Постанова

від 05.11.2024 по справі 495/11629/23

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/5106/24

Справа № 495/11629/23

Головуючий у першій інстанції Прийомова О.Ю.

Доповідач Комлева О. С.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05.11.2024 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі:

головуючого-судді Комлевої О.С.,

суддів: Вадовської Л.М., Сєвєрової Є.С.,

з участю секретаря Зєйналової А.Ф.к.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу адвоката Манової Інни Миколаївни, представника Комунального підприємства «Саратська центральна лікарня» Саратської селищної ради Білгород-Дністровського району Одеської області на рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 07 березня 2024 року, постановленого під головуванням судді Прийомової О.Ю., повний текст рішення складений 12 березня 2024 року, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Саратська центральна лікарня» Саратської селищної ради Білгород-Дністровського району Одеської області про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди, -

в с т а н о в и в:

У жовтні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Комунального підприємства «Саратська центральна лікарня» Саратської селищної ради Білгород-Дністровського району Одеської області про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди, в якому просила:

- визнати незаконним та скасувати наказ від 29 вересня 2023 року № 144/к «Про звільнення ОСОБА_1 » з Комунального підприємства «Саратська центральна лікарня» Саратської селищної ради Білгород Дністровського району Одеської області на підставі п. 6 ст. 36 КЗпП України;

- поновити ОСОБА_1 на посаді медичної сестри з переливання крові хірургічного відділення Комунального підприємства «Саратська центральна лікарня» Саратської селищної ради Білгород-Дністровського району Одеської області з 29 вересня 2023 року;

- стягнути з Комунального підприємства «Саратська центральна лікарня» Саратської селищної ради Білгород Дністровського району Одеської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 29 вересня 2023 року по день ухвалення рішення;

- стягнути з Комунального підприємства «Саратська центральна лікарня» Саратської селищної ради Білгород Дністровського району Одеської області на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 50000 грн.;

- витрати на правничу допомогу у розмірі 15000, 00 грн.

В обґрунтування своїх позовних вимог позивачка зазначила, що вона працювала на посаді медичної сестри з переливання крові хірургічного відділення в КП «Саратська центральна лікарня» Саратської селищної ради Білгород Дністровського району Одеської області.

29 вересня 2023 року наказом директора КП «Саратська ЦЛ» її було звільнено через відмову від продовження роботи у зв`язку із переведенням на посаду сестри медичної поліклінічного відділення, за п. 6 ст. 36 КЗпП України (підстава припинення трудового договору: відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв`язку із зміною істотних умов праці).

Підставою такого наказу став наказ директора КП «Саратська ЦЛ» від 07 вересня 2023 року № 126/к «Про зміну в організації праці», акту, доповідних тощо.

Позивачка вважає її звільнення незаконним, оскільки працівник не був повідомлений не пізніше ніж за 2 місяці до звільнення.

Позивачка надала директору довідку про вагітність та власноручно написану заяву про те, що вона перебуває у стані вагітності та звільнення вагітних жінок є неприпустимим.

Закон та судова практика покладають обов`язок доведення запровадження змін в організації виробництва і праці на роботодавця, тобто роботодавець зобов`язаний повідомити працівника у чому полягають зміни в організації виробництва, які призвели до змін істотних умов праці, які, можливо, будуть підставою для звільнення працівника з посади.

Відмова від переведення на іншу роботу, якщо така мала місце не може бути підставою для звільнення працівника за п. 6 ст. 36 КЗпП України, оскільки переведення на іншу роботу не є тотожним зміні істотних умов праці.

В зв`язку з подіями стосовно звільнення, вона стала знервована, в неї піднявся тиск, температура і вона вимушена була звертатися до лікарів.

Стала відчувати депресію, підвищену нервовість, постійний стрес та упадок сили, що привело до моральних страждань.

Також позивачка у зв`язку з неправомірними діями щодо її звільнення просила стягнути середньомісячну заробітну плату за час вимушеного прогулу.

З урахуванням вищевикладеного, позивачка звернулася до суду за захистом своїх порушених трудових прав.

Рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 07 березня 2024 року позов ОСОБА_1 задоволений частково.

Визнаний незаконним та скасований наказ від 29 вересня 2023 року № 144/к «Про звільнення ОСОБА_1 » з роботи через відмову від продовження роботи у зв`язку з переведенням на посаду сестри медичного поліклінічного відділення, за п.6 ст. 36 КЗпП України.

Поновлено ОСОБА_1 на посаді медичної сестри з переливання крові хірургічного відділення Комунального підприємства «Саратська центральна лікарня» Саратської селищної ради Білгород-Дністровського району Одеської області з 29 вересня 2023 року.

Стягнуто з Комунального підприємства «Саратська центральна лікарня» Саратської селищної ради Білгород-Дністровського району Одеської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 29 вересня 2023 року по день ухвалення рішення, тобто по 07 березня 2024 року у загальному розмірі 73 498 грн. з відрахуванням з даної суми податків та інших обов`язкових платежів.

Стягнуто з Комунального підприємства «Саратська центральна лікарня» Саратської селищної ради Білгород-Дністровського району Одеської області на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 10000 грн.

Допущене негайне виконання рішення, у відповідності до п.2,4 ч.1 ст. 430 ЦПК України в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі та стягнення заробітної плати з Комунального підприємства «Саратська центральна лікарня» Саратської селищної ради Білгород-Дністровського району Одеської області але не більше ніж за один місяць.

В задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Вирішено питання про судові витрати.

Не погодившись з рішенням суду, адвокат Манова І.М., представник Комунального підприємства «Саратська центральна лікарня» Саратської селищної ради Білгород-Дністровського району Одеської області звернулася до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати, ухвалити нове, яким в задоволені позову відмовити повністю, стягнути судові витрати, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права.

У обґрунтуванні своєї апеляційної скарги апелянт зазначає, що є неправомірними висновки суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 було безпідставно звільнено, так як вказані висновки спростовуються наявними в матеріалах справи доказами.

Також апелянт вважає, що позивачем на підтвердження доводів позовних вимог не надано до суду належних доказів.

Відзиву на апеляційну скаргу до суду надано не було.

Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду судового рішення.

В судове засідання, призначене на 05 листопада 2024 року ОСОБА_1 не з`явилася, була сповіщена належним чином (а.с. 219).

Від адвоката Каланжова В.І., представника ОСОБА_1 до суду надійшла заява про відкладення розгляду справи, у зв`язку із зайнятістю в інших судових провадженнях (а.с. 222-225).

Колегія суддів залишає заяву про відкладення розгляду справи без задоволення, з наступних підстав.

Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов`язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Таким чином, з врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2020 року у справі №348/1116/16-ц зазначив, що якщо сторони чи їх представники не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а не можливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи.

Як вбачається з матеріалів справи, справа в провадженні суду перебуває з квітня 2024 року, слухання справи неодноразово судом відкладалось, в тому числі також і за заявою адвоката Каланжова В.І., представника ОСОБА_1 .

При цьому, колегія суддів звертає увагу, що ОСОБА_1 особисто будучі повідомленою належним чином про розгляд справи, в судове засідання не з`явилася та не повідомила суд про причини своєї неявки в судове засідання.

Згідно зі ст.ст. 13, 43 ЦПК України, особа, яка бере участь у розгляді справи, розпоряджається своїми правами на власний розсуд, в тому числі й правом безпосередньої участі у справі.

Відповідно до ст. 44 ЦПК України, особи, які беруть участь у справі зобов`язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов`язки. Зловживання процесуальними правами не допускається.

Виходячи з вищевказаного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, усвідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності учасників, які не з`явилися в судове засідання.

Апеляційний суд з метою дотримання строків розгляду справи, вважає можливим слухати справу у відсутність сторін, які своєчасно і належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи, явка яких не визнавалась апеляційним судом обов`язковою.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення адвоката Манової І.М., представника Комунального підприємства «Саратська центральна лікарня» Саратської селищної ради Білгород-Дністровського району Одеської області, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Згідно ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

У відповідності до ст. 367ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до ст. 375ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Статтею 81 ЦПК України, передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_1 дійсно працювала на посаді медичної сестри з переливання крові хірургічного відділення в КП «Саратська центральна лікарня» Саратської селищної ради Білгород Дністровського району Одеської області.

29 вересня 2023 року наказом директора КП «Саратська ЦЛ» ОСОБА_1 була звільнена через відмову від продовження роботи у зв`язку із переведенням на посаду сестри медичної поліклінічного відділення, за п. 6 ст. 36 КЗпП України (підстава припинення трудового договору: відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв`язку із зміною істотних умов праці).

Підставою такого наказу став наказ директора КП «Саратська ЦЛ» від 07 вересня 2023 року № 126/к «Про зміну в організації праці», акту, доповідних (а.с. 12).

Позивач перебуває у стані вагітності, що підтверджується Консультативним висновком експерта від 19 вересня 2023 року (а.с 19).

ОСОБА_1 звернулася до Південного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці та отримала відповідь, відповідно до якої під час здійснення перевірки, будь яких підтверджень про наявність згоди ОСОБА_1 на переведення на іншу посаду надано не було через фактичну її відсутність.

Також зазначено, що зміни в організації виробництва і праці на підприємстві теж не проводились.

Отже, беручи до уваги з`ясовані під час проведення перевірки обставини, та керуючись правовим регламентуванням питань звільнення в умовах воєнного стану встановлено, що посадовими особами не забезпечено дотримання відповідного законодавства, що знайшло своє відображення у безпідставному застосуванні алгоритму звільнення відповідно до п.6 ст. 36 КЗпП України.

За наслідками позапланового заходу складено акт та у зв`язку з допущеними порушеннями законодавства про працю, фахівцем Південного міжрегіонального управління до посадових осіб Підприємства було вжито заходи реагування.

Разом з тим, поновлення порушених прав працівників може бути здійснено особою, що їх порушила.

Відмова ж роботодавця поновити порушені права працівника є ознакою трудового спору, механізм вирішення якого визначено КЗпП України, тому враховуючи вищезазначене, для вирішення спірних питань, позивачу рекомендовано звернутися до комісії по трудових спорах, а у разі незгоди з рішенням комісії із позовом до суду.

Задовольняючи частково позов ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив знаступного.

Відповідно до статті 5-1 КЗпП України держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

За ч. 1 ст. 21 КЗпП України, трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Частиною 3 статті 32 КЗпП України визначено, що у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці допускається зміна істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою.

Про зміну істотних умов праці - систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інших - працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці.

У відповідності до ст. 235 КЗпП України встановлено, що у разі звільнення без законної підстави працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Виконання рішення про поновлення на роботі вважається закінченим з моменту видачі наказу про поновлення працівника на роботі та фактичного допуску працівника, поновленого на роботі рішенням суду, до виконання попередніх обов`язків.

При цьому працівник повинен бути обізнаним про наявність наказу про його поновлення на роботі і йому повинно бути фактично забезпечено доступ до роботи і можливості виконання своїх обов`язків.

Відповідно до ст. 236 КЗпП України, у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

Згідно із ч. 4 ст. 32 КЗпП України, якщо колишні істотні умови праці не може бути збережено, а працівник не згоден на продовження роботи в нових умовах, то трудовий договір припиняється за п. 6 ст. 36 цього Кодексу.

Суд при цьому зазначає, що відповідно до п. 2 «Прикінцевих положень» КЗпП України під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».

На підставі ч. 3 ст. 1 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» від 15.03.2022 року № 2136-IX, у період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю у частині відносин, врегульованих цим Законом.

Так, за ч. 2 ст. 3 Закону, у період дії воєнного стану норми ч. 3 ст. 32 КЗпП та інших законів України щодо повідомлення працівника про зміну істотних умов праці не застосовуються.

Статтею 36 КЗпП України визначено підстави припинення трудового договору, кожна з яких є самостійною.

У п. 6 ч. 1 ст. 36 КЗпП України передбачено, що підставами припинення трудового договору є відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв`язку із зміною істотних умов праці.

Судом звернута увага, що питання про те, які саме обставини впливають на зміну істотних умов праці, чинним законодавством не врегульовано, оскільки в ньому відсутній їх вичерпний перелік.

Зокрема, тлумачення того, що може бути підставою для зміни істотних умов праці наведено в п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 року № 9 «Про практику розгляду трудових спорів», відповідно до якого припинення трудового договору за п. 6 ст. 36 КЗпП України при відмові працівника від продовження роботи зі зміненими істотними умовами праці може бути визнане обґрунтованим, якщо зміна істотних умов праці при провадженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою викликана змінами в організації виробництва і праці (раціоналізацією робочих місць, введенням нових форм організації праці, у тому числі перехід на бригадну форму організації праці, і, навпаки, впровадженням передових методів, технологій тощо).

Суд обґрунтовано погодився з доводами представника позивача про те, що необхідно розмежовувати поняття зміни в організації виробництва і праці та зміна істотних умов праці.

Зміна істотних умов праці за своїм змістом не тотожна звільненню у зв`язку зі зміною організації виробництва і праці, скороченням чисельності або штату працівників, оскільки передбачає продовження роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою, але за новими умовами праці (постанова Верховного Суду від 23.11.2020 року у справі № 333/67/19, постанова від 11.09.2020 року у справі № 215/2330/19).

Водночас, судом зазначено, що зміна істотних умов праці може бути визнана законною тільки у тому випадку, якщо буде доведено наявність змін в організації виробництва і праці (постанова Верховного Суду від 16.01.2019 року у справі № 582/1001/15).

Якщо такі зміни не вводяться, власник не має права змінити істотні умови праці.

В оспорюваному наказі № 144/к від 29.09.2023 року «Про звільнення ОСОБА_1 » відповідачем зазначається безпосередня підстава таких змін наказ директора КП «Саратська ЦЛ» від 07 вересня 2023 року № 126/к «Про зміни в організації праці», акт від 07 вересня 2023 року, доповідні ОСОБА_2 , завідувачки поліклиничного відділення від 25-28 вересня 2023 року (а.с. 12).

Під змінами в організації виробництва і праці слід розуміти об`єктивно необхідні дії власника або уповноваженого ним органу, обумовлені, за загальним правилом, впровадженням нової техніки, нових технологій, вдосконаленням структури підприємства, установи, організації, режиму робочого часу, управлінської діяльності, що спрямовані на підвищення продуктивності праці, поліпшення економічних і соціальних показників, створення безпечних умов праці, поліпшення її санітарно-гігієнічних умов.

Судом вірно встановлено, що представником відповідача не було надано до суду доказів, які б давали підстави вважати, що відбулися зміни в організації виробництва і праці у КП «Саратська ЦЛ», що призвело до істотних змін в умовах праці ОСОБА_1 .

Також суд надав належну оцінку поясненням свідків ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , які були допитані у судовому засіданні, та які пояснили, що пройшло перепрофілювання посади сестри медичної з переливання крові хірургічного відділення на 1,0 посади сестри медичної, умови праці, заробітна плата не змінилася.

Колегія суддів погоджується з висновками суду про те, що відповідачем не було доведено дійсної наявності змін в організації виробництва і праці, які могли б стати беззаперечною підставою для запровадження змін в істотних умовах праці позивача, що виразилось у зміні режиму її роботи.

При цьому, судом звернуто увагу, що у спорі працівника з роботодавцем про незаконність звільнення за п. 6 ст. 36 КЗпП України, обов`язок довести, що працівник відмовився від продовження роботи у зв`язку зі зміною істотних умов праці покладається саме на власника або уповноважений ним орган (постанова Верховного Суду від 23.11.2020 року у справі № 333/5567/19).

З урахуванням вимог трудового законодавства у справах, у яких оспорюється незаконність звільнення, саме відповідач повинен довести, що звільнення відбулося без порушення законодавства про працю.

Закон детально не регламентує порядок відмови працівника від продовження роботи у зв`язку із зміною істотних умов праці і не встановлює, що передбачена п.6 ст.36 КЗпП України незгода працівника продовжувати роботу з такими змінами в нових умовах має бути у письмовій формі.

Як вбачається з матеріалів справи належних та допустимих доказів на підтвердження того, що позивачка була ознайомлена з наказом № 126/к від 07.09.2023 року, а також наявності відмітки про відмову позивачки продовжувати роботу у зв`язку зі зміною істотних умов праці відповідачем до суду надано не було.

Доказів на підтвердження наявності незгоди ОСОБА_1 з такими змінами, також матеріали справи не містять.

З урахуванням вищевикладеного та встановивши, що ОСОБА_1 не надавала відповідачу письмову відмову від продовження роботи у зв`язку зі зміною істотних умов праці, фактично зміни істотних умов праці у розумінні ч. 3 ст. 32 КЗпП України не відбулось, суд дійшов до вірного висновку про відсутність правових підстав для звільнення ОСОБА_1 із займаної посади на підставі п. 6 ст. 36 КЗпП України.

Колегія суддів, на підставі встановлених судом обставин погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 була безпідставно звільнена на підставі п. 6 ст. 36 КЗпП України, у зв`язку з відмовою від продовження роботи у зв`язку з переведенням на посаду сестри медичної поліклінічного відділення за п.6 ст. 36 КЗпП України, оскільки наказ № 144/к від 29.09.2023 року, що став підставою такого звільнення є неправомірним та таким, що підлягає скасуванню.

За змістом ч. 2 ст. 235 КЗпП України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Вимушений прогул це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати.

У випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв`язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, встановленими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (зі змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 1995 року №348).

Пунктом 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати № 100, який затверджений Постановою КМУ від 08.02.1995 року, передбачено що середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.

Позивачка звільнена з роботи 29 вересня 2023 року, тобто з цього часу було порушено її трудові права і поновлюються вони судом 07 березня 2024 року, тому саме цей період, тобто з дня наступного за днем звільнення до дня ухвалення судового рішення, і слід визнати вимушеним прогулом.

Згідно розрахунку середньоденного заробітку, позивачу було нараховано 25112, 97 грн., а за липень 2023 року 12980, 30 грн.; за серпень 2023 року 11519, 03 грн.

Всього за два місяці 24499, 33 грн., за відпрацьованих 61 день. Середньомісячний заробіток позивача складає: 12 249,67 грн. (12980, 30 грн. + 11519, 03 грн. : 2).

Середньоденний заробіток позивача відповідно довідки КП «Саратська центральна лікарня» складає 405,05 грн.

Колегія суддів вважає обґрунтованими висновки суду про те, що стягненню на користь позивача підлягає середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 29 вересня 2023 року по день ухвалення рішення 07 березня 2024 року у розмірі 73498 грн. ( 5 місяців 7 днів).

Згідно з п. 2, 4 ч.1 ст. 430 ЦПК України рішення про поновлення незаконно звільненого працівника та про присудження працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах платежу за один місяць слід допустити до негайного виконання.

Щодо стягнення моральної шкоди, судом зазначено наступне.

На підставі ст. 237-1 КЗпП України, відшкодування роботодавцем моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав, у тому числі внаслідок дискримінації, мобінгу (цькування), факт якого підтверджено судовим рішенням, що набрало законної сили, призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

Відповідно до роз`яснень викладених в Постанові Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року № 4 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування моральної шкоди» під моральною шкодою слід розуміти витрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

При з`ясуванні питання щодо відшкодування моральної шкоди, суд повинен з`ясувати чим підтверджується факт заподіяння моральних страждань, або втрат немайнового характеру, за яких обставин вони заподіяні, в якій грошовій сумі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить.

Підставою для відшкодування моральної шкоди згідно із вказаною статтею є факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

У пункті 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (з відповідними змінами) роз`яснено, що згідно статтею 237-1 КЗпП України, за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконне звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров`я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов`язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 зазначила, що завдана їй моральна шкода обумовлюється моральними стражданнями внаслідок порушення її законного права на своєчасне отримання заробітної плати, втрати нормальних життєвих зв`язків, що в теперішній час потребує додаткових зусиль для організації свого життя.

Судом обґрунтовано були взяті до уваги доводи позивачки щодо стягнення моральної шкоди, оскільки ОСОБА_1 безсумнівно переживає моральні страждання, у зв`язку зі звільненням, що потребувало додаткових зусиль для з`ясування усіх обставин для встановлення істини, що зумовлює напруженість, стреси, те, що вона знаходилася у стані вагітності.

З врахуванням фактичних обставин справи, характеру та обсягу спричинених моральних страждань, принципів справедливості, добросовісності та розумності, з урахуванням доведеності вини відповідача у спричиненні відповідачу моральної шкоди, суд на законних підставах визначив позивачці відшкодування відповідачем моральної шкоди у розмірі 10000 грн.

На підставі вищевикладеного, суд встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, вірно застосувавши норми матеріального права, оцінивши докази у справі, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному їх дослідженні, прийшов до обґрунтованого висновку про визнаннянезаконним та скасування наказу від 29 вересня 2023 року № 144/к «Про звільнення ОСОБА_1 » з роботи через відмову від продовження роботи у зв`язку з переведенням на посаду сестри медичного поліклінічного відділення, за п.6 ст. 36 КЗпП України, поновивши ОСОБА_1 на посаді медичної сестри з переливання крові хірургічного відділення Комунального підприємства «Саратська центральна лікарня» Саратської селищної ради Білгород-Дністровського району Одеської області з 29 вересня 2023 року, стягнувши з Комунального підприємства «Саратська центральна лікарня» Саратської селищної ради Білгород-Дністровського району Одеської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 29 вересня 2023 року по день ухвалення рішення, тобто по 07 березня 2024 року у загальному розмірі 73 498 грн. з відрахуванням з даної суми податків та інших обов`язкових платежів, стягнувши з Комунального підприємства «Саратська центральна лікарня» Саратської селищної ради Білгород-Дністровського району Одеської області на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 10000 грн. та допустивши негайне виконання рішення, у відповідності до п. 2, 4 ч. 1 ст. 430 ЦПК України в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі та стягнення заробітної плати з Комунального підприємства «Саратська центральна лікарня» Саратської селищної ради Білгород-Дністровського району Одеської області але не більше ніж за один місяць.

Висновки суду відповідають вимогам закону, на які посилався суд під час розгляду справи і фактичним обставинам по справі, а також підтверджується зібраними по справі доказами.

З вказаними висновками суду першої інстанції погоджується колегія суддів апеляційної інстанції.

При цьому, суд першої інстанції при застосуванні норм права до вказаних правовідносин вірно врахував висновки щодо застосування норм матеріального права, викладених у постановах Верховного Суду.

Доводи апеляційної скарги адвоката Манової І.М., представника Комунального підприємства «Саратська центральна лікарня» Саратської селищної ради Білгород-Дністровського району Одеської області про те, що є неправомірними висновки суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 було безпідставно звільнено, так як вказані висновки спростовуються наявними в матеріалах справи доказами, колегія суддів залишає без задоволення, оскільки вважає, що вказані доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди апелянта із висновками суду першої інстанції щодо встановлених обставин справи, ці доводи були предметом перевірки суду першої інстанції, який дав їм повну, всебічну та об`єктивну оцінку у своєму рішенні, проте повноваження суду апеляційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі «Пономарьов проти України» (Заява № 3236/03).

Крім того, зазначені доводи не вказують на порушення судом норм матеріального та процесуального права та на незаконність судового рішення, і не є визначальними при ухваленні рішення.

Інші доводи апеляційної скарги також не є суттєвими, та такими, що не підлягають задоволенню.

Згідно з ч.2 ст.77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч.2 ст.43 ЦПК України обов`язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі.

За вимогами ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи.

Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Одночасно, апеляційний суд звертає увагу на те, що за положеннями ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

За правилами ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України).

Належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв`язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.

Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об`єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.

Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.

Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

За ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Нових доказів на підтвердження доводів апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції надано не було.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32).

Пункт 1ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41).

Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів розглянувши справу в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги на момент винесення судового рішення, вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи не допустив, рішення суду відповідає фактичним обставинам справи, а наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують.

За таких обставин, доводи апеляційної скарги є безпідставними, всі доводи були розглянуті судом першої інстанції при розгляді справи, та їм була надана відповідна правові оцінка, а тому суд апеляційної інстанції прийшов до висновку про те, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для ухвалення нового рішення - не має.

Судова колегія, розглянувши справу прийшла до висновку, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, в зв`язку з чим апеляційний суд залишає без задоволення апеляційну скаргу і залишає рішення без змін.

Керуючись ст.ст. 368, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу адвоката Манової Інни Миколаївни, представника Комунального підприємства «Саратська центральна лікарня» Саратської селищної ради Білгород-Дністровського району Одеської області - залишити без задоволення.

Рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 07 березня 2024 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складений 11 листопада 2024 року.

Головуючий

---

О.С. Комлева

Судді

---

Л.М. Вадовська

---

Є.С. Сєвєрова