

В обґрунтування заявленого позову посилається на те, що: в ході проведення СВ Новобаварського ВП ГУ НП в Харківській області досудового розслідування, а Харківською місцевою прокуратурою №2 - процесуального керівництва у кримінальному провадженні № 42017221080000002 від 04.01.2017 за ч.3 ст.365-2 КК України за фактами службового підроблення під час оцінки та продажу комунального майна службовими особами Харківської міської ради, на підставі ухвали слідчого судді Жовтневого районного суду м. Харкова від 06.02.2019 (справа №639/687/19, текст ухвали міститься у Єдиному державному реєстрі судових рішень) в Управлінні комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради було проведено вилучення ряду приватизаційних справ, у тому числі щодо приватизації нежитлової будівлі літ.«А-1», загальною площею 197,2 кв. м. по вул. Мар`їнській, 2 на території Новобаварського району м. Харкова; під час вивчення вказаної справи встановлено, що на підставі договору оренди № 5095 від 07.07.2017, укладеного між Управлінням комунального майна та фізичною особою-підприємцем Ткачуком Р.В., у останнього в оренді перебувала нежитлова будівля літ.«А-1», загальною площею 197,2 кв. м. по АДРЕСА_2 ; у подальшому фізична особа-підприємець Ткачук Р.В. звернувся з заявою від 25.07.2017 до Управління комунального майна (вх. №10714), у якій просив дозволити приватизацію вказаного нежитлового приміщення; на підставі вказаного звернення Харківською міською радою прийнято відповідне рішення (п.28 додатку до рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання «Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» від 21.02.2018 №1008/18), яким міська рада включила спірні нежитлові приміщення до переліку об`єктів, які підлягають приватизації (відчуженню) шляхом викупу; 27.11.2018 між фізичною особою-підприємцем Ткачуком Р.В. та територіальною громадою м. Харкова в особі Харківської міської ради, від імені якої діяло Управління комунального майна, укладено договір купівлі-продажу №5653-В-С, посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Гавриловою С.А. (реєстровий №1821); рішення Харківської міської ради про включення спірних нежитлових приміщень до переліку об`єктів, які підлягають приватизації (відчуженню) шляхом викупу, а також наказ начальника Управління комунального майна про оформлення відповідного договору купівлі-продажу є незаконними, оскільки Харківська міська рада та орган приватизації незаконно обрали спосіб приватизації оспорюваного майна шляхом викупу орендарем; фізична особа-підприємець Ткачук Р.В. до органу приватизації не подавав документів, передбачених п.2.2. Порядку оцінки орендованого нерухомого майна, що містить невід`ємні поліпшення, здійснені за час оренди, під час приватизації; рішення міської ради і наказ начальника Управління комунального майна є незаконними та підлягають скасуванню, а договори купівлі-продажу суперечать вимогам законодавства і підлягають визнанню недійсними; незаконність набуття відповідачем-3 спірних нежитлових приміщень, прокурором виявлено лише за результатами опрацювання отриманих у ході досудового розслідування кримінального провадження № 42017221080000002 доказів 04.01.2017, а саме вилучених 06.02.2019 в Управлінні комунального майна приватизаційних справ, в тому числі щодо приватизації вищевказаних нежитлових приміщень, в зв`язку із чим позовну давність прокурором пропущено з поважних причин, а строк звернення до суду підлягає поновленню.

Ухвалою Господарського суду Харківської області від 08.09.2021 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі № 922/3563/21; справу вирішено розглядати за правилами загального позовного провадження; почато підготовче провадження і призначено підготовче засідання на 04.10.2024; встановлено відповідачам п`ятнадцятиденний строк з дня вручення ухвали для подання відзиву на позовну заяву, у зазначений строк відповідач має надіслати суду відзив, який повинен відповідати вимогам статті 165 ГПК України, і всі письмові та електронні докази, висновки експертів і заяви свідків, що підтверджують заперечення проти позову, копію відзиву та доданих до нього документів відповідач має надіслати (надати) іншим учасникам справи одночасно із надсиланням (наданням) відзиву до суду та докази надіслання надати суду разом із відзивом на позов, позивачу, згідно ст. 166 ГПК України, встановлено строк 5 днів на подання до суду відповіді на відзив з дня його отримання; відповідачам, згідно ст. 167 ГПК України, встановлено строк 5 днів на подання до суду заперечень на відповідь на відзив з дня отримання відповіді на відзив.

19.10.2024 (вх. № 24529/21) на адресу Господарського суду Харківської області надійшов відзив Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради на позовну заяву прокурора, в якому другий відповідач просить суд в задоволенні позову відмовити. В обґрунтування відзиву посилається на те, що: рішення ХМР прийнято на підставі Законів України "Про приватизацію державного майна", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", "Про місцеве самоврядування в Україні", Програми приватизації та відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2017-2022 роки, затвердженої рішенням 13 сесії Харківської міської ради 7 скликання від 21.06.2017 № 6691/17; позивачем не доведено та не підтверджено належними та допустимими доказами, що оскаржуване рішення прийнято з порушенням вимог законодавства України, з перевищенням компетенції та порушувало права інших осіб; Управління комунального майна та приватизації наполягає, що орган приватизації вправі обрати такий спосіб приватизації як викуп, за відсутності будь-яких додаткових умов, як то проведення поліпшення майна на більш ніж 25% його вартості; сторони уклали договір купівлі-продажу при їх вільному волевиявленні та вчинили дії, які свідчать про прийняття його до виконання, тобто дії сторін спрямовані на реальне настання правових наслідків, а їх внутрішня воля відповідала зовнішньому її прояву, тому посилання прокурора на те, що спірні правочини не відповідають ст. 203 ЦК України не підтверджені належними та допустимими доказами; оскаржуване рішення Харківської міської ради було оприлюднено на офіційному сайті Харківської міської ради 22.02.2018, а отже, позивач вважається таким, що довідався або міг би довідатись про порушення прав та прийняття оскаржуваного рішення безпосередньо в день пленарного засіданні сесії Харківської міської ради або оприлюднення - 21.02.2018 та 22.02.2018, проте прокурор лише у вересні 2021 звернувся до господарського суду Харківської області з позовною заявою по даній справі, а відтак пропуск прокуратурою строку позовної давності є підставою для відмови у задоволенні позову на підставі ч. 4 ст. 267 Цивільного кодексу України.

19.10.2024 (вх. № 24527/21) на адресу Господарського суду Харківської області надійшла заява Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради про застосування строку позовної давності.

08.11.2021 (вх. № 26261/21) на адресу Господарського суду Харківської області надійшла заява прокурора про зміну предмету позову та залучення до участі у справі відповідача.

12.11.2021 (вх. № 26708/21) на адресу Господарського суду Харківської області надійшла заява прокурора про зміну предмету позову та залучення до участі у справі відповідача та повернення судового збору.

Ухвалою Господарського суду Харківської області від 15.11.2021 прийнято до розгляду заяву Керівника Новобаварської окружної прокуратури міста Харкова Харківської області про зміну предмету позову та залучення до участі у справі відповідача та спір вирішено розглядати відповідно до викладених в заяві позовних вимог, а саме: визнати незаконним та скасувати п.28 додатку до рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання «Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» від 21.02.2018 №1008/18; визнати незаконним та скасувати наказ начальника Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради від 27.11.2018 №557 «Про оформлення договору купівлі-продажу»; визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлової будівлі від 27.11.2018 №5653-В-С, укладений між територіальною громадою м. Харкова в особі Харківської міської ради, від імені якої діяло Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, та фізичною особою-підприємцем Ткачуком Р.В., посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Гавриловою С.А. (реєстровий №1821); витребувати у ТОВ «МАРІЇНСЬКЕ» (код ЄДРПОУ 44227376) на користь Харківської міської об`єднаної територіальної громади в особі Харківської міської ради (код ЄДРПОУ: 04059243) нежитлову будівлю літ.«А-1», загальною площею 197,2 кв.м., по вул. Мар`їнській, 2 у м. Харкові (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 625870163101); припинити право власності ТОВ ««МАРІЇНСЬКЕ» (код ЄДРПОУ 44227376) на нежитлову будівлю літ.«А-1», загальною площею 197,2 кв.м., по вул. Мар`їнській, 2 у м. Харкові, державну реєстрацію якого проведено 21.10.2021 приватним нотаріусом ХМНО Самощенко О.А. (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 625870163101; номер запису про право власності: 44576236); залучено у справі співвідповідача - ТОВ «МАРІЇНСЬКЕ» (61003, Харківська обл., місто Харків, вул. Квітки-Основ`яненка, будинок 14, квартира 10, код 44227376); зобов`язано прокурора та відповідачів направити копії заяв по суті справи ТОВ «МАРІЇНСЬКЕ» в 5-денний строк з дня проголошення ухвали суду і докази надати суду; встановлено відповідачу п`ятнадцятиденний строк з дня вручення ухвали для подання відзиву на позовну заяву; відкладено підготовче засідання по справі на 06.12.2021; вирішено Управлінню державної казначейської служби України у Шевченківському районі м. Харкова повернути Харківській обласній прокуратурі сплачений судовий збір за подання позову до Господарського суду Харківської області у розмірі 2270,00 грн., які сплачені згідно з платіжним дорученням № 2276 від 12.08.2021.

09.12.2021 (вх. № 29048/21) на адресу Господарського суду Харківської області надійшла заява Харківської міської ради про застосування наслідків пропуску строку позовної давності.

28.12.2021 (вх. № 30574/21) на адресу Господарського суду Харківської області надійшов відзив Харківської міської ради на позов прокурора, в якому перший відповідач просить суд відмовити в повному обсязі в задоволенні позову прокурора. В обґрунтування відзиву посилається на те, що: орган приватизації вправі обрати такий спосіб приватизації як викуп, за відсутності будь-яких додаткових умов, як то проведення поліпшення майна на більш ніж 25% його вартості і таке право знаходить своє нормативне обґрунтування; викуп об`єкта приватизації за правилами, встановленими абз.1 ч.1 ст.18-2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», є обов`язковим за умови, коли на застосуванні цього способу приватизації наполягає орендар, але це зовсім не означає, що повноважний орган приватизації (орган місцевого самоврядування) не має права визначити викуп найбільш доцільним та прийнятним способом приватизації також і в інших випадках; оскаржуване рішення Харківської міської ради було оприлюднено на офіційному сайті Харківської міської ради 22.02.2018, а отже, позивач вважається таким, що довідався або міг би довідатись про порушення прав та прийняття оскаржуваного рішення безпосередньо в день пленарного засіданні сесії Харківської міської ради або оприлюднення - 21.02.2018 та 22.02.2018, проте прокурор лише у вересні 2021 звернувся до господарського суду Харківської області з позовною заявою по даній справі, а відтак пропуск прокуратурою строку позовної давності є підставою для відмови у задоволенні позову на підставі ч. 4 ст. 267 Цивільного кодексу України.

29.12.2021 (вх. № 30698/21) на адресу Господарського суду Харківської області надійшло клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю «МАРІЇНСЬКЕ» про призначення по справі судової експертизи, в якому останнє просило суд: призначити у справі № 922/3563/21 судову будівельно-оціночну експертизу, доручивши її проведення Національному науковому центру «Інститут судових експертиз ім. засл. проф. М. С. Бокаріуса» (61177, м. Харків, вул. Золочівська, 8а); на розгляд та вирішення експерта поставити питання: Який перелік, об`єми та ринкова вартість фактично виконаних будівельних робіт в нежитловій будівлі літ. «А-1» за адресою: м. Харків, вул. Мар`їнська, 2 у період з 07.07.2017 по 27.11.2018 (тобто до приватизації)? Чи призвели фактично виконані будівельні роботи в нежитловій будівлі літ. «А-1» за адресою: м. Харків, вул. Мар`їнська, 2 у період з 07.07.2017 по 27.11.2018 до поліпшення вказаного об`єкта нерухомого майна? Якщо так, то в якому відсотковому виразі в порівнянні з ринковою вартістю нежитлової будівлі? В обґрунтування поданого клопотання Товариство з обмеженою відповідальністю «МАРІЇНСЬКЕ» посилалось на те, що призначення по справі судової будівельно-оціночної експертизи необхідно для встановлення факту наявності значних поліпшень нежитлової будівлі за адресою: м. Харків, вул. Мар`їнська, 2.

Ухвалою Господарського суду Харківської області від 07.02.2022 зупинено провадження у справі № 922/3563/21 до закінчення перегляду Великою Палатою Верховного Суду в касаційному порядку справ № 483/448/20 та № 488/2807/17 та оприлюднення повних текстів судових рішень, ухвалених за результатами такого розгляду.

Ухвалою Господарського суду Харківської області від 08.01.2024 клопотання Новобаварської окружної прокуратури міста Харкова Харківської області (вх. № 33621/23) про поновлення провадження у справі задоволено; поновлено провадження у справі; з власної ініціативи господарського суду зупинено провадження у справі № 922/3563/21 до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 925/1133/18; вирішено учасникам справи повідомити Господарський суд Харківської області про результати перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 925/1133/18.

Ухвалою Господарського суду Харківської області від 05.08.2024 провадження у справі № 922/3563/21 поновлено, призначено підготовче судове засідання у справі на 21 серпня 2024 року о 12:00 у приміщенні Господарського суду Харківської області за адресою: 61022, м. Харків, майдан Свободи, 5, Держпром, 8-й під`їзд, 1-й поверх, зал № 105, вирішено учасникам справи протягом 5 днів з дня отримання ухвали надати господарському суду письмові пояснення по суті спору з урахуванням постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.06.2024 року у справі № 925/1133/18.

Ухвалою Господарського суду Харківської області від 23.09.2024 клопотання Керівника Новобаварської окружної прокуратури міста Харкова про повернення судового збору (вх. № 23070/24 від 13.09.2024) задоволено; вирішено Управлінню державної казначейської служби України у Шевченківському районі м. Харкова повернути Харківській обласній прокуратурі сплачений судовий збір за подання позову до Господарського суду Харківської області у розмірі 2 270,00 грн., який сплачений згідно з платіжним дорученням № 2276 від 12.08.2021.

Ухвалою Господарського суду Харківської області від 14.10.2024 відмовлено в задоволенні клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю «МАРІЇНСЬКЕ» про призначення судової експертизи (вх. № 30698/21 від 29.12.2021).

Протокольною ухвалою суду від 14.10.2024 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 06.11.2024.

В призначеному 06.11.2024 судовому засіданні за участю прокурора та представника першого відповідача господарський суд відкрив розгляд справи по суті. Прокурор підтримав заявлений позов та просив суд його задовольнити з підстав, наведених у ньому. Представник першого відповідача заперечував проти позову з мотивів, наведених в письмових заявах по суті справи. Другий відповідач участі свого представника в призначеному судовому засіданні не забезпечив, в письмових заявах по суті справи проти позову заперечував. Третій та четвертий відповідач відзиву на позовну заяву не надали, правом на участь в судовому засіданні та не скористались. Суд завершив розгляд справи по суті та після судових дебатів в нарадчій кімнаті прийняв судове рішення по справі за результатом розгляду спору сторін.

Дослідивши матеріали справи, вислухавши присутніх в судовому засіданні представників учасників справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги прокурора, об`єктивно оцінивши надані суду документальні докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

В ході проведення СВ Новобаварського ВП ГУ НП в Харківській області досудового розслідування, а Харківською місцевою прокуратурою №2 - процесуального керівництва у кримінальному провадженні №42017221080000002 від 04.01.2017 за ч.3 ст.365-2 КК України за фактами службового підроблення під час оцінки та продажу комунального майна службовими особами Харківської міської ради, на підставі ухвали слідчого судді Жовтневого районного суду м. Харкова від 06.02.2019 (справа №639/687/19, текст ухвали міститься у Єдиному державному реєстрі судових рішень) в Управлінні комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради було проведено вилучення ряду приватизаційних справ, у тому числі щодо приватизації нежитлової будівлі літ.«А-1», загальною площею 197,2 кв. м. по вул. Мар`їнській, 2 на території Новобаварського району м. Харкова.

На підставі договору оренди № 5095 від 07.07.2017, укладеного між Управлінням комунального майна та фізичною особою-підприємцем Ткачуком Р.В., у останнього в оренді перебувала нежитлова будівля літ.«А-1», загальною площею 197,2 кв. м. по вул. Мар`їнській, 2 у м. Харкові. Відповідно до п.3.1 договору, вартість об`єкту оренди складала 259 487 грн. без ПДВ.

Пунктом 5.2. договору оренди передбачено право орендаря здійснювати ремонт, реконструкцію орендованого майна у встановленому порядку за наявності письмової згоди орендодавця. Згідно з п.5.3. договору оренди, орендар має право за письмовою згодою орендодавця вносити зміни до складу орендованого майна, провадити невід`ємні поліпшення, які необхідні для здійснення господарської діяльності, що зумовлює підвищення його вартості. Якщо невід`ємні поліпшення майна зроблені за згодою орендодавця, орендар має право на відшкодування вартості необхідних витрат або зарахування їх вартості тільки у разі придбання об`єкта у власність. Відповідно до п.10.1. вказаного договору оренди, строк його дії до 07.06.2020.

У подальшому фізична особа-підприємець Ткачук Р.В. звернувся з заявою від 25.07.2017 до Управління комунального майна (вх. №10714), у якій просив дозволити приватизацію вказаного нежитлового приміщення.

На підставі вказаного звернення Харківською міською радою прийнято відповідне рішення (п.28 додатку до рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання «Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» від 21.02.2018 №1008/18), яким міська рада включила спірні нежитлові приміщення до переліку об`єктів, які підлягають приватизації (відчуженню) шляхом викупу.

На виконання вказаного рішення фізична особа-підприємець Ткачук Р.В. звернувся до Управління комунального майна та приватизації із заявою про приватизацію шляхом викупу від 22.02.2018 №3552.

Відповідно до наявного в матеріалах приватизаційної справи звіту про оцінку нежитлової будівлі літ.«А-1» по вул. Мар`їнській, 2 у м. Харкові, складеного 28.02.2018 фізичною особою-підприємцем Бєлих Б.М. та затвердженого 05.03.2018 начальником Управління комунального майна, ринкова вартість згаданих приміщень станом на 28.02.2018 склала 225 930 грн. (без ПДВ). У вказаному звіті відсутні будь-які відомості про те, що проводились ремонтні роботи у вказаній нежитловій будівлі, в тому числі невід`ємні поліпшення.

Наказом начальника Управління комунального майна від 27.11.2018 № 557 «Про оформлення договору купівлі-продажу», виданим на підставі, зокрема, чинного на той час Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна», наказано оформити з фізичною особою-підприємцем Ткачуком Р.В. договір купівлі-продажу спірної нежитлової будівлі.

27.11.2018 між фізичною особою-підприємцем Ткачуком Р.В. та територіальною громадою м. Харкова в особі Харківської міської ради, від імені якої діяло Управління комунального майна, укладено договір купівлі-продажу №5653-В-С, посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Гавриловою С.А. (реєстровий №1821). За умовами вказаного договору Ткачук Р. В. приватизував вказану нежитлову будівлю за 225 930 грн. без ПДВ (разом з ПДВ за 271 116 грн.).

На підставі наведеного договору, а також акту приймання-передачі нерухомого майна від 11.12.2018, приватним нотаріусом ХМНО Гавриловою С.А. 12.12.2018 проведено державну реєстрацію права власності на спірну нежитлову будівлю за Ткачуком Р.В. (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 625870163101, номер запису про право власності: 29440871).

В подальшому державну реєстрацію права власності на вказаний об`єкт нерухомого майна зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 27.03.2019, посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Свергуновою В.А. (реєстровий №1478), а в подальшому право власності зареєстровано за ТОВ ««МАРІЇНСЬКЕ» (код ЄДРПОУ 44227376) на нежитлову будівлю літ.«А-1», загальною площею 197,2 кв.м., по АДРЕСА_2 , державну реєстрацію якого проведено 21.10.2021 приватним нотаріусом ХМНО Самощенко О.А. (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 625870163101; номер запису про право власності: 44576236).

Прокурор стверджує, рішення Харківської міської ради про включення спірних нежитлових приміщень до переліку об`єктів, які підлягають приватизації (відчуженню) шляхом викупу, а також наказ начальника Управління комунального майна про оформлення відповідного договору купівлі-продажу є незаконними, оскільки Харківська міська рада та орган приватизації незаконно обрали спосіб приватизації оспорюваного майна шляхом викупу орендарем, відтак рішення міської ради і наказ начальника Управління комунального майна є незаконними та підлягають скасуванню, а договори купівлі-продажу суперечать вимогам законодавства і підлягають визнанню недійсними, а спірна нежитлова будівля підлягає витребуванню на користь територіальної громади міста Харкова. Також прокурор зазначає, що про незаконність набуття ФОП Ткачуком Р.В. спірних нежитлових приміщень, прокурором виявлено лише за результатами опрацювання отриманих у ході досудового розслідування кримінального провадження №42017221080000002 доказів 04.01.2017, а саме вилучених 06.02.2019 в Управлінні комунального майна приватизаційних справ, в тому числі щодо приватизації вищевказаних нежитлових приміщень, в зв`язку із чим встановлену ст. 257 ЦК України позовну давність пропущено прокурором з поважних причин, а строк звернення до суду підлягає поновленню.

Проте відповідачі наполягають на тому, що орган приватизації вправі обрати такий спосіб приватизації як викуп, за відсутності будь-яких додаткових умов, зокрема, проведення поліпшення майна на більш ніж 25% його вартості, отже викуп об`єкта приватизації за правилами, встановленими абз.1 ч.1 ст.18-2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», є обов`язковим за умови, коли на застосуванні цього способу приватизації наполягає орендар, але це не означає, що повноважний орган приватизації (орган місцевого самоврядування) не має права визначити викуп найбільш доцільним та прийнятним способом приватизації також і в інших випадках. Щодо строку позовної давності відповідачі вказують на те, що оскаржуване рішення Харківської міської ради було оприлюднено на офіційному сайті Харківської міської ради 22.02.2018, а отже, позивач вважається таким, що довідався або міг би довідатись про порушення прав та прийняття оскаржуваного рішення безпосередньо в день пленарного засіданні сесії Харківської міської ради або оприлюднення - 21.02.2018 та 22.02.2018. Водночас з матеріалів справи не вбачається обґрунтування тих причин, які вплинули на можливість прокурора протягом значного періоду часу дізнатися про підстави для прийняття та зміст оскаржуваного рішення, за наявності для цього відповідних повноважень. Крім того, як зазначено прокурором, ним виявлено порушення за результатами опрацювання у ході досудового розслідування кримінального провадження № 42017221080000002, відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено 04.01.2017 по кримінальному провадженню № 42017221080000002, що підтверджує факт обізнаність прокурора знати про обставини порушення прав починаючи з 21.02.2018, проте прокурор лише у вересні 2021 звернувся до господарського суду Харківської області з позовною заявою, а відтак пропуск прокуратурою строку позовної давності є підставою для відмови у задоволенні позову на підставі ч. 4 ст. 267 Цивільного кодексу України.

Надаючи правову кваліфікацію фактичним обставинам та спірним правовідносинам суд виходить з наступного.

Щодо законності обраного способу приватизації спірного об`єкта.

Оспорюване рішення Харківської міської ради № 1008/18 від 21.02.2018 прийнято на підставі Законів України "Про приватизацію державного майна", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", "Про особливості приватизації об`єктів незавершеного будівництва", "Про місцеве самоврядування в Україні" та Програми приватизації та відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2017-2022 роки, затвердженої рішенням 13 сесії Харківської міської ради 7 скликання від 21.06.2017 № 691/17.

При цьому в договорі купівлі-продажу нежитлових приміщень від 27.11.2018 № 5653-В-С зазначено, що його укладено на підставі рішення 13 сесії Харківської міської ради 7 скликання від 21.06.2017 № 691/17 "Про програму приватизації та відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2017-2022 роки" та рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання від 21.02.2018 №1008/18 "Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова".

Відповідно до п.1.1 Програми, її розроблено відповідно до Конституції України, Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, Законів України "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про приватизацію державного майна", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" та інших законодавчих актів, що регулюють питання власності.

У пунктах 1.2, 2.2 Програми визначено мету, пріоритети та умови приватизації комунального майна територіальної громади міста на 2017-2022 рр., а також її принципи.

Метою приватизації є підвищення ефективності використання майна, створення конкурентного середовища, залучення інвестицій з метою забезпечення соціально-економічного розвитку міста, а також забезпечення надходженні коштів від приватизації до міського бюджету.

До пріоритетів проведення приватизації у 2017-2022 рр. належать досягнення максимальної ефективності приватизації об`єктів, що підлягають приватизації відповідно до Програми.

До основних принципів індивідуальної приватизації відноситься досягнення максимального економічного ефекту від продажу об`єкта приватизації; вибір способу приватизації об`єкта.

Згідно з п. п. 3.3, 3.4 Програми, приватизація об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова здійснюється способами, що визначаються законодавством України і цією Програмою. Викуп застосовується щодо об`єктів комунальної власності, якщо право покупця на викуп об`єкта передбачено законодавчими та нормативними актами, а також щодо тих, які не продано на аукціоні, за конкурсом.

Відповідно до ч. 2 ст. 345 ЦК України та ч. 1 ст. 25 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом. Приватизація об`єкта оренди здійснюється відповідно до чинного законодавства.

Статтею 1 Закону України "Про приватизацію державного майна" (в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що приватизація проводиться з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів для здійснення структурної перебудови національної економіки.

За приписами ч. ст.3 Закону України "Про приватизацію державного майна", відчуження майна, що є у комунальній власності, регулюється положеннями цього Закону, інших законів з питань приватизації і здійснюється органами місцевого самоврядування.

Порушення встановленого законодавством порядку приватизації або прав покупців є підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу об`єкта приватизації в порядку, передбаченому законодавством України (ч.6 ст.29 Закону України "Про приватизацію державного майна").

Відповідно до ч. 1 ст. 5-1 Закону України "Про приватизацію державного майна", з метою раціонального та ефективного застосування способів приватизації об`єкти приватизації класифікуються за такими групами: група А - окреме індивідуально визначене майно, у тому числі разом із земельними ділянками державної власності, на яких таке майно розташовано.

Частиною 2 ст. 5-1 Закону України "Про приватизацію державного майна" визначено, що об`єкти приватизації, що належать до груп А, Д і Ж, є об`єктами малої приватизації.

Викуп об`єктів малої приватизації, за приписами ч. 2 ст. 16-2 Закону України "Про приватизацію державного майна", здійснюється відповідно до Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".

Так, приватизація об`єктів малої приватизації здійснюється шляхом: викупу; продажу на аукціоні (в тому числі за методом зниження ціни, без оголошення ціни); продажу за конкурсом з відкритістю пропонування ціни за принципом аукціону (ст.3 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин).

Статтею 4 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" передбачено, що продавцями об`єктів малої приватизації, що перебувають у державній та комунальній власності є, відповідно, органи приватизації, створені місцевими Радами.

Відповідно до ч. 1 ст. 8 Закону України "Про приватизацію невеликих, державних підприємств (малу приватизацію)", з моменту прийняття рішення про приватизацію підприємства здійснюється його підготовка до приватизації. Підготовка об`єкта малої приватизації до продажу здійснюється органами приватизації, які: встановлюють ціну продажу об`єкта, що підлягає приватизації шляхом викупу, або початкову ціну об`єкта на аукціоні, за конкурсом з урахуванням результатів оцінки об`єкта, проведеної відповідно до методики оцінки майна, затвердженої Кабінетом Міністрів України.

За рішенням органів приватизації провадиться інвентаризація майна об`єкта малої приватизації в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, та оцінка такого об`єкта відповідно до методики оцінки майна, затвердженої Кабінетом Міністрів України. Ціна продажу об`єкта, що підлягає приватизації шляхом викупу, та початкова ціна об`єкта малої приватизації на аукціоні або за конкурсом встановлюється на підставі результатів його оцінки (ст.9 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)").

Відповідно до ч.ч.1, 3 ст.11 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", викуп застосовується щодо об`єкті в малої приватизації, які не продано на аукціоні, за конкурсом, а також у разі, якщо право покупця на викуп об`єкта передбачено законодавчими актами. Порядок викупу об`єкта встановлюється Фондом державного майна України.

Згідно з абз.1 ч. 1 ст. 18-2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", приватизація об`єктів групи А здійснюється з урахуванням таких особливостей: у разі прийняття рішення про приватизацію орендованого державного майна (будівлі, споруди, нежитлового приміщення) орендар одержує право на викуп такого майна, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об`єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 відсотків ринкової вартості Майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб`єктом оціночної діяльності - суб`єктом господарювання для цілей оренди майна.

Порядок викупу встановлений Фондом державного майна України та на час виникнення спірних правовідносин діяв Порядок продажу об`єктів малої приватизації шляхом викупу, на аукціоні (в тому числі за методом зниження ціни, без оголошення ціни), за конкурсом з відкритістю пропонування ціни за принципом аукціону, затверджений Фондом державного майна України від 02.04.2012 № 439 (Порядок № 439).

Згідно з п.8.1 Порядку № 439 викуп об`єктів малої приватизації застосовується відповідно до п.3.3 розділу III та п.7.15 розділу VII цього Порядку щодо об`єктів малої приватизації, які не продані на аукціоні, за конкурсом, а також якщо право покупця на викуп об`єкта передбачено чинним законодавством України.

Відповідно до п. 8.2 Порядку № 439 ціна продажу об`єкта, що підлягає приватизації шляхом викупу, установлюється на підставі результатів його оцінки.

Оцінка майна, яке підлягає приватизації, провадиться відповідно до Методики оцінки майна, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 10.12.2003 № 1891 (Методика № 1891).

Відповідно до п. 69 Методики (у редакції, чинній на час прийняття оспорюваного рішення), вимоги цього розділу поширюються на випадки проведення оцінки об`єктів у матеріальній формі з метою їх приватизації (окреме індивідуально визначене майно, об`єкти незавершеного будівництва, включаючи законсервовані об`єкти, об`єкти соціально-культурного призначення) як об`єктів малої приватизації, застави та інші способи відчуження відповідно до законодавства.

Згідно з п. 70 Методики № 1891, для визначення вартості об`єктів нерухомості, що приватизуються відповідно до Закону України Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію), у тому числі разом із земельними ділянками, на яких розташовані такі об`єкти, застосовується незалежна оцінка, яка проводиться відповідно до національних стандартів оцінки з урахуванням вимог цієї Методики та Методики оцінки земельних ділянок.

Вибір виду вартості об`єктів малої приватизації регулюється вимогами національних стандартів оцінки з урахуванням особливостей, визначених цією Методикою. При цьому враховуються способи їх продажу, строк корисного використання таких об`єктів, належність їх до спеціалізованого або неспеціалізованого майна. У разі викупу об`єктів малої приватизації може визначатися їх ринкова вартість або спеціальна вартість залежно від наявності передумов їх застосування, визначених Національним стандартом № 1 (п.71 Методики № 1891).

Згідно з абз. 6 п. 73 Методики № 1891 порядок оцінки орендованого нерухомого майна (майна, що надавалося у концесію), що містить невід`ємні поліпшення, здійснені за час його оренди (концесії), під час приватизації, встановлюється Фондом державного майна. Порядком також визначається процедура ідентифікації невід`ємних поліпшень, здійснених за рахунок коштів орендаря (концесіонера).

Наказом Фонду державного майна України від 27.02.2004 № 377 затверджено Порядок оцінки орендованого нерухомого майна, що містить невід`ємні поліпшення, здійснені за час його оренди, під час приватизації (Порядок № 377).

Відповідно до п. 1.1. Порядку, цей Порядок установлює вимоги до проведення незалежної оцінки орендованого нерухомого майна (крім земельних ділянок), що містить невід`ємні поліпшення (далі - орендоване нерухоме майно), під час приватизації способами, визначеними законодавством, а також процедур ідентифікації невід`ємних поліпшень, здійснених за рахунок коштів орендаря. Порядок застосовується для оцінки орендованого нерухомого майна, що перебуває у державній, комунальній власності або належить Автономній Республіці Крим, щодо якого прийнято рішення про приватизацію та компенсацію орендарю вартості невід`ємних поліпшень, здійснених за рахунок коштів орендаря. Невід`ємними поліпшеннями орендованого майна є здійснені орендарем за час оренди заходи, спрямовані на покращення фізичного (технічного) стану орендованого майна та (або) його споживчих якостей, відокремлення яких призведе до зменшення його ринкової вартості.

За умовами п. 2.1. Порядку, ідентифікацією поліпшень орендованого нерухомого майна є встановлення суб`єктом оціночної діяльності - суб`єктом господарювання факту відповідності підтверджувальних документів, наданих орендарем, про здійснені ним заходи, спрямовані на покращення фізичного (технічного) стану орендованого нерухомого майна та (або) його споживчих якостей (далі - поліпшення), наявним поліпшенням, які неможливо відокремити від відповідного об`єкта без завдання йому шкоди і які здійснені за рахунок коштів орендаря та за згодою орендодавця. Ідентифікуються поліпшення, що здійснені протягом строку дії договору оренди та наявні на дату оцінки.

Відповідно до п. 2.2 Порядку, підтверджувальні документи про здійснені орендарем поліпшення, що подаються ним до відповідного органу приватизації, включають:

- договір оренди, укладений з дотриманням вимог законодавства; письмову згоду орендодавця на здійснення орендарем поліпшень орендованого нерухомого майна за його кошти;

- погоджену орендодавцем проектно-кошторисну документацію на проведення поліпшень, підписані замовником і підрядником акти виконаних будівельних робіт, копії документів, що підтверджують проведені орендарем розрахунки за виконані поліпшення орендованого нерухомого майна, у тому числі придбані матеріали, конструкції тощо;

- аудиторський висновок щодо підтвердження фінансування здійснених поліпшень орендованого нерухомого майна за рахунок коштів орендаря. Аудиторський висновок має містити розшифровку періодів освоєння, напрямів та джерел фінансування поліпшень, у тому числі за рахунок коштів орендаря, з посиланням на підтверджувальні документи;

- довідку, видану орендарем та завірену аудитором, про суму витрат, понесених орендарем у зв`язку із здійсненням поліпшень, яка віднесена орендарем на збільшення вартості його необоротних активів, у розмірі, який перевищує встановлену законодавством з питань оподаткування частку витрат для включення їх до валових витрат. При визначенні суми зазначених витрат ураховується невідшкодована орендодавцю вартість придатних для подальшого використання будівельних матеріалів, виробів, конструкцій, устаткування, отриманих орендарем під час здійснення поліпшень;

- інші документи, необхідні для виконання положень цього Порядку.

Як вбачається з матеріалів справи, ФОП Ткачуком Р. В. до органу приватизації не подавав документів, передбачених п. 2.2. Порядку оцінки орендованого нерухомого майна, які б містили відомості про невід`ємні поліпшення, здійснені за час оренди та під час приватизації.

Відповідно до приписів ч. 5 ст. 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Частиною 5 ст. 60 цього Закону визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності.

Отже, правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності належать органу місцевого самоврядування, яким у спірних правовідносинах є Харківська міська рада.

При цьому ст. 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Територіальна громада міста Харкова, як власник спірного об`єкта нерухомості, делегує Харківській міській раді повноваження щодо здійснення права власності від її (громади) імені, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом.

Тобто воля територіальної громади як власника може виражатися лише в таких діях органу місцевого самоврядування, які відповідають вимогам законодавства та інтересам територіальної громади.

Враховуючи, що ФОП Ткачук Р. В. до органу приватизації не подавав документів, передбачених п.2.2. Порядку оцінки орендованого нерухомого майна, які б містили відомості про невід`ємні поліпшення, здійснені за час оренди та під час приватизації, суд приходить до висновку про те, що першим відповідачем всупереч вимог ч. 1 ст. 18-2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" в редакції, що діяла на момент виникнення та існування спірних правовідносин, було обрано спосіб приватизації спірних нежитлових приміщень без урахування наведених вище законодавчих обмежень.

Водночас під час розгляду справи відповідачами було заявлено про застосування строків позовної давності.

Щодо строків позовної давності.

Строк, у межах якого пред`являється позов як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу) Цивільним кодексом України визначено як позовну давність (стаття 256 Цивільного кодексу України).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 Цивільного кодексу України), перебіг якої, відповідно до частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. Таким чином, протягом часу дії позовної давності особа може розраховувати на примусовий захист свого порушеного права судом, а для визначення моменту виникнення права на позов важливою є також і об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав (такий правовий висновок наведено у постановах Верховного Суду від 31.05.2023 у справі № 908/3168/21, від 14.03.2023 у справі № 922/3013/19, від 12.07.2022 у справі № 1.380.2019.002610, 17.02.2021 у справі № 926/2260/19, від 24.04.2018 у справі № 902/538/14).

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частини 3, 4 статті 267 Цивільного кодексу України).

При застосуванні наведених положень законодавства слід враховувати правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 907/50/16, в якій зазначено, що це правило пов`язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини. Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 14.03.2023 у справі № 922/1974/19, від 08.02.2023 у справі № 922/3589/21.

Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 Цивільного кодексу України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права (пункт 48 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 907/50/16).

Позивач повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 Господарського процесуального кодексу України, про обов`язковість доведення стороною справи тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 14.03.2023 у справі № 922/1974/19, від 17.01.2023 у справі № 911/1014/20.

У постанові від 20.06.2018 у справі № 697/2751/14-ц Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що для вирішення питання про дотримання строку звернення до суду за захистом прав, суду слід встановити, коли прокурор дізнався чи міг дізнатися про порушення інтересів держави.

У постанові від 17.10.2018 у справі № 362/44/17 Великою Палатою Верховного Суду наведений висновок було конкретизовано та зазначено, що позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках:

1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах;

2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів.

Отже, застосування інституту позовної давності є одним із засобів, який забезпечує дотримання принципу юридичної визначеності, тому, вирішуючи питання про застосування позовної давності, суд має повно з`ясувати усі обставини, пов`язані з фактом обізнаності та об`єктивної можливості особи бути обізнаною щодо порушення її прав та законних інтересів.

Положеннями статті 30 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" визначено, що строк позовної давності для звернення з позовом про відмову в затвердженні протоколу аукціону, визнання недійсними результатів приватизації об`єкта малої приватизації або договору купівлі-продажу об`єкта малої приватизації становить три місяці.

Прокурор у позові зазначає, що про існування спірних договорів купівлі-продажу нежитлових приміщень йому стало відомо під час здійснення досудового розслідування в рамках кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №42017221080000002, після витребування на підставі ухвали слідчого судді Жовтневого районного суду м. Харкова від 06.02.2019 вищевказаних матеріалів приватизаційних справ, у тому числі щодо вказаного об`єкту нерухомого майна.

Отже прокурор мав можливість дізнатися про докази, які свідчать про порушення норм законодавства, починаючи з 06.02.2019, а тому тримісячний строк позовної давності щодо оскарження договору від 27.11.2018 № 5653-В-С для прокурора сплив 07.05.2019, проте позов у даній справі подано прокурором 03.09.2021, тобто з пропуском строку позовної давності.

Прокурор вказує, що позовну давність пропущено ним з поважних причин та строк звернення до суду підлягає поновленню, оскільки про порушення, які свідчать про незаконність набуття третім відповідачем нежитлових приміщень, прокурором виявлено лише за результатами опрацювання отриманих у ході досудового розслідування кримінального провадження № 42017221080000002 доказів - приватизаційної справи. Як зазначає прокурор, необхідні для виявлення порушень норм законодавства документи ним отримано на підставі ухвали слідчого судді від 06.02.2019, та саме з цього часу прокурор здобув докази на підтвердження своєї правової позиції у спорі, а отже набув можливість звернутись з відповідним позовом до суду за захистом порушеного права.

Водночас суд вважає вказані доводи прокурора необґрунтованими з огляду на наступне.

07.03.2018 набрав чинність Закон України "Про приватизацію державного і комунального майна" від 18.01.2018 № 2269-VIII (надалі - Закон №2269-VIII).

У відповідності до пункту 8 розділу V Закону № 2269-VIII з набранням чинності вказаним Законом втратили чинність Закони України "Про приватизацію державного майна", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".

Положеннями пункту 2 розділу V "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №2269-VIII передбачено, що приватизація (продаж) об`єктів щодо яких рішення про приватизацію було прийнято до набрання чинності цим Законом, здійснюється та завершується відповідно до вимог цього Закону, крім об`єктів, зокрема, коли після завершення процедури продажу відбувається оформлення договору купівлі-продажу.

Як зазначив Верховний Суд у постанові від 06.06.2023 у справі № 922/4169/19 закінчення процедури приватизації шляхом укладення договору купівлі-продажу відповідно до абзацу 3 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" можливо лише в тому випадку, коли органом приватизації здійснено всі дії, спрямовані на проведення підготовки об`єкту до приватизації, в тому числі і визначено ціну продажу. Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.04.2019 у справі № 910/11054/18, від 31.10.2018 у справі № 914/111/18, від 20.11.2019 у справі № 914/411/19.

Отже, завершення приватизації об`єкта комунального майна відбувається з моменту продажу об`єкта нерухомого майна та реєстрації права власності за покупцем і оформлюється наказом відповідного уповноваженого органу приватизації міської ради.

Так, матеріали справи свідчать, що ФОП Ткачук Р. В. звернувся до Управління комунального майна із заявами від 25.07.2017 (вх. № 10714), у яких просив дозволити приватизацію орендованих раніше приміщень.

На підставі вказаних звернень Харківською міською радою прийнято відповідне рішення (п. 28 додатку до рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання «Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» від 21.02.2018 № 1008/18), яким міська рада включила спірні нежитлові приміщення до переліку об`єктів, які підлягають приватизації (відчуженню) шляхом викупу.

На виконання вказаного рішення ФОП Ткачук Р. В. звернувся до Управління комунального майна із заявами про приватизацію шляхом викупу від 22.02.2018 № 3552.

Наказом начальника Управління комунального майна від 27.11.2018 №557 «Про оформлення договору купівлі-продажу», виданими на підставі, зокрема, чинного на той час Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» наказано оформити з ФОП Ткачуку Р. В. договір купівлі-продажу спірних нежитлових приміщень.

В подальшому 27.11.2018 між фізичною особою-підприємцем Ткачуком Р.В. та територіальною громадою м. Харкова в особі Харківської міської ради, від імені якої діяло Управління комунального майна, укладено договір купівлі-продажу №5653-В-С, посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Гавриловою С.А. (реєстровий №1821). За умовами згаданого договору відповідач-3 приватизував вказану нежитлову будівлю за 225 930 грн. без ПДВ (разом з ПДВ за 271 116 грн.). На підставі наведеного договору, а також акту приймання-передачі нерухомого майна від 11.12.2018, приватним нотаріусом ХМНО Гавриловою С.А. 12.12.2018 проведено державну реєстрацію права власності на спірну нежитлову будівлю за Ткачуком Р.В. (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 625870163101, номер запису про право власності: 29440871).

Таким чином, приватизація спірних приміщень хоча і була розпочата до набрання чинності Законом України "Про приватизацію державного та комунального майна", проте процедура продажу завершена не була, і завершувалася вже після набрання чинності вказаним Законом, тобто після 07.03.2018, а оформлення оспорюваного договору купівлі-продажу відбулося 27.11.2018.

З урахуванням наведеного, суд вважає, що виключення, передбачене абзацом 3 пункту 2 розділу V Закону України "Про приватизацію державного та комунального майна", не підлягає застосуванню до спірних правовідносин.

Крім того, суд зазначає, що пункт 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" передбачає винятки щодо застосування положень законодавства про приватизацію саме стосовно здійснення та завершення самої процедури приватизації об`єктів, та не може застосовуватися до норм цього Закону, якими встановлено строк позовної давності для звернення з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу об`єкта приватизації.

Отже, виключення, передбачене абзацом 3 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна", не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, а строк позовної давності для звернення органу прокуратури з позовом про визнання недійсним договору від 27.11.2018 № 5653-В-С становить три місяці. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 06.06.2023 у справі № 922/4169/19, від 18.10.2023 у справі 922/39/22.

Таким чином, враховуючи той факт, що докази, які свідчать про порушення норм законодавства отримано прокурором 06.02.2019, тримісячний строк позовної давності для оскарження договору від 27.11.2018 № 5653-В-С для прокурора сплив 07.05.2019.

Відповідно до частини 3 та частини 4 статті 267 Цивільного кодексу України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Як свідчать матеріали справи, першим та другим відповідачем подано до суду заяви про застосування строків позовної давності та про застосування її наслідків, при цьому прокурором належними та допустимими доказами не доведено поважності причин пропуску встановленого законодавством про приватизацію строку для звернення до суду, а обставин, які б свідчили про переривання строку позовної давності, судом не встановлено.

З огляду на наведене, у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 27.11.2018 № 5653-В-С, укладеного між територіальною громадою м. Харкова в особі Харківської міської ради, від імені якої діяло Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, та фізичною особою-підприємцем Ткачуком Р. В., необхідно відмовити в зв`язку з пропуском строку позовної давності на підставі частин 3, 4 статті 267 Цивільного кодексу України.

Щодо вимоги про визнання незаконним та скасування п. 28 додатку до рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 21.02.2018 № 1008/18, визнання незаконним та скасування наказу начальника Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради від 27.11.2018 № 557 "Про оформлення договору купівлі-продажу".

Стаття 2 ГПК України визначає, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ГПК України).

Відповідно до статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 20 Господарського кодексу України кожна особа чи суб`єкт господарювання має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного та господарського законодавства. Статтею 4 ГПК України передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.

Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 24)). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (пункт 63)).

Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, суди повинні зважати й на його ефективність з погляду Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У § 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Сполученого Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, заява № 22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) зазначив, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань.

У статті 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Зміст зобов`язань за статтею 13 Конвенції залежить, зокрема, від характеру скарг заявника. Однак засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ від 5 квітня 2005 року у справі «Афанасьєв проти України» (заява № 38722/02)).

Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачено нормою матеріального права, або може скористатися можливістю вибору між декількома іншими способами захисту, якщо це не заборонено законом. Якщо ж спеціальними нормами конкретні способи захисту не встановлені, то особа має право обрати спосіб із передбачених статтею 16 ЦК України з урахуванням специфіки порушеного права й характеру правопорушення.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване (постанови від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17, пункт 39, від 15.10.2019 у справі № 911/3749/17, пункт 6.27, від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18, пункт 35, від 01.02.2020 у справі № 922/614/19, пункт 52, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, пункт 109). Вимога ж про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду шляхом укладення відповідного договору, є неефективним способом захисту прав особи. Зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, пункт 9.67; від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21, пункт 8.13; від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21, пункт 180, від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18, пункт 143).

З огляду на те, що на час звернення прокурора з позовом до господарського суду відповідний пункт додатку до рішення сесії Харківської міської ради уже реалізований та вичерпав свою дію виконанням, а саме шляхом укладення договору купівлі-продажу, визнання незаконним і скасування такого рішення не може забезпечити ефективного захисту прав територіальної громади та не призведе до поновлення прав територіальної громади м. Харкова, відновлення володіння, користування або розпорядження нею зазначеним майном.

Суд зазначає, що вимога про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду шляхом укладення відповідного договору, є неефективним способом захисту прав особи, оскільки зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням. Схожі за змістом правові висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 у справі №911/3681/17 (пункт 39), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 51), від 28.09.2022 у справі № 483/448/20 (пункт 9.67), від 05.07.2023 у справі №912/2797/21 (пункт 8.13), від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21 (пункт 180), від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 (пункт 143).

Крім того, обрання позивачем неналежного або неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові незалежно від інших встановлених судом обставин (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 92.5/642/19 (пункт 54), від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19 (пункт 99), від 22.06.2021 у справі №200/606/18 (пункт 76), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155)).

Також суд зауважує, що Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 11.06.2024 у справі №925/1133/18 зазначила наступне: "Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на тому, тому, що вимога про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду шляхом укладення відповідного договору, є неефективним способом захисту прав особи. Зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням" (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2022 у справі №483/448/20, пункт 9.67; від 05.07.2023 у справі №912/2797/21, пункт 8.13; від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21, пункт 180).

Таким чином вимоги прокурора про визнання незаконним та скасування п. 28 додатку до рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 21.02.2018 № 1008/18, визнання незаконним та скасування наказу начальника Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради від 27.11.2018 № 557 "Про оформлення договору купівлі-продажу", які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, враховуючи відмову суду в позові щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 27.11.2018 № 5653-В-С, не призведе до поновлення прав держави та територіальної громади м. Харкова, відновлення володіння, користування або розпорядження зазначеним майном, а отже, такі вимоги не є ефективним способом захисту права територіальної громади міста Харкова прокурором, в зв`язку із чим позовні вимоги в цій частині не підлягають задоволенню.

Щодо вимоги прокурора про витребування у ТОВ «МАРІЇНСЬКЕ» на користь Харківської міської об`єднаної територіальної громади в особі Харківської міської ради нежитлової будівлі літ.«А-1», загальною площею 197,2 кв.м., по вул. Мар`їнській, 2 у м. Харкові та припинення право власності ТОВ ««МАРІЇНСЬКЕ» на нежитлову будівлю літ.«А-1», загальною площею 197,2 кв.м., по вул. Мар`їнській, 2 у м. Харкові, суд зазначає наступне.

Відповідно до частин першої та другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Як правило, суб`єкт може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту його права чи інтересу. Такий спосіб здебільшого випливає із суті правового регулювання відповідних спірних правовідносин (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16 (пункт 5.6), від 06.02.2019 у справі № 522/12901/17-ц, від 02.07.2019 у справі № 48/340 (пункт 6.41), від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18 (пункт 48), від 28.01.2020 у справі № 50/311-б (пункт 91), від 19.05.2020 у справі № 922/4206/19 (пункт 43), від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (пункт 88), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 75), від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17 (пункт 55); див. також постанову Верховного Суду України від 10.09.2014 у справі № 6-32цс14).

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (статті 387, 388, 1212 ЦК України).

Предметом позову про витребування майна є вимога власника, який не є володільцем цього майна, до особи, яка заволоділа останнім, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Метою позову про витребування майна є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном, означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Велика Палата Верховного Суду зазначала, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою.

Тобто, у цивільному законодавстві під віндикаційним позовом слід розуміти вимогу про витребування власником свого майна із чужого незаконного володіння. Метою такого позову є повернення об`єкта права власності у володіння власника. Ознаками віндикаційного позову є: подається власником або титульним володільцем; стосовно індивідуально визначених речей; зміст позову становить вимога про повернення речі; річ перебуває у володінні іншої особи (відповідача); річ перебуває в чужому володінні незаконно.

Отже, саме задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, призводить до ефективного захисту прав власника саме цього майна (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2023 у справі № 633/408/18).

Разом з тим, саме застосування інституту віндикації зумовлює необхідність з`ясування судами також ознак добросовісності/недобросовісності у діях кінцевого набувача майна для забезпечення дотримання критерію пропорційності при втручанні у його майнові права.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 виснувала, що для розкриття критерію пропорційності велике значення має визначення судами добросовісності/недобросовісності набувача майна. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України). На необхідність оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово звертала увагу Велика Палата Верховного Суду (постанови від 26.06.2019 у справі № 669/927/16-ц, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18).

Можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19).

Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Недобросовісний набувач, навпаки, на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження не має права. Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку. Від добросовісного - лише в передбачених законом випадках. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача крім приписів статті 388 ЦК України слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18, від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17, від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди мають застосовувати під час розгляду справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) як джерела права, що передбачають й інші критерії, які мають бути дотримані суб`єктами публічного права під час втручання у право власності.

Суд зауважує, що добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар.

Водночас у справі, що розглядається, судом не встановлено обставин, які свідчили би про недобросовісність четвертого відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «МАРІЇНСЬКЕ», а прокурор, звертаючись з позовом у цій справі, також не наводив обставин, які б свідчили про недобросовісність четвертого відповідача, відтак суд констатує, що Товариство з обмеженою відповідальністю «МАРІЇНСЬКЕ» є добросовісним набувачем, в зв`язку із чим вимога про витребування у нього нерухомого майна не підлягає задоволенню.

При цьому вимога прокурора про припинення права власності та повернення нежитлових приміщень є похідною та, відповідно, не підлягає задоволенню через відмову в задоволенні позову про витребування майна.

Щодо правомірності представництва інтересів держави в суді прокурором по даній справі.

Статтею 131-1 Конституції України встановлено, що в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Пунктом 3 статті 131-1 Конституції передбачено, що на прокуратуру України покладається представництво інтересів держави в суді у виключних випадках та в порядку, що визначені законом.

Згідно з статтею 131-1 Конституції України організація і порядок діяльності органів прокуратури визначено законом.

Вимогами частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" визначено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Частиною 6 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачено, що під час здійснення представництва інтересів громадянина або держави у суді прокурор має право в порядку, передбаченому процесуальним законом та законом, що регулює виконавче провадження: звернутися до суду з позовом (заявою, поданням); вступати у справу, порушену за позовом (заявою, поданням) іншої особи; брати участь у розгляді справи; подавати цивільний позов під час кримінального провадження випадках та в порядку, визначених кримінальним процесуальним законом; брати участь у виконавчому провадженні при виконанні рішень у справі, в якій прокурором здійснювалося представництво інтересів громадянина або держави в суді; з дозволу суду ознайомлюватися з матеріалами справи в суді та матеріалами виконавчого провадження, робити виписки з них, отримувати безоплатно копії документів, що знаходяться у матеріалах справи чи виконавчого провадження.

Стаття 53 ГПК України встановлює, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Аналіз наведених законодавчих положень дає підстави для висновку, що виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття "інтерес держави".

Рішенням Конституційного Суду України у справі №3-рп/99 від 08.04.1999 висловлено правову позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо.

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.

З урахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріального або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Відтак, звернення до суду з позовом та пред`явлення позовних вимог до відповідача є правом особи, яким вона розпоряджається на власний розсуд.

Звертаючись до суду з відповідним позовом, прокурор, як особа, яка користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу, самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, у чому саме полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах або відсутність такого.

Системне тлумачення положень частин 3 - 5 статті 53 ГПК України і частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дозволяє дійти висновку, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

"Не здійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

"Здійснення захисту неналежним чином" виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Отже, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень. Разом з тим, що б інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

У даній справі прокурор звернувся з позовом до відповідачів в порядку статті 131-1 Конституції України, статті 53, 162-164 Господарського процесуального кодексу України, статті 23 Закону України "Про прокуратуру".

Обґрунтовуючи право на звернення до суду в інтересах держави у справі, що розглядається, прокурор зазначив, що Харківська міська рада представляє інтереси громади міста Харкова, однак у даному випадку вона є відповідачем у справі і саме вона вчинила дії, які негативно впливають на інтереси громади, так само як і Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради, а тому прокурор самостійно подав вказаний позов.

Звернення прокурора до суду у цих спірних правовідносинах спрямоване на дотримання встановленого Конституцією України принципу верховенства права, задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішення питання про передачу комунального майна у власність.

Суд зазначає, що захист інтересів держави в особі територіальної громади міста має здійснювати відповідна міська рада, проте, у разі, коли саме цей орган місцевого самоврядування вчинив дії у вигляді прийняття рішення, яке є незаконним та порушує інтереси держави в особі територіальної громади міста, правомірним є звернення до суду прокурора та визначення міської ради відповідачем, оскільки іншого органу місцевого самоврядування, який би міг здійснити захист інтересів держави в особі територіальної громади міста, не існує.

Аналогічна правова позиція викладена, зокрема у постановах Верховного Суду від 01.09.2020 у справі №922/1441/19, від 24.09.2020 у справі №922/3272/18 зі схожих правовідносин.

Встановлена Законом України "Про прокуратуру" умова про необхідність звернення прокурора до компетентного органу перед пред`явленням позову, спрямована на те, аби прокурор надав органу можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави. За позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.

Тобто, визначений частиною 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" обов`язок прокурора перед зверненням з позовом звернутись до компетентного органу стосується звернення до органу, який надалі набуде статусу позивача. Іншими словами, прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб`єкта лише тоді, коли той має повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, але не здійснює чи неналежно їх здійснює. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.06.2024 у справі №925/1133/18 дійшла таких висновків: 1) прокурор звертається до суду в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, якщо: орган є учасником спірних відносин і сам не порушує інтересів держави, але інший учасник порушує (або учасники порушують) такі інтереси; орган не є учасником спірних відносин, але наділений повноваженнями (компетенцією) здійснювати захист інтересів держави, якщо учасники спірних відносин порушують інтереси держави; 2) прокурор звертається до суду в інтересах держави як самостійний позивач, якщо: - відсутній орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; - орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є учасником спірних відносин і сам порушує інтереси держави.

На підставі вище наведеного та наявних в матеріалах справи доказів, а також аргументів прокурора, наведених ним у позові, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для звернення прокурора з даним позовом в інтересах держави як самостійний позивач.

Щодо принципу "належного урядування".

Водночас, аналізуючи практику Європейського суду з прав людини суд зазначає, що концепція "майна" в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися "правом власності", а відтак, і "майном". До таких активів може відноситися право оренди (рішення ЄСПЛ від 25.03.1999 у справі "Ятрідіс проти Греції", заява № 311107/96, п. 54).

Тобто, крім традиційної для України концепції власності (рухоме і нерухоме майно) та прав, що пов`язані з відносинами власності між особами (акції, інтелектуальна власність, тощо), власністю у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції є і оренда майна.

Так, частиною першою статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

ЄСПЛ, оцінюючи можливість захисту права особи за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося у зв`язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або щодо якого припускається, що воно було придбане незаконно (наприклад, рішення та ухвали ЄСПЛ у справах "Раймондо проти Італії" від 22 лютого 1994 року, "Філліпс проти Сполученого Королівства" від 5 липня 2001 року, "Аркурі та інші проти Італії" від 5 липня 2001 року, "Ріела та інші проти Італії" від 4 вересня 2001 року).

Отже, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і в оцінці дотримання "справедливого балансу" в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за яких майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

При цьому суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини як джерело права, відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".

Пунктами 32-35 рішення Європейського суду з прав людини від 24.06.2003 "Стретч проти Сполученого Королівства" визначено, що майном у зазначеній статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади. За висновком Європейського суду в зазначеній справі "наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила". Оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, у такому випадку мало місце "непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції.

Крім того, за змістом рішення Європейського суду з прав людини у справі "Рисовський проти України" суд підкреслює особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.

Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.

Також судом встановлено, що здійснюючи приватизаційну політику у відношенні ФОП Ткачука Р. В., Харківська міська рада та Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради діяли як органи публічної влади і повинні були ухвалювати свої рішення в межах чинних на той час законів. Вони мали виключні повноваження щодо встановлення умов приватизації та ухвалення необхідних для її проведення актів, не погоджуючи своїх дій та рішень з покупцями.

Покупці не мали і не могли мати можливості перевіряти правильність актів Харківської міської ради та Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради щодо приватизації ними майна.

Самі по собі допущені органами публічної влади порушення при визначенні умов та порядку приватизації не можуть бути безумовною підставою для визнання приватизаційних договорів недійсними, повернення приватизованого майна державі в порушення права власності покупця, якщо вони не допущені внаслідок винної, протиправної поведінки самого покупця.

Вказана правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 14.03.2007 у справі № 21-8во07 та Верховного Суду від 29.10.2019 у справі №905/2236/18.

З викладеного вбачається, що ФОП Ткачук Р. В. законним шляхом, добросовісно набув майно у власність, що підтверджується і самим прокурором, який у позовній заяві зазначив, що порушення інтересів держави полягає в недотриманні Харківською міською радою вимог законодавства.

При цьому, суд наголошує, що ці порушення мають виключно процедурний характер, а відтак відповідач мав правомірні очікування та правомірно набув право придбати спірне майно шляхом викупу.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 20 жовтня 2011 року у справі "Рисовський проти України" Суд підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення Європейського суду з прав людини у справах "Беєлер проти Італії", "Онер`їлдіз проти Туреччини", "Megadat.com S.r.l. проти Молдови", "Москаль проти Польщі"). Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок ("Лелас проти Хорватії", "Тошкуце та інші проти Румунії") і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси ("Онер`їлдіз проти Туреччини" та "Беєлер проти Італії").

Водночас, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatismutandis, рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки").

Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків ("Лелас проти Хорватії").

Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються ("Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки", "Ґаші проти Хорватії").

Отже, виникненню права власності у третього та четвертого відповідача, виходячи з національної системи регулювання підстав та порядку набуття такого права, слугувала та передувала активна участь в такому процесі Харківської міської ради, у зв`язку з чим право власності ФОП Ткачука Р. В. та Товариства з обмеженою відповідальністю «МАРІЇНСЬКЕ» є таким, що набуте законним шляхом, в порядку встановленому законом, тому на обґрунтоване переконання суду, відповідальність за порушення процедур розгляду заяви та перевірки її відповідності вимогам чинного законодавства України не може покладатися на особу, яка розраховувала на їх належність та легітимність.

Відповідно до статті 23 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", право власності на державне майно підтверджується договором купівлі-продажу, який укладається між покупцем та уповноваженим представником відповідного органу приватизації, а також актом приймання-передачі зазначеного майна.

Договір купівлі-продажу державного майна підлягає нотаріальному посвідченню та у випадках, передбачених законом, державній реєстрації.

Договір включає: назву підприємства, його адресу; відомості про продавця та покупця; ціну продажу об`єкта на аукціоні, за конкурсом або розмір викупу; взаємні зобов`язання продавця і покупця; номери їх розрахункових рахунків; назви і адреси банківських установ; умови внесення платежів.

До договору включаються зобов`язання сторін, які були визначені умовами аукціону, конкурсу чи викупу, відповідальність та правові наслідки їх невиконання.

Договір купівлі-продажу є підставою для внесення коштів у банківську установу на обумовлений договором рахунок як оплату за придбаний об`єкт приватизації.

У даному випадку, сторони уклали договір купівлі-продажу при їх вільному волевиявленні та вчинили дії, які свідчать про прийняття їх до виконання, тобто дії сторін спрямовані на реальне настання правових наслідків, а їх внутрішня воля відповідала зовнішньому її прояву.

Відповідно до вимог статті 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Частиною 6 статті 319 ЦК України встановлено, що Держава не втручається у здійснення власником права власності.

Таким чином, з моменту набуття права власності третім відповідачем на спірне майно, останньому належить право вільно розпоряджатися своїм майном.

Беручи до уваги практику Європейського суду з прав людини, з огляду на наявність ймовірних порушень процедури відчуження майна з боку органу місцевого самоврядування, та враховуючи, що самі по собі допущені органами публічної влади порушення (які прокурором обґрунтовано обставинами порушення органами місцевого самоврядування порядку розгляду заяв про приватизацію) не можуть бути безумовною підставою для визнання недійсним договорів купівлі-продажу в порушення права власності набувачів такого майна, оскільки вони не допущені внаслідок його винної, протиправної поведінки, натомість матеріали справи свідчать про виключно процедурні порушення прийнятого органами влади рішення, що не може бути наслідком позбавлення майна (законних сподівань на володіння майном) добросовісного набувача такого майна, оскільки це є надмірним тягарем для нього, та не поновить будь-яких порушених прав громади, суд дійшов висновку, що в даному випадку задоволення позову прокурора призведе до непропорційного втручання у право Товариства з обмеженою відповідальністю «МАРІЇНСЬКЕ» на мирне володіння майном, у зв`язку з чим відмовляє в задоволенні позову.

Також суд при прийнятті рішення виходить з наступного.

Статтею 129 Конституції України унормовано, що до основних засад судочинства відносяться, зокрема, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до приписів статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Суд зазначає, що предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права.

Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, яким суд керується при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.

Відповідно до статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Відповідно до ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Згідно зі ст. 78 ГПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Відповідно до ст. 79 ГПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Статтею 79 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005р.).

У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Надточий проти України" від 15.05.2008р. зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі. Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об`єктивного з`ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.

Із зазначеного вище вбачається, що відповідачами у встановленому законом порядку позовні вимоги прокурора спростовано повністю.

З огляду на вищевикладене, беручи до уваги наведені положення законодавства, встановлені судом обставини, зміст доводів учасників процесу та наявних доказів, суд дійшов висновку про те, що вимоги прокурора не підлягають задоволенню.

Судом враховується також, що Європейський суд з прав людини у справі «Проніна проти України» у рішенні від 18.07.2006 та у справі «Трофимчук проти України» у рішенні від 28.10.2010 зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент сторін. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Щодо витрат по сплаті судового збору.

Відповідно до ч. 1 ст. 129 ГПК України, судовий збір покладається: у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Вирішуючи питання розподілу судового збору господарський суд керується ст. 129 ГПК України, у зв`язку з чим витрати по сплаті судового збору покладаються на прокурора через те, що спір по справі вини саме з його вини.

На підставі викладеного та керуючись статтями 124, 129 Конституції України, 1, 2, 11, 13, 73-80, 86, 123, 129, 233, 236-238, 239, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

В позові відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено та підписано 11.11.2024.

Суддя Н.А. Новікова