Ухвала

від 31.10.2024 по справі 343/1869/23

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

31 жовтня 2024 року

м. Київ

справа № 343/1869/23

провадження № 61-5807св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І.,

суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач),Пархоменка П. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Тяпчанський ліцей імені Ольги Дучимінської Долинської міської ради Івано-Франківської області,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Долинського районного суду Івано-Франківської області від 26 жовтня 2023 року у складі судді Монташевич С. М., ухвалу Івано-Франківського апеляційного суду від 21 березня 2024 та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 21 березня 2024 року у складі колегії суддів: Василишин Л. В., Максюти І. О., Фединяк В. Д.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2023 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до Тяпчанського ліцею імені Ольги Дучимінської Долинської міської ради Івано-Франківської області (далі - Тяпчанський ліцей) про визнання протиправним і скасування наказу про звільнення та поновлення на роботі.

Позов мотивований тим, що вона працювала на посаді вчителя початкових класів Тяпчанського ліцею на умовах. На роботу вона була прийнята на умовах безстрокового договору.

18 травня 2020 року на виконання пункту 2 частини третьої розділу X «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про повну загальну середню освіту» її було переведено на строковий трудовий договір. Наказом від 14 лютого 2021 року № 70-к «Про продовження трудових відносин» з нею продовжено трудові відносини на умовах строкового трудового договору з 01 липня 2021 року по 30 червня 2022 року. Наказом від 09 червня 2022 року № 89-к «Про продовження строкового трудового договору з ОСОБА_1 » їй було продовжено строковий трудовий договір на час перебування в соціальній відпустці з 01 липня 2022 року по 27 серпня 2022 року.

Вважає наказ про звільнення незаконним, оскільки вона бажала продовжити трудові відносини, про що зверталась в усній та письмовій формі до відповідача. На що листом від 07 червня 2022 року № 114/04-07 її було повідомлено, що з нею був укладений строковий трудовий договір терміном на один рік та відповідно до пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України є підставою для припинення трудового договору. Крім того, оскільки між сторонами неодноразово переукладалися строковий договір, відповідно до частини другої статті 39-1 КЗпП України такий договір необхідно вважати таким, що укладений на невизначений строк.

Рішенням Конституційного Суду України від 07 лютого 2023 року № 1-р/2023 визнано неконституційним абзац третій частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту».

ОСОБА_2 просила суд:

поновити строк звернення до суду як пропущений з поважних причин;

визнати протиправним та скасувати наказ Тяпчанського ліцею від 09 червня 2022 року № 90-к «Про звільнення ОСОБА_1 »;

поновити її на посаді вчителя початкових класів з 28 серпня 2022 року;

стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Долинського районного суду Івано-Франківського від 26 жовтня 2023 року, залишеним без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 21 березня 2024 року, у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що на виконання вимог абзацу 3 частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту» в редакції від 16 січня 2020 року, який набрав чинності 18 березня 2020 року, позивача було повідомлено про припинення з нею безстрокового трудового договору як з особою, яка досягла пенсійного віку та якій виплачується пенсія за віком, а також про можливість укладення строкового трудового договору. ОСОБА_1 висловила свою згоду на продовження трудових відносин на умовах строкового трудового договору з 01 липня 2021 року по 30 червня 2022 року, про що подала свідчать власноруч написані заяви. У зв`язку з цим з 01 липня 2021 року її було переведено з безстрокового трудового договору на строковий та продовжено з нею трудові відносини на умовах строкового трудового договору. З відповідними наказами позивач була ознайомлена. Накази від 18 травня 2020 року № 68-к «Про переведення на строковий трудовий договір», від 14 червня 2021 року № 70-к «Про продовження трудових відносин», які вона не оскаржувала, обставини щодо отримання пенсії за віком не заперечила.

Про припинення строкового трудового договору з 01 липня 2022 року ОСОБА_1 було повідомлено ще 28 квітня 2022 року, про що вона власноруч розписалася. Також їй було надано можливість обрати чи звільнити її по закінченню основної щорічної відпустки, чи по закінченню строкового трудового договору з виплатою компенсації за невикористану основну щорічну відпустку.

Наказом № 90-к від 09 червня 2022 року ОСОБА_1 звільнено з посади вчителя початкових класів у зв`язку з закінченням строкового трудового договору 27 серпня 2022 року (останній день відпустки). Після повідомлення ОСОБА_1 про звільнення її з роботи, вона до ліцею не з`являлася, на телефонні дзвінки не відповідала, тому накази від 09 червня 2022 року № 88-к, 89-к, № 90-к були направлені їй рекомендованим листом з цінним вкладенням, на підтвердження чого в матеріалах справи містяться відповідні докази.

Щодо дотримання вимог відповідачем в частині видачі працівнику в день звільнення трудової книжки та проведення розрахунку, суд встановив, що запис про звільнення у трудову книжку ОСОБА_1 не внесено, оскільки така відсутня у розпорядженні Тяпчанського ліцею, що підтверджується актом № 1 від 01 грудня 2020 року.

Доводи позивача про те, що переукладений з нею строковий трудовий договір у силу частини другої статті 39-1 КЗпП вважається таким, що був укладений на невизначений строк, є безпідставними, оскільки норми статті 39-1 КЗпП не підлягають застосуванню при вирішенні цього спору, так як порядок прийняття на роботу педагогічних працівників, які досягли пенсійного віку, був врегульований чинною станом на червень-серпень 2022 року статтею 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту», якою передбачено, що такі працівники працюють виключно на підставі строкових трудових договорів. Тому договір з ОСОБА_1 не може вважатись укладеним на невизначений строк.

Відхилено посилання позивача на рішення Конституційного Суду від 07 лютого 2023 року у справі № 1-5/2020(118/20), яким визнано неконституційним абзац 3 частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту», оскільки згідно із частиною другою статті 152 Конституції України положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. У рішенні Конституційного Суду від 07 лютого 2023 року у справі № 1-5/2020(118/20) встановлено, що абзац 3 частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту» від 16 січня 2020 року № 463-IX не відповідає Конституції України та втрачає чинність із дня ухвалення Судом цього Рішення. Вказане рішення набрало чинності 07 лютого 2023 року.

Отже, на час укладання строкового трудового договору та на час звільнення позивача 27 серпня 2022 року у зв`язку із закінченням строку трудового договору абзац 3 частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту» був чинним.

Позивач просила поновити строк звернення до суду з позовом як пропущений з поважних причин, проте оскільки наявні підстави для відмови у задоволенні позову за необґрунтованістю позовних вимог, суд не вирішує питання про поновлення строку звернення з позовом до суду.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, що дії відповідача відповідають нормам трудового законодавства та не порушили прав ОСОБА_1 , звільнення якої відбулось відповідно до вимог чинного законодавства.

Основним аргументом ОСОБА_1 є те, що рішенням Конституційного суду України від 07 лютого 2023 року у справі № 1-5/2020(118/20) визнано неконституційним абзац 3 частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту», проте суд першої інстанції правильно вказав, що такі доводи не є слушними в силу вимог часини другої статті 152 Конституції України, якою передбачено, що закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Щодо тверджень в апеляційній скарзі про те, що переукладений з нею строковий трудовий договір у силу частини другої статті 39-1 КЗпП вважається таким, що був укладений на невизначений строк і звільнення за закінченням строку договору є неправомірним, то такі також не заслуговують на увагу, оскільки за вказівкою закону такі договори повинні були бути тільки строковими.

Ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 21 березня 2024 року відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про призначення судової почеркознавчої експертизи.

Аргументи учасників справи

18 квітня 2024 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Долинського районного суду від 26 жовтня 2023 року, ухвалу та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 21 березня 2024 року, у якій просила оскаржені судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що наказ про її звільнення прийнятий з порушенням трудового законодавства та без дотримання вимог Галузевої угоди, укладеної 26 травня 2021 року між Міністерством освіти і науки України, Профспілками працівників освіти і науки України та Всеукраїнським об`єднанням організацій роботодавців у галузі вищої освіти на 2021-2025 роки. Крім того, з самим наказом про звільнення вона не була ознайомлена та не отримала ані в день видання, ані в день її звільнення.

До набрання рішенням суду першої інстанції законної сили ухвалено рішення Конституційного Суду України від 07 лютого 2023 року у справі № 1-5/202/(4 88/20), яким встановлено, що абзац третій частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту» від 16 січня 2020 року № 463, який був покладений в основу оскаржуваних рішень, не відповідає Конституції та втрачає чинність. Зазначене рішення підлягає застосуванню до цих спірних правовідносин відповідно до частини другої статті 5 ЦК України. У цьому випадку Конституційний Суд України скасовує передбачене статтею 22 зазначеного Закону та Прикінцевими та перехідними положеннями до нього зобов`язання роботодавця - припинити безстроковий трудовий договір з педагогічними працівниками, яким виплачується пенсія, за віком, до 01 липня 2020 року та припис щодо укладення з цими працівниками строкових трудових договорів. Після ухвалення рішення Конституційного Суду України у неї виникла можливість привести строковий трудовий договір у відповідність із чинним трудовим законодавством, зокрема перевести у безстроковий, тому вона звернувся до суду з відповідним позовом.

Апеляційний суд не звернув увагу, що Об`єднана палата Касаційного цивільного суду застосовувала рішення Конституційного Суду України ухвалені після прийняття судових рішень суду, що переглядалися касаційним судом (див.: постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року у справі № 688/1619/17-ц (провадження

№ 61-24783св18) та постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/9278/16-ц (провадження № 61-33331сво18). Такий підхід відображає розумну передбачуваність судового рішення, оскільки дозволяє уникнути ситуації, за якої при вирішенні справи застосовано неконституційну норму і особа позбавлена переглянути таке рішення суду за виключними обставинами.

Лише у разі незгоди з продовженням трудових відносин на умовах строкового трудового договору педагогічні працівники, яким виплачується пенсія за віком, звільняються на підставі пункту 9 частини першої статті 36 КЗпП України, тобто одностороння незгода з вказаним пунктом не передбачається, тоді як її наміри працювати підтверджуються поданою нею заявою.

Відмовляючи у задоволенні клопотання про призначення почеркознавчої експертизи, апеляційний суд не використав усіх процесуальних можливостей при вирішенні справи, не сприяв стороні у реалізації процесуальних прав. Відсутність почеркознавчої експертизи не дає змогу встановити справжність її підпису у журналі обліку видачі подання до відділу пенсійного забезпечення під № 5, а відтак неможливо встановити істину де знаходиться її трудова книжка.

20 травня 2024 року Тяпчанський ліцей подав до Верховного Суду відзив, у якому просив у задоволенні касаційної скарги відмовити, а оскаржені судові рішення залишити без змін.

Відзив мотивовано тим, що ОСОБА_1 вказує, що наказ про її звільнення прийнято без дотримання вимог Галузевої угоди, укладеної 26 травня 2021 року між Міністерством освіти і науки України, Профспілками працівників освіти і науки України та Всеукраїнським об`єднанням організацій роботодавців у галузі вищої освіти на 2021-2025 роки, проте не уточнює що саме було порушено.

Велика Палата Верховного Суду наголошує, що правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ. Відтак застосування рішення Конституційного Суду України, яке ухвалене вже після прийняття судових рішень суду у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року в справі № 688/1619/17-ц (провадження № 61-24783св18) та постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/9278/16-ц (провадження № 61-33331сво18) було обумовлено необхідністю захисту гарантій, закріплених у статтях 55, 129, 129-1 Конституції України, статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статті 18 ЦПК України, оскільки дії державною виконавця щодо повернення без виконання з мотивів несплати авансового внеску ухвали суду про накладення арешту на майно не можуть вважатись правомірними. Проте зазначені висновки не містять аналогічні обставини і не врегульовують подібні правовідносини, оскільки справи, на які посилається скаржник, і спір, який розглядається, є різними за своєю суттю. Правовідносини, які були предметом перегляду касаційним судом та на які посилається позивач, стосувалися саме забезпечення виконання судового рішення і тому Верховний Суд застосував рішення Конституційного Суду України, яке ухвалене вже після прийняття судових рішень суду.

Положення статті 39-1 КЗпП не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки порядок прийняття на роботу педагогічних працівників, які досягли пенсійного віку, був врегульований чинною станом на червень-серпень 2022 року редакцією статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту», якою передбачено, що такі працівники працюють виключно на підставі строкових трудових договорів, тому договір з позивачем не може вважатись укладеним на невизначений строк.

03 червня 2024 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду письмові пояснення на відзив, які мотивовані тим, що відповідач порушив Галузеву угоду. Зокрема пунктом 5.3.7. угоди передбачено недопущення переукладення безстрокового трудового договору на строковий з підстав досягнення працівником пенсійного віку з ініціативи власника (крім наукових та науково-педагогічних працівників), однак цього відповідач не взяв до уваги.

Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 02 травня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі.

В ухвалі вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України (порушення норм процесуального права), пунктами 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України, для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 06 вересня 2023 року у справі № 158/2439/22, від 02 серпня 2018 року у справі № 465/2454/16-ц, відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах та порушення норм процесуального права).

Ухвалою Верховного Суду від 17 червня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 18 жовтня 2024 року докази, подані Тяпчанським ліцеєм іменем, а саме - висновок експертного дослідження від 17 квітня 2024 року № ЕД-19/109-24/5049-ПЧ повернуто.

Фактичні обставини

Суди встановили, що ОСОБА_1 з 11 листопада 1974 року працювала в Тяпчанській восьмирічній школі, яка на цей час реорганізована в Тяпчанський ліцей.

Вона є особою, яка досягла пенсійного віку та отримує пенсію за віком.

На виконання пункту 2 частини третьої розділу X «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про повну загальну середню освіту» від 16 січня 2020 року № 463-IX, наказом від 18 травня 2020 року № 68-к «Про переведення на строковий трудовий договір» ОСОБА_1 переведено з безстрокового договору на строковий трудовий договір.

Наказом від 14 червня 2021 року № 70-к «Про продовження трудових відносин» продовжено трудові відносини з ОСОБА_1 на умовах строкового трудового договору з 01 липня 2021 року по 30 червня 2022 року.

Наказом від 21 квітня 2022 року № 57-к «Про створення тарифікаційної комісії» створено тарифікаційну комісію для проведення попередньої тарифікації педагогічних працівників закладу освіти на 2022-2023 навчальний рік та затверджено її склад. Тарифікаційній комісії наказано: провести попередній розподіл педагогічного навантаження серед педагогічних працівників ліцею на 2022-2023 навчальний рік з дотриманням чинного законодавства у галузі освіти; повідомити педагогічних працівників, які досягли пенсійного віку та яким виплачується пенсія за віком, про рішення керівника закладу освіти про продовження або непродовження трудових відносин із ними.

Листом від 26 квітня 2022 року № 86/04-07 ОСОБА_1 повідомлено про припинення строкового трудового договору з 01 липня 2022 року. Також їй було надано можливість обрати, чи звільнити її по закінченню основної щорічної відпустки або по закінченню строкового трудового договору з виплатою компенсації за невикористану основну щорічну відпустку.

Листом від 07 червня 2022 року № 14/04-07 директор ліцею повідомив ОСОБА_1 , що з нею 01 липня 2021 року укладено строковий трудовий договір терміном на 1 рік, який погоджено згідно з пункту 2 частини першої статті 23 КЗпП, що є підставою для припинення трудового договору.

Відповідно до наказу від 09 червня 2022 року №88-к «Про надання соціальної відпустки ОСОБА_1 » вчителю початкових класів ОСОБА_1 , яка має повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи «А» І групи, надано щорічну соціальну невикористану додаткову оплачувану відпустку тривалістю 80 календарних днів з 09 червня 2022 року по 27 серпня 2022 року.

Наказом від 09 червня 2022 року № 89-к «Про продовження строкового трудового договору з ОСОБА_1 » продовжено строковий трудовий договір з ОСОБА_1 на час її перебування у відпустці з 01 липня 2022 року по 27 серпня 2022 року.

Наказом від 09 червня 2022 року № 90-к ОСОБА_1 звільнено з посади вчителя початкових класів з 27 серпня 2022 року в зв`язку із закінченням строкового трудового договору.

У зв`язку з відсутністю ОСОБА_1 на роботі, накази № 88-к, 89-к та № 90-к від 09 червня 2022 року були направлені на адресу її проживання рекомендованим листом з цінним вкладенням.

Позиція Верховного Суду

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду заслухав суддю-доповідача, перевірив наведені у касаційній скарзі доводи, за результатами чого робить висновок про наявність правових підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення (стаття 152 Конституції України).

Суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України (частини перша - третя статті 10 ЦПК України).

Відповідно до частини шостої статті 10 ЦПК України якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому випадку суд після ухвалення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України.

Отже, зміст частини шостої статті 10 ЦПК України свідчить, що суд не застосовує закон чи інший правовий акт, який суперечить Конституції України, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії, незалежно від наявності (відсутності) рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності такого закону чи іншого правового акта та стадії розгляду справи.

При цьому відсутність рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності такого закону чи іншого правового акта має правовий наслідок у вигляді звернення судом, після ухвалення рішення у справі, до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України.

Слід зазначити, що аналогічні положення також передбачені у частинах третій, четвертій статті 7 КАС України та частині шостій статті 11 ГПК України.

Згідно з частиною третьої статті 21 КЗпП України особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення та організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.

16 січня 2020 року прийнято Закон України «Про повну загальну середню освіту» № 463-IX (далі - Закон), яким визначено правові, організаційні та економічні засади функціонування і розвитку системи загальної середньої освіти.

У частині другій статті 22 Закону визначено, що педагогічні працівники мають права, визначені Законом України «Про освіту», цим Законом, законодавством, колективним договором, трудовим договором та/або установчими документами закладу освіти.

Педагогічні працівники закладів освіти приймаються на роботу за трудовими договорами відповідно до вимог цього Закону та законодавства про працю.

Педагогічні працівники державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, які досягли пенсійного віку та яким виплачується пенсія за віком, працюють на основі трудових договорів, що укладаються строком від одного до трьох років.

Засновники приватних та корпоративних закладів освіти самостійно визначають порядок укладання трудових договорів, у тому числі строкових, з особами, які приймаються на посади працівників відповідних закладів освіти відповідно до вимог цього Закону та законодавства про працю.

Отже, педагогічних працівників закладів загальної середньої освіти, за загальним правилом, приймають на роботу в спосіб укладення з ними безстрокових трудових договорів, тобто трудових договорів на невизначений строк.

При цьому в абзаці 3 частини другої статті 22 цього Закону було передбачено, що педагогічні працівники державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, які досягли пенсійного віку та яким виплачується пенсія за віком, працюють виключно на основі строкових трудових договорів, а у підпункті 2 пункту 3 розділу Х «Прикінцеві та перехідні положення» Закону встановлено, що до 01 липня 2020 року керівники державних і комунальних закладів загальної середньої освіти зобов`язані припинити безстрокові трудові договори з педагогічними працівниками таких закладів освіти, яким виплачується пенсія за віком, з одночасним укладенням з ними трудових договорів строком на один рік. У разі незгоди з продовженням трудових відносин на умовах строкового трудового договору педагогічні працівники, яким виплачується пенсія за віком, звільняються згідно з пунктом 9 частини першої статті 36 КЗпП України. Після закінчення строку трудового договору з такими педагогічними працівниками можуть укладатися строкові трудові договори відповідно до абзацу третього частини другої статті 22 цього Закону.

Рішенням Конституційного Суду України від 07 лютого 2023 року № 1-р/2023 у справі № 1-5/2020(118/20) за конституційним поданням 56 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) абзацу третього частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту» визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), абзац третій частини другої статті 22 Закону, згідно з яким «педагогічні працівники державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, які досягли пенсійного віку та яким виплачується пенсія за віком, працюють на основі трудових договорів, що укладаються строком від одного до трьох років», унаслідок чого унеможливлено укладення безстрокових трудових договорів із цією категорією педагогічних працівників.

У резолютивній частині цього рішення зазначено, що абзац третій частини другої статті 22 Закону, визнаний неконституційним, утрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Конституційний Суду України, зокрема, вказав, що установлення для педагогічних працівників державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, які досягли пенсійного віку та отримують пенсію за віком, можливості укладення з ними виключно строкових трудових договорів, на відміну від педагогічних працівників державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, які не досягли пенсійного віку та не отримують пенсії за віком, становить безпідставне та необґрунтоване обмеження прав цих осіб у трудових відносинах за ознакою віку та юридичним фактом отримання пенсії за віком. До того ж оспорювані приписи Закону ставлять педагогічних працівників у нерівне, невигідне і вразливе становище залежно від наявності у них певного виду власності (пенсійних виплат) та форми власності відповідного закладу загальної середньої освіти: ці приписи Закону поширюються на педагогічних працівників державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, однак не поширюються на педагогічних працівників тих закладів загальної середньої освіти, що не належать до державної або комунальної власності. Тому приписи абзацу третього частини другої статті 22 Закону не відповідають частинам першій, другій статті 24 Конституції України.

Рішення, постанова або ухвала суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті за нововиявленими або виключними обставинами. Підставами для перегляду судових рішень у зв`язку з виключними обставинами, зокрема є встановлена Конституційним Судом України неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, якщо рішення суду ще не виконане (частини перша, третя стаття 423 ЦПК України). Аналогічні положення передбачені у статтях 361 КАС України та 320 ГПК України.

Касаційний суд зауважує, що в практиці Верховного Суду усталеним є підхід про те, що судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог не підлягає примусовому виконанню і тому не може переглядатися за виключними обставинами (див. зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду від 07 липня 2023 року в справі № 818/1793/18).

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 серпня 2024 року справу № 616/458/21 передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду (з підстав наявності виключної правової проблеми та відступу від висновків Верховного Суду,про допустимість ретроактивного врахування рішення Конституційного Суду України від 07 лютого 2023 року № 1-р/2023 щодо неконституційності абзацу третього частини другої статті 22 Закону при вирішенні подібних справ).

Ухвалою Великою Палатою Верховного Суду від 18 вересня 2024 року у справі № 616/458/21 (провадження № 14-107цс24) справу повернуто колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду для розгляду.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що:

«61. Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Верховної Ради України «Про чинність Закону України «Про Рахункову палату», офіційного тлумачення положень частини другої статті 150 Конституції України, а також частини другої статті 70 Закону України «Про Конституційний Суд України» стосовно порядку виконання рішень Конституційного Суду України (справа про порядок виконання рішень Конституційного Суду України) від 14 грудня 2000 року (справа № 1-31/2000) визначено, що рішення Конституційного Суду України мають пряму дію.

62. З аналізу наведених норм Велика Палата Верховного Суду в раніше ухваленій нею постанові від 18 листопада 2020 року у справі № 4819/49/19 (провадження № 13-76зво20) дійшла висновку про те, що рішення Конституційного Суду України має пряму (перспективну) дію в часі і застосовується щодо тих правовідносин, які тривають або виникли після його ухвалення. Якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення рішення Конституційного Суду України, однак продовжують існувати після його ухвалення, то на них поширюється дія такого рішення Конституційного Суду України.

63. Положення законодавства, якими врегульовано дію рішення Конституційного Суду України у часі є чіткими, зрозумілими та не передбачають подвійного тлумачення, що унеможливлює їх різне сприйняття, розуміння чи застосування.

67. У жодному випадку Велика Палата Верховного Суду не може вирішувати правові питання, віднесені до компетенції Верховної Ради України та Конституційного Суду України.

68. Велика Палата Верховного Суду вже висловлювалася щодо застосування статті 152 Конституції України, статті 91 Закону України «Про Конституційний Суд України» [див. постанови від 18 листопада 2020 року № 4819/49/19 (провадження № 13-76зво20), від 23 травня 2024 року у справі № 990/235/23 (провадження

№ 11-37заі24)], зазначивши про пряму (перспективну) дію рішень Конституційного Суду України.

69. Що стосується посилання на частину шосту статті 10 ЦПК України та її, на думку колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, неузгодженість з виключно перспективною дією рішень Конституційного Суду України у часі, то варто зауважити, що висновок суду про суперечність закону чи іншого правового акта Конституції України та у зв`язку із цим застосування ним (судом) норм Конституції України як норм прямої дії має правовий наслідок у вигляді звернення цим судом, після ухвалення рішення у справі, до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України.

70. Положення статті 10 ЦПК України не були застосовані місцевим судом у цій справі, цей суд не робив висновку про суперечність Конституції України застосованих ним положень Закону України «Про повну загальну середню освіту», не застосував при розгляді цієї справи норми Конституції України як норми прямої дії, тому відсутні підстави для висновку про конкуренцію чи колізію у спірних правовідносинах норм статті 10 ЦПК України, статті 152 Конституції України та статті 91 Закону України «Про Конституційний Суд України».

71. Насамкінець, щодо аргумента колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду про позбавлення осіб належного судового захисту у зв`язку з нерозповсюдженням дії рішення Конституційного Суду України на правовідносини, що виникли до його ухвалення, варто звернути увагу на положення частини третьої статті 152 Конституції України, згідно з якими матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.

93. При цьому Велика Палата Верховного Суду враховує, що в постановах Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року у справі № 688/1619/17-ц (провадження № 61-24783св18) та від 05 вересня 2019 року у справі № 638/9278/16-ц (61-33331сво18), на які послалася колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі від 07 серпня 2024 року про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, відсутні висновки щодо ретроспективної дії у часі рішень Конституційного Суду України».

У справі, що переглядається:

позивач вважала наказ про своє звільнення незаконним, оскільки вона бажала продовжити трудові відносини, про що зверталась до відповідача, на що листом від 07 червня 2022 року № 114/04-07 її було повідомлено, що з нею був укладений строковий трудовий договір терміном на один рік та відповідно до пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України є підставою для припинення трудового договору. Посилалася на рішення Конституційного Суду від 07 лютого 2023 року № 1-р/2023, яке прийняте до її звернення з цим позовом до суду;

за обставин цієї справи суди застосували абзац 3 частини другої статті 22 цього Закону до спірних правовідносин, зазначили, що цією нормою було передбачено, що такі працівники працюють виключно на підставі строкових трудових договорів. Відхилили посилання позивача на рішення Конституційного Суду від 07 лютого 2023 року у справі № 1-5/2020(118/20), яким вказану норму визнано неконституційною, оскільки це рішення Конституційного Суду України мають пряму дію, тобто поширюється на правовідносини, що виникли або тривають після його ухвалення. А на час укладання строкового трудового договору та на час звільнення позивача 27 серпня 2022 року у зв`язку із закінченням строку трудового договору абзац 3 частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту» був чинним.

Колегія суддів вважає такий висновок судів помилковим, оскільки пряма (перспективна) дія рішення Конституційного Суду України стосується насамперед порядку його виконання та не впливає на імперативні приписи процесуальних норм про те, що положення нормативно-правового акта, що суперечать Конституції України, не можуть застосовуватися судом.

Тому суди при вирішенні справ мають надавати оцінку змісту позовних вимог та обставин справи (спірних правовідносин) з урахуванням конституційності (неконституційності) норми закону, чи підлягає така норма застосуванню, враховувати, що суд не застосовує закон чи інший правовий акт, який суперечить Конституції України, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії, незалежно від наявності (відсутності) рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності такого закону чи іншого правового акта, стадії розгляду справи тамоменту виникнення спірних правовідносин.

За наявності відповідного рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності положення нормативно-правового акта за підставою, що такий актне відповідає Конституції України, суд враховує юридичну позицію (висновок) Конституційного Суду. Натомість відсутність рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності такого закону чи іншого правового акта має правовий наслідок у вигляді звернення судом, після ухвалення рішення у справі, до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України.

З урахуванням імперативності приписів процесуальних норм про те, що положення нормативно-правового акта, що суперечать Конституції України, не можуть застосовуватися судом, на виконання цього процесуального обов`язку суду не впливає наявність інших процесуальних механізмів правового захисту особи, зокрема, перегляд судових рішень у зв`язку з виключними обставинами (встановлена Конституційним Судом України неконституційність закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого судом при вирішенні справи) або звернення до держави з позовом про стягнення шкоди, завданої актами і діями, що визнані неконституційними (частина третя статті 152 Конституції України). До того ж такі механізми застосовні лише у випадку, якщо відповідне рішення Конституційного Суду України прийнято після ухвалення судового рішення.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 вересня 2023 року у справі № 158/2439/22 (провадження № 61-7411св23), на яку є посилання в касаційній скарзі, вказано, що «Об`єднана палата Касаційного цивільного суду застосовувала рішення Конституційного Суду України ухвалені після прийняття судових рішень суду, що переглядалися касаційним судом (див.: постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року в справі № 688/1619/17-ц (провадження № 61-24783св18), та постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/9278/16-ц (провадження № 61-33331сво18). Такий підхід вочевидь відображає розумну передбачуваність судового рішення, оскільки дозволяє уникнути ситуації, за якої при вирішенні справи застосовано неконституційну норму і особа позбавлена переглянути таке рішення суду за виключними обставинами. Тому необґрунтовані посилання апеляційного суду на те, що у рішенні Конституційного Суду від 07 лютого 2023 року у справі № 1-5/2020(118/20) встановлено, що абзац третій частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту» від 16 січня 2020 року № 463-IX не відповідає Конституції України та втрачає чинність із дня ухвалення Судом цього Рішення, а отже, на час укладання строкового трудового договору та на час звільнення позивача 22 серпня 2022 року у зв`язку із закінченням строку трудового договору абзац третій частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту» був чинним, і відсутні правові підстави для висновку про незаконність звільнення позивача».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 листопада 2023 року у справі № 205/6223/22 (провадження № 61-8732св22) вказано, що «положення нормативно-правового акта, що суперечать Конституції України, згідно з вимогами частини шостої статті 10 ЦПК України не застосовуються судом; Об`єднана палата Касаційного цивільного суду застосовувала рішення Конституційного Суду України ухвалені після прийняття судових рішень, що переглядалися касаційним судом і такий підхід вочевидь відображає розумну передбачуваність судового рішення, оскільки дозволяє уникнути ситуації, за якої при вирішенні справи застосовано неконституційну норму і особа позбавлена переглянути таке рішення суду за виключними обставинами. Суди при вирішенні справи не врахували неконституційність абзацу третього частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту», згідно з яким «педагогічні працівники державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, які досягли пенсійного віку та яким виплачується пенсія за віком, працюють на основі трудових договорів, що укладаються строком від одного до трьох років», не оцінювали зміст позовних вимог та обставини справи з урахуванням наведеної неконституційності норми закону, тому зробили передчасний висновок про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1».

Разом з тим підхід, аналогічний тому, який застосували суди в цій справі, застосований також і Верховним Судом у постанові від 31 січня 2024 року у справа № 342/1139/21, в якій вказано, що «відповідно до резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 07 лютого 2023 року № 1-р/2023 абзац третій частини другої статті 22 Закону № 463-IX, визнаний неконституційним, утрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Отже Рішення Конституційного Суду України від 07 лютого 2023 року № 1-р/2023 не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, що виникли до його ухвалення внаслідок видачі наказу від 12 серпня 2021 року № 36/01-06 Городенківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Городенківської міської ради Івано-Франківської області «Про зміну істотних умов праці педагогічних працівників загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 2, яким буде виплачуватися пенсія на віком». Безпідставними у зв`язку з цим є доводи касаційної скарги про незаконність оспорюваного наказу через неконституційність положень Закону № 463-IX та про необхідність формування правового висновку у справі щодо застосування статей 32, 252 КЗпП України, частини другої статті 22 та пункту 2 частини третьої розділу Х «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 463-IX з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 07 лютого 2023 року

№ 1-р/2023, яке спірні правовідносини не регулює».

В окремій думці суддів Верховного Суду Ситнік О. М. і Литвиненко І. В. щодо постанови Верховного Суду у наведеній справі зазначено, що «вказане Рішення Конституційного Суду України підтверджує, що і на той час абзац третій частини другої статті 22 Закону № 463-ІХ був дискримінаційним».

Аналогічний висновок наведений також у постанові Верховного Суду від 16 червня 2023 року у справі № 466/6062/21. Верховний Суд зазначив, що оскаржуваний наказ Управління освіти департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради «Про припинення строкового трудового договору з директором загальноосвітньої середньої школи № 62 ОСОБА_1 прийнятий 22 червня 2021 року із застосуванням чинних на той момент норм Закону, натомість на момент ухвалення Конституційним Судом України рішення від 07 лютого 2023 року, яке позивач просить застосувати, трудові правовідносини між сторонами по справі вже припинились, відтак дія рішення Конституційного Суду України від 07 лютого 2023 року у справі № 1-5/2020 не може поширюватися на ці правовідносини, оскільки вони виникли і закінчилися до його ухвалення.

При цьому Верховний Суд врахував правовий висновок, викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 4819/49/19 (провадження № 13-76зво20), згідно з яким:

«аналіз норм розділу ХІІ Конституції України («Конституційний Суд України») та Закону України від 13 липня 2017 року № 2136-VIII «Про Конституційний Суд України» дає підстави дійти висновку про те, що рішення КСУ має пряму (перспективну) дію в часі і застосовується щодо тих правовідносин, які тривають або виникли після його ухвалення. Якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення рішення КСУ, однак продовжують існувати після його ухвалення, то на них поширюється дія такого рішення КСУ.

Встановлена Конституційним Судом України неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (незастосованого) судом при вирішенні справи, має значення передусім як рішення загального характеру, яким визначається правова позиція для вирішення наступних справ, а не підстава для перегляду справи із ретроспективним застосуванням нової правової позиції і зміни таким чином стану правової визначеності.

Оскільки рішення КСУ має пряму (перспективну) дію, тобто поширюється на правовідносини, що виникли або тривають після його ухвалення (за винятком тих випадків, якщо інше встановлено КСУ безпосередньо у тексті ухваленого рішення), ВП ВС дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення заяви ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами ухвали ККС від 25 жовтня 2019 року».

З такою позицією частково не погодились судді Великої Палати Верховного Суду Яновська О. Г., Бакуліна С. В. , Власов Ю. Л. , Уркевич В. Ю. та в окремій думці, виходячи з прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), запропонували визначити певні критерії можливості ретроспективного застосування судами рішення КСУ, зокрема, залежно від того, норма матеріального чи процесуального закону чи його окремого положення визнана неконституційною, застосування в рішенні суду закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, неконституційність яких встановлена рішенням КСУ, ставить під серйозний сумнів загальну справедливість провадження, наявність реальної можливості застосування ефективних засобів захисту порушеного права заявника.

З урахуванням висновку, зробленого як загальний в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 4819/49/19 (кримінальне провадження), у постанові Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду від 21 березня 2023 року у справі № 240/7411/21 зазначено, що «частина четверта статті 7 КАС України не може бути застосована до правових актів, які визнані неконституційними за рішенням Конституційного Суду України; правовий висновок Верховного Суду, наведений у постановах від 15.07.2020 у справі №240/10153/19 та від 02.12.2022 у справі №1.380.2019.006957, стосується редакції пункту четвертого статті 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», що діяла до ухвалення рішення Конституційного суду України від 06.04.2022 № 1-р(ІІ)/2022, і застосовується до правовідносин, що виникли до 06 квітня 2022 року. До правовідносин, що виникли після 06 квітня 2022 року, стаття 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» застосовується без урахування пункту четвертого цієї статті, що його визнано неконституційним рішенням Конституційного Суду України від 06.04.2022 № 1-р(ІІ)/2022».

До цієї постанови 6 суддів Верховного Суду висловили окремі думки. Зокрема, суддя Єзеров А. А. вважає, що «стаття 152 Конституції говорить про момент втрати чинності законом за рішенням Конституційного Суду, а відповідно про пряму (перспективну) дію лише того ефекту рішення, що пов`язаний із втратою законом чинності. Про "пряму дію правової позиції" там не йдеться. В інакшому випадку слід було б погодитись що, приміром, рішення Конституційного Суду про тлумачення теж мають лише перспективну дію в часі, що не відповідає дійсності ні з теоретичної, ні з практичної точок зору. В цілому, слід звернути увагу, що і в постанові, і в інших судових рішеннях ототожнються поняття прямої дії положень Конституції (або рішень Конституційного Суду) з її (їх) перспективною дією. При цьому сама Конституція з огляду на зміст її статті 8 під прямою дією передбачає безпосередню дію без вказівок на дію в часі. Пряме застосування Конституції у поєднанні з принципом її верховенства над іншими правовими актами неминуче передбачає правомочність судів відмовитись від застосування будь-якого правового акта, який вони визначають як неконституційний в цілому або в частині. Тому суд, вирішуючи справу, застосовуючи пряму (безпосередню) дію норм Конституції, не може не звернутися до такої офіційної інтерпретації, саме її співставити із нормою закону, який до того ж і втратив чинність на підставі рішення Конституційного Суду. Тож цей процесуальний механізм (частина четверта статті 7 КАС) не те, що є незастосовним (як про це зазначається в пункті 53 постанови), якщо закон вже визнано неконституційним, а навпаки - у суду не лишається іншого варіанту процесуальних дій, як тільки застосувати пряму дію положень Конституції та не застосувати неконституційний закон і судову практику, що на його основі сформована. […] суд загальної юрисдикції вирішує питання про конституційність закону на момент правовідносин. Тому рішення Конституційного Суду не лише не перешкоджає застосуванню частини четвертої статті 7 КАС України, а навпаки зобов`язує суд вказати на неконституційність норми на момент правовідносин. В іншому разі складається нелогічна ситуація: якщо Конституційний Суд ще не розглядав питання про конституційність норми, то розглядаючи таку справу загальний суд може вказати, що невиплата допомоги була неконституційною. Але якщо Конституційний Суд вже підтвердив, що норма дійсно неконституційна - то загальний суд вже цього зробити не може і повинен відмовити у задоволенні позову».

Велика Палата Верховного Суду підтримала такий підхід у постанові від 23 травня 2024 року у справі № 990/235/23 (провадження № 11-37заі24)(адміністративне провадження), зазначивши, що «у тексті Рішення КСУ № 10-р/2020 відсутні положення, які б дозволили зробити висновок про його поширення на правовідносини, які тривали в період дії статті 29 Закону № 294-IX, тобто це Рішення має пряму (перспективну) дію в часі. За встановлених обставин у справі та відповідного нормативно-правового регулювання Велика Палата Верховного Суду не може погодитися з висновками суду першої інстанції про протиправність дій ВРП щодо нарахування позивачці в період з 18 квітня по 27 серпня 2020 року винагороди члена ВРП у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. Оскільки в цей період обмежувальні положення статті 29 Закону № 294-IX у редакції Закону № 553-IX були чинними, з урахуванням вимог статті 19 Конституції України не можна визнати, що ВРП як орган державної влади діяла не на підставі, чи не в межах повноважень, чи не у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України».

У всіх наведених справах Верховний Суд не врахував, що пряма (перспективна) дія рішення Конституційного Суду України, встановлена у статті 152 Конституції України, статті 91 Закону України «Про Конституційний Суд України», стосується насамперед порядку його виконання та не впливає на імперативні приписи процесуальних норм про те, що положення нормативно-правового акта, що суперечать Конституції України, не можуть застосовуватися судом.

У зв`язку із наведеним колегія суддів вважає за необхідне відступити від висновку щодо врахування виключно перспективної дії рішень (висновків, юридичної позиції) Конституційного Суду України при вирішенні справ судом, який зроблений без урахування імперативних приписів процесуальних норм про те, що положення нормативно-правового акта, що суперечать Конституції України, не можуть застосовуватися судом. Такий підхід застосований у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2023 року у справі № 466/6062/21, Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 січня 2024 року у справа № 342/1139/21, Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду від 21 березня 2023 року у справі № 240/7411/21, Великої Палати Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 4819/49/19 (провадження № 13-76зво20)та від 23 травня 2024 року у справі № 990/235/23 (провадження № 11-37заі24).

Слід зробити висновок про те, що:

«пряма (перспективна) дія рішення Конституційного Суду України, встановлена у статті 152 Конституції України, статті 91 Закону України «Про Конституційний Суд України», не впливає на імперативні приписи процесуальних норм про те, що положення нормативно-правового акта, що суперечать Конституції України, не можуть застосовуватися судом;

суди при вирішенні справ мають надавати оцінку змісту позовних вимог та обставин справи (спірних правовідносин) з урахуванням конституційності (неконституційності) норми закону, чи підлягає така норма застосуванню, враховувати, що суд не застосовує закон чи інший правовий акт, який суперечить Конституції України, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії, незалежно від наявності (відсутності) рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності такого закону чи іншого правового акта, стадії розгляду справи тамоменту виникнення спірних правовідносин;

за наявності відповідного рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності положення нормативно-правового акта за підставою, що такий актне відповідає Конституції України, суд враховує юридичну позицію (висновок) Конституційного Суду. Натомість відсутність рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності такого закону чи іншого правового акта має правовий наслідок у вигляді звернення судом, після ухвалення рішення у справі, до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України;

з урахуванням імперативності приписів процесуальних норм про те, що положення нормативно-правового акта, що суперечать Конституції України, не можуть застосовуватися судом, на виконання цього процесуального обов`язку суду не впливає наявність інших процесуальних механізмів правового захисту особи, зокрема, перегляд судових рішень у зв`язку з виключними обставинами (встановлена Конституційним Судом України неконституційність закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого судом при вирішенні справи) або звернення до держави з позовом про стягнення шкоди, завданої актами і діями, що визнані неконституційними (частина третя статті 152 Конституції України). Такі механізми застосовні лише у випадку, якщо відповідне рішення Конституційного Суду України прийнято після ухвалення судового рішення».

Щодо виключної правової проблеми

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що ця справа містить також виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Згідно з усталеною практикою Великої Палати Верховного Суду наявність виключної правової проблеми слід оцінювати з урахуванням кількісного та якісного критеріїв (див., зокрема, ухвали 11 жовтня 2023 року у справі № 607/1662/21, від 13 вересня 2023 року у справі № 676/192/20, від 12 вересня 2023 року у справі № 204/224/21, від 10 серпня 2023 року у справі № 927/561/21, від 1 грудня 2022 року у справі № 910/15792/20, від 27 квітня 2021 року у справі № 363/1834/17). Кількісний критерій ілюструє те, що правова проблема виявляється не лише в одній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням юридичного питання, щодо якого є невизначеність у застосуванні норм. З погляду якісного критерію на виключність правової проблеми можуть вказувати: відсутність чи неефективність процесуальних механізмів її вирішення, що зумовлює необхідність використання повноважень Великої Палати Верховного Суду (процесуальний аспект); відсутність чи неефективність матеріальних гарантій реалізації, охорони та захисту фундаментальних прав і свобод, внаслідок чого обґрунтованість обмежень останніх може зумовлювати необхідність використання повноважень Великої Палати Верховного Суду (матеріальний аспект).

Наведені в цій ухвалі приклади свідчать про різне розуміння, тлумачення та застосування судами (суддями) законодавчих актів, які передбачають, що закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення, та їх співвідношення з імперативною вимогою процесуального законодавства про те, що суд не застосовує закон чи інший правовий акт, який суперечить Конституції України, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.

Зазначена правова проблема виявляється у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або вочевидь будуть виникати, з урахуванням актуальності юридичного питання, щодо якого є невизначеність у застосуванні норм.

Колегія суддів бере до уваги те, що означене питання є актуальним для судів всіх юрисдикцій та зумовлює необхідність надання відповідей на питання щодо умов ретроактивного врахування судами рішень/висновків Конституційного Суду України - відносно моменту виникнення (припинення) спірних правовідносин та/або стадії розгляду справи, визначення певних критеріїв такого врахування (залежно від підстав та мотивів визнання неконституційною норми, чи визнана неконституційною норма матеріального чи процесуального закону, вплив застосування такої норми на загальну справедливість судового провадження, наявність іншого ефективного засобу юридичного захисту тощо), юрисдикційних особливостей, зокрема, враховуючи мету та завдання адміністративного та кримінального судочинства.

Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом (частина перша статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

ЄСПЛ зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, №76943/11, § 123, ЄСПЛ, від 29 листопада 2016 року).

Керуючись статтями 260, 403, 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Передати справу № 343/1869/23 на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

П. І. Пархоменко